Додати в закладки

  
Переклад Translate

Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.

Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Гомер Одіссея

ДЕНЬ ТРИДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ

Бій Одіссея з Іром. Він безуспішно радить Амфіномові рохтучитися з женихами. Пенелопа подає їм надію на шлюб у найближчому майбутньому; вони приносять їй подарунки. Меланта ображає Одіссея. Еврімах кидає в нього ослоном. Женихи розходяться по домівках.

БІЙ ОДІССЕЯ З ІРОМ НАВКУЛАЧКИ

В двері ввійшов жебрак всім відомий. Ітакою-містом

Скрізь він по жебрах блукав, а черево мав ненаситне,

їсти і пити був завжди готовий. Сили і моці

В ньому, проте, не було, хоч на вигляд він був величезний»

5] Звався Арнеєм. Його від народження мати поважна

Так називала. Та молодь уся його кликала Іром,

Кожному вісті розносив-бо він, що йому доручали.

Він Одіссея почав виганяти із власного дому,

Лаяти став його й слово до нього промовив крилате:

10] «Геть від порога, старий, бо викину звідси за ноги!

Може, не бачиш, до мене підморгують всі, щоб тебе я

Викинув звідси? А я ще соромлюся так учинити.

Ну-бо, вставай! Щоб рук не прийшлось нам до сварки докласти».

Глянув на нього спідлоба й сказав Одіссей велемудрий:

15] «Дивний ти! Злого тобі не вчинив я й не мовив нічого,

Навіть не заздрю, коли подають і збираєш багато.

Досить обом нам порога цього. І чого б то ми мали

Заздрити іншому? Ти ж, видається мені, такий самий

Бідний жебрак, як і я. Багатство боги лиш дають нам.

20] Ти ж не занадто вимахуй руками, щоб я не розсердивсь.

Хоч і старий, а кров'ю тобі розмалюю я груди

Й губи. Тоді набагато було б спокійніше й для мене

Завтра. Бо певен того я, тепер уже ти не захочеш

Вдруге заходити в дім Одіссея, сина Лаерта».

25] В відповідь мовив йому цим розлючений Ір-волоцюга:

«Лишенько! Як цокотить задрипаний цей ненажера,

Наче та баба стара біля печі. Ну й дам йому чосу,

Як у обидва візьму кулаки, - полетять усі зуби

З щелеп на землю, немов кабанові, що засіви риє.

Підпережись, як належить, хай всі тут навколо побачать

Бій наш, як із молодшим од себе ти битися будеш».

Так на порозі, обтесанім з каменю, в дверях високих

Сварку вони одчайдушну нараз завели між собою.

Та зауважила це Антіноєва сила священна,

Весело той засміявся і так женихам він промовив:

«Друзі мої! Такого ніколи ще тут не траплялось, -

Нам несподівану бог у цей дім посилає розвагу!

В сварці страшній завелись між собою наш Ір і чужинець!

Ще й навкулачки поб'ються, - нацькуймо одне їх на одне»

40] Так він сказав. І з реготом всі з своїх крісел схопились

І обступили юрбою обох прошаків-голодранців.

Саме тоді Антіной, син Евпейта, до них обізвався:

«Слухайте, що я скажу, женихи невгамовні й відважні!

Козячі кендюхи там он шкварчать на вогні, на вечерю

45] Приготували ми їх, начинивши і жиром, і кров'ю.

Хто з них здолає в борні і покажеться дужчим на силі,

Хай підійде і, який до вподоби, собі вибирає.

В учтах із нами й надалі він братиме участь, а інших

Ми жебраків із торбами сюди не допустимо більше».

50] Так говорив Антіной, і подобалась їм його мова.

Та, замишляючи хитрість, сказав Одіссей велемудрий:

«Друзі, ніяк неможливо із мужем молодшим боротись

Літній людині, нуждою знесиленій, та спонукає

Шлунок злощасний мене на побої себе наражати.

