Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Децім Юній Ювенал Сатири Переклад М.Зерова, В.Волощука
Децім Юній Ювенал Сатири Переклад М.Зерова, В.Волощука
© Juvenalis
© М.Зеров (ІІІ та IV), 1966; В.Волощук (І), 2000
Джерело: Давня римська поезія в українських перекладах і переспівах. Л.: Світ, 2000. 328 с. - С.: 256-270.
Сканування та коректура: Aerius, SK (ae-lib.org.ua) 2004
Зміст
Сатира ІІІ (Невигоди столичні)
Біографічні відомості про Деціма Юнія Ювенала (приблизно 45-130 рр. н. є.) - знаменитого римського представника картаючої сатири - убогі й суперечні. За його власною вказівкою, він народився в провінції, в місті Аквіні (див. сатиру 3), потім, переїхавши в Рим, вивчав ораторське мистецтво й виступав публічно, але без особливого успіху; мав командну посаду в армії; лише в зрілих літах виступив як письменник з 16 сатирами, з яких перші дев'ять відокремлені від інших, очевидно, великим відрізком часу. Існує переказ, що, зачепивши в одній із сатир якогось імператорського улюбленця, він був засланий (за одними версіями в Єгипет, за іншими - в Британію), де й покер.
З 16 сатир Ювенала найбільший інтерес становлять перші дев'ять. Перша являє собою немовби вступ до всіх інших: перебираючи характерні риси римських звичаїв часів імперії, поет вважає, що, бачачи їх, не можна не обуритися, мимоволі візьмешся за сатиру: «коли навіть природа відмовила в хисті, - обурення створить вірш». Друга сатира скерована проти лицемірів, що, марнуючи життя в розпусті, наважуються говорити про моральність. Третя - про невигоди столичного життя для бідної, але чесної людини. Четверта - подає картину придворного життя епохи цезаря Доміціана. П'ята - присвячена зображенню стосунків поміж патронами й клієнтами. Шоста - скерована проти римських жінок, для яких немає нічого, що б вони вважали за ганебне. Сьома - малює сумне становище людей інтелігентських професій - поетів, істориків, ораторів, учителів. Восьма - викриває аристократичне чванство, яке поєднується в сучасних поетові вельмож з найганебнішим життям. Дев'ята - в різко натуралістичних рисах описує розбещеність, яка поширилася в Римі. Останні сім сатир розвивають моральні теми в дусі поширеної на той час у Римі стоїчної філософії (про те, в чому полягає дійсне благо, про зневагу до нестатків і втрат, про виховання і т. д.).
Як поет Ювенал належить до представників реалістичного напряму й різко відмежовується від архаїчної формалістики поетів, які пишуть на міфічні теми. Проте реалізм його обмежений, по-перше, пройденою ним риторичною школою, яка надала його стилеві гіперболізму, декламаційного тону, багатослівності; з другого боку, відсутністю яких-небудь перспектив у майбутньому: викриваючи пороки занепалого Риму, Ювенал може протиставити їм лише напівфантастичні образи добрих звичаїв далекого минулого. Немає підстав бачити в Ювеналі республіканця, який протестує проти імператорського Риму; але немає достатніх підстав бачити в його сатирі лише вираз особистої образи клієнта на патронів, що не виявляють достатньої щедрості, - тим більше, що підстави, через які поета залічують до групи інтелігентської «богеми» (до якої належав сучасник Ювенала Марціал), сумнівні. Ювенал певніше належав до середнього класу, існування якого в епоху панування плутократії було не легшим, ніж становище інтелігентської «бідноти», до тієї групи мислячих римських громадян, для якої ознаки суспільного занепаду й розкладу були очевидні.
У новій європейській літературі ім'я Ювенала стало синонімом гнівної сатири. Ще в середні віки за ним встановилася репутація поета-мораліста; відгомони Ювенала часті в поетів епохи Відродження; Ювенала наслідують сатирики епохи французького класицизму (Буало й ін.). В XIX ст. В. Гюго в своїй книзі про Шекспіра залічує [531] Ювенала до числа найбільших світових геніїв і неодноразово згадує про нього у власних політичних сатирах; в російській літературі XIX ст. ім'я Ювенала надзвичайно популярне в колах поетів-декабристів і в творчості Пушкіна.
О.Білецький
САТИРА І
Довго ще бути мені слухачем? Коли ж відомщу я
Корду охриплому, ледве живий від його "Тесеїди"?
Доки безкарно мені той елегії буде читати,
Інший - тогати? Спливе цілий день од світанку й до ночі
За безконечним "Телефом", чи то за "Орестом", що густо
В книзі товстенній засіяв рядочками кожну сторінку.
Дому свого так не знає ніхто, як я нині знаю
Марсовий гай чи печеру Вулкана край скелі Еола.
Що поробляють вітри, які тіні Еак там карає,
Звідки вивозять украдене руно, що золотом сяє;
Як ясенами могутніми Моніх жбурляє в лапітів.
Ось про що гомонять платани Фронтона й хисткий вже
Мармур і навіть колони, потріскані від декламацій.
Так виявляють свій хист невідомі й відомі поети.
