Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Гай Петроній Арбітр Сатирикон [уривки] Переклад Ю.Мушака, Д.Малякевича та Б.Зданевича
Гай Петроній Арбітр Сатирикон [уривки] Переклад Ю.Мушака, Д.Малякевича та Б.Зданевича
© Petronius
© Ю.Мушак, Д.Малякевич (перший уривок), Б.Зданевич (другий уривок), 1968
Джерело: Антична література: Хрестоматія. Упорядник О.І.Білецький. К.: Радянська школа, 1968 (2-ге видання). 612 с. С.: 551-560.
OCR & Spellcheck: Aerius (ae-lib.org.ua) 2004
Зміст
Бенкет Трімальхіона (XXXI-LXXIV)
З ім'ям Петронія Арбітра до нас дійшов ряд уривків великого коміко-еротичного роману «Сатирикон». Він цікавий з двох причин: по-перше, це один З небагатьох залишків «староримської» белетристики, по-друге, на протилежність до грецького роману (типу роману Геліодора, див. «Ефіопіка» Геліодора) - це твір реалістичного стилю, що подекуди являє собою очевидну пародію на грецький «ідеалістичний» роман. Про автора «Сатирикона», так само як і про зміст цілого твору (до нас дійшли тільки уривки 14, 15 й 16 книги роману, що, як гадають, складався з 20 книг),- ми не знаємо нічого певного. Думають, що Петроній Арбітр - той самий Петроній, один з близьких до цезаря Нерона людей, про смерть якого розповів Таціт в своєму «Літописі» (кн. XVI, розд. 18). У всякому разі, роман належить саме до епохи Нерона (54- 68 рр. н. є.). Писаний він прозою впереміжку з віршами, іноді пародійного характеру. Композиція роману - авантюрна, та й весь він, очевидно, був присвячений викладові пригод Енкольпія й Аскільта та їх спільного улюбленця Гітона. Виклад ведеться від першої особи, розповідає Енкольпін. З тих уривків, які збереглися до нашого часу, найцікавіший - оповідання про бенкет Трімальхіона. Фігура багатого вискочки, самовдоволеного невігласа, зображена автором, своєю яскравістю не поступається перед пізнішим схожим образом у літературах буржуазної Європи. Образ Трімальхіона напрошується на порівняння його з «Тюркаре» французького письменника Лесажа або з іншими типами європейської літератури, так само як і весь роман З шзпішими пригодницькими романами європейської літератури XVII-XVIII ст. [551]
БЕНКЕТ ТРІМАЛЬХІОНА
Уривки
XXXI. Отже, нарешті засіли ми за стіл. Александрійські раби обмили нам руки сніговою водою. Опісля заступили їх інші і, приклякнувши біля наших ніг, вельми делікатно обрізали нам нігті. Але навіть при такій важкій роботі вони не мовчали, а стиха підспівували. Закортіло мені дізнатися, чи вся челядь підспівує, виконуючи свої обов'язки, і я попросив пити. Дуже послужливий раб подав мені чашку, супроводжуючи це пронизливою мелодією, і так робив кожний, до кого ми зверталися з будь-яким проханням. Можна було подумати, що ми знаходимось перед хором пантомімів, а не в триклінії господаря.
Тим часом принесли чудові смачні наїдки, бо всі гості були вже за столом, опріч самого Трімальхіона, для якого, як то за новим звичаєм годилося Зберігали почесне місце. На великій тарелі, призначеній для закусок, стояв великий осел із корінфської бронзи, нав'ючений бесагами, в яких з одного боку лежали білі маслини, з другого - чорні. На ослові лежали дві срібні миски, на берегах яких було вигравіруване ім'я Трімальхіона і їх вага. Два щільно спаяні місточки підтримували білки, приправлені медом і маком. Лежали там також гарячі сосиски на срібних рожнах, а на них сірійські сливки і гранатні зернятка.
