Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Гомер Одіссея
ПІСНЯ ДВАНАДЦЯТА
ЗМІСТ ДВАНАДЦЯТОЇ ПІСНІ
ВЕЧІР ТРИДЦЯТЬ ТРЕТЬОГО ДНЯ
Одіссей закінчує свою розповідь. Повернення на острів Еею. Поховання Ельпенора. Кіркея описує Одіссею небезпеки, які мають трапитись йому в Дорозі. Він залишає її острів. Сирени. Блукаючі скелі. Плавання між скель Харібди і Скілли, яка одразу знищує шістьох із Одіссеєвих супутців. Всупереч волі Одіссея, корабель його зупиняється біля берегів Трінакії. Супуші його, затримані на острові супротивними вітрами, вичерпавши всі свої припаси, терплять голод і, нарешті, порушивши дану ними клятву, вбивають биків Геліоса. Роздратований бог вимагає, щоб Зевс покарав святотатство, і Одіссеїв корабель, що вийшов знову в море, розбито Зевсовими громами. Всі гинуть у хвилях, крім Одіссея, який, ще раз уникнувши Харібди і Скілли, опиняється на березі острова, де живе Каліпсо.
СИРЕНИ, СКІЛЛА І ХАРІБДА, БИКИ ГЕЛІОСА
Легко проплив корабель течією ріки Океану,
Потім по хвилях широкопросторого моря на дальній
Острів Еею прибув, де Еос, що в імлі народилась,
Має оселю й веде хороводи, де Геліос сходить.
5] Там корабель на пісок прибережний ми витягли зразу,
Вийшли самі на високий, бурунами пінений берег,
Там і поснули усі, на Еос божественну чекавши.
Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,
Вислав супутників я наперед до Кіркеї в домівку -
10] Звідти до нас принести Ельпенора померлого тіло.
Хворосту вмить нарубавши, де берег стрімкий височіє,
Ми юнака поховали, омивши гіркими сльозами.
Потім, коли і померлий згорів, і уся його зброя,
Пагорб насипали ми і поставили стовп вікопомний,
15] В землю доладне весло увіткнувши на версі могили.
Все відбули ми як слід. Не вкрилось, проте, від Кіркеї
Те, що з Аїду назад ми вернулись, і, гарно убрана,
Вийшла до нас вона, й слідом внесли покоївки багато
Хліба, і м'яса, і посуд з іскристим вином пурпуровим.
20] Ставши всередині, мовила так у богинях пресвітла:
«Люди відважні, живими в оселю Аїда зійшли ви,
Двічі вмирущі, тоді як усі тільки раз умирають.
Нині ж вином утішайтесь і страви оці споживайте
Тут цілий день; а завтра, як тільки-но блисне світанок,
25] Далі собі попливете; сама вам і путь покажу я,
Дам і поради напутні, щоб жодна напасть лиходійна
Вас ні на суші, ні в морі нещастям гірким не спіткала».
Так говорила вона, й ми послухали серцем відважним.
Так цілий день ми тоді аж до заходу сонця сиділи,
30] М'ясом живилися вволю й солодким питвом утішались.
Згодом, як сонце зайшло і темрява все огорнула.
Спать полягали всі там, де стояв корабель на причалі.
Взявши за руку, мене посадила від інших окремо,
Поруч лягла на піску і розпитувать стала богиня.
35] Оповідати про все їй тоді розпочав я докладно.
Мовила так наостанку до мене Кіркея-владарка:
«Так і повинно було воно статись. Та все ж ти послухай,
Що я скажу і про що тобі потім сам бог нагадає.
Спершу сирен ти зустрінеш, що чаром своїм нездоланним
40] Кожну людину чарують, яка лиш до них підпливає.
Хто до сирен несвідомо наблизиться й тільки почує
Голос їх, той вже додому не вернеться, діти й дружина
Не побіжать уже взустріч йому, не радітимуть шумно,
Дзвінкоголосим-бо співом сирени його зачарують,
45] Сидячи там на лужку; наче гори, навкруг височіють
Кості загиблих людей, тільки шкіра на них дотліває.