Так ото й ми забирали з-під ременя руку, самі ж бо
Радили Суллі, щоб спав без турбот як приватна особа;
Вже ж, коли стільки поетів кругом - терпеливість тут зайва,
Смішно щадити й папір, бо ж і так, нетривкий, він зотліє.
Ну, а чому полюбив я те поле, що ним, було, вправно [257]
Гнав своїх коней баских вихованець Аврунки - Луцілій,
Виясню тут, якщо слухати маєте час і бажання.
Хто б тут сатир не писав, коли євнух весілля справляє,
Мевія, груди свої оголивши, у бік кабанові
Списа встромляє, коли за патриціїв нині береться
Той, хто голив мені, хлопцеві, бороду вже жорсткувату.
Інший он, раб із Канопа, з-над Нілу пройдисвіт, Кріспін той,
Вправно плечем ворухнув і свій плащ пурпуровий тирійський
Все поправляє й на пальці пітнім вертить золотий свій
Перстень, немовби в жару він занадто обтяжував руку.
Важко сатир не писать: хто б настільки міг бути байдужим
До зіпсуття в нашім Римі, настільки залізним, щоб гнівом
Не спалахнуть, коли стріне Матона, юриста, що в ношах
Ледь помістивсь, а за ним - на найближчого друга донощик;
Так він і ловить ті крихти усі, що лишились від краху
Знатних людей; його Масса боїться, його задобряють
Кар і тремтливий Латин, підсилаючи на ніч Тімелу.
Тут тебе з шляху зметуть усі ті, хто отримує спадок
Протягом ночі, хай знає, яким є найкращий сьогодні
Шлях, що веде до зірок, - піддобритись багатій бабусі:
Вже Прокулей має унційку; аж одинадцять у Гілла, -
В кожного плата така, на яку, як мужчина, спромігся.
Хай бере плату й за кров - і хай блідне, мов той, хто босоніж
Раптом на люту змію наступив, чи промовець, що мусить
Мову врочисту вести при вівтарі лугудунськім.
Що там казати про те, як печінка, палаючи гнівом,
Сохне, коли через людні місця проривається з почтом
Той, хто хлопча обікрав, зіпсувавши, кого надаремно
Суд наш оскаржив: яка ж то ганьба при наявності грошей?
Марій-вигнанець вже зранку годить собі - п'є, веселиться,
Хоч і богів прогнівив: переможна провінція - стогне.
Може, таке я негідним назву венусійської лампи,
Чи за таке не візьмусь? Може, є десь важливіші справи?
Може, Геракл - Діомед? Може, грішний рев Лабіринта?
Може, крилатий Дедал чи Ікар, що загинув у морі?
Звідник майно у розпусника взяв, як не має дружина
Права на спадок, отож і навчивсь він дивитись у стелю
Й прямо над келихом носом своїм невсипущим хропіти.
Он на когорту націливсь, неначе б і мав на це право
Той, хто майно на конюшні протринькав, хто спадок родинний
З вітром пустив, коли повозом мчав по дорозі Фламінській,
Наче той Автомедонт молодий, бо ж і кіньми він правив
Сам, щоб одіта в лацерну дівиця його оцінила.
Як тут сатир не писати відразу ж на тім роздоріжжі,
Де вже аж шість носіїв, похиливши натруджені шиї,
Носять сьогодні в усіх на виду, на відкритому кріслі
Мужа, що мляво, мов сам Меценат, у тім кріслі розсівся. [258]
Підпис його - на численних підробках; волога печатка -
На заповітах; ось тим і зажив собі слави й багатства.
Там ось матрона вельможна, готова для мужа в каленське
Ніжне вино підмішати смертельну отруту із жаби.
Краще вона, ніж Лукуста, жінок, необізнаних в тому,
Вчить, ще й на славу собі, як зчорнілих мужів хоронити.
Хочеш прославить себе? Тоді слід спромогтися на вчинок,
Гідний Пар і тюрми; ну а чесність - хоч в славі, та в скруті.
Лиш через злочини можна дійти до садів та палаців,
Страв та старого начиння із срібла та кухлів з козлами.
Всякому сон зіпсує скупої невістки спокусник,
Наскрізь зіпсуті жінки та розпусник у тозі хлоп'ячій.
Хай в тебе хисту нема - так з обурення визріють вірші,
Без особливих зусиль - чи це мій вірш, чи то Клувієна.
Ще від потопу, коли під дощами моря розлилися
Й Девкаліон із судном опинивсь на горі й про майбутню
Долю питав і під подихом камені зм'яклі зігрілись,
І показала мужам дівчат оголених Пірра,-
Вчинки всілякі людські - побажання, страхи, насолоди,
Радощі, чвари та гнів,- все це начинка добра для книги.
Ну, а коли ще ряснів так порок? Коли ще захланність
Пазуху ширила так, і коли на таку аж зухвалість
Гра спромогтися могла, бо ж сьогодні, щоб грати у кості,
Не з гаманцями ідуть - цілу скриню вже ставлять на дошку.
Що за бої там ідуть, де скарбник - як той зброєносець.
Чи не найбільший це шал - сто тисяч сестерцій так от
З вітром пустить і лишити раба на морозі півголим?
Хто з наших предків колись стільки вілл вибудовував, хто з них
Сім різних страв за обідом з'їдав? А тепер на порозі
Ставлять подачку,- поживу юрбі, яка в тоги зодіта.