XXXII. Тільки-но пірнули ми в цю величну пишноту, як внесли Трімальхіона на маленьких подушках, напханих так, що вони аж скрипіли. Це несподіване видовисько викликало в невтаємничених погано прихований сміх -геть гола голова Трімальхіона стирчала із пурпурового плаща, на обмотану салфеткою шию була накинена хустка з червоною облямівкою та з кутасиками, що звисали з усіх боків. На мізинному пальці лівої руки мав він легко позолочений перстень, а на кінці підмізинного - менший, із щедрого, як мені здалося, золота, інкрустований сталевими зірками. А щоб ще більше приголомшити нас своїм багатством, він оголив свою правицю, прикрашену золотим, оздобленим слоновою кісткою, браслетом, защепленим емалевою платівкою.
XXXIII. Поколупавши в роті срібною зубочисткою, він сказав:
«Любі друзі, мені ще зовсім не хотілося йти до їдальні, але щоб ви довше не нудилися через мою відсутність, я пожертвував грою, яка мене дуже втішала. То ж дозвольте мені закінчити партію тут». І справді, за ним раб ніс теребінтову шахівницю і кришталеві кості; тут я зауважив незрівнянну витонченість смаку, бо за чорні та білі шашки йому правили золоті і срібні монети. Поки він грав, забираючи шашки у свого супротивника, внесли велику дошку, прикрашену кошиком, у якому сиділа дерев'яна курка з широкі розчепіреними крилами, так як би квочка на яйцях. Одразу ж підійшло двоє рабів і під пронизливу музику почали ритися в соломі, витягати звідти павині яйця та обділювати ними гостей. Ця сцена привернула увагу Трімальхіона: «Друзі,- сказав він нам,- ці яйця я наказав підсипати під курку. І, клянуся Гераклом, я побоююсь, чи не засиджені вже вони. Але спробуймо, ачей ми спроможемося ще їх проковтнути». При цьому нам дали ложки, завважки не менше як по півфунта, і ми розбили шкаралупу, зроблену з жирного тіста. Л мало не кинув своє яйце, бо здалося, що в ньому вже є курча. Але о тій хвилі почув, як досвідчений старий бенкетник сказав: «Ах, тут всередині, хоч і не знаю які, але чудові ласощі». Відлупивши рукою шкаралупу, я знайшов там дуже жирного фігового дрозда, приправленого приперченим жовтком. [552]
XXXIV. Трімальхіон, перервавши свою гру, наказав, щоб і йому подали все те і голосно заявив нам, що, коли хто ще хоче вина з медом, то може собі налити. Враз оркестр подав сигнал, і хор співаків хутко змів зі столу всі закуски В тій метушні з рук раба упав маленький срібний полумисок, і він підняв його із землі. Помітивши це, Трімальхіон наказав дати рабові доброго ляпаса і кинути полумисок знову на землю. Одразу з'явився раб, який відав посудою, і вимів срібло разом із сміттям. Після цього ввійшло двоє кучерявих ефіопів з маленькими бурдюками, отакими, з яких звичайно скроплюють пісок в амфітеатрі, і замість води, почали зливати нам на руки вино. Ми похвалили господаря за його щедрість.
«Марс,-сказав Трімальхіон, - любить рівність. Тому він велить, щоб кожен гість мав свій стіл. Тоді ми не будемо задихатися од смердючої юрби рабів».
Нам зразу ж принесли дуже старанно загіпсовані скляні амфори, на шийках яких були ярлички з таким написом: «Столітній опімський фалерн». Поки ми пробігали очима по ярликах, Трімальхіон, сплескуючи в долоні, вигукував: «Ой леле! Значить, вино живе довше, ніж нещасна людина! Отож, нумо прямо до затичок. Вино - це життя. Я ж вам подав справжнє опімське. Вчора я поставив не таке добре, хоч вечеряло у мене більш вишукане і пристойне товариство». Поки ми пили і захоплювались цією пишнотою, раб вніс срібний [553] кістяк, зроблений так, що його суглоби і гнучкі хребці могли обертатися на всі боки. Повертівши його кілька разів на столі, Трімальхіон сказав:
Ах ми нещасні! І вся жалюгідна людина - то марність!
Будемо всі ми такими, коли забере нас Оркус до себе!
Тож користаймо з життя, коли дозволено нам.