Ти ж поуз них пропливи, заліпивши супутникам вуха
Воском медяним розм'яклим, шоб часом вони не почули
Співу того. А схочеш ти сам їх послухати пісні,
50] Хай тебе міцно вірьовками стійма прив'яжуть за руки
Й ноги до щогли швидкого твого корабля, щоб безпечно
Міг ти від співу сирен усю насолоду відчути.
А як благатимеш ти розв'язати й наказувать будеш,
Линвами хай до щогли тебе ще міцніше прив'яжуть.
55] А як зуміють вони провести повз сирен корабель твій.
То не скажу тобі зараз докладно, яку тобі далі
Вибрать дорогу, - сам ти тоді вже порадитись мусиш
З розумом власним, - але про обидві тобі розповім я.
Скелі стрімкі на одній ти побачиш дорозі, під ними
Хвиля реве гомінка синьоокої там Амфітріти.
Скелі блуденні - так їх щасливі боги називають.
Птахи і ті пролітати не сміють повз них ані навіть
Тихі голубки, що носять амбросію батькові Зевсу, -
Кожного разу одну із них рівна вихоплює скеля,
65] Й мусить новою щоразу число їх поповнювать батько.
Жоден тих скель не минув корабель, що до них наближався,
Тільки самі їх уламки й тіла мореплавців одважних
Хвиля та вихри вогнисті по морю бурхливому носять.
Тільки один ті скелі минув корабель мореплавний,
70] Всюди уславлений Арго, коли від Еета вертався.
Був би і цей корабель об скелі високі розбився,
Та провела його Гера, що дуже Ясона любила.
В іншому напрямі теж є дві скелі - широкого неба
Бескидом гострим сягає одна, оповита у темну
75] Хмару, - чистим повітря над ним не буває ніколи,
Влітку чи то восени та хмара над ним не зникає.
Смертному ані зійти на ту скелю, ні з неї спуститись,
Навіть хоч би й з двадцятьма руками він був і ногами,
Надто-бо рівна та скеля, немовби обтесана гладко.
80] Є там печера хмурна посередині скелі тієї.
Прямо на захід вона до Еребу лежить, - мимо неї
Ти із доладним прямуй кораблем, Одіссею пресвітлий.
Ще ні один чоловік боєздатний, стріляючи з лука,
З моря не міг досягнути глибокої тої печери.
85] Скілла живе там жахлива, що гавкає несамовито.
Голос її скавучить, немов у щеняти малого,
З вигляду ж - люте страхіття вона, і нікому не мило
З нею стрічатися, навіть коли б якийсь бог її здибав.
Ніг аж дванадцять у неї, і кожна - огидно потворна,
90] Шість в неї ший довжелезних, на кожній страхіття жахливу
Голову має, а в ній - рядами потрійними зуби,
Часто і міцно поставлені, чорної сповнені смерті.
До половини сховавшись у темній печері глибокій,
Голови всі виставляє вона із провалля страшного,
95] Й пильно чигає зі скелі, і ловить дельфіни, й тюлені,
Й більші потвори морські, які тільки може вхопити,
Безліч-бо їх випасає в морях гомінка Амфітріта.
Ще не хвалився ніхто з моряків, що безкарно проїхав
Він з кораблем повз неї, бо кожного пащею Скілла
100] Зразу ж хапає з мужів, що пливуть кораблем темноносим.
Другу скалу, невисоку, побачиш ти там, Одіссею,
Близько від першої, так як із лука стрілою сягнути.
Дика смоковниця, листям рясніючи, там височіє.
Чорну там воду внизу божиста ковтає Харібда,
105] Тричі ковтає на день і тричі на день викидає
З себе. Отож не наблизься, коли вона має ковтнути,
Бо не врятує тоді тебе навіть землі потрясатель.
Ближче до Скілли тримайся й пою неї жени якнайшвидше
Ти корабель свій, бо краще супутників шість загубити,
110] Аніж усіх заодно з кораблем їх утратити разом».
Так говорила вона, я ж у відповідь мовив до неї:
«Отже, тепер всю одверто скажи мені правду, богине:
В разі Харібди я згубної якось уникну, чи зможу
Скіллу відбить, як супутців почне вона раптом хапати?»