55] Тож покляніться усі і велику складіть мені клятву,

Що, догоджаючи Ірові, жоден на мене зрадливо

Рук не підніме важких і не дасть мене цим подолати».

Так говорив Одіссей, і всі клятву дали, як просив він.

А як вони поклялись і скінчили велику ту клятву,

60] Мовила знову тоді Телемахова сила священна:

«Гостю, якщо тебе серце і дух спонукає відважний

Сили поміряти з ним, то із інших ахеїв нікого

Ти вже не бійся, - хто вдарить тебе, з багатьма буде битись!

Я тут господар, зі мною ж напевно погодяться легко

65] І Антіной з Еврімахом - розумні-бо й знатні обоє».

Так говорив він, і всі це схвалили. Свій сором лахміттям

Підперезав Одіссей і чудові, міцні та великі

Стегна відкрив, і плечі свої оголив він кремезні,

Груди могутні й рамена. Наблизившись тихо, Афіна

70] Сил вожаєві людей додала у суглоби і м'язи.

А женихи всі були здивовані цим надзвичайно,

І, на сусіда свого поглядаючи, мовив з них кожен:

«Ір вже Не-Ір, біда йому буде, що сам напитав він!

Гляньте, які з-під лахміття старий цей показує стегна!»

75] Так говорили вони, а в Іра душа трепетала.

Та силоміць привели його слуги, проте, і насильно

Підперезали, а він усім тілом тремтів з переляку.

Лаючи Іра, гукнув на ім'я Антіной і промовив:

«Краще б не жить, не родитись тобі, хвастовитий бугаю,

80] Надто тремтиш-бо й старого боїшся цього чоловіка,

Що облягли його злидні й недоля тяжка пригнітила.

От що скажу я тобі, і так воно статися має:

Як подолає старий і покажеться дужчим на силі,

Вкину я в чорний тебе корабель і в ньому спроваджу

85] На суходіл, до Ехета-державця, губителя смертних.

Вуха і ніс він тобі відітне безпощадною міддю,

Сором твій вирве й живцем віддасть його псам на поживу».

Так він сказав, і той тілом усім затремтів іще більше.

Пхнули його на середину й руки обидві піднесли.

Тут міркувати незламний почав Одіссей богосвітлий -

Вдарити так, щоб на місці той впав і душа б відлетіла,

Чи тільки злегка ударить, щоб він по землі простягнувся?

Поміркувавши про себе, він визнав усе ж за найкраще

Вдарити злегка, щоб часом ахеї його не впізнали.

95] От замахнулись обидва. Ударив Ір Одіссея

В праве плече, а той його вдарив під вухо, аж кістка

Хруснула й пасока з рота кривавим струмком заюшила.

З стогоном впавши у пил і скрегочучи дико зубами,

Землю він п'ятами бив. Женихи ж благородні, здійнявши

100] Руки угору, зо сміху аж умирали. За ноги

З передпокою потяг Одіссей його через подвір'я

Аж до сіней під ворітьми, й, до муру, що коло подвір'я,

Щільно його притуливши, дав костур, як берло, у руки,

Й став говорити до нього, із словом звернувшись крилатим:

105] «От і сиди тут, свиней і собак відганяй, боягузе!

Більше уже верховодом не бути тобі над старцями

І жебраками, щоб лихо ще гірше тебе не спіткало».

Мовивши це, через плечі собі він закинув за спину '

Латані вбогі сакви, замість ременя шнур підв'язавши,

110] І, відійшовши, сів на порозі. Із сміхом вертались

В дім женихи і такими вітали чужинця словами:

«Хай тобі, гостю, сам Зевс подає і боги всі безсмертні

Те, чого прагнеш душею, що любе для тебе і миле,

Край-бо поклав ти тепер жебранині цього ненажери

115] Серед народу. Спровадимо скоро цього ми приблуду

На суходіл, до Ехета-державця, губителя смертних».

