Додати в закладки

  
Переклад Translate

Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.

Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Плутарх Перікл і Фабій Максім Переклад Й. Кобова, Ю. Цимбалюка

1. Так себе проявив Перікл у вчинках, гідних згадки; після їх опису приступаю до розповіді про Фабія (1).

За переказом, якась німфа або, як гадають інші, звичайна тубільна жінка, зійшовшись з Гераклом на березі Тібру, народила сина, Фабія, який дав початок розгалуженому і славнозвісному в Римі родові Фабіїв. Деякі автори пишуть, начебто перші члени цього роду в давнину називалися Фодіями, тому що ловили диких звірів з допомогою ровів; іще й досі рів у римлян називається «фосса» (Гозза), а копати - латиною - «фодере» (fodere) (2). З бігом часу, коли вимова двох звуків змінилася, Фодії стали Фабіями.

Цей рід дав багатьох видатних людей: четвертим нащадком найзнаменитішого із них Рулла, прозваного римлянами Максімом (3), тобто «Найвеличнішим», був саме Фабій Максім, життя якого тепер ми й беремось описати. Цей Фабій мав прізвисько «Веррукоза» через свою тілесну ваду - невелику бородавку, яка виросла в нього над верхньою губою. Інше його прізвисько було Овікула, що означає Овечка, дане йому ще в дитинстві за лагідну вдачу й неквапливість. Спокійний, мовчазний, він дуже обережно брав участь у дитячих іграх, повільно й важко засвоював науки, які вивчав, легко піддавався впливові товаришів і підкорявся їм, через що на сторонніх людей справляв враження тупого і млявого. Лише деякі вбачали в його натурі непохитність, глибину, душевну велич, щось від лева. Але невдовзі, підштовхуваний обставинами, він довів усім, що позірна його бездіяльність - це не що інше, як непіддатливість пристрастям, що його обережність говорить про розсудливість, а неповороткість і повільність - про рішучість і наполегливість.

Бачачи, які великі завдання чекають Римську державу і скільки війн їй доведеться вести, він привчав до війни своє тіло, немов зброю, дану йому природою, і заодно вправлявся в красномовстві - засобі переконувати народ, а це, як ніщо інше, мало знадобитися йому в житті. Його красномовство відзначалося не прикрасами та пустими й дешевими блискітками, а власною думкою, чіткістю і глибиною висловлювання, що, як твердять, ріднить його із стилем Фукідіда. Збереглася тільки одна з промов Фабія до народу - похвала синові, який був консулом і скоро після цього помер (4).

2. Фабія Максіма п'ять разів обирали консулом. Перше його консульство відзначалось тріумфом над лігурійцями . Переможені в битві і зазнавши великих утрат, вони були відкинуті в глибину Альп і перестали нападати та грабувати прикордонні області Італії.

Коли Ганнібал вторгнувся в Італію і здобув першу перемогу біля річки Требії (6), він повів військо через Етрурію, плюндруючи країну та наганяючи на римлян несказанний жах. При цьому, крім звичайних небесних явищ, таких, як громи та блискавки, мали місце зовсім неймовірні й досі небувалі. Так, розійшлися чутки про те, начебто щити враз самі собою вкривалися кров'ю, близько Анція (7) під час жнив селяни жали оббризкані кров'ю хліба, з неба падали розпечені й палаючі камені, над Фалеріями (8). розкрилося небо і звідти випала й розсипалась по землі тьма-тьмуща табличок, а на одній з них були написані такі слова: «Марс брязкає зброєю». Але консула Гая Фламінія, від природи запального, честолюбного й окриленого блискучим бойовим успіхом, який випав на його долю, коли він несподівано, всупереч наказові сенату і незважаючи на опір товариша по посаді, вступив у бій з галлами і завдав їм нищівної поразки,- такі знамення не бентежили.

Вони стурбували багатьох римлян, але не звертав на них уваги і Фабій Максім, бо вважав їх надто неправдоподібними. Дізнавшись про малочисельність ворожого війська і його скрутне становище в грошових засобах, він радив римлянам поки що не вступати в бій з полководцем, в розпорядженні якого є військо, загартоване в багатьох боях, а послати допомогу союзникам, міцно тримати в руках міста й дати силам Ганнібала виснажитись самим по собі, як гасне слабий вогник, нічим не підкріплений.

3. Однак переконати Фламінія Фабій так і не зумів. Заявивши, що він не дозволить ворогові наблизитись до Рима і не допустить, як колись Камілл (9), щоб битва за місто точилася на його мурах, Фламіній наказав військовим трибунам виводити військо, а сам скочив на коня. Раптом кінь без будь-якої зрозумілої причини сполошився, затремтів і скинув консула. Той упав і вдарився головою, але від свого задуму не відмовився. Він рушив назустріч Ганнібалові, як постановив на самому початку, і вишикував своє військо для битви коло Тразіменського озера в Етрурії (10). Коли вже закипів бій, у самому його розпалі почався землетрус, від якого потерпіло декілька міст, річки змінили свої річища, схили гір укрилися розколинами. Дивно те, що хоч сила землетрусу була дуже велика, ніхто з тих, хто бився, його не помітив. Фламіній, який показав і хоробрість, і силу, загинув на полі бою, а разом з ним поліг цвіт війська. Решта кинулась навтьоки, зчинилась страшна різанина, п'ятнадцять тисяч римлян поклали свої голови в бою, стільки ж потрапило в полон. Ганнібал наказав відшукати поміж убитими тіло Фламінія, щоб, віддаючи данину хоробрості консула, з почестями його похоронити, але його не знайшли серед мертвих, та й невідомо, де воно ділося.

Що стосується поразки біля Требії, то ні консул, який повідомляв Рим про результат битви, ні гонець, посланий із звісткою, не сказали правди - обидва збрехали, начебто одержано перемогу, але хистку, ненадійну. На цей раз претор Помпей, заледве дізнавшись про поразку, негайно скликав народні збори і сказав прямо, без викрутасів: «Римляни, ми програли велику битву, військо перебито, консул Фламіній загинув. Подумайте про свій порятунок і безпеку». Ці слова схвилювали все місто, немов буревій розбурхав море. Всі сторопіли, не могли зібратися з думками, не знали, що їм чинити, але накінець усі зійшлися на тому, що виняткове становище вимагає необмеженої влади (римляни називають її диктатурою) і людини, яка б міцно й безстрашно взяла її в руки, а такою є, на загальну думку, один тільки Фабій Максім, бо його розважливість і чесність відповідають високій посаді диктатора, до того ж він у такому віці, коли тілесні сили можуть сприяти тим задумам, які виношує душа, і його відвага поєднується з розважливістю.

4. Після затвердження цього рішення Фабій став диктатором. Тоді він призначив начальником кінноти Марка Мінуція. Фабій насамперед просив у сенату дозволу їздити на коні під час військових дій. Річ у тім, що на підставі якогось стародавнього закону було це заборонено чи то через те, що римляни ударну силу війська вбачали в піхоті і в зв'язку з цим вважали за обов'язок полководця перебувати в строю піхоти й не покидати його, чи то хоч у такий спосіб хотіли владу диктатора зробити залежною від народу, бо в усьому іншому вона була величезна й необмежена. Так чи інакше Фабій, бажаючи з самого початку показати народові велич і силу своєї влади для того, щоб домогтися в громадян повної покори його наказам, вийшов у супроводі двадцяти чотирьох лікторів. Коли консул, який залишився живим, вийшов йому назустріч, Фабій через слугу наказав йому розпустити своїх лікторів, скласти відзнаки консульської влади і з'явитися до нього як приватна особа (11).

