Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Публій Овідій Назон Метаморфози Переклад А.Содомори
КНИГА ЧОТИРНАДЦЯТА
1] Ось уже й Етну-гору, що гігантів тіла привалила,
2] Й диких кіклопів поля, що борін ані плуга не знали,
3] Де не ступали воли під ярмом, обробляючи землю,
4] Гнівний Евбеєць лишив, розколиханих вод шанувальник.
5] Потім він Занклу минув, протилежні до'Регія вежі;
6] Далі - протоку, грозу кораблів, між двома берегами,
7] Що від землі сіцілійської край одділяє Авсонський.
8] Звідти, рукою могутньою спінивши море Тірренське,
9] Главк до горбів трав'янистих доплив і в печеру до Кірки,
10] Сонця дочки, увійшов, перевтілених звірів оселю.
11] Щойно її привітав і від неї вітання прийнявши,-
12] «Бога, богине, молю, порятуй! Ти єдина,- промовив,-
13] Можеш цю пристрасть мою - якщо ласка твоя - пригасити.
14] Що то за сила в траві, того знати ніхто, Тітанідо,
15] Краще не може, ніж я, трав'яним перевтілений соком!
16] Щоб не ховати від тебе, однак, свого шалу причини,-
17] На італійському березі, проти Мессанських укріплень
18] Скіллу я вгледів якось. Переказувать сором, богине,
19] Як я принижувавсь, як умовляв, заслуживши... погорду.
20] Ти ж, коли влада якась є в піснях заклинальних,- до пісні
21] Губи святі розтули; а коли мають дію сильнішу
22] Трави,- звернися до трав, підшукай незрадливу, надійну.
23] Не лікування потрібне мені, не загоєння рани,-
24] Ні, хай триває мій жар, тільки ним хай перейметься Скілла!»
25] Ну а богиня,- ніхто не спалахував серцем так часто
26] Серед жінок, як вона; чи в самій приховалась причина
27] Палу того, чи в Венері, бо ж батько, було, її видав,-
28] Главкові мовить таке: «Домагатись тієї, що втіхи
29] Прагне сама, що й однако розпалена,- все-таки краще.
30] Вірю, ти гідний, щоб, не набиваючись, бути жаданим;
31] Тільки надію подай - і жаданим, повір мені, будеш!
32] А щодо вроди, то нею, без сумніву, можеш гордитись:
33] Я от, скажім, і богиня, й дочка променистого Сонця, [242]
34] Я, що могутністю трав і пісень заклинальних могутня,
35] Хочу піддатись тобі! Погордуй гордівницею; скромній
36] Тим же сплати - й з обома розквитаєшся вчинком єдиним».
37] Главк же спокусниці: «В морі скоріше дерева ростимуть,
38] А верхогір'я стрімкі позатягує водорость мокра,
39] Ніж, поки Скілла жива, я тягтись перестав би до неї!»
40] Кірку взяла тоді злість. Не в силах помститись на ньому -
41] Главка ж любила-таки! - завзялася на ту, якій щойно
42] Він перевагу віддав. Затаївши зневажену пристрасть,
43] Зараз же, соком налиті страшним, розтирає відьомські
44] Трави й, мішаючи їх, заклинання Гекатині шепче.
45] Ось, голубою накидкою вкрившись, вона виступає
46] З-поміж улесливих звірів своїх ізсередини двору.
47] В Регій верстаючи шлях, у місто, що проти занклейських
48] Скель, незабаром торкнулася хвиль неспокійного моря.
49] Мов по твердому піску побережному, так вона легко
50] Синяву моря глибінь перебігла сухою ногою.
51] Тиха та скромна була під навислою скелею заводь -
52] Скілли улюблений схов. Од запеклості неба і моря
53] Німфа тікала туди, коли сонце, підбившись найвище,
54] Тіні гірських верховин і дерев найкоротше втинало.
55] Води затону цього каламутить богиня; отруту
56] Ллє чародійну туди і шкідливого кореня соком
57] Скроплює, й тричі по дев'ять разів повторяє, чаклунка,
58] Темні, лиш їй зрозумілі слова заклинальної пісні.
59] Скілла прийшла і пірнула до пояса в води затону.
60] Раптом, жахнувшись, довкіл живота свого бачить, неначе
61] Звірі якісь гавкотять. Як повірити їй, що ці пащі -
62] їй же належать тепер? Утекти, захиститись, відбитись
63] Хоче від лютих собак, але всюди з собою їх тягне.
64] Мацає поперек, ноги і стегна, усе своє тіло,-
65] Що не мацнула б, однак,- натрапляє рукою на хижі
66] Пащі й на пащах стоїть; животом, що наїжився ними,
67] Лоном, боками - на спини таких же натискує звірів.
68] Плакав закоханий Главк. Одвернувся від Кірки, що стільки
69] Злоби у зілля своє, помстившись над Скіллою, вклала.
70] Скілла ж лишилася там, і чаклунці при першій нагоді
71] Теж допекти постаралась, Улісса позбавивши друзів.
72] Потім ще й судна троянців на дно мала намір пустити,
73] Стала, проте, стрімчаком, що, зметнувшися грізно над морем,
74] Там височить дотепер; оминає його мореплавець.
75] Ось мимо Скілли й Харібди жадливої провеслувавши,
76] Тевкри зітхнули полегшено. Вже й побережжя Авсонське
77] Мріло, та вітер відніс їх аж ген до Лівійського краю.
78] Серце й свій дім там відкрила Енеєві жінка з Сідона,
79] Що розвела, приголомшена зрадою мужа-фрігійця,
80] Вогнище, ніби для жертви богам, і на ньому, шалена, [243]
81] Впала на меч гостролезий: підманута - всіх підманула.
82] Геть од піщаних земель і від міста нового подавшись,
83] В Ерікс прибув і, зустрівши Акеста гостинного знову,
84] Жертви складає Еней і вшановує батька могилу.
85] Судна, що мала спалить їх Іріда з веління Юнони,
86] Він одв'язав і покинув мерщій володіння Еола,
87] Землі, де сірка димить, і шпилі Ахелойових дочок,
88] Вабних Сирен; а судно, що стерничого втратило в морі,
89] До Інаріми наважився вивести, і до Прохіти,
90] Й до Пітекуз головерхих, що мають від жителів назву.
91] Батько богів у свій час, до лукавих і хитрих керкопів,
92] До віроломного, підлого роду ненависть відчувши,
93] їх у мерзенних тварин замінив, але так, щоб те плем'я
94] Схоже було на людей і не схоже на них одночасно:
95] Тіло немов обрубав їм; кирпатого носа приплюснув;
96] Наче прим'яв та порізав старечими зморшками лиця;
97] Від голови аж до ніг повкривав їх рудавою шерстю.
98] Там же й селитись велів, перед тим одібравши їм мову,
99] Щоб занімів їх язик,' що годився лиш для віроломства.
100] От вони й скрикують хрипло раз по раз, немов з пересердя.
101] Ці проминувши краї, він укріплення Партенопейські
102] З правого боку лишив; сурмача Еоліда могилу -
103] Зліва. Допливши до вод заболочених, до побережжя
104] Кумського, входить в оселю печерну віщунки Сівілли.
105] Просить, щоб міг, подолавши Аверн, загостити до мані в
106] Батька. Стара, що сиділа, похнюпивши голову сиву,
107] Врешті її підняла й, божественного сповнившись духу,-
108] «Надто великого,- мовила,- просиш ти, славний ділами
109] Мужу, хто руку - мечем, а побожність вогнями прославив.
110] Не зневіряйся, одначе, троянцю! Не марно прохаєш:
111] За поводатарку буду сама - і поля Єлісейські,
112] Світу межу й дорогу тобі тінь свого батька побачиш.
113] Мужність усюди здолає пройти». Прорекла й показала
114] Гілку, що в лісі Юнони Авернської сяяла злотом.
