Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Плутарх Перікл і Фабій Максім Переклад Й. Кобова, Ю. Цимбалюка
Плутарх Перікл і Фабій Максім Переклад Й. Кобова, Ю. Цимбалюка
© Plutarch
© Й.Кобів ("Перікл"), Ю.Цимбалюк ("Фабій Максім", "порівняння"), 1991
Джерело: Плутарх. Порівняльні життєписи. К.: Дніпро, 1991. 448 с. С.: 5-62.
Сканування та коректура: Aerius (ae-lib.org.ua), 2004
Зміст
ПЕРІКЛ
1. Коли Цезар (1) одного разу побачив у Римі, як якісь багаті іноземці носили за пазухою щенят і мавпочок і пестили їх, він, кажуть, запитав, чи жінки тих іноземців народжують дітей. Ось у такий гідний правителя спосіб він присоромив тих, хто природжену нам потребу в любові й ласці витрачає на тварин, замість того щоб віддавати її людям. Оскільки душі нашій притаманна жадоба до знання і спостерігання, то хіба здоровий глузд не підказує нам ганити тих, хто бездумно марнує свій час нехтуючи прекрасним і корисним, і слухаючи й спостерігаючи те, що не заслуговує найменьшої уваги? Наші органи чуттів сприймають, щоправда без розбору, все, що впливає на них, тому нам доводиться спостерігати всілякі явища, як корисні, так і некорисні, але кожний, хто захоче як слід користуватися розумом, завжди може спрямувати його на те, що вважає за краще, і повернути його в будь-який бік. Взагалі нам слід прагнути до того, що є найкращим, причому не з тією метою, щоб лише споглядати безцільно, а й живити душу спогляданням його. Як очі милує колір, приємна краса якого живить і зміцнює зір, так і розум треба спрямовувати на такі предмети, розглядання яких, милуючи його, заодно спонукає творити добро. Сюди належать, наприклад, доброчесні вчинки, які викликають у тих, хто їх цінує, бажання суперничати й наслідувати тих, хто їх робить. У інших же випадках за захопленням якимось учинком не зразу з'являється прагнення вчинити щось подібне. Навпаки, часто, милуючись якимсь твором, ми з презирством ставимось до його виконавця. Так, приміром, ми насолоджуємось пахощами й пурпуровими тканинами, але самих красильників і виробників парфумів не цінуємо, бо вважаємо їх за ремісників (2). Ось чому влучно сказав Антісфен (3), коли почув, що Ісменій наполегливо займається грою на флейті(4): «Але як людина він поганий, інакше не займався б так запопадливо грою на флейті». Подібно сказав Філіпп (5) синові, коли той на якомусь бенкеті прекрасно й майстерно грав на струнному інструменті: «І тобі не соромно так гарно грати?» Бо з царя досить того, що він трохи часу присвятить слуханню гри музик; він і так багато честі робить Музам, якщо буває глядачем мистецьких змагань інших людей.
2. Ті, що особисто займаються неблагородною працею, вживаючи її на некорисні справи, засвідчують тим самим своє зневажливе ставлення до доброчесності. Жоден благородний юнак, побачивши в Пісі Зевса, не захоче стати Фідієм (6), або, оглянувши Геру в Аргосі - Поліклетом (7), так само не забажає він стати Анакреонтом, чи Філемоном, чи Архілохом(8), захопившись їхніми віршами. Коли якийсь твір дає насолоду, з цього зовсім не випливає, що його творець заслуговує наслідування. Тим-то не дають користі глядачам такі предмети, які не пробуджують у них запалу до наслідування й охоти створити те саме. А приклади доброчесних учинків спонукають людей захоплюватися самими вчинками й наслідувати тих, хто їх здійснив. Ми сповнюємося щастям, коли щось придбаємо й користуємося ним; що ж стосується доброчесності, то тут милі нам її дії. Перше ми хочемо одержувати від інших, друге воліємо самі давати іншим. Прекрасне має в собі щось, що спонукає на дії, воно відразу вселяє в нас прагнення діяти; не лише зображення його на сцені облагороджує душу глядача, а й сама розповідь про добрий вчинок заохочує до дії. Ось чому ми й вирішили продовжувати свої «Життєписи». Нинішня книга, десята з черги, містить життєписи Перікла та Фабія Максіма, який воював з Ганнібалом - людей схожих один на одного багатьма чеснотами, особливо ж лагідністю, справедливістю та вмінням виправляти помилки народу й товаришів на посадах, що приносило батьківщині того й того велику користь. Чи слушні мої твердження, можна переконатися, прочитавши твір.
3. Перікл був з філи Акамантіди, з дема Холарга (9); як з батьківського, так і з материнського боку походив із знаменитих сімей та родів. Батько його, Ксантіпп, який розгромив полководців перського царя в битві при Мікале (10), був одружений з Агарістою, внучкою Клісфена, котрий вигнав Пісістратидів (11), сміливими діями поклав край тиранії, дав афінянам закони і встановив державний лад, який мав мішану форму з метою забезпечити згоду й добробут громадян. Агарісті приснилося, начебто вона породила лева. Через декілька днів з'явився на світ Перікл. Тілесних вад він не мав, тільки голова була довгаста й надто велика порівняно з іншими частинами тіла. Через те він на всіх статуях зображений із шоломом на голові. Очевидно, скульптори не хотіли зображати його в негарному вигляді. Зате аттічні комедіографи називали його схінокефалом, тобто «цибулиноголовим». Комедіограф Кратін (12) у своєму творі «Хірони» каже так: «Звада й давнонароджений Кронос (13), зійшовшись; породили великого тирана, якого боги називають «головатим». Далі, в «Немесіді» він вигукує: «Прийди, Зевсе, гостинний і головатий!» Телеклід.(14) каже про нього, що він «то сидить у місті заклопотаний справами, з тяжкою головою, то один з голови своєї велетенської видає страшний галас». Евполід у своїх «Демах» (15) запитує про кожного з вожаків народу, які виходили з підземного царства. Про Перікла, який з'явився останнім, він каже так:
Навіщо ти привів главу підземних царств?
4. Учителем музики Перікла, на думку більшості, був Дамон (перший склад цього імені треба, кажуть, вимовляти коротко), тільки Арістотель твердить, що Перікл учився музики в Піфокліда. Дамон був, очевидно, визначним софістом, а за учителя музики видавав себе для того, щоб приховати від народу свої здібності. Він при Періклі був учителем і дорадником у державних питаннях - тим, чим буває вчитель гімнастики для борця. А втім, не приховалося від людей те, що Демон скористався лірою, як прикриттям: він був вигнаний з Афін за допомогою остракізму як людина, що прагнула до перемін і як прихильник тиранії, комедіографам він давав матеріал для жартів. Так, приміром, комедіограф виводить одну особу, яка ставить Дамонові таке запитання:
Скажи мені, не відкладай ніяк,
Ти, кажуть, мов Хірон (16), Перікла виховав.
Перікл слухав також Зенона з Елеї(17), котрий, подібно до Парменіда, досліджував природу, вмів винахідливо заперечувати погляди інших і своїми запереченнями заганяти противників у глухий кут. На це вказав десь Тімон з Фліунта (18) такими словами:
Незрівнянний Зенон двоязикий силою слова
Всіх побороти мастак...
Все ж тим, хто найбільше припав до душі Періклу, хто прищепив йому спосіб високого мислення і потяг до прекрасного, хто взагалі справив на нього благотворний вплив, був Анаксагор з Клазомен (19), якого сучасники називали «Розумом» чи з подиву до його розуму, який домігся визначних успіхів у дослідженні природи, чи тому, що він перший першоосновою будови всесвіту вважав не випадковість чи необхідність, а розум, чистий, незмішаний, котрий у всіх предметах утворених із суміші елементів, спроможний виділити однорідні частинки.
5. Сповнений глибокого подиву до Анаксагора і, заглибившись у науку, яку одні називають наукою про небесні явища, а інші - зневажливо - базіканням, Перікл, імовірно, завдяки йому засвоїв високе мислення і піднесеність мови, вільної від дешевого й низького блазенства, а вираз його обличчя став поважним, хода - врівноваженою, одяг - скромним і незворушним навіть при схвильованій промові, голос розміреним - ці та інші подібні властивості Перікла справляли на всіх сильне враження. Одного разу, незважаючи на те, що якийсь невихований грубіян не вгавав ганити його й ображати, Перікл цілий день перебував на площі, зберігаючи весь час мовчання і заодно полагоджуючи якісь невідкладні справи. А ввечері він спокійно пішов додому, хоч той чоловік далі переслідував його й ганьбив на всі лади. Коли Перікл підійшов до дверей свого дому, вже добре посутеніло. Тож він велів своєму слузі взяти ліхтар і провести цього образника додому.
Поет Іон (20) вважає, що Перікл поводився з людьми гордовито і зарозуміло і що його пихатість поєднувалася з самовпевненістю та презирством до інших, а на противагу даріклові, він хвалить Кімона (21) за його ввічливість, ласкавість і вихованість у спілкуванні з людьми. Але залишимо у спокої Іона, який дотримується погляду, що доброчесність, немов трагедію, має обов'язково супроводити сатиричне дійство (22). Тим, хто величаву поставу Перікла називав честолюбством і пихою, Зенон радив самим мати крихітку такого честолюбства, тому що, на його думку, саме наслідування прекрасного може непомітно викликати прагнення до нього і перетворитись у звичку.
6. Це була не єдина користь, яку виніс Перікл із спілку-вання з Анаксагором. Корисним було й те, що він не зазнане забобонного страху, який наганяють небесні явища на лк?Дей, котрі не вміють їх пояснити. Через незнання причин тих явищ ці люди розгублюються і бентежаться від дії божественних сил, тоді як природознавство, звільняючи нас від страхітливого й похмурого забобону, дає людям спокійне благочестя і добрі надії.
Кажуть, що одного разу Періклу принесли із села голову однорогого барана. Ворожбит Лампон, побачивши, що міцній і твердий ріг виріс на середині лоба, сказав, що від двох
головних партій, які існували в місті, Фукідідової (23) та Періклової, влада перейде до одного з них: такий смисл цього чуда. А Анаксагор розрубав голову і показав, що мозок не заповнював усю основу черепа, а набув яйцеподібної форми й зібрався з усієї порожнини черепа в те місце, звідки взяв початок корінь рога. Тоді всі присутні пройнялись подивом до Анаксагора, а трохи перегодом дивувалися Лампону, тому що Фукідід утратив вплив, а правління всіма державними справами опинилось у руках Перікла.
