Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.



Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Плутарх Нікій і Красс Переклад Й. Кобова

КРАСС

1. Марк Красс, батько якого був цензором і тріумфатором (1), виховувався в невеликому домі разом з двома братами. Брати одружилися ще за життя батьків, і всі члени сім'ї збиралися за спільним столом для споживання їжі. Очевидно, завдяки такому способу життя він був стриманим і скромним у- побуті. Після смерті одного з братів він одружився з його вдовою, мав від неї дітей і щодо добропорядності в родинному житті міг би правити зразком не одному з римлян. Однак, у більш зрілому віці його обвинувачено у співжитті з Ліцінією, однією з весталок. Ліцінія також стала перед судом на вимогу якогось Плотіна. У Ліцінії був чудовий маєток неподалік Рима. Бажаючи його дешево купити, Красс упадав коло неї і своєю запобігливістю викликав до себе підозру. Йому вдалося, посилаючись на свою жадобу збагачення, викрутитись від звинувачення в перелюбстві і добитись виправдального вироку. А Ліцінії він не давав спокою, поки її маєток не перейшов до нього.

2. Римляни твердять, що його численні чесноти затьмарюються лише однією вадою - жадобою наживи. Але, на мій погляд, через те, що ця вада виявилась найсильнішою, у тіні залишились всі інші. Найпереконливішим доказом його користолюбства може слугувати спосіб, з допомогою якого він наживав собі гроші й нагромадив величезне майно. Попервах Красс мав не більше трьохсот талантів, згодом, під час свого консульства, він міг дозволити собі присвятити Гераклові десяту частину майна, влаштувати угощення для народу, видати кожному римлянинові харчів на три місяці із власних запасів. А на підставі оцінки свого багатства перед парфянським походом він виявив, що вартість його дорівнює семи тисячам ста талантам. Якщо говорити гірку правду, то переважну частину цього багатства він зібрав, використавши пожежі й воєнне лихоліття. Так суспільні біди стали для нього джерелом величезних прибутків.

Беручи до уваги постійне прокляття Рима - пожежі й завали будинків внаслідок їх громіздкості і скупченості, Красс почав купувати рабів, архітекторів і будівельників. Потім, коли в нього було вже більше п'ятисот чоловік, узявся скуповувати пошкоджені пожежею й сусідні з ними будинки, які власники продавали за безцінь із страху і невпевненості в завтрашньому дні. Ось у такий-то спосіб значна частина Рима стала його власністю. Хоч в його розпорядженні була велика кількість майстрів, сам він не побудував нічого, крім власного будинку, а про любителів будуватися говорив, що вони себе розорюють без ворогів. Він мав безліч срібних рудників, багато родючої землі з відповідною-кількістю робочої сили, але все це можна було вважати нічим порівняно з вартістю його рабів, а було їх у нього сила-силенна, причому таких, як читці, писарі, пробірники срібла, домоправителі, подавальники тощо. Він особисто стежив за їхнім навчанням, цікавився ними, давав поради. Взагалі, він відстоював думку, що добрий господар повинен у першу чергу дбати про своїх рабів як про живі господарські знаряддя. Красс, безперечно, мав рацію, коли твердив, що всім у господарстві треба управляти через рабів, а рабами управляти самому особисто. Бо ми бачимо, що вміння вести господарство, якщо йдеться про неживі предмети, полягає у збільшенні прибутків, якщо ж ідеться про людей, то тут виявляється мистецтво правління. Але помилявся він, коли не вважав і не називав багатим того, хто не спроможний був утримувати на свої засоби ціле військо (2). Адже війна, за висловом Архідама (3), не живиться визначеним пайком, бо кошти, яких вона потребує, необмежені. Красс розійшовся у поглядах з Марієм (4). Коли Марій дав кожному воїну по чотирнадцять югерів (5) землі і почув, що вони вимагають більше, сказав: «Хай ніхто з римлян не вважає малим шмат землі, достатній для того, щоб прогодувати себе».

3. Красс радо приймав гостей; двері його дому були відчинені для всіх, друзям він позичав гроші без процентів, але після закінчення строку позики невідступно вимагав повернення грошей, так що його безкорисливість інколи ставала важчою від великих процентів. На обід він запрошував переважно людей з народу, а простота їжі, поєднана з охайністю і привітністю господаря, була приємнішою від розкішних страв.

Що стосується освіти, то він управлявся в красномовстві, щоб бути корисним народові. Володіючи неабияким ораторським обдарованням, він наполегливістю і трудом перевершив найвидатніших ораторів Риму. Не було, кажуть, такої дрібної чи незначної справи, в якій він виступав би, не підготувавшись. Коли, бувало, Помпей, Цезар або Ціцерон вагалися виступити в суді, Красс сміливо брав на себе захист і з успіхом виступав. Саме цим він подобався народу і зажив слави людини чуйної і готової допомогти іншим. Окрім того, подобались його ввічливість і доступність, які виявлялись в тому, що він вітався і заходив у розмову з будь-яким римлянином, навіть з найпростішим. Не було в Римі такого громадянина незначного й мало відомого, якого він при зустрічі, відповідаючи на привітання, не назвав би на ім'я. Кажуть, що він мав глибокі знання з історії і трохи розбирався у філософії, цікавлячись вченням Арістотеля. Його вчителем у філософських заняттях був Александр, Який приятелюванням з Крассом довів свою безкорисливість і лагідність, бо важко сказати, коли він став біднішим - до чи після знайомства з Крассом. Так чи інакше, хоч він був єдиним з друзів Красса, що супроводив його в подорожах, на дорогу одержував шкіряний плащ, який після повернення вимагали від нього здати назад. Але про це пізніше.

4. Коли Цінна (6) і Марій взяли гору, зразу стало ясно, що вони ввійдуть у Рим не для блага батьківщини, а з явним наміром винищити і стратити знать. Усі, хто потрапив до їхніх рук, в тому числі батько і брат Красса, були вбиті. Сам він, ще зовсім молода людина, тимчасово уник смертельної небезпеки, але, бачачи, що його оточують з усіх боків і тирани полюють на нього, з неймовірною швидкістю втік із трьома друзями і десятьма рабами в Іспанію, де в той час, коли батько був її намісником, він завів собі друзів. Там він застав усіх їх страшно стривоженими і в страху перед жорстокістю Марія, немовби той перебував серед них. Тож, не насмілившись відкритися кому-небудь, Красс подався у приморський маєток Вібія Паціана, де була велика печера, і сховався в ній. До Вібія послав одного з рабів з метою випробувати, як той поведе себе, бо в нього харчі вже кінчалися. Вібій, дізнавшись, що Красс врятувався, зрадів і спитав, скільки з ним людей і де він перебуває. Особисто побачитись з ним Вібій не захотів, але, привівши до місця, де переховувався Красс, свого управителя, велів йому щоденно носити готовий обід, ставити на камінь і мовчки відходити, не виявляючи ніякої цікавості і не вистежуючи. За непотрібну цікавість Вібій пригрозив йому смертю, а за точне виконування доручень обіцяв волю.

Печера ця розташована неподалік від моря. Скелі, які оточують її з двох боків, утворюють вузький і ледве помітний прохід, що веде в печеру. Кожного, хто входить туди, вражає незвичайна висота печери, у глибині її видно просторі гроти, які мають сполучення між собою. Не відчувається тут ні нестачі води, ні світла, тому що біля скелі струмить джерело чудової води, а природні тріщини в скелі, де вона найяскравіше освітлена, пропускають у печеру світло, внаслідок чого вдень у ній буває ясно. Повітря всередині сухе й чисте, тому що завдяки своїй товщині скеля не вбирає вологи, а дощова вода стікає з неї в джерело.

5. Поки Красс жив там, щоденно приходив раб, який приносив утікачам їжу. Він їх не бачив і не знав, а вони його бачили, знали і чекали приходу в визначену пору. Страви були поживні і не тільки заспокоювали голод, а й давали насолоду, бо Вібій всіляко догоджав Крассу, виявляючи свою радість від прибуття друга. Згадалися йому роки Красса, що він ще дуже й дуже молодий і треба подумати про втіхи відповідно до його віку, бо, як гадав Вібій, задовольняти лише насущні потреби означало б служити радше з конечності, ніж за велінням серця. Отже, він узяв з собою двох гарних на вроду служниць, повів їх на берег моря, а коли прийшов до місця, звідки видно було печеру, показав їм вхід до неї і звелів увійти туди не лякаючись. Красс і його товариші побачили, як вони прямують до печери, перелякалися, думаючи, що їх притулок вистежено і викрито, і запитали дівчат, хто вони і чого їм треба. Коли ті, навчені Вібієм, відповіли, що шукають тут свого пана, який тут ховається, Красс догадався, що це люб'язний жарт Вібія, прийняв дівчат, і вони жили з ним решту часу. Через них він передавав Вібію, чого йому треба. Фенестелла пише, що бачив одну з них уже старою і не раз чув, як вона охоче згадувала і розповідала про свої переживання.

6. Красс переховувався в цьому притулку вісім місяців і вийшов з нього тільки тоді, коли дізнався про смерть Цінни. До нього з усіх усюд прийшло чимало людей. З них він вибрав дві з половиною тисячі чоловік і вів їх з міста до міста. За словами багатьох письменників, він пограбував одне з них - Малаку (7), але сам рішуче заперечував це і вступав у суперечку з тими, хто твердив таке.