115] І, показавши, від стовбура гілку велить* одламати.
116] їй покорився Еней - і побачив жахні володіння
117] Оркові; предків узрів і великого духом Анхіса
118] Віком похилену тінь. Осягнув того краю закони,
119] Зором окинувши й те, чим наступні погрожують війни.
120] Вгору ступаючи, втомлений вже, по зворотній стежині,
121] Бесіду вів із віщункою з Кум, щоби час коротати.
122] Поки крізь сутінну млу просувалися шляхом жахливим,
123] Він обізвавсь: «Чи сама ти з богинь, чи богам наймиліша,-
124] Будеш довіку мені божеством! Бо ж дала мені змогу -
125] Не приховаю ж цього! - і дійти, і побачити зблизька
126] Смерті належні місця й повернутись, уникнувши смерті.
127] Тільки-но вийду відсіль на поверхню, до денного світла,- [244]
128] Храм тобі, вдячний, зведу й віддаватиму ладаном шану».
129] Тяжко зітхнула віщунка й, поглянувши сумно на нього,
130] Мовить таке: «Не богиня я, ні. Не наважуйся смертній
131] Ладан пахучий курить. Щоб тебе вберегти від помилки,
132] Правду скажу: мені світло в свій час обіцяли незгасне,
133] Вічне, якщо 'б оддала я дівоцтво жагучому Фебу.
134] Вже наперед насолоду смакуючи, прагне дарами
135] Звабити серце моє: «Вибирай,- намовляє,- що хочеш,
136] Дівчино кумська, й відмови не знатимеш!» Я ж на піщаний
137] Пагорб кивнувши: «Хай стільки своїх уродин одсвяткую,
138] Скільки піщинок тут є». Та. одне я до того прохання
139] Поспіхом не додала: щоб лишатися вік молодою.
140] Він же мені й довголіття давав, і нев'янучу вроду,
141] Тільки б свого домогтись. Його дар відкидаю рішуче
142] І незаміжня живу. А тим часом пора благодатна
143] Хутко спливла. Надійшла, шкутильгаючи, немічна старість,-
144] Довго хирітиму в ній! За плечима - вже сьоме століття;
145] Щоб дорівняти піщинкам, однак, ще зустрінути мушу
146] Жниво трьохсоте й трьохсотий побачити збір винограду.
147] Прийде ще час, і мене зі ставної мізерною зробить
148] Ряд моїх днів незліченних. Підточене старістю тіло
149] Стане цілком незначним. І ніхто не повірить, що в мене
150] Міг закохатися бог. Призабуде й сам Феб, очевидно,
151] Ким я для нього була, або й виду не схоче подати.
152] Ось чого, бідна, діждусь! Лиш по голосу, ледве помітну,
153] Зможуть пізнати мене; лиш його мені доля залишить».
154] Поки, під гору йдучи, такі думи снувала Сівілла,
155] З темних глибин, із стігійської мли, до евбейського міста
156] Вийшов троянець Еней. Після жертвоприношень торкнувся
157] Тих берегів, що тоді годувальниці ймення не знали.
158] Після трудів довголітніх виснажливих тут зупинився
159] Неріта син, Макарей, з товариства бувальця Улісса.
160] Мужа того, що покинутий був під строминами Етни,-
161] Ахеменіда,- впізнав. Що живим його стрів так неждано,
162] Вкрай здивувався. «Який тебе бог, який випадок дивний,
163] Ахеменіде, вберіг? - поцікавився.- Як на троянське,
164] Грек, ти потрапив судно! До яких берегів пливете ним?»
165] Той, не такий вже, яким був колись,- не брудний і кошлатий,
166] Не в лахманах, яке зшив колючками,- на те запитання
167] Так одгукнувся: «Хай знов дикуна Поліфема побачу
168] й пащу, з якої так часто людська рівчаками спливала
169] Кров, якщо цей корабель від Ітаки мені не дорожчий
170] І від домівки, Еней же - від рідного батька. Ніколи
171] Я не віддячусь належно йому, хоч би як намагався!
172] От говорю я, і дихаю, й сонце на небі ясному
173] Бачу,- то як можу бути невдячним та непам'ятливим?
174] Те, що тоді я живцем не потрапив у пащу Кі клопа,- [245]
175] Також заслуга його. Коли й нині з життям розпрощаюсь,
176] Буду в землі спочивать, а таки не в нутрі людожера.
177] Що я в той час одчував (коли страх ще лишив мені здатність
178] Щось відчувати!), побачивши, кинутий напризволяще,
179] Як одпливаєте ви! Вам гукнути хотів, та боявся,
180] Щоб не почув Поліфем. Через оклик Улісса під воду
181] Й ваш корабель мав піти: цілий верх одлупивши від скелі,
182] Велет у море далеко метнув ним, щоб вас потопити.
183] Бачив я й те, як рукою могутньою він побережні
184] Брили жбурляв, і летіли вони, наче пущені з пращі.
185] Пінилось море, і я аж тремтів, чи судно з того виру
186] Випірне, начеб і я, не покинутий там був, на ньому!
187] Щойно втекти вам од смерті вдалося,- Кіклоп ошалілий
188] Етну обходити став, завиваючи люто від болю.
189] От він намацує гори й ліси, та, позбавлений ока,
190] Часом на скелю якусь набіжить; окривавлені руки
191] В гніві до моря тоді простягаючи, знай, проклинає
192] Цілу Ахайю: «Якби-то Улісс чи з дружків його будь-хто
193] Зараз попався мені, щоб я лють свою міг наситити!
194] Нутрощі виїм йому! І живцем ось цією рукою
195] Я на шматочки його розірву! Своє горло наповню
196] Кров'ю! Суглоби його затріщать під моїми зубами!
197] Легше тоді буду зносити втрату єдиного ока!»
198] Всяке таке говорив. Омлівав я од жаху блідого,
199] Бачачи зблизька обличчя його, закривавлене, дике,
200] Руки страшні й величезну, та вже не потрібну очницю,
201] Постать і бороду, геть зашкарублу від крові людської...
202] Коротко кажучи, бачив я смерть,- але це ще марниці! -
203] Вже мені думалось: він ухопив мене, вже моє тіло
204] Тоне в його животі... Не стирався-бо днини тієї
205] Образ жахний, коли двох із супутників наших на землю
206] Він кулаком, наче довбнею вклав, кілька раз лупонувши.
207] Потім, немов розкуйовджений лев, навалившись на здобич,
208] Кишки, і м'ясо ще тепле, і білу кісток серцевину -
209] Трепетне тіло людське - запихав у нутро ненажерне.
210] Дрож огорнула мене. Я стояв півживий, сполотнілий,
211] Бачив, як рот він собі набивав і раз по раз криваву
212] їжу - шматочки людей - виригав із вином одночасно.
213] «Ось що чекає, сердего, й тебе!» - непокоїла думка.
214] Дням я рахунку не вів, омліваючи й при шарудінні;
215] Смерті боявсь над усе, але смерті, признатися, й прагнув.
216] Голод гасив жолудьми, їв траву, перемішану з листям.
217] Голий, самотній, зневірений, муки ждучи та загину,
218] Врешті, я вгледів ось цей корабель під вітрилом у морі.
219] Кинувсь до берега, став окликать і махати руками -
220] Й долю схилив: на троянське судно прийняли мене, грека!
221] Ти розкажи тепер про пережите, супутнику милий, [246]
222] І про вождя, і про тих, що з тобою довірились морю».
223] Той про Еола почав: що в глибокому Туському морі
224] Править Еол Гіппотад; що вітри він у путах тримає.
225] їх у мішку із бичачої шкіри, цей дар незвичайний,
226] Вождь дуліхійський на свій корабель помістив і за дев'ять
227] Днів при попутньому подуві берег жаданий побачив.
