Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Луцій Апулей Амур і Псіхея (уривок з роману "Метаморфози, або Золотий осел") Переклад Івана Франка
Луцій Апулей Амур і Псіхея (уривок з роману "Метаморфози, або Золотий осел") Переклад Івана Франка
© Apulei
© І.Франко (переклад)
Джерело: Антична література: Хрестоматія. Упорядник О.І.Білецький. К.: Радянська школа, 1968 (2-ге видання). 612 с. С.: 560-576.
OCR & Spellcheck: Aerius (ae-lib.org.ua) 2004
Зміст
Люцій Апулей (народився бл. 125 р. - помер 6л. 180 р.) - письменник, відомий переважно як один з видатних представників античного роману - родом з м. Мадаври, в північній Африці. Батько його належав до іменитих громадян тамтешнього - неримського - походження й займав вищі муніципальні Посади. Освіту, одержану в місті Карфагені, Апулей доповнив подорожами по Сходу, Греції, Італії, вивчаючи грецьку й латинську мову, красномовство й філософію. Повернувшися на батьківщину, він став чоловіком багатої вдови, далеко старшої за нього віком; спадкоємці вдови обвинуватили його в тому, що він її «зачарував», і на суді Апулеєві довелося оборонятися від обвинувачень у чарівництві.. Хоча він і був виправданий, репутація «чарівника» залишилась за ним разом з репутацією широкоосвіченої людини. Останні роки життя, в Карфагені, Апулей займав видатну й почесну на ті часи посаду головного жерця провінції.
Серед написаного Апулеєм є філософські твори, де він пропагує неоплатонічну філософію («Про божество Сократа», «Про науку Платона», «Про світ»), ораторські («Апологія» - оборонна промова на згаданому процесі) і ін. Найбільше історико-літера-турне значення має його роман «Метаморфози або золотий осел» (в 11-ти книгах; епітет «золотий» не пов'язаний з сюжетом роману, а доданий пізнішими читачами, як оцінка). Основною темою роману є історія молодої людини Люція, ненавмисне чарами перетвореної на осла. Далі роман розвивається в плані авантюрно-побутовому, але закінчується в побожно-містичному тоні: богиня Ісіда визволяє героя від чар, і він стає ревним служником її культу. Строкатість змісту роману посилюється 12-ма вставними оповіданнями, які надають творові Апулея зовнішньої схожості з такими, наприклад, творами пізнішої літератури, як «Дон Кіхот» Сервантеса або «Жіль Блаз» Лесажа. З цих вставних оповідань новела про невірну жінку, що заховала кохання в бочці (кн. 9, розд. 5-7), переказана згодом Боккаччо в «Декамероні» (друга новела сьомого дня), так само як і інша - про коханця, схованого в скрині, що виявив себе [560] чханням (кн. 9, розд. 24-25; «Декамерон»-дев'ята новела п'ятого дня). Найбільшої популярності набула з них казка про Амура і Псіхею, яку в печері розбійників стара переказує полоненій дівчині (кн. IV-V-уГ,1ГйвГнйжче).
Основна авантюрна фабула романа Апулея та сама, що й у новелі грецького письменника II ст. до н. є. Лукіана з Самосати - «Лукій, або осел», але, мабуть, обидва твори - результат незалежної літературної переробки ще старішого грецького роман а. Щодо вставних новел, то джерелом частини їх могли бути, як указує сам Апулей, «Мілетські історії» якогось Арістіда - грецький збірник еротичних новел в 7 книгах, можливо, І ст. до н. є., який не дійшов до нас, але був неодноразово згадуваний античними письменниками. В основі оповідання про Амура й Псіхею, напевне, лежить фольклорна казка (тема про зачарованого царевича розроблялася, наприклад, в російських казках про Фініста Ясного Сокола, про «Аленький цветочек» і ін.), ускладнена алегоричними зображеннями страждань людської душі (психе - душа), яка шукає з'єднання з «началом божественної любові» (амор - любов). Обробка Апулея подана почасти в патетичному, почасти в пародійному тоні. Збережені цією обробкою образи Амура й Псіхеї зустрінуться не один раз в пізнішому європейському мистецтві (в живописі й графіці від Рафаеля до Моріса Дені, Клінгера, Ф. Толстого, її скульптурі - в Канови і ін.), а казка про них у новій переробці - у Лафонтена у французькій літературі XVII ст., у Богдановича (в поемі «Душенька» XVIII ст.) - аж до європейських письменників кінця XIX і початку XX ст.
Роман Апулея - характерне явище епохи розпаду античного суспільства. Його тематичній і стилістичній строкатості відповідає еклектизм світогляду, в якому співіснують раціоналістичний скептицизм з наївними забобонами, насмішкувате ставлення до традиційної античної релігії - до богів греко-римського Олімпу й захоплення східними культами Ісіди й Осіріса. Послідовна в романі цілковита байдужість автора до питань політичного й громадського життя - риса, характерна для настроїв заможних груп Римської імперії епохи її найбільшого всебічного розвитку, за яким, як відомо, йшов період великої соціальної кризи III ст. н. є.
Книга IV
28. Були в однім краю цар і цариця. Було в них три дочки дивної краси. Проте дві старші, хоч які приємні на вигляд, все ж таки здавались гідними похвал саме в межах людської слави, а краса найменшої дівчини була така пресвітла й преславна, що не було тієї сили в людській мові, щоб описати або навіть достатньо вихвалити її. Отож багато городян і численні захожі, яких без ліку притягала цікавість до цього надзвичайного видовища, стовпіли від подиву перед недосяжною красою і, прикладаючи праву руку до уст та поклавши вказівний палець на випростуваний великий, віддавали їй релігійні почесті, як самій богині Венері. І вже по ближчих містах і суміжних краях пішла слава, що богиня, яку породила синя глибина моря, а викохала роса спінених хвиль, перебуває тепер у явленій всім божественності своїй поміж зборищ людських; або ж з нових крапель небесного сім'я вже не море, а земля народила другу Венеру, в пишнім розквіті дівочої краси.
29. Отак день крізь день безмірно шириться чутка, слава вже доходить до близьких островів і далі - до суходолу та до численних округ. Багато людей не зважало на довгу дорогу й найглибші морські путі, поспішаючи до найславнішого видовища своєї доби. Ніхто вже не плив ні до Пафоса, ні до Кнідоса, ні навіть до Кіфери, дивитись на богиню Венеру. її свята - занедбано, храми - в занепаді, ліжниці - залишені, відправи - зневажені; статуї богині стоять не увінчані, а овдовілі жертовники збезчещені холодним попелом. Всі моляться дівчині, в її людській постаті шанують велику богиню; коли вона вранці виходить із дому, жертвами й бенкетами власкавлюють владу відсутньої Венери; коли ж вона йде вулицею, купи народу поклоняються їй, кидаючи [561] перед нею вінки й квітки. Таке надмірне перенесення небесних почестей на! смертну дівчину люто розмалює серце справжньої Венери; не стерпівши обурення, вся тремтячи і потрясаючи головою, вона мовить сама до себе:
30. - Оце ж я, давня родителька всієї природи, я, стихій первопочин, для цілого світу живлюща Венера, маю ділитися величчям і честю із смертною дівчиною! Оцей земний бруд має поганити моє ім'я, освячене в небі! Тож зноситиму при жертвах злочин цього загального убожествлення і перенесеного на неї почитання! Смертна дівчина носитиме мій образ! Даремно той пастух, чию справедливість і вірний суд ухвалив сам великий Юпітер, визнав за мною першість краси перед іншими великими богинями! Та хто б вона собі не була,- не дуже вона буде тішитись присвоєними собі моїми почестями. Вже незабаром буде вона сама нарікати на цю свою беззаконну красу!