Опісля він зібрав декілька вантажних кораблів, переправився в Африку і приєднався до Пія Метелла, славного полководця, що стояв на чолі значного війська» Тут, однак, він побув недовго. Пересварившись з Метеллом, він подався до Сулли (8), став одним з його найпалкіших прихильників і був у нього у великій пошані. Після переправи в Італію Сулла хотів, щоб усі молоді люди, які були з ним, діяльно допомагали йому, і з цією метою давав кожному з них різні доручення. Красс повинен був відправитись у край марсів для набору війська. Коли він просив дати йому охорону, оскільки дорога проходила неподалік ворогів, Сулла, спалахнувши гнівом, різко відповів йому: «Я даю тобі охоронцями твого батька, брата, друзів, рідних - за них, убитих незаконно й невинно, я мушу відомстити вбивцям!» Одержавши таку відповідь, Красс, дійнятий до живого й підбадьорений, негайно вирушив у дорогу і, сміливо пробившись крізь гущу ворогів, набрав велике військо і з запалом помагав Суллі в його боротьбі. Від цих успіхів у Красса уперше прокинулось честолюбство і прагнення позмагатися щодо слави з Помпеєм. Хоч Помпей був молодший за Красса та й батько його мав славу і був украй ненависний співгромадянам, але вже набув ім'я і став настільки знаменитою особистістю (9), що Сулла вставав при його появі, схиляв перед ним голову і називав його володарем. Такої пошани він не виявляв ні до старших віком від себе, ні до рівних щодо становища. Це дратувало і гнітило Красса, якого цілком слушно цінували менше. Йому не вистачало досвіду, до того ж значимість його подвигів підривали природжені йому користолюбство і скнарість. Так, узявши приступом умбрійське місто Тудертію (10), він привласнив собі велику частину цінних речей, , за що його звинуватили перед Суллою. Однак у битві під Римом ", яка була найбільшою із усіх і останньою, в той час, як Сулла зазнав поразки і його військо було відкинуте і значною мірою перебите, Красс, командуючи правим крилом, домігся перемоги і переслідував ворога до сутінків, а потім послав до Сулли гінця з повідомленням про свій успіх і проханням дати воїнам обід.

Під час проскрипцій (12) і конфіскацій майна знову пішла поголоска, що Красс скуповує за безцінь дорогі речі або випрошує їх. Кажуть також, що в Бруттії (13) він у списки приречених на смерть вніс громадян не за наказом Сулли, а з власних корисливих міркувань. Сулла, дізнавшись про це, перестав вдаватися до його послуг у державних справах. Красс був мастак задурити людям голову лестощами, але в свою чергу легко давав себе обманути улесливими словами. Звертають увагу ще на одну притаманну йому рису: сам наскрізь зажерливий, він страшенно ненавидів і ганьбив собі подібних.

7. Крассові не давало спокою те, що Помпею щастило як полководцеві, що він відсвяткував тріумф до того, як став сенатором і що від співгромадян одержав прізвисько Магн, тобто Великий. Коли одного разу хтось сказав, що прийшов Помпей Великий, Красс засміявся і запитав, якої-то він величини. Утративши надію зрівнятись з Помпеєм на війні, він поринув у громадську діяльність і всілякими послугами, захисними промовами в суді, позиками, порадами, допомогою тим, хто просив чогось у народу, він домігся великого впливу і слави, рівної тій, яку Помпей здобув цілим рядом великих військових походів. До того ж тут помічалась якась дивина: коли Помпея не було в Римі, його слава і вплив були більшими завдяки походам. Коли ж Помпей був у Римі, він у змаганні за вплив часто-густо програвав Крассу через свою зарозумілість і неприступність. Помпей уникав народу, тримався осторонь форуму, допомагав лише небагатьом - і то не дуже радо - з тих, хто звертався до нього за підтримкою, воліючи використати свій вплив у власній справі. Красс, навпаки, постійно допомагав усім, хто прохав його; незвичайно товариський, він серед безлічі клопотів своєю привітністю і людяністю брав гору над пихатим Помпеєм. Що стосується їх статечного зовнішнього вигляду, переконливості промов, привабливого виразу обличчя, то ці прикмети були властиві в однаковій мірі обом. Однак це суперництво ; не спонукало Красса до ворожнечі та шкідництва у ставленні до Помпея; його смутило, що Помпей і Цезар були :; в більшій пошані, ніж він, проте його шанолюбність була далека від недружелюбності і підступності. Щоправда, Цезар, опинившись в Азії в полоні у піратів и, заволав: «Як невимовно зрадієш ти, Крассе, дізнавшись про мій полон!» Але потім їхні стосунки стали дружніми, і, коли Цезар мав, як претор, вирушити в Іспанію і йому бракувало грошей, щоб розрахуватися з кредиторами, які натискали на нього й затримували виїзд, Красс не залишив його в біді, поручившись за його борги в кількості восьмисот тридцяти талантів.

У той час жителі Рима поділялись взагалі на три табори - Помпея, Цезаря і Красса (слава Катона була більшою від його впливу, і він більше був предметом подиву, ніж являв собою якусь силу в державі), причому розумна і статечна частина громадян стояла на боці Помпея, люди запальні й неспокійні тяглися за Цезарем, поділяючи його надії, а Красс, займаючи середнє становище між ними, використовував для своєї вигоди тих і тих. Часто міняючи свої погляди на правління державою, він не був ні надійним другом, ні непримиренним ворогом, заради особистої користі не вагався занедбати як свою прихильність, так і ворожість, так за короткий проміжок часу він міг не раз показати себе прихильником або противником тих самих осіб і тих самих законів. Вплив його полягав як на вмінні сподобатись, так (і то в не меншій мірі) і на страху, який викликав. Тим-то Сіціній (15), який завдавав чимало клопоту тогочасним службовим особам і проводирям народу, на запитання, чому він тільки одного Красса шкодує й залишає його в спокої, відповів: «У нього сіно на рогах». Річ у тім, що римляни мали звичку прив'язувати до рогів битливого бика сіно для остороги перехожих.

8. Повстання гладіаторів, що його переважно називають Спар таківською війною(16), і пов'язане з ним спустошення Італії, мали таку причину. Якийсь Лентул Батіат утримував у Капуї школу гладіаторів, більшість яких становили галли і фракійці, запроторені туди не внаслідок якихось ганебних злочинів, а через жорстокість хазяїна, що купив їх і змусив учитися гладіаторського ремесла. Двісті чоловік з них змовились утекти. Пронюхавши, що на них зроблено донос, сімдесят вісім гладіаторів встигли вирватись на волю, озброївшись попередньо захопленими на кухні ножами і рожнами. Зустрівши випадково по дорозі кілька возів, що везли де іншого міста зброю для гладіаторів, вони захопили її і ^Йрброїлись. Відтак, зайнявши добре укріплену місцевість, гладіатори вибрали собі трьох ватажків, першим з яких був Свартак, фракієць з племені медів, чоловік, що відзначався недільки великою відвагою і фізичною силою, а й перевфррував інших розумом і людяністю - взагалі, схожий бзф більше на освіченого грека, ніж на фракійця. Кажуть, що коли Спартака привели вперше до Рима на продаж, то побачили, коли він спав, обвиту довкола його обличчя змію. Спартакова дружина, його одноплемінниця, пророчиця, одержима діонісійським натхненням, провістила, що це знак майбутньої великої і грізної влади, яка приведе його до нещасливого кінця. Тепер вона теж була разом з ним і разом утекла.

9. Насамперед гладіатори відбили наступ загону, що прийшов з Капуї, і, захопивши багато зброї, з радістю замінили нею своє озброєння, кинувши його як ганебне й варварське. Після того претор Клавдій (17), присланий з Рима із тритисячним загоном, обложив їх на горі (18), що мала тільки один крутий і вузький узвіз, який він наказав стерегти. З усіх інших боків були стрімкі й гладенькі скелі, густо порослі нагорі диким виноградом. Гладіатори зрізали підходящі лози і сплели з них міцні й довгі драбини. Опустивши їх уздовж кручі так, щоб вони досягли підніжжя гори, гладіатори всі, крім одного, благополучно зійшли вниз. Той, що залишився нагорі стерегти зброю, після того як усі обложені опустилися по драбинах униз, скинув їм зброю і нарешті спустився сам. Римляни цього не помітили, тому, зайшовши їм у тил, гладіатори зненацька вдарили на них і, примусивши тікати, захопили їхній табір. Тоді до них приєдналося багато місцевих волопасів і вівчарів, людей сильних і прудконогих. Одні з них стали важкоозброєними вошами, інших гладіатори використовували як розвідників і легкоозброєних.

Другим проти гладіаторів був посланий претор Публій Варіній. Спочатку гладіатори вступили в бій з його помічником Фурієм, який командував загоном у три тисячі чоловік, і примусили його втікати. Опісля Спартак підстеріг порадника Варінія та його товариша по посаді Коссінія, що прибув завеликими силами, і ледь не взяв його в полон у той час, коли той купався коло Салін (19). Коссінію пощастило з великими труднощами врятуватися, а Спартак, заволодівши його обозом, переслідував його і після кровопролитного бою захопив його табір. Поліг і сам Коссіній. Претора ж Спартак розгромив у декількох битвах і кінець кінцем узяв у полон його лікторів і захопив його коня.

Тепер Спартак став уже великою і грізною силою, однак, тверезо оцінюючи становище і не маючи надії зламати могутність римлян, повів своє військо до Альп з метою перейти їх і дати змогу кожному повернутися на батьківщину, одним - у Фракію, іншим - у Галлію. Проте раби,, сильні своєю чисельністю і загордившись своїми успіхами, не послухались і, просуваючись до Італії, нещадно плюндрували її.

Тепер уже не тільки розмір і ганебність рабського повстання стривожили римський сенат. Він, опанований страхом і усвідомлюючи небезпеку для держави, відправив проти Спартака обох консулів (20) як на одну з найважчих і найбільших воєн. Один з них, Галлій, несподіваним нападом знищив загін германців, які через свавілля і пиху відділилися від Спартака. Другий консул, Лентул, оточив Спартака великою кількістю війська, але той, ударивши всіма силами в одне місце, розгромив його легатів і захопив увесь обоз. Тоді назустріч Спартаку, який намагався прорватися до Альп, пішов намісник Цізальпінської Галлії Кассій з десятитисячним військом. У битві Кассій зазнав поразки, втратив багато людей і сам ледве врятувався втечею (21).