228] Щойно, однак, піднялась по дев'ятій найближча зірниця,
229] Заздрість заїла супутників; ласо на міх величезний
230] Зиркали. Певні, що золото в ньому, вітрів увільнили -
231] й ті, що примчали судно, ті й назад однесли його хвилі;
232] До еолійського владаря, в гавань, воно повернулось.
233] «Відти,- вів далі,- ми в місто прийшли, що його в давнину ще
234] Лам, лестригон, заснував. Антіфат у ту пору там правив.
235] Троє нас - я і ще двоє - пішли посланцями до нього.
236] З двох тих супутників тільки один врятувався зі мною
237] Втечею: третій потворні вуста лестригона-злочинця
238] Кров'ю своєю сплямив. Антіфат на чолі людожерів
239] За втікачами пустивсь. Полетіли на голови наші
240] Брили й колоди; на дно йдуть мужі, кораблі йдуть під воду.
241] Тільки один, що на ньому був я та Улісс, од загину
242] Вирвавсь. По друзях загиблих сумуючи, про невеселе
243] Думи важкі снуючи, берегів ми торкнулись, що звідси
244] Ледве що видні (цей острів, повір, на який ми ступили,
245] Бачити краще здаля!). Оминай, справедливий троянцю,
246] Сину богині (війна-бо вляглась, отже, ти, нам, Енею,
247] Більше не ворог), молю, оминай тихі заводі Кірки!
248] Так, було, й ми, коли наше судно берегів тих торкнулось,
249] Ще не отямившись від Антіфата й убивці Кіклопа,
250] Йти не хотіли ніяк до порогів оселі чужої.
251] Жереб велів нам іти. Отож я, а зі мною мій вірний
252] Друг Політей, Еврілох, Ельпенор, що любив похмелятись,
253] І вісімнадцять іще подалися до стін чародійки.
254] Щойно туди підійшли й на поріг її дому ступили -
255] Тисячу тут же вовків, ведмедиць і левиць чималого
256] Страху нагнали на нас. Надаремно, проте, ми боялись:
257] Ті, як не дивно, не мали й у гадці на нас нападати,-
258] Ніби радіючи нам, замахали в повітрі хвостами
259] й слідом пішли, мовби ласки чекаючи. Тут і служниці
260] Нас прийняли. Через передпокої по мармурі білім
261] До господині ведуть. На престолі в світлиці розкішній
262] Гордо сидить вона в паллі червоній; поверх тої палли
263] Зблискує взором тонким золота серпанкова накидка.
264] І нереїди, і німфи - довкіл. Але звинні їх пальці
265] Вовни не спушують там, не снують веретенцями нитки,-
266] Зайняті зіллям вони: розкладають розсипані квіти
267] І розмаїто забарвлені трави в коші по порядку.
268] Пильно й сама за роботою стежить; сама-бо те знає, [247]
269] Що може кожен листок, а на що вони в суміші здатні.
270] До посортованих трав приглядається оком уважним.
271] Ледве побачила нас,- на вітання вітанням озвавшись,
272] В усмішці вся розпливлась: почувайтесь, мовляв, як удома.
273] Не зволікаючи, ячної нам повеліла змішати
274] З сиром муки; долила ще вина туди чистого й меду;
275] Потай хлюпнула ще й соку, в солодкості тій приховавши
276] Гіркість його. Прийняли ми з руки божественної чаші
277] й тільки-но, сонцем і спрагою зморені, їх осушили,-
278] Різкою наших голів чарівниця жорстока торкнулась.
279] Раптом (незручно й розказувать!) я зодягнувся в щетину;
280] Вже й говорити не міг: замість мовити слово, хрипливо
281] Хрюкати став раз у раз, до землі похилившись обличчям.
282] Я відчував, як мій рот, випинаючись, робиться рилом,
283] Як роздувається шия, а руки, якими недавно
284] Келих до вуст піднімав, на долівці сліди залишають.
285] З іншими сталось таке ж, і гуртом - така міць того зілля! -
286] Вже ми товклися в хліві. Тут помітили ми, що свинею
287] Лиш Еврілох не зробивсь: він один не прийняв тоді чаші.
288] Випив би й він,- те щетинисте стадо й сьогодні собою,
289] Певно б, поповнював я: коли б він не звідомив Улісса,
290] Про нашу спільну біду, то хто б одімстивсь тоді Кірці?
291] Миру провісник, Гермес, йому квітку вручив білосніжну
292] З коренем чорним; богам вона знана під назвою «молі».
293] Квітці довірившись тій і поклавшись на сили небесні,
294] Він до чаклунки прийшов. І йому подала вона згубну
295] Чашу. Вже різкою мала й йому до волосся торкнутись -
296] Він одштовхнув, та ще й добре злякав її, меч оголивши,
297] Потім правицю йому подала. А на ложе з любов'ю
298] Прийнятий, друзів просив повернуть замість шлюбного дару.
299] Соком ласкавіших трав нас окроплює, прут чародійний
300] Другим кінцем повернувши, по головах нас ударяє.
301] Мовить тим разом слова, протилежні до слів попередніх.
302] І_, що не слово, то зводимось ми по-людському все вище
303] Й вище. Зникає щетина. Розщеплена ніжка свиняча
304] Знову стопою стає. Появляються плечі, а з ними -
305] Руки. Обняти, ридаючи, можем того, хто ридає -
306] Нашого проводаря. У ту мить ми немовби забули
307] Всі, які знали слова, окрім тих, що засвідчують вдячність.
308] Там цілий рік забарилися. Тож не одне за цей довгий
309] Проміжок часу я бачити міг, та й чував усіляке.
310] От хоч би те, що мені потихеньку одна сповістила
311] З тих чотирьох, що прислужують їй у ділах чарівничих.
312] От незабаром як тільки з вождем загулялася Кірка,
313] З мармуру постать вона показала мені білосніжну.
314] Був це юнак, а на маківці в нього сидів собі дятел;
315] Постать у храмі була, шанобливо вповита вінками. [248]
316] Хто цей юнак, чому дятел на ньому й чому, наче бога,
317] В храмі шанують його, запитав я. Цікавому знати
318] Мовить таке: «Яка міць, Макарею, в моєї хазяйки,
319] Хай тебе й ця ще пригода повчить. Отже, слухай уважно!
320] Пік, що був сином Сатурна, в Авсонському краї раніше
321] Владарював. Рисаків бойових він любив об'їжджати.
322] Був, як ось бачиш, ставний. І хоча твоє око втішає
323] Твору мистецького чар, йому вірити можеш так само.
324] Вроді дорівнював дух. Ще й чотири рази п'ятилітніх
325] Ігрищ елідських, відколи народжений, він не побачив.
326] Німф лісових, які горами Лацію, вільні, гасали,
327] Вродою він полонив. І джерельні за ним упадали
328] Німфи-наяди, що живлять їх Альбули води й Нумікій,
329] І голубий Анієн, і короткий Альмон, і стрімливий
330] Нар і погідного Фарфара тінню окутані хвилі.
331] Прагнули й ті, що в ставку лісовому, де скіфська Діана,
332] Та по сусідніх озерах живуть. Але, в.сіх погордивши,
333] Він домагавсь однієї; дволикому Янусу, богу,
334] На Палаті ні Вені лі я, кажуть, її народила.
335] Тільки-но стала вона на порі - й за Лаврентського Піка
336] Заміж пішла, бо й сама лиш йому віддала перевагу.
337] Вродою славна була; ще славніша - умінням співати.
338] Тож і назвали цю діву Співучою. Зрушити з місця
339] Скелі могла та ліси, кровожерних розчулити звірів,
340] Бистрий потік зупинить, перелітних птахів забарити.
341] От якось пісню співала вона по-жіночому, ніжно.
342] Пік же подавсь у лаврентські поля кабанів полювати.
