Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Публій Овідій Назон Поезії Переклад Миколи Зерова
5. ПОТОП (В. 253-312)
Він вже хотів розметати огні над людьми і землею,
Та побоявся, щоб часом священний ефір не зайнявся
І від стількох блискавиць не стопилася вісь світовая.
Спало на пам'ять йому й рокування нехибної Долі:
«Прийдуть часи, коли море, й земля, і небесна твердиня
Раптом поймуться огнем і зруйнується всесвіт прекрасний»,
Набік одкладено стріли - кіклопів жахливе знаряддя,
Іншу призначено кару - у поводях ріки розлити
І з неозорого неба наслати дощі ненастанні.
Так ухваливши, замкнув Аквілона в печери він темні,
З ним і всі інші вітри, що. хмарища й дощ розганяють.
Нота лише випускає, і Нот вилітає на крилах
Вогких, грізних, обважнілих. Обличчя туманами вкрите,
Падають краплі роси з бороди і волосся у нього;
Хмари сидять на чолі, і одяг струмиться на грудях.
А як потисне нараз рукою могутньою хмари,-
Грім вибухає, і зливи потоками ринуть на землю.
Служка Юнонина вірна, Іріда семикольорова,
Воду тим часом збирає і хмарам її постачає.
Вилягли в полі хліба, хліборобова гине надія,
І невблаганно важка, цілорічна марнується праця.
Але Юпітеру мало цієї небесної кари -
Кличе до помочі він і блакитного брата морського*,
Той же збирає на раду потоки й, зібравши, говорить:
«Вас переконувать довго не треба,- ви знаєте справу:
Вилийте всі свої води, що маєте владу над ними,
Схованки всі відчиніть, одваліте каміння та скелі
І попустіте своїй течії розливатись дозвільно».
Ріки, вернувшись додому, уста джерелам роздирають
І, розгнуздавши потоки свої, поспішають до моря.
Сам же владика морський, потрясаючи землю тризубцем,
їм простеляє широкі усюди дороги, і ріки,
Вийшовши геть з берегів, заливають розлогі рівнини,
Мчать на собі хліба і кущі, людей і худобу,
Цілі будинки з божницями предків і статком хазяйським, [503]
Якже й зосталася де незруйнована повіддю хата,
Хвиля поймає її, аж із дахом вкриваючи раптом,
І щонайвищі міські затопляє муровані вежі.
От уже море й земля ані в чому не мають відміни:
Море, куди не поглянеш, і берега в моря немає.
Люди, втікаючи згуби, одні по горах притулились;
Інші човнами пливуть, де недавно ще землю орали;
Треті щосили веслують над дахом затопленим вілли
І натрапляють на рибу в густім верховітті в'язовім.
Кинений якір не раз зав'язає в гірських сіножатях,
Об виноградні кущі зачіпається дно корабельне.
Там, де лиш кози тонку між каміннями скубли травичку,
Нині лежать, розіславшись, незграбні і ситі тюлені.
Діви морські Нереїди дивуються чудам підводним:
Храмам, палацам, містам. Гаї запосіли дельфіни,
В'язнуть серед верховіть, дерева стрясають хвостами.
Вовк поміж вівці попав і пливе, і лева рудого
Хвиля несе без опору, і тигрові ради немає.
Вепрові ікла страшні ні до чого, оленеві - ноги,
Марно шукаючи місця, де б можна було відпочити,
В море знесилений птах, не втримавшись, падає й гине.
Море в сваволі нестримній горби затопило, а хвилі
Все прибувають, в гірські верховини, зростаючи, плещуть.
Більшість людей поглинула вода; кого ж пощадила,
Тих доконала нестача нужденної навіть поживи.
[* Нептуна - бога морського.]
6. ДЕВКАЛІОН ТА ПІРРА (В. 313-415)Край Беотійський від Ети-гори відділяє Фокіда,
Щедра родюча земля, як була ще землею, а нині -
Моря розлогого води та хвиль неоглядних бурхання.
В цій от землі височіє гора попід зорі високі,
Зветься Парнас, і двома головами у хмари заходить. [604]
Тільки сюди прибули (бо все інше вода укривала)
Девкаліон і дружина його, його вірная Пірра*,
То щонайперш до богів тих нагірних, до німф корікійських**
Та до Феміди, що мала оракул, вдалися з благанням.
Бо ж не було чоловіка, хто був би, як він, правдолюбний,
І не було між жінок, хто б побожністю їй дорівнявся.
Глянув Юпітер униз і побачив, що все - під водою,
Що з-поміж тисяч мужів лиш один не втонув у безодні,
Що з-поміж тисяч жінок лиш одна залишилась живою,
Ще й неповинні обоє, богам олімпійським покірні,-
Хмари прогнав дощові і, повіявши вітром північним,
Небо землі показав, а землю - блакитному небу.