XXXVII. Я вже не мав сили проковтнути жодного кусеня і тому запитав свого сусіда, що то за жінка бігає сюди й туди. «Це дружина Трімальхіона,- сказав він.- її звуть Фортуната, бо вона міряє гроші чверткою. А ким вона була ще недавно? Прошу пробачити, але ти не взяв би з її рук навіть куска хліба. Сам не знаю чому і як вона так високо піднялася. Вона стала правою рукою Трімальхіона і якщо скаже йому серед білого дня - темна ніч,- він повірить. Він такий багатий, що сам втратив лік своєму майну. Але оце стерво тримає все на оці, навіть там, де б ти і не сподівався. Не ласунка, твереза і вміє дати добру пораду: ось бачиш, скільки золота. Але ж і язик має гострий, справжня сорока. Кого любить - любить дуже, але кого ненавидить - ненавидить від усього серця. Сам Трімальхіон має стільки землі, що й шуліка не перелетить, а грошей - як полови. В житлі його воротаря є більше срібла, ніж в іншого в усьому маєтку. А скільки рабів! Ого-го! Хай йому біс! Клянусь Гераклом, певно, не більше як десята частина знає свого хазяїна в обличчя. Але бояться його так, що він міг би кожного у мишачу шпарку загнати.
XXXVIII. І не думай, що він коли-небудь щось купує для себе. В його маєтку є все: вовна, помаранчі, перець. Попроси в нього пташиного молока, і те знайдеться. Вовна, яку він мав від своїх овец, була йому не до вподоби, і він купив собі тарентійських баранів, щоб оновити своє стадо. Щоб мати вдома аттичний мед, він наказав привезти афінських бджіл, сподіваючись, що й місцеві наші бджоли поліпшаться під впливом грецьких. А оце днями написав, щоб йому З Індії прислали насіння грибів. В нього нема ані одного мула, який не походив би від дикого осла. Бачиш, скільки тут подушок і перин? І нема жодної, не напханої пурпурною вовною або шафраном. От бачиш, як йому щастить!»
ХL. О тій хвилі ввійшли раби і розстелили на подушках килими, на яких були вишиті сіті, мисливці з ратищами і все мисливське причандалля. Ми ще не догадувались, що це все значить, коли за їдальнею знявся гармидер і зграя лаконійських собак увірвалася в зал і почала гасати навколо стола. За ними несли велику тацю, на якій був величезний вепр. Голову його прикрашала шапка вільновідпущенця. З його іклів звисали два кошики з пальмового листя, один наповнений свіжими, другий - сушеними фініками. Маленькі вепрята з запеченого тіста оточували вепра так, ніби рвалися до сосків, і це давало нам зрозуміти, що перед нами самка. Вепрят розділили поміж гостей як гостинці додому. А розрізувати цього вепра підійшов не той стольник, що панахав на куски курей, а бородатий велетень, з ногами, обвиненими ремінцями, вбраний у шовковий візерунчастий плащ. Він витяг мисливський ніж, щосили вдарив ним вепра в бік, і звідти несподівано вилетіла ціла зграя дроздів. Птахолови з прутиками, змащеними клеєм, стояли напоготові і вмить виловили пташок, що літали по їдальні. Тоді Трімальхіон, наказавши дати кожному по птаху, зауважив: «От бачите, які делікатні жолуді жер цей вепр». Раби швидко підійшли до кошелів, що звисали з іклів, і розділили на рівні частини та рознесли гостям сушені і свіжі фініки.
LХІ. Тим часом я, спокійно сидячи у своєму куточку, став ламати собі голову над тим, чому це вепра внесли у шапці вільновідпущенця. Вичерпавши всі найдивовижніші здогади, я зважився сказати своєму сусідові-тлумачеві про [554] свій клопіт. «Та це ж,- одказав він,- міг би дуже легко пояснити вам раб, бо ніякої загадки тут нема. Цього вепра вчора подали останнім на вечерю, але гості були вже ситі і відіслали його назад. Виходить, що йому була повернена воля. Тому сьогодні він з'явився до столу у вигляді вільновідпущеного». Я прокляв свою тупоумність і вже більше нічого не питав, щоб не здалося, ніби я ніколи не їв у вишуканому товаристві.