115] Так запитав я, й мені відказала в богинях пресвітла:
«Знову, зухвальче, на думці у тебе лиш битви та ратні
Подвиги? Навіть безсмертним богам поступитись не хочеш?
Скілла не смертна істота, то ж лихо вона не смертельне,
Дика і люта потвора, ненатла, страшна, нездоланна.
120] Сила - ніщо перед нею, найкраще від неї тікати.
Тільки ж зупинишся ти біля скелі, щоб взятись до зброї,
Дуже боюсь я, що встигне накинутись Скілла й схопити
Стільки мужів з корабля твого, скільки голів є у неї.
Ти ж якнайшвидше пливи, Кратеїду на поміч призвавши,
125] Скіллину матір, що людям на горе її породила, -
їй лиш утримать дочку, щоб знову на вас не напала.
Потім прибудеш на острів Трінакію. Мирно пасуться
Гелія там корови численні й опасисті вівці -
Сім худоби черід і овечих отар стільки ж само,
130] В кожній півсотні голів. Ні приплоду у них не буває,
Ні вимирають вони. їх богині пасуть, пишнокосі
Німфи-пастушки, одна Фаетуса й Лампетія - друга, -
Гелію Гіперіону їх світла зродила Неера.
Та, породивши й зростивши, поважна їх мати далеко
135] Жити послала на острів Трінакію, щоб стерегли там
Батькові вівці вони і пасли корів круторогих.
Як не торкнетеся їх, на думці повернення мавши,
То, хоч зазнаєте лиха багато, в Ітаку вернетесь,
А як торкнетесь, загибель віщую я вам - кораблеві
но й товаришам твоїм. Сам же ти, правда, врятуєшся смерті
Й, хоч загубивши супутців, нескоро повернешся з лихом».
Так вона мовила, й скоро Еос надійшла злотошатна -
Знову на острів вернулася свій у богинях пресвітла.
Товаришів я тоді розбудив і звелів їм негайно
145] Стати на свій корабель і причали усі розв'язати.
До кочетів вони, швидко зійшовши, усі посідали
Й веслами, сидячи вряд, по сивих ударили хвилях.
А пишнокоса Кіркея, страшна ясномовна богиня,
Чорному вслід кораблеві товариша доброго людям -
150] Вітер попутний - послала, що груди вітрил надимав нам.
Снасті тим часом усі спорядивши, на свій корабель ми
Сіли, - вітер лише та стерничий його спрямували.
З смутком на серці тоді до супутників знов я звернувся:
«Друзі, не я лиш один і не двоє те знати повинні,
155] Що провістила Кіркея мені, в богинях пресвітла.
Отже, я все розкажу вам, щоб знали, чи смерті нам ждати,
Чи від загибелі вдасться втекти і від Керн умкнути.
Передусім уникати вона нам наказує співу
Богоподібних сирен та їх лук, рясноцвітно квітучих.
160] Тільки мені їх послухати вільно. Але перед тим ви
Міцно до щогли мене прив'яжіть, щоб стояв біля неї
Я нерухомо, путами зв'язаний якнайтугіше.
А як благатиму я розв'язати й наказувать буду,
Линвами хай прив'яжуть до щогли мене ще міцніше».
165] Мовлячи так, докладно супутникам все розповів я.
А корабель наш доладний тим часом за вітром попутним
Швидко до острова, де ті сирени жили, наближався.
Згодом і вітер ущух, і раптом настала навколо
Тиша безвітряна, - бог тоді хвилю морську заспокоїв.
170] З місць повставали супутники всі і, згорнувши вітрила,
Склали на дно корабля їх, самі ж посідали рядами
До кочетів і веслами пінити хвилю взялися.
Взяв тоді воску я круг, подробив його гострою міддю
На невеликі шматочки й міцними став м'яти руками.
175] Швидко розм'як він, бо й сила на нього давила велика,
Й Гелія сяйво жарке, державця Гіперіоніда.
Товаришам я по черзі тоді позаліплював вуха,
Потім вони вже за руки і ноги мене прив'язали
Стійма до щогли міцної, ще й линвами туго скрутивши,
180] Веслами, сидячи вряд, по сивих ударили хвилях.