І зараз кличе вона свого крилатого й досить таки зухвалого синка, що через погані свої звички, нехтуючи громадським порядком, озброєний полум'ям і стрілами, бігає вночі по чужих домах і, розбиваючи всі подружжя, безкарно чинить стільки ганебного, а не робить аж нічого доброго. От його, вже природженим свавільством зіпсованого хлопця, підмовляє вона ще й словами і веде до того міста, і показує йому при всіх Псіхею (бо таким ім'ям називалась та дівчина).
31. Розповівши йому всю історію про змагання в красі, зітхаючи й трясучись з обурення, вона мовить:
- Прошу тебе, ради запорук моєї матерньої любові, ради солодких ран від твоїх стріл, ради медових опіків від твоїх вогнів, дай матері твоїй помсту, найповнішу й сувору помсту над оцією зухвалою красою! Саме тільки це і це єдине зроби мені: хай ця дівчина запалає найзавзятішою любов'ю до чоловіка найнижчого, самою долею позбавленого всякої честі, маєтку і навіть безпечності, до такого, щоб не знайшовся йому на всім світі другий такий же нужденний!
Сказавши це, вона гарячими поцілунками довго й пристрасно пестить свого сина, а потім подається до близького морського берега, і ледве наступила своїми рожевими підошвами на морські хвилі, як ось уже сидить на вогкому гребені глибокого моря; і на одне її бажання відразу спішить до неї морський її почет, немовби вона перед тим уже наказала це. Там і дочки Нерея, що„ співають хором, і Портун з розкуйовдженою синьою бородою, і Салація з пеленою, повною риб, і маленький Палемон, що їздить на дельфіні. Тут і там із морських хвиль підскакують лави Трітонів, один із них легенько трубить у дзвінку черепашку, другий заслоняє її шовковим покривалом від палаючого проміння ворожого сонця, третій підставляє їй перед очі дзеркало, а ще інші поринають, плаваючи, під її двоупряжну колісницю. От такий почет супроводить Венеру в її плавбі до Океану.
32. Тим часом Псіхея з усією своєю пишною красою не має собі ніякої,; втіхи з власної вроди. Всі на неї дивляться, всі її хвалять та не з'являється ніхто - ні цар, ні царедворець, ні навіть проста людина, хто б хотів одружитися з нею. Всі захоплюються божественною вродою, але захоплюються так, як статуєю майстерного виробу. Дві старші сестри, чиєї помірної краси не розславляли народи, давно повиходили заміж за царів і вже були щасливими жінками; Псіхея ж, не то вдова, ие то дівчина, сидячи дома, оплакує свою безлюдну самотність, хворіє, нудьгує і сама ненавидить свою красу, хоч вона й до вподоби цілим племенам. Тим-то батько її, нещасливий нещастям своєї дочки, вбачаючи в ньому знак небесного гніву й боячись божої неласки, Звертається до стародавнього оракула мілетського бога і, умилостививши це [562] велике божество молитвами та жертвами, благає для бездольної дівчини весілля й чоловіка. А Аполлон, хоч сам грек і іонієць, заради засновника Мілета, відповів по-латинському так:
33.
Дівчину, царю, постав на верху височезної скелі,
В пишній одежі, немов на похоронний свій шлюб,
І не надійся на зятя, що вийшов із смертного роду,-
Тільки на злого, мов змій, і на лихого, мов звір.
Він у повітрі, на крилах літаючи, кожного мучить,
Полум'ям надто й вогнем слабість наводить на всіх;
Сам перед ним і Юпітер тремтить, і боги всі трясуться,
Страх і підземних бере, Стіксу жахається тьма.
Цар, колись щасливий, почувши вислів священного оракула, з важким смутком подається додому і відкриває своїй дружині накази зловісного віщування. Ідуть довгі дні скорботи, плачу й голосіння. Та вже поспішає сумне виконання жахного пророцтва; скликано вже почет нещасної дівчини на її похоронне весілля; вже тьмяниться в попелі чорної сажі світло факела, а голос шлюбної флейти переходить у жалобну лідійську мелодію; пісня веселого Гіменея кінчається похмурим завиванням, і молода обтирає власні сльози своїм червоним покривалом. Усе місто оплакувало сумну долю безщасного дому, і всі громадські справи відразу припиняє суспільна жалоба.
34. Проте доконечний послух небесному наказові гнав нещасну Псіхею на призначене їй місце кари. Отож, відправивши з найбільшим смутком обряд погребного шлюбу, весь народ в урочистому поході проводить її живцем на похорон, і заплакана Псіхея йде не до весілля, а до власної могили. Коли сумні батьки, знесилені таким нещастям, вагаються виконати це нечестиве діло, сама дочка промовляє до них:
- Чого ж мучите ви власну старість довгим плачем? Чого стомлюєте свій, а власне мій,- подих частим риданням? Чого зневажаєте почесні для мене обличчя ваші марними слізьми? Чого темните, вкупі з своїми очима, і мій зір? Чого вириваєте собі сиве волосся? Чого б'єте собі груди й святі для мене перси? Це ж для вас велика нагорода за мою преславну красу! Запізно почуваєте ви смертельну рану лихої заздрості! Коли племена й народи величали мене божественними почестями, коли однодушно називали мене новою Венерою,- тоді було б вам боліти, тоді плакати, тоді ридати за мною, як за померлою. Тепер я чую, тепер бачу, що я загинула за саме лише ім'я Венери! Ведіть мене і поставте на тій скелі, яку призначила мені доля! Поспішаю до цього щасливого шлюбу, поспішаю побачити цю родовиту дружину мою! Чого ж я гаюсь, чого ж вагаюсь перед його приходом, коли він уродився на згубу цілому світові?
35. Отак промовивши, дівчина замовкла і вступила вже твердою ходою в середину всенародних проводів. Ідуть вони до назначеного верху крутої гори; поставивши дівчину на її найвищому шпилі, залишають її там, погасивши власними слізьми весільні факели, якими вони освічували собі дорогу і, покидавши їх коло неї, розходяться з похиленими головами додому. А нещасні її батьки, пригнічені таким горем, замкнулися в своєму домі в непроглядну темряву. Псіхея ж стояла, боячись, тремтячи й плачучи з страху, на самому шпилі гори, коли тихий подих лагідного Зефіра, роздуваючи сюди й туди її поли і надимаючи пелену, легесенько підняв її на своїх спокійних крилах, звільна поніс її над урвищем високої скелі до простертої внизу долини і лагідно поклав її на вкриту квітками мураву. [563]
Книга V
1. Ніжно покладена на м'якій мураві, саме на ложі з росистої трави, Псіхея, відразу позбувшись усієї тяжкої турботи, заснула солодко. Підкріпившись достатнім сном, вона прокинулась уже в спокійному настрої. Вона бачить себе в гаю високих і розлогих дерев, бачить джерело, що виблискує скляним дзеркалом. Саме посередині гаю, в затишному притулку, недалеко від джерела, стоїть палац, збудований не людськими руками, а божеськими мистецтвами. Так і видно вже від першого входу, що це якогось бога ясний і приємний затишок. Високе-бо склепіння старанно оздоблене різьбами з кедра й слонової кістки, підперте золотими колонами; всі стіни вкриті срібним карбом, на якому звірі та величезні тварини, мов живі, наближаються до очей прихожого. Справді, якийсь дивний чудодій, може, півбог, зумів з найтоншим мистецтвом перетворити стільки срібла в звіра! Сама підлога дробиться на розмаїті малюнки, виконані з дорогих, дрібно повикроюваних камінців. Які двічі щасливі й прещасливі ті, хто ходить по самоцвітах і коштовностях! Та й інші частини просторо й широко розташованого палацу - неоціненно дорогоцінні, і всі стіни горять власним світлом від маси щирого золота, немовби дім цей, нехтуючи сонцем, сам собі творив день. Такі ж і покої, такі ж і галереї, такі ж самі й блискучі купальні; не менш і вся інша оздоба відповідав пишності цілого дому, так що от-от здається, що це великий Юпітер збудував небесний палац для своїх зносин з людьми.