10. Дізнавшись про все це, роздратований сенат наказав консулам припинити воєнні дії і призначив головнокомандуючим римського війська Красса. Разом з Крассом вирушило в похід багато представників знаті - хто з захоплення його славою, хто із дружніх почуттів до нього. Сам він спинився біля кордонів Піцену (22), щоб зустріти Спартака, який прямував туди, а свого легата Муммія на чолі двох легіонів послав в обхід з наказом іти слідом за ворогом, але ні в якому разі не наближатися до нього й не ув'язуватися в бій. Але як тільки в Муммія з'явилася надія на перемогу, він вступив у бій і зазнав поразки: безліч його воїнів полягло, багато, покинувши зброю, врятувалося втечею. Красс суворо зустрів Муммія, заново озброїв уцілілих воїнів, але зажадав, аби за них поручилися, що вони в майбутньому берегтимуть свою зброю. Відібравши п'ятсот чоловік, які втекли першими і через те стали призвідниками втечі, він поділив їх на п'ятдесят десятків і з кожного десятка наказав стратити за жеребом по одному воїну, відновивши таким чином цю призабуту кару, яку застосовували колись предки (23). Така страта була особливо ганебною, тому що при цьому на очах у всіх виконують ряд жахливих і понурих обрядів.

Навівши в такий спосіб суворий порядок у війську, Красс повів його проти ворога. Спартак тим часом відходив через Луканію (24) до моря. Зустрівши в протоці кілікійських піратів, він вирішив переправитися з їх допомогою в Сіцілію і, перекинувши на острів дві тисячі чоловік, знову підняти повстання сіцілійських рабів (25), яке недавно погасло і треба було зовсім небагато палива, щоб воно заново спалахнуло. Але кілікійці, які домовилися із Спартаком про переправу і взяли подарунки, обманули його і відпливли. Тоді Спартак відступив від моря і розташував військо на Регійському півострові (26). Сюди ж підійшов і Красс. Він вирішив зробити те, що сама природа підказувала, а саме, укріпити муром перешийок, щоб водночас дати заняття своєму війську і позбавити ворога підвозу харчів. Це була велика й важка робота, але Красс виконав її навдивовижу швидко. Він наказав вирити від одного моря до другого упоперек перешийка рів довжиною у триста стадіїв (27) і глибиною в п'ятнадцять футів і збудувати над ровом мур, який вражав своєю висотою і міцністю. Спочатку Спартак легковажив ці роботи і дивився на них з презирством, та, коли харчі вичерпалися і він хотів перейти в інше місце, то побачив себе замкнутим на півострові, де не було змоги нічого дістати. Діждавшись сніжної й буряної зимової ночі, Спартак наказав засипати невелику частину рову землею, хворостом і гіллям і таким чином переправив через нього третину свого війська.

11. Красс зажурився, боячись, аби часом Спартак не пішов прямо на Рим, але йому полегшало на душі, коли багато повстанців відокремилися від Спартака через чвари і стали окремим табором поблизу Луканського озера. Кажуть, що вода в цьому озері час від часу міняє свої властивості, стаючи то прісною, то солоною і непридатною для пиття. Наблизившись до відокремленого загону, Красс відтіснив його від озера, але не зміг розгромити й переслідувати ворогів, бо неждано-негадано з'явився Спартак і припинив втечу. Красс, який раніше написав сенатові, що треба викликати Лукулла з Фракії (28) і Помпея з Іспанії, тепер пожалкував, що так повівся, і поспішав скінчити війну, поки підійдуть ці полководці. Він-бо здавав собі справу з того, що весь успіх буде приписаний не йому, а тому, хто прийде на допомогу. З цих міркувань Красс вирішив спочатку напасти на тих, що відкололися і діяли самостійно під орудою Гая Ганніка і Каста. Для цього він послав шість тисяч чоловік зайняти один пагорб, наказавши зробити це непомітно. Намагаючись не видати себе нічим, воїни прикрили свої шоломи, але були помічені двома жінками, що приносили в цей час жертву перед ворожим табором. Загін опинився б у скрутному становищі, якби своєчасно не наспів Красс і не зав'язав бій, найжорстокіший з усіх у цю війну, в якому полягло дванадцять тисяч триста ворогів. Серед убитих Красс знайшов тільки двох поцілених у спину, всі інші загинули, не залишаючи строю, б'ючись проти римлян.

За Спартаком, який після цієї поразки почав відступати в напрямі до Петелійських гір (29), ішли слідом Квінт, один з легатів Красса, і квестор Скрофа. Коли Спартак повернув і рушив на римлян, ті з переполоху кинулись навтьоки і ледве врятувалися, забравши з собою пораненого квестора. Цей успіх і погубив Спартака, бо збіглі раби до нестями загордилися. Вони й чути не хотіли про відступ і не тільки відмовились коритися начальникам, а навіть, оточивши їх по дорозі із зброєю в руках, примусили іти назад через Луканію на римлян. Туди ж поспішав і Красс, бо надходили звістки, що Помпей уже наближається. В народних зборах лунали голоси, що саме Помпею має належати перемога у війні з рабами: досить, мовляв, йому з'явитися, і він одним махом покладе край війні. Отже, Красс, бажаючи якомога скоріше зіткнутися із Спартаком, розбив табір поблизу ворога і почав копати рів. У той час, як його воїни працювали, раби непокоїли їх своїми наскоками. Оскільки з обох боків підходили все нові й нові підкріплення, Спартак був змушений нарешті вишикувати все своє військо. На початку битви до нього підвели коня, але він видобув меч і заколов його, сказавши, що коли переможе, матиме вдосталь чудових коней ворога, а коли програє бій, йому не буде потрібний і свій кінь. Потім він рушив на самого Красса; ні ворожа зброя, ні рани не могли його зупинити, проте до Красса йому не вдалося дістатися. Він убив лише двох центуріонів, які вступили з ним у бій. Нарешті, коли почет Спартака втік, він, оточений великою кількістю ворогів, мужньо захищаючись і не відступаючи ні на крок, кінець кінцем загинув на полі бою (30).

Хоч Красс, уміло скориставшись випадком, блискуче керував воєнними діями й наражав себе на небезпеку, все одно мусив поступитися славі Помпея. Бо тих рабів, що вийшли живими з битви в кількості п'яти тисяч і потрапили до рук Помпея, він і знищив. Після цього він відправив у сенат донесення, що Красс розгромив рабів у відкритому бою, а він, Помпей, вирвав сам корінь війни. Помпей пишно відсвяткував тріумф як переможець Серторія і покоритель Іспанії. Красс навіть не зважився вимагати для себе великого тріумфу, та й піший тріумф, званий овацією (31), який йому було ухвалено, вважався недоречною і недостатньою оцінкою його заслуг у війні з рабами. Чим відрізняється овація від великого тріумфу та про її назву мова йде в життєписі Марцелла (32).

12. Одразу після цього Помпею було запропоновано консульство. Красс, сподіваючись стати його товаришем по посаді, не завагався просити Помпея про підтримку. Той охоче пішов назустріч його проханню. Річ у тім, що він дуже хотів, аби Красс був йому зобов'язаний за якусь послугу, тому він гаряче клопотався за нього і, кінець кінцем, виступаючи на народних зборах, заявив, що буде не менш вдячний за обрання товариша по посаді, ніж за консульство для себе. Однак, перебуваючи при владі, Красс і Помпей не зберегли дружніх стосунків (33). Вони майже на все мали різні погляди, у всьому сперечалися, робили один одному капості, через це їхнє консульство не принесло ніякої користі державі і взагалі нічим примітним не ознаменувалося, хіба тим, що Красс, приносячи Гераклові величну жертву, угостив народ на десяти тисячах столів і дав кожному хліба на три місяці.

Термін їхнього консульства вже кінчався, коли одного разу на народних зборах римський вершник Гай Аврелій, людина незнатного походження й мало освічена (у громадському житті участі не брав), піднявся на ораторське підвищення й розповів про сон, який йому приснився нещодавно. «Сам Юпітер,- казав він,- явився мені й велів оголосити привселюдно, щоб ви дозволили консулам здати владу не раніше, ніж вони стануть друзями». Коли він це сказав, і народ закликав консулів помиритися, Помпей стояв, не зронивши й слова, а Красс перший простягнув йому руку і промовив: «Громадяни, я вважаю, що не зроблю нічого принизливого й негідного мене, якщо першим запропоную любов і дружбу Помпею, якого ви ще безбородим прозвали Великим і якому, ще не члену сенату, ухвалили тріумф».

13. Ось стільки гідного згадки при розповіді про консульство Красса, та й цензорство його минуло безцільно і без будь-якої користі(34), бо він не провів ні перевірки списку сенаторів, ні перегляду вершників, ні майнової оцінки громадян, хоч його товаришем по посаді був Лутацій Катул, людина лагідна, як ніхто з римлян. Щоправда, коли Крассу прийшла до голови небезпечна і безглузда думка перетворити Єгипет на данника Риму, Катул, кажуть, рішуче цьому спротивився.

У грізні хвилини змови Катіліни (35), яка ледь не призвела до повалення існуючого державного ладу в Римі, певне підозріння впало й на Красса. Хтось назвав його змовником, але ніхто цьому не повірив. Все-таки Ціцерон в одному із своїх творів відверто звинувачує Красса й Цезаря у причетності до змови, але цей твір був виданий після смерті їх обох. У іншому творі «Про консульство» (36) Ціцерон розповідає, що Красс з'явився до нього вночі і приніс листа, який стосувався змови Катіліни й підтвердив її наявність. Красс завжди ненавидів Ціцерона, але явно шкодити йому не дозволяв син. Річ у тім, що Публій, допитливий і освічений юнак, так щиро прив'язався до Ціцерона, що, коли той потрапив у опалу, він разом з іншими змінив одяг на жалобний і вплинув на інших молодих людей зробити те саме. Кінець кінцем йому вдалося помирити батька з Ціцероном.