Проте, на мій погляд, ніщо не заважає припустити, що мали рацію і природознавець, і ворожбит, бо перший з них правильно збагнув причину, другий - мету цього явища. Один своє завдання вбачав у тому, щоб з'ясувати, з чого і як це явище виникло, другий - щоб передвістити, з якою метою це сталося і що воно означає. А ті, хто думає, що, відкривши причинний зв'язок між якимись явищами, вони тим самим довели, ніби ці явища не можна вважати знаменнями, не усвідомлюють того, що разом з божественними знаменнями заперечують і всілякі штучні сигнали, як-от: звук залізного диска, вогонь багаття, визначення часу за довжиною тіні на сонячних годинниках. Усі такі сигнали виникають з певної причини і щось собою означають. Але про це, звичайно, доречно говорити в творі іншого роду.
7. У молодості Перікл дуже боявся народу. Він-бо своїм зовнішнім виглядом скидався на Пісістрата; його приємний , голос, жвавий і дотепний спосіб розмовляти бентежили літніх людей, настільки він нагадував мову Пісістрата. Перікл боявся стати жертвою остракізму, тому що був багатий, походив із знатного роду, мав друзів серед впливових людей. Тим-то він спочатку не займався державними справами, зате на війні відзначався хоробрістю і не уникав небезпек. Коли помер Арістід, Фемістокл (24) пішов на вигнання, а Кімона походи затримували переважно поза Грецією, Перікл через такі обставини присвятив себе державній діяльності, причому став на бік демократії: добро маси бідняків він ставив вище від вигоди купки багатіїв, а зробив він це всупереч своїй природі, аж ніяк не демократичній. Він, очевидячки, боявся, щоб його не запідозріли в прагненні до тиранії. Далі він бачив, що Кімон визнає аристократичні погляди і через те став дуже цінним для аристократів. Зваживши на це, Перікл заручився підтримкою народу, щоб почувати себе безпечним і набратися сил для суперництва з Кімоном. Відповідно до цього він зразу змінив свій спосіб життя. У місті можна було побачити, як він ходив лише по одній вулиці - тій, що вела на площу і в Раду. Він не відвідував звані обіди і відмовився від усілякого товариського життя, так що під час своєї довготривалої державної діяльності не був на обіді ні в кого з друзів, за винятком того випадку, коли одружувався його племінник Евріптолем. Перікл прийшов, побув на бенкеті лише до узливання, а потім одразу підвівся й пішов. Справжня-бо насолода у людських взаєминах полягає в безпосередності, а в товаристві дуже важко зберігати напускну поважність, розраховану на здобуття гарної думки про себе. Непідробна доброчесність найпрекраснішою буває тоді, коли вона у всіх на очах, і ніщо так не вражає у доброчесних людях, як їхнє ставлення до найближчих.
Подібно до цього Перікл улаштував свої стосунки з народом: щоб не набридати йому, він виступав зрідка, говорив не в будь-якій справі і не завжди з'являвся на народні збори, але, як висловився Крітолай (25), приберігав себе, немов Сала-мінську трієру (26), для особливо важливих справ, а в усіх інших випадках діяв через своїх друзів або підсилав інших ораторів. Одним з них був, кажуть, Ефіальт (27), який підірвав могутність Ареопагу. Він, за висловом Платона (28), щедро наливав своїм громадянам незмішаного вина свободи. Скуштувавши її, народ, неначе норовистий кінь, почав сваволити і, як кажуть комедіографи, «нікого вже не хотів більше слухати й почав кусати Евбею та кидатись на інші острови».
8. Свою мову Перікл настроював, немов музичний інструмент, так, щоб вона була співзвучна його способові життя й високому духу, користуючись у багатьох випадках допомогою Анаксагора, причому вкраплював у своє красномовство то те, то се з природознавства. «Оту висоту думок і оту дивовижну дієвість слова», за визнанням божественного Платона , Перікл почерпнув з науки про природу у додаток до своїх природжених здібностей і взяв з неї все корисне для мистецтва слова. Завдяки цьому він далеко випередив своїх сучасників. Тому-то, кажуть, йому присвоєно відоме прізвисько «Олімпієць», хоч дехто гадає, що він одержав його за те, що прикрасив місто будівлями, а на думку інших,- за успіхи в управлінні державою та керівництві військом. Зрештою, найбільш імовірно те, що до його слави спричинилися всі зазначені прикмети, разом узяті. Але із тогочасних комедій, які відгукувалися про нього то всерйоз, то з насмішкою, виникає, що прізвисько «Олімпієць» закріпилося за ним головним чином за його дар красномовства. Перікл, за їх словами, «метав громи і блискавки», коли промовляв до народу і «носив на язиці страшний перун».
Наводять також жартівливий вислів Фукідіда, сина Мелесія (30), про силу красномовства Перікла. Цей Фукідід належав до аристократичної партії і довгий час був противником Перікла. Коли спартанський цар Архідам запитав Фукідіда, хто кращий борець, він чи Перікл, Фукідід відповів: «Навіть якщо я його покладу на обидві лопатки, то він і тоді буде доводити, що стоїть на ногах, переможе мене в суперечці й переконає глядачів, що вій правий».
Однак сам Перікл був дуже обережний у словах і, підходячи до ораторської трибуни, молився всевишнім богам, щоб у нього не вихопилось несамохіть якесь слово, недоречне при розглядуваній справі. З його виступів нічого не залишилось у письмовому вигляді, крім постанов народних зборів. Також мало збереглося його влучних висловів. Так, приміром, він радив «усунути гній з очей Пірея», маючи на увазі Егіну (31); іншим разом він сказав, що бачить, як «гряне війна з Пелопоннесу». Одного разу Перікл і Софокл відправились у морський похід як стратеги. Коли Софокл похвалив якогось гарного на вроду хлопця, Перікл зауважив: «У стратега, Софокле, повинні бути чистими не тільки руки, а й очі». Стесімброт (32) розповідає, що Перікл, виголошуючи з трибуни похвальну промову на честь загиблих на війні з Самосом, сказав, що вони безсмертні, як боги: адже самих богів ми не бачимо, але робимо висновок про їх безсмертне існування на підставі тих почестей, які їм виявляють люди, і на підставі всього того доброго, що вони нам посилають. Це стосується і тих, що поклали свої голови за батьківщину.
9. Фукідід (33) визначає державний лад при Періклі як аристократичний, який лише на словах називався демократичним, а, по суті, було це правління одного, першого в державі громадянина. Багато інших письменників твердять, що саме Перікл привчив народ до клерухій (34), до одержування грошей на видовища та до винагороди за виконання громадських обов'язків, внаслідок чого народ засвоїв погані звички і став під впливом цих заходів із скромного й працьовитого марнотратним і розбещеним. Розгляньмо причину цієї переміни, виходячи з розвитку подій.
Спочатку, як було вже сказано, Перікл суперничав щодо слави з Кімоном і тому старався здобути собі прихильність народу. Але він поступався Кімону багатством і засобами, якими той прихиляв до себе бідноту. Так, Кімон щоденно давав безплатні обіди бідним афінянам, роздавав одяг людям похилого віку, у своїх маєтках наказав знести огорожі, щоб кожен, хто забажає, міг користуватися тим, що там вродило. Перікл, переможений цими демагогічними підступами, за порадою Дамоніда з Еї (так повідомляє Арістотель(35)) вдався до роздачі державних грошей. Відпусканням грошей на видовища, платою суддям, всілякого роду винагородами та роздаванням грошей Перікл швидко підкупив народну масу і скористався нею в боротьбі з Ареопагом, членом якого він не був, тому що його не обрано жеребкуванням ні на архонта, ні на царя, ні на полемарха, ні на тесмотета (36). Ці посади з давніх-давен були виборними за жеребом, і ті, хто, пройшовши перевірку, займали ці посади, ставали членами Ареопагу. Отож Перікл, домігшись великого впливу в народі, применшив значення Ареопагу. Так, відповідно до пропозиції Ефіальта, в Ареопагу відібрано право вирішувати більшість судових справ, а Кімон був вигнаний як прихильник спартанців і ворог демократії, хоч щодо багатства та знатного походження він не поступався нікому з громадян та ще й одержав блискучі перемоги над варварами й наповнив місто великою кількістю грошей та здобичі, як ми вже розповіли в його життєписі. Такий був великий вплив Перікла в народі.
10. Строк вигнання осіб, до яких застосовано остракізм, становив за законом десять років. І ось спартанці з великим військом вторгнулися в Танагрську округу (37). Афіняни негайно вирушили проти них. Тоді Кімон вернувся з вигнання й разом з членами своєї філи із зброєю в руках зайняв місце в бойовому строю. Він хотів, наражаючись на смертельну небезпеку разом із своїми співвітчизниками, цим учинком зняти з себе звинувачення в прихильності до спартанців, але-однодумці Перікла накинулися на нього й витурили з військової лави як вигнанця. Цим пояснюється, мабуть, те, що Перікл у цій битві боровся з відчайдушною відвагою і, не шкодуючи життя, відзначився більше від усіх інших. У цій битві загинули всі до одного друзі Кімона, яким Перікл закидав, як і Кімону, прихильність до спартанців. Внаслідок цього афіняни сильно розкаювались у кривді, яку заподіяли Кімонові і затужили за ним, тим паче що зазнали поразки на самих рубежах Аттіки і чекали важкої війни наступної весни. Як тільки Перікл помітив цю зміну настрою в афінян, він вирішив невідкладно піти назустріч народові. Він сам вніс законопроект на народні збори про відкликання Кімона з вигнання. Кімон одразу після повернення домігся встановлення миру між двома супротивними державами. Річ у тім, що спартанці настільки доброзичливо ставились до Кімона, наскільки вороже до Перікла та інших народних вожаків. Дехто твердить, що Перікл вніс законопроект про повернення Кімона з вигнання лише після того, як між ними дійшло до таємної угоди за посередництвом Ельпініки, сестри Сімона, на тій основі, що Кімон вийде в море з двомастами кораблів і буде очолювати військо поза Аттікою, завойовуючи володіння перського царя, а Періклові буде належати повнота влади в місті. Розповідають, що вже до того Ельпініці пощастило пом'якшити непоступливість Перікла, коли Кімону загрожувала смертна кара (38). Тоді Перікл був одним з обвинувачів, вибраних народом. Коли до нього , прийшла Ельпініка ї просила за брата, Перікл з усмішкою сказав: «Ельпініко, стара ти, надто стара, щоб полагоджувати такі делікатні справи». Однак це прохання не виявилось марним, бо Перікл на суді лише один раз виступив з промовою, як вимагав його обов'язок, і пішов, найменше з усіх обвинувачів шпетивши Кімона.