ХLІХ. Тареля з велетенською свинею зайняла весь стіл. Ми почали дивуватися з спритності кухаря і клястись богами, що інший так швидко не зміг би засмажити навіть когутика, не те що свиню, яка здавалася набагато більшою, ніж поданий перед тим вепр. Але Трімальхіон, пильно приглядаючись до неї, раптом сказав: «Що? що? Ця свиня не вительбушена? Клянусь Гераклом, що ні! А покличте, покличте-но сюди кухаря!» Засмучений кухар підійшов до столу і признався, що він і справді забув вительбушити свиню. «Як то забув? - крикнув Трімальхіон,- можна подумати, що він забув приправити її перцем і кміном. Роздягніть його!» Кухаря вмить роздягли і засмученого поставили між двома катами. Усі ми кинулись благати господаря: «Таке іноді буває,- говорили,- просимо тебе простити його».
Що ж до мене, то я непримиренно суворий, і, нахилившись до вуха Агамемнона, сказав: «Цей раб мусить бути останнє ледащо. Як же це? Забути вительбушити свиню? Клянусь Гераклом, я б йому цього не подарував, якби навіть ішлося про рибу».
Але Трімальхіон, розхмуривши чоло, повеселішав: «Ану,- сказав він кухареві,- якщо у тебе куряча пам'ять, то вительбуш свиню перед нами». Кухар Знову накинув на себе туніку, схопив ножа та вправною рукою розпанахав у кількох місцях черево свині. І звідти одразу посипались ковбаси і сосиски.
L. Побачивши це, уся челядь почала плескати в долоні і кричати: «Хай живе Гай!» Кухаря обдарували трунком і срібним вінком, а також подарували йому чарку на корінфській таці. Запримітивши, що Агамемнон уважно розглядає тацю, Трімальхіон сказав: «Тільки я один маю справжні корінфські». Я думав, що він при своїй хвалькуватості запевнятиме, ніби йому їх привозять З самого Корінфа. Але він викрутився краще, ніж я міг сподіватися: «Ти, мабуть, хочеш знати,- сказав він,- чому це тільки я один маю корінфські таці? А це дуже просто: майстер, який їх робить, зветься Корінф». [555]
LХ. Не встигли ми намилуватися йота спритністю, як раптом над нами так затріщала стеля, аж їдальня задрижала. Переляканий, я схопився на ноги, боячись, щоб З-під стелі не шубовснув на мою голову який-небудь канатний танцюрист. Інші гості, настрахопуджені не менше од мене, задерли догори голови, очікуючи, що то ще за нове явисько покажеться нам з неба. І ось ми бачимо, як з розверженої стелі спускається велетенський обруч, знятий, видать, із якоїсь велетенської бочки, а з нього звисають золоті вінки з алебастровими флаконами, наповненими парфумами.
Раптом увійшло двоє рабів, які мали такий вигляд, ніби посварилися біля колодязя: принаймні на шиях у них висіли глеки. Трімальхіон намагався розсудити їх, але жоден не погодився з його присудом і пат лицями порозбивали один одному глеки. Вражені зухвалістю п'яних, ми стежимо за їх бійкою, аж бачимо, що з червоної амфори посипалися устриці і гребенники. Один раб позбирав їх у тарелю і почав обносити кругом, частуючи гостей. Прагнучи не відстати в дотепах, кмітливий кухар підніс на срібному рожні слимаки, підспівуючи козячим голосом.