А на таку вже наблизившись віддаль, що й поклики чути,
Наш корабель бистрохідний не міг від сирен заховатись,
Що почали йому навстріч виводити пісні дзвінкої.
«Гей, Одіссею преславний, ти гордість ахеїв велика!
185] Ну-бо, спини корабель, щоб послухати нашого співу.
Не пропливав тут ніхто на своїх кораблях чорнобоких,
Поки солодкої пісні із уст він не вислухав наших, -
Нею утішений, далі пливе він, дізнавшись багато.
Знаємо все-бо ми, що довелося у Трої просторій
190] З волі богів і аргеям, також як троянцям, зазнати.
Знаємо й те ми, що діється скрізь на землі многоплідній».
Так вони мовили співом чудовим. І прагнув всім серцем
Співу їх слухати я, і звелів я себе розв'язати,
Товаришам поморгавши, вони ж, все гнучись, веслували.
195] Встали лише Перімед з Еврілохом і, пут іще більше
Взявши та линв, ще міцніше до щогли мене прив'язали.
Тільки як вже проминули той острів і більше не чули
Ні голосів ми сирен, ані їх чарівливого співу,
Товариші мої вірні той віск повиймали, що вуха
200] Ним заліпив я їм, отже, й мене тоді з пут увільнили.
Щойно покинули острів ми той, як здаля над водою
Пару і хвилю побачив велику і гомін почув я.
Повипускали і весла із рук всі гребці з переляку,
Аж зашуміли вони з течією, і враз зупинився
205] Наш корабель, - вже не гнали його гладкотесані весла.
Я ж корабель обійшов, перед кожним спиняючись мужем,
Товаришів підбадьорив, їм мовивши слово ласкаве:
«Не новина для нас, друзі, в лиху потрапляти пригоду!
Лихо нам нині не більше, ніж те, коли силою всіх нас
210] Злобний кіклоп зачинив у печері своїй глибоченній.
А й відтіля ж утекти нам мій розум, порада і вміння
Допомогли, - так само й про це ви згадаєте лихо.
Отже, послухайте й нині мене і робіть, що скажу я.
Сидячи при кочетах своїх, моря глибокого хвилю
215] Веслами дружно гребіть, - можливо, нам Зевс допоможе
Лиха позбутись цього і страшної умкнуть небезпеки.
Отже, й тобі, стерновий, я наказую, - ти ж бережи це
В думці своїй, кораблем доладним керуючи нашим:
Осторонь пари і далі від хвилі цієї спрямовуй
220] Наш корабель та до скелі он тої веди й стережися,
Щоб не втягнуло сюди його й нас до біди не довів ти».
Так говорив я, й вони послухали слів моїх зразу.
Я не згадав їм про Скіллу, про лихо оте неминуче,
Щоб з переляку і весел своїх не покидали наші
225] Товариші і на дні корабля не сховалися раптом.
Тільки, на жаль, тоді зовсім забув я смутливу Кіркеї
Пересторогу - жодної зброї з собою не брати.
Я ж і славетну броню надягнув і, два списи довженні
В руки узявши, на ніс корабля, на передню подався
230] Палубу, - звідти-бо, я сподівався, з'явитися мала
Скілла печерна, що згубу несла для супутників наших.
Та не побачив нічого я, тільки втомилися очі
Скелю, повиту імлою, з туману весь час виглядати.
З стогоном так і плачем ми вузьку пропливали протоку, -
235] Скілла-бо там по один бік, по другий - божиста Харібда
Грізно ковтала із моря глибокого воду солону.
А як назад викидала, шумливо навкруг клекотіло,
Мов у котлі на великім вогні. І бризками піна
Високо вгору злітала, обидві зрошаючи скелі.
240] А як ізнову ковтала морську вона воду солону,
Вся відкривалась вируюча хлань, і скелі навколо
Грізно лунали, й на дні вже земля відкривалась глибоко
З чорним піском. І блідий охопив всіх супутників острах.
З жахом, загибелі ждучи, дивилися ми на Харібду.
245] Скілла ж в той час з корабля мого бистрого шість ухопила
Товаришів, найсильніших гребців із міцними руками.