Чи можна після цього повірити Ідоменею (39), який звинувачує Перікла в тому, начебто він свого друга й вірника Ефіальта, котрий визнавав ті самі політичні погляди, підступно вбив через суперництво і заздрість до його слави? Не знаю, якому джерелу завдячує Ідоменей таким наклепом, ллючи його, немов жовч, на людину, можливо, не бездоганну, але благородного мислення й душевної чесності, і до якої ніяк не підходить така звіряча й дика розправа. На життя Ефіальта, непримиренного ворога олігархів і невблаганного при перевірці звітів та в судовому переслідуванні осіб, що провинилися перед народом, важили його вороги, аж поки потай убили його з допомогою Арістодіка з Танагри. А Кімон помер на Кіпрі, командуючи військом.
11. Тоді-то поборники аристократичного ладу, які вже до того помітили, що Перікл став найвпливовішим з громадян, будь-що хотіли протиставити йому якогось діяча, що зумів би применшити його значення, аби не допустити в Афінах повного єдиновладдя. Суперника Періклові вони знайшли в особі Фукідіда з Алопеки, людину розумну, родича Кімона. Фукідід, щоправда, не мав таких полководницьких здібностей, як Кімон, зате був кращим оратором і державним діячем. Перебуваючи постійно в Афінах і ведучи боротьбу з Періклом з ораторської трибуни, він швидко встановив, рівновагу між супротивними партіями. Він не дозволив так званим «прекрасним і хорошим» розпорошуватись і змішуватися з народом, як раніше, через що блиск їхнього значення затьмарювався серед юрби. Він відокремив їх від народу, зібрав в одне місце, завдяки чому всі вони в сукупності являли собою поважну силу, а Фукідід таким заходом домігся рівноваги, немов на вазі. Річ у тім, що вже з самого початку в суспільстві існував невидимий розбрат, мов тріщина в залізі, яка вказувала на протиріччя між демократичною та аристократичною партіями, але тепер суперництво між Періклом і Фукідідом та їхнє честолюбство призвели до утворення глибокої розколини: відтоді одна частина суспільства почала називатися «народом», друга - «небагатьма» (40). Ось чому тоді Перікл значно попустив народові віжки і правив, усіляко догоджаючи йому: він раз у раз придумував в Афінах за рахунок скарбниці якісь урочисті видовища або всенародні частування чи процесії і взагалі старався займати увагу громадян благородними розвагами. Щорічно він споряджав шістдесят трієр, на яких плавало багато громадян протягом восьми місяців і одержувало зарплату, вправляючись і вивчаючи корабельну справу. Крім того, Перікл вислав тисячу клерухів у Херсонес , п'ятсот - на Наксос, половину цього числа - на Андрос (42), тисячу - у Фракію для заснування поселень серед бісалтів (43), інших він послав в Італію, коли відбудовувався Сібаріс (45) який тепер почали називати Фуріями. Усе це він робив з тією метою, щоб звільнити місто від безробітної й неспокійної через бездіяльність юрби, а заодно й зарадити тяжкому становищу простолюддя; до того ж, поселяючи афінян на землях союзників, він за допомогою страху та військових залог намагався запобігти спробам тубільців підняти повстання проти Афін.
12. Але, що найбільше радувало афінян і особливо прикрашало місто та неймовірно дивувало чужинців, і, нарешті, що є доказом того, що минула уславлена велич Греції та її багатство в давнину не вигадка - це побудова величавих храмів. Хоч як дивно, саме за це більше, ніж за всі інші державні починання, вороги ганили та обмовляли Перікла на народних зборах. «Афінський народ,- кричали вони,- вкриває себе ганьбою, недобра слава йде про нього через те, що Перікл переніс загальногрецьку скарбницю з Делосу в Афіни(46). Найдогіднішим приводом виправдати цей крок послужив нібито страх перед нападами варварів, який і дав підставу забрати скарбницю з острова і зберігати її в безпечному місці. Втім, Перікл відняв у народу й це виправдання, і вся Греція вважає, що вона стала жертвою нечуваного насильства й відвертої тиранії, адже греки бачать, що гроші, які вони вносять примусово для ведення війни, ми витрачаємо на те, щоб озолочувати й наряджати місто, немов чепурну жінку, вбираючи його в дорогоцінний мармур, статуї і храми, котрі коштують тисячі талантів».
У відповідь на такі закиди Перікл пояснював народові: «Афіняни не зобов'язані звітувати перед своїми союзниками за те, як вони використовують гроші, тому що афіняни воюють за них і стримують напади варварів, тоді як самі союзники не дають нічого - ні кінноти, ні кораблів, ні гоплітів, а тільки вносять гроші; гроші ж належать не тим, хто їх дає, а тим, хто їх одержує, якщо останні виконують те, за що їм платять гроші. Проте коли держава достатньо забезпечена всім необхідним для війни, то слід лишки засобів витрачати на такі роботи, виконання яких принесе державі вічну славу, а саме виконування тих робіт даватиме афінянам прожиток, тому що з'являються всілякі види ручної праці та її застосування. Оті лишки засобів приводять у рух різноманітні ремесла, дають заняття всім рукам, забезпечують заробіток майже всьому суспільству, так що воно може одночасно і годувати себе, і прикрашати місто». І справді, молоді й здорові люди одержували платню під час служби у війську, проте Перікл хотів, щоб ремісники, які не служили у війську, користалися з прибутків держави, але не одержували гроші задарма, байдикуючи та ледарюючи, а за свою працю.
Відповідно до цього він вніс на розгляд народу плани велетенських споруд, які потребували застосування праці різних ремісників протягом тривалого часу, аби населення, яке залишалося в місті, могло користуватися державними прибутками нарівні з тими, хто служив у флоті, або у військових залогах, чи брав участь у походах. У державі, яка мала різноманітні матеріали - камінь, мідь, слонову кість, золото, ебенове дерево, кипарис - показували свій хист ремісники, які обробляють цей матеріал, тобто теслі, скульптори, мідники, каменярі, живописці, емалювальники, гравери. Далі були зайняті ті, хто займається перевезенням та доставкою згаданих матеріалів: по морю - торговці, моряки, стерничі, на суходолі - візники, конярі, погоничі, канатники, ткачі, чинбарі, дорожні робітники, рудокопи. Кожне з цих ремесел, немов полководець із своїм загоном, мало безліч чорноробів з простого люду, які служили знаряддям, так би мовити, живою силою для виконання робіт. Ці роботи були розподілені між людьми різного віку і різних умінь, помножуючи добробут кожного працюючого.
13. Поступово почали підніматися вгору величні будови, незрівнянні щодо краси й витонченості. Усі майстри наввипередки старалися відзначитись досконалістю свого ремесла. Особливо ж викликала подив швидкість закінчення будов. Усі роботи, з яких кожна, здавалось, могла бути закінченою заледве протягом багатьох поколінь і століть, були виконані в короткий час розквіту державної діяльності однієї людини. Кажуть, коли Зевксіс (46) почув, що живописець Агатарх дуже похвалявся легкістю й швидкістю, з якою малює картини, сказав: «А я малюю довго і надовго». Адже легкість і швидкість виконання ще не забезпечують творові ні довговічності, ні художньої досконалості. Навпаки, зайвий час, затрачений на виконання того чи іншого твору, окупається його тривалістю і цінністю.
Ось чому тим більшого подиву заслуговують творіння Перікла: вони виникли в короткий строк, але для тривалого існування. Щодо своєї краси кожне з них уже тоді здавалося старовинним, але своєю нев'янучою досконалістю вони здаються виконаними й завершеними щойно. їхній вигляд вражає вічною свіжістю, немовби час не торкається їх і немовби творець подарував цим своїм творінням вічну юність і наділив їх нетлінною душею.
Усім керував і за всім наглядав, у Перікла Фідій, хоч у цих роботах брали участь великі архітектори й художники. Наприклад, «Стофутовий» Парфенон (47) побудували Каллікрат та Іктін; храм для містерій в Елебсіні(48) почав будувати Кореб. Він поставив колони нижнього поверху і з'єднав їх архітравом. Після його смерті Метаген із Ксіпети поставив фриз і колони верхнього поверху, а покрівлю з отвором для світла спорудив Ксенокл з Холарга. Довгу стіну, яку запропонував побудувати Перікл (Сократ каже, що сам чув ці слова(49)), збудував з підряду Каллікрат. Кратін в одній із своїх комедій сміється над повільністю її будування. Він каже:
...давно вже цю стіну
Перікл будує на словах, насправді ж, ані руш.
Щодо Одеона (50), то всередині його є багато рядів сидінь і колон, його дах спадистий з усіх боків і конусоподібної форми. За зразок послужив тут, кажуть, намет перського царя. І його будовою керував Перікл, що дало Кратіну привід удруге висміяти його у «Фракіянках»:
Іде цибулиноголовий Зевс,
На голові він Одеон несе.
Вигнання він щасливо оминув.
Із честолюбства Перікл запропонував тоді народові, щоб на Панафінеях (51) відбувались музичні змагання. Вибраний суддею змагань, він сам уклав правила, яких повинні дотримуватися учасники змагань під час гри на флейті, співу та гри на кіфері. Музичні змагання відбувалися в Одеоні як тоді, так і пізніше.
Пропалеї на Акрополі були побудовані протягом п'яти років архітектором Мнесіклом. Дивний випадок, який трапився під час будівництва, показав, що богиня не тільки не мала нічого проти цієї будови, а й сприяла і допомагала довести її до кінця. Річ у тім, що один з найстаранніших і найпрацьовитіших майстрів, спіткнувшись, упав з висоти. Він був у тяжкому стані, і лікарі відмовились лікувати його. Перікл сильно цим зажурився, і раптом з'явилася йому уві сні Афін а і вказала на ліки, за допомогою яких Перікл скоро і легко вилікував хворого. На пам'ять про це Перікл поставив на Акрополі бронзову статую Афіни Гігії (52) близько вівтаря, котрий, як кажуть, стояв там уже раніше.
