Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Публій Папіній Стацій Сільви Переклад М.Зерова, В.Маслюка
Публій Папіній Стацій Сільви Переклад М.Зерова, В.Маслюка
© Statius
© М.Зеров, 1966; В.Маслюк, 1975
Джерело: Давня римська поезія в українських перекладах і переспівах. Л.: Світ, 2000. 328 с. - С.: 276-281.
Сканування та коректура: Aerius, SK (ae-lib.org.ua) 2004
Зміст
Публій Папіній Стацій (приблизно 40-95 рр.)-талановитий поет класицистичного напрямку. Він автор героїчної поеми «Фіваїда», побудованої на міфічних казаннях про війну синів Едіпа за владу і про похід «семи проти Фів», що вже були поетично розроблені грецькими трагіками. Стацій багато в чому наслідує епічні традиції Гомера і Вергілія, зокрема в другій своїй (незакінченій) поемі «Ахіллеїда», проте, йому бракує почуття міри в описах подій, у міфологічних моментах, риторичному пафосі тощо.
У середні віки епізоди з цих поем знайшли деякий відгук у «Божественній комедії» Данте. Стацій тут зустрічає Вергілія і вітає його як свого вчителя («Чистилище», XXI, 94). У добу Відродження Аріосто («Шалений Роланд») і Тассо («Визволений Єрусалим») дещо запозичають з його поем.
У Стація є чимало і невеликих «випадкових» поезій, виданих ним у п'яти збірниках під назвою «Сільви», тобто «Ліси»» - в розумінні: всілякий за мотивами літературний матеріал та різні імпровізації, які ще не завершені. В цих поезіях цікаві побутові риси римської багатої верхівки і придворних кіл імператора Доміціана, їх видовища, свята, бенкети, описи вілл і творів мистецтва та ін.
Крізь гущавину цих «Лісів» проривається ліричне почуття, як от у поезії «Сон», яку ми наводимо далі.
КНИГА IV 5. СЕПТІМІЮ СЕВЕРОВІ
Малим достатком щиро вдоволений,
З околиць Альби, святощів повної
Тебе, Севере мій хоробрий,
Дзвоном чужих мені струн вітаю.
Вже холод зимній геть змандрував од нас,
Щоразу вищим сонцем подоланий;
Вже стихло море, сяє небо,
Вже Аквілони грізні минулись.
В новім уборі скрізь кучерявіють
Дерева ніжні. Всюди - пташиний спів,
І знов лунають жаль і радість,
Що німували в душі зимою.
І знов я тішусь полем, самотністю
І власним дахом бідним, задимленим,
Бо ж тут живим і добрим Вакхом
Піняться кубки мої кипучі.
І хай отар не чую тут мекання,
Ані худоби рику могутнього,
І хай на поклик мій само лиш
Відповідає луною поле,-
Я все ж кохаю, мов отчину свою,
Цей кут гостинний: тут-бо мій вірш дзвінкий
Цариця війн, страшна і мужня,
Вкрила дарунками рук владичних.
А ти ще, друже, прагнеш розвіяти
Мою понурість і звеселить мене.
Мов Кастор, пильно вухом ловиш
Звук щонайменший, найменшу прикрість.
Невже ж такого нам породив тебе
Лівійський берег (хай же красує він
Індійським жнивом і сабейським
Хай кінамоном солодким дише).
Ніхто не вірить, що не на римських ти
Узгір'ях виріс, друже Септімію,
І після рідних лон устами
Не припадав до джерел латинських.
Бо й справді, хто ти? Ледве прибув у Рим,
А вже ні сліду вдачі пунійської,
Нема підступства. Рідним сином
Ти пропливаєш по водах Тибру.
Серед нащаддя пишних сенаторів
Вузьким і скромним сяєш ти пурпуром.
І все ж помітний ти, бо ділом
Патриціанське являєш серце.
Твоя розмова, постать і вигляд твій -
Все разом свідчить: римлянин, римлянин
У Римі вже, у наших лавах
Славної Лібії кращий вицвіт.
Твій голос любить форум вибагливий:
Його чарує твій непідкупний дар,
Піхов твоїх двосічне лезо
Завжди готове служити друзям.
Та сам ти любиш тихе сільське життя,
Чи то в маєтку біля дідичних Вей,
Чи то в густих гаях латинських,
Чи у принадних Сабінських горах.
