Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Публій Овідій Назон Поезії Переклад Івана Франка
Публій Овідій Назон Поезії Переклад Івана Франка
© Publius Ovidius Naso
© Іван Франко (переклад)
Джерело: Антична література: Хрестоматія. Упорядник О.І.Білецький. К.: Радянська школа, 1968 (2-ге видання). 612 с. С.: 488-491, 496-497..
OCR & Spellcheck: Aerius (ae-lib.org.ua) 2004
ЗмістКнига І, елегія ІІІ (Прощання)
Книга IV, елегія ІІІ (Невірному другові)
СУМНІ ЕЛЕГІЇ ПРОЩАННЯ (Книга І, елегія III)
Як виринає в душі скорботної ночі картина,-
Що в ній останнії я хвилі у Римі пробув,-
Як пригадаю цю ніч, коли все я найближче покинув,-
Ще і сьогодні з очей котяться сльози рясні.
Вже наближався світанок - встановлений Цезарем термін,
Щоб залишити навік рідний Авзонії край; [488]
Та не було ні часу, ні думок виряджатись у путь цю,-
Протягом довгих чекань серце застигло у нас.
Не постарався ні слуг я, ні навіть товариша вибрать,
Ні про одежу та харч, що для вигнанця, не дбав.
Я остовпів не інакше, як той, хто, вражений громом,
Хоч і живе, та життя сам несвідомий свого.
Та коли біль мій нарешті прогнав із душі замороку
І моя пам'ять уже трохи до себе прийшла,-
З словом прощальним звернувся востаннє до друзів сумних я
(З дуже численних були тільки два-три на той час!).
Люба дружина, ридаючи, міцно мене обіймала,
Сльози по щоках її, наче та злива, текли;
На побережжі лівійськім далеко дочка пробувала,
Навіть про долю мою й знати вона не могла.
Де тільки глянути, скрізь тут лунали ридання і стогін,
В домі моїм раз у раз плач похоронний лунав:
Слуги й служниці і хлопці ридають за мною й голосять,
В кожнім будинку кутку сльози хтось точить гіркі
Якщо дозволено вам до малого велике прикласти,-
Вигляд був Трої такий в час, коли взято її!
Скрізь уже втихли людей голоси і гавкіт собачий,
Високо місяць своїх коней нічних підігнав;
Ось я на нього зиркнув, Капітолій у світлі побачив
(Був надаремно наш дім в близькім сусідстві при нім!);
Я помолився: «Боги, що в близьких пробуваете храмах!
Храми, яких уже ввік очі мої не уздрять!
Всі божества, скільки є у величному місті Квіріна,
Вас я лишаю! Навік з вами прощаюся я!
І, хоч запізно, одержавши рану, за щит я хапаюсь,
Все ж своїм гнівом від'їзд не обтяжайте мені!
Мужу небесному ви розкажіть про припущену мною
Хибу,- провину мою хай не вважає за гріх!
Те, що відоме для вас, хай знає й заслання причинець:
Бога коли упрошу,- горе мені не страшне!»
Цими мольбами благав я богів, ще теплішими - жінка;
Хлипи її раз у раз переривали слова.
Ще й перед ларами, ниць вона впавши й розсипавши коси,
Вогнищу згаслому рух уст присвятила своїх;
Гірко вона нарікала на нині ворожих Пенатів
За свого мужа, та плач цей не поможе йому!
Ніч уже швидко кінця добігала, вже гаятись годі,
Віз паррасійський униз з осі своєї схиливсь.
Що мені діяти? Це ж до вітчизни любов зупиняла
Нас, та незламний наказ гнав до світання мене.
Скільки разів, на пораду - спішити, казав я: «Що квапиш?
Бігти навіщо мені? Звідки й куди, погадай!»
Скільки разів я подумав даремно, що ось і хвилина,
Слушна тепер надійшла, щоб вирушати у путь!
Тричі ставав на поріг я і тричі вертався; самі-бо
Ноги, в догоду душі, мовби загрузли мені.
Часто, сказавши: «Бувайте здорові!» - розводився знову
І, мов приспіло вже йти, знову я всіх цілував;
Часто наказував знову і знову те саме, безладно,
Та від коханих моїх ока не міг відвести.
Врешті подумав: «Чого поспішаю? Таж в Скіфію шлях мій;
Рим покидаю: отож, двічі погаятись слід!
Жінку навіки у мене, живого, живу віднімають,
Дім і ту вірну мені челядь всю хатню мою,
Також і друзів, кого, мов брат, полюбив я сердечно -
Щирі серця! І Тесей вірності так не держав,
Тож обніматиму їх, поки вільно! Хто зна, може, вдруге
Не доведеться! Мій зиск - кожна година тепер!»
Та вже не час. Уриваю промову свою на півслові
І обнімаю все те, що наймиліше мені.
Ще ми говоримо й плачемо,- ось на високому небі
Люцифер світлий зійшов, нам найлютіше з світил!
Щось мов рвалось у мене, мов члени мені рознімали,
Тіло, здавалось, моє хтось на шматки роздирав;
Біль я почув, як Метт, коли месники давньої зради,
Коні, на кару його шарпали в різні боки.
Крик і ридання моїх залунало по дому страшенне,
3 жалю по голих вони грудях молотять себе.