Відтак Фабій приступив до виконання своїх обов'язків якнайкраще, бо в першу чергу звернувся до богів. Він переконував народ, що причиною їхньої поразки було не боягузство воїнів, а зневажливе, неуважне ставлення полководця до божества, тому закликав громадян не боятися противника, а умилостивити й шанувати богів, причому не вселяв римлянам марновірства, а благочестям зміцнював хоробрість, добрими надіями на допомогу богів виганяв страх перед ворогами, надихаючи громадян відвагою. У той же час римляни звернулися за порадою до багатьох таємничих пророчих книг, званих Сівіллиними (12), і тоді, кажуть, виявилося, що деякі пророцтва, які в них містилися, мали пряме відношення до справ і подій того часу. Однак прочитане в цих книгах було заборонено доводити до загального відома. Диктатор, з'явившись перед народом, дав богам урочисту обітницю принести їм у жертву приплід кіз, свиней, овець і корів, •що його вигодують навесні гори, долини, луки й пасовиська Італії (13), а також влаштувати музичні змагання й театральні вистави, призначивши на це триста тридцять три тисячі сестерціїв і триста тридцять три з третиною денарія (на грецькі гроші це становить вісімдесят три тисячі п'ятсот вісімдесят три драхми і два оболи и. Важко сказати, чому саме така сума була так точно вирахувана й поділена, можливо, римляни хотіли цим прославити силу трійці (15),- бо це число досконале за своєю природою, воно перше з непарних містить у собі початок множинності, і являє собою елементи кожного наступного числа, змішуючи їх і поєднуючи гармонійно.

5. Таким чином, скерувавши думки народу до богів, Фабій вселив у його серця віру в краще майбутнє, сам же особисто повністю покладався на себе, впевнений, що бог дає успіх тому, хто відважний і розсудливий. Він рушив проти Ганнібала, але не з метою вступати з ним у бій, а щоб поступово ослаблювати його міць, протиставивши нестачі запасів у карфагенян - їх невичерпність у римлян, малочисельності ворогів-чисельну перевагу свого війська. Тим-то Фабій ставав табором на височинах, недосяжний для ворожої кінноти, не рухався, коли ворог стояв на місці, а коли той вирушав у, дорогу, він обходив гори, раз у раз з'являючись на такій відстані, що його не можна було змусити до бою проти волі, але в той же час міг тримати противника в постійному страху перед битвою. Через те, що Фабій так тягнув час, він викликав зневагу до себе: його гудили в римському таборі, вороги обзивали його боягузом і бездарним полководцем.

Лише одна людина була іншої думки щодо цього, а саме - Ганнібал. Тільки він один проникливо усвідомив, у чому полягає сила Задуму Фабія, він розгадав його спосіб ведення війни, тому вирішив хитрощами або силою змусити Фабія вступити в бій, бо інакше карфагеняни програють війну. Вони не могли пустити в хід зброю, яка давала їм перевагу перед ворогом, у той же час те, в чому вони поступаються римлянам, тобто люди й грошові запаси, спроквола тануть і витрачаються даремно. Ганнібал пускався на всілякі військові хитрощі і прийоми, намагаючись, мов досвідчений атлет, знайти слабке місце у противника: він нападав на Фабія, непокоїв його, змушував не раз міняти позиції, коротше, робив усе, щоб той відступився від обережності. Але Фабій, упевнений в правильності свого способу ведення війни, непохитно стояв на своєму. Фабію не давав спокою начальник кінноти Мінуцій, який не в пору рвався в бій, поводив себе визивно і, запобігаючи перед воїнами, розпалював у них безглузде прагнення битись та вселяв марні надії. Його однодумці глузували з Фабія і зневажливо називали його «дядьком» Ганнібала, а Мінуція розхвалювали як велику людину й гідного Рима полководця. А той ще більше зазнавався і роззухвалювався, насміхався з розмішування табору на високих місцях, мовляв, диктатор невпинно турбується про красиві видовища - щоб римлянам було добре видно, як карфагеняни спалюють і спустошують Італію. Мінуцій питав друзів Фабія, чи не тому він хоче підняти військо до неба, що йому нічого робити на землі, або чи не думає він часом відірватись від ворогів, сховавшись за хмарами та мрякою? Коли друзі переповідали це Фабію й радили дати бій, щоб припинити злісні наклепи, він відповідав: «Мене вважали б ще більшим боягузом, ніж вважають тепер, якби я, злякавшись насмішок і глузування, відрікся від свого задуму. У страху за батьківщину немає нічого ганебного, а ось дати себе залякати людською думкою, наклепами та лайкою не до лиця людині, наділеній такою владою, інакше він стане рабом тих, хто затіває дурну справу, тоді як він повинен наказувати їм і панувати над ними.

6. Незабаром Ганнібал зробив помилку. Бажаючи якомога далі відійти від Фабія, що невідступно йшов за ним, і вийти за рівнину, де було б удосталь паші для коней, він наказав провідникам зразу після обіду вести військо до Казіна. А ті, не зрозумівши його як слід через чужоземну вимогу слова «Казін», повели його військо до меж Кампанії, до міста Казіліна, поділеного пополам річкою, яку римляни називають Волтурном. Місцевість ця звідусіль оточена горами, лише до моря пролягає вузька долина, де від розливу річки утворюються болота, а по боках тягнуться глибокі піщані дюни до самого берега моря, об який розбиваються бурхливі морські хвилі і який не придатний для причалювання кораблів. Коли Ганнібал спускався в долину, Фабій, який прекрасно знав усі дороги в цій місцевості, обійшов його і закрив вихід загоном із чотирьох тисяч важкоозброєних піхотинців, решту війська розташував зручно на горбах, а сам з легкоозброєними й найхоробрішими напав на тили карфагенян і викликав велике замішання в усьому війську Ганнібала, яке втратило вбитими близько восьмисот чоловік.

Тоді-то Ганнібал зрозумів, що потрапив у пастку, і, оцінивши небезпеку, в якій опинився, наказав розіп'яти провідників. Він хотів відступити, але йому довелось відмовитись від задуму вступити в бій і витіснити ворогів, які опанували перевал. Усі карфагеняни занепали духом ї вже не бачили виходу із скрутного становища, бо були оточені з усіх боків, але Ганнібал не розгубився і придумав спосіб, як обманути ворога. А полягав він ось у чому. Ганнібал наказав зібрати близько двох тисяч биків, захоплених у римлян, і прив'язати кожному з них до рогів смолоскип, віхоть прутиків або в'язку хворосту, а відтак уночі за умовним знаком запалити їх і гнати биків на горби й межигір'я, яке охоронялось ворожими вартовими. У той час, як виконувались його розпорядження, запали вже сутінки, і Ганнібал з усім військом почав поволі просуватись уперед. Поки полум'я на рогах биків було невелике й горіло тільки дерево, бики спокійно йшли до підніжжя гір. З подивом гляділи зверху пастухи й волопаси на вогні, що сяяли на кінцях рогів; їм здавалося, що внизу струнко крокує ціле військо, освітлюючи собі дорогу незліченними світильниками. Коли ж роги загорілися до самих коренів і передали відчуття пекучого жару живому м'ясу, бики, мотаючи від болю головами, безладно кинулись наосліп. Запалюючи один на одному шерсть, ошалілі від мук і страху, вони погнали до гір з палаючими головами й хвостами і всюди від них загорялися дерева й кущі. Страхітливим було це видовище для римлян, які пильнували ущелину; вогні видались їм смолоскипами в руках людей, що бігли. Римлян охопив жах, бо їм здавалося, що вороги оточили їх і нападають на них звідусюди. Через те вони не зважились залишатись на своїх місцях, покинули прохід і відступили до великого табору. Скориставшись цим, підійшла легка піхота Ганнібала і зайняла перевал, решта війська пройшла вже безперешкодно, несучи з собою багату здобич.