343] Кінь буйногривий під вершником грав. Два списи наготові
344] В лівій руці він тримав. Дорога пурпурова хламида,
345] Золотом жовтим зашпилена, плечі йому покривала.
346] Так тоді вийшло, що й Сонця дочка в ті ліси подалася.
347] Щоб на зелених горбах собі зілля нового набрати,
348] Острів, що й назву від неї отримав, покинула Кірка.
349] Тільки-но з заростей глянула на юнака - й од бажання
350] Заціпеніла; назривані, з рук їй посипались трави.
351] Наче вогнем аж до самих кісток пройняло чарівницю.
352] Перше, що спало на думку їй, щойно те полум'я вщухло,-
353] Звіритись тут же в своєму бажанні. Та як це зробити?
354] Він он помчав на коні. Та ще й слуги рояться довкола...
355] «Ні,- прошептала,- таки не втечеш, хоч би в вітру позичив
356] Крил,- якщо знаю себе, якщо в травах іще збереглася
357] Міць чарівна, якщо мають ще силу мої заклинання!»
358] Мовивши це, кабана безтілесного образ оманний
359] Миттю створила вона і веліла йому, промайнувши
360] Перед очима володаря, зникнути в лісі, де сосни
361] Так уже густо росли, що між них не пробитися верхи.
362] Пік, не вагаючись - він же не знав, що це тінь, а не здобич, [249]
363] Махом зіскочив з коня, що розпарений був од галопу,
364] й кинувсь у дебрі в надії марній кабана перейняти.
365] Часу не гає й вона: молитви, заклинання шепоче,
366] Темним богам посилає й слова заворожені, темні,-
367] Ті, що від них похмурніє обличчя лискучої повні
368] Й скопища хмар дощових на отецькім чолі бовваніють.
369] Так і тепер від її ворожби затуманилось небо,
370] Млою дихнула земля. У пітьмі супровідники Піка
371] По манівцях розбрелись. Володар одинцем залишився.
372] Вибравши місце та мить: «Заклинаю,- звернулась до нього,-
373] Зором очей твоїх, красеню, сяйвом юнацької вроди,
374] Що полонила й мене і з богині прохачку зробила,-
375] Зглянься на пристрасть мою, всевидюще зроби своїм тестем
376] Сонце, зневажити Кірки, Тітана дочки, не наважся!»
377] Він і проханням, однак, і богинею знехтував, гордий.
378] «Хто б не була ти,- їй кинув,- не буду твоїм. Полонила
379] Інша мене, і хотів би я вік бути в тому полоні!
380] Не оскверню позашлюбним коханням подружнього ложа,
381] Хай лише доля щадить мені Януса доню - Співучу».
382] Марно його наблагавшись, таке прорекла Тітаніда:
383] «Дорого сплатиш за це! Вже тебе не зустріне Співуча!
384] Що погордована може й закохана жінка,- побачиш;
385] Я ж і закохана в тебе, і я ж погордована - Кірка!»
386] Двічі тоді повернулась до Сходу й до Заходу двічі;
387] Різкою тричі торкнулась його, прошептала щось тричі -
388] Й він утікає, та так уже швидко, що врешті й самого
389] Диво бере; замість рук помічає розправлені крила,
390] Подив у гнів переходить: обурений тим, що раптово
391] В лісі латинському птахом новим оселитися мусить,-
392] Дзьобом об стовбури б'є, розколупує гілля розлоге.
393] Барва хламиди позначила пурпуром дятлові крила;
394] Пряжка, що золотом щирим недавно вгризалася в одяг,
395] Пір'ям стає: золота коло шиї виблискує смужка.
396] Все стало іншим тепер, лиш ім'я не змінилося в Піка.
397] А супровідники, по чагарях розійшовшись, тим часом
398] Піка гукають, але надарма. Владаря не знайшовши,
399] Раптом надибали Кірку. Вона розчищала повітря,
400] Вітрові й сонцю дозволила врешті розсіяти хмари.
401] В чарах злочинних її звинувачують, Піка жадають.
402] Далі й погрожують їй, ухопитись готові за зброю.
403] Та ж із отруйного зілля розбризкує соки смертельні,
404] Ніч і нічні божества із глухого Еребу й Хаосу
405] Кличе; протяжним виттям зазиває трилику Гекату.
406] З місць - чи не дивно казати таке? - позривались дерева,
407] Стогін земля подала, побіліла діброва сусідня,
408] Соком окроплений луг заросився краплинами крові,
409] Навіть каміння, здалось, одізвалося хриплим зітханням. [250]
410] Наче собаки загавкали скрізь, по землі розповзлося
411] Темне гадюччя, довкіл замаячили душі, мов тіні.
412] Всі, хто там був, її чарів жахнулись. І, поки стояли,
413] Мовби німі, вона лиць їх торкнулася прутом чаклунським.
414] І від торкання того дивовижні, всілякого роду
415] Звірі ввійшли в юнаків - не лишився ніхто з них собою.
416] Низько нахилений Феб золотив уже берег Тартеський.
417] Марно ж очима і серцем палким виглядала Співуча
418] Мужа свого. По сусідніх лісах розбрелися з вогнями
419] Хто тільки міг - і прислуга, й народ - за пропалим шукати.
420] Німфі ж не досить розпачливо зойкати, битись у груди,
421] Рвати волосся - їй мало того; наридавшись, із дому
422] Вибігла й, мов навіжена, полями латинськими бродить.
423] Шість разів - ніч, западаючи, й сонце, зринаючи знову
424] Стільки ж разів, її бачило - як і без сну, і без їжі
425] Йшла навмання вона через долини й гірські перевали.
426] Бачив останнім її, від блукань та страждань непритомну,
427] Тібр,- як на звивистий берег упала знеможеним тілом.
428] Там зі сльозами й слова милозвучні, навіяні болем,
429] Жалісно й тихо ронила вона; помираючи, лебідь
430] Так на дзеркальній воді похоронну снує собі пісню.
431] Врешті, змарнівши від туги тонкою зробилась, а далі
432] Зовсім розтанула, зникла, мов дим, у прозорім повітрі.
433] Назвою місця засвідчено це: стародавні Камени,
434] Німфи журбу вшанувавши, його йменували «Співучим».
435] Тож не одне впродовж року повільного там і почув я,
436] І спостеріг. Але тут, хоч засиділись ми, розлінились,
437] Мусимо знову плисти, на вітри покладатися знову.
438] Прикрі до того ж Тітанія нам віщувала дороги
439] В безкраях моря непевного й різні на ньому пригоди.
440] Страх, зізнаюсь, мене взяв, то й тримаюсь цього побережжя».
441] Змовк Макарей. Тут пестунку Енея схоронено в урні
442] З мармуру. Свідчить про це на могильному пагорбі напис:
443] «Тут Каєту, мене, вихованець, побожністю славний,
444] Сам, як належить, спалив, од ворожих вогнів врятувавши».
445] Вже від порослого травами берега шнур одв'язали,
446] Вже їх вітрило несе - від оселі зловісної далі,
447] Від заклинань. Перед ними - ліси, де затінений млою
448] Тібр, закружлявши піском, проривається, жовтий, до моря.
449] Дім і дочку владаря, що від Фавна родився,- Латина
450] Там не без бою отримав Еней, розпочавши з завзятим
451] Людом війну. Наречену відстоював Турн ошалілий.
452] Згодом Тірренія вся приєдналась до Лацію; довго
453] Серед запеклих боїв нелегка перемога кувалась.
454] Кожен іззовні будь-що свої сили поповнити хоче.
455] От і в рутулів росте, й у троянців ряди свої множить
456] Військо. Еней недарма вирушав до порогів Евандра; [251]
457] Венул - дарма втікача Діомеда просив, побувавши
458] В місті його. Діомед у краю апулійського Давна
459] Стіни могутні заклав і поля там посів.як придане.