LХХІV. Коли ми покінчили з Цією стравою, Трімальхіон, глянувши на челядь, сказав: «Чому ви ще не вечеряли? Ідіть геть, хай інші замінять вас». Нова група рабів замінила їх. Ті, що залишали банкет, кричали: «Будь здоров. Гаю!», а ті, що приходили: «Здрастуй, Гаю!» З Цієї хвилини наш святковий настрій пішов шкереберть. Серед новоприбулих був дуже гарний молодий раб Трімальхіон кинувся до нього і почав цілувати. Фортуната побачила це і, щоб утвердити свою рівноправність, почала лаяти Трімальхіона за те, що він не панує над своїми пристрастями. Свою лайку вона закінчила найвищою образою: «Собако!» А Трімальхіон, вражений до живого цією образою, жбурнув у голову Фортунати чашу. Вона закричала так, наче позбулася ока, і тремтячими руками закрила обличчя. Скінтілла, приголомшена усім цим, заслонило подругу, що заходилась од плачу, своїм плащем. А один запопадливий раб приклав до її розбитої щоки глечик із холодною водою. Фортуната, плачучи і хлипаючи, схилилася над глечиком. А Трімальхіон репетував: «Що ж це? Я підібрав її на вулиці і зробив з неї людину! А тепер вона приндиться як жаба! Не плюй проти вітру, бо попаде тобі ж у пику! Це пень, а не жінка! Але з рабині не буде господині. Щоб так мій геній був ласкавий до мене, я постараюсь приборкати цю Касандру в шкарбанах! Ех, дурень же я! Та я ж міг оженитися з десятьма мільйонами! Ти сама добре знаєш, що я не брешу. Он Агафон, продавець парфумів сусідньої дами, якось одкликав мене вбік та й каже: «Раджу тобі, не допусти до того, щоб перевівся твій рід». А я, дурень, через доброту свою не хотів здатися вітрогоном, сам ввігнав собі сокиру в ногу. Ну, гаразд!.. Щоб ти тепер уже знала, що сама собі накоїла, я забороняю,- чуєш, Габінно?,- я забороняю ставити статую Фортунати на моїй могилі, [556] бо я, принаймні по смерті, хочу мати спокій. Більше того: щоб вона знала, що я вмію карати, я забороняю їй обіймати і цілувати мене після смерті».
LХХV. Я поцілував цього пречудового хлопця не за його красу, а за його доблесті. Він знає таблицю множення аж до десяти; він читає плавно; він зі свого побічного заробітку купив собі фракійський костюм; зі своїх заощаджень купив собі фотель і дві вази. Невже ж він не варт того, щоб я носив його у своєму серці? Але ж моя пані забороняє! Ах! Хіба ти це можеш зрозуміти, ти, кривоніжко? Так ось - сама наварила каші, сама ж і їж, ти, шуліко, і не доводь мене до крайності, голубонько, бо інакше я тобі покажу, де раки зимують. Ти мене знаєш: якщо я вбив собі щось у голову, то вже тримається, як цвяхом до дошки прибите. Але думаймо про живих. Я прошу вас, друзі, веселіться. Бо і я колись був такий же, як і ви, тільки мої заслуги піднесли мене туди, де оце бачите. Тямущість і кмітливість творять людину - «добре купую, добре продаю»-все інше дурниці. Лай хто скаже інакше. Я лопаюсь од щастя, а ти, плаксо, ти ще скиглиш? Я вже постараюсь, що будеш оплакувати свою долю. Але, як я вже вам говорив, доля - це уміле поступування - воно поставило мене на ноги. Я приїхав з Азії не більший од того свічника. Я щодня примірявся до нього і, щоб примусити швидше рости бороду, натирав щоки олією з лампи. А все ж таки я чотирнадцять років був улюбленцем свого патрона. Бо це ж ганьба не робити того, що велить пан-господар. Але я задовольняв також господиню. Ви розумієте, що я хочу сказати, але мовчу, бо я не хвалько.
LХХVІ. Зрештою з волі богів я став хазяїном у домі і мозком свого пана. Та що тут багато говорити! Він зробив мене співспадкоємцем імператора, і я одержав сенаторську спадщину. Але ніхто ніколи не задовольняється тим, що має: я взявся за комерцію. Словом, ви знаєте, я збудував п'ять кораблів, навантажив їх вином, а це було золото в ті часи, і послав це до Рима, і ніби [557] навмисне всі мої кораблі загинули. Це не байка: воно справді так було. Одного дня Нептун проковтнув моїх тридцять мільйонів сестерцій. Ви думаєте, що я повісив носа. Клянусь Гераклом, ця втрата не схвилювала мене, ніби нічого й не скоїлося. Я наказав збудувати інші кораблі - більші, кращі й щасливіші, щоб ніхто не говорив, що я не відважний мужчина. Я знову навантажив їх вином, салом, бобами, пахощами, рабами. В той час Фортуната зробила красивий жест: вона продала всі свої коштовності, усе вбрання і поклала мені на руку сто золотих готівкою. Це був початок мого достатку. Справи йдуть швидко, якщо боги хочуть. Тільки одне плавання принесло мені десять мільйонів сестерцій. Я зразу ж відкупив усі поля свого опікуна. Я спорудив будинок, купив на базарі рабів, коней, вози, упряж: до чого 6 я не доторкнувся - все росло, як щільник меду. Коли я побачив, що багатший за все місто, сказав: досить. І я покинув торгівлю та почав заробляти на вільновідпущених, даючи їм гроші під процент.