Тут на швидкий корабель і супутників я оглянувся
Й тільки побачити встиг, як високо в повітрі мелькнули
Руки та ноги їх. З криком жахливим вони увостаннє
250] Звали мене, на ім'я окликаючи, в тузі сердечній.
Так, як із виступу скелі рибалка на вудці довженній
Разом з поживою рибам м&чим на приманку лукаву
Кидає в море грузилом ще й ріг із вола польового,
Й кинута з моря на берег тріпоче сполохана риба, -
255] Так над скалою й вони у повітрі усі тріпотіли.
Біля печери вона їх пожерла, вони ж все кричали
Й руки у смертнім одчаї усе простягали до мене.
Більшого жаху ніколи мої ще не бачили очі,
Хоч і багато зазнав я, шляхами блукавши морськими.
260] А як нарешті уникли ми скель та страшної Харібди
Й Скілли, на острів чудовий пресвітлого бога небавом
Ми прибули. Багато там паслося широкочолих
Гелія Гіперіона чудових корів і овечок.
Здалеку в морі іще на своїм кораблі чорнобокім
265] Чуд я рЄВіння корів, що лунало з обори, й овечок
Мекання тихе. І зразу ж тоді мені спала на серце
Віщого мужа, сліпого фіванця Тіресія, мова
Й слово Кіркеї-ееянки, що наказала суворо
Острова Гелія нам, утіхи людей, уникати.
270] Отже, звернувсь до супутників так я в тузі сердечній:
«Слухайте слів моїх, друзі, що стільки вже лиха зазнали!
Розповісти я повинен Тіресія вам віщування
Й слово Кіркеї-ееянки, що наказала суворо
Острова Гелія нам, подавця утіх, уникати.
275] Там найстрашніше нас лихо спіткає, вони говорили.
Далі ж від острова свій корабель ви спрямовуйте чорний».
Так говорив я, і любими всі зажурились серцями.
Та відповів Еврілох мені зразу ж докірливим словом:
«Надто твердий уже ти, Одіссею! Ні дух, ані тіло
280] В тебе не слабнуть. Неначе усе воно в тебе з заліза!
Товаришам, що в труді і без сну знемагають, на берег
Забороняєш ти вийти, коли на омитому морем
Острові врешті могли б ми вечерю смачну зготувати.
Ти ж проти ночі, що вже ось надходить, примушуєш раптом,
285] Острів цей обминувши, у млистому морі блукати.
З пітьми ночей і вітри навісні, кораблям на загибель,
Враз виникають. Хто ж бо жахливої згуби уникне,
Як налетить несподівано вихром шаленої бурі
Нот чи Зефір противійний, які найчастіш розбивають
290] Нам кораблі, навіть всупереч волі богів можновладних?
Краще вже зараз ми темній скорімося ночі й на берег
Вийдім вечерю край корабля готувати швидкого,
Вставши ж удосвіта, знов поплинемо в море широке».
Так говорив Еврілох, і всі його думку схвалили.
295] -тут я збагнув, що хтось із богів нам біду замишляє,
Й так я промовив, із словом до нього звернувшись крилатим:
«Сам я один, Еврілох, проти вашої сили не встою.
Тільки усі мені зараз же клятву дайте велику:
В разі корів ми череду там чи овечок отару
300] Стрінем численну, ніхто хай в зухвальстві злочиннім не сміє
Хоч би єдину вівцю чи корову забити, - спокійно
Страв споживайте, що їх безсмертна дала нам Кіркея».
Так я сказав, і зразу ж усі поклялись, як велів я.
Потім, коли вже вони присягайся і клятву скінчили,
305] В затишну бухту поставили свій корабель ми доладний,
Біля солодкої близько води, і посходили з нього
Товариші, і смачну почали готувати вечерю.
Потім, коли уже голод і спрагу вони вдовольнили,
Згадувать всіх і оплакувать стали супутників любих,
310] Що з корабля похапала й поїла зажерлива Скілла.
Плакали так, поки й сон надійшов до них солодковійний.
А як лишалася ночі третина й заходили зорі,
Бурю жахливу неждано наслав із поривчастим вітром
Зевс, що хмари збирає, й густою окутав імлою
315] Море і землю, і ніч із неба спустилася знову.
Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,
Витягай ми корабель і в печеру поставили тиху,
Затишне місце для німф та для їх хороводів чудових.