460] Виклав доручення Турна й чекав допомоги від нього
461] Венул. Однак етолійський герой у тій просьбі відмовив:
462] Не до війни вже самому, мовляв, а людей свого тестя
463] Слати незручно; своїх же не має, що міг би до бою
464] Зброїти їх: «А щоб ти мене в вигадках не запідозрив,-
465] Хоч ворушити старе своє горе нікому не любо,
466] Все ж перетерплю цей біль. Коли попелом стала висока
467] Троя і вже наближались данайські вогні до Пергама.
468] Діву віднявши у діви, нарікський герой, син Ойлея,
469] Карою, хоч її сам заслужив, усіх нас обтяжив.
470] От і розсіяні ми. Під вітрами в розбурханім морі
471] Ніч, блискавиці, дощі, божевілля і моря, і неба -
472] Все ми, данайці, знесли. Кафарей увінчав наші лиха.
473] Часу б не стало про все розказати; додам тільки ось що:
474] Навіть Пріам тоді б міг заридати над долею греків!
475] Тільки мені врятувала життя зброєносна Мі нерва -
476] Вирвала з темних глибин. Та до Аргосу рідного знову
477] Я не доплив: благодатна Венера з дороги збивала,
478] Рану стару пам'ятаючи. Так натерпівсь я на морі,
479] На суходолі у битвах виснажливих так натомився,
480] Що видавались щасливими й ті, хто зустрів серед моря
481] Бурю останню свою, кого мис Кафарейський занурив
482] У ненаситну глибінь. Я жалів, що не був тоді з ними.
483] Крайніх зазнавши знегод на війні та морях, занепавши
484] Духом, кінця тих блукань у всевишніх супутники просять.
485] Тільки Акмон, од невдач, запальний, розпалившись ще більше,
486] Мовив: «Невже щось таке ще лишилось, чого б ваша стійкість
487] Не поборола, мужі? Що ж іще при бажанні зробити
488] Вам Кітерея зуміла б? Коли тремтимо перед гіршим,
489] Нас іще можна вразить. Кому ж доля найгірша припала,-
490] Страх під ногою тоді. На вершині нещасть - ми безпечні.
491] Хай собі слухає! Хай, як і досі, ненавидить всіх нас,
492] Що з Діомедом пливуть! Над тією ненавистю нині
493] Ми сміємось і тим більше, чим більша у злісниці влада!»
494] Так от Акмон із Плеврона Венеру їдкими словами
495] Все дратував і до гніву схиляв, і без того ворожу.
496] Мало хто мову Акмона схвалив. Майже всі одностайно,
497] Друзі, картаєм його. Той озватись хотів, але голос,
498] Як і для голосу шлях, у зухвальця потоншали; пір'ям
499] Стало волосся, у пір'я й нова зодягається шия,
500] Груди і спина; де руки були в нього, там проростають
501] Довші пір'їни; де лікті були,- вигинаються крила.
502] Більша частина ноги вже зробилася пальцями. Тверднуть
503] І роговіють уста, переходячи в гостру кінцівку. [252]
504] Дивляться, вражені, з Ліком Ідас і Ніктей з Рексенором,
505] Вирячивсь тупо Абант. А тим часом, задивлені в нього,
506] Стали птахами й самі. Щораз більша частина загону
507] Крилами над кораблем лопотить, біля весел кружляє.
508] Що то були за птахи, очевидно, хотів би ти знати,-
509] Лебеді це не були, але схожі на лебедів білих.
510] Ледве приплив я сюди, де сухі апулійського Давна
511] Зять, посідаю поля; ну й моїх ще тут жменька осіла».
512] Змовк на тім слові Ойнід. Калі доні ї межі покинув,
513] І Певкетійський затон, і долини Мессапії Венул.
514] Бачить печеру він там. її праліс окутує тінню,
515] Вколо - шумкий очерет. Нині Пан козлоногий той закут
516] Облюбував, а колись там селилися німфи лякливі.
517] Тут якось їх, перестрівши, сполохав пастух апулійський.
518] Зразу навтіки пустились вони, та, отямившись трохи
519] Від переляку, й побачивши, хто їх надумав догнати,
520] В мірнім танку, погордивши нахабою, знов закружляли.
521] Той почав лаяти їх, а тоді й застрибав по-сільському -
522] Я, мов, танцюю не згірш; і вставляв ще й слова непристойні.
523] Доти молов язиком, поки горло не здерев'яніло:
524] Деревом він таки став; його вдачу й по сокові видно:
525] Через язик апулійця маслина в плодах своїх має
526] Терпкість; вона просочилась у дерево від лихослів'я.
527] Отже, ні з чим посланці повернулись, і мусять рутули
528] Без етолійців, лише на свої покладаючись сили,
529] Якось давати в війні собі раду. Вже й крові чимало
530] Сторони дві пролили. Смолоскипами в судна соснові
531] Кидає Турн, і вогонь йде на тих, кого хвиля не вкрила.
532] Віск, і смолу, й усе те, чим пожадливий живиться пломінь,
533] Мульцібер їв-пожирав. До вітрил підповзав по високій
534] Щоглі; вже й лави гребців у заглибленні суден диміли.
535] Тут спохватилася Мати богів: це ж на їді високій
536] Зрубано сосни для тих кораблів - і повітря луною
537] Мідний тимпан колихнув, заячали самшитові флейти.
538] Миттю, землі не торкаючись, леви примчали богиню.
539] «Марно,- рекла Пресвята,- ти цим суднам, богозневажний
540] Турне, грозиш: не дозволю вогневі захланному взяти
541] Те, що складає частину дібров моїх високогірних!»
542] Щойно промовила - грім загримів, а за ним сипонуло
543] Градом важким та дощем полило із понурої хмари.
544] Раптом зітнувшись, повітря лунке й набубнявілі води
545] Зрушили з місця Астрея сини, позмагатись охочі.
546] На одного з них опершись, конопляні линви, що ними
547] Судна фрігійські кріпилися, рве благодатная Мати.
548] Мчать кораблі, нахилившись набік, і в глибінь поринають.
549] Дерево м'якне, однак, набуває властивостей тіла:
550] Де було гнуте судно - голова вже зринає, обличчя; [253]
551] Пальцями весла стають і ногами, що плавати звиклі.
552] Бік, як і був, залишається боком. А балка повздовжня
553] В нижній частині судна - хребетним стовпом уже служить;
554] Щогли та реї - руками й раменами; снасті - волоссям.
555] Синьою барва лишається. В хвилях, котрі нещодавно
556] Страх наганяли на них, почали танцювати грайливо
557] Німфи морські. Хоч вони й на скелястій вершині зростали,-
558] Хвилю шанують м'яку, мов забули, відкіль вони родом.
559] Та не забули того, як натерпілись тяжко на морі,
560] Скільки зазнали пригод,- і не раз підставляли долоні
561] Під корабель, що тонув, якщо тільки не віз він ахейців.
562] Не забували й фрігійського смутку, лихі на пеласгів.
563] Ось чому раді були, як уламки нерітського днища
564] Вгледіли; ось чому раді були, що судно Алкіноя
565] Начеб у землю вросло серед хвиль, почало кам'яніти.
566] Дехто з троянців надію плекав, що, побачивши чудо,-
567] В німф перевтілений флот-перестане рутул воювати.
568] Де там! Боги є свої у обох таборів; є завзятий
569] Дух, що людину з богами ріднить. Вже ні придані землі,
570] Ні володіння владичого тестя, ні ти їх не маниш,
571] Діво Лавініє,- лиш перемога; воюють, бо сором
572] Не воювать на війні. Та побачила, врешті, Венера,
573] Що може син її: Турн поваливсь. Повалилась Ардея,
574] Бо ж опиралась на Турна свого. Та як тільки ворожий
575] Меч підкосив її й попелом теплим засипало крівлі,
576] З жару злетіла нараз ще нікому тоді не відома
577] Птиця і струшує з себе, махаючи крилами, попіл.