14. Повернувшись з провінції, Цезар зразу почав домагатися посади консула (37). Бачачи, що Помпей і Красс ворогують між собою, він не хотів робити своїм ворогом одного, звертаючись за допомогою до другого, разом з тим він не мав надій на успіх без підтримки їх обох. Отож він усе робив для того, щоб їх помирити, безугавно доводячи їм, що, діючи на шкоду один одному, вони лише сприяють посиленню значення Ціцеронів, Катулів і Катонів, вплив яких пропаде пропадом, якщо вони, утворивши дружній союз, утрьох правитимуть державою спільними зусиллями й однозгідно. Цезарю вдалося переконати й помирити їх, і вони, об'єднавшись утрьох, утворили непоборну силу (38), яка позбавила влади сенат і народ, причому Цезар не зробив одного сильнішим за рахунок іншого, але сам завдяки їм набрався сили. Невдовзі, користуючись підтримкою одного й другого, він з великим успіхом був обраний консулом. Йому, коли ще він був консулом, постановою народних зборів Помпей і Красс доручили керівництво військом і дали в управління Галлію, неначе запроторивши у фортецю. їм здавалося, що, закріпивши за ним управління провінцією, зможуть безперешкодно поділити решту влади. Помпей при цьому керувався своїм безмежним честолюбством, а у Красса до його давньої недуги - користолюбства - приєдналася нова пристрасть - жадоба до перемог і тріумфів, яка прокинулась у ньому з заздрощів до ратних подвигів Цезаря. Не дорівнюючи Цезарю в цьому одному і вважаючи, що перевищує його у всіх інших відношеннях, Красс не вгамувався і не заспокоївся доти, поки не заплатив за своє прагнення слави безславною смертю і накликанням на народ лиха.

Коли Цезар прибув з Галлії в місто Луку, туди ж приїхало багато римлян, у тому числі Помпей і Красс (39). Вони приватно домовилися міцно триматися разом і зосередити в своїх руках усю владу. Цезар повинен був надалі залишатись на чолі свого війська, а Помпей і Красс мали одержати провінції і війська. Шлях до цього був один - домагатися їм другого консульства, а Цезар зобов'язаний був допомагати їм стати консулами, переписуючись із друзями, і посилати їм якнайбільше воїнів для голосування.

15. Коли Красс і його прихильники після цього повернулися в Рим, вони стали предметом обмови, по місту ходили вперті чутки, що ця зустріч до добра не доведе. В сенаті Марцеллін і Доміцій (40) запитали Помпея, чи думав він кандидувати в консули. Той відповів, що, можливо, буде кандидувати, а можливо, і ні. Коли ж його запитали вдруге, він відповів, що виставить свою кандидатуру заради добрих громадян, а не заради поганих. Його відповіді розцінені були як зарозумілі й самовпевнені, а Красс відповів скромніше; якщо це може принести державі користь, він буде домагатися консульства, якщо ні - утримається. Після таких відповідей зважились домагатися посади консула деякі інші римляни, серед них і Доміцій. Але, коли Помпей і Красс оголосили свої кандидатури, інші зі страху відступили, а Доміція, свого родича й друга, заохочував Катон (41), намовляючи і переконуючи не втрачати надії, тому що його чекає боротьба за загальну свободу, мовляв, Помпею і Крассу потрібна не консульська влада, а тиранія, а їхні дії - це не домагання консульства, а захоплення провінцій і військ. Підказуючи Доміцію такі думки і сам так думаючи, Катон привів його на форум майже силою, причому до них приєдналося багато громадян.

І справді, чимало людей дивувалися: «Чому Помпей і Красс удруге домагаються консульства, чому вони знову разом, чому вони не з кимось іншим? Хіба в нас мало осіб, достойних правити разом з Крассом або разом з Помпеєм?» Налякавшись таких розмов, прибічники Помпея не нехтували ніяким безчинством і насильством, і на додаток до всього влаштували Доміцію засідку, коли він разом з іншими ще вночі прямував на форум. Вони вбили слугу, який ніс перед ним смолоскип, і поранили багатьох, у тому числі й Катона, а інших прогнали і замкнули в домах. Так Помпей і Красс були обрані консулами (42). Трохи згодом вони знову оточили ораторське підвищення, вбили декількох чоловік, які чинили їм опір, Цезарю продовжили його владу ще на п'ять років, а самі одержали в управління провінції Сірію та обидві Іспанії.

За жеребом Крассу дісталась Сірія, Помпею - Іспанія. 16. Це жеребкування всім припало до вподоби. Більшість римлян хотіла, щоб Помпей перебував поблизу міста, та й він сам, люблячи свою дружину (43), мав намір проводити тут більшу частину року. Красс, навпаки, як тільки випав йому щасливий жереб, не приховував своєї радості, вважаючи, що більший успіх, ніж цього разу, ще не випадав на його долю. Перед чужими людьми й народом він насилу стримував себе, але в колі близьких осіб плів усякі нісенітниці й дитяче пустослів'я, що не було властиве ні його вікові, ні вдачі, бо взагалі-то в житті він не був хвальком і гордієм. Але тоді, загордившись надміру і втративши здоровий глузд, він уже не Сірією та Парфією (44) обмежував розміри своїх подвигів, і- називав такими собі дитячими іграми походи Лукулла (45) проти Тіграна та Помпея проти Мітрідата, а в своїх безглуздих мріях ширяв аж по Бактрію (46), Індію і до моря, яке за нею розливається. Хоч у постанові народних зборів у справі Красса і згадки не було про війну з парфянами, проте всі знали, що Красс до неї рветься з усієї сили. Та й Цезар у своїх листах з Галлії схвалював його наміри й заохочував до війни. Оскільки народний трибун Атей намірявся перешкодити походові Красса, і багато римлян поділяли його погляд, вважаючи неприпустимим, аби будь-хто йшов війною на тих, що не вчинили римлянам ніякої кривди, до того ж зв'язаних з Римом мирним договором. Красс, наляканий не на жарт, просив Помпея підтримати його і проводити його з міста, бо той користувався серед простого народу величезною повагою. Тоді багато римлян готові були підняти крик і загородити Крассу дорогу, але, побачивши Помпея, який ішов попереду Красса з усміхненим лицем і спокійним поглядом, вони заспокоїлись, мовчки розступились і пропустили їх. Проте назустріч їм вийшов Атей і спершу переконував та благав не йти далі, відтак наказав ліктору схопити Красса й зупинити. Однак, інші трибуни заперечили цьому, і ліктор відпустив Красса. Тоді Атей побіг до міських воріт і поставив там палаючу жаровню. Коли Красс підходив до воріт, Атей, палячи жертовний фіміам і виконуючи узливання, почав виголошувати якісь жахні і грізні закляття, звертаючись при цьому на ім'я до якихось страшних і невідомих богів. За віруванням римлян, ці таємничі стародавні закляття мають таку силу, що ніхто, проти кого вони скеровані не може уникнути їхньої зловісної дії більше того, навіть той, хто їх вимовить, накликає на себе біду, через що до них мало хто вдавався, та й то в особливих випадках. Тим-то Атея ганили за те, що він, обурений на Красса заради держави, на цю ж таки державу спрямував тривожні закляття і нагнав римлянам такого страху.

17. Красс прибув у Брундізій (47). Хоч на морі, як це звичайно буває взимку, не вщухали бурі, Красс не чекав, поки воно стане спокійним, а відчалив і втратив багато кораблів. Поповнивши своє військо, він поквапом рушив суходолом через Галатію (48). Тут він зустрівся з царем Дейотаром, уже зовсім старим, який будував нове місто. «Царю! - жартома сказав йому Красс.- О дванадцятій годині ти починаєш будувати» . А галат усміхнувся й відповів: «Та й ти, імператоре, як бачу, не надто рано вибрався в похід проти парфян». Крассу було за шістдесят, але видавався він старшим як на свої літа.

Після прибуття на місце спочатку все складалося для нього якнайкраще, відповідно до його сподівань. Він без труднощів побудував міст через Євфрат, безпечно переправив через нього військо і зайняв у Месопотамії багато міст, які здалися йому добровільно. В одному з них, де самодержцем був Аполлоній, було вбито сто римських воїнів, внаслідок чого Красс підтягнув до міста військо і, захопивши його, пограбував, а городян продав у рабство. Греки називали це місто Зенодотією. З нагоди здобуття міста Красс не відмовив війську проголосити його імператором, чим укрив себе незмивною ганьбою, бо, показавши свою ницість, дав пізнати, що нічого чекати від нього більшого подвигу, якщо він спокусився на таку незначну вигоду.

Залишивши в завойованих містах залоги із семи тисяч піхотинців і тисячі вершників, сам Красс подався в Сірію на зимівлю, а також для того, щоб вийти там назустріч синові, який, відзначений бойовими нагородами за доблесть, прибував від Цезаря з Галлії на чолі тисячі добірних кіннотників. Першою помилкою Красса, не беручи до уваги самого походу, який виявився найгіршою з помилок, було, либонь, те, що він замість піти вперед і захопити Вавілон та Селевкію, міста завжди ворожі парфянам, дав ворогові час підготуватися до війни. Далі, Крассу докоряли за справи, якими він займався в Сірії, справи, гідні радше торговця, аніж полководця. Бо він не приділяв уваги ні перевірці чисельності свого війська, ні військовим вправам воїнів, зате підраховував прибутки з міст і багато днів підряд докладно важив скарби богині в Ієраполі(50), визначав містам і правителям, скільки воїнів вони повинні зібрати, а згодом за гроші звільняв від військової повинності. Внаслідок цього він знеславив себе до решти і заслужив повної зневаги. Перше лиховісне знамення дала йому та сама богиня, яку одні називають Афродітою, інші - Герою, ще інші вважають причиною і природною силою, яка з вологи створила першооснови й зародки всього сущого і відкрила людям першоджерела всіх благ. Річ у тім, що при виході з храму, впав, спіткнувшись, молодий Красс, а потім на нього впав і батько.

18. У той час, як Красс уже почав збирати свої війська в одне місце, виводячи їх із зимових стоянок, до нього прибули посли від Арсака (51) із стислим повідомленням. Вони заявили, що коли військо послане римлянами, то війна буде непримиренна й нещадна. Якщо ж Красс, як чувано, підняв зброю й захопив їхні землі не з волі батьківщини, а заради власної користі, то Арсак готовий утриматись від війни і, зглянувшись на роки Красса, відпустити до римлян їхніх ч воїнів, які під його орудою радше самі вимагають охорони, ніж можуть охороняти інших. Коли Красс на це самовпевнено заявив, що відповідь дасть у Селевкії, найстарший з послів, Вагіз, розсміявся, показав йому долоню своєї руки і сказав: «Скоріше тут виросте волосся, ніж ти, Крассе, побачиш Селевкію». Відтак посли від'їхали до царя Орода і доповіли, що війна неминуча.