МАТРОНА З ЕФЕСА
(Сатирикон, розділи СХ-СХІІ)
Нижчеподаний уривок - вставна новела про Ефеську матрону, славетна своєю літературною історією. Прилучаючись до великого циклу оповідань на тему про жіноче лукавство, ця новела про Ефеську матрону обійшла всі європейські літератури від епохи феодалізму до новітніх часів. Цю саму тему ми знайдемо і в китайській новелі про невірну вдову в збірнику «Kin-Kou-K'i-Kouan» (французький переклад Abei Rémusat, 1827) і в старому французькому фабло, і в латинській збірці «Сім мудреців» (що в перекладах обійшла майже всі літератури Європи, не виключаючи й української). В нові часи новелу Петронія переробив Лафонтен (XVII ст.), а після нього її використав Вольтер у романі «Задіг».
...Евмолп, наш оборонець під час небезпеки, якому ми мали дякувати за нашу теперішню згоду, хотівши підтримати в нас веселий настрій, почав розповідати безліч жартів про жіночу легковажність: як вони легко закохуються, як швидко забувають коханців. Немає такої жінки, казав він, хай вона буде найчеснотливіша, якої нове кохання не довело .6 до шалу. Щоб це ствердити, мені не треба вдаватись до старовинних трагедій й нагадувати ймення, відомі за старих часів; коли у вас є охота слухати, я розкажу вам пригоду, що сталася за нашої пам'яті. Всі раптом повернулись до нього; побачивши, що його уважно слухають, він почав так:
Одна матрона з Ефеса так уславилася своїми чеснотами, що на неї приходили дивитися, як на диво, навіть жінки сусідніх народів. Коли помер її чоловік, вона не задовольнилася тим, що йшла за його труною, як цього вимагав звичай, з розпущеними косами й била себе по голих грудях перед очима численної юрби, але залишалася з небіжчиком у гробниці, щоб стерегти його тіло, яке, за грецьким звичаєм, лежало у склепу, і плакати над ним і день і ніч. Вона так сильно сумувала, що ні родичі, ні ближні не могли похитати її наміру вмерти голодною смертю. Навіть урядовці, зробивши останню спробу вплинути на неї, повернулись ні з чим. Всі дивувались цій дивовижній жінці, що вже п'ятий день нічого не їла. З нею зосталася щиро віддана їй служниця. Вона плакала разом з господинею й запалювала вогонь у каганці, коли той загасав. В місті тільки й розмови було, що про це, і люди різних кіл вбачили в її вчинку рідкий зразок чесності й каяття. В той саме час правитель провінції звелів скарати на розп'яття кількох злочинців, якраз коло тієї гробниці, де матрона оплакувала недавно померлого чоловіка. Наступної ночі воїн, який вартував коло хрестів, щоб хто не вкрав для похорону тіла скараних, помітив [558] серед надгробків досить сильне світло й почув, що хтось стогне і плаче. Із зрозумілої людської пристрасті захотілося йому дізнатись, хто це такий і що він тут робить. Він сходить у склеп і, побачивши жінку надзвичайної краси, приголомшений, мов перед ним з'явилось яке чудо або виходець з того світу, він деякий час стоїть. Але, коли він побачив тіло небіжчика, що лежало на землі, обличчя жінки, все в сльозах і подряпане нігтями, він зрозумів, що це справді таки дружина, яка не може заспокоїтись з своєї туги по покійному чоловікові. Приніс він до склепу свою бідну вояцьку вечерю й почав переконувати вдову, щоб вона не вдавалася так у даремну тугу, не мучилася непотрібним зітханням: адже ж, казав він, все існуюче виникає з землі й у землю повертається, і інше говорив, чим звичайно в подібних випадках засмучення душі лікують. Матрона ж, схвильована співчуттям невідомого, стала ще сильніше розривати груди і вкрила розкуйовдженим своїм волоссям чоловікове тіло. Але воїн не відступився й наполегливо продовжував переконувати вдову доторкнутись до їжі, поки кінець кінцем служниця, спокушена, безперечно, запахом вина, не могла більше відхиляти доброзичливі пропозиції й перша простягла до їжі подолану руку. Підживившись їжею та питтям, почала вона і собі насідати на вперту господиню, кажучи: «Яка тобі буде користь із того, що ти помреш з голоду, що ти поховаєш себе ще живою, що раніше, ніж того вимагає доля, ти вкоротиш своє бездоганне життя?