578] Голос, і худість, і барва бліда її - все в ній співзвучне
579] З містом, що ворог його захопив; зберегла вона й назву
580] Міста; крильми себе б'є, свою долю оплакує чапля.
581] Мужність Енея тим часом безсмертних богів спонукала
582] Й навіть Юнону саму відцуратися давнього гніву.
583] Саме в ту пору, заклавши основу широкої влади
584] Синові Юлу, дозрів для Олімпу герой Кітерейський.
585] Тут, обійшовши всевишніх богів, охопила Венера
586] Шию отця свого й так почала: «Хоч суворим для мене,
587] Батьку мій, ти не бував,- найніжнішим, молю, будь сьогодні!
588] Хай мій Еней, що тебе, народившись од крові моєї,
589] Дідом назвав, хоч якесь між безсмертними місце посяде
590] З ласки твоєї, кажу, хоч якесь! Він і так уже бачив
591] Тіней оселю німу, він долав уже Стіксові хвилі!»
592] Схвально кивнули боги. Не лишилась байдужою навіть
593] Бога верховного світла жона: добродушно всміхнулась.
594] Батько тоді: «Цього дару достойні ви - й ти, хто благає,
595] Й син твій, за кого благаєш. Роблю тобі ласку цю, доню»,-
596] Мовив. А та розпромі нена, батькові склавши подяку,
597] Лине повітрям уже, підганяючи білих голубок, [254]
598] До Лаврентійського берега, де, комишами порослий,
599] В'ється Нумікій, що в море близьке свою хвилю вливає.
600] Все, що в людини є смертне, йому повеліла з Енея
601] Змити й у води морські віднести течією німою.
602] Не забаривсь Рогоносець: слухняний велінню Венери,
603] Все, що в Енеєві смертне було, те забрав із собою,
604] В темному морі втопив, залишив - невмирущу частину.
605] Миром небесним намащує мати очищене тіло
606] Сина свого. До амбросії вливши нектару, торкнулась
607] Уст його - й став невмирущим. Назвали його Індігетом
608] Люди Квіріна; жертовники зводять йому та святині.
609] Потім над Альбою й краєм латинським Асканій двойменний
610] Владу верховну посів. А його спадкоємцем був Сільвій.
611] Згодом -• Латин, його син, що отримав і берло владиче,
612] й давнє ім'я повторив. Після нього був Альба славетний.
613] Далі -Епіт; а за ним і Капет владарем був, і Капій;
614] Капій раніше, однак. А тоді Тіберін став при владі.
615] Той володар, похоронений хвилями Туської річки,
616] Дав їй імення своє. Народився і Ремул од нього.
617] Й Акрот поривистий. Ремул, од Акрота старший літами,
618] Від громового, подібний до грому, загинув удару.
619] Акрот, від брата розважніший, берло до рук Авентіну,
620] Мужу стійкому віддав. Авентіна поховано там же.
621] Де він те берло тримав,- на горбі, що й назвався від нього.
622] А на чолі палаті нського люду стояв тоді Прока.
623] Саме в ту пору Помона жила. Ні одна з-між латинських
624] Гамадріад не плекала садів із такою любов'ю,
625] Жодна з-між них про плодючість дерев так сердечно не дбала.
626] Звідси й дістала ім'я. До річок, до гаїв не тяглася -
627] Любить село та плодами обтяжену віть яблуневу.
628] Мирний закривлений серп, а не спис у правиці тримає.
629] Ним вона то підітне виноградну лозу розбуялу,
630] То розгалужену парость уріже. Кору надлупивши,
631] Встромить живець, щоби сок надпливав вихованцю чужому.
632] Дереву спрагу відчути не дасть: волокнисте коріння
633] В пору потішить вона живодайністю хвилі пливкої.
634] Це і займає, і тішить її, до Венери байдужу.
635] Грубої сили селян боячись, із середини й сад свій
636] Звикла вона зачинять, щоб який чоловік не добрався.
637] Як не старались усі,- і сатири, до скоків охоча
638] Молодь, і пани, божки лісові, що сосною вінчають
639] Роги, й Сілен, увесь час молодий при похилому віці,
640] Й той, що злодіїв лякає серпом чи суком сороміцьким,-
641] Щоб домогтися її! Сам Вертумн, закохавшись у неї,
642] Перевершив їх усіх, та не був щасливіший од інших.
643] Часто, зробившись женцем-селюком, він приносив Помоні
644] Кіш колосків,- і, мов крапля води, до женця був подібний! [255]
645] Сіном пахучим не раз оплітав собі скроні, й здавалось,
646] Начебто щойно орудував вилами на сіножаті.
647] Часто ще й пужално мав у руці,- й присягнув би, напевно,
648] Кожен, що втомлених ралом биків він роз'ярмлював щойно.
649] Як виноградар або садівник із серпом появлявся.
650] В сад із драбиною йшов,- наче яблука брався зривати.
651] З вудкою - справжній рибалка, з мечем - був на воїна схожий.
652] Так, набуваючи різного вигляду, в сад він частенько
653] Доступ собі здобував, щоб хоча надивитись на німфу.
654] Врешті, надівши барвистий чепець, у правицю тремтливу
655] Взявши вербовий ціпок, сивиною помітивши скроні,
656] Входить у плеканий сад, на цей раз - як бабуся старенька.
657] Кинувши оком довкіл: «Ну й плоди!» - аж прицмокнула з дива.
658] Замість похвал господиню цілує, аж надто вже палко
659] Як на бабусю стару. А тоді на округлу присівши
660] Груду землі, споглядає плодами обтяжені віти.
661] В яз височів поблизу в виногронах, немов у намисті.
662] Хвалить і їх, і життя їхнє спільне. «Якщо б одиноко,-
663] Мовить,- цей стовбур тут ріс і лоза не вилася по ньому,-
664] Крім охолоди в жару не давав би нам більше нічого.
665] Так ось і ця виноградна лоза, якби в'яза не знала,
666] Не поріднилася з ним,- до землі була б нині прибита.
667] Тільки тебе цього дерева приклад чомусь не повчає:
668] Ложе подружнє - страшить; про заміжжя ти й чути не хочеш.
669] О, якби воля твоя, то юрба женихів ні Єлену
670] Не турбувала б, ні ту, що лапіти вели через неї
671] Бій, ні дружину Улісса - сміливця серед боязливих!
672] Ось і тепер, коли всіх уникаєш, для всіх недоступна,
673] Сотні мужів, півбогів та богів за тобою впадають;
674] З ними - й усі божества, котрі селяться в горах Альбанських,
675] Тож, коли є в тебе глузд, коли гарного хочеш подружжя,-
676] Слухай, що1 радить стара, яка більше за всіх тебе любить,
677] Більше, ніж вірила б ти! Не для тебе звичайне заміжжя,-
678] Тільки з ^Вертумном діли своє ложе. За нього найкраще
679] Я поручитися зможу тобі, адже знаю Вертумна
680] Краще, ніж він - сам себе. Не навиклий по світу блукати,
681] Тут він постійно живе. Та й не з тих він, що завжди охочі
682] До залицянь та забав. Ти першим для нього й останнім
683] Будеш вогнем. Лиш тобі всі літа свої він подарує.
684] Він, окрім того,- юнак, і природа його наділила
685] Вродою щедро, й у постатях різних він може бувати.
686] В що повелиш - забажай тільки! - він перевтілиться тут же.
687] Втім, у вас двох ще й бажання одне. Ті плоди він приймає
688] Перший, і любі йому подарунки з твоєї правиці!