Сам Фідій створив статую богині із золота, а напис на плиті свідчить, що статуя - його роботи. Майже ніщо не обходилось без нього, і, як було сказано вище, він, завдяки дружбі з Періклом, наглядав за всіма майстрами. А це в свою чергу породило заздрість до одного і наклепи на другого. Подейкували, начебто Фідій влаштовує Періклу зустрічі з вільними жінками, які приходили оглядати будови. Комедіографи підхопили цю плітку, розповсюджували чутки про неймовірну розпусту Перікла, звинувачували його в любовних стосунках з дружиною Меніппа, його друга й помічника на посаді стратега, а птахівникові Пірілампу (53) робили закид у тому, що він, як друг Перікла, тайкома дарував павичів жінкам, з якими Перікл був у близьких стосунках.
А втім, хіба можна дивуватись підлим людям, яким до вподоби в'їдливо глузувати, насичуючи заздрісну юрбу, немов злого демона, наклепами на визначних діячів, коли й Стесімброт Тасоський зважився звинувачувати Перікла в страшному й гидкому злочині, такому, про який розповідається в міфах, а саме, в любовному зв'язку з дружиною власного сина? Історикові неймовірно важко дійти істини у своєму дослідженні, тому що пізнішим поколінням пізнати справжній хід минулих подій заважає тривалий час, що минув відтоді, а історики-сучасники описуваних подій та осіб спотворюють правду почасти з заздрощів і недоброзичливості, почасти з догідливості й лестощів.
14. Оратори з числа прихильників Фукідіда зчинили галас, мовляв, Перікл розтринькує гроші й марно витрачає державні доходи. Тоді Перікл звернувся до народних зборів із запитанням, чи, на думку народу, він витратив багато грошей. Коли йому відповіли, що дуже багато, він сказав: «У такому разі хай ці витрати рахуються за мною, а не за вами, але посвятні написи на будівлях нехай містять моє ім'я». У відповідь на ці слова всі, чи то захоплені його великодушністю, чи то з честолюбства,- самі бажаючи прославитись цими спорудами,- закричали, щоб він усі витрати покривав з державних грошей і тратив, нічого не шкодуючи. Нарешті в боротьбі з Фукідідом Перікл опинився в крайній небезпеці: дійшло до того, що черепки мали вирішити, хто з двох повинен піти на вигнання. Періклові вдалося вигнати Фукідіда й розгромити ворожу партію.
15. Коли в такий спосіб був повністю усунений розбрат, і в державі запанували єдність і згода, Перікл нав'язав свою владу Афінам і підкорив собі все, що належало афінянам: внески союзників, війська, флот, море. Він домігся величезного впливу, який простягався як на греків, так і на варварів, його влада назовні ґрунтувалася на підтримці підкорених племен, дружніх стосунках з царями та на союзах з різними володарями.
Але тепер Перікл став зовсім іншим, він-бо не був слухняним знаряддям народу, вже не поступався-й не потурав забаганкам юрби, немов подувам вітру; замість попередньої м'якої, а часом трохи й поступливої демагогії, схожої на приємну й ніжну музику, він у своїй діяльності заспівав пісню на аристократичний і монархічний лад і проводив її послідовно й непохитно, маючи на увазі загальне добро. Переважно він, переконуючи й повчаючи, вів за собою народ згідно з волею самого народу. Однак траплялося, що народ виявляв незадоволення, тоді Перікл натягав віжки й проти волі народу вів його шляхом, корисним для держави. У цьому відношенні він цілком скидався на лікаря, який при складній і тривалій хворобі час від часу приписує нешкідливі солодощі, а інколи застосовує сильнодіючі засоби й рятівні ліки.
У простолюді, який має таку міцну владу, породжуються всілякі пристрасті. І лише Перікл був у спромозі вміло тримати їх у шорах, впливаючи на народ головним чином надією та-страхом, немов двома кермами; у такий спосіб він то стримував його надто зухвалі затії, то підбадьорював і втішав у зневірі. Він довів цим, що Платон має рацію (54), коли красномовство називає мистецтвом керувати душами, і що головне завдання красномовства - правильно підходити до різних вдач і пристрастей, немов до якихось тонів і звуків душі, що потребують відповідного доторку або удару. А втім, причиною успіхів Перікла була не лише сила слова, а, як каже Фукідід (55), слава його життя й довір'я народу до нього, бо він виявився непідкупним і безкорисливим. Хоч він велике місто перетворив у найбільше й найбагатше і хоч могутністю перевершив багатьом царів і тиранів (деякі з них укладали з ним договори, які зобов'язували і їхніх синів), він, одначе, не збільшив своїх статків, які залишив йому батько, ні на драхму.
16. Суть влади Перікла проникливо визначив Фукідід (56), а комедіографи вдаються до злісних кпинів з нього. Вони називають друзів з його оточення новими пісістратидами, а від самого Перікла вимагають клятви, що він не думає стати тираном, указуючи на те, що його високе становище несумісне з демократичним ладом і надто обтяжливе для нього самого. Телеклід, приміром, каже, що передали йому:
Данини з міст; він міг зв'язати або звільнити,
І міцним муром оточити і знову його зруйнувати.
Підкорені йому: союзи, влада, сила, мир і щастя.
Таке становище не було наслідком щасливого збігу обставин, або вдалого керівництва державою, чи вдячності народу за це. Ні, не в цьому річ. Він сорок років стояв на чолі держави, в той час як його сучасниками були такі видатні люди, як Ефіальт, Леократ, Міронід, Кімон, Толмід (57) і Фукідід. Після падіння й вигнання Фукідіда він протягом не менш як п'ятнадцяти років був безперервно наділений одноосібною владою, оскільки його щорічно вибирали стратегом. Попри таку владу Перікл залишився непідкупним, хоч не можна сказати, що грошові справи були йому байдужі. Перікл мав маєток, який він законно успадкував від батька. Щоб цей маєток не змарнувався від його недбайливості, щоб не завдавав йому клопоту і не віднімав часу при його зайнятості, Перікл придумав такий спосіб завідування, який видався йому найзручнішим і найнадійнішим. Увесь річний врожай з полів він продавав повністю, а відтак усе найнеобхідніше для щоденного вжитку купував на ринку. Як і загалом у житті, так і в харчуванні він дотримувався суворого порядку й бережливості. Це не було до вподоби його дорослим синам та їхнім дружинам, для яких Перікл не виявився щедрим. Сини нарікали на розписані за днями і якнайточніше визначені видатки. Тут не було тієї розкоші й достатку, які можна помітити в багатьох домах, а всі прибутки й витрати були докладно підраховані й виміряні. Усе це господарство сумлінно вів слуга Евангел, котрий, як ніхто інший, знав свою справу чи то завдяки природженим здібностям, чи то завдяки Перікловій науці.
Усе це різко суперечило поглядам Анаксагора, який покинув свій дім і залишив угіддя необробленими під пасовиська для овець. А зробив він це під впливом якогось високого натхнення й душевної величі. Втім, між життям філософа-споглядача й державного мужа немає нічого спільного: перший скеровує свої думки на прекрасне, не відчуваючи потреби ні в знаряддях, ні в зовнішній допомозі, для другого, якому доводиться мати справу з чисто-життєвими потребами, багатство не лише стає просто-таки необхідним йому самому, а й засобом творити людям добро, як це було на прикладі Перікла, котрий допомагав багатьом бідарям.
А про Анаксагора побутує ще така розповідь. Одного разу, коли Перікл цілком був зайнятий державними справами, Анаксагор, уже глибокий старець, усіма забутий, лежав хворий без догляду. Він окутав собі голову плащем і задумав піти з життя, заморивши себе голодом. Перікл, дізнавшись про це, налякався й негайно побіг до Анаксагора і почав гаряче просити його, щоб той відмовився від свого наміру й зглянувся якщо вже не на себе, то хоч на нього, хто в особі філософа втратить незрівнянного дорадника в державних справах. Тоді Анаксагор відслонив лице і з докором сказав: «Перікле, коли кому потрібний світильник, той наливає в нього олію».
17. У той час, як спартанці почали з незадоволенням спостерігати за ростом могутності афінської держави, Перікл намагався підняти вище народну гордість і вважав греків гідними великих подвигів. Він проводить через народні збори постанову, яка закликала всіх греків, хоч би де вони жили, в Європі чи в Азії, в малих чи великих містах, вислати своїх представників на загальнонародний з'їзд в Афіни для наради в справі грецьких храмів, спалених варварами, і жертв, які греки повинні принести за врятування Греції згідно з обітницею, даною богам під час війни з варварами, а також у справі безпечного плавання по морю та мирного співіснування. З цією метою він вислав двадцять чоловік, яким перевалило вже за п'ятдесят років. З них п'ятеро запрошували іонійців і дорійців, які жили в Азії, і відвідали островитян від Лесбосу до Родосу; п'ятеро вирушили в місцевості, які знаходились на Геллеспонті й у Фракії аж до
Візантії; ще п'ятеро виїхали в Беотію, Фокіду й Пелопоннес, а звідти вони повинні були податися через Локріду на сусідні частини материка до Акарнанії та Амбракії, решта відправились через Евбею до етейців (58), у Малійську затоку, до ахейців у Фтіотіді і до фессалійців. Посли запрошували греків прибути в Афіни й узяти участь у нараді про мир і спільні дії Греції. На жаль, нічого з цього не вийшло: представники міст не зібралися, як кажуть, через протидії спартанців і провал цієї місії на самому початку в Пелопоннесі. Я зупинився на цьому, щоб показати розум і велич задумів Перікла.
18. Як стратег Перікл славився насамперед своєю обережністю: він ніколи не рвався непродумано до битви, якщо вона була зв'язана з великим ризиком і результату її не можна було передбачити. Він не наслідував і не брав собі за зразок тих полководців, які домагалися блискучого успіху ризикованими діями і ставали предметом загального подиву. Перікл постійно говорив своїм громадянам, що, наскільки це залежить від нього, вони завжди будуть жити в мирі.