Тим часом з міст Месопотамії, де стояли римські залоги, декілька воїнів, ледве вихопившись звідти, принесли тривожні звістки. Вони на власні очі бачили величезні скупчення ворожих військ, були свідками битв, які вели вороги, штурмуючи міста. Як звичайно буває, вони все це передавали в надто страхітливому вигляді; так, вони твердили, що від парфян утекти неможливо, самі ж парфяни у втечі невловимі, далі, начебто їхні дивовижні стріли летять невидимі для людського ока, і, перш ніж можна помітити стрільця, пронизують усе, що попадається їм на шляху, а зброя закутих у броню вершників так виконана, що списи їхні пробивають усе, а лати непробивні. Крассові воїни слухали це, і мужність їхня занепадала. Досі вони були переконані, що парфяни нічим не відрізняються ні від вірмен, ні від каппадокійців, яких Лукулл громив і грабував донесхочу. Вони уявляли, що найважчим у цій війні буде довга дорога та переслідування втікаючих ворогів, які вислизають з їхніх рук, а тепер, усупереч сподіванням, їх чекає тяжка й небезпечна війна. Через те навіть деякі начальники вважали, що Красс повинен зупинитися і на нараді заново обговорити загальний стан справ. У їх числі був і квестор Кассій (52). Крім того, ворожбити тайкома давали знати, що жертвоприношення повсякчас провіщають Крассові лише неминучі невдачі. Однак Красс не зважав ні на ворожбитів, ні на тих, хто радив йому щось інше, а прислухався лише до тих, хто радив йому, не гаючи часу, йти вперед.

19. Найбільше підбадьорив Красса вірменський цар Арта-баз (53). Він прибув у римський табір з шістьма тисячами вершників, які мали назву царських охоронців і провідників. Артабаз обіцяв дати ще десять тисяч кінних латників і тридцять тисяч піхотинців, зобов'язуючись утримувати їх на свої кошти. До того ж він радив Крассу вторгнутися у Парфію через Вірменію, тому що там він матиме для війська вдосталь продовольства, яке постачатиме він - Артабаз, крім того, Красс зможе безпечно верстати путь, захищений безперервними горами й пагорбами, через край, непрохідний для кінноти - єдиної ударної сили парфян. Крассу до вподоби були і прихильність царя і розмір допомоги, але він сказав, що має намір іти через Месопотамію, де він залишив багато хоробрих римлян. Після цієї розмови вірменський цар від'їхав.

У той час, як Красс переправляв військо через ріку біля Зевгми, багато разів гуркотіли страшні громи, блискавки раз у раз мигтіли перед зором війська, вихор, за яким сунули грозові хмари, налетів на понтонний міст, зірвав з якоря й потопив багато кораблів. У місце, де Красс намірявся розбити табір, двічі вдарила блискавка. Один з коней полководця, в пишній збруї, поніс конюха, занурився в ріку і зник у хвилях. Кажуть, що перший орел легіону, який піднявся в повітря сам собою, повернувся назад. Коли після переправи воїнам почали роздавати їжу, насамперед чомусь було видано сочевицю й сіль, які римляни вважають жалібною їжею і ставлять перед покійниками. У самого Красса під час промови до воїнів вирвалися слова, які страшенно збентежили їх. Він-бо мовив, що наказує зруйнувати міст через ріку, аби ніхто з воїнів не вернувся назад. Йому слід було, як тільки помітив недоречність сказаного, пояснити сторопілим людям його сенс. Але Красс через свою гордість не зробив цього. Нарешті, коли він приніс, як вимагав звичай, очисну жертву і жрець подав йому нутрощі тварини, він випустив їх з рук. Помітивши, що присутні дуже зажурились цим, він сказав з усмішкою: «Така-то вже старість! Але зброя з рук моїх не випаде».

20. З того місця він рушив уздовж берега ріки з сімома легіонами та майже чотирма тисячами вершників і такою ж кількістю легкоозброєної піхоти. Декілька вивідачів, які повернулись з розвідки, повідомили, що місцевість пустельна, але вони натрапили на сліди сили-силенної коней, які немовби повернули назад і відступали від переслідування. Від цього повідомлення Красс ще більше розраховував на успіх, та й воїни набралися зневаги до парфян, бо гадали, що ті навіть не вступлять у бій. Але Кассій та його однодумці в розмові з Крассом радили йому зупинитися з військом в одному з міст, які охоронялися римськими залогами, поки він не дізнається про ворогів чогось достовірного, а якщо не дізнається, то слід іти на Селевкію вздовж берега ріки (54). В такому разі вантажні кораблі з продовольством, просуваючись одночасно з військом, зможуть удосталь постачати харчі, до того ж ріка захищала б від ворожого обходу збоку, і тоді римляни спроможні були б битися з ворогом у відкритому бою за рівних умов.

21. Поки Красс ще обдумував становище і зважував усі за і проти, до нього з'явився вождь арабського племені Абгар, людина підступна й хитра. Він став для римлян найбільшим і вирішальним лихом, які доля об'єднала їм на згубу. Деякі з тих, хто брав участь у походах Помпея, знали, що він користувався прихильністю цього воєначальника і славився як друг римського народу. Але тепер він прибув до Красса, підмовлений вождями парфянського царя, щоб постарався виманити Красса якомога далі від ріки й гористих місцевостей на неозору рівнину, де можна було б його оточити кіннотою, бо парфяни хапалися за всі засоби, аби тільки не зіткнутися з римлянами лицем в лице. Отож, з'явившись до Красса, Абгар (а вмів він переконливо говорити) почав славословити Помпея як свого благодійника та захоплювався військовою силою Красса, але заодно й дорікав йому за повільність, за те, що він вагається і все ще готується, начебто йому потрібна зброя, а не меткість рук і ніг проти людей,які давно вже думають над тим, як би то забратись геть і податись у країну скіфів та гірканів, прихопивши найцінніші речі й рідних. «Якщо ти маєш намір битися,- казав він,- то тобі треба поспішати, поки цар не зібрав в одне місце всі свої сили, бо проти вас відправлені тільки Сурена (55) й Сіллак з наказом прийняти на себе ваш удар, самого ж царя ніде ще не видно».

Усе це була суща брехня. Ород, поділивши з самого початку свої сили на дві частини, сам особисто з помсти Артабазу пустошив Вірменію, а Сурену відправив проти римлян, не керуючись гордовитістю, як дехто твердить. Адже недоречним було б вважати Красса, першого з римлян, недостойним для себе противником, а йти війною на Артабаза, нападати на вірменські села й плюндрувати їх. Насправді, цар, на мій погляд, добре-таки злякався небезпеки, яка нависла над Парфією, і сам чекав у засідці, що буде далі, а Сурену послав уперед спробувати своїх сил у бою з ворогом і відтягати їх убік. Сурена ж не був пересічною людиною: він щодо багатства, походження і слави посідав друге місце після царя, а щодо відваги та здібностей був першим серед сучасних йому парфян. Додаймо, що не було йому рівні ні щодо зросту, ні щодо вроди. У похід він вирушав, беручи з собою всілякі припаси на тисячі верблюдів, з двомастами повозів з наложницями. Його почет складався з тисячі вершників, закутих у лати, та з ще більшої кількості легкоозброєних. Загалом кіннотників, слуг і рабів у нього було не менше десяти тисяч. З уваги на знатне походження йому належав привілей першим покласти на царя діадему при вступі на престол. Згаданого Орода, який перебував у вигнанні, він повернув у Парфію і завоював велике місто Селевкію, причому першим видерся на мур і власноручно примусив тікати тих, хто чинив йому опір. Тоді йому не виповнилося ще й тридцяти років, а він уже втішався великою славою за свою розсудливість і талант. Саме завдяки цим якостям він, головним чином, і погубив Красса, бо той спочатку через свою самовпевненість і пиху, а потім під впливом страху та невдач легко давав себе обманути.

22. Отже, Абгар, після того як йому вдалося переконати Красса й відтягти військо від ріки, повів римлян по рівнині дорогою, спершу рівною й легкою, а згодом важкою, тому що ноги грузли в глибокий пісок, а навкруг простягалися безлісні й безводні рівнини, яким не видно було кінця-краю. Як наслідок, воїни не лише знемагали від спраги та труднощів походу, а й занепадали духом від гнітючих краєвидів: вони не бачили ні чагарника, ні струмка, ні гірських схилів, ні зеленої трави. Перед ними стелилася, немов море, піщана пустеля, яка оточувала їх звідусіль. Уже в цьому виявився підступний задум араба. До того ж з'явились посли вірменського царя Артабаза й повідомили Крассу, що Артабаз потрапив у вир кривавої війни внаслідок нападу Орода. Неспроможний послати Крассу підмогу, він радив йому або чимдуж повертатись і, з'єднавшись з вірменами, спільно воювати з Ородом, або йти далі, але при цьому розбивати табір на висотах, уникаючи місць, зручних для дій парфянської кінноти. Але Красс у нападі гніву й нерозсудливості нічого у відповідь не написав, а велів тільки передати, що тепер йому нема коли займатися Вірменією, проте пізніше він з'явиться туди, щоб покарати Артабаза за його зраду.

Кассій і на цей раз не приховував свого незадоволення, але перестав напоумляти Красса, який поглядав на нього скоса, а Абгарові наодинці не вгавав дорікати: «Який злий дух, найнікчемніший негіднику, наслав тебе на нас? Яким зіллям і чарами ти подіяв на Красса, що він, вивівши військо в глибину неозорної пустелі, йде манівцями, якими ходити годиться хіба що ватажку розбійницької зграї кочовників, а не римському полководцеві?» Та крутій Абгар підбадьорював і уклінно просив потерпіти ще трохи, а йдучи поруч з вошами й помагаючи їм, жартував і казав сміючись: «Вам, либонь, ввижається, що ви крокуєте по дорогах рідної Кампанії, і хочеться вам бачити скрізь струмочки, джерела, тінисті місця, лазні й таке інше; хіба ви забули, що вже переступили кордони Аравії й Ассірії?» Так Абгар повчав римлян і, перш ніж його зрада виявилась остаточно, зник не без відома Красса, запевнивши його, що від'їжджає підготувати йому успіх і сплутати розрахунки ворогів.