Так вони мовили, й рад був з їх слів Одіссей богосвітлий

А після того підніс Антіной йому кендюх великий,

Жиром і кров'ю начинений. Ще й Амфіном, дві хлібини

!20] З кошика взявши, подав Одіссеєві, із золотої

Випивши чаші, вітав його й так він до нього промовив:

«Радуйся, батьку-чужинче! Нехай тобі випаде щастя

Хоч на майбутнє, бо й досі біди зазнаєш ти багато!»

Відповідаючи, мовив йому Одіссей велемудрий:

125] «Дуже, здається, розсудливий ти чоловік, Амфіноме,

Батька такого ж ти син, хороша-бо слава й про нього:

Нісій з Дуліхію, чув я, і доблесний муж, і заможний.

Кажуть, ти син його, схожий-бо й ти на розумну людину.

От чому дещо скажу тобі, ти лиш послухай і зваж це.

130] Серед істот, що їх живить земля, що тут повзають, дишуть,

Слабшої годі знайти за оту жалюгідну людину.

Поки боги їй удачі дарують і носять коліна,

Навіть не мислить вона, що їй випаде лихо небавом.

А як нашлють їй нещастя і злиднів боги всеблаженні,

135] То мимоволі вона терпеливо їх зносити мусить.

Думка в людей на землі такою буває, яку їм

Батько безсмертних і роду людського в той день посилає.

Так от і я себе міг до щасливих колись зачисляти,

Та, на свою покладаючись силу і владу, на батька

140] І на братів своїх здавшись, вчинив безрозсудств я багато.

Несправедливим не слід, проте, бути нікому й ніколи,

Мовчки приймаючи те, що боги нам дають у дарунок.

Скільки безчинств, як погляну, творять женихи в цьому домі,

Як тут багатство марнують і як зневажають дружину

Мужа, якому, я певен, недовго вже бути далеко

Від батьківщини і друзів! Він близько! Тебе ж хай додому

Хтось із богів відведе, щоб із ним тобі тут не зустрітись

В день, коли він у свою повернеться милу вітчизну.

Бо не безкровно тоді, я вважаю, розв'яжеться справа

150] Між женихами і ним, як у рідну домівку він прийде!»

Мовивши це, узливання вчинив, і випив вина він

Медосолодкого, й келих віддав розпоряднику в руки.

Той через дім весь пішов із смутком у любому серці,

Голову низько схиливши. Відчув щось лихе він душею.

155] Смерті ж, проте, не уникнув, - його-бо скувала Афіна,

Щоб Телемаха рукою й списом був приборканий міцно.

Отже, вернувшись, у крісло він сів, із якого підвівся.

Думку тоді подала ясноока богиня Афіна

Мудрій Ікарія доньці, славетній умом Пенелопі,

160] До женихів появитися, щоб якнайглибші бажання

їхні розбурхать, самій же ще більше здобути поваги

У чоловіка і в сина, аніж то раніше бувало.

Ключницю кличе вона й, усміхнувшись удавано, каже:

«Серце мені, Евріномо, велить, як раніш не бувало, -

165] До женихів появитися, хоч і гордую я ними.

Синові слово скажу я, й воно йому буде корисне:

Краще йому з женихами зухвалими спілки не мати, -

Гарно-бо мовлять вони, а за спиною зле замишляють».

Відповідаючи, мовила ключниця їй Еврінома:

170] «Так, все це правда, дитино, усе до ладу ти говориш.

Йди ж бо і синові все розкажи, не таївши нічого.

Тільки омийсь перед тим і як слід намасти собі щоки,

Щоб не виходить на люди з обличчям, укритим слідами

Сліз, не гаразд-бо і плакать усе без кінця й сумувати.

175] Син твій - дорослий уже, тож таким ти найбільше бажала

Бачить його, про такого ти здавна благала безсмертних».

Відповідаючи, мовила їй Пенелопа розумна:

«Не переконуй мене, Евріномо, щоб я у печалі

Тіло своє омивала й мастила оливою щоки.