Вже я виходжу,- дружина на плечах у мене повисла,
Сльози гіркі і слова скорбні змішалися тут:
«Ні, неможливо мені відірватись! Поїдемо вкупі!
Я не покину тебе, теж у заслання піду -
Жінка засланця! Нехай і мені на край світу дорога;
Я, мов пакунок малий, буду на човні твоїм!
Цезаря гнів тебе гонить із рідного краю, повинність
Шлюбна - мене, і вона Цезарем буде мені!»
Так намагалася, як і раніш намагалася часто;
Ледве корисність тоді дух її перемогла.
Вийшов я (краще сказать - мене винесли без похорону!),
Весь неохайний, лице вкрите волоссям кругом.
Жінка з нестямного болю - розказують - тут же зомліла; [490]
Наче бездушна, отак довго лежала вона.
А як устала, з волоссям, загидженим пилом і брудом,
І похололе з землі тіло своє піднесла,
Довго ридала - не то за собою, не то за самотнім
Домом, і мужа ім'я кликала часто вона;
Так голосила, немовби мене чи дочку свою трупом
Бачила мертвим уже на похороннім кострі;
Вмерти бажала, щоб смертю і пам'яті й болю позбутись,-
Жаль лиш до мене її жити примусив Іще.
Хай же живе і, коли вже так доля судила їй жити,
Хай мені, бідному, скрізь поміч і пільгу несе!
ПОСЛАННЯ З ПОНТА НЕВІРНОМУ ДРУГОВІ (IV, 3)
Маю жалітись, чи краще мовчати, твій гріх не назвавши,
Чи виявляти хіба світу всьому, хто ти є?
Ні, не назву твого ймення, щоб жаль мій не був тобі честю.
Щоб моя пісня сумна слави тобі не дала.
Доки судно моє, міцно збудоване, вільно гуляло,
Ти поруч мене гулять перший постійно бажав;
Нині, коли відвернула фортуна лице своє, втік ти,
Знавши, як дуже твоя поміч потрібна мені.
Навіть вдаєш, що і знати не знав ти мене зроду-віку,
Вчувши ім'я моє, ти «хто це, - питаєш, - Назон?»
O, я той самий, хоч чути не хочеш, твій приятель давній,
Майже з дитячих іще літ ми вже друзі були!
Той я, що першому ти повіряв свої думи й бажання!
Перший з тобою на всі грища й забави ходив!
Той я співмешканець твій і гість у родині щоденний,
Той, що, мов Муза, тобі кожний підшіптував суд.
O, я той самий, про кого, зрадливий, ти знати не хочеш,
І про якого хоч раз не побажав ти спитать!
Чи не любив ти ніколи мене? Значить, ти лицемірив!
Чи був ти щирий колись? Значить, так легко змінивсь!
Може - скажи! - прогнівив я тебе і цю викликав зміну?
Бо, як неслушний твій гнів, то справедливий мій жаль!
Чим провинивсь я, що так не подібним до давнього став ти?
Чи, може, те є мій гріх, що я в нещастя попав?
Якщо не ласка твоя помогти мені ділом чи грішми,
Хоч би листок ти прислав, всього три слова мені!
Адже повірити тяжко, - говорять, що навіть мене ти
В злиднях і горі ганьбиш, робиш докори гіркі!
Що ти, безумний, вчиняєш? Чому в разі власного лиха
Ти позбавляєш себе сліз співчуття у людей?
Знаєш, що щастя богиня легенька на колесі бистрім [496]
Ногу непевну свою сперла якраз угорі!
Легша за листик вона і за хвилю, рухливіша вітру;
Змінністю, зраднику, їй рівний хіба ти один!
Висить на нитці тоненькій постійно-бо доля вся людська:
Що нині міцно стоїть, валиться завтра нараз!
Хто не чував про безмірний добробут багатого Креза?
А як в неволю попав, мало й життя не втеряв!
А Діонісій, якого страшились усі в Сіракузах,
Ледве собі ремеслом хліба шматок заробляв!
Хто за Помпея Великого більший? А все ж він в утечі
Мусив клієнта свого голосом скромним благать.
Той, хто Югурту побив і над кімврами вславивсь тріумфом,
Консулом бувши, наш Рим вів переможно не раз, -
Марій хіба не лежав у болоті, поміж очерету
Криючись? Стиду зазнав, муж превеликий, і він!
Іграшку робить собі провидіння із людської долі;
Навіть годині, що є, вірити можна не скрізь.
Якби мені говорив хто: «Поїдеш над Чорне ти море,
Будеш боятись, щоб лук гета не встрелив тебе», -
Я б відказав йому: «Йди та напийсь на прочищення ліків
Тих, що так рясно ростуть по Антікіри* горах!»
Все це я зараз терплю! Та й хоч людських я стріл устерігся,
Міг би боятись, проте, бога найвищого стріл.
Отже, страшися і ти, і що втішним тобі видається,
Поки говориш, - зважай! - може змінитись на сум!
[* Антікіра - місто біля гори Парнас, в околицях якого росло багато чемериці, її вважали за надійні ліки проти божевілля.]
© Aerius, 2004
Текст з ae-lib.org.ua
Книга: Публій Овідій Назон Поезії Переклад Івана Франка
ЗМІСТ
| 1. | Публій Овідій Назон Поезії Переклад Івана Франка |
На попередню
|
|