І там в прозовій тонеш ти творчості,
Далекий метрам, але згадай мене
І в відповідь заграй на лірі,
Що задрімала в твоїм одлюдді. [278]
6.
Зовсім турботи відклавши, і Феб мені також дав спокій,-
Сам я без справи пішов між колон огорожі пройтися,
День вже згасав, і мене запросив на вечерю ласкаво
Віндік. До серця прийшлася мені й незабутньою буде
Вічно вона. І не їли ми ласощів, любих для шлунка,
Також закусок, привезених з різних країн, не було там,
І не пили в нього вин, що стоять за роками в підвалах.
О жалюгідні, кому знать важливо, у чому різниця
Між журавлем, що зимує в Родопах, і птахом з Колхіди,
Нутрощі гуски якої жирніші, і чим вродливіший
Туський кабан від умбрійських або на яких ростуть травах
Устриці ніжні! Нас справжня любов, геліконські розмови,
Жарти і сміх ніч зимову примусили мило провести,
Сон відганяли солодкий вони від очей безустанку,
Поки не виглянув ранішній Кастор з полів елісейських,
І над вчорашнім столом усміхнулась дружина Тіфона.
О, яка ніч пречудова! Ти б стала тірінфською ніччю!
Лиш ерітрейський Фетіди ось камінь - твоя нагорода!
Нам не забути тебе, і хай вічним теж буде твій геній!
Тисячу там я побачив фігур із слонової кості,
З бронзи і воску,- здавалось, ось-ось вони всі заговорять.
І чи хтось міг би змагатись із точністю Віндіка ока,
Щоб пізнавати так швидко митців стародавніх скульптури
І непідписаним творам творців імена визначати?
Тут тобі бронза, розумного Мірона довгая мрія,
Є тут і мармур, життя дав мистецьким різцем сам Пракситель,
Кістку слонову покаже, шліфовану пальцем пісейським,
Також ці твори, яким Поліклет в своїх печах дав душу,
Лінію, що вам вона зрадить руку митця Апеллеса:
Це відпочинок його, коли ліру свою він відложить;
Сильна любов його тягне до цього з печер аонійських.
Поміж усього однак полонив моє серце найбільше
Геній - хранитель цієї вечері - син Амфітріона.
Довго не зводив очей і не міг я насититись видом:
Твір був чудовий, і велич тулилась в малесенькій формі!
Бог це був, бог! Він, Лісіппе, тобі дав поглянуть на себе,
Щоб в невеликому образі велич його відчувалась.
Хоч оце диво мистецтва в одну стопу тільки завбільшки,
Та, однак, поглядом зміривши тіло, ти міг би сказати:
Груди оці задушили немейського лева, що нищив
Всюди усе, його ж руки тримали убивчу дубину
Й на кораблі аргонавтів ламали підряд усі весла.
Ось як великий обман у малій поміщається формі!
О, що за вправність руки, який досвід тут виявив справді
Вчений митець, що прикрасу стола створив так по-мистецьки
І рівночасно вклав в неї він велич і славу могутню. [279]
Навіть тельхіни в печерах своїх десь на їді високій,
Навіть огидливий Бронт, ні лемносець, богів зброї майстер,
Справитись зовсім з таким не змогли би маленьким кусочком.
Погляд його не сумний, не чужий для розпутних бенкетів.
Саме такого побачили бідна хатина Молорха,
Подиву гідна, і жриця Тегеї у гаю Алеї.
Забраний теж він таким із етейського вогнища в небо,
Пив він, веселий, нектар там, хоч сумно дивилась Юнона.
Лагідний погляд у нього, немовби від щирого серця,
Радий до столу запрошує, в братній руці держить келих,
Друга ж рука пам'ята про дубину, сидить він накритий
Шкірою лева з Немеї на скелі твердій та високій.
Твору священного доля достойна. Володар пеллейський
Мав божество це у себе, прикрасу веселих бенкетів.
Скрізь він його із собою возив і на схід і на захід.
Ставив з любов'ю на стіл він рукою, якою корони
Він відбирав і давав, і великі міста теж спустошив.