23. Кажуть, що того дня Красс вийшов не в пурпуровому плащі, за звичаєм римських полководців, а в чорному. Спо-хопившись, він негайно замінив його. А прапороносці, добряче напружившись, насилу змогли підняти деякі прапори, що неначе вросли в землю. Красс підсміювався з цього і тільки квапив військо до походу, змушуючи піхоту йти за кіннотою. Раптом декілька чоловік з посланих у розвідку прискакали, сповіщаючи, що інші розвідники загинули від рук ворогів, а вони самі ледве врятувалися втечею. Ворог, повідомили вони, іде у великій кількості і сміливо. Усіх опанувала тривога, Красс розгубився. Нарешті, ще не цілком опанувавши себе, він почав шикувати військо до бою(56). Спершу, за порадою Кассія, він розтягнув свою піхоту вздовж рівнини на широкому просторі з метою уникнути оточення, а кінноту розмістив на двох крилах, але потім передумав і зімкнув ряди, вишикувавши військо у вигляді міцного чотирикутника, причому з кожного боку його виставив по дванадцять когорт. При кожній когорті поставив по загону вершників, щоб жодна з частин війська не залишилась без прикриття кінноти, а була захищена з усіх боків. Одне крило війська Красс доручив Кассію, друге - своєму синові, а сам став у центрі. Рухаючись у такому порядку, римляни підійшли до річки, яка зветься Баліса. Вона була невеличка і не багата водою, але воїни в нестерпну спеку після виснажливого походу, де не можна було втамувати спрагу, дуже їй зраділи. Більшість начальників відстоювала погляд, що тут треба відпочити і, переночувавши, на світанку рушити проти ворога, попередньо дізнавшись, наскільки можливо, про його чисельність і бойовий порядок. Проте Красс, прислухаючись до думки сина та його вершників, які радили йти вперед і дати бій ворогові, наказав, щоб воїни, хто бажає, їли й пили, залишаючись у строю. Та, перш ніж вони встигли це зробити, він повів їх не розміреним кроком, як це буває перед битвою, а швидко, без перепочинку. Так вони йшли, поки не побачили ворогів. Над усяке сподівання вони не видались римлянам ні численними, ні грізними. Річ у тім, що Сурена заслонив основні свої сили відділами, висунутими вперед, і закрив блиск зброї, наказавши воїнам тримати перед собою плащі та шкури. Та щойно парфяни підійшли ближче, їхній полководець дав знак, і вся рівнина наповнилась глухим гомоном і страшенним виттям. Бо парфяни підбадьорювали себе до битви не звуками рогів або труб, а здіймаючи гуркіт ударами в шкіряні порожнисті бубни, обвішані навкруж мідними брязкальцями. Ці бубни видають якийсь оглушливий, застрашливий звук, змішаний немов із звіриним ревом і гуркотом грому. Парфяни чудово знали, що слух із усіх чуттів найбільше приводить душу в трепет, слухові враження швидко збуджують в ній пристрасті і позбавляють її здатності спокійного мислення.

24. Налякавши римлян цим несамовитим ревищем, парфяни раптом зняли із своєї зброї покрови й постали перед ворогом схожими на полум'я через те, що мали шоломи й панцирі з маргіанської (57) яскраво сяючої сталі та й коні їхні були в мідних і залізних латах. З'явився й сам Сурена, надмірно високий на зріст і найвродливіший із усіх. Його ніжна краса, на перший погляд, не відповідала розголосові про його хоробрість; за звичаєм мідян (58) він рум'янив лице й мав зачіску, роздвоєну тонким пробором, тоді як інші парфяни, щоб видатись страшнішими, зачісували волосся на скіфський лад - на чоло. Спочатку вороги намірялися пробитися із списами в перші ряди римлян, розірвати їх і відтіснити, але, побачивши глибину зімкнутого строю, непохитність і згуртованість воїнів, відступили. Вдаючи, що безладно розбігаються, парфяни непомітно для римлян оточили щільним кільцем римський бойовий чотирикутник. Красс наказав легкоозброєним вступити в бій, та ледве ті висунулися трохи вперед, як були засипані градом стріл; їм довелося відступити назад і сховатися за рядами важкоозброєної піхоти. Вони дали початок безладдю й викликали замішання в інших воїнів, котрі бачили, з якою силою і швидкістю вражали ворожі стріли, ламаючи зброю і наскрізь пронизуючи однаково як легкі, так і тяжкі захисні покрови. А парфяни, розсипавшись, почали здалеку з усіх боків пускати стріли, майже не прицілюючись, бо римляни стояли так скупчено й тісно, що стрілець, навіть якби й хотів, не міг би не поцілити. Вже тоді римляни потрапили в жалюгідне становище: залишаючись у строю, вони одержували рану за раною, а намагаючись зав'язати рукопашний бій, далекі були від того, щоб битися на рівних і не могли спри чинити ворогові шкоди, бо парфяни відкочувалися й безугавно пускали стріли. У цьому відношенні вони поступалися хіба що скіфам, та й немає нічого розумнішого, як рятуватись, захищаючи себе, і таким чином звільнитись від ганьби втечі.

25. Римляни мали ще надію, що парфяни, вичерпавши запаси стріл, або припинять битву, або вступлять у рукопашний бій, тим-то трималися стійко. Проте коли було помічено, що неподалік стоїть безліч верблюдів, навантажених стрілами, до яких під'їжджають і беруть стріли передні загони кіннотників, Красс, не бачачи цьому кінця, занепав духом. Він через посланців передав синові наказ змусити ворога прийняти бій до того, як той обійде його. Бо парфяни набігали головним чином на нього і обходили кіннотою його крило, щоб ударити йому в тил. Отож молодий Красс, узявши тисячу триста вершників, з яких тисячу прислав Цезар, п'ятсот лучників і найближчих вісім когорт важкоозброєних піхотинців, повів їх для нападу на ворога. Парфянські кіннотники, які намагалися його оточити, чи то через те, що натрапили на болото, як твердять деякі, чи то через те, що, вдаючись до військових хитрощів, задумали напасти на нього якомога далі від батька, повернули назад і помчали геть. Молодий Красс з криком, що вороги тікають, погнався за ними, а разом з ним Цензорин і Мегабакх. Мегабакх відзначався відвагою й силою, а Цензорин здобув звання сенатора і був відмінним оратором. Обидва вони були товаришами і майже ровесниками Красса. Кіннота подалася за ними, та й піхота не відставала в надії на перемогу, сповнена бойового запалу й радості. Римляни уявляли собі, що перемога за ними, тож і переслідували ворога, поки, забігши далеко вперед, не помітили, що стали жертвами обману, бо вороги, які вдавали втечу, повернули проти них. Крім того, до парфян приєдналися й інші кіннотники, причому в ще більшій кількості. Римляни зупинилися, розраховуючи на те, що парфяни бачачи їх незначну кількість, вступлять у рукопашний бій. Але ті виставили проти них закутих у лати вершників, а решта кінноти, яка не вишикувалася до бою, розбіглася й ганяла довкола римлян. Гасаючи по рівнині парфянські коні здіймали копитами таку хмару піщаної пилюки, що римляни не могли ні добре бачити, ні вільно говорити. Стиснуті на невеликому просторі, вони відштовхувалися один з одним і, поцілені стрілами, конали нелегкою й нешвидкою смертю, а мучилися в судоргах і від пекельного болю. Качаючись по землі із стрілами, які встромилися в їхнє тіло, вони ламали їх у самих ранах, а коли намагалися силою витягнути гачкуваті вістря, що проникли крізь жили й вени, то шматували своє тіло й мучили самих себе. Поки одні вмирали такою смертю, інші безпорадно дивились на те, що діялось довкола, і не могли захищатись від ворогів. Коли Публій закликав їх вдарити на закутих у лати кіннотників, вони показували йому свої руки, прибиті до щитків, і ноги, наскрізь проколені й прикуті до землі, так що не було змоги ні тікати, ні захищатися. Тоді Публій заохотив кінноту і сам навально кинувся на ворогів. Він зав'язав бій, нерівний ні щодо сили наступу, ні щодо оборони: його галли били легкими й короткими дротиками по панцирях з сириці й заліза, в той час як парфяни разили їх довгими списами в оголені й погано захищені тіла. На галлів молодий Красс покладав дуже великі надії, бо з ними творив чудеса військової доблесті. Галли хапалися за ворожі списи і, опинившись віч-на-віч з ворогами, неповороткими через важкість зброї, скидали їх з коней. Багато з галлів спішувались і, підповзаючи під ворожі коні, кололи їх у живіт. Коні, осатаніли від болю, ставали дибки і здихали, топчучи і давлячи одночасно і своїх вершників, і ворогів, які зчепилися один з одним. Галлам дошкуляла найбільше спрага та спека, незвична для них. До того ж вони втратили ледь не всіх своїх коней, коли пхалися на ворожі списи. Через те вони змушені були відступити до важкої піхоти, несучи важко пораненого Публія. Побачивши поблизу піщаний пагорб, римляни подалися до нього, коней забрали в середину, а самі ззовні зімкнули щити, сподіваючись, що таким чином легше їм буде захищатись від ворогіа Але вийшло не так, як гадалося. Бо на рівному місці воїни перших рядів захищають у деякій мірі тих, що стоять за ними, а тут, на схилі пагорба, де задні ряди стояли вище від передніх, ніхто не міг урятуватися, а всі однаково падали від стріл, оплакуючи свою безславну й марну смерть.