7. Фабію ще вночі пощастило розгадати підступ Ганнібала (в руки римлян потрапило декілька биків, які блукали самотньо) . Боячись нічної засідки, він тримав військо напоготові, але своїх позицій так і не залишив. Коли розвидніло, він, переслідуючи карфагенян, напав на їхні тили. Дійшло до рукопашної, внаслідок незручного поля бою виникло велике замішання, аж поки послані Ганнібалом спритні іспанці, які мали неабиякий досвід лазити по горах, не вдарили на тяжку римську піхоту і, перебивши багатьох, змусили Фабія відступити. Ось тоді невдоволення і зневага до Фабія сягнули вершини. Адже, відмовившись від думки вступати в бій з Ганнібалом, він покладав надії перемогти його розсудливістю й далекоглядністю, але й тут, як виявилось, він зазнав невдачі і дав себе перехитрити. Щоб ще більше підсилити гнів римлян проти Фабія, Ганнібал, підійшовши до його маєтку, наказав спалити й спустошити все навколо, заборонив лише зачіпати володіння Фабія, ба навіть поставив сторожів, щоб ніхто там нічого не пошкодив і нічого не пограбував.

Коли звістка про це дійшла до Рима, обвинувачення Фабія посилились, трибуни безупинно виступали проти нього перед народом, а найбільше старався й підбурював римлян Метілій, керуючись не особистою ненавистю до Фабія, а з розрахунку, що наклепи на диктатора прислужаться славі начальника кінноти Мінуція, якому Метілій доводився родичем. До того ж сенат не приховував свого, незадоволення з приводу договору, який Фабій уклав з Ганнібалом, про обмін полонених: вони домовились обмінювати людину на людину, якщо ж у якоїсь із сторін виявиться більше полонених, то за кожного полоненого слід було платити двісті п'ятдесят драхм. Коли обмін полоненими закінчився, виявилось, що в Ганнібала залишилось ще двісті сорок римлян. Сенат відмовився викупити їх і виніс Фабію догану за те, що він повів себе недостойно й завдав шкоди державі, намагаючись викупити тих, хто потрапив у ворожий полон через власне боягузтво. Дізнавшись про це, Фабій спокійно зустрів гнів співгромадян. Не маючи грошей і в той же час не бажаючи підвести Ганнібала й віддати земляків на поталу ворогам, він відправив у Рим сина з дорученням продати його маєток і виручені гроші негайно привезти йому в табір. Юнак продав землю й незабаром вернувся, тоді Фабій відправив Ганнібалові викуп і одержав полонених. Потім багато з них хотіли повернути Фабію гроші, але він ні в кого нічого не взяв, а подарував їм їх борг.

8. Коли через деякий час жерці викликали Фабія в Рим для участі в якихось жертвоприношеннях, він передав керівництво військом Мінуцію, причому як головнокомандуючий не тільки заборонив йому вступати з ворогом у бій і взагалі в будь-які сутички, а й просто радив йому і просив цього не робити. Однак Мінуцій ніскільки не звертав уваги на його слова, а зразу почав непокоїти карфагенян і, довідавшись одного разу, що Ганнібал значну частину свого війська вислав для придбання продовольства, напав на тих, що залишилися, загнав у табір, завдавши великої шкоди ворогам й нагнав на них жаху, бо їм здавалося, що їх візьмуть в облогу. Коли війська Ганнібала почали повертатися в табір, Мінуцій спокійно відступив. Від цього подвигу він неймовірно загордився та й воїнам вселив відчайдушну відвагу.

Чутка про цю перемогу, сильно перебільшену, швидко досягла Рима. Почувши про це, Фабій сказав, що більше, ніж невдачі Мінуція, він боїться його удачі. Народ на радощах заполонив форум, і народний трибун Метілій, піднявшись на ораторське підвищення, виголосив промову, в якій на всі лади вихваляв Мінуція, а Фабія звинувачував у нерішучості, боягузтві, навіть у зраді. Водночас він засуджував і інших впливових значних громадян, мовляв, вони від самого початку затіяли війну аби позбавити народ його прав і встановити в державі єдиновладдя, яке своїми повільними діями дасть Ганнібалу змогу закріпитися в Італії і з часом підкорити її повністю після одержання нових підкріплень з Африки.

9. Фабій у своєму виступі й не думав виправдовуватись перед трибуном. Він сказав тільки, що після завершення жертвоприношень та інших обрядів повернеться до війська й покарає Мінуція за те, що той усупереч його наказові вступив у бій з ворогом. Зміркувавши, що Мінуцію загрожує небезпека, народ зчинив нечуваний галас. Адже за законом диктатор має право закувати в кайдани, навіть стратити без суду, та й всі думали, що Фабій, якому урвався терпець, у своєму гніві виявиться суворим і невблаганним, але зі страху ніхто не зважився слово писнути. Лише Метілій, який, бувши народним трибуном, міг покладатися на свою недоторканість (лише це звання зберігало свою силу після вибору диктатора, тоді як інші службові особи втрачали свої права), рішуче настоював на тому, щоб народ не видавав Мінуція й не дозволив, аби він зазнав такої долі, як син Манглія Торквата, якому батько наказав відрубати голову, незважаючи на те, що юнак здійснив ратний подвиг і був нагороджений вінком переможця (16), нарешті, Метілій закликав народ позбавити Фабія необмеженої влади й передати її тому, хто може і хоче врятувати Рим. Його промова схвалювала римлян, але вони не насмілилися змусити Фабія відмовитись від диктатури, хоч він не втішався в них доброю славою, а постановили, щоб Мінуцій мав рівну з Фабієм військову владу й нарівні з диктатором мав право керувати бойовими діями. Ця постанова не мала прикладу в історії Риму, але невдовзі після розгрому біля Канн становище повторилося. Сталося так, що диктатор Марк Юній перебував з військом у таборі, а в зв'язку з тим, що в битві полягло багато сенаторів і виникла потреба поповнити склад сенату, був обраний другим диктатором Фабій Бутеон (17). Він з'явився на народні збори, призначив нових сенаторів для поповнення сенату й того ж самого дня, відпустивши лікторів, розпустив свою свиту, змішався з юрбою й зайнявся на форумі своїми особистими справами як будь-яка приватна особа.