Перше, ніж візьмеш - заглянуть в обличчя тобі: чи подачку
Ти під іменням чужим, замість іншого, взять не наміривсь.
Ну, а впізнали - отримуй; окличник послушно скликає
Навіть потомків троян, бо й вони оббивають поріг той
Разом із нами. "Ось претору дай, а це ось - трибуну".
Вільновідпущеник - перший, однак: "Я ще з ночі тут, - каже, -
То ж не боятимусь я й збережу своє місце, хоч родом
Я з-під Євфрату, й у вухах моїх (що тут критись?) - жіночі
Видно дірки, та за те чотириста тисяч прибутку
П'ять крамниць моїх дасть. І навіщо мені той широкий
Пурпур, якщо на полях лаврентійських Корвін випасає
Наймане стадо овець, а в мене маєтностей більше,
Ніж у Палланта й Ліціна? Хай живуть терпеливо трибуни,
Верх нехай гроші беруть. Уступать не повинен нікому
В шані священній, хто в Рим лиш учора прибув, хоч і ноги
Білим намазані мав, - якщо гроші найвища в нас святість.
Згубні ті гроші, щоправда, сьогодні не мають ще місця [259]
В храмах; жертовників їм не будуємо ще й не шануєм
їх, як шануємо Вірність і Мир, і Чесноти, й Звитягу,
Й згоду, що дзьобом калатає нам із гнізда, як лелека.
Хай лиш поважний патрон підсумує з закінченням року,
Скільки подачок зберіг і наскільки побільшив прибутки,
Що він клієнтам оддав, яку тогу й взуття мають звідси,
Й хліба шматок; і домашній вогонь; за квадрантами тими -
Тягнуться ноші, жінки проводжають своїх чоловіків:
Немічна ця, та - вагітна; одні лиш жінки ті довкола.
Муж, що в мистецтві тім руку набив, для відсутньої просить
Жінки, а тут замість неї - лиш крісло порожнє, прикрите:
"Це - моя Галла, дружина, скоріш відпусти, не затягуй!"
"Галло, лице покажи!" - "Спочиває вона,- не турбуйте!"
День же спливає між тим за таким бездоганним порядком:
Зранку подачка, там форум, тоді - Аполлон-юрисконсульт,
Там - тріумфаторів статуї й тут же, між ними, зухвалий
Напис якогось приблуди з Єгипту, чи то арабарха,
Перед якими кортить принаймні міхур спорожнити.
З сіней виходять між тим, натомившись, старі вже клієнти:
Скільки не ждали вони, та з порожніми шлунками, врешті,
Йти від воріт довелось і про дрова й капусту подбати.
Ну, а патрон пожиратиме сам на просторому ложі
Все, що найкращого людям ліси посилають і море.
За стількома тими пишними й давніми диво-столами
Так ось зараз поїдають увесь нагромаджений спадок.
А не було б параситів, то хто переніс би жадливість
Тих неосяжних багатств? Якої ж то треба горлянки,
Щоб проковтнуть кабана, що родивсь для бенкетного столу,
Кари, однак, не минеш, коли, павича проковтнувши,
Геть од наїдків роздутий, ти в лазні зніматимеш одяг.
Звідси - й смерть несподівана, й старість без заповітів,
Звідси - й новина, що жодних обідів, проте, не затьмарить:
Тіло несуть серед друзів похмурих під оплески люду.
Що до таких ото звичаїв може додати потомство?
Те й наші внуки робитимуть, будуть і в них такі мрії.
Блуд вже до краю дійшов. Підставляй же на вітер вітрило,
Все полотнище розправ. Можливо, ти тут запитаєш:
"Де для такого предмета є хист? І звідки у давніх
Щирість, з якою писали про все, що на думку їм спало
Згарячу?" Я ж не наважуся ймення якогось назвати!
Вибачить Муцій мені за той натяк, чи ні - не турбуюсь.
Нам Тігелліна подай - і стоячи ти запалаєш
Факелом ясно й з грудьми прошитими будеш диміти,
Ще й борозну проведеш своїм тілом посеред арени.
Значить, хто дав аконіт, трьом дядькам своїм,- звисока може
Нас оглядати, в м'яких подушках потонувши на ношах.
Тільки-но стрінешся з ним - то тримай язика за зубами: [260]
Тут же й донощик десь є, що відразу шепне йому: "Ось він".
Зводити можна спокійно Енея з Рутулом грізним,
Смутку нікому Ахілл не завдасть, войовник безталанний,
Ні нещасливець той Гілл, який з урною канув у воду.
Хай, проте, гнівний Луцілій меча свого вихопить з піхов,-
Вже перед ним червоніє і той, хто давно став холодний
Серцем од злочинів, піт обливає лукаву людину,
Звідси ті сльози й той гнів. Тож як слід поміркуй наодинці,
Потім берись за трубу; відступати в шоломі - вже пізно.
Спробую й я, що дозволено нам проти тих, що їх попіл
Десь при фламінськім або при латинськім шляху спочиває.
САТИРА III НЕВИГОДИ СТОЛИЧНІ
Хоч і немило мені розлучатися з другом старинним,
Думка хороша, одначе,- до затишних Кум перебратись
І громадянином зайвим потішити древню Сібіллу.