2. Зваблена такою розкішшю цього місця, Псіхея підійшла ближче і, трохи посмілівши, вже переступає поріг. Ось вона пильно і з насолодою віддається прегарному видовищу і придивляється до поодиноких предметів, а поза будинком бачить якнаймайстерніше збудоване казносховище, повне,;, великих скарбів і немає нічого в світі, чого там не було б! Проте понад увесь подив перед таким великим багатством, найдивніше було те, що ця всесвітня, скарбниця не мала ніякого замка, ніякого засува, ніякого сторожа. Коли вона отак з найвищою втіхою придивляється до всього, долітає до неї якийсь безтілесний голос і каже:
- Чого, владарко, дивуєшся ти цим пишнотам? Все це - твоє! Іди ж до покою і спочинь на ліжку від утоми, а як тільки тобі схочеться, накажи приготовити купання. Ми, чиї голоси ти чуєш, твої служниці, і будемо тобі пильно прислуговувати; а після туалету чекатиме тебе царський стіл.
3. Псіхея, почувши, що якесь божество дбає про неї, і, ощасливлена тими, вказівками від безформних голосів, насамперед засипає, а потім купанням * змиває з себе втому; а побачивши біля себе півкруглий стіл, розуміє, що посуд: на ньому поставлено саме для неї, і охоче сідає обідати. І відразу ж з'являються солодкі вина й численні блюда з різними стравами; ніхто не прислужує, а все подається немов якимсь подихом. І нікого не могла вона бачити, а тільки чула слова в повітрі, самі лише голоси були її служницями. По пишному обіді ввійшов хтось невидимий і заспівав, а другий брязкав на кіфарі, також незримо. Потім до її слуху доноситься спільний спів численних голосів, і хоч ніхто не з'являється, виразно чути цілий хор.
4. Надвечір закінчилась ця втіха, і Псіхея пішла до ліжка. Вже була пізня ніч, коли до її слуху дійшов якийсь лагідний звук. Побоюючись у такій самоті за свою невинність, вона страшиться й жахається, і всякого лиха боїться тим більше, що сама не знає, чого боїться. Та вже наблизилась непізнанна дружина і зійшла на ліжко, і зробила Псіхею своєю жінкою, а перед сходом сонця зникла поспішно. Зараз потім голоси, приставлені до покою, починають піклуватись [564] про втрачену невинність молодої. Отак воно повелось і надалі; і, як це велить природа, новизна набрала для неї приємності через постійну звичку, а звук невідомого голосу втішав її в цій самоті. Тим часом батьки її старілися в невідступній тузі й журбі, а чутка про цю подію розійшлась широко. Старші її сестри, почувши все це, поспішно покинули, сумні й заплакані, свої пенати і подались одна за одною до своїх батьків, щоб побачитись і поговорити з ними.
5. Тієї ночі з'явилась до Псіхеї її дружина (бо, незалежно від зору, вона відчувала її й руками й ушима). Вона промовила до Псіхеї:
- Псіхеє, найсолодша й дорога моя жінко, лиха доля грозить тобі найстрашнішою небезпекою, про яку мені слід попередити тебе якнайпильніше. Твої сестри, стурбовані звісткою про твою смерть, будуть шукати твого сліду і незабаром вийдуть на ту скелю. Коли почуєш, може, їх голосіння,- не відповідай нічого і навіть не дивись у той бік, бо інакше завдаси мені найтяжчого болю, а собі найприкрішої згуби.
Псіхея обіцяла й поклялась, що зробить так, як їй наказала дружина. Та коли минула ніч, і дружина до схід сонця зникла, вона, нещасна, плакала й ридала весь день, повторюючи раз у раз, що тепер пропала остаточно, бо, в оцій багатій в'язниці замкнена і людського товариства та розмови позбавлена, не може ні своїм сестрам, що плачуть за нею, подати ніякої допомоги, ні навіть побачити їх. І вже не приймала вона ні купання, ні страви і не мала спокою весь день, і, плачучи ревно, поклалась до сну.
6. Незабаром, трохи раніше, ніж звичайно, з'явилась її дружина і, прилігши біля Псіхеї на ліжку, обняла її, все ще заплакану, і схвильовано промовила до неї:
- Хіба ж ти не обіцяла мені, моя Псіхеє? Чого ж мені, твоєму чоловікові, сподіватись від тебе, чого надіятись? Адже ти й день і ніч отак, навіть в обіймах свого чоловіка, не кидаєш мучити себе! Та роби вже, як хочеш, і йди за своєю думкою, що має вийти тобі ж на шкоду! Згадай лише про мою пильну пораду, коли почуєш запізній жаль!
Тоді вона просьбами і навіть погрозою, що помре, вимагає від чоловіка Згоди на її бажання побачитися з своїми сестрами, втішити й поцілувати їх. Отож він пристав на просьби своєї молодої і дозволив їй навіть обдарувати їх якими схоче золотими речами чи коштовностями; лиш одного не велів їй і навіть повторно пригрозив,- щоб не піддавалась вона згубній раді сестер і не питалась про вигляд свого чоловіка, щоб за таку нечестиву цікавість не впасти з вершини теперішнього щастя у велике нещастя і не позбавитись надалі його обіймів. Вона ж подякувала дружині і вже й повеселіла.
- Та я,- мовить вона,- сто раз воліла вмерти, ніж позбавити себе твого пресолодкого подружжя. Люблю бо тебе і, хоч не знаю, хто ти, палко кохаю тебе, як свою душу, і кращий ти для мене за самого Купідона. Одно ще тільки прошу тебе: накажи отому твоєму служникові Зефіру, щоб він тією самою дорогою приставив мені сюди моїх сестер.
І покриваючи його уста переконливими поцілунками, і додаючи найласкавіших слів, і прилягаючи до нього всіма своїми пристрасними членами, до цих пестощів додає вона ще такі слова:
- Мій медочку, мій дружочку, солоденька душко твоєї Псіхеї!
Серед таких любовних пестощів і солодкого шептання поступився їй чоловік, обіцявши виконати все, і аж удосвіта зник із обіймів своєї жінки.
7. Сестри її, розвідавши все, поспішили вийти на ту скелю, де було покинено Псіхею, і там почали плакати й бити себе в груди, так що від їх безнастанного голосіння аж луна йшла по скелях і кручах. Кликали вони на ймення [565] спою нещасну сестру, доки вона, зворушена тими жалібними й уразливими голосами, що доходили аж донизу, без пам'яті й тремтячи, вибігла з дому і крикнула:
- Чого ж ви так побиваєтесь даремно риданнями? Ось я - та, за якою ви плачете! Годі вже того тужіння, осушіть нарешті повіки, поливані довгочасними слізьми, бо вже можна вам обнятися з тією, за якою ви так голосили! І, покликавши Зефіра, вона передає йому наказ свого чоловіка. І незабаром він, послушний велінню, приносить їх найлагіднішим шляхом на своєму легенькому подиху. Ось уже вони обіймаються й тішаться поспішними поцілунками, а їх висхлі сльози знову навертаються з надзвичайної радості.
- Ходіть уже веселенько додому,- промовила Псіхея,- до наших пенатів і потіште зо мною свої засмучені душі!
8. Промовивши це, показує вона їм усі багатства свого золотого дому і всю численну челядь прислужливих голосів, і прекрасним купанням та надлюдського столу розкошами частує їх пишно, так що вони, вже пересичені надміром цього божественного багатства, почали відчувати в глибині серця заздрість. Нарешті одна з них починає старанно й цікаво розпитувати, хто ж господар оцих небесних речей, хто і який її чоловік. Та Псіхея ніяким способом не наважується переступити наказ свого чоловіка і не видає таємниці свого серця, а так собі, навгад, каже, що це якийсь прекрасний молодий юнак, б якого лице тільки що покривається вовнистою борідкою, а займається він здебільшого полюванням по полях та горах. Та боячись, щоб не зрадити себе дечим у дальшій розмові, вона обдаровує їх золотом і коштовностями і, зараз покликавши Зефіра, доручає йому віднести їх назад.