10. Наділивши Мінуція однаковою владою з диктатором, недруги Фабія мали на увазі остаточно принизити його, але вони зовсім не знали, що це за людина. Обмеженість їх він не вважав лихом для себе. Коли одного разу хтось зауважив Діогену (18): «Ці люди насміхаються з тебе», то почув таку відповідь: «Ці насмішки не стосуються мене», бо філософ виходив з того, що насміхатися можна лише з тих, хто насмішки відносить до себе й бере їх до серця. Так само й Фабій легко й незворушно терпів те, що сталося, підтверджуючи слушність думки тих філософів, які доводять, що людину добру й чесну неможливо ні образити, ні знеславити. Нерозумність народу прикро вражала його, оскільки шкодила інтересам держави, бо нестямне честолюбство Мінуція одержало тепер змогу проявити себе в битвах. Боячись, що Мінуцій, цілком одурманений марнославством і пихою, накоїть бозна-якого лиха, Фабій непомітно виїхав з Рима. Після прибуття до табору він застав Мінуція вже не злегка зарозумілим, а вщерть сповненим безмежної пихи. Він вимагав від Фабія, щоб вони командували військом по черзі. Фабій не міг з цим погодитися і розділив з Мінуцієм військо, бо волів один командувати його частиною, аніж усім військом по черзі. Перший і четвертий легіони він узяв собі, а другий і третій залишив Мінуцію, порівну були поділені й війська союзників. Мінуцій радів і чванився, що заради нього була принижена і спотворена краса найвищої й наймогутнішої влади, але Фабій не переставав нагадувати йому, що, коли він має здоровий глузд, то повинен зважити, що тепер його суперником буде не Фабій, а Ганнібал; коли ж він хоче суперничати із своїм товаришем по посаді, то хай бережеться, аби громадяни не подумали, що обдарований почестями переможець менше турбується про їх порятунок і безпеку, ніж принижений ними переможений.

11. Однак Мінуцій вважав ці поради старечою балаканиною. Він забрав частину війська, яка йому дісталася, і став власним табором окремо від Фабія. Ганнібал прекрасно знав, що творилося в римському таборі, і уважно стежив за дальшим розвитком подій. Між військами римлян і карфагенян височів горб, захопити який не становило ніяких труднощів, а міг він стати дуже зручним місцем для побудування військового табору. Навколишня рівнина здалеку здавалась гладенькою, бо на ній нічого не росло, але там і сям видніли невеликі рови й ями. Використавши їх, можна було без труднощів потай заволодіти горбом, але Ганнібал волів залишити його як приманку для битви. Помітивши, що Мінуцій відділився від Фабія, він розмістив частину своїх воїнів у ровах і ямах, а на світанку на очах римлян послав невеличкий загін зайняти горб, розраховуючи виманити Мінуція на бій за оволодіння цим місцем. І сталося так, як він гадав. Спочатку Мінуцій вислав легку піхоту, потім вершників і, нарешті, бачачи, що Ганнібал іде на допомогу своїм, які піднімалися на горб, рушив проти нього з усім військом у бойовому порядку. Зав'язався запеклий бій з тими карфагенянами, які з вершини горба метали списи; точився він з перемінним успіхом, аж поки Ганнібал побачив, що Мінуцій піддався на його хитрощі і тили римлян не захищені від нападу карфагенян, які причаїлися в засідках. На його знак вони враз вискочили із засідок і з оглушливим криком кинулись на ворога з усіх боків. Почалася січа тих, що стояли в тилу, невимовна паніка й жах охопили римлян, зникла самовпевненість Мінуція. Він запитливо поглядав то на одного, то на другого воєначальника, але ніхто з них не зважився залишатись на місці. Всі кинулись навтьоки, але й утеча не обіцяла порятунку: нумідійці (19) ганяли по рівнині, вбиваючи розпорошених римлян..

12. Римляни опинилися в скрутному становищі, але небезпеку, яка їм загрожувала, побачив Фабій. Він, немов передчуваючи лихо, тримав своє військо готовим до бою. Про хід бойових дій він дізнавався не від гінців, а сам особисто вів спостереження з місця, розташованого далеко перед табором. Коли Фабій помітив, що римське військо оточене й охоплене панікою, і коли залунали розпачливі крики воїнів, які вже не відбивались, а в страху безладно тікали, тоді він ляснув себе по стегну і, зітхаючи, озвався до присутніх: «Далебі, Мінуцій губить себе скоріше, ніж я гадав, але повільніше, ніж сам рвався туди». Фабій наказав негайно винести прапори (20) і повів військо, гукаючи: «Усі, кому дорогий Марк Мінуцій, вперед за мною на допомогу! Якщо він помилився, поспішаючи вигнати ворога, звинувачуватимемо його іншим разом!» Появившись на рівнині, він насамперед змусив до відступу нумідійців, які гасали по ній, а згодом ударив на тих, що зайшли римлянам у тил; всі, хто чинив опір, були перебиті, а решта, боячись потрапити в оточення й таку ж пастку, яку вони вготували римлянам, повернула назад і дременула. Коли Ганнібал побачив, що в битві настає перелом не на його користь і що Фабій напрочуд навально, як на його старі літа, пробиває собі дорогу до Мінуція на горб, він припинив бій, звелів трубити відбій і відвів карфагенян у табір. З задоволенням відступили й римляни. Кажуть, що, відходячи з поля бою, Ганнібал жартома сказав про Фабія до своїх друзів: «Ось і маєте. Хіба я не казав вам, що грозова хмара, яка зібралася на вершині, сипне колись градом і зливою?»

13. Після битви Фабій наказав зняти зброю з полеглих ворогів і відійшов, не зронивши жодного ущипливого чи сердитого слова про свого товариша по посаді. А Мінуцій зібрав своїх воїнів і так промовив: «Мої бойові товариші! Не помилитися у важливих справах - вище людських можливостей, але людині благородній і розумній помилка повинна стати повчальним уроком на майбутнє. Мушу визнати, що в мене зараз більше підстав дякувати долі, ніж нарікати на неї. Те, чого я довго не міг зрозуміти, стало мені зрозумілим за якусь часинку: я переконався, що не спроможний бути начальником над іншими. Мало того, мені самому потрібен начальник; гадаю також, що не личить прагнути до перемоги над тим, кому краще підкорятися. Немає в вас іншого начальника, ніж диктатор, а я буду командувати, щоб виявляти йому свою безмежну вдячність. Я першим буду слухняно виконувати його накази». Після такої промови він звелів підняти прапори й повів військо до табору Фабія. Увійшовши в табір, він підступив до намету диктатора. Всі вражено дивилися на нього, не розуміючи, в чому річ(4). Коли вийшов Фабій, Мінуцій велів покласти перед ним прапори і голосно привітав його як рідного батька, а його воїни вшановували воїнів Фабія, називаючи їх своїми «патронами» (так звертаються вільновідпущеники до тих, хто їх відпустив на волю). Коли запанувала тиша, Мінуцій сказав: «Сьогодні ти, диктаторе, здобув дві перемоги: хоробрістю переміг Ганнібала, а розсудливістю і щедрістю душі - товариша по посаді; першою ти нас врятував, другою напоумив нас,- тих, хто зазнав ганебної поразки від Ганнібала, а несподіваним порятунком зобов'язаний тобі. Я назвав тебе добрим батьком, бо не знав для тебе почеснішої назви. Моя вдячність тобі куди більша від вдячності рідному батькові, бо своєму батькові я один завдячую життям, тоді як ти врятував і мене і багатьох інших». З такими словами він обійняв Фабія й міцно поцілував. За їх прикладом і воїни обіймали й розціловували один одного, так що весь табір сповнився радості й солодких слів.