Думаєш попіл отой пильнувать або манів могильних?*. Хочеш воскреснути? Хочеш визволитись від жіночого забобону й насолодитись, скільки це нам приступно, життям? Адже ж уже це мертве тіло, що лежить тут, повинне нагадувати тобі, щоб ти жила». Ніхто не має сили відмовитись, коли йому пропонують сідати їсти або повертатись до життя. Так і матрона, знесилена кількаденним голодуванням, допустила зламати свій опір і не менш жадібно попоїла, ніж подолана першою служниця.
Але ви знаєте, чим звичайно можна спокусити людську ситість. Тими самими улещуваннями, якими воїн викликав у матрони охоту до життя, він похитнув і її чесноту. Юнак став здаватись удові не поганим з себе і досить балакучим, а тут ще й служниця, щоб прислужитись пані, раз у раз казала: «...Навіть приємній чинитимеш опір любові?» «Чи не спадає на думку, в чиїх ти полях оселилась?»** . [559]
[* В. 34 з IV книги «Енеїди» Вергілія.]
[** В. 38-39 з IV книги «Енеїди» Вергілія.]
Але чого я барюся? Матрона не стрималася: воїн-переможець здобув подвійну перемогу. Отже, полягали вони разом, і так було не тільки тієї ночі, а й наступний і третій день провели вони вкупі, звичайно зачинивши двері склепу, щоб коли хто з знайомих або родичів надійшов до гробниці, то вирішив би, що найчеснотливіша дружина вмерла над тілом свого чоловіка. А воїн, захоплений красою матрони й таємницею кохання, купував усе, що міг знайти смачного та по своїх грошах, і наступної ночі приносив до склепу. Тим часом родичі одного з розп'ятих, побачивши, що варти немає, зняли вночі тіло повішеного й поховали згідно із звичаєм. Коли воїн, обдурений під час своєї відсутності, побачив другого дня, що на одному з хрестів немає трупа,- тремтячи від жаху перед карою, він розповів матроні, що скоїлося, і сказав, що вія не чекатиме присуду й сам скарає себе мечем за свою необачність, а вона хай йому, рокованому на згубу, приготує гробницю в тому ж самому призначеному долею склепі, де лежить її чоловік. Але матрона, що була не менш жаліслива, як і чеснотлива, сказала: «Хай не дадуть мені боги бачити одночасно загибель двох найдорожчих мені людей. Краще повісити мертвого, ніж убити живого». Після цих слів звеліла вона вийняти з домовини чоловікове тіло й розп'яти його на звільненому хресті. Воїн скористався вдалою думкою вельмирозумної жінки. Другого дня народ дивувався, яким чином небіжчик опинився на хресті.
© Aerius, 2004
Текст з ae-lib.org.ua
Книга: Гай Петроній Арбітр Сатирикон [уривки] Переклад Ю.Мушака, Д.Малякевича та Б.Зданевича
ЗМІСТ
| 1. | Гай Петроній Арбітр Сатирикон [уривки] Переклад Ю.Мушака, Д.Малякевича та Б.Зданевича |
На попередню
|
|