689] Нині ж Вертумн ані тих не бажає, що ти назривала
690] З гілки, ні тих, що зросли на городі між трав соковитих,-
691] Прагне тебе. Пожалій же того, хто кохає так палко! [256]
692] Він, тут присутній, повір, тебе просить моїми вустами.
693] Не наражайся на помсту богів. Не гніви ідалійки,
694] Серцем тверда, не підбий проти себе Рамнунтської діви!
695] Щоб іще більш тебе остерегти,- не одне-бо чувала
696] Я на віку,- оповім про таке, що на Кіпрі відоме
697] Кожному,- й може, послухавши, все-таки м'якшою станеш.
698] Анаксарету, що рід свій виводить від давнього Тевкра,
699] Іфіс побачив, що знатністю роду не міг похвалитись.
700] Тільки побачив - жагою в цю ж мить до кісток перейнявся.
701] Довго з собою боровся юнак, та коли цього шалу
702] Розум не міг пересилити - став прохачем на порозі.
703] То годувальниці звірився: просить, щоби милостиво
704] З ним повелась; вихованки здоров'ям її заклинає.
705] То, мовби й сам був рабом, запинаючись од хвилювання,
706] Кожного молить із слуг посприяти йому при нагоді.
707] Вже не одну помережив словами табличку до краю,
708] Вже й не один тільки зрошений слізьми рясними віночок
709] Вішав на дверях. А сам, на твердому порозі прилігши,
710] Марно боки оббивав та замки проклинав, нещасливий.
711] Та ж-наче хвиля, що зводиться дибки при Гедах західних,
712] Наче бездушна, в норіцькім вогні загартована криця,
713] Наче несхитна в основі своїй, неподатлива скеля:
714] Нехтує ним, насміхаючись, ще й до жорстоких учинків
715] Горді слова додає, відбираючи рештки надії.
716] Далі не мав уже сили терпіти тривалої муки
717] Іфіс і перед дверми ось таке наостанку промовив:
718] «Ти таки перемогла! Від сьогодні вже, Анаксарето,
719] Не потурбую тебе! Можеш радісно тріумфувати,
720] Лавром вінчатись ясним, закликаючи гучно Пеана.
721] Ти взяла верх! Я - помру. Невблаганна душе, веселися!
722] Може, хоч тим догоджу тобі; змушена будеш, нарешті,
723] Визнати користь для себе якусь і в моєму коханні.
724] Та пам'ятай: не раніш од любові до тебе звільнюся,
725] Ніж од життя; дві зорі має згаснути в небі для мене,
726] Тільки не чутка тебе сповістить, що мене вже немає:
727] Сам, щоб не мала ти сумнівів, тут, на твоєму порозі.
728] Тілом холодним насичувать буду твій зір, безсердечна.
729] Ви ж, о всевишні, якщо на людську споглядаєте долю,-
730] Не забувайте й мене (про щось більше сьогодні благати
731] Годі), подбайте, молю, щоб жила хоча згадка про мене:
732] Скільки життя відняли мені, стільки ж і згадці додайте!»
733] Мовивши, зводить заплакані очі на двері, де стільки
734] Вішав намарно вінків, дотягнувсь до одвірка руками
735] І, прикріпивши до нього мотузку, ще гірко всміхнувся;
736] «Може, такий тебе втішить вінок, о безбожнице вперта?»
737] З тим і влізає в петлю, все ж обличчям - до Анаксарети.
738] Мить - і повисло, позбавлене подиху, Іфіса тіло. [257]
739] Поки в судомі ще бивсь, під ударами ніг наче й двері
740] Сумно стогнали-гули, а тоді, розчахнувшись, явили
741] Вчинок жахливий, і слуги, скричавши, зняли нещасливця
742] І віднесли його неньці, бо батько впокоївсь раніше.
743] Горне вона до грудей, приголублює тіло холодне
744] Сина й, сказавши, що кажуть над дітьми батьки нещасливі
745] Й що матерям-жалібницям належить чинити, вчинивши,-
746] Вже через місто веде многослізний похід похоронний,
747] Тіло на ношах мертвотно бліде до вогню проводжає.
748] Саме при вулиці тій, куди люд прямував за покійним,
749] Анаксарета жила. Голосіння, розпачливі зойки
750] Дівчина вчула,- над нею вже бог закружляв тоді, месник.
751] От вона й каже, зворушена: «Гляну, кого там хоронять».
752] І на піддашшя, де вікна відчинені навстіж, виходить.
753] Не надивилась, однак: щойно Іфіса вздріла на ношах,-
754] Очі заскліли, із тіла поблідлого все до останку
755] Вийшло тепло життьове. Намагалась на крок відступити,-
756] Не піднімалась нога. Відвернутись хотіла, та шия
757] Не поверталась ніяк. Поступово все тіло дівоче
758] Переміняється в те, з чого й серце було в неї,- в камінь.
759] Думаєш, вигадка це? Саламін береже й до сьогодні
760] Статую діви. Венера Задивлена має там нині
761] Храм свій. Про це пам'ятаючи, не відмовляйся, благаю,
762] Заміж за того піти, хто давно покохав тебе, німфо.
763] Хай за цю ласку мороз не приб'є тобі зав'язі яблунь,
764] Хай не осиплеться цвіт у саду під поривами вітру!»
765] Бог, розповівши таке, перевтілився знову: з бабусі
766] Став красунем-юнаком. І, відкинувши все, що властиве
767] Жінці старій, заяснів перед нею, ставний і вродливий.
768] Так от і сонце, прорвавши нараз непроглядну заслону
769] Хмар дощових, променисто заблисне на чистому небі.
770] Силою брати хотів, але не знадобилася сила:
771] Вродою взяв - зачарована німфа й собі закохалась.
772] Потім в Авсонському краї, не маючи прав на те, владу
773] Збройний Амулій посів. Повернули цідібране берло
774] Старцю Нумітору внуки його. Було свято Палілій -
775] Місто заклали тоді. Та сабінські старійшини й Тацій
776] Меч підняли. їм відкривши в укріплення доступ, Тарпея,
777] Зрадниця, смерть під горою щитів прийняла по заслузі.
778] Курів сини опісля, як то роблять вовки мовчазливі,
779] Нишком - ні пари з губи - серед ночі до римлян підкрались,
780] Аж до воріт підійшли, що на засуви всі їх засунув
781] Сам Іліад. Та Сатурнія все ж тайкома відчинила
782] Навстіж одні' з тих воріт, і завіси їх не зарипіли.
783] Тільки по дереву бруси ковзнули - й Венера почула,
784] Мала засунути їх, та не годні й боги перетяти
785] Задуму інших богів. Побіч Януса, де прохолодні [258]
786] Води несе джерело, поселялись авсонські наяди.
787] От і звернулась богиня до них, і вони відгукнулись,
788] Бо справедливе прохання було,- воєдино зібрали
789] Води свого джерела. Та крізь Януса браму широку
790] Можна було ще пройти: на заваді не стала ще хвиля.
791] Ось під туге джерело вони сірку кладуть зеленаву
792] І полум'яну смолу в порожнистих запалюють жилах.
793] Збуджена силою цих речовин пробивається пара
794] В глиб джерела; ви змагалися щойно з морозом альпійським,
795] Води дзвінкі, а тепер - не уступите навіть вогневі!
796] Збризкані полум'янистим дощем, запалали одвірки.
797] Тож надарма крізь відчинену браму прорватись хотіли
798] Грізні сабіни: вогонь нею плив. А тим часом за зброю
799] Марсовий воїн вхопивсь. Проти ворога вивів загони
800] Ромул - і вкрилась тілами сабінів земля наша римська,
801] Вкрилась тілами й своїх. І змішав тоді меч нечестивий
802] Тестя завзятого кров із гарячою крівцею зятя.
803] Миром війну зупинили, проте; не дали, схаменувшись,
804] Волі мечам до кінця - співправителем став тоді Тацій.