їм В мене й любов до краси відібрали боги олімпійські

З днини, коли в кораблях крутобоких відплив чоловік мій.

Гіпподамею, проте, й Автоною поклич, хай до мене

Прийдуть, щоб разом зі мною вони побули у господі,

Я-бо нізащо не вийду сама до мужчин - адже сором!»

185] Так вона мовила, й ключниця вийшла старенька з кімнати

Переказати жінкам, щоб піднятись наверх поспішили.

Інше замислила тут ясноока богиня Афіна:

Сон найсолодший навіяла стиха Ікаровій доньці -

Все її тіло ослабло, схилилась вона і заснула

190] Там же, у кріслі. Тим часом на неї в богинях пресвітла

Щедро дари пролила божественні, щоб звабить ахеїв.

Спершу обличчя красивим зробила їй, маззю натерши

Амбросіальною, що лиш сама Афродіта Кіферська

Мажеться нею, йдучи до харит в чарівні хороводи.

195] Потім їй вищою постать зробила й повнішою трохи,

Тіло ж - білішим за кість слонову, обточену гладко.

Швидко зробивши це все, відійшла у богинях пресвітла.

Голосно мовлячи, тут увійшли до кімнати служниці

Білораменні і сон відігнали від неї солодкий.

200] Щоки долонями злегка потерла вона і сказала:

«Лагідний сон охопив мене глибоко, змучену горем.

Хай таку ж лагідну смерть Артеміда мені непорочна

Зразу пошле, щоб я більше свого не печалила серця

И віку собі не збавляла, за любим сумуючи мужем.

Повен-бо доблесті був видатний між усіх він ахеїв».

З цими словами зійшла вона з верхніх покоїв світлистих,

Ще й не сама, - з нею разом додолу зійшли й дві служниці.

До женихів увійшовши, із ними, в жінках богосвітла,

Стала вона під одвірком, що дах підпирає надійно,

210] Лиця закрила собі ясним покривалом світлистим,

З нею обабіч стояли обидві служниці дбайливі,

А женихи запалали жагою й коліньми ослабли -

Всі з Пенелопою ложе жадали вони розділити.

До Телемаха вона, свого любого сина, озвалась:

215] «Щось не твердий, Телемаху, і розумом став ти, і духом, -

Хлопчиком бувши, ти в серці мудріші поради знаходив.

Ставши ж дорослим тепер і змужнілого віку дійшовши,

В час, коли навіть стороння людина, на зріст твій і вроду

Глянувши, скаже, що ти - нащадок щасливого мужа, -

220] В тебе нема ні понять справедливих, ні твердості духу.

Як це у нашому домі могла така статись подія,

Як ти дозволити міг так зневажити нашого гостя?

Що ж тепер буде, коли, пробуваючи в нашому домі,

Прийдеться гостеві ще й знущань зазнавати нестерпних?

225] Сором тоді від людей, ганьбу ти навернеш на себе».

Відповідаючи, так Телемах тямовитий промовив:

«Матінко люба! Не смію твоїм я перечить докорам.

Добре усе я в своїй розумію душі і чудово

Знаю, що добре, що зле, - давно-бо вже я не дитина.

230] Та не у всьому я й розумом можу своїм розібратись.

Ті, що сидять он з лихими думками, то в той бік, то в інший

Часто збивають мене, і порадника в них не знайду я.

Не із вини женихів ота бійка чужинця із Іром

Трапилась тут, тим більше, що виявивсь дужчим чужинець

235] о, якби, Зевсе, наш батьку, й Афіно, і ти, Аполлоне, -

О, якби всі женихи так же само у нашому домі

Голови звісили, соромом биті, - чи то на подвір'ї,

Чи усередині дому, - і кожному б тіло зомліло

Так же, як Ірові цьому, що здвору сидить під ворітьми,

240] Голову звісивши, зовсім на п'яного виглядом схожий,

І на ногах вже не встоїть ніяк, і до власної хати

Вже не здолає вернутись, бо все йому тіло зомліло».