14. Незабаром Фабій склав повноваження диктатора. Знову було обрано двох консулів. Перші з них дотримувалися того самого способу ведення війни, що й Фабій, тобто уникали битви з Ганнібалом, подавали допомогу союзникам, не допускали, щоб вони відпадали. Та коли консулом був обраний Теренцій Варрон, людина незнатного походження, який уславився догоджанням народові й невитриманістю, зразу стало ясно, що його недосвідченість і неврівноваженість можуть поставити під загрозу існування Римської держави. Він-бо на народних зборах викрикував, що війні не буде кінця-краю, поки не перестануть призначати воєначальниками таких, як Фабій, і що він сам розгромить ворогів того ж таки дня, коли побачить їх. Відповідно до своїх пихатих слів він почав набирати величезне військо, якого римляни ще не виставляли в жодній битві: у стрій мало стати близько вісімдесяти восьми тисяч чоловік. Поведінка Варрона викликала у Фабія і у всіх тверезомислячих римлян зрозуміле побоювання. Вони вважали, що держава не скоро оговтається на випадок утрати стількох воїнів. Тим-то Фабій радив товаришеві Теренція по посаді, Емілію Павлу, досвідченому у військових справах, який, однак, не користувався прихильністю народу і був заляканий вироком, винесеним йому в якійсь справі, всіляко стримувати нерозважливий запал Теренція. Він зазначив, що доведеться вести війну за батьківщину не стільки з Ганнібалом, скільки з Теренцієм; обидва вони - Теренцій і Ганнібал - спішать дати бій; один тому, що не знає сил противника, другий тому, що не знає своїх слабких сторін: «Запевняю тебе, Павле,- вів далі Фабій,- мені можеш більше довіряти, ніж Теренцію, у всьому, що стосується Ганнібала, і я твердо переконаний, що коли цього року ніхто не вступить з ним у бій, він або загине, залишаючись в Італії, або змушений буде тікати чимдуж. Адже навіть тепер, коли він, здавалося б, став переможцем і володарем, ніхто з наших ворогів до нього не приєднався, а з війська, яке він привів із собою, залишилась ледве третина». На це, як передають, Павел так йому відповів: «Коли я, Фабію, задумуюсь над своїм становищем, то волію загинути від ворожих списів, ніж удруге ставати перед судом співгромадян. Але оскільки така вимога держави, то я постараюсь виявитися добрим полководцем, заслуживши похвалу від тебе, а не від усіх тих, хто змушує мене діяти не так, як я хочу». Після такої заяви Павел відправився на війну.

15. Теренцій наполягав на тому, щоб вони командували військом по черзі, кожний по одному дню, і, розташувавшись табором навпроти Ганнібала коло річки Авфіда (21), поблизу Канн, він на світанку дав сигнал до битви (це був пурпуровий плащ, який піднімали над наметом полководця). Попервах карфагеняни розгубилися, бачачи відвагу римського командуючого й величезне військо: адже їх було удвічі менше, ніж римлян. Ганнібал наказав воїнам готуватись до бою, а сам сів на коня і в супроводі декількох вершників піднявся на невисокий пагорб, звідки спостерігав за діями противника, який вже вишикувався в бойові лави. Один з його свити, на ім'я Гіскон, рівний за значенням Ганнібалу, сказав, що його вражає сила-силенна ворогів. На це Ганнібал, прискаливши очі, сказав: «А одна річ вражає ще більше, Гісконе, але ти її не помітив».- «Що саме?» - запитав Гіскон. «А те, що серед такої тьми-тьмущої людей немає нікого, кого б звали Гісконом». Жарт був несподіваним, всі засміялися і, спускаючись з пагорба, переповідали його зустрічним, так що веселість опанувала всіх, навіть свита Ганнібала не могла стриматись від сміху. Оскільки це відбувалося на очах карфагенян, вони набралися бадьорості, вважаючи, що лише глибоке презирство до ворога давало їхньому полководцеві підставу так безтурботно сміятися і жартувати віч-на-віч з небезпекою.

16. Під час битви Ганнібал вдався до військових хитрощів, По-перше, він так вишикував своє військо, що до вітру воно було звернене спиною. А вітер цей налетів, як палючий смерч, і, піднімаючи з піщаної рівнини хмари куряви, гнав їх понад лавами карфагенян прямо в обличчя римлянам, змушуючи їх відвертатися й ламати бойовий порядок. Друга його хитрість полягала в тому, що на обох флангах він розмістив найсильніших і найхоробріших воїнів, а найменш надійними наповнив середину, яка клином висувалась далеко вперед. Він дав найдобірнішим відділам такий наказ: коли римляни розіб'ють центр, який під натиском, цілком імовірно, подасться назад, утворюючи півколо, і увірвуться в карфагенські ряди, вони повинні зробити поворот, навально напасти на фланги римлян і оточити їх, обійшовши ззаду. Це, очевидно, і стало причиною жахливої січі. Коли центр карфагенян відступив і римляни, переслідуючи ворога, заглибились у ворожі ряди, військо Ганнібала змінило свою форму і стало схожим на півмісяць. Начальники відбірних частин швидко повернули одні направо, інші наліво, напали на оголені фланги римлян, оточили їх і порубали всіх, хто не встиг вирватися з оточення.

Кажуть, що римську кінноту спіткало несподіване нещастя. Кінь Павла був, імовірно, поранений і скинув вершника. Вершники, які були поблизу, один за одним зіскочили з коней і захищали консула як піхотинці. Коли це побачили інші вершники, то подумали, що це наказ, зіскочили також з коней і зав'язали рукопашний бій. Помітивши це, Ганнібал зауважив: «Мені більше до вподоби таке становище, ніж брати їх у полон».

Один із консулів, Варрон, з небагатьма супутниками помчав у місто Венусію , а Павел у вирі ганебної втечі, весь вкритий ранами від списів і дротиків, охоплений гнітючим сумом, сів на якийсь камінь, чекаючи смерті від ворога. Кров так рясно стікала з його голови ї обличчя, що навіть друзі і слуги минали, не пізнаючи його. Тільки молодий патрицій Корнелій Лентул помітив і пізнав його. Він зіскочив з коня, підвів його до Павла і просив, щоб той сів на коня і врятував себе для блага співгромадян, яким тепер, як ніколи, потрібен добрий воєначальник. Але Павел відмовився виконати це прохання, переконав Корнелія знову сісти на коня, простягнув йому руку, піднявся з місця і промовив: «Скажи, Лентуле, Фабію Максіму і будь сам свідком того, що Павел Емілій до кінця дотримувався його порад і ні на мить не порушив даної йому обіцянки, та, на жаль, спочатку був переможений Варроном, а потім Ганнібалом». З таким дорученням Павел відпустив Лентула, а сам кинувся в січу й загинув. Кажуть, що в цій битві полягло п'ятдесят тисяч римлян, у полон потрапили чотири тисячі, крім того, не менше десяти тисяч було взято в полон у двох таборах після битви (23).

17. Після такої блискучої перемоги друзі радили Ганні-балові не змарнувати успіху і по п'ятах утікаючих ворогів увірватися в Рим. «Через чотири дні ти будеш обідати на Капітолії»,- говорили вони. Важко сказати, якими міркуваннями керувався Ганнібал, не приставши на пораду, найімовірніше, його нерішучість і боязкість слід приписати втручанню якогось демона чи бога. Тим-то, кажуть, карфагенянин Барка спересердя сказав йому: «Перемагати ти вмієш, а скористатися перемогою не вмієш» (24).