Так він помітив, що Толмід, син Толмея, зазнавшись від попередніх військових успіхів і від незвичайної пошани за свої ратні подвиги, несвоєчасно задумав виправу в Бестію. Йому вдалося намовити цвіт честолюбної молоді вирушити з ним добровольцями в цей похід. Назбиралося таких добровольців тисяча чоловік, не рахуючи іншого війська. Перікл пробував на народних зборах угамувати Толміда, промовити до його здорового глузду. Він сказав такі пам'ятні слова: «Якщо вже ти не хочеш послухатися Перікла, то, в усякому разі, не зробиш помилки, якщо почекаєш на наймудрішого дорадника - час». Тоді ці слова не справили враження але коли після декількох днів стало відомо, що Толмід загинув у битві коло Коронеї (59) і на полі бою полягло багато знаменитих громадян, то пересторога Перікла принесла йому любов народу і велику славу як людині розсудливій і відданій батьківщині.
19. Із усіх походів, очолюваних Періклом, найбільшої слави зажив похід у Херсонес, який приніс порятунок грекам, що там проживали. Перікл не тільки привів сюди тисячу афінських поселенців, збільшивши цим населення міст, а й побудував упоперек перешийка укріплення і вал від моря до моря з метою поставити заслін нападам фракійців, які густо заселяли околиці Херсонесу. Таким чином був покладений край довготривалій і виснажливій війні, від якої безнастанно страждав Херсонес, оскільки його безпосередніми сусідами були дикі племена, до того ж він кишів розбійницькими ватагами, що мали свої кубла як усередині Херсонесу, так і поза його межами.
Великий подив і розголос викликав у світі морський похід Перікла навколо Пелопоннесу, коли він із ста трієрами відплив із Пег, що в Мегаріді (60). Перікл сплюндрував не тільки значну частину узбережжя, як це до нього зробив Толмід, а й з гоплітами, які прибули на кораблях, проник далеко в глибину країни. Вороги, налякані його походом, шукали захисту за мурами міст, і лише біля Немеї сікіонці (61) виступили проти нього й зав'язали бій, у якому Перікл їх ущент розгромив і з цієї нагоди поставив трофей . У дружній Ахайї він узяв загін воїнів на свої трієри й переправився на протилежний берег материка. Відтак він проплив повз Ахелой (63), напав на Акарнанію, замкнув облогою жителів Еніад (64) у їхньому місті і, спустошивши всю країну, відплив на батьківщину. Цим походом він нагнав страху ворогам, а у своїх здобув славу обачливого й здібного полководця. І справді, під час цього походу не сталося жодного, навіть непередбаченого нещастя.
20. Коли Перікл на чолі великого й чудово оснащеного флоту прибув у Понт (65), він зробив для грецьких міст усе, про що вони просили, і ставився до них з винятковою доброзичливістю, а навколишнім варварським племенам, їхнім царям і дрібним володарям показав усю могутність Афін, безстрашність і відвагу афінян, які плавають, куди хочуть, ставши володарями моря. Жителям Сінопи Перікл залишив тринадцять кораблів під командуванням Ламаха і загін воїнів для боротьби з тираном Тімесілеєм. Коли цей тиран був вигнаний разом із своїми прихильниками, Перікл домігся на народних зборах постанови, щоб послати в Сінопу шістсот афінян - добровольців, які жили б там із сінопцями, поділивши з ними житла й землі, котрі раніше належали тиранам. У інших випадках Перікл відповідав відмовою на безглузді домагання афінян. Так він не дав себе намовити, коли вони, запаморочені своєю могутністю й успіхами, затівали новий похід проти Єгипту й хотіли підняти повстання в приморських володіннях перського царя(66). Уже тоді багатьох афінян опанувала згубна і фатальна пристрасть завоювання Сіцілії, яку пізніше розпалили Алківіад (67) і- оратори з числа його прихильників. Деяким знову марилась навіть Етрурія і Карфаген; причому такий похід здавався їм цілком надійним з уваги на великі простори афінської держави та успішний хід подій.
21. Проте Перікл старався вгамовувати такі загарбницькі затії і присікав спроби втручання в чужі справи. Усі сили афінської держави він скерував головним чином на захист і зміцнення придбаних володінь, вважаючи першочерговим завданням недопустити зростання могутності Спарти. Його вороже ставлення до неї виявилось у багатьох випадках, особливо ж під час Священної війни (68). Коли спартанські війська зайняли Дельфи, вони відібрали храм у фокейців, які в той час ним порядкували, і передали його дельфійцям. Та тільки-но спартанці відійшли, Перікл пішов туди з військом і знову впровадив фокейців. Коли ж спартанці одержали від дельфійців привілей звертатися до оракула без черги і викарбували цю постанову на лобі мідного вовка, , Перікл домігся такого ж права для афінян і зробив відповідний напис на правому боці цього ж вовка.
22. Дальший хід подій показав, наскільки правий був Перікл, коли не виводив афінські збройні сили за межі Греції. Насамперед повстала проти Афін Евбея (69); Перікл переправився на цей острів з військом. Зразу після цього прийшла звістка, що з війною виступили жителі Мегари і що пелопоннеське військо під командуванням спартанського царя Плістонакта стоїть уже близько кордонів Аттіки (70). Перікл поспіхом вернувся з Евбеї, щоб воювати в Аттіці. Однак вступати в бій з численним військом добірних гоплітів Перікл не зважився, хоч як його викликали на поле бою. Тут він зметикував, що молодий віком Плістонакт цілком і повністю керується порадами Клеандріда, якого ефори відрядили як спостерігача й дорадника царя. Перікл спробував тайкома зв'язатися з Клеандрідом, незабаром підкупив його й намовив вивести пелопоннесців з Аттіки. Коли пелопоннеське військо відступило й розійшлося по містах, украй обурені спартанці наклали на царя штраф, настільки великий, що він його не був у спромозі заплатити й добровільно пішов із Спарти на вигнання, а Клеандрід утік і був заочно засуджений до страти.
Цей Клеандрід був батьком Гіліппа (71), який завдав потім афінянам нищівної поразки в Сіцілії. Очевидно, зажерливість передалась Гіліппу, мов якась спадкова хвороба, від батька, бо він після славних подвигів був викритий у ганебних справах і змушений покинути Спарту. Про це йшла вже мова в життєписі Лісандра (72).
23. Коли Перікл складав звіт про свою діяльність на посаді стратега, він вписав у нього десять талантів, «витрачених на необхідну справу». Народ прийняв цей звіт, не розпитуючи, на що були витрачені гроші, і не вимагаючи відкрити таємницю. Деякі письменники, як філософ Теофраст (73), твердять, що Перікл кожного року посилав з Афін у Спарту десять талантів(74). Він роздавав їх для підкупу високих службових осіб Спарти, щоб відвернути небезпеку війни. За ці гроші він купував не мир, а час, протягом якого міг би спокійно підготуватись для успішного ведення війни. Трохи згодом він знову рушив з військом проти повстанців і, висадивши на Евбею п'ять тисяч гоплітів із п'ятдесятьох кораблів, підкорив міста острова. З Халкіди він вигнав так званих гіппоботів (75)- громадян відомих своїм багатством і впливом, жителям Гістієї (76) наказав забратися світ за очі, а на їх місце поселив афінян. Обійшовся з ними так суворо за те, що вони, захопивши афінський корабель, перебили весь його екіпаж.
24. Потім між афінянами і спартанцями було укладено перемир'я на тридцять років. У той час Перікл провів через народні збори постанову про відправлення флоту з війною проти Самосу (77) під тим приводом, що самосці відмовились виконати наказ афінян припинити війну проти Мілета (78). Побутує, однак, думка, що Перікл оголосив війну самосцям на догоду Аспасії (79). Ось тут доречно буде присвятити увагу цій жінці і з'ясувати, завдяки якому мистецтву або якій силі вона мала вплив на найчільніших державних діячів і домоглася того, що навіть філософи не скупилися на похвали для неї.
Усі згодні в тому, що вона походила з Мілета й була дочкою Аксіоха. Кажуть, що вона, наслідуючи одну іоніянку, якусь Таргелію, яка жила давно, зав'язувала знайомства лише з найбільш впливовими людьми. Таргелія була неабиякою красунею, і жіночі принади вміло поєднувала із спритом у політиці. Мала вона численних коханців серед греків, і всіх, хто був з нею в близьких стосунках, підмовляла стати на сторону перського царя, а за посередництвом цих високопоставлених і всесильних людей сприяла поширенню перського впливу. Що стосується Аспасії, то Перікл, як твердить дехто, відчув до неї потяг як до жінки розумної і тямкої в державних справах. Та й Сократ вряди-годи навідувався до неї разом із своїми друзями, а його знайомі приводили до Аспасії своїх дружин, щоб узяти участь у розмові з нею, хоч керувала вона закладом, що мав непристойну славу: вона-бо утримувала дівчат легкої поведінки. Есхін (80) пише, що Лісікл, торговець худобою, людина низького походження й нікчемної вдачі, став першою особою в Афінах, тому що жив з Аспасією після смерті Перікла. У творі Платона «Менексен» (81), хоч його початок написаний у жартівливому тоні, міститься зерно правди, а саме: ця жінка славилась тим, що багато людей в Афінах прагнули її товариства заради її ораторського хисту.
Так чи інакше, імовірним є те, що захоплення Перікла Аспасією не обійшлося без палкого кохання. Він був одружений із своєю родичкою, яка раніше була дружиною Гіп-поніка, від якого в неї був син Каллій «Багатий», а від Перікла мала двох синів - Ксантіппа й Парала. Оскільки їхнє подружнє життя не склалося щасливо, Перікл видав свою дружину за обопільною згодою за іншого, а сам одружився з Аспасією і дуже її любив. Кажуть, що він щоденно, вихо- 4 дячи з дому і вертаючись з площі, вітався з нею і цілував її. В комедіях її називають новою Омфалою, Деянірою(82), інколи Герою, а Кратін називає її просто наложницею. Ось його слова:
Геру Розпуста родить йому, наложницю підлу.
Вона - це Аспасія.
Від неї Перікл мав незаконнонародженого сина (83), якого Евполід вивів у «Демах». У них сам Перікл питає так:
А незаконний мій живий?
У відповідь на це Міронід каже:
Мужем він був би вже,
Якби не сором, що повії він дитя.