Так між собою вони провадили стиха розмову.

До Пенелопи тоді почав Еврімах говорити:

245] «Мудра Ікарія донько, славетна умом Пенелопо!

Глянуть на тебе ахеї, ясійського Аргоса діти,

То женихів іще більше у нашому домі від ранку

Учти справлятиме тут, - над всіма-бо жінками найвища

Вродою й постаттю ти, особливо ж - розумом світлим».

!5° Відповідаючи, мовить йому Пенелопа розумна:

«Всю мою вроду й красу, Еврімаху, мій зовнішній вигляд

Вічні богове забрали від дня, коли збройні аргеї

На Іліон попливли й Одіссей, чоловік мій, із ними.

От якби він повернувся й життя моє взяв би в опіку,

!55] Краще жилося б мені, і значніша була б моя слава.

В смутку тепер я - якесь божество мені горя наслало.

Як покидав чоловік мій кохану свою батьківщину,

Взяв за зап'ястя мою він правицю і так мені мовив:

«Не сподіваюсь, дружино, щоб всі із-під Трої ахеї

У наголінниках мідних вернулися цілі и здорові.

Кажуть, що люди троянські - народ бойовий, войовничий,

Битися вміють списами і стріли із лука пускати,

На колісницях проворні їздці, а це найбистріше

Бою вирішує хід в обопільнім змаганні великім.

265] Отже, не знаю, чи бог нам повернення дасть, чи загину

Десь я під Троєю. Ти ж тут сама уже всім потурбуйся.

Тож пам'ятай і про батька, й про матінку в їхньому домі

Так, як тепер, навіть більше, коли мене тут вже не буде.

А як побачиш, що в сина борідка почне виростати,

270] Можеш лишити мій дім, іди заміж за кого захочеш».

Так говорив він тоді, і тепер от збувається все це.

От вже й ненависна ніч настає, коли шлюб отой має

Статись проклятій мені, бо Зевс мене щастя позбавив.

Ще в мене біль є, що тисне на серце і душу тривожить:

275] У женихів не такі-бо звичаї віддавна бували.

Хто за дружину для себе дочку із заможного роду

Взяти бажав, той мусив із іншими ще позмагатись:

Кожен биків приганяв, баранів і овець найжирніших,

Рідним відданий на учту й дарунки приносив коштовні,

280] А не маєтки чужі задарма отак проїдали».

Мовила це, і незламний зрадів Одіссей богосвітлий,

Як подарунки вона в них виманює, як їх словами

Лагідно влещує, зовсім не те замишляючи в серці.

Відповідаючи, мовив тоді Антіной, син Евпейта:

285] «Мудра Ікарія донько, славетна умом Пенелопо!

Хто із ахеїв які не приніс би тобі подарунки,

Ти їх приймай, - не слід-бо хорошого дару цуратись.

Ми не вернемось до справ і до інших не підем відданок,

Поки не вийдеш сама за кращого ти із ахеїв».

290] Так говорив Антіной, і всім це було до вподоби.

Кожен окличника по дорогії послав подарунки.

Плащ принесли Антіноєві гарний, барвисто-узорний,

Кроєм широкий, дванадцять уздовж його пряжок ясніло,

З золота кутих, - при кожній гаплик був, красиво загнутий.

2« Від Еврімаха також принесли пречудове намисто,

З золота чистого й зерен янтарних, що сяють, як сонце.

Еврідамантові слуги, мов сплетену з тутових ягід,

З темних трійчастих перлин принесли йому пару сережок.

Володареві ж Пісандру, Поліктора сину, - коштовний

зоо Уклад нашийний, оздобу його принесли найдорожчу.

Інші ахеї ще й інші дари принесли пречудові.

В верхні покої пішла після того в жінках богосвітла,

Вслід їй обидві служниці несли дорогі подарунки.

Бавитись танцями знов почали всі і співом, що млостю

305] Сповнював їх, і так вечорової ждали години.