Там на нараду зібрав я усіх і так до них мовив:
320] «Досить в нас їжі й пиття у швидкім кораблі, мої друзі,
Отже, не слід нам чіпати корів, щоб не трапилось лиха.
Гелію всі ці корови належать і тучні овечки,
Богу страшному, який усе бачить на світі, все чує».
Так говорив я, й вони послухали серцем відважним.
325] Та не вгавав цілий місяць і Нот полуденний, і вітер
Інший не віяв тоді, крім Нота і східного Евра.
Поки їм хліба й вина червоного всім вистачало,
Не зачіпали корів, хоч і як поживитись кортіло.
А почало під запасами дно корабля виглядати,
330] Товариші мимоволі на лови тоді подалися,
Рибу ловити і птицю - усе, що до рук попадало, -
Вудками, петлями тощо, бо голод їм шлунки тривожив.
Вийшов я якось на острів углиб, щоб богам помолитись,
Може, з них котрий нам шлях повернутись додому покаже.
335] Отже, коли відійшов від супутників я далеченько,
Руки умив і в затишнім місці, од вітру укритім,
Із молитвами до всіх звернувся богів олімпійських.
Сон найсолодший злили вони потім мені на повіки.
Раду тим часом лиху подав Еврілох товариству:
340] «Слухайте слів моїх, друзі, що стільки вже лиха зазнали!
Кожною смертю немило вмирати людині бездольній,
Вмерти ж із голоду, в ньому загибель знайти - найстрашніше.
Отже, давайте Гелія кращих корів одберімо
Й жертву богам принесім, що простором небес володіють.
345] А як повернемось ми до Ітаки, вітчизни своєї,
Храм величний негайно збудуємо Гіперіону
Гелію ми й багато коштовних дарів принесемо.
А як у гніві на нас за корів круторогих він схоче
Наш корабель, за згодою інших богів, погубити, -
350] Краще волію, в воді захлинувшись, загинути зразу,
Аніж поволі вмирать на пустинному острові цьому».
Так говорив Еврілох, і всі його думку схвалили.
Зразу ж тоді вони Гелія кращих корів одібрали
З стад його, - від темноносого-бо корабля недалеко
355] Паслися широкочолі корови його круторогі.
їх оточили вони і молитися стали безсмертним,
Свіже зриваючи листя із високоверхого дуба,
Білого-бо на швидкім кораблі не було вже ячменю.
А помолившись, корів повбивали і шкуру обдерли,
360] Потім, відрізавши стегна, їх жиром обабіч обклали,
Згорнутим вдвоє, а зверху сирим іще м'ясом накрили.
Та не було в них вина поливати палаючі жертви,
То покропили водою і нутрощі смажити стали.
Стеша телиці спаливши й утроби її скуштувавши,
365] Решту усю на шматки порубали й рожнами проткнули.
Саме тоді від повік моїх сон відлетів найсолодший.
До корабля я швидкого пішов на морське узбережжя.
Вже недалеко свого корабля крутобокого бувши,
Раптом відчув я, як смаженим звідкись приємно запахло.
370] З зойком болючим тоді заволав до богів я безсмертних:
«Зевсе, наш батьку, і всі ви, одвічні боги всеблаженні!
Горя ж мені завдали ви, тим сном лиховійним приспавши!
Товариші тут страшного накоїли лиха без мене».
З вістю до Гелія Гіперіона прийшла довгошатна
375] Діва Лампетія - що ми корів його кращих убили.
Серцем розгнівався він і так до безсмертних промовив:
«Зевсе, наш батьку, і всі ви, одвічні боги всеблаженні!
Тяжко скарайте людей Одіссея, сина Лаерта!
Надто зухвало вони тих корів повбивали, якими
Тішивсь я кожного разу, на зоряне сходячи небо
Чи повертаючись знову з небесного шляху на землю.
А як не буде за вбитих корів їм належної кари,
То до Аїда зійду я й світитиму там для померлих».
В відповідь так йому Зевс, що хмари збирає, промовив:
385] «Гглію, краще й надалі світи для безсмертних у небі,
А заодно і для смертних людей на землі плодородній.