9. Це було виконано швидко. Та чесні сестрині, вертаючи додому, вже розпалені заздрістю, чимало торохтіли між собою. Одна, нарешті, почала так: -- От іще сліпе, немилосердне й несправедливе щастя! Невже йому вподобалось, щоб ми, зроджені від тих самих батьків, мали таку неоднакову долю? Та ми ж, що старші, у своїх іноземних чоловіків, як слуги, і тепер, вигнані З дому і з власної вітчизни, як засланці, живемо далеко від батьків. А ця, наймолодша, цей вискребок пересиченої родінням природи, доскочила такого багатства, такого божественного чоловіка і навіть не вміє користуватись як слід таким добром! Чи ж не бачила ти, сестро, скільки там у домі дорогоцінностей, та яких, що за препишні вбрання, які блискучі самоцвіти і скільки скрізь порозкидано золота! А коли ще її чоловік такий гарний, як вона каже, то нема в світі щасливішої жінки! Та хто знає, чи, зжившися з нею і ще більше закохавшись у ній, її божественний чоловік не зробить її теж богинею? Клянусь Геркулесом - так воно і є, і вже й тепер вона отак поводилась! Вже й тепер придивляється до неба й скидається на богиню, ця жінка, що має голоси за слуг і самим вітром повеліває! А я, нещасна, дістала мужа, по-перше, старішого від мого батька, далі - лисішого за гарбуз і слабшого за всякого хлопчика, а в домі його все позачиняно й позамикано на замки!
10. - А я,- мовила друга,- дістала дружину хвору на подагру, скарлюченого, і через це мало коли можу потішатись любовними радощами, а зате часто мушу натирати його покручені і, мов камінці, затвердлі пальці та поганити оці ніжні руки смердючими припарками, брудними ганчірками й вонючими компресами. Не дружина я для нього послужлива, а сиділка якась терпляча! А ти, сестро, невже ж ти зможеш так терпляче, чи радше - так по-рабському, кажучи тобі одверто, зносити свою долю? Щодо мене, то я не можу довше терпіти, щоб таке щастя звалилось на негідну. Пригадай тільки, як гордо і як зухвало вона нам все показувала, самі хвастощі її доводили це її чванство. [566]
Із таких великих скарбів нерадо якось кинула вона нам невеличкі шматочки і зараз же, втомившись від нашої присутності, веліла нас вигнати, видмухати, видути! Та не буду ж я ніяка жінка, і не дай мені боже дихати, коли не скину її додолу з того багатства! А коли й тобі, як і слід було б, докучила ця зневага,- складімось обидві на якусь рішучу думку! А того, що ми дістали, не покажемо ні батькам нашим, ні кому іншому, та й поготів не скажемо нічого про її порятунок. Досить того, що ми самі бачили таке, що бачити було неприємно; отож ні батькам, ні всім народам не благовістимо про такі її розкоші! Та й нещасливі ті, чиїх багатств ніхто не знає! Нехай вона знає, що ми їй не служниці, а старші сестри! А тепер ходім до своїх чоловіків і вертаймось до наших убогих, проте скромних пенатів, а потім, набравшись за довгий час рішучіших замислів, повернемось знову до неї, щоб покарати її гордощі.
11. Сподобалась лиха рада цим двом злюкам і, поховавши всі ті дорогоцінні подарунки, розпатлавши волосся та дряпаючи собі щоки (немовби по заслузі), вони розливаються знову удаваним плачем. Потім, покинувши відразу батьків і роз'ятривши знову їх біль, повні отруйних намірів, ідуть вони до своїх домів, обмірковуючи злочинний підступ, а по суті - смертовбивство невинної сестри. Тим часом Псіхею незнаний її чоловік в нічних тих розмовах так умовляє:
- Чи не бачиш, якою небезпекою грозить тобі здалека ворожа Фортуна? А коли не будеш заздалегідь пильно берегти себе, то вона швидко застукає тебе віч-на-віч. Зрадливі ті вовчиці з великим зусиллям готують тобі злочинні підступи, і це зводиться до того, щоб намовити тебе виявити моє обличчя; а якщо ти його побачиш, то, як я тобі не раз казав, вже більше не бачитимеш. Отож, коли ці погані відьми прийдуть до тебе, озброївшись шкідницькими думками (а знаю, що прийдуть), то не говори до них зовсім нічого, а якщо, через природжену тобі простодушність і ніжність твоєї душі, не зможеш мовчати, то принаймні про чоловіка свого не слухай і не відповідай нічого. Адже й родина наша скоро збільшиться, і оце досі дитяче черево містить уже іншу дитину - божественну, коли мовчатимеш, проте смертну, коли проговоришся.
12. Рада цій новині, Псіхея тішилась надією на божественне потомство і пишалась славою майбутнього плоду, і величалась гідністю материнства. Тривожно лічить вона дні за днями й місяці за місяцями і, недосвідчена, з подивом стежить за зростанням малесенького паростка, що з дрібної точки чимраз більшає, заповнюючи її плідне черево. Та вже обидві ті препогані фурії, дихаючи гадючою отрутою і гнані нечестивим поспіхом, плили до неї на кораблях. Тоді скороминуща дружина та отак напучує свою Псіхею:
- Останній день і крайня небезпека! Ворожі ті жінки й неприязна кров уже озброїлись і рушили в похід, ряди вистроїли і затрубили до бою. Вже твої злочинні сестри повиймали з піхов ножі і націлились на твою шию! Найсолодша моя Псіхеє, яка страшна загибель загрожує нам! Змилуйся сама над собою і надо мною і найсвятішим мовчанням звільни наш дім, свою дружину і себе, і оце наше маленьке від неминучого загину! Не бажай ні бачити, ні слухати тих злочинних жінок, яких, через убивчу їх ненависть і потоптаний ними кревний зв'язок, тобі вже не вільно навіть називати сестрами; адже вони, немов ті Сірени, стирчатимуть на шпилі скелі і зловісними голосами співатимуть понад цими кручами.
13. Псіхея, перериваючи свою промову судорожним хлипанням, відповідає:
- Скільки знаю, ти вже мав досить доказів моєї вірності й мовчазності, і не менше того ручусь тобі й тепер за свою міцну вдачу. Тільки ти знов накажи [567] Зефірові, щоб вів виконав свій обов'язок і, замість забороненого мені священного твого обличчя, дозволь мені принаймні бачити своїх сестер! Заклинаю тебе цими твоїми ароматними кучерями, що спадають з усіх боків, твоїми ніжними, округлими і до моїх такими подібними щоками, твоїми грудьми, кипучими не знати якою жагою,- щоб я хоч у цьому немовляті пізнала твоє обличчя! Прихились до скромного благання переляканої просительки, дозволь мені обняти тих моїх рідних і напій радощами душу щиро відданої тобі Псіхеї. Не буду вже шукати нічого більше в твоєму обличчі, не заподів мені нічого й нічна темрява, коли маю тебе, моє світло!
Зачарований цими словами та ніжними обіймами, чоловік витер її сльози своїми кучерями, згодився вчинити її волю і зник, як тільки почало зоріти.
14. Обидві сестри, змовившись і навіть не одвідавши батьків, просто з кораблів подаються з найбільшим поспіхом до тієї скелі і, не чекаючи того, щоб з'явився й переніс їх вітер, з зухвалою відвагою стрибають униз. Та Зефір, пам'ятаючи наказ свого володаря, хоч і нерадо, підхопив їх на лоні повітряного подиху і поставив на землю. А вони негайно, відразу ж, приспішеними кроками ввіходять у дім, обіймають свою жертву, облудно називають її любою сестричкою, і ховаючи всередині, під радісним обличчям, немов якийсь скарб Укритого підступу, так підлещуються.