З Публієм були два греки - жителі сусіднього міста Карри, Ієронім і Нікомах. Вони намовляли його потай вислизнути і втікати в Іхни, поблизьке місто, яке було на боці римлян. Але Публій відповів, що немає такої страшної смерті, злякавшись якої, він залишив би напризволяще людей, котрі гинуть через нього, а грекам наказав рятуватись і, попрощавшись сердечно, розстався з ними. Сам, не володіючи вже рукою (її пробила стріла), велів зброєносцю заколоти його мечем і підставив йому для цього бік. Подібно, кажуть, поліг і Цензорин. Мегабакх сам заподіяв собі смерть, як і інші видатні римляни. Усіх інших, які не переставали битися, парфяни, відтісняючи вище на пагорб, проштрикували своїми довгими списами, а в полон узяли, як кажуть, не більше п'ятисот чоловік. Потім, відрубавши голови Публію і його товаришам, не зволікаючи поскакали до Красса. 26. Становище, в якому опинився Красс, було таке. Після того як він наказав синові напасти на парфян, хтось повідомив його, що вороги кинулися втікати, і римляни завзято їх переслідують. Помітивши, що й парфяни, виставлені проти нього, не нападають так настирливо (більшість їх була перекинута проти Публія), Красс трохи набрався духу, зібрав свої сили й відвів їх на височину, з нетерпінням чекаючи повернення сина, який нібито переслідував парфян. Перші воїни, яких Публій посилав з повідомленням, що він опинився в небезпеці, загинули, перехоплені варварами, а послані пізніше, ледве проскочивши, сповістили, що Публій пропаде, якщо батько негайно не подасть йому сильну допомогу. Тоді Красса нараз охопило багато суперечливих почуттів: він уже не здатний був ні про що тверезо розмірковувати, опанований зразу і страхом за долю всього війська, і прагненням подати допомогу синові; нарешті він вирішив рушити з військом уперед. Тим часом почали надходити вороги, своїми криками й переможними співами наганяючи страху ще більшого, ніж раніше, і знову гул безлічі бубнів здійнявся навколо римлян, які чекали початку нової битви. Ті з парфян, котрі несли настромлену на спис голову Публія, прискакали ближче й показали її римлянам, глузливо запитуючи, хто його батьки і який його рід, бо неймовірно, щоб такий нікчема з нікчем і боягуз із боягузів, як Красс, був батьком такого хороброго і благородного ємна. Від цього видовища римляни зневірились більше, ніж від усіх нещасть, і не жадоба помсти, як слід було б чекати, оволоділа ними, а жах і тривога. Красс, кажуть, у цьому горі мужністю перевершив себе. Обходячи ряди, він голосно казав: «Римляни, це горе стосується тільки мене. Велика сила й доля Риму ще не захитались і не впали, вони у ваших руках. Якщо ви співчуваєте мені, хто втратив сина, найкращого сина в світі, то доведіть це своїм гнівом проти ворогів. Позбавте їх радості, відомстіть їм за жорстокість, не бентежтесь тим, що трапилось. Той, хто береться за велику справу, мусить не одно витерпіти. Не без кровопролиття Лукулл розбив Тіграна, Сціпіон - Антіоха (59), тисячу кораблів утратили наші предки в боях за Сіцілію, а в Італії - багатьох полководців і воєначальників, але їхні поразки не завадили тому, що ми зуміли врешті-решт розгромити ворожих переможців(60). Бо не тільки успіхи, а й витримка в лиху годину і доблесть підняли Рим на вершину могутності».

27. Так промовляв Красс, щоб підбадьорити воїнів, але переконався, що лише на небагатьох його слова справили враження. А наказавши передати цей заклик, помітив, що настрій у війську гнітючий - так кволо, нерівно й непереконливо передавали його. На відміну від цього крики варварів вражали своєю лункістю та бойовитістю. Згодом парфяни перейшли до рішучих дій. Вершники, гасаючи вздовж римського строю, випускали стріли, а бійці передньої лінії, орудуючи списами, змушували римлян тіснитися на невеликому просторі. І хоча деякі з римлян, не бажаючи загинути від стріл, зважились відчайдушно кинутись на ворогів, та, не заподіявши їм відчутної шкоди, самі вмирали швидкою смертю від важких ран: парфяни метали в римських вершників важкі, з залізними наконечниками списи, які часто одним махом пробивали зразу двох чоловік. Так билися вони, поки з настанням ночі парфяни відійшли, заявивши, що дарують Крассу одну ніч для оплакування сина, до того ж, певно, він, добре поміркувавши, визнає за краще сам прийти до Арсака, а не чекати, що його приведуть силоміць. Отже, парфяни, розмістившись на ночівлю поблизу, сповнені були якнайкращих надій. А для римлян настала жахлива ніч: ніхто не турбувався ні про поховання загиблих, ні про лікування поранених, кожний оплакував свою лиху долю. їм здавалося, що загибель неминуча, і не має значення, чи доведеться їм тут чекати дня, чи вирушити вночі в безкраю рівнину. До того ж багато мороки завдавали римлянам поранені: якщо їх забрати з собою, то вони стануть завадою при поспішному відступі, якщо ж залишити, то вони своїм криком видадуть утечу. Хоч винуватцем усіх нещасть римляни вважали Красса, однак хотіли бачити й почути його. А він, закутавшись плащем, лежав у темряві, ставши для юрби прикладом мінливості людської долі, а для розумних людей - прикладом обмеженого честолюбства, бо саме через нього Крассу мало було того, що був першою і найвпливовішою людиною серед незліченних тисяч людей. Йому здавалося, що до повного щастя йому далеко, бо його цінували менше від тих двох (61). Легат Октавій і Кассій пробували піднести його дух і підбадьорити, але він впав у повний відчай, внаслідок чого вони самочинно скликали нараду центуріонів та інших начальників. Після того як на нараді вирішено було не залишатися на місці, підняли військо без трубних сигналів, у тиші. Але, як тільки воїни, неспроможні рухатись, помітили, що їх залишають, у таборі зчинився невимовний переполох і рейвах, посилені криками та зойками, тому тих, що вже рушили вперед, опанували тривога і хвилювання, немовби їх переслідував ворог. Воїни не раз збочували, не раз заново вишиковували ряди, одних поранених, які пішли за ними, брали з собою, інших залишали, через те втратили багато цінного часу, за винятком трьохсот вершників, яких їхній начальник Егнатій привів глупої ночі в Карри. Він гукнув латинською мовою варту, яка охороняла мури міста, і коли та відкликнулась, Егнатій велів передати начальнику загону Копонію, що між Крассом і парфянами відбулася велика битва. Нічого більше він не додав до цього, не сказав навіть, хто він, і погнав до Зевгми. Він, щоправда, врятував свій загін, але вкрив себе ганьбою, оскільки покинув свого полководця. Одначе повідомлення, яке тоді одержав Копоній, прислужилося Крассу. Зметикувавши, що така поспішність і неясність у словах Егнатія не віщують нічого доброго, Копоній наказав воїнам озброїтись і як тільки дізнався, що Красс у дорозі, вийшов йому назустріч і провів військо в місто.

28. Парфяни, помітивши ще вночі втечу римлян, не переслідували їх, а з'явившись на світанку, перебили тих, хто залишився в таборі, всього не менше чотирьох тисяч чоловік, а багатьох, які блукали по рівнині, захопили в полон, випустивши на них кінноту. Легат Варгунтей ще вночі відділився з чотирма когортами від основного війська, але збився з дороги. На одному горбі вороги оточили їх і винищили всіх, незважаючи на їхній відчайдушний опір, за винятком дванадцяти чоловік, які з оголеними мечами пробивалися крізь густі ряди парфян. Дивуючись їхній хоробрості, парфяни дали їм дорогу і дозволили безперешкодно добратись у Карри.

До Сурени дійшла помилкова звістка, начебто Красс із кращими загонами встиг утекти, а юрба, яка скупчилась у Каррах, являє собою набрід, не вартий уваги. Отже, вважаючи, що плоди його перемоги пішли нанівець, але все ще сумніваючись і бажаючи дізнатись правду, щоб остаточно вирішити - залишитись йому на місці і облягати місто чи переслідувати Красса, залишивши жителів Карр у спокої, Сурена підіслав до мурів міста одного із своїх перекладачів. Той повинен був викликати, розмовляючи латиною, самого Красса або Кассія і передати, що Сурена хоче зустрітися з ними для переговорів. Перекладач сказав те, що йому було доручено, слова його були доведені до відома Красса, і той прийняв парфянську пропозицію. Незабаром з'явилися від варварів араби, які знали в лице Красса і Кассія, оскільки до битви побували в римському таборі. Побачивши Кассія на мурах, вони,сказали, що Сурена бажає укласти з римлянами перемир'я і дає їм змогу врятуватися за умови дружнього ставлення до парфянського царя й виходу з Месопотамії: на думку Сурени, це буде корисніше для обох сторін, ніж доводити справу до крайнощів. Кассій погодився і вимагав точно визначити місце й час зустрічі Красса з Су-реною. Араби пообіцяли це передати і від'їхали.