Аспасія, кажуть, настільки уславилася, що навіть Кір (84), який воював з перським царем за владу над персами, назвав найулюбленішу із своїх наложниць, яка раніше звалася Мільто, Аспасією. Вона була фокеянкою, дочкою Гермотіма. Коли Кір загинув у бою, її віддали царю, і вона користувалася великим впливом при дворі. Знехтувати й обійти мовчанням історію з Аспасією, яка тут мені згадалася, було б неприпустимо.
25. Якщо йдеться про війну з самосцями, то Перікла звинувачують у тому, що він провів на народних зборах постанову про оголошення війни самосцям заради Мілета на прохання Аспасії. Міста ці вели війну за Прієну. Самосці перемагали і, коли афіняни наказали їм припинити війну і розглянути спірні питання на третейському суді в Афінах, самосці не погодились. Тоді Перікл відправився з флотом проти Самосу, скинув олігархію, яка була там при владі, взяв як закладників п'ятдесят чоловік з-поміж найзнаменитіших громадян і стільки ж дітей і відправив їх на острів Лемнос. Кажуть, що кожен із закладників давав йому як викуп за себе по таланту; крім того, багато грошей пропонували йому ті, хто не бажав, щоб у місті запанувала демократія. Мало того, перс Піссуфн (85), який співчував самосцям, послав йому І десять тисяч золотих як відступне за місто. Перікл грошей не взяв, а повівся з самосцями так, як вирішив: установив на Самосі демократичний лад і відплив до Афін. Самосці зразу після його відплиття повстали; Піссуфн викрав самоських закладників і приготував самосцям усе, що необхідне для ведення війни. Періклу довелося знову відправитися з флотом проти них, але самосці не втихомирились і не налякались, навпаки, твердо вирішили боротися з афінянами за панування на морі. Біля острова, який називається Трагіями, відбулася запекла морська битва, в якій Перікл отримав блискучу перемогу над ворогами, розгромивши із своїми сорока чотирма кораблями сімдесят кораблів самоських, з яких двадцять були вантажними.
26. Після перемоги Перікл, переслідуючи самосців, заволодів гаванню і обложив місто, жителі якого намагалися робити вилазки і битися перед мурами. Але коли з Афін наспів другий, далеко численніший, флот, тоді вони були оточені з усіх боків. Перікл із шістдесятьма трієрами вийшов у відкрите море. На думку більшості письменників, він хотів перерізати дорогу фінікійському флоту, що спішив на допомогу самосцям, і дати йому бій якомога далі від берегів Самосу. Стесімброт висловлює погляд, що він прямував на Кіпр, але це, ясна річ, неймовірно. Так чи інакше, хоч би який був його задум, він зробив помилку. Бо, після того як він відплив, філософ Мелісс, син Утагана, котрий у той час був стратегом самосців, беручи до уваги нечисленність афінського флоту і недосвідченість його стратегів, намовив співгромадян напасти на афінян. Почалась битва, в якій верх узяли самосці. Вони захопили багато кораблів, після чого почали безперешкодно плавати по морю і придбали все необхідне для продовження війни, навіть те, чого не мали раніше. Арістотель навіть пише, що ще до цієї битви сам Перікл був розбитий на морі Меліссом (86).
Самосці повипалювали на чолах в полонених афінян клеймо у вигляді сови (87), відповідаючи наругою на наругу, бо афіняни ставили на самоських полонених як клеймо самену. Самена ж - це корабель, носова частина якого має форму свинячого рила, а сам корабель широченний, схожий на порожнину живота. Служити він може для перевезення товарів і разом з тим він швидкохідний. Назва його пішла від назви острова, бо вперше заявився він на Самосі і був побудований за наказом тирана Полікрата (88). На це клеймо, кажуть, натякає Арістофан у таких словах:
Народ самоський на знаки вигадливий (89).
27. Перікл, дізнавшись про поразку афінського війська, поспішив на допомогу. Мелісс перегородив йому дорогу, але Перікл переміг ворогів і змусив утікати. Потім він обложив місто. Він вважав за краще тратити гроші й не шкодувати часу, щоб у такий спосіб заволодіти містом, аніж наражати на небезпеку й рани своїх громадян. Але афінянам набридло зволікання, і вони рвалися до бою. Періклу важко було їх стримувати, тому він поділив військо на вісім частин і велів їм кидати жереб. Тій частині, яка витягнула білий біб, він дозволяв веселитися й нічого не робити, тоді як інші частини знемагали від боїв. Тому-то день, який греки проводять в розвагах, називають «білим днем», саме від цього білого бобу.
За словами Ефора (90), Перікл застосував при облозі машини, що викликали тоді подив як якась новинка. Був при Періклі в той час їх винахідник Артемон. Цей Артемон був кульгавий і його носили на ношах туди, де робота вимагала термінового закінчення. Звідти-то й прозвали його Періфоретом, тобто «всюди ношеним». Таке повідомлення заперечує Гераклід Понтійський (91), посилаючись на вірші Анакреонта, де згадується Артемон Періфорет за багато поколінь до Самоської війни та описуваних подій. Він змальовує Артемона як людину розніжену, як слабодуха й боягуза, що переважно просиджував удома, причому два раби завжди тримали над його головою щит, щоб нічого не могло впасти на нього згори. Коли йому треба було вийти з дому, то його несли на малому висячому ліжку над самою землею; через те й прозвали його Періфоретом.
28. На дев'ятому місяці облоги самосці здалися. Перікл зруйнував мури міста, забрав кораблі й наклав на Самос велику грошову контрибуцію. Частину її самосці заплатили зразу, решту зобов'язалися внести до визначеного строку і як забезпечення дали закладників. Дурід Самоський (92) жалісливо розповідає при цьому про нечувані жорстокості, звинувачуючи в них афінян і Перікла, але про це немає ніякої згадки ні у Фукідіда, ні в Ефора, ні в Арістотеля. Імовірно, розповідь Дуріда просто-напросто - чиста вигадка. Він пише, нібито Перікл наказав доставити самоських трієрархів і матросів у Мілет, там, на площі, прив'язати до стовпів, тримати їх так протягом десяти днів і, нарешті, коли вони були вже цілковито виснаженими, повбивати, розтрощивши голови палицями, а трупи викинути без похорону. Але ж цей Дурід не має звички дотримуватись правди у своєму описі навіть у тих випадках, коли не зачеплені його особисті інтереси; тут він, очевидно, зображав нещастя своєї батьківщини з метою зводити наклеп на афінян. Після перемоги над Самосом Перікл повернувся в Афіни, влаштував урочистий похорон воїнів, які загинули на війні, і виголосив, як це було прийнято, надмогильну промову, яка до глибини зворушила всіх. Коли він сходив з ораторського підвищення, жінки поздоровляли його, накладали на нього вінки та стрічки, немов на атлета-переможця. Підійшла до нього й Ельпініка і сказала: «Так, Перікле, твої подвиги заслуговують подиву й вінків, але ти погубив багатьох прекрасних громадян не на війні з фінікійцями й персами, як мій брат Кімон, а підкорюючи споріднене і союзне місто». На ці слова Ельпі-ніки Перікл лагідно всміхнувся і відповів віршем Архілоха:
Не варто би бабусі миром мазатись (93).
Після підкорення Самосу Перікл, за словами Іона, неймовірно загордився: Агамемнон, мовляв, десять років облягав варварське місто, а він за дев'ять місяців узяв гору над першими й наймогутнішими іонійцями! Однак така оцінка була цілком виправдана, бо війна з самосцями була дуже і дуже небезпечна та й результат її був непевний, якщо правий Фукідід, котрий твердить, що самосці ледь не відібрали в афінян панування на морі (94).
29. Тим часом уже піднімалися хвилі Пелопоннеської війни, бо корінфяни пішли війною на Керкіру (95). Перікл намовив народ послати допомогу керкірцям і укласти союз з островом, який славився сильним флотом, тим паче що пелопоннесці готові були вже почати воєнні дії проти афінян. Коли народ прийняв рішення про надання допомоги Керкірі, він послав туди Лакедемонія, сина Кімона, якому дав, немов для насмішки, тільки десять кораблів. Між домом Кімона та спартанцями склалися були дружні й доброзичливі стосунки. Перікл навмисне дав Лакедемонію так мало кораблів та й послав його проти його волі: він розраховував, що коли Лакедемоній не здійснить ніякого важливого й видатного подвигу під час свого командування, то його можна буде ще більше звинуватити в прихильності до Спарти. Взагалі, Перікл постійно принижував синів Кімона, вказуючи на те, що вони й за самими іменами своїми не справжні афіняни, а чужинці, зайди. І справді, одного з них звали Лакедемонієм, другого Фессалом, третього - Елеєм. Усі подейкували, що мати в них була аркадійка (96).
Періклу почали дорікати, що він вислав усього десять трієр, доводячи, що тим самим подав недостатню допомогу тим, хто її потребує, зате противникам дав вагому підставу для всяких звинувачень. Тоді Перікл відправив у Керкіру новий, далеко більший флот, але той прибув уже після битви.
Обурені корінфяни виступили б Спарті зі скаргою на афінян. До них приєдналися мегарці, які звинуватили афінян у тому, що їм закрито доступ на всі ринки й у всі гавані, що підлягали Афінам, всупереч загальногрецькому праву і клятвам, які дали греки одні одним (97). Егіняни, котрі також вважали себе покривдженими й потерпілими, скаржились спартанцям на афінян тайкома, не зважившись обвинувачувати їх відкрито. У цей час збунтувалася Потідея (98), корінфська колонія, але залежна від афінян. Афіняни почали її облягати, а це ще більше прискорило початок війни. Однак, оскільки в Афіни відправлялося посольство за посольством, і спартанський цар Архідам намагався задовольнити більшість скарг мирним шляхом та всіляко заспокоював союзників, то навряд чи всі вищезгадані причини призвели б до війни, якби афіняни погодились відмінити рішення народних зборів проти мегарців і помирилися з ними. Тим-то Перікла, який найбільше був проти цього й намовляв народ не припиняти ворожнечу з мегарцями, опісля вважали єдиним винуватцем війни.