Там ворота до Баїв, там берег, що надить спокоєм,-
Прохіта навіть мала миліша мені за Субуру.
Хай там убого і пусто,- зате не боїшся принаймні
Римських пожеж ненастанних, сповзання дахів, ані інших
Тисячі тисяч столичних нещасть, і, сказати по правді,
В місяці серпні там віршів своїх не читають поети.
Поки все хатнє майно на одній пакували підводі,
Приятель мій зупинивсь поблизу Капенської брами.
Там колись Нума вночі до німфи ставав на пораду,-
Нині ж і гай, і святе джерело віддаються в оренду
Вбогим юдеям, що в'язанка сіна - їх статок хазяйський.
(Скоро ми кожне мале деревце обкладемо податком.
Скоро вже, збувши камен, старцюватимуть наші діброви).
Так помаленьку зійшли ми в долину. Славетна печера
Втратила нині свій вигляд природний, хоч, правду сказати,
Краще було б, якби води святі почивали у травах
І самовпевнений мармур не тиснув тубільного туфу.
Тут мій Умбріцій почав: "Як для чесної,- каже,- людини
В Римі немає ні шани, ні місця, ані заробітку,
Як мій достаток невпинно щодня, щогодини маліє,-
То чи не краще мені податись до тихого місця,
Де старовинний Дедал згорнув натомлені крила?
Ще поживу я, коли мого прядива досить у Парок.
І сивина ще недавня, і стан не зігнувся, а ноги
Ходять по світу бадьоро і костура в поміч не просять,-
З рідного міста тікаю. Нехай там лишаться Арторій,
Катулл і всі ті людці, що й чорне на біле обернуть, [261]
Всі ті, кому до душі відкупляти річки та будинки,
Упоряджати клоаки, на огнища трупи носити
Чи то, набравшись оренд, над собою списа виставляти;
Хай залишаються там сурмачі, ті подвижники славні
Муніципальних арен, ті роти, всій людності знані,
Що улаштовують нині забави і, черні на втіху,
Можуть убити, на кого показує пальцем, а потім,
З ігор вернувшись, на нужники важать пожитні. А як же?
Все то пестунчики щастя. Від самого дна на вершини
Доля їх зносить, як хоче із кого часом посміятись.
Так... але я, що я маю робити? Брехати - не вмію,
Книжку хвалить недоладну - не можу. Про зорі небесні
Слова не тямлю сказати. Про батькову смерть ворожити -
Хисту нема і... охоти. Досліджувать жаб'ячий потрух -
Знайдуться інші митці. Листи до коханок носити -
Знайдуться теж промітніші посланці... Та й злодію поміч
З мене ніяка, либонь, і, нікому в пригоді не ставши,
Я тут, немовби каліка, сліпий, сухорукий і зайвий.
Хто-бо в пошані тепер? Тільки спільник у злочині, тільки
Темна душа, що горить від укритого в ній лиходійства.
Приязні той не шукатиме в тебе дарунками й грішми,
Хто тобі добрі довірив свої почуття та учинки.
Той лиш Верресові любий, тому лиш Веррес догоджає,
Хто його може всякдень потягнути до суду... Гадаю:
Золото все, що затінений Таг у море виносить,
Не спокусить тебе стати таким співучасником добрим,
Що вимагає дарів і визискує власного друга.
Хто ж найлюбіший тепер вельможному нашому люду,
Хто мене гонить із міста найдужче, скажу тобі зараз -
Чи то соромитись маю? - Не можу я знести, квірити,
Римської тої гречизни... Хоч греки у нас не найгірше.
З того часу, як сирійський Оронт долучився до Тибру,
Досить з'явилося в нас тамтешніх звичаїв, і мови,
І косострунних самбік, галасливих тимпанів, а з ними
І безсоромних дівчат, що вистоюють ніч коло цирку:
Просим сердечно усіх, хто на варварські пов'язки ласий...
Ромуле! Твій селянин лизоблюдом уже походжає;
Знаки подібні на шиї, натертій олією, носить...
Тут же й гречисько - один Сікіонські висоти покинув,
Другий - Амідон, той - Тралли, а той - Алабанду...
Мостяться на Есквілін та на горб, Вімінальським що зветься,
В душі господарям лізуть, щоб потім самим панувати.
Розумом бистрий, у вчинках зухвалий і мовою спритний,
Мовби Ісей-красномовець,- за кого, скажи, уважаєш
Ти отакого митця? Він за тисячний люд тобі править.
Ритор, граматик, різьбяр, землемір, цирковий танцюриста,
Лікар, купальний прислужник і маг - він тямить на всьому; [262]
А як голодний,- на небо пошли - він полізе на небо...
То ж не випадок, мабуть, що найперший літун-крилоробець,
Був не фракієць, не скіф, а гречисько з Афін найметкіших?
Як же мені не втікати від їхнього пурпуру, в разі
Буде від мене писатися вище і вище сидіти
Той, кого вітер пригнав із оливами й фігами разом?..
Чи то немає ваги, що змалку пили ми повітря
Римських священних горбів та сабінських маслин уживали?
Що ж тут подієш, як люд цей лестивий ладен вихваляти
Мову невігласа, й стиль, і обличчя, і постать почвари,
Немічну шию каліки рівняти до шиї Геракла,
Що задушив колись велетня, вгору піднявши, Антея;
Славити годен рідкий голосок у співучого друга,
Що навіть півневі той дорівнятися співом не може.