Так чи інакше, становище Ганнібала після перемоги змінилося невпізнанно: якщо до битви він не володів ні одним містом, ні одним торговим портом, ні однією гаванню, і ледве міг прогодувати військо, вдаючись до грабежу, та й вирушив у похід, не маючи за собою надійної опори, а тому блукав з військом, немов з великою розбійницькою зграєю, переходячи з місця на місце, то тепер йому підкорилась майже вся Італія. Більшість найзначніших племен перейшла на його бік. Капуя (25), друге за значенням місто після Рима, визнала його владу. Важким переживанням, за словами Евріпіда, є перевірка відданості друзів, те саме стосується і розсудливості полководців. До цієї битви розмови точилися тільки про боязкість і повільність Фабія, а зразу після неї в них стали вбачати не звичайну людську мудрість, а прояви якоїсь божественної далекоглядності, що так точно передбачила майбутні події, в які насилу можна було повірити, навіть переживши їх. Ось чому після битви Рим покладав на Фабія останні надії і в розважливості цього мужа шукав захисту, немов у храмі при священному вівтарі. Заслугою Фабія, його мудрості, було насамперед те, що жителі Рима залишились на місці і не порозбігалися хто куди, як це мало місце під час кельтського нашестя. Той самий Фабій, який тоді, коли, здавалось, державі нічого не загрожувало, виявляв обачливість і зневіру, тепер, коли всі вдалися в безмежну розпач і не бралися за роботу від страху, один ходив по місту спокійною ходою, з погідним обличчям, ласкаво розмовляв з людьми, припиняв голосіння жінок, розпускав зборища людей, що юрмилися в публічних місцях і ремствували. Він умовив сенаторів зібратися, підбадьорював службових осіб, і сам, немов уособлення влади й сили, приковував до себе увагу тих, що були наділені владою.

18. Фабій поставив біля міських воріт варту, щоб простолюд не розбігався й не покидав місто, призначив місце й час жалоби, наказав, щоб кожний, хто забажає, оплакував своїх загиблих у себе вдома впродовж тридцяти днів; після цього жалобу слід було припинити і припиняти будь-які вияви її в місті. Оскільки на ці дні припадало свято на честь Церери, вирішено було за краще не приносити ніяких жертв і не влаштовувати процесії, аби нечисленністю й смутком зібраних громадян не показувати наочно небувалий розмір нещастя, яке їх спіткало, бо самим богам приємно, коли їм віддають честь люди щасливі. Але всі заходи для умилостивлення богів і відвернення лиховісних прикмет, відповідно до порад ворожбитів, були виконані. В Дельфи відправлено Піктора, родича Фабія (26), запитати оракула, що робити. Коли виявилося, що дві весталки (27) порушили обітницю дівочої чистоти, одну з них живцем закопали в землю, як цього вимагав звичай, друга сама вкоротила собі вік. Проте найбільший подив викликає великодушне милосердя римлян щодо Варрона. Коли Варрон, який залишив поле бою, вернувся, присоромлений і згорьований, сенат і весь народ вийшли йому назустріч до воріт міста. Як тільки стих гамір, власті, найзнатніші сенатори, в тому числі й Фабій, похвалили його за те, що він після такого нещастя не впав у розпач, а з'явився, щоб узяти в свої руки кермо влади й подумати над тим, як можна врятувати закони і співгромадян.

19. Коли стало відомо, що після битви Ганнібал подався в інші області Італії, римляни набралися духу, зібрали нові війська і вибрали нових полководців. Із полководців найзнаменитішими були тоді Фабій Максім і Клавдій Марцелл. Вони користувалися однаковою повагою, хоч дотримувалися різних поглядів щодо ведення війни. Марцелл, як про це мова йде в його життєписі, відзначався невичерпним завзяттям і гордістю, був відмінним рубакою і взагалі за своєю природою належав до тих, кого Гомер називає «війнолюбними» і «хоробрими». Він не поступався Ганнібалу ні сміливістю, ні відчайдушністю і завдяки своїй відвазі домігся успіху в перших сутичках. Фабій, вірний своїм попереднім поглядам, розраховував на те, що Ганнібал рано чи пізно розтратить свої сили і дійде до крайнього виснаження, подібно до того, як борець від надмірного напруження й перевтоми дуже швидко втрачає свою силу. Ось чому, за словами Посідонія (28), римляни прозвали Фабія «щитом», а Марцелла - «мечем», бо стійкість і обачність Фабія, поєднані з завзяттям Марцелла, врятували Рим. Марцелл, немов бурхливий потік, у сутичках з Ганнібалом навальними ударами розхитував і підривав його сили, а Фабій виснажував і вимотував противника непомітно, немов ріка, яка поволі підмиває й руйнує берег. Кінець кінцем Ганнібал, утомлений від битв з Марцеллом і не ризикуючи вступати в бій з Фабієм, опинився в скрутному становищі. Адже майже весь час Ганнібалові довелось мати за противників цих двох, яких римляни вибирали то преторами, то проконсулами, то консулами. Кожний з них був консулом п'ять разів. Марцелла, коли він уп'яте був консулом, Ганнібалу вдалось заманити в засідку і вбити; що стосується Фабія, то всі спроби Ганнібала пустити в хід проти нього хитрощі й досвід, не привели ні до чого, хоча одного разу він трохи не обманув римського полководця. Ганнібал послав Фабію. підробленого листа нібито від імені перших і найвпливовіших громадян Метапонта (29), в якому вони обіцяли здати йому своє місто, якщо він підійде ближче, і запевняли, що змовники з нетерпінням чекають його приходу. Цей лист зробив своє. Фабій уже готувався вирушити вночі з частиною війська, але ворожіння по польоту птахів не предвіщало добра. Тому він відмовився від свого задуму й невдовзі дізнався, що листа склав Ганнібал, який підготував йому в Метапонті засідку. Таке щасливе закінчення можна віднести на рахунок прихильності богів.

20. У випадках відпадання міст і бунту союзників, на думку Фабія, слід діяти лагідно, поблажливо стримувати їх, і присоромлювати, а не проводити слідства з приводу кожного підозріння і взагалі не ставитись до запідозрених суворо. Кажуть, що коли один воїн з племені марсів , який вирізнявся серед союзників своєю хоробрістю й походженням, намовляв декількох воїнів зрадити римлян, Фабій не впав у лють, а, навпаки, визнав, що того воїна безпідставно скривдили, причому сказав, що на цей раз він винуватить начальників, які роздавали винагороди не за заслуги, а з симпатії до того чи того воїна і поминули марса, але в майбутньому цей марс сам буде винен, якщо не звернеться до самого Фабія і не скаже, що йому потрібно. З цими словами він подарував марсу бойового коня і відзначив іншими почесними дарами, внаслідок чого цей воїн з того часу вирізнявся з-поміж інших зразковою вірністю та бойовим запалом. Фабій вважав дивним, що в той час як вершники й мисливці приборкують у тварин дикість, злобу і впертість радше доглядом, ласкою та кормом, ніж батогом або нашийником, ті, хто має владу над людьми, рідко коли стараються виправити своїх підлеглих ласкавістю й поблажливістю, а поводяться з ними гірше, ніж садівники з дикими смоковами, грушами чи сливами, коли роблять з них садові дерева, облагороджуючи їх породу.