- Псіхеє, та як же ти виросла за цей час! І ти сама вже - мати! Чи знаєш ти, скільки добра обіцяє нам оця твоя торбиночка? Яка ж то втіха буде для всього нашого роду! Які ж ми щасливі і яка нам буде радість плекати твоє золоте дитятко! Та коли воно, як слід сподіватись, дорівняє красою власним батькам, то це народиться сам Купідон!
15. Отак удаваною прихильністю помаленьку заполоняють вони серце Псіхеї. Відпочивши від утоми своєї подорожі і освіжившись у парових джерелах лазні, вони запрошені Псіхеєю підживитись у прегарній їдальні дивними тими й розкішними закусками та стравами. З їх наказу промовляє кіфара, звучать флейти, співають хори. Все це при повній відсутності осіб уласкавлювало слух найсолодшими чарами. Та навіть ці медові співи не зм'якшили і не втішили солодощами злобу злочинних жінок; повертаючи розмову на призначену підступну пастку, починають вони непомітно вивідувати від неї, хто ж такий її чоловік, звідки він родом і з якого кола. Вона, з надзвичайної простодушності, забувши попередні свої оповідання, вигадує нову брехню і каже, що її дружина - з близької округи, що він - пребагатий купець, уже середніх літ, з волоссям, припорошеним сивиною. На цьому вона й урвала відразу розмову, знов обдарувала сестер розкішними подарунками і вирядила їх вітровими шляхами.
16. Піднесені лагідним подувом Зефіра і вертаючись додому, вони почали розмовляти між собою:
- Що сказати, сестро, про таку страшенну брехню цієї дурки? То це був молодий парубок, в якого тільки що засівалась борода квітучим пухом, а тепер це вже муж у літах, з блискучою сивішою! Що ж це за чоловік, що так швидко міг постаріти за короткий час? Не що інше, сестрице, як те, що ця негідна жінка або бреше, або ж зовсім не знає, яка її дружина. Чи сяк, чи так - треба якнайшвидше вигнати її з тих розкошів. Коли вона не знає обличчя свого чоловіка, то видно, що це якийсь бог, і що бога носить вона під серцем. Та коли б - не дай боже! - стала вона зватись матір'ю того божественного хлопчика, то я ладна зараз же повіситись у петлі. Отже, вертаймось поки що до батьків і вигадаймо якнайспритніші підступи для початку наступної розмови. [168]
17. Так розпалившись, вони лише недбало розмовляють із своїми батьками і перебувають ніч без сну, а вранці щодуху несуться до скелі; звідси вони, з звичною допомогою вітру, раптово злітають униз і, витискаючи сльози З-під натертих повік, хитро промовляють до дівчини:
- Яка ж ти щаслива! В своїй блаженній необізнаності сидиш тут безтурботно, не знаючи свого великого лиха і не знаючи про небезпеку! А ми, безсонні з турботи за твоє щастя, тяжко мучимось твоїм горем. Ми дізнались уже напевне і не можемо, як учасниці твого страждання й нещастя, затаїти перед тобою, що це величезний змій, весь у покручених звивах, з кривавою від згубної отрути шиєю, з широко роззявленою та глибокою пащею, потайно спить з тобою вночі. Пригадай тепер пророцтво оракула, що віщувало тобі шлюб з грізним звіром! Численні селяни і мисливці з околиці, і чимало тутешніх жителів бачили його, як він увечері повертався з свого жирування і купався по мілинах близької річки.
18. Всі кажуть, що незабаром підгодувавши тебе смачними стравами, коли твоя вагітність дійде повної зрілості, він з'їсть тебе, наділену найжирнішим плодом. Тепер уже твоя справа, чи схочеш згодитися з своїми сестрами, що дбають про твій дорогий нам рятунок, і, ухилившись від смерті, жити З нами далеко від небезпеки, а чи бути похованою в череві найлютішого звіра. А якщо тебе тішить голосиста самота цього сільського життя й потайні, бридкі й небезпечні любощі та отруйні обійми змія,- то ми, як вірні сестри, по щирості вже зробили належне.
Нещасна Псіхея з своєю простодушністю та недоумством страшенно перелякана такими грізними словами. Стративши всяку розвагу, раптом викинула вона з пам'яті всі поради свого чоловіка і всі свої обіцянки і сама себе кинула в глиб лиха. Бліда й без кровинки, тремтячи й задихаючись, вона ледве-ледве уриваним голосом промовляє до них:
19.- Сестри мої найдорожчі, ви ж мені даєте доказ своєї непохитної вірності. І мені здається, що ті, хто оповідає вам про все те, не вигадують брехні. Я ж бо ніколи не бачила обличчя мого чоловіка і взагалі не знаю, хто він і звідки, а тільки відчуваю в нічних розмовах дружину непевної постаті і вкрай світлобоязкого; може, й правда ваша, що це якийсь звір. Він завжди щосили відстрашує мене, щоб я не допитувалась про його вигляд, а в разі цікавості до його обличчя, погрожує мені величезним нещастям. Коли можете подати яку спасенну допомогу своїй сестрі в небезпеці, то поможіть мені саме тепер; бо ж дальша безтурботність псує всі добрі наслідки попереднього піклування. Тоді, здобувши вже розчинені двері сестриного безоборонного серця, злочинні жінки кидають прикриття своїх облогових споруд і з голими мечами підступу вдаряють на стривожені думки простодушної дівчини. 20. Одна з них каже їй нарешті:
- Та вже коли ми тобі рідні і .мусимо ради твоєї безпечності не зважати ні на яку небезпеку, то покажемо тобі єдину дорогу здавна продуманого рятунку. Поклади потайно щонайгостріший ножик, ще й наточений м'яким дотиком долоні, в тому кутку ліжка, де ти звичайно спочиваєш, і постав маленький світильник, повний оливи, прикривши його товстою покришкою, проте не погасивши ясного світла, і заховай усе це приладдя якнайстаранніше. Коли ж він приповзе звиваючись і всунеться в звичне для себе ліжко, і вже простягнеться, і, переможений першим сном, почне гучно хропти,- ти встань з ліжка і босоніж, на пальцях, помалу прокрадься легенько, визволь світильник з-під сліпої тьми і покористуйся його світлом для свого преславного діла. Високо піднятою правою рукою вдар щонайсильніше і сміливо переріж тією двогострою зброєю те зчленовання, що з'єднує у згубного змія шию з головою. І не бракуватиме тобі нашої допомоги, бо, як тільки ти, забивши його, забезпечиш тим свій рятунок,- ми, бувши напоготові, швиденько, разом з тобою, позабираємо все тутешнє добро і віддамо тебе, людину, бажаним шлюбом за людину ж.
21. Такими вогненними словами розпалена, душа сестри їх так і горить; а вони відразу ж покидають її з превеликого страху, щоб не бути поблизу такої, небезпеки, і, злетівши на звичних для них вітрових крилах на шпиль гори, стрімголов утікають звідти, сходять на кораблі і негайно відпливають. Псіхея ж, лишившись сама, а проте гнана лютими фуріями, сама не своя, хвилюється тугою, подібною до бриж морських. То вона, твердо зважившись, уперто додержується наміру, а то, вже готуючись до злочину, знов непевна в цьому намірі і хитається під владою численних поривів свого горя. То квапиться, то бариться; то насмілюється, то тремтить; то зневіряється, то гнівається; і нарешті в одному тілі ненавидить звіра й любить дружину. Аж увечері, коли вже схилялося на ніч, з гарячковим поспіхом приготувала вона все для нечестивого вчинку. Настала ніч, появився чоловік і по любовних змаганнях відразу ж заснув міцним сном.