Можем і ми похвалити те саме, та нам не повірять.
Ми не зуміємо так, бо то ж і митці удавати
Чи то Таїду, чи гідну матрону, чи навіть Доріду,
Що без одежі виходить на сцену... О, їх не здивують
Ні Антіох, ні Стратокл, ні Деметрій з улюбленим Гемом.
Там весь народ - лицедій. Ти смієшся - він душиться сміхом,
Сльози побачить в очах,- як приятель добрий, заплаче;
Ти про мороз спогадаєш узимку - він взяв сидроміду;
Скажеш йому: "Як же душно!" - він хусткою піт утирає.
Як же мені, як же нам, нетямущим, рівнятися з ними?
їх серед ночі збуди і, чужу наложивши личину,
Вже вихваляють вони, вже готові без краю плескати,
Що б не зробив, що б не вигадав, приятель буде найкращий.
Так і вповзають вони у всі таємниці родинні.
А як Діфіл, чи Гермарх, чи такий Протоген запанують
В римському домі, то римлянам тут уже ходу немає.
Хто з них дозволить - весь рід їх такий,- щоб інші клієнти
Ласки хоч трохи собі зберегли?.. Патронові в ухо
Впустить він трохи отрути, звичайної в їхньому роді,
І вже замкнулися двері, вся служба мені ні до чого,-
Бо ще ніколи не важив так мало клієнт стародавній...
Де уже нам, злидарям, нездійсненні плекати надії
Чимсь прислужитись, на щось заслужити! У тозі даремно
Ти усю ніч проходи - не заробиш. Бо, вдосвіта вставши,
Претор вельможний погнав уже слуг до вдовиць невсипущих;
Щоб хтось інший не встиг у тих пань доступитися ласки.
Он в товаристві раба грошовитого - парость вельможних,
Доброго роду батьків,- бо раб той якійсь Катієні
Стільки заплатить, що в війську трибун і за рік не дістане.
Свідком постав ти у нас найгіднішу людину, як той, що
Постать Ідейської матері в дім свій прийняв, або Нума,
Чи то Метелл, що Мінерву колись врятував із пожежі!.. [263]
Чи їх чеснота що важить? Про ценз ми питаєм найперше:
Скільки у кого рабів? Скільки югерів лугу і поля?
Скільки потрав за обідом і скільки якого начиння?
В Римі у нас,- скільки срібла по кованих скринях ховаєш -
Стільки ж і віри тобі. Хоч жертовниками присягайся -
Самофракійськими й нашими,- віри тобі ані крихти!
Що злидарева клятьба? Чим важить злидар, кленучися?
Що йому блискавка й грім, що візьмуть з такого всевишні?
Що отут віри питати?.. Плаща тут подертого досить,
Досить несвіжої тоги, або черевиків з дірками,
Чи теж відмінної латки на ношеній довго одежі,
Щоб підхопили тебе на усяке дурне глузування.
Вбожество тим і страшне, що на посміх людей обертає,
Кпинами їх допікаючи... "Хай же,- говорять довкола,-
Встане і йде собі геть від вершницьких місць у театрі
Той, що достатки його не доходять законної міри".
Що ж, то нехай засідають там зводників пещені діти,
Хай там плескають в долоні потомки покликачів, хай там
З дітьми борців циркових гладіаторські учні красують!..
От як домислився нас чванливий Отон порізнити!
Як тепер має подобатись зять, що не може маєтком
З пишним добром молодої рівнятись? Кого з бідолашних
У заповіті згадають? До ради едилів покличуть?
Час і пора громадянам біднішим звідсіль вибиратись.
Правда, і в інших містах нелегко тому випливати,
Хто у нестатках домує... Та що усе те проти Рима?
Коштує все тут надміру: житло (невигідне та вогке),
Шлунок раба і власний обід... До того ще сором
їсти лише з череп'яного посуду. "Що за дурниця?" -
Скажеш, напевне, ти сам, за столом опинившися з марсів,
Серед людей, що радіють і сірій з відлогою свиті...
Правду сказати, в Італії досить кутків старосвітських,
Де лише мертвого в тогу вбирають. Де навіть у свято,
Як у театрі немудрім іде урочиста вистава
І на помості з'являється здавна відомий ексодій,
А перестрашене маскою - чорним роззявленим ротом -
Плаче сільське дитинча, до матері тиснучись ближче,-
Навіть на той час усі однакове мають убрання,
Люди й орхестра, і навіть самим щонайвищим едилам
Досить буває звичайної туніки... Тут же, у Римі,
Всяк намагається понад достатки свої чепуритись,
А недостачу з чужої не раз надолужує скрині.
Хиба властива усім. Всі ми тут живемо в честолюбній
Бідності та грошохватстві. Усе тут купується в Римі,
Все продається... Чи хочеш до Косса на очі з'явитись,
Чи то увагу звернуть Веєтона, то маєш платити. [264]
Бороду голить один, другий кучері зняв вихованцю,-
Повен весь дім пиріжків привітальних... Поглянь на дарунки,
Та і подумай про себе: "То ж наша данина клієнтська,
Все те в рабів ми купуєм, підносимо їх заробітки".