Одного разу центуріони доповіли Фабію, що інший воїн, родом луканець(31), часто зникає з табору, залишаючи свій пост. Фабій розпитав, що вони знають про цього чоловіка. Всі в один голос посвідчили, що другого такого воїна знайти важко, надто розповіли про деякі його подвиги й докази його хоробрості. Тоді Фабій почав шукати причину, чому той без дозволу залишає табір, і з'ясував, що він закохався в якусь дівчину і на свій ризик щоденно віддалявся далеко від табору, аби зустрічатися з нею. Фабій велів привести до себе ту дівчину, так щоб луканець про це не знав, сховав її у своєму наметі, а потім викликав воїна і по-дружньому сказав: «Мені відомо, що ти всупереч римським законам і звичаям часто ночуєш поза табором. Знаю також, що ти раніше бездоганно поводив себе. Зваживши на твої ратні подвиги, я прощаю тобі твої провини, але на майбутнє приставляю до тебе нову варту». Воїн із здивуванням слухав ці слова, а Фабій вивів дівчину й передав її закоханому воїнові, зауваживши: «Вона тепер буде запорукою того, що ти залишишся в таборі разом з нами, а ти докажеш ділом, що не залишав табору з поганим наміром і що кохання не було пустою відмовкою». Таке розповідають про цей випадок.

21. Тарент, який вороги захопили зрадою, Фабій повернув римлянам у такий спосіб. В його війську служив один тарентинець, чия сестра, щиро до нього прив'язана й дуже віддана йому, залишалась у місті. В неї закохався бруттієць, який командував загоном, що його залишив Ганнібал для охорони міста. Це вселяло в тарентинця надію на успішне здійснення свого задуму. З відома Фабія він проник у місто, розпустивши чутку, нібито утік до сестри. Минуло днів декілька, а бруттієць не з'являвся. Дівчина вже подумала, що брат нічого не знає про її кохання, аж одного разу юнак сказав: «Там, у римському таборі, ходили чутки, нібито ти зв'язалася з якимось великим начальником. Хто це такий? Якщо він справді, як кажуть, людина порядна й відома, то немає значення, якого він походження, бо війна згладжує всі відмінності. Робити щось проти своєї волі - не сором, навпаки, вважай навіть за щастя, якщо в той час, коли топчуть справедливість, ти можеш мати справу не з грубим насильством». Після цієї розмови дівчина послала за бруттійцем і познайомила його з братом. Той, потураючи пристрасті бруттійця, завдяки чому сестра, здавалось, стала до чужинця ласкавішою й привітнішою, ніж раніше, швидко здобув його довір'я, так що без великих зусиль намовив закоханого, до того ж найманця, до зради, обіцявши йому від імені Фабія щедрі дари. Так принаймні розповідає про ці події більшість письменників. Тільки деякі пишуть, що бруттійця перетягнула на сторону римлян не тарентинка, а бруттійка, наложниця Фабія. Коли вона дізналася, що начальник бруттійського загону її земляк і знайомий, вона переговорила з Фабієм, мала розмову з бруттійцем під мурами міста і намовила його перейти на бік римлян.

22. Водночас Фабій, щоб відвернути увагу Ганнібала від Тарента, послав війську, яке стояло в Регії (32), наказ вторгнутися в Бруттій і взяти приступом Кавлонію. Військо це складалося з восьми тисяч воїнів, здебільшого перебіжчиків і найгіршого сорту негідників, перевезених Марцеллом з Сіцілії, через те загибель цих людей не завдала б державі майже ніякої шкоди чи горя. Пожертвувавши ними, Фабій сподівався такою приманкою відтягнути Ганнібала і його сили від Тарента. Так воно і сталося. Ганнібал негайно рушив з усім військом у Бруттій. Коли Фабій вже шостий день облягав Тарент, вночі з'явився до нього тарентійський юнак, який домовився попередньо з бруттійцем через свою сестру, а ще до того докладно оглянув те місце, де бруттієць, стоячи на варті, мав впустити римлян до міста. Одначе Фабій не покладався тільки на зраду як запоруку успіху; він підійшов до домовленого місця і спокійно чекав, а тим часом решта війська почала наступ на мури з моря і суші з оглушливим криком і галасом. У той час, як більшість тарентинців поспішила на допомогу тим, хто захищав укріплення, бруттієць подав знак, і римляни, піднявшись по драбинах на мури, заволоділи містом (33). І тут, видно, озвалося у Фабія почуття честолюбства: він наказав стратити найзнаменитіших брут-тійців, аби не склалося враження, що місто дісталося йому внаслідок зради. Але його розрахунки приховати від людей правду провалились, мало того, він ще наразив себе на ганебний закид віроломства й жорстокості.

Загинули також багато тарентинцїв, тридцять тисяч було продано в рабство, місто було віддано на розграбування воїнам; у державну скарбницю надійшло три тисячі талантів. Кажуть, що в розпалі грабежу й розкрадання писар Фабія запитав, що робити з богами (маючи на увазі картини і статуї). «Залишимо тарентинцям їх розгніваних богів»,- відповів Фабій. Однак, він велів забрати з Тарента колосальну статую Геракла й поставив її на Капітолії, а поруч - свою кінну статую з бронзи. У цьому випадку він повів себе далеко не скромніше від Марцелла або, точніше кажучи, взагалі дав зрозуміти, що за свою м'якість і людинолюбство заслуговує захоплення. Про це я писав у його життєписі.

23. Кажуть, що Ганнібал спішив Таренту на допомогу і був уже всього за сорок стадій від міста, коли дізнався, що воно взяте римлянами. Тоді він відверто визнав: «Отже, і в римлян є свій Ганнібал; ми втратили Тарент так само, як колись його взяли». Мало того, він уперше тайкома признався своїм друзям, що вже давно зрозумів, як важко заволодіти Італією з тими засобами, які є в його розпорядженні, а тепер остаточно переконався, що це просто неможливо.

Свій другий тріумф Фабій відсвяткував пишніше, ніж перший: у боях з Ганнібалом він показав себе відмінним борцем, легко зводив нанівець його задуми, вириваючись із обіймів і затисків противника, який вже не мав колишньої сили. Так воно й було: військо Ганнібала частково втратило свій гарт від розкошів та багатства, частково виснажилось і немов отупіло від безперервних боїв.

У той час, як Ганнібал брав Тарент, в Римі загоном командував Марк Лівій, який не здався й зумів протриматись у фортеці стільки, скільки треба було, щоб римляни знову заволоділи містом. Почесті, яких зазнавав Фабій, були йому як більмо на оці. Одного разу, охоплений заздрістю й честолюбством, він заявив у сенаті, що заслуга захоплення Тарента належить йому, а не Фабію. «Ти правий,- з усмішкою зауважив Фабій,- якби ти не втратив міста, то я не міг би його взяти».