Поки вони забавлялись, то й вечір насунувся темний.

Три жаровні великі тоді встановили в господі,

Щоб освітлить її; скалок сухеньких наклали навколо

З висхлого дерева, свіжо наколотих гострою міддю,

310] Смольних лучин додали; розпалювать стали по черзі

Кілька служниць Одіссея, в біді витривалого. З словом

Паросток Зевса звернувся до них, Одіссей велемудрий:

«От що, служниці давно вже відсутнього тут Одіссея!

В верхні кімнати ідіть, де поважна сидить володарка,

Пряжу свою біля неї прядіть та її розважайте,

Сидячи там у покоях, чи вовну чесати беріться.

Сам замість вас тут вогонь для всіх я підтримувать буду.

Навіть якби до зорі злотошатної там ви лишались,

Втома мене не здолає, занадто-бо я витривалий».

Іак говорив він, вони ж засміялися и перезирнулись.

Лайкою відповіла йому червоновида Меланта.

Долій був батько її, виховання ж дала Пенелопа,

Пестила, наче дитину свою, убрання дарувала.

Та Пенелопою зовсім, проте, не журилась Меланта,

325] Із Еврімахом-бо знатися краще воліла й кохатись.

Лаять вона почала Одіссея і так докоряти:

«З глузду останнього зовсім ти з'їхав, приблудо нещасний!

Чом ти не хочеш піти ночувати де-небудь до кузні

Чи до заїзду, а тут розмовляєш занадто зухвало,

330] Між цих численних мужів, анітрохи не маючи страху

В серці? Чи це так вино помутило твій розум, чи завжди

В тебе такий він, що ти без кінця нісенітниці мелеш?

Чи вже й себе ти не тямиш, що Іра здолав, волоцюгу?

А чи не встане хтось інший небавом, за Іра сильніший?

335] Так тобі в щоки обидві долонями дужими дасть він,

Що полетиш ти за двері, увесь об'юшений кров'ю!»

Глянув на неї спідлоба й сказав Одіссей велемудрий:

«Зараз же, суко, піду і про все Телемахові мовлю,

Що говорила ти, й він розірве тебе вмить на шматочки!»

340] Страху великого цими словами нагнав на жінок він.

Швидко побігли вони по покоях, і з остраху кожній

Гнулись коліна, - боялись, що справдить свою він погрозу.

Він же підтримував світло в жаровнях, палаючих ясно,

І поглядав на присутніх, а сам в глибині свого серця

345] Вже обмірковував те, що здійснитися мало небавом.

А женихам гордовитим Афіна тим часом не дуже

Отримання в їхні знущання вкладала, - хотіла, щоб більше

Смутку і болю у серці відчув Одіссей, син Лаертів.

Перший тоді Еврімах, син Поліба, почав говорити,

з50] Став глузувать з Одіссея та й інших до сміху призводив:

«Слухайте-бо, женихи володарки славетної, - маю

Те вам сказати, до чого у грудях мій дух спонукає.

Муж цей у дім Одіссеїв прийшов не без волі безсмертних.

Сяйво, здається мені, не з лучин цих палаючих плине,

355] А з голови його, - гляньте, на ній же нема й волосинки».

Потім ще так Одіссеєві, городоборцю, він мовив:

«Чи не схотів би ти, гостю, у мене в далекому полі

Попрацювати, якщо я за певну найму тебе плату, -

Тин городити з тернини, великі дерева садити?

360] Вдосталь туди я тобі постачав би готового хліба,

Дав би й одежу тобі і сандалії дав би на ноги.

Тільки ти звик до неробства поганого так, що не схочеш

Братися вже до роботи, лише старцюванням по людях

Будеш і далі утробу свою годувать ненаситну!»