29. Сурена на радощах, що Красс і Кассій опинилися в облозі, наступного дня підтягнув до Карр парфянські сили. Парфяни поводили себе визивно й вимагали, щоб римляни, якщо бажають укласти з ними мир, видали їм Красса й Кассія, закутими в кайдани. Римляни ремствували, що дали себе обдурити, і радили Крассу відмовитись від пустих і примарних надій на вірмен і чим скоріш тікати. Про це до часу не повинен знати ніхто з жителів Карр. Але це стало відомо Андромаху, найвіроломнішому з городян. Річ у тім, що Красс довірив йому цю таємницю, мало того, ще й просив його бути для римлян провідником у дорозі. Таким чином, ніщо не приховалося від парфян, бо Андромах повідомляв їх про всі задуми римлян. Та оскільки парфянам було важко воювати вночі, і це з давніх давен не було їхнім звичаєм, до того ж Красс вийшов з міста темної ночі, то, щоб парфяни не відстали занадто, переслідуючи римлян, Андромах удався до хитрощів і водив римлян то тією, то тією дорогою. Нарешті після довгого й виснажливого походу він завів їх у болотисту місцевість, повну глибоких ровів(62). Зрештою деякі з римлян зміркували, що не для добра Андромах крутить і водить їх манівцями і не захотіли далі йти за ним. Так Кассій знову вернувся у Карри. Його провідники - (це були араби) радили підождати, поки місяць пройде мимо сузір'я Скорпіона, але Кассій відповів їм: «Ще більше від нього я боюся Стрільця»,- і з п'ятьмастами вершників подався в Сірію. Інші римляни, які мали надійних провідників, дійшли до гористої місцевості, званої Сіннаками, і ще до світанку опинилися поза небезпекою. їх було близько п'яти тисяч, а очолював цей загін хоробрий Октавій. А Красса, якого все ще вів Андромах, день застав у непрохідній місцевості, серед боліт. З ним були чотири когорти піхотинців, трохи кінноти і п'ять лікторів. Поборовши чималі труднощі, вони насилу вибрались на дорогу, а тим часом вороги вже їх доганяли. Для того щоб з'єднатися з Октавієм, Крас-су залишалось приблизно дванадцять стадіїв. Він піднявся на пагорб, не дуже приступний для кінноти, але й мало придатний для захисту, розташований під Сіннаками і з'єднаний з ними довгим гірським кряжем, який тягнеться через рівнини. Октавій побачив, у якій небезпеці перебуває Красс, і першим поспішив йому на допомогу зі жменькою воїнів, а згодом за ним, дорікаючи собі за повільність, помчали й інші. Вони напали на ворогів, відкинули їх від пагорба, оточили Красса і, заслонивши його щитами, хвалькувато викрикували, що немає у парфян такої стріли, яка вразила б їхнього полководця раніше, ніж вони загинуть, захищаючи його. ЗО. Тим часом Сурена помітив, що парфяни не з таким запалом, як раніше, ідуть у бій. Переконаний, що коли римляни нічною порою досягнуть гір, то перемога вихопиться з його рук, він вдався до підступу: відпустив деяких, полонених, які чули в таборі варварів навмисні розмови про те, що парфянський цар не має наміру вести з римлянами нещадну війну, а навпаки, хоче зав'язати з ними дружбу, по-людяному ставлячись до Красса. Варвари припинили битву, і Сурена в супроводі високих чинів під'їхав до пагорба, спустив тятиву лука й простягнув праву руку. Він запрошував Красса на переговори для укладення миру, зауваживши, що римлянам довелось випробувати хоробрість і могутність царя всупереч його волі, а тепер, коли вони відступають, цар виявляє свою ласкавість і лагідність з власного бажання, готовий укласти мир і дати їм змогу врятуватися. Усі з задоволенням сприйняли слова Сурени й вельми зраділи. Лише Красс, який стільки витерпів саме через обмани парфян, вважаючи цю раптову переміну незрозумілою, не повірив і почав радитися. Тоді воїни розкричались і вимагали, щоб він пішов на переговори, а далі почали його картати й ганьбити, мовляв, він жене їх на бій з тими, з ким сам не зважується навіть вступити в переговори, хоч вони без зброї. Спершу Красс намагався переконати їх, доводячи, що, провівши решту дня в гористій, нерівній місцевості, вночі вони зможуть іти далі, показував їм дорогу і умовляв не втрачати надії, бо порятунок уже близько. Та коли воїни розлютились і, брязкаючи зброєю, почали осипати його погрозами, наляканий Красс поступився і, звертаючись до своїх, сказав таке: «Октавію і Петронію і ви всі, римські начальники, які тут є! Ви бачите, що мене змушують іти, ви свідки, яку ганьбу й насильство я терплю. Але, якщо ви врятуєтесь, скажіть усім, що Красс загинув, обманутий ворогами, а не зраджений співвітчизниками».

31. Октавій і його люди не залишились на пагорбі, а зійшли разом з Крассом. Лікторів (63), які пішли з Крассом, він відправив назад. Першими з варварів його зустріли двоє напівгреків. Вони, зіскочивши з коней, низько поклонилися Крассу і, розмовляючи по-грецьки, просили вислати вперед декількох чоловік, яким Сурена покаже, що ні він сам, ні його почет не мають ні панцирів, ні мечів. На це Красс відповів, що якби він хоч трішки цінував своє життя, то не віддався б їм у руки. Проте він відправив двох братів Росціїв з метою дізнатися, за яких умов має відбутися зустріч і скільки чоловік має взяти участь у переговорах. Сурена наказав негайно схопити їх і затримати, а сам з високими начальниками під'їхав на коні до римлян і запитав: «Як це так? Римський володар іде пішки, а ми йдемо верхи?» Він велів подати Крассові коня. Красс зауважив, що ні він, ні Сурена не схиблять, якщо на переговорах будуть дотримуватися кожний звичаїв свого народу. Далі Сурена сказав, що між царем Ородом і римлянами припинилася війна і настав мир, але умови угоди треба написати, під'їхавши до річки (64). «Річ у тім,- сказав він,- що ви, римляни, зовсім не пам'ятаєте про договори»,- і простягнув Крассові руку. Коли Красс велів привести свого коня, Сурена сказав: «Немає потреби, цар дарує тобі оцього». Вмить біля Красса опинився кінь з вуздечкою, інкрустованою золотом. Конюхи підсадили Красса, оточили його й ішли поруч, підганяючи коня ударами. Тоді Октавій першим схопив за уздечку, за ним військовий трибун Петроній, а далі інші римляни обступили коня, намагаючись стримати його й відігнати парфян, які напирали на Красса з двох боків. Зчинилася метушня і штовханина, дійшло до бійки. Октавій, вихопивши меч, убив одного з конюхів, інший конюх убив Октавія, завдавши йому смертельного удару ззаду. Петроній не мав зброї. Його вдарили в панцир, але він зіскочив з коня неушкоджений.

Красса вбив парфянин на ім'я Ексатр. Однак дехто твердить, що це неправда, а що Ексатр лише відрубав у вбитого голову й праву руку. Зрештою, все це радше здогади, аніж достовірні перекази, бо одні з римлян, які там були, загинули на місці, кинувшись у бій за Красса, а інші поквапом відступили на пагорб.

Парфяни, які під'їхали до пагорба, оголосили, що Красс заслужено покараний, а іншим Сурена дозволяє сміливо зійти вниз. Одні з римлян зійшли і здались, інші вночі розбіглися, але врятуватися пощастило лише небагатьом, бо їх вистежували, ловили й убивали араби. Кажуть, що загинуло тоді двадцять тисяч, а живими потрапило в полон десять тисяч.

32. Голову й руку Красса Сурена послав Ороду у Вірменію, а сам через гінців, повідомивши Селевкію, що везе Красса живим, готував свого роду блазенську процесію, бундючно називаючи її тріумфом. Одного з полонених, Гая Пакціана, дуже схожого на Красса, одягненого в шати парфянських цариць, який мав відігравати роль Красса й називати себе імператором, повезли верхи на коні. Попереду на верблюдах їхав гурт трубачів і лікторів. До різок попричіпляли гаманці, а на сокири насадили недавно відрубані голови римлян. За ними йшли селевкійські гетери-співачки, які виспівували безліч глузливих і потішних пісень про боягузтво й розніженість Красса. Тьма-тьмуща народу дивилась на це видовище. Сурена, скликавши селевкійську раду старійшин, показав їм непристойну за змістом книгу «Мілетських оповідань» Арістіда(65). У даному випадку він не збрехав: книга була справді знайдена в поклажі Рустія й дала Сурені привід насміхатися й глумитися з римлян за те, що вони навіть на війні не можуть утриматись від такого роду вчинків і книг. Зате мудрим видався селевкійцям Езоп, коли вони дивились на Сурену, який наказав везти поперед себе торбу з мілетськими гидотами (66), а за ним сунув цілий парфянський Сібаріс (67) у вигляді хмари повозок з наложницями. Взагалі, цей похід мав у собі щось від гадюки і скітали (68); передня частина його, яка особливо впадала у вічі, викликала острах і трепет своїми списами, луками та кіннотою, у хвості його вирували танці, дзвеніли цимбали, лунав спів. Закінчилося все це нічними оргіями з жінками. Рустій безперечно заслуговує осуду, але ж і парфяни, які гудили його за «Мілетські оповідання», тим самим показали своє нахабство, бо їхні володарі з роду Арсакідів часто походили від мілетських та іонійських гетер.

33. У той час, як відбувалися ці події, Ород уже помирився з вірменським царем Артабазом і погодився на одруження свого сина Пакора із сестрою Артабаза. Вони влаштовували один одному бенкети й пиятики, часто ставили грецькі твори, бо Ород знав грецьку мову й був обізнаний з грецькою літературою. Артабаз же навіть писав трагедії, промови й історичні твори, з яких дещо збереглося до наших днів. Коли в палац принесли голову Красса, столи вже було прибрано і трагічний актор Ясон з Тралл (69) декламував з «Вакханок» Евріпіда уривки, які стосувалися Агави . І саме тоді, як йому плескали в долоні, до зали увійшов Сіллак, упав долілиць перед своїм царем і кинув на середину зали голову Красса. Парфяни радісно вигукували й аплодували, а слуги за наказом царя посадили Сіллака за стіл. Ясон передав одному з акторів одяг Пентея, а сам, схопивши голову Красса, у приступі вакхічної нестями почав декламувати такі вірші:

З гір несемо ми в чертог

Щасливу здобич нашу -

Плюща свіжо зрізану гілку.

Присутні з захопленням слухали його виступ. А в ту хвилину, коли хор і Агава поперемінно співають:

Хор: Хто його убив?

Агава: Це подвиг мій!(71)

Ексатр, який був присутній на бенкеті, зірвався з місця й вихопив у Ясона голову Красса, немовби декламувати ці слова личило радше йому, ніж Ясону. Цар на радощах нагородив їх відповідно до звичаїв своєї країни, Ясону дав талант срібла. Таким, кажуть, було закінчення, немов у Евріпідовій трагедії, походу Красса.

Однак Ород за жорстокість і Сурена за віроломство одержали по заслузі. Сурену Ород велів умертвити із заздрості до його слави, сам утратив сина Пакора, якого перемогли римляни в битві(72); згодом здоров'я Орода підірвала хвороба. Коли вона перейшла у водянку, другий його син, Фраат, посягаючи на життя батька, дав йому отруту. Але хвороба сприйняла її як ліки, бо отрута вийшла разом з водою, так що хворому полегшало. Тоді Фраат вибрав найнадійніший засіб - задушив батька (73).

Книга: Плутарх Нікій і Красс Переклад Й. Кобова

ЗМІСТ

1.	Плутарх Нікій і Красс Переклад Й. Кобова
2.	КРАСС 1. Марк Красс, батько якого був цензором і...
3.	(ПОРІВНЯННЯ) 34. Порівнюючи цих двох мужів, слід...
4.	ПРИМІТКИ НІКІЙ 1. Мова йде про Н і к і я,...

На попередню



Додати в закладки

  
Переклад Translate