Угамувалося море. Владика глибин і безодень
Осторонь гострий тризубець поклав; над морем розлогим
Виставив плечі могутні, мушлею вкриті рясною;
Кличе він бога Трітона і каже, у ріг затрубивши,
Хвилям морським та річкам до відпливу гасло подати.
Той же бере свій покручений ріг, ізнизу вузенький,
Далі все ширший і ширший, із закрутом кожним гучніший,
Щоб з-понад моря повітря набрати і звуком могутнім
Оповістити країни - на сході й на заході сонця.
Отже, як вогкі уста доторкнулися дивного рога
І на веління Нептуна заграв він назад повертатись,-
Води спадають, спливають, виходять горби та узгір'я;
Море уже в берегах, повноводі по річищах ріки,
Як і раніше, течуть; наростає земля, суходоли
Ширші щоразу стають, верховіття дерев виринають,
І на високім гіллі баговиння грязьке заплелося.
Світ повернувся, як був, та тільки спустілий, безлюдний...
Вчувши, яке укриває його непорушне мовчання, [505]
Девкаліон із слізьми на очах промовляє до Пірри:
«Ти, моя сестро, дружино моя, єдина з жіноцтва,
Ти, що тебе пов'язало зо мною походження спільне,
Шлюб, а потому і ці небезпеки жахливі потопу,
Глянь на простори землі, де встає й западається сонце -
Ми уся людність її: все інше покоїться в морі.
Та й не до краю я певен, що ми утекли від загину,
Хмари навислі ще й досі несміливу душу страхають.
Що коли б Доля з тобою навіки мене розлучила,
Що б ти відчула тоді, бідолашна? І як спромоглася 6
Витерпіть жах, залишившись сама? У горі тяжкому
Хто б тобі втіху подав? І я - коли б ти потонула,
Я б за тобою пішов, потонув у неситому морі.
O, коли б міг відновити я люд Прометеєвим дивом
І у створіння із земної персті увіяти душу!
Нині судилося нам, щоб були ми останні з тобою
(Так ухвалили всевишні), останні у людському роді».
Так він сказав, і вони заридали. 1 спало на думку їм до
Феміди піти, запитатися в неї поради.
От незабаром вони підступили до річки Кефісу,
Ще не прозорої, темної, хоч і в звичайному ложі.
Скоро водою з ріки покропили обличчя й одежу,
Попрямували обоє до давнього храму Феміди,
Що його дах і чоло від налиплого моху сіріли,
І без вогню, без дарів запустілий жертовник холонув.
А як діткнулися сходів,- руками вперед простелились
На храмовому порозі і З острахом камінь цілують.
Кажуть: «Коли молитвами правдивими маємо силу
Божеський гнів одвернути і волю святу уласкавить,
Відповідь дай нам, Фемідо, як можемо ми обновити
Людську породу, світ урятуй, у потопі знебулий».
Зрушена серцем, богиня сказала: «Як вийдете з храму,
Голови вкрийте плащами і розпережіте одежу
Й вергайте там позад себе великої матері кості».
Довго стояли вони в остовпінні. Зламавши мовчання,
Пірра відмовилась перша скоритися волі Феміди,
Молить їй гріх дарувати - не може того учинити,
Щоб святокрадним образити верганням тінь найдорожчу.
І, проказавши ще раз таємничу оракула мову,
В думці глибокій розваживши добре, що може те значить,
Лагідно син Прометея дочці відрікає побожній Епіметея:
«Що сталось, не знаю: чи горем підбитий,
Втратив я давню умілість, чи справді нам сказано Інше?
Мати - то, певно, земля, а кістки - то каміння, гадаю -
Маєм каміння ми кидать назад через голови власні».
Доня Тітанова, хоч і пристала на здогади мужа,
Все ще вагається трохи, чи так же їм радить богиня.
Але... що їм заважає той здогад провірити ділом?
Сходять у діл, покривають лице, розпускають одежу
І починають каміння вергать за спину. І камінь
(Хто б і повірив, коли б не переказ про те стародавній!), [506]
Камінь почав утрачати властиву йому неподатність,
Став розм'якати, тепліти і форм набирати округлих.
Вирісши потім угору, засвоївши іншу природу,
Став він поволі, помалу на образ скидатися людський,
Як розпочата у мармурі постать, іще невиразна,
Ще не дороблена тоншим різцем. І що в тім камінні
М'якше було та вогкіше, немовби від соку якого,
Те обернулось на кров і тканину, а що було гостре,
Найнеподатніше, тяжче, те стало у тілі кістками;
Що було в камені жила, те жилою в тілі й лишилось.
Далі: каміння, яке кинув муж, обернулось на мужів,
А що розкидала жінка, набрало жіночої статі.
От тому й ми - покоління тверде і в труді витривале,
Маєм в собі не одно про походження наше свідоцтво.
[* Девкаліон - син Прометея, Пірра - дочка його брата Епіметея.]
[** На горі Парнасі Корікійська печера, де живуть німфи.]
Книга: Публій Овідій Назон Поезії Переклад Миколи Зерова
ЗМІСТ
На попередню
|
|