365] Відповідаючи, мовив йому Одіссей велемудрий:

«Хтів би з тобою удвох, Еврімаху, в труді позмагатись

Я весняної пори, коли дні у нас довгі бувають,

На сіножаті, щоб кожен в руках по серпу мав, красиво

Вигнутім, щоб узялись ми натщесерце вдвох до роботи

370] І від світанку жали траву цілий день до смеркання;

А як за плугом воли поганятимем ми половії,

Дужі, породисті, рослі, що випаслись добре на паші,

Силою й віком однакові, сила ж бо в них неослабна,

Гонів хай буде й чотири, щоб грунт лиш до плуга придатний, -

Бачив би сам ти, які я проорюю борозни рівні.

А як війну розпочав би де-небудь сьогодні Кроніон,

В мене ж був щит би в руках і було б два загострені списи,

Ще й цільномідний шолом, що добре до скронь прилягає, -

Бачив би ти мене в перших рядах бойового загону

380] І не посмів би тоді уже шлунком моїм докоряти.

Ти ж і зухвалий занадто, й душею якийсь непривітний.

А що здаєшся самому собі ти великим і сильним,

То лиш тому, що навкруг тебе люди малі і нікчемні.

Тільки б прийшов Одіссей, на свою батьківщину вернувшись,

385] Стануть ці двері широкі занадто для тебе вузькими,

Як утікати крізь них із покоїв оцих доведеться!»

Так він сказав. Еврімах же всім серцем ще більш розлютився,

Глянув на нього спідлоба і вимовив слово крилате:

«Скоро сплачу тобі, злидню, за те, що зухвало так мовиш

390] Між цих численних мужів, анітрохи не маючи страху

В серці. Чи це так вино помутило твій розум, чи завжди

В тебе такий він, що ти без кінця нісенітниці мелеш?

Чи вже й себе ти не тямиш, що Іра здолав, волоцюгу?»

Крикнувши це, він підніжок схопив. Одіссей з переляку

395] Враз аж присів біля самих колін Амфінома, що родом

Був із Дуліхію; весь той удар виночерпію в праву

Руку потрапив, і келих аж дзенькнув, на землю упавши;

З стогоном навзнак і сам виночерпій у порох звалився.

Галас тим часом зняли женихи в звечорілих покоях.

400] Дехто таке говорив, на сусіда свого позирнувши:

«Хай би раніше загинув чужинець цей десь у блуканнях,

Ще не діставшись сюди, - не було б колотнечі цієї!

Сваримось через старців, і ніякої нам у цій учті

Втіхи не буде, якщо подолає у ній неприємне».

405] Знову звернулась до них Телемахова сила священна:

«От показились ви всі, божевільні! Видно, багато

З'їли і випили тут! Чи не бог вас якийсь підмовляє?

Вдосталь же всі підкріпились, розходьтесь тепер по домівках

Спати, як прагне душа. Та нікого, проте, не жену я».

410] Так він сказав. А вони аж губи погризли зубами

Й лиш дивувались, як сміливо став Телемах розмовляти.

Врешті тоді Амфіном озвався до них і промовив,

Нісія син ясносвітлий, владущого парость Арета:

«Друзі, не слід нам, проте, на слушні слова й справедливі

415] Лайкою відповідати й з ворожою кидатись люттю.

Не ображайте чужинця цього і не кривдіть нікого

З челяді, що в Одіссея божистого в домі слугують.

Хай виночерпій іще раз вином наші кубки наповнить,

І, узливання вчинивши, розходьмося всі по домівках.

420] Гостя ж цього в Одіссеєвих тут запишімо покоях

На Телемахове дбання, - в його-бо він домі гостює».

Так говорив він, і всім слова ці були до вподоби.

їм у кратерах вина намішав дуліхійський окличник

Мулій, що був Амфінома товариш. Спинявсь перед кожним

425] Він і усім наливав. А вони, з своїх кубків блаженним

Зливши богам, випивали вино, наче мед той, солодке.

Тож, узливання вчинивши, ще випили, скільки схотіли,

І по домівках своїх спочивати усі розійшлися.

Додати в закладки

  
Переклад Translate