Я ж незабаром швидкий корабель їх, сліпучу метнувши
Блискавку, вщент розіб'ю посеред винно-темного моря».
Все це давно від Каліпсо прекрасноволосої чув я,
390] їй же, казала вона, все Гермес розповів, оповісник.
Отже, пішов я тоді до свого корабля і до моря
Й вилаяв всіх, перед кожним спиняючись; та не могли ми
Ради вже дати ніяк, бо корови були уже вбиті.
Потім боги ще й'такі показали супутцям ознаки:
395] Зняті заповзали шкури, сире на рожнах і печене
М'ясо замукало, наче корови живі обізвались.
Шість уже днів безустанно мої так супутники любі,
Учти справляючи, Гелія кращих корів поїдали.
Тільки як день надійшов від Зевса Кроніона сьомий,
400] Вітер нарешті затих і страшна заспокоїлась буря.
Вийшли на свій корабель ми й поплинули в море широке,
Щоглу поставивши й білі на ній розпустивши вітрила.
А як далеко ми острів лишили й ніяка навколо
Не маячила земля, саме лише небо та море,
405] Хмару всю чорну раптово наслав громоносний Кроніон
На корабель наш доладний, і море під нею стемніло.
Отже, недовго він плинув спокійно - Зефір шумовійний
З заходу враз налетів, і страшна розлютилася буря.
Вихру поривом рвучким зірвало із щогли обидві
410] Линви, і щоглу звалило, й на дно, вже водою залите,
Снасті попадали. Щогла з корми корабельної, впавши,
По голові стерника зачепила і череп відразу
Геть роздробила йому; наче той водолаз, він з помосту
Швидко пірнув, і покинула кості душа благородна.
415] Зевс загримів у ту мить і метнув в корабель наш перуном,
Аж затрусився увесь він, уражений Зевса перуном,
Сіркою разом запахло, й попадали в море супутці.
Мов вороння, вони круг корабля чорноносого в бурній
Хвилі кружляли, - відмовив їм бог повороту додому.
420] По кораблю я метавсь, поки хвилі ударом від кіля
Геть відірвало обшивку, й оголену снасть бурунами
Змило, і щогла за кілем услід попливла, а за нею
Линва ремінна із шкури волової в хвилях тяглася.
Міцно із кілем я щоглу зв'язав тоді линвою тою
425] Й, сівши на нього, віддався на волю вітрам буревійним.
Став затихати Зефір, і страшна заспокоїлась буря,
Та несподівано Нот тривогою в серце повіяв,
Щоб не погнав мене знов він згубній назустріч Харібді.
Так цілу ніч мене вітром носило; як сходило сонце,
430] Знову між скелями Скілли я був і страшної Харібди.
Саме в ту пору ковтала морську вона воду солону.
Скочивши раптом, за дику смоковницю я ухопився
Й, наче кажан, у повітрі повис, і не міг ні ногами
Я обіпертись на землю, ні вище на дерево влізти,
435] Надто-бо низько коріння було, а віття - високо, -
Довге й крислате, тінню воно укривало Харібду.
Міцно тримався я там, дожидаючи, щоб відригнула
Кіль вона й щоглу назад, і хоч пізно, а все ж я діждався
їх, - аж тоді, як суддя, розібравши на зборах багато
440] Позовів юні завзятої, йде вже нарешті вечерять,
Тільки тоді з уст Харібди з'явилися ті деревини.
Враз від смоковниці я відірвав свої руки і ноги
Й прямо в розбурхану хвилю упав, деревин недалеко,
Виліз на них і руками щосили почав веслувати.
445] Скіллі усе ж таки батько людей і богів не дозволив
Вгледіть мене, - не уник би інакше я наглої смерті.
Дев'ять днів так тримавсь я. У пітьмі нічній на десятий
Кинутий був на Огігію-острів богами. Каліпсо
Там пишнокоса живе, страшна ясномовна богиня,
450] Що годувала й кохала мене. І навіщо б я знов це
Мав говорити? Ще вчора все в домі тобі розповів я
Й славній дружині твоїй. Та й зовсім мені нецікаво
Знов говорити все те, що докладно тобі розповів я».
ЗМІСТ
На попередню
|
|