22. Тоді Псіхея, досі немічна тілом і духом, за допомогою лютої долі своєї, почуває в собі силу, підносить світильник, хапає ножик і в пориві завзяття немов міняє стать. Та як тільки промінь світла розкрив тайники ложа, бачить вона з усіх диких тварин найніжнішу і найсолодшого звіра - самого Амура, прекрасного бога, прекрасно простертого. Уздрівши його, сам світильник радо запалав живішим світлом, і ножик виблиснув своїм блюзнірським лезом; Псіхея ж, перелякана цим видом і знесилена до дна душі, поблідла, як труп, і, тремтячи, припала на коліна, силкуючись заховати залізо вже у власних грудях. Так вона напевне і зробила 6, якби залізо те, з перестраху перед таким Злочином, не вислизнуло і не впало з її рук. Вся стомлена, зневірена в рятунку, придивляється вона раз у раз до краси божественного лику і відходить духом. Бачить вона золоту ту голову з її священним волоссям, п'янким від амброзії, бачить молочну шийку й пурпурні щоки, по яких кучері спадають прегарними клубками і закрутками і спереду і ззаду; а від їх надмірного блиску та сяйва аж мерехтіло само світло світильника. На плечах летючого бога мерехтять росяні крила з квітчаними поблисками; і хоч крила лежать спокійно, проте кінчики претонких і ніжних пір'їнок тремтять і підскакують у невгамовній грі. Решта тіла - така гладенька і ясна, що й сама Венера не розкається, що породила його. Перед ліжком лежав лук, сагайдак і стріли - ласкава зброя великого бога.
23. Ненаситна цікавість примусила Псіхею роздивлятись і переглядати все це, захоплюючись зброєю своєї дружини. Бере вона одну стрілу з сагайдака та й приткнула її вістря до кінчика свого пальця, пробуючи її гостроту; але тремтячою ще й досі рукою вона вколола себе трохи глибше, і крізь тоненьку шкірку заросились дрібненькі краплі рожевої крові. Отак, не знаючи сама про це, Псіхея самохіть запалала любов'ю до бога любові. Розгоряючись чимраз більшою жагою до бога жаги, схилившись над ним, пристрасно дишучи розтуленими й нестриманими устами, впивалась вона в нього поспішно поцілунками, боячись, щоб він не надто скоро збудився. Та коли, захоплена таким щастям, хвилювалась вона в нестямі, той світильник, чи то з поганої зрадливості, чи то з нікчемної заздрості, чи то бажаючи й сам доторкнутись, немов поцілунком, до такого тіла, вибулькнув із самого свого полум'я краплю кип'ячої оливи на праве плече бога. Горе тобі, зухвалий і безсоромний світильнику, [570] негідний прислужнику любові! Опікаєш ти самого володаря всякого вогню! Адже тебе, напевне, винайшов уперше якийсь коханець, щоб і вночі довше тішити своє бажання! Опечений таким чином, бог зірвався з місця і, бачачи брудний доказ зламаної вірності, мовчки відразу ж злетів і зник був з очей та рук найбезщаснішої дружини.
24. Проте, коли він зірвався, Псіхея відразу вхопила його обома руками за праве стегно; жалюгідний причіпок до його високого зльоту, вона неслась за ним по хмарних високостях висячою супутницею і, нарешті, знесилена, впала на землю. Закоханий бог не залишає її, простерту долі, а злітає на найближчий кипарис і, глибоко зворушений, так мовить до неї з його високого вершка:
- Яж, легкодумна Псіхеє, забувши накази моєї матері Венери, що веліла мені видати тебе наймізерніше заміж, зв'язану жагою до нужденного й найнікчемнішого чоловіка, зволів сам прилетіти до тебе як коханець! Знаю, що зробив я це нерозважно, і сам, преславний стрілець, ранив себе власною стрілою, і зробив тебе своєю дружиною: чи не для того, щоб ти прийняла мене за звіра і хотіла залізом відтяти мені голову, чиї очі так любовно дивились на тебе! Саме про це я тобі скрізь раз у раз говорив, щоб ти остерігалась! Саме це я тобі ласкаво відраджував! Але ті твої чудові дорадниці незабаром зазнають від мене кари за таку згубну послугу; а тебе я покараю лише тим, що покину тебе!
По цих словах він відлетів на крилах у височінь.
Побачивши, як відлетів її чоловік, Псіхея вдається в розпуку і вже хоче втопитися, але ріка не приймає її. Нарешті Псіхея рушає в путь шукати Купідона, а дорогою заходить до своїх сестер, яким розповідає про своє горе й додає, що, відлітаючй, Купідон нібито висловлював бажання одружитися то з однією, то з другою. Сестри, пойнявши віри, кидаються із скелі, гадаючи потрапити в обійми Купідона, але розбиваються об каміння. Тим часом мартин сповіщає Венеру, яка перебувала на дні Океану, про неприємність, що сталася з її сином. Розгнівана Венера поспішає до «кого палацу на Олімпі, де лежить хворий Купідон, а Псіхея, довідавшись про П гнів, даремно шукає захисту в Церери та Юнони. Венера посилає Меркурія на землю, щоб він привів їй Псіхею, яку прислужниця Венери, Звичка, затягає, нарешті, в палац богині, де на нещасну накидається з лайками розлючена Венера (книга V, розд. 25- 31; книга VI, розд. 1-9).
Книга VI
10. По цих словах Венера налітає на неї, скрізь дере на ній одежу і, розпатлавши їй волосся, чубить її, трясе за голову і б'є боляче, а потім, набравши пшениці, ячменю, проса, маку, гороху, сочевиці й бобів і перемішавши все, мовить до неї так:
- Здається мені, що така невродлива служниця, як ти, здатна запобігати ласки у своїх коханців хіба що своєю пильністю; ото»; і я випробую зараз твою працьовитість. Перебери змішану купу цього насіння і, поклавши кожну зернинку відповідно до сорту й поодинці, покажи мені готову роботу надвечір.
Отак, призначивши їй таку силу насіння, сама вона вирядилась на чийсь весільний бенкет. Псіхея ані рукою не рушить до тієї перемішаної і нерозбірної купи, а, остовпіла з безмірності такого завдання, стоїть мовчки. Тоді маленька селяночка-мурашка, бачачи трудність тієї праці і змилувавшись над подругою великого бога та жахнувшись суворості її свекрухи, біжить щодуху і скликає та благає все плем'я сусідніх мурашок:
- Змилуйтесь, моторні вихованки всеплодючої землі, змилуйтесь! Допоможіть якнайшвидше жінці Амура, прегарній дівчині, що зараз у небезпеці! [571]
Набігають одні за одними хвилі шестиногих народів і з пильним поспіхом розбирають по зернині всю купу і, відділивши та поклавши окремо кожний сорт, швиденько зникають з очей.
11. На початку ночі Венера, підпоєна вином і обвіяна пахощами, вертається з весільного бенкету, маючи всю постать обвиту блискучими трояндами. Побачивши старанне виконання дивної праці, вона каже:
- Не твоя це праця, негіднице, і не твоїх рук, а того, кому ти, на своє та й на його лихо, сподобалась.
І, кинувши їй шматок простого хліба, кладеться спати. Тим часом Амур, сам один замкнений під сторожею у внутрішній частині дому, в самотній спальні, був під пильним наглядом,- почасти, щоб не погіршити стану незагоєної рани жвавим пустуванням, а почасти, щоб не міг він зійтися з своєю улюбленою. Отак проминула похмура ніч для обох закоханих, розлучених і відокремлених під одним дахом. Та ледве з'явились коні Аврори, Венера кличе до себе Псіхею і каже їй:
- Бачиш оцей гай, простертий понад довгими берегами річки, чиї преглибокі пучини витікають із близького джерела? Там блукають вівці блискучі, вкриті золотою вовною, пасучись без сторожі. Наказую тобі,- яким хоч способом принести мені жмут вовни з того дорогоцінного руна!