805] Потім, як Тацій помер, ти однакове двом цим народам,
806] Ромуле, право надав. І до батька безсмертних і смертних
807] Так ось, шолом свій відклавши, звернувся Маворт-зброєвладця:
808] «Батьку, назріла пора,- на твердій-бо основі сьогодні
809] Римська держава стоїть, від вождя одного не залежна,-
810] Щоб обіцянку, мені колись дану й достойному внуку,
811] Виповнив ти - над землею піднявши, прийняв його в небі.
812] Сам же мені ти сказав у свій час на зібранні безсмертних,-
813] Я ж, пам'ятливий, у серці зберіг твоє слово священне,-
814] «Буде такий, що його піднесеш у блакитну високість».
815] Ось що тоді ти сказав, і хай сповниться те віщування!»
816] Схвально Всевладний кивнув, і завоями хмар непроглядних
817] Небо вповив, блискавицею світ нажахавши та громом.
818] І, зрозумівши цей знак, Повелителя згоду виразну,
819] На колісницю зійшов, обіпершись на спис, і багряним
820] Дишлом обтяживши коней баских, і бичем замахнувшись,
821] Мчить стрімголов нездоланний Градів до землі з піднебесся;
822] Мить - і вже їх осадив на лісистім горбі Палатінськім.
823] Саме тоді підхопив Іліада, як він перед людом
824] Суд справедливий вершив. Розпливлось у легкому повітрі
825] Смертнее тіло його. Так і куля свинцева звичайно
826] В небі зника на очах, із потужної пращі злетівши.
827] Став осяйний відтепер, уже в гроні богів засідати
828] Гідний,- таким є Квірін у смугасто-багряній киреї.
829] Плакала, мов за померлим, жона. Та владича Юнона
830] Вісниці світлій велить, щоб вона по дузі семибарвній
831] Збігла й таке одинокій Герсілії слово сказала:
832] «О найславніша окрасо і гордосте поміж латинських [259]
833] І між сабінських жінок! Найгіднішою мужа такого
834] Ти нещодавно була, а тепер - і самого Квіріна.
835] Годі тобі голосить! Якщо хочеш свого чоловіка
836] Бачити - йди мені вслід на залісений пагорб Квіріна,
837] В гай, де святиня володаря римлян, окутана тінню».
838] Вмить зісковзнувши на землю по райдузі, каже Іріда
839] Скорбній Герсілії те, що повинна була їй сказати.
840] Та, ледь наважившись очі заплакані зняти на неї,-
841] «О божественна! Хоч бачу я вперше тебе, але вірю,
842] Що від богів ти; веди ж,- її квапить,- і миле обличчя
843] Мужа мені покажи! І, якщо мені доля дозволить
844] Раз хоч уздріти його,- то й сама буду мовби на небі!»
845] Мовивши те, поспішила вона за дочкою Тавманта
846] Ген аж на Ромулів горб. їм до ніг із ефіру стрімкого
847] Там покотилась зоря. Від світіння її запалавши,
848] Злинуло в небо й волосся Герсілії вкупі з зорею.
849] Римського міста засновник обняв, як бувало, дружину
850] Й разом із тілом змінив її ймення: почав.називати
851] Горою. Нині шанують її одночасно з Квіріном.
1] Тут і постало питання: чи міг би хто взяти на «себе
2] Влади такої тягар і такого вождя замінити?
3] Голос народу, що правду віщає, славетному Нумі
4] Берло вручити велів. Не достатньо було йому знати
5] Звичаї люду сабінського: вище, душею широкий,
6] Нума злетів - про природу речей довідатись прагне.
7] От він, захоплений цим, батьківщину покинувши, Кури,
8] В місто ввійшов, що гостинно в свій час прийняло Геркулеса.
9] Там поцікавився, хто був засновником грецького міста
10] На італійському березі. Й так відповів із тамтешніх
11] Житель один, що багато чував на віку своїм довгім:
12] «Кажуть, Юпітера син, іберійським збагачений стадом,
13] До лакінійського берега, шлях не близький подолавши,
14] Врешті, щасливо прибув. Поки стадо бродило по лузі,
15] В дім до Кротона великого він увійшов, під гостинну
16] Крівлю й жаданий знайшов там по втомі важкій одпочинок.
17] А на відході сказав: «Саме тут у майбутньому внуки
18] Стіни для міста зведуть»,- і слова його дійсністю стали.
19] В Аргосі, кажуть, один чоловік жив на прізвище Міскел,
20] Син Алемона, і був на той час він богам найлюбіший.
21] Глибоко спав він якось, і, схилившись над ним, Києносець
22] Сонному мовив таке: «Мусиш кинути батьківські землі
23] Й рушити ген, де хвилює Есар у руслі кам'янистім!»
24] Ще й пригрозив не одним покаранням, якщо б не послухав.
25] Потім і бог відступив, і розвіявся сон одночасно.
26] Син Алемона, прокинувшись, подумкй згадує щойно
27] Бачений сон. Починають вагання йому дошкуляти:
28] Бог відійти повелів, а закон - вимагає лишитись:
29] Той, хто вітчизну змінити б хотів, заслуговує смерті.
30] Сонце блискуче вогненне чоло в Океан заховало,
31] Ніч - підняла зореносне чоло над німою землею.
32] Бог йому знову приснивсь, і таке ж повелів йому знову,
33] І пригрозив ще страшнішим і більшим, якщо б не послухав [261]
34] Той, нажахавшись, до інших домівок пенатів родинних
35] Вирішив перевезти. Загуло невдоволене місто:
36] Наші закони, мовляв, -зневажає. Не довго в тій справі
37] Суд засідав, бо провина без свідків усім очевидна.
38] Руки й лице до всевишніх богів нещасливий піднявши,
39] Мовив: «О ти, хто здійснив колись волею неба дванадцять
40] Подвигів,- допоможи! Через тебе ж на злочин пішов я!»
41] В урну, за звичаєм давнім, камінчики там опускали:
42] Чорний - підсудному вмерти велів, оправдовував - білий.
43] Так і тим разом виносили рішення немилосердне:
44] Чорні лише камінці в непідкупну опущено урну.
45] Та коли їх висипали прилюдно, щоб підрахувати,
46] Чорне забарвлення всіх камінців замінилось на біле.
47] Значить, і рішення світлим було завдяки Геркулесу -
48] Й вільним став Алемонід. За це синові Амфітріона
49] Дякує й, вітру діждавшись попутнього, вже в Іонійськім
50] Морі веде корабель свій. Минає Нерет салентінський,
51] І Сі барі с, і Тарент, що заснований лакедемонцем,
52] Далі - Сірійську затоку, й Крімісу, і Япіга ниви.
53] Всі ці приморські місцевості з лівого боку лишивши,
54] Він побережжя Есару, провіщені землі, побачив.
55] Пагорб могильний видні всь поблизу, де Кротона священний
56] Прах укривала земля. Саме тут він за божим велінням
57] Місто заклав і назвав його йменням того, хто в могилі».
58] Ось що про дні найдавніші цієї місцевості мовить
59] Чутка й про місто, яке в італійському виникло краї.
60] Жив там із Самосу муж. Він колись і свій Самос покинув,
61] І владарів: тиранії ненависник, із батьківщини
62] Сам на вигнання пішов. До всевишніх'осель він стрімкою
63] Думкою звитися міг. У природу речей, куди зором
64] Годі людині сягнуть, він очима душі пробивався.
65] Все, що збагнути зумів невсипущістю й силою думки,
66] Тим він ділився з людьми. Зацікавленим, що дослухались
67] До чарівних його слів, про початки великого світу,
68] Першопричини речей він розказував, т
Книга: Публій Овідій Назон Метаморфози Переклад А.Содомори
ЗМІСТ
На попередню
|
|