Та ще на тім не кінець... Хто боявся коли у Пренесті
Чи у Вольсініях, лісом лямованих, Габіях чесних,
Чи на покотистих Тібура горах - домів руйнування?
Тут же ми всі живемо у домищах, тичками підпертих,
Бо лиш підпорами тими столичний гада управитель
Урятувати будинок і, шпару замазавши давню,
Радить своїм пожильцям безпечно в руйновищі спати.
Годі! Як жити, то там, де немає пожежі, ні жаху -
Римського жаху щоночі!.. "Води",- закричав коло тебе
Укалегон і лахміття виносить; вже третій зайнявся
Поверх у тебе, а ти - ані гадки: як схопиться знизу,
То вже останнім дізнається той, що від неба і зливи
Під черепицю сховався і там з голубами туркоче.
Ліжко у Кодра було, тісне і для Прокули ліжко,
Шестеро кухликів стіл прикрашало; а далі, край столу,
Ковшик оздоблений поряд з кентавром лежачим Хіроном;
Скринька, уже не нова, містила поетів Еллади,
І неосвічені миші точили високе натхнення...
Кодр анічого не мав - хто скаже, що мав? - І одначе
Все те "нічого" згубив бідолаха! А що найприкріше,
Що є вершок безголов'я,- ніхто його, голого, в злиднях,
Що потребує окрайчика хліба, не прийме до себе...
От хай в Астуріка займеться дім - все жіноцтво зітхає,
Всі можновладні в жалобі, і претор свій суд переносить,
Лемент усюди стоїть, усі ми огонь проклинаєм.
Ще не скінчився пожар, як один нав'язує мармур,
Другий несе відшкодовання грішми; той статуї білі,
Той славнозвісну картину Евфранора чи Поліклета.
Цей старовинні оздоби дарує, богів азіатських,
Цей книгозбірню, полицю і разом - погруддя Мінерви,
Третій відбудеться міркою срібла. Не диво, що Персік
Після пожежі ще кращий мурує палац,- та й недарма
Кажуть про нього, що сам він собі заподіяв нещастя.
Ні, коли можеш відкинутись римських видовищ, то краще
Тихий купи собі домик у Сорі або Фрузіноні.
Стане усе те тобі не дорожче, як тута найняти
Темне і вбоге житло. А там тобі сад і криниця,
Де навіть діжок не треба, щоб овоч і квіти полляти.
Там з рискалем працьовитим у саді, доглянутім пильно,
Можеш препишною учтою сто Піфагорових учнів
Пошанувати, як схочеш. Що значить - в якомусь куточку
Бути господарем справжнім, хоча б і тісненького грунту!
Та і оце ще не все... А скільки людей умирає [265]
Тут від безсоння нічного! Неперетравлена страва
В шлунку бунтує, і спати несила. У найманій хаті,
Певно ж, ніхто не засне,- тож і сон-таки коштує грошей,
Ще й немалих. Торохтіння возів по тісних перевулках,
Лайка погоничів, ревище гнаної звідкись худоби
Можуть розвіяти сон навіть Друзові, навіть ведмедям.
Добре багатому: він, при потребі, і в натовпі пройде,
В ношах його через голови мчать велетенські лібурни,
Він же тим часом всередині може читати, писати,
Навіть заснути вигідно, фіранкою вікна прикривши.
Я не встигаю за ним. Я спішу, а мені на заваді
Лава народу стає. Величезною хвилею котить
Ззаду за мною юрба незліченна. Той ліктем штовхає,
Дошкою той зачіпає; один попихає поліном,
Другий - цебром величезним, і всі наступають на ноги,
А від цвяхів на солдатських чоботях кривавляться пальці.
Далі, он там (чи ти бачиш?) справляється учта весела,
Сотні людей поспішають; за кожним димує жаровня.
Сам Корбулон не підніс би такого припасу й начиння,
Скільки за кожним несе на струджених плечах покірно
Раб-бідолаха, що має ще й жар на ходу роздимати.
Латана рветься сорочка... А он, на розвореній хурі
Віттям тремтить величезна сосна, а на другій ялина
Темним киває вершком, грозить перехожому люду;
Далі каміння везуть лігурійське. От-от перетліє
Вісь ненадійна, і камінь горою посуне у натовп.
Що там лишиться від люду? Від ніг, від рамен - ані кістки,
Мов од легкої душі, не зостанеться й сліду від трупа:
Згине людина, як сон... Там, дома, її дожидають,
Наготовляють обід, полумиски весело миють;
Дмуть, роздимають вогонь, брязкотять тупіями; олію
І рушники для миття вже готують, хапаються слуги...
Так! Господар тим часом на березі Стіксу, самотній,
Сумно сидить, перевізника люто страшиться, бо навіть
І мідяком не запасся за свій перевіз заплатити.
Ще ж на інші погляньмо нічні небезпеки. Погляньмо,
Чи не над нами дахи височенні, що кожної хвилі
Можуть на той світ послати?.. А вікна, з яких викидають
Посуд побитий - важкі черепки, що слід залишають
Навіть на бруку... Ти справді, мій друже, якийсь нерозважний,
Непередбачливий ти, що йдеш на бенкет товариський
Без заповіту в кишені. Бо ж скільки тобі по дорозі
Світиться вікон безсонних, то все твоя смерть виглядає.