Завжди натхнення давало йому божество це до битви,
Він же про здобич йому все розказував як переможець,
Чи як індійців закованих вивів від Бромія вміло,
Чи як стіну Вавилона пробив своїм списом великим,
Чи як країну Пелопа й свободу пеласгів війною
Знищив він. Кажуть, що з цілої низки цих подвигів тільки
Він за один, за фіванський тріумф, став просити прощення.
А коли доля поклала кінець його подвигам славним,
І як вино пив смертельно, як смерть його хмарою вкрила,
І як обличчя любимого бога змінилось, і бронза
Вкрилась росою, то жах охопив на останнім бенкеті.
Потім цією прикрасою дивною назамонійський
Цар володів; завжди жертви могутньому богу приносив
Він, Ганнібал, цар жорстокий, рукою своєю й зрадливим
Гордий мечем. Та зненавидів бог цей його за пролиту
Кров італійських племен і пожежі страшні домів римлян,
Хоч він у жертву йому складав їжу й лінейські дарунки.
Богу цей табір злочинний ненависним став і гнітючим,
А особливо тоді як безбожний вогонь у Сагунті
Замок його підпалив, цим зневаживши храми й будівлі,
І охопила народ благородна ненависть до нього.
Та й після смерті вождя із Сідона ця рідкісна бронза
Теж не попала до дому плебея; оздобою Суллі
Довго була на бенкетах. Привикла ця славна скульптура
До знаменитих пенатів і до хазяїв родовитих.
Також і зараз,- якщо ще на звичаї дивляться наші
Й серце боги,- не палац, не в царя тобі честь, тірінфійче,
Чесна й достойна людина - тепер твій хазаїн, і вічні
Давньої дружби закони йому; це Вестін знає добре,
Що у квітучому віці до предків своїх відійшов він. [280]
Ось і сумує за ним він щодня і щоночі, нещасний,
Тільки живе він обіймами тіні, йому дорогої.
Тут ти знайшов собі, сину Алкея, з богів найсильніший,
Радісний спокій. Не війни ти бачиш, не битви жорстокі,
Бачиш вінки тут, і ліру, і лавр, дорогий для поетів.
Тут заспіває тобі урочисто аед свою пісню
Про величезний жах в Трої і в гетських містах, і як Стімфал,
Снігом покритий, і мокрий хребет Еріманфа дрижали
Перед тобою, а також володар іберського стада
Й мареотийський суддя у своїх вівтарях безпощадних.
Буде співати він, як до Аїду пробрався і звідти
Виніс ти здобич свою і про скіфських дівчат та лівійських.
Ні, у піснях так прославити цар македонський не зміг би,
Ні Ганнібал тебе дикий ніколи, ні голосом грубим сам Сулла.
Навіть, Лісіппе, і ти, що зробив цю скульптуру, напевно
Сам не бажав би, щоб інші оцінку тобі дали очі.
КНИГА V 4. СОН
Що я тобі завинив, найласкавіший серед безсмертних?
Чом ти одного мене обминаєш своїми дарами,
Лагідний сне? Все на світі мовчить, звірина і пташина,
І верховіття дерев удає, ніби спить тихомирно.
Плюскіт не той по річках і на морі глухе нарікання
Стихло - солона гладінь пригорнулась до берега щільно.
Сьома уже повертається Феба, а змучені очі
Ще не зімкнулися; всьоме згасає на небі пафійське
Світло, і сьома Зоря, на скаргу мою милосердна,
Зимною кропить росою натомлені тяжко повіки.
Звідки я сил наберу? Не стерплю я, коли б навіть був я
Тисячоокий і міг, ніби Аргус, дивитись позмінно
І ні хвилини не жив повнотою чуття життьового.
Так, а де-небудь цю ніч, таку нестерпну для мене,
В ніжних обіймах коханці женуть тебе, сне живодайний.
Звідти до мене прилинь і коли я, нещасний, не можу
Глибше в твоє забуття поринути (нехай того молять
Інші щасливці), - хоч прутиком злегка діткнися до мене,
Край приголов'я схились і навшпиньках пройди наді мною.
© Aerius, 2004
Текст з ae-lib.org.ua
Книга: Публій Папіній Стацій Сільви Переклад М.Зерова, В.Маслюка
ЗМІСТ
| 1. | Публій Папіній Стацій Сільви Переклад М.Зерова, В.Маслюка |
На попередню
|
|