30. Коли з цього приводу прибуло із Спарти в Афіни посольство, Перікл, кажуть, почав посилатися на якийсь закон, що забороняв знищувати дошку, на якій було написане рішення щодо мегарців. Тоді один із послів, Поліалк, зауважив: «А ти дошки не знищуй, а тільки поверни її лицем до стіни: адже немає закону, який забороняв би це». Хоч ці слова визнано дотепними, але Перікл не поступився. Таким чином, як мені здається, він мав якусь глибоко приховану особисту неприязнь до мегарців, але відкрито він висунув проти них обвинувачення державної ваги, мовляв, вони привласнюють собі священну ділянку землі (99). Він запропонував народним зборам відправити до них посла, який би потім подався у Спарту із скаргою на мегарців. Ця постанова, яка виходила від Перікла, мала на меті справедливо й полюбовно залагодити суперечку. Коли посланий афінянами для ведення переговорів Антемокріт був убитий, як гадали, з вини мегарців, Харін провів через народні збори постанову про те, що ворожнеча між Афінами й Мегарами має бути вічною і непримиренною, кожний мегарець, котрий вступить на землю Аттіки, підлягає смертній карі, стратеги, приносячи успадковану від батьків присягу, повинні поклястися, що будуть двічі на рік вторгатися в мегарську землю. Антемокріта вирішено поховати біля Тріасійських воріт, які тепер називаються «Діпілон», тобто «Подвійними воротами». Мегарці заперечували свою причетність до загибелі Антемокріта і звалювали всю вину на Аспасію та Перікла, посилаючись на знамениті й загальновідомі рядки з «Ахарнян»:
А ось в Мегарах наші хлопці, п'яні вже,
Якусь Сімету-дівку потягли собі.
Мегарці знов, скипівши, їм у відповідь
В Аспасії повій аж двоє викрали (100).
31. Одне слово, важко встановити, з якої причини почалася війна. Однак, на думку всіх, відповідальність за те, що постанова народних зборів про мегарців не була відмінена, несе не хто інший, як Перікл, при тому, що одні в його впертості вбачають благородну гордість, тверезу оцінку становища та найкращі наміри діяти для добра батьківщини: він вимогу спартанців розглядав як спробу перевірити поступливість афінян і виконання її вважав визнанням власної слабості, інші ж висловлюють погляд, що він знехтував пропозицію спартанців через зарозумілість і бажання показати силу Афін.
Але найтяжчим обвинуваченням для нього, засвідченим більшістю очевидців, було таке. Скульптор Фідій, як було вже сказано, взявся виконати статую Афіни. Оскільки він був другом Перікла і користувався у нього величезною пошаною, то мав немало ворогів, які заздрили його славі. Інші ж недруги хотіли перевірити ставлення до нього народу:- як народ поведе себе, коли перед судом стане Фідій. Вони намовили одного з помічників Фідія, Менона, сісти на площі під виглядом благальника біля вівтаря богів і просити афінян, щоб йому було дозволено безкарно зробити донос на Фідія й виступити його обвинувачем. Народ прийняв від нього скаргу і розглянув на народних зборах. Закид у крадіжці золота виявився безпідставним: Фідій, за порадою Перікла, на самому початку роботи так прикріпив золоті прикраси до статуї, що їх можна було легко зняти й перевірити їхню вагу; це й запропонував зробити Перікл обвинувачам. Але слава невмирущих Фідієвих творінь через заздрощі недругів далася йому взнаки: його звинуватили в тому, що він у бою амазонок, вирізьбленому на щиті богині, зобразив самого себе у вигляді лисого старця, який підняв обома руками камінь, а ще звинуватили в тому, що він вирізьбив там прекрасне зображення Перікла, котрий бореться з амазонкою. Рука Перікла, яка тримала спис перед обличчям, була виконана так, що схожість воїна з Періклом не впадала зразу в очі, але незакриті частини обличчя вище й нижче від списа не залишали в цьому ніякого сумніву.
Кінець кінцем Фідія запроторили в тюрму, де він і помер від хвороби або, як припускають інші, від отрути, яку йому дали вороги, щоб вину приписати самому Періклові. Донощика Менона народ на пропозицію Главкона звільнив від усіх податків і наказав стратегам дбати про безпеку його особи.
32. Приблизно в той же час (101) Аспасію звинувачено в безбожності, а обвинувачем виступив комедіограф Герміпп, який закидав їй ще й те, начебто вона влаштовувала в себе для Перікла зустрічі з вільними жінками.
Діопіт виступив з пропозицією, щоб притягати до судової відповідальності людей, які не вірять у богів або займаються вивченням, небесних явищ. У цьому випадку він хотів, націлившись на Анаксагора, посередньо кинути тінь і на Перікла. Оскільки народ залюбки приймав такі наклепницькі скарги й давав їм хід, то на пропозицію Драконтіда було винесено постанову, щоб Перікл склав звіт про витрачені гроші, а судді щоб брали камінці для голосування з вівтаря, причому суд мав вершитись на Акрополі. Кінцева частина цієї постанови була за порадою Гагнона знята, зате він запропонував, щоб справу розглядали судді в кількості тисяча п'ятсот чоловік незалежно від того, як буде сформульоване обвинувачення - чи то за крадіжку або хабарництво, чи то за будь-яке зловживання на шкоду державі.
Для Аспасії, коли її справа розглядалася в суді, як повідомляє Есхін, Перікл випросив помилування, не шкодуючи сліз і благаючи суддів про поблажливість. Анаксагору він порадив тайкома покинути місто, боячись, що його засудять. Оскільки справа Фідія підірвала повагу в народі до нього, то він із страху перед судом розпалив полум я війни , яке ледь жевріло під попелом; він сподівався, що всі обвинувачення розвіються й заздрісники вгамуються, коли в час важливих подій і в грізну хвилину громадяни довірять йому долю держави з уваги на його значення і вплив. Ось такі причини, як гадають, спонукали Перікла переконати народ не піти на поступку спартанцям. Проте справжня причина невідома.
33. Спартанці розуміли, що з падінням Перікла афіняни стануть у всіх відношеннях більш поступливими. Тим-то вони вимагали вигнати винуватців, заплямованих Кілоновою скверною, до чого був причетний, за словами Фукідіда (103), і рід Перікла з материнського боку. Але ця спроба дала наслідок, протилежний тому, якого чекало спартанське посольство. Вийшло навпаки: замість підозрінь і злоби, на що розраховували спартанці, афіняни виявили Періклу повне довір'я й повагу, бо переконалися, що вороги найбільше ненавидять і бояться саме Перікла. Внаслідок цього ще до вторгнення пелопоннесців на чолі з Архідамом в Аттіку Перікл довів до відома афінян, що Архідам, спустошуючи країни, можливо, пошкодує його володіння як не з уваги на дружні стосунки між ними, то задля того, щоб дати його, Перікла, ворогам привід обмовити його, тому він уже тепер віддає державі свої землі разом із садибами.
В Аттіку ввірвалося величезне військо спартанців із союзниками під керівництвом царя Архідама .Спустошуючи країну, вони дійшли до Ахарн (105), де розташувалися табором, розраховуючи на те, що афіняни не стерплять плюндрування, а, розлючені і дійняті до живого у своїй гордості, вступлять з ними в бій. Але Перікл вважав небезпечною справою зав'язувати бій з шістдесятьма тисячами пелопоннеських та беотійських гоплітів (стільки налічувало вороже військо при першому вторгненні), ризикуючи безпекою міста. Він заспокоював як міг тих, хто хотів битися і з болем серця дивився на пустошення країни, кажучи їм, що замість зрізаних і зрубаних дерев незабаром виростуть інші, а поповнити втрату загиблих людей годі. Він не скликав народних зборів, бо боявся, що його змусять діяти всупереч його поглядам. Подібно до того, як стерничий корабля, коли на морі здіймається вітер, наводить порядок на кораблі, розпускаючи вітрила, тобто діє, як підказує його досвід, не звертаючи уваги на сльози і благання наляканих і хворих морською хворобою, так і Перікл, позакривавши міські ворота й порозставлявши всюди вартових для безпеки, діяв згідно із своїми міркуваннями, ніскільки не турбуючись про незадоволених крикунів.
Тим часом багато друзів напосідали на нього з докорами, багато недругів погрожували йому й обвинувачували, хори співали глузливих пісень (106), щоб осоромити його, насміхалися з його способу ведення війни як боягузливого і відсталого.
У цей час об'явився як противник Перікла Клеон (107). Він скористався з незадоволення громадян, щоб прокласти собі дорогу до влади, як свідчать такі анапести Герміппа:
О владико сатирів (108), скажи, чому ти
Не береш в руки спис? Лиш слова одні
Ти із уст про війну все грізніші нам ллєш.
А душа в тебе, мов в Телета.
І, коли гострять меч на бруску твердім,
Ти від страху дрижиш, зуби всі цокотять
Від укусів їдких Клеона.
34. Однак Перікл був непохитний: він спокійно й мовчазно терпів образи й незадоволення. Він вислав до берегів Пелопоннесу флот із ста кораблів, але сам не взяв участі в цьому поході, а залишився в місті, міцно тримаючи в руках владу, поки не відійшли пелопоннесці. Оскільки народ далі ремствував на хід війни, Перікл намагався задобрити його роздачею грошей і видав постанову про заснування колоній. З цією метою він виселив з Егіни всіх до одного її жителів і поділив острів за жеребом між афінянами. Деяку втіху дали йому біди, які посипались на ворогів. Так, флот, що відправився проти Пелопоннесу, сплюндрував країну на великому просторі, поруйнував села й невеликі міста, а сам Перікл із сухопутним військом вторгся в Мегаріду й ущент спустошив її. Безперечно, вороги, хоч і завдали афінянам дошкульної шкоди на суші, самі зазнали великих бід з моря від афінян, тож навряд чи змогли б довго вести війну, бо скоро виснажилися б, як це з самого початку передбачав Перікл, коли б якась вища сила не перекреслила людські розрахунки. Спершу місто вразила якась страшна пошесть , жертвами якої стали громадяни в розквіті сил і віку. Хвороба ця спричиняла людям нестерпні душевні й тілесні муки, через що вони пройнялись злобою до Перікла. Як люди в нестямі від болю ображають лікаря або батька, так і афіняни проклинали Перікла за підмовою його ворогів, які пояснювали виникнення цієї зарази скупченням сільського населення в місті, коли влітку сила-силенна народу змушена була жити в напхом напханих тісних халупах та душних наметах, до того ж людям доводилося вести життя сидяче й бездільне замість попереднього на свіжому повітрі та на роздоллі. А винуватцем оцього всього є той, хто на час війни загнав сільський люд за міські мури і, ні за що маючи таке зборище народу, спокійно позирає, як люди, замкнені, мов худоба у хліві, заражаються одне від одного, і не дає їм змоги поправити своє становище та подихати на повні груди.