Тож переходь по завулках з опаскою, ревно молися,
Щоб окошилося все на вилитих з вікон помиях. [266]
Ще не забудь і того, що гультяй, як кого не зачепить
Та не наб'є уночі, смуткує незгірш від Ахілла;
То він ницьма на ліжку впаде, то повернеться набік...
Що ж то не спиться йому?.. Видно, іншому сон навівають
Тільки бешкети нічні. Але навіть гульвіса зухвалий,
Вкрай перепившись, минає того, що іде в багряниці,
Ще й провожатих веде за собою загін довжелезний -
Армію бронзових ламп, ліхтарів та чадних смолоскипів...
Він попадає на мене, а я лиш недогарок маю
І раз у раз користуюся місячним, зоряним світлом,
Бережно тратячи гніт... Починається сварка,- як тільки
Сваркою зветься, як кривдять мене, а я безневинно
Кривду терплю, бідолаха... От хтось проти мене спинився...
Каже ставати. Стаю. Що маю робити? Там сила...
Досвід до того і хист... "Ти звідки? - питає.- Яким ти
Оцтом мерзенним напився, якими бобами нажерся,
Де і в якого шевця баранячу голову їв ти?
Що ж ти мовчиш, як питають? Чи, може, схотів прочухана?..
Де ти живеш? Я бачу: ти, певне, з сирійського кодла?"
Чи ти наважишся що відповісти, чи будеш тікати,--
Битимуть, знай, все одно. А потім почнуть позивати,
Гніватись будуть... Щоправда, і бідний у нас не без права:
Може, наприклад, благати, щоб зуби йому полишили.
Та чи самих же боятись зухвальців?.. Є досить і інших,
Що пограбують тебе уночі, як замкнуто двері
І на прогоничі взято крамниці усі і таверни.
Ці тебе можуть зустріти і гострим ножем розбишацьким.
Тож, як нашлють вояків у Понтіни, на бір Галлінарський,-
Все розбишацтво у Римі збирається - повним звіринцем...
Де у нас горно, ковадло таке, що не роблять кайданів?
Стільки заліза іде на злочинців, що скоро - боюся -
Сапки не знатимем, плуга не матимем з чого зробити...
Як тут не скажеш: щасливі були ті прадідні роки,
Що за трибунів військових минали безпечно, і досить
Для семигорбого Рима було однієї в'язниці.
Можна б додати було ще багато сюди міркуваннів,
Та ось... підвода не жде, і сонце заходить... Рушаю.
Вже і погонич не раз батіжком подавав мені гасло.
Ну, прощавай! Та, гляди, не забудь. Наїжджаючи з Рима
До благодатного того Аквіну на тихий спочинок,
В Куми мені напиши. До ваших Діани й Церери
По захололих ланах я в високих прийду черевиках...
Ще і поживи якоїсь тобі принесу для сатири... [267]
САТИРА IV
Ще за тих днів, як останній із Флавіїв мучив нещадно
Світ напівмертвий і Рим угинався під лисим Нероном,-
Перед Венериним храмом, у давній Анконі дорійській,
Камбала десь величезна в рибальські потрапила сіті.
Диво не видане там,- бо ж рибина була чи не більша,
Ніж меотійські, що, кригою вкриті, зимують у морі,
А як проміння весняне той лід поламає, пливуть до Босфору,
Від нерухомості ситі і мляві від довгих морозів.
Мудрий рибалка призначив диковину ту в подарунок
Первосвященику. Справді: чи зважився б хто продавати
Чи купувати таку дивину, коли скрізь понад морем
Повно підглядачів та шпигунів: у кущах надбережних
Позасідавши, побачать, і ну безборонного шарпать;
Скажуть, що камбала та - то, напевне, втікачка зухвала,
І годувалася досі по сажалках рибних владики,
І, безперечно, повинна до давнього пана вернутись,
" Бо ж,- коли віри поймеш ти Пальфурію чи Арміллату -
Все, що спіймається в морі найкраще або найдорожче,
Цезарській має належать казні. "Що ж робить? Дарувати...
Бо заберуть все одно". Вже миналася осінь смертельна
І відступала дорогу морозам; пропасниця люта
Не докучала недужим; вітри сніговійні зривались...
От перед ним і озера, де давня зруйнована Альба,
Що береже той троянський огонь і вшановує Весту;
Натовп сенаторський тут заступає дорогу рибалці.
Навстіж розчинено двері, і рибу вперед пропускають:
Те, що до хліба,- вперед, а батьки залишаються ззаду.
Перед Атрідом піценець таке промовляє: "Прийняти
Зволь оцю рибу, занадто велику для кухонь приватних;
Свято вчини нам і шлунок мерщій приготуй для поживи,
Камбалу з'їж, що до віку твого дожила, дивоглядна,
В сіті сама напросилась"... Здається, прозоро? А в того,
Мовби у півня, і гребінь піднявся. Чому не повірять
Владарі та богорівні, як їм говорити облесно?
Тільки... Немає рибині тій блюда... І владар скликає
Всіх найзначніших вельмож (те ненависне кодло) на раду.