12. Радо подається Псіхея в дорогу - не так, щоб виконати наказ, як-скоріше, щоб відпочити від своїх злигоднів, кинувшися з високого берега в річку. Але з річки віщає до неї легким шелестом ніжного повітря натхненна згори солодка кормителька музики, зелена очеретинка:
- Псіхеє, ти, що зазнала таких мук, не скверни моїх святих вод своєю нещасною смертю і не приступайся в цю годину до тих страшенних овець, бо вони, набираючи собі розпалу від сонячної спеки, впадають звичайно в дикий шал і гострим рогом, кам'яним лобом, а іноді навіть отруйним кусанням лютують, смертним на згубу. Та коли південь угамує жар сонця і вівці зійдуться почивати в холодку над річкою, ти зможеш заховатись під високим платаном, що разом зо мною п'є ту саму струмину, а коли вівці заспокояться, позбавившись шалу, ти, гойдаючи віття оцього гаю, назбираєш золотої вовни, що тут і там звисає на переплетеному галуззі.
13. Отак проста й людяна очеретина подавала зневіреній Псіхеї спасенну пораду. Вислухавши її пильно, Псіхея не мала чого розкаюватись у своїй слухняності: додержуючись цього всього, вона крадькома, без великих труднощів, збирає м'яку вовну з жовтого золота і приносить повну пазуху Венері. Та хоч яка небезпечна була ця друга робота, вона не знайшла ніякого визнання у Венери, що, насупивши брови і гірко всміхаючись, мовить до неї:
- І знову бачу, що той ошуканець допоміг тобі в цій справі! Але тепер я вже пильно випробую, чи справді є в тебе відвага і надзвичайний розум. Поглянь на оту високу гору і на стрімку скелю на її верху, з якої витікають хвилі темної води з чорного джерела і, впадаючи в близьке провалля, зрошують стігійські болота та вливаються в хрипкі потоки Коціту. Саме звідти. З найглибшого джерела та внутрішнього виру, зачерпни льодяної вологи і принеси мені негайно в оцьому глечику!
При цих словах і при страшенних загрозах подала вона їй витесану з кришталю посудинку.
14. Пильно пришвидшуючи ходу, Псіхея біжить до найвищого шпиля гори, певна, що там принаймні знайде вона кінець свого нещасного життя. Та коли вона дійшла до підошви тієї гори, то побачила смертельну небезпеку цієї непевної справи: Перед нею була безмірно висока скеля, стрімка та [572] неприступна, і слизька круча; жахні джерела вибухали просто з кам'яних пащ і відразу з розколин прямовисної стіни спадали круто вниз, а потім, укриті в вибитому річищі вузького водостоку, непомітно впадали в сусідню долину. Справа й зліва з вищерблених щілин виповзають люті дракони, висуваючи довгі шиї; вони не сплять ніколи, і їх зіниці призначені для вічного світла. Та й самі голосисті води досить оберігали себе; бо раз у раз вигукували вони: «Назад!» - «Що робиш? Зваж!» - «Що чиниш? Бережись!» - «Тікай!» - «Загинеш!» Отак самою неможливістю немов закам'янена Псіхея, хоч і присутня тілом, стояла, мов безтямна, і, зовсім роздавлена вагою неминучої небезпеки, не мала навіть останньої втіхи - сліз.
15. Але ця тривога невинної душі не лишилась скритою від високих очей доброго провидіння; бо той царський птах всеблагого Юпітера з'явився раптом з простертими крилами - той хижий орел, що пам'ятав про давню свою службу, коли він під проводом Купідона приніс Юпітерові фрігійського виночерпія; тепер він, несучи вчасну допомогу і шануючи божество того самого бога в стражданнях його жінки, кидає височини Юпітерових шляхів і, прилетівши перед обличчя Псіхеї, мовить:
- А ти, зрештою, простодушна і необізнана в таких речах дівчина, сподіваєшся, що зможеш украсти або хоч одержати єдину краплю з цього найсвященнішого і не менш лютого джерела? Чи ж не знаєш ти, хоч з чужих слів, що ці стігійські води страшні навіть для богів і для самого Юпітера? І що так, як ви присягаєтесь промислом богів,- так боги звичайно присягаються величчям Стіксу? Проте дай мені свій глечик!
І, відразу вхопивши його, спішить наповнити водою: надавши руху громаддю розпростертих крил, пробираючись поміж лютими, повними зубів щелепами і трижалими язиками драконів, повертаючись направо й наліво, набирає він жаданої води, що загрожує йому і радить тікати геть цілим. Але він вигадує, ніби потребує її з наказу Венери, якій він, мовляв, служить; і це трохи полегшило йому доступ.
16. Отак, діставши з радістю повний глечик, Псіхея поспішно принесла його Венері. Та й тоді не змогла вона ублагати волі розгніваної богині. Бо та, загрожуючи їй ще більшими й гіршими карами і згубно всміхаючись, каже: - Як бачу, ти велика і дуже спритна чарівниця, що так мої доручення виконала сумлінно. Але й оце ще, моя лялечко, мусиш сповнити. Візьми цю баночку,- і тут же дала їй,- і відразу спустись у царство мертвих і до замогильних пенатів самого Орка. Там подай цю баночку Прозерпіні і скажи: «Просить тебе Венера, надішли їй трохи твоєї краси, щоб вистачило хоч на один деньок, бо те, що вона мала,- потратила й зужила вже все, лікуючи хворого сина». Але вертайся якнайшвидше, бо мені конче треба намаститися звідти, щоб одвідати театр богів.
17. Тоді Псіхея вже справді відчула, що настає її остання година, і побачила ясно, що без усякого покриву шлють її на негайну загибель. Та й справді, коли власними ногами примушують її йти саме в Тартар і царство тіней? Не гаючись довше, йде вона до однієї превисокої башти, щоб з неї кинутися вниз головою, бо думала, що цим способом найшвидше й найкраще зможе вона Зійти в підземний світ. Але башта зненацька подає голос і каже:
- Чого ти, нещасна, хочеш сама себе вбити, кидаючися з мене? Чого так нерозважно піддаєшся цій останній небезпеці, зневірена у виконанні свого завдання? Бо, коли життя твоє раз відділиться від тіла, то ти справді підеш у глиб Тартара, проте звідти вже не вернешся ніяким способом. Мене послухай! [573]
18. Недалеко звідси-Лакедемон, славне місто Ахайї. В його сусідстві пошукай, ідучи відлюдними стежками, гору Тенар. Там міститься отвір Аїда, і крізь розчинену браму веде нетоптана стежка. Нею перейшовши межу, вже прямим шляхом ітимеш аж до самого палацу Орка. Але не смій іти голіруч крізь ті сутінки, а неси в кожній руні ячмінний корж, замішений на меду з вином, а в самих устах - дві монети. Пройшовши чималу частину смертоносної дороги, натрапиш на кульгавого осла з дровами і з кульгавим погоничем; той попросить тебе підняти йому кілька полін, що випали з в'язанки, але ти, не подаючи голосу, обмини його мовчки. Незабаром прийдеш ти до ріки мертвих. Приставлений до неї Харон, що перевозить прихожих на другий берег сплетеним з очерету човном, відразу зажадає від тебе перевізної плати. Отож і між померлими живе корисливість; ні цей Харон, ні сам Аїд, такий великий бог, нічого не роблять даром, і вмирущий бідняк повинен шукати грошей на дорогу, а коли, може, не має монети напохваті, то ніхто не дозволить йому сконати. Цьому неохайному дідові даси за перевіз одну з тих двох монет, що нестимеш, проте так, щоб він сам узяв її рукою з твого рота. Коли ж ти потім перепливатимеш лінивий потік, випливе за вами труп старого діда і, підіймаючи гнилу руку, проситиме, щоб ти втягла його в човен; та ти не смій піддаватись недозволенному милосердю.