35. Щоб як-небудь полегшити це горе, а також наробити шкоди ворогам, Перікл спорядив сто п'ятдесят кораблів, посадив на них багато добірних гоплітів і вершників і вже мав відчалювати. Він хотів цією велетенською військовою силою вселити в серця співгромадян надію, а ворогам нагнати страху. Військо вже заповнило кораблі і сам Перікл піднявся на свою трієру, коли раптом почалося сонячне затемнення і стало темно. Всі налякалися, бачачи в цьому лиховісну призвістку. Помітивши, що стерничий смертельно настраханий і збентежений, не знає, чи відчалювати йому, чи ні, Перікл підняв свій плащ перед його обличчям і, заслонивши його, запитав стерничого, чи бачить він у цьому плащі якесь лихо або призвістку якогось лиха. Той відповів, що ні. «Яка ж тоді різниця між цим і затемненням сонця? - запитав Перікл. - Хіба те, що предмет, який заслонив сонце, більший від плаща». Про це розповідають філософи у своїх лекціях.
Відправившись з флотом у похід, Перікл не здійснив нічого такого, що відповідало б таким велетенським приготуванням до походу. Він обложив священне місто Епідавр (110) і сподівався взяти його, але зазнав невдачі через моровицю. Від неї гинули не тільки афінські воїни, а й усі, хто в той чи інший спосіб стикався з військом. Через це афіняни висловлювали своє незадоволення владою Перікла. Він пробував їх заспокоїти й підбадьорити, але йому не вдалося вгамувати їхній гнів і переконати їх. Вони заспокоїлись тільки тоді, коли на основі голосування позбавили його посади стратега і наклали на нього грошовий штраф, розмір якого подають по-різному: у п'ятнадцять талантів як найменший і в п'ятдесят - як найбільший. Обвинувачем у цьому процесі виступав, за Ідоменеєм, Клеон, за Теофрастом - Сіммій, а за Гераклідом Понтійським - Лакратід.
36. Невдоволення народу не тривало довго: подібно до того, як бджола залишає в рані своє жало, так і афіняни, які образили Перікла, залишили свій гнів. Але особисті справи склалися в Перікла якнайгірше: внаслідок зарази він утратив багатьох близьких людей, крім того, гнітили його чвари в сім'ї. Старший із законних його синів, Ксантіпп, був від природи марнотратний і, як на зло, його молода дружина, дочка Тісандра, сина Епіліка, хотіла жити на широку ногу. Син нарікав на скупість батька, котрий відпускав йому небагато грошей. Якось Ксантіпп послав до одного з друзів Перікла слугу з проханням позичити йому гроші нібито за згодою батька і дістав їх. Коли через деякий час Періклів друг почав вимагати їх повернення, Перікл не лише не заплатив йому, а ще й подав на нього скаргу в суд. Молодий Ксантіпп, обурений цією подією, почав паплюжити батька. Спочатку він висміював його домашні заняття й розмови з софістами, наприклад, таку: якось один п'ятиборець ненароком поцілив дротиком Епітіма із Фарсала і вбив його. Перікл витратив цілий день, сперечаючись із Протагором (111), що чи кого, власне, слід уважати винуватцем нещасливого випадку: дротик чи того, хто його кидав, чи упорядників змагань. Мало того, за твердженням Стесімброта, сам Ксантіпп поширював брудну плітку про негідну поведінку своєї жінки; взагалі, він не змінив свого ворожого ставлення до батька аж до самої смерті. Ксантіпп захворів і помер під час пошесті.
Тоді ж Перікл утратив і сестру, а також багатьох друзів і найкращих своїх помічників в управлінні державою. Однак він не зломився і не втратив величі духу й розсудливості. Він не плакав, і ніхто не бачив його заплаканим на похороні будь-кого з рідних, поки наостанку не втратив останнього із законних синів, Парала. Це нещастя підкосило його остаточно: хоч він старався зберегти душевну рівновагу й показати спокій, але в ту хвилину, коли клав вінок на покійного дорогого сина, поглянувши на його обличчя, не витримав. Він ридма заридав, і сльози струмком полилися з очей; нічого такого з ним не трапилося за все життя.
37. Тим часом афіняни випробували інших стратегів для ведення війни і вдалися до послуг інших ораторів, але не знайшлося нікого, чий вплив і повага відповідали б високій посаді керівника держави. Афіняни затужили за Періклом і запрошували його знову на ораторську трибуну і в приміщення для стратегів. Але Перікл, прибитий горем, не виходив з дому, і тільки Алківіад та інші друзі вмовили його показатись народові.
Народ просив пробачення в нього за свою невдячність, і Перікл знову взявся за керівництво державними справами і був вибраний стратегом. Тоді він звернувся до народу з проханням відмінити закон про незаконнонароджених дітей, який він сам колись запропонував, бо боявся тепер, щоб за браком спадкоємців не перестали існувати його рід та ім'я. Суть цього закону була така. Задовго до того, як Перікл сягнув вершини свого значення в державі, вже маючи, як було сказано, законних дітей, він запропонував закон, на основі якого повноправними афінськими громадянами вважались лише ті, у кого і батько, і мати були афінськими громадянами. Коли перегодя єгипетський цар прислав як подарунок народові сорок тисяч медимнів пшениці (112) і її треба було поділити поміж громадян, то в зв'язку із згаданим законом виникло безліч судових процесів проти незаконнонароджених, походження яких досі ніхто не знав або не звертав на нього уваги; багато афінян стало тоді жертвами брехливих доносів. Майже п'ять тисяч чоловік на основі цього закону було визнано винними в незаконному привласненні громадянства і продано в рабство, а кількість тих, які зберегли за собою право громадянства і визнані були справжніми афінянами, становила чотирнадцять тисяч чотириста сорок чоловік. Дивно, звичайно, звучить, що закон, який з повною суворістю був застосований до багатьох громадян, був відмінений щодо того, хто його вніс, але сімейні нещастя, які спіткали Перікла і які були немов карою за його попередню гординю і зарозумілість, зворушили до глибини душі афінян. Вважаючи, що Перікл досить покараний вищою силою і що його прохання цілком зрозуміле з людської точки зору, афіняни погодились, щоб його син був внесений у списки членів фратрії (113) і носив його ім'я. Опісля син Перікла здобув перемогу над пелопоннесцями в морській битві біля Аргінуз і був засуджений до страти разом з іншими стратегами (114).
38. Імовірно, в той час Перікл заразився від пошесті. Проте хвороба його не мала гострого й тяжкого перебігу, як в інших, а проходила спокійно й затяжно із змінами то на краще, то на гірше, але поволі виснажувала тіло й поступово підривала душевні сили хворого. Теофраст, який у своєму «Моральному трактаті» ставить питання, чи може характер людини мінятися від зовнішніх чинників і чи людина позбувається мужності під впливом тілесних мук, розповідає, що Перікл показав одному своєму приятелеві, котрий відвідав його під час хвороби, ладанку, що її жінки повісили йому на шию; очевидно, стан його здоров'я був дуже поганий, коли він ладен був терпіти таку нісенітницю.
Коли Перікл уже був при смерті (115), біля нього зібралися щонайкращі громадяни і його друзі, які залишилися в живих. Вони говорили про його небуденні якості і значення в державі, перелічували його подвиги й численні військові трофеї: адже він поставив від імені держави дев'ять трофеїв на честь перемог, які здобував, коли його обрали на стратега. Вони вели таку розмову, певні, що він уже втратив свідомість і нічого не розуміє. Але Перікл уважно все це слухав і, перебивши їх, сказав, що він дивується їхній мові, бо вони хвалять його і згадують такі його заслуги, якими він завдячує в не меншій мірі своєму щастю і до яких причетні були інші стратеги, а так і не згадали найпрекраснішої і найважливішої з його заслуг: «Адже з моєї вини,- підкреслив він,- ніхто з афінян не носив жалобу».
39. У Перікла подиву заслуговують не лише скромність і лагідність, які він зберігав протягом своєї багатогранної діяльності навіть серед лютої ворожнечі, а й високий дух: величезною своєю заслугою він уважав те, що, перебуваючи при кермі держави, ніколи не керувався ні заздрістю, ні гнівом і ні в кому не вбачав свого непримиренного ворога. На мій погляд, його прізвисько «Олімпієць», хоч і звучить надумано й гучно, та все-таки підходить йому і не повинне викликати заздрості; Олімпійцем прозваний він заслужено, бо і вдачі він був доброзичливої і, незважаючи на могутню владу, життя вів чисте й нічим себе не заплямував. Подібно ми вважаємо, що боги, які за своєю природою є носіями добра, а не винуватцями зла, з повним правом владарюють і панують над всесвітом. Інакше розповідають поети, які одурманюють нас неуцькими поглядами і самі собі заперечують своїми небилицями. Місце, в якому живуть боги, вони називають оселею безпечною і затишною, де не буває ні вітрів, ні хмар, де небо ясно-прозоре і де вічно сяє чисте світло (116). Таке життя, за їхніми уявленнями, якраз і подобає блаженним і безсмертним створінням. Разом з тим поети зображають життя богів, котре сповнене чвар, ворожнечі, гніву та інших подібних пристрастей, які не до лиця навіть людям, що мають глузд. Але ж такі питання, очевидно, слід розглядати в іншого роду творах.
Що стосується Перікла, то дальший хід подій дав змогу афінянам відчути, чим він був для них, і жалкувати за ним. Навіть ті, кого за життя Перікла гнітила його влада, тому що вона неначе затьмарювала їх, після його смерті змушені були визнати, випробувавши владу інших ораторів і вождів, що досі не було такої людини, яка краще за нього зуміла б поєднати скромність з почуттям гідності й повагу з лагідністю. Тепер виявилось, що його влада, яка викликала заздрість і яку називали єдиновладдям і тиранією, була рятувальною опорою державного ладу. Нечуваний занепад моралі, який намітився в суспільстві, Перікл послаблював і приборкував, не даючи йому змоги проявитись і перетворитися в невиліковну недугу.
Книга: Плутарх Перікл і Фабій Максім Переклад Й. Кобова, Ю. Цимбалюка
ЗМІСТ
На попередню
|
|