24. Римляни на різні лади вшановували Фабія і, між іншим, вибрали його сина, також на ім'я Фабій, консулом. Одного разу, коли той уже почав виконувати свої обов'язки і був зайнятий деякими справами, що мали відношення до війни, батько, чи то від старості й немочі, чи то з наміром випробувати сина, сів на коня і пробився до нього крізь гущу людей, які обступили консула. Помітивши батька здалеку, молодий консул не витримав і через ліктора наказав йому зійти з коня і підійти пішки, якщо має до нього якусь справу. Така поведінка неприємно вразила присутніх, і всі мовчки поглядали на Фабія, який, на їх думку, не заслужив на таку образу з уваги на свою славу. Але сам Фабій поспіхом зіскочив з коня, підбіг до сина, взяв його в обійми і, цілуючи, сказав: «Ти правильно зміркував і правильно повівся, усвідомлюючи, над ким пануєш і якою великою владою ти наділений. Саме так і ми, і наші предки високо підняли Рим, добро батьківщини завжди було нам дорожче від батьків і дітей». І справді, прадід Фабія, як кажуть, досяг у римлян найбільшої пошани і впливу, п'ять разів його обирали консулом; він влаштовував тріумфи після блискучих перемог на війні: разом із своїм сином, консулом, він вирушив на війну у званні легата, а коли під час тріумфу син їхав на колісниці, запряженій четвериком коней, батько супроводжував його верхи, радіючи, що він, хто має владу над сином, він, найвидатніший серед співгромадян і навіть прозваний відповідно (34), підкоряється законам ; і вищій владі. Зрештою, він заслуговував подиву не лише з уваги на один цей вчинок.

Фабію судилося пережити сина (35); він терпів це горе мужньо, як личило розумній людині й доброму батькові. Він сам виголосив на похороні похвальну промову (це право, за звичаєм, на похоронах видатних людей належить рідним покійного), а відтак написав її і видав.

25. Корнелій Сціпіон (36), посланий в Іспанію, вигнав з неї карфагенян, розгромивши їх у кількох битвах. Він підкорив багато племен і великих міст і взагалі прославив римське ім'я славетними подвигами, здобувши собі таку прихильність і славу в римському народі, якої не мав ніхто до нього. Обраний консулом, він помітив, що народ чекає від нього великих дій. Вважаючи війну з Ганнібалом в Італії чимось віджилим і застарілим, він вирішив незабарно перенести війну в Африку, перекинути туди вдосталь війська і зброї, спустошити самий Карфаген. Задумавши таке, він докладав усіх зусиль, щоб одержати на це згоду народу. Тоді-то Фабій почав залякувати Рим, доводячи, що молодий і нерозважливий чоловік може втягти вітчизну в страшну, смертельну небезпеку. Тим-то він намагався і словом, і ділом не допустити до того, щоб народ на це погодився. Сенат йому пощастило переконати, але народ думав, що Фабій засліплений заздрістю до Сціпіона за його ратні успіхи, а до того ж боїться, щоб той не здійснив якогось великого й блискучого подвигу, зокрема не поклав нарешті край довготривалій війні або не переніс її поза межі Італії, бо тоді виявилося б, що Фабій, який за стільки років не довів її до кінця, діяв мляво й невпевнено. Слід припускати, що попервах Фабій виступав проти Сціпіона через свою обережність та завбачливість, боячись страшної небезпеки, в якій могла б опинитися держава, але перегодом керувався вже чистим честолюбством, все більше й більше напружуючи сили й посилюючи боротьбу. Намагаючись перешкодити зростанню впливу Сціпіона, він намовляв навіть Красса, товариша Сціпіона по посаді, не передавати останньому керівництва військом і не поступатись ні в чому, а самому переправитись за море й піти походом на Карфаген. Дійшло до того, що Фабій навіть перешкоджав Сціпіонові одержати гроші на військові потреби, тому Сціпіон змушений був діставати їх на власну руку. Виручили його етруські міста, які почували до нього особливу прихильність. Красса затримала в Римі його спокійна і не войовнича вдача, а також посада верховного жерця.

26. Тоді Фабій у боротьбі зі Сціпіоном вдався до інших засобів: він відмовляв молодих людей, які хотіли відправитись із Сціпіоном у похід, кричав у сенаті й на народних зборах, що Сціпіон не просто тікає від Ганнібала, а забирає з собою з Італії решту збройних сил, спокушаючи наївну молодь пустопорожніми надіями та підмовляючи покинути напризволяще батьків, дружин і рідне місто, біля воріт якого стоїть переможний і нездоланний ворог. Своїми промовами Фабій справді налякав римлян так, що вони постановою народних зборів дозволили Сціпіону взяти з собою лише військо, яке перебувало на Сіцілії та триста відданих йому воїнів з числа тих, що служили з ними в Іспанії. Здавалося, що досі Фабій діяв згідно з властивостями своєї натури. Через деякий час, після того як Сціпіон висадився в Африці, почали надходити в Рим звістки про його дивовижні подвиги, великі й блискучі перемоги, слідом за ними прийшла величезна здобич і доставлений був як бранець нумідійський цар (37)- підтвердження правдивості звісток. Повідомлено, що римляни спалили одночасно два ворожих табори, і в полум'ї загинула сила-силенна людей і коней, а також згоріло безліч ворожої зброї. З Карфагена прибуло посольство просити Ганнібала, щоб він залишив свої нездійсненні надії і поспішив на допомогу батьківщині. У Римі в усіх на устах було ім'я Сціпіона. Але навіть тоді, незважаючи на такі успіхи, Фабій вимагав зняти Сціпіона з посади головнокомандуючого й послати йому наступника. При цьому Фабій не висував ніякої переконливої підстави, лише повторював заяложений вислів, що, мовляв, у справах особливої ваги небезпечно покладатися на щастя однієї людини, бо важко уявити собі, щоб успіхи постійно супроводили ту саму особу. Але тепер народ слухав Фабієві слова з обуренням: одні називали його буркотуном і заздрісником, інші твердили, що він від старості цілком утратив колишню мужність і зневірився в усьому, через те й тремтить перед Ганнібалом більше, ніж треба. Мало того, коли Ганнібал із своїм військом відплив з Італії, Фабій не перестав затьмарювати радість співгромадян і розхитувати їхню віру в перемогу. Він доводив, що саме тепер держава швидкими кроками йде назустріч великій небезпеці, і її становище дуже хистке, бо в Африці, твердив він, перед мурами Карфагена Ганнібал рине на римлян з подвійним завзяттям, і Сціпіонові доведеться битися з воїнами, з рук яких ще й досі не змита кров численних римських полководців - диктаторів і консулів. Під впливом таких його виступів у місті запанував переполох і, хоч війна була перенесена в Африку, римляни повірили, що над ними нависла більша небезпека, ніж колись.

27. Однак, незабаром Сціпіон переміг у кривавій битві самого Ганнібала (38), повалив ниць і розтоптав пиху упокореного Карфагена, приніс співгромадянам радість, яка перевершила всі сподівання, відновив їхню владу, і

Від злої бурі місто знов врятоване (39).

Фабій Максім не дожив, однак, до кінця війни, не почув про поразку Ганнібала, не побачив великого й тривалого процвітання своєї вітчизни, бо приблизно в той час, коли Ганнібал покинув Італію, він захворів і помер (40).

Епамінонда (41) фіванці похоронили коштом держави, бо він до самої смерті залишився бідним (кажуть, що в домівці покійного знайшли тільки один залізний рожен). Фабія римляни не хоронили коштом держави, але кожний громадянин приніс особисто від себе по дрібній монеті не як допомогу біднякові, а як внесок на похорон «батька народу». Таким чином, він і по смерті удостоївся такої ж пошани і слави, які випали на його долю за життя.

Додати в закладки

  
Переклад Translate