Блідість у них на обличчі, ознака високої ласки -
Дружби тирана. На голос посланця: "Скоріш прибувайте,
Вже засідає!" - найперший Пегаз за плаща ухопився,
Що в приголомшенім місті за старосту став віднедавна.
Чи ж бо й справді тоді був префект? Найкращий з префектів,
Добрий правник і доглядач закону, Пегаз і в нестерпні
Роки тиранства гадав, що законів додержувать треба,
Хоч би закони були і беззбройні. І Крісп надіходить,
Милий дідок, красномовства ласкавого, тихої вдачі; [268]
Хто б був порадником кращим владиці морів, суходолів
Та незчисленних народів, коли б тій Чумі та Нещастю
Можна було говорити по совісті й повставати
Проти неситої люті? Та що тут тиранові скажеш,
Як у розмову про спеку та дощ, про тумани весняні
Кожного з ближчих людей спіткати могла небезпека?
Так і не важився він проти течії там керувати;
Та й громадянином, певно, не був, щоби, думку подавши,
Твердо устояти в ній і за правду життям наложити,
Так і дожив він до восьмого - тихо та мирно - десятка
І при такому дворі зоставався живий і здоровий.
З ним увійшов і найближчий літами до нього Аціллій
З сином, що потім безвинно дочасною смертю загинув
Від розбишацьких мечів, що послав йому Цезар. По правді,
Старість тоді для вельможних осіб видавалася чудом.
Краще вже бути найменшим в родині безрідних гігантів.
Не помогло бідоласі, що голий, немов гладіатор.
Проти ведмедів нумідських ставав на арені альбанській...
Патриціанські підходи - кого вони нині обдурять?
Хто б здивувався тепер божевіллю уданому, Бруте?
Тільки колишніх царів бородатих так можна дурити...
Далі з'являється Рубрій, на вигляд сумний, худорлявий,
Винний у злочині давнім, укритім, і все ж безсоромний,
Підлий нахаба, ще гірший за того, що шкрябав сатири,
От і Монтанове пузо, від сала важке, нерухоме;
От і Кріспін, многоцінним амомом напахчений зрана,-
Стало б бальзаму на двох мертвяків,- і Помпей кровожерний,
Що від Кріспіна лютіший, що й шепотом міг задушити.
От і вояка, що тіло плекав на поталу дакійським шулікам,
Фуск, що про подвиги мріяв на віллі своїй мармуровій,
І Веєнтон обережний із вісником смерті Катуллом,
Що розпалявся жагою, хоч сам і не бачив від кого,-
Навіть для тої пори надзвичайна і хижа потвора.
Був він сліпий, той облесник жорстокий, мов старець із мосту,
Вартий того, щоб стоять поблизу колісниць ариційських
І посилать поцілунки колясі, що вже віддалялась.
Камбалі цей дивувався найдужче... Звернувшися вліво,
Він теревенив без краю, а риба лежала праворуч.
Так вихваляв, і не бачивши, він кілікійця і пегми,
Що підіймають людей із арени геть-геть під велярій.
Не поступився йому й Веєнтон, і - запеклий фанатик,
Ткнутий Беллони жалом,- говорив: "Ось прикмета надійна
Про перемогу нову, про славетні тріумфи майбутні.
Цар тут якийсь попаде у полон або з колісниці
Звалиться бритт Арвіраг,- бо ж рибина оця іноземна.
Бачиш ці пера - то ніби якісь палісади"... Ще трохи -
І розповів би Фабрицій літа і походження риби. [269]
"Що ж ти гадаєш? - питається Цезар.- Порізавши, смажить?"
"Ні, то б нечестя було". А Монтан докидає: "Потрібно
Форму зробити тонку і велику для цілої риби,
А для роботи такої нового знайти Прометея,
Глину і круг йому дати мерщій і надалі держати,
Цезарю, в домі твоїм двірських гончарів щонайкращих".
Так і ухвалено. Думка була таки гідна промовця,
Знав він давніші розкоші двірські і Неронові учти
Аж до опівночі, й другу неситість, коли від фалерну
Кров клекотіла. Ніхто у ті роки не вмів попоїсти
Так, як Монтан, і ніхто не вгадав би, як він, скуштувавши,
Звідки привезено устрицю - чи від Цірцейського рогу,
Чи від лукрінського берега, чи від Рутупій британських,-
Може, накинувши оком, сказати, де спіймано рибу.
З тим і скінчили нараду; дозволено вийти вельможам,
Що до альбанського табору викликав вождь знаменитий
(Ще й поспішати примусив, украй приголомшених), ніби
Мав доповісти про хаттів та диких сікамбрів; немовби
Вісті тривожні, лихі із найдальших земель прикордонних
Із бистрокрилим листом прилетіли і ждуть розв'язання.
Краще, проте, марнував би він час на подібні забави,
Аніж творив ті розправи шалені, що в Римі забрали
Стільки найкращих людей, забрали без кари, без помсти,
Згинув він тільки тоді, як баришникам став небезпечний,
Вбили його крамарі, а не Ламіїв кров благородна.
© Aerius, 2004
Текст з ae-lib.org.ua
Книга: Децім Юній Ювенал Сатири Переклад М.Зерова, В.Волощука
ЗМІСТ
| 1. | Децім Юній Ювенал Сатири Переклад М.Зерова, В.Волощука |
На попередню
|
|