19. Коли перепливеш річку і пройдеш дещо далі, попросять тебе старі ткалі, що сидять за ткацькими верстатами, щоб ти допомогла їм трошки; та й там невільно тобі нічого торкатись. Бо все це і багато чого іншого буде тобі спокусою від Венери, щоб ти випустила з рук хоч один із коржів. І не думай, що втрата того нікчемного тіста була б дрібною шкодою - позбувшись одного З коржів, ти вже не побачиш більше денного світла. Бо величезний пес з потрійною здоровенною головою, лютий і грізний, гавкаючи громовою пащею, даремно лякаючи мерців, яким він уже нічого злого не може зробити, лежить якраз перед самим порогом і чорними покоями Прозерпіни і стереже порожню домівку Аїда. Ти обдуриш його, давши йому один із коржів, і тоді легко минеш його і відразу ввійдеш до самої Прозерпіни. Вона прийме тебе ласкаво й прихильно, так що навіть запропонує тобі сісти на м'якому і добре почастуватись. Але ти сядь долі і попроси та з'їж тільки простого хліба, а потім скажи, чого ти прийшла; а одержавши, що тобі дадуть, і вертаючись назад, угамуй лють пса другим коржем, а потім корисливому перевізникові дай другу монету, яка в тебе лишиться. Перепливши його річку і ступаючи по тих самих слідах, якими ти йшла туди, вернешся до оцього хороводу небесних світил. Та понад усе особливо раджу тобі пильнувати, щоб ти не сміла відчиняти баночки, що нестимеш, не заглядала, що в ній є, і взагалі не цікавилась захованим скарбом божественної краси.
20. Отак віщувала прозорлива башта. Не гаючись, Псіхея подається до Тенара і, взявши наказані монети та коржі, прямує підземним шляхом. Обминувши мовчки кволого погонича з ослом, давши перевізникові монету на оплату, не звернувши уваги на благання пливучого трупа, знехтувавши підступними просьбами ткаль, втишивши коржем грізну лють пса, увіходить вона в дім Прозерпіни. Не спокусившись ні м'яким сидінням, запропонованим господинею, ні блаженною стравою, а скромно сівши біля її ніг і задовольнившись простим хлібом, передала вона їй доручення Венери. Мерщій сховала наповнену й заткнену баночку і, припинивши другим коржем гавкання пса та віддавши другу монету перевізникові, далеко жвавіше вибігає з підземелля. Діставшись до ясного денного світла і привітавши його, вона, хоч і квапиться сповнити доручення, раптом захоплюється в думці зухвалою цікавістю. [574]
- Оце, каже вона собі,- дурна я, що несу божественну красу і не відщипну з неї ні крихітки для себе. Може, приподоблюсь нею моєму гарному коханцеві. Сказавши це, відчиняє баночку.
21. Та немає в ній нічого, ніякої краси, а самий мертвий, справді стігійський сон, що відразу ж, вирвавшись з-під покришки, охоплює її, розливається по всіх її членах густою заморокою і володіє нею, зваливши її долі на тій самій стежці, де вона стояла. Отак вона лежала, нерухома, наче смертельним спокоєм пойнята. Проте Купідон, одужавши вже від своєї рани і не терплячи довшої відсутності своєї Псіхеї, вискочив у найвище вікно того покою, де його стерегли, і на крилах, що внаслідок попереднього відпочинку зміцніли, далеко швидшим льотом дістається до своєї Псіхеї. Старанно стерши з неї сон і поклавши його, як поперед, у баночку, він будить Псіхею нешкідливим уколом своєї стріли і мовить:
- Оце ти знов, нещасна, через подібну ж цікавість мало не загинула! Та поки що пильно виконай завдання, доручене тобі моєю матір'ю, а про решту подбаю я сам. Сказавши це, легкий коханець відлетів на своїх крилах, а Псіхея, не гаючись, понесла Венері дар Прозерпіни.
22. Тим часом Амур, розпалений надмірною любов'ю і з кислим лицем переляканий несподіваною суворістю своєї матері, ступає знову на слизьке і, діставшись на прудких своїх крилах до найвищої вершини неба, вдається з благанням до великого Юпітера і викладає свою справу. Тоді Юпітер, ухопивши Амура за Щічку і наблизивши її до своїх уст, цілує його і мовить: - Хоч ти, шановний сину, ніколи не віддавав мені честі, визнаної всіма богами, і оці мої груди, що повелівають стихіям природи і чергуванню світил, ранив постійними стрілами та поганив частими нападами земної похоті і, всупереч законам і навіть Юдієвому*, всупереч громадській моралі, шкодив ганебними перелюбками моєму авторитетові й репутації, паскудно перетворюючи ясний мій лик на змій, вогні, звірів, птахів і худобу,- та все ж таки, пам'ятаючи про свою помірність і про те, що ти зріс на оцих моїх руках, все зроблю для тебе, якщо тільки зумієш надалі стерегтись своїх суперників; а коли є зараз на землі яка-небудь дівчина виключної краси, то, за оце моє добродійство, повинен ти віддячити мені нею.
[* Натяк на закон цезаря Августа про перелюбства (Lex Julia de adulteriis), Згідно з яким винуватець позбавлявся частини манна й мусив іти у вигнання.]
23. Сказавши це, велить він Меркурієві відразу скликати всіх богів на збори і оголосити, що хто не з'явиться, той заплатить десять тисяч нумів пені. Під такою загрозою одразу наповнилось місце небесних зборів, і величний Юпітер, високо тронуючи, виголошує таке:
- Боги, записані в реєстрі Муз, ви напевне всі знаєте, що оцього юнака я випестив своїми руками; тепер надумав я накласти певну вузду на розпалені пориви його першої молодості. Досить уже того, що заплямований він щоденними чутками про перелюбки та всілякі скверни. Відберімо в нього всяку нагоду і зв'яжімо його хлоп'ячу хіть шлюбними путами! Він сам вибрав собі дівчину і позбавив її невинності; нехай же тепер володіє нею і має її за жінку, нехай обіймає Псіхею і завжди тішиться своїм коханням!
А обернувши лице до Венери, мовить:
- А ти, доню, не сумуй зовсім і не страшись за високий свій рід і стан через подружжя із смертною. Зараз зроблю цей шлюб не нерівним, а законним і згідним з цивільним правом.
І негайно велить Меркурієві взяти Псіхею й приставити ЇЇ на небо; подаючи їй чашу амбросії, мовить: [575]
- Прийми, Псіхее, будь безсмертна, і Купідон ніколи не порушить зв'язку з тобою, оце ваше подружжя буде довічним.
24. Негайно за цим почався пишний весільний бенкет. Лежав на високому ложі молодий, тулячи Псіхею до своїх грудей; так само й Юпітер з своєю Юноною, і далі по порядку всі боги. Тоді Юпітерові подавав чашу з нектаром, З тим вином богів, його власний виночерпій, той сільський хлопець, а іншим - Вакх. За кухаря був Вулкан; Ори забарвлювали все в пурпур трояндами та іншими квітками; Грації кропили ароматами; Музи співали звучним голосом. Аполлон проспівав під кіфару; Венера під солодку музику гарно потанцювала, з таким супроводом, що Музи співали хором, Сатир дув у флейту, а маленький Пан грав на цівниці.
Отак Псіхея, по заведеному звичаю, побралася з Купідоном, і в належний час народилася в них дочка, яку звемо Насолода.
© Aerius, 2004
Текст з ae-lib.org.ua
ЗМІСТ
| 1. | Луцій Апулей Амур і Псіхея (уривок з роману "Метаморфози, або Золотий осел") Переклад Івана Франка |
На попередню
|
|
