Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Плутарх Александр і Цезар Переклад Й. Кобова
Плутарх Александр і Цезар Переклад Й. Кобова
© Plutarch
© Й.Кобів (переклад), 1991
Джерело: Плутарх. Порівняльні життєписи. К.: Дніпро, 1991. 448 с. С.: 126-238.
Сканування та коректура: Aerius (ae-lib.org.ua), 2004
Зміст
АЛЕКСАНДР
1. Життєписи царя Александра і Цезаря, переможця Помпея, які складають зміст цієї книги, насичені такою безліччю подій, що в передмові нам випадає тільки просити в читача вибачення, якщо ми не перелічуватимемо всі визначні подвиги цих особистостей і не будемо детально розглядати кожний з них зокрема, а про всі розповімо коротко. Ми-бо пишемо не історію, а життєписи, і часто незначний вчинок, слово чи жарт краще розкривають вдачу людини, ніж битви з десятками тисяч убитих, командування величезними військами та облоги. Подібно до того, як живописці, мало звертаючи увагу на інші частини тіла, домагаються схожості завдяки точному зображенню обличчя й виразу очей, у яких проявляється вдача людини, так і нам хай буде дозволено складати життєписи, проникаючи в те, що становить духовний світ людини, а іншим залишимо право на описи великих подій і битв.
2. Достовірно відомо, що Александр з боку батька виводив свій рід від Карана (1), нащадка Геракла, а з боку матері Олімпіади - від Неоптолема, потомка Еака (2). Передають, що Філіпп познайомився з Олімпіадою, коли його разом з нею посвячували в Самофракійські таїнства (3). Він був тоді ще юнаком, а вона дівчиною - круглою сиротою. Закохавшись, Філіпп одружився з нею за згодою її брата Арібба (4). Отож молодій в ніч, коли її з молодим зачинили у весільній кімнаті, наснилося, що їй у живіт під гуркіт грому вдарила блискавка і від цього удару спалахнуло сильне полум'я, язики якого розбіглися навсібіч і погасли. Трохи згодом Філіппу приснилося, що він приклав печатку до живота дружини, причому як йому здавалося, на печатці був викарбуваний лев. Багато віщунів тлумачили це сновидіння в тому розумінні, що Філіпп повинен пильно стежити за поведінкою своєї дружини, але Арістандр з Тельмесса (5) заявив, що Олімпіада вагітна, бо нічого порожнього не запечатують, а плодом є хлопець, який відзначатиметься відважною, левиною вдачею. А одного разу нібито бачили, що біля сплячої Олімпіади лежав, розтягнувшись, змій. Цей випадок, кажуть, дуже ослабив любов і прив'язаність Філіппа до дружини, внаслідок чого він рідко проводив з нею ночі. Можливо, він боявся якихось чарів з боку дружини, можливо, боявся отрути, чи не бажав зближення з дружиною, як з такою, що має зносини з вищою істотою. Але існує про це ще інша розповідь. Жінки цієї країни з давніх давен беруть участь в орфічних таїнствах і оргіях на честь бога Діоніса під назвою клодонок і мімаллонок (6), причому їхня поведінка нагадує поведінку едонянок (7) або фракіянок, які населяють підніжжя Гемосу (8) і від яких, мабуть, пішло слово «фрескеуейн» (9), що означає розгульні, нестямні священнодійства. Сама ж Олімпіада старалася більше від інших дійти до нестями й шаленіла не гірш від варварок; на святкові процесії вона брала з собою великих приручених змій, які часто, виповзаючи з-під плюща чи з священних корзин та оповиваючи тирси (10) й вінки жінок, наганяли жах на чоловіків.
3. Після цього сновидіння Філіпп відправив у Дельфи Херона з Мегалополя, який начебто привіз йому у відповідь наказ Аполлона приносити жертви Аммону (11) й шанувати цього бога. Кажуть також, що Філіпп утратив саме те око, яким він через щілину в дверях підглядав, як з його жінкою спав бог у вигляді змія (12). А Олімпіада, як розповідає Ератосфен (13), проводжаючи Александра в похід, лише йому одному відкрила таємницю його приходу у світ і наказала йому бути гідним свого народження. Інші письменники, навпаки, твердять, що Олімпіада заперечувала ці чутки й казала: «Коли ж нарешті Александр перестане обмовляти мене перед Герою?»
Народився Александр на початку місяця гекатомбеона (14), який у Македонії має назву лой, а точніше шостого дня цього місяця, в той самий день, коли згорів храм Артеміди Ефеської (15). З цього приводу Гегесій з Магнесії (16) сказав дотеп, який своїм холодом міг би погасити ту славнозвісну пожежу. «Немає нічого дивного,- сказав він,- що храм цей мусив згоріти, раз Артеміда була зайнята як повитуха при родах Александра». А всі маги, які в той час перебували в Ефесі, в один голос визнали нещастя, яке спіткало храм, предвістям іншого горя. Вони бігали по місту, били себе по обличчі й кричали, що цей день народив велике лихо і згубу для Азії. До Філіппа, який саме тоді захопив Потідею (17), наспіли три повідомлення; перше, що Парменіон у великій битві переміг іллірійців (18), друге, що його скаковий кінь одержав перемогу на Олімпійських іграх, і третє - про народження Александра. Від усього цього він, ясна річ, сповнився великої радості. Віщуни ще й посилили її, заявляючи, що його син, народження якого збіглося з трьома перемогами, буде непереможним.
4. Зовнішній вигляд Александра найдостовірніше передають статуї, виконані Лісіппом (19). Був це єдиний скульптор,; якого цар вважав гідним творити його зображення. Цей художник зумів точно відтворити те, що згодом наслідувало, багато наступників і друзів Александра - легкий нахил шиї ліворуч і лагідність погляду. Апеллес (20), малюючи Александра в образі громовержця, не зумів передати кольору його шкіри, бо надав їй відтінку темнішого, смуглявішого, ніж вона була насправді. Як повідомляють, Александр мав ясну шкіру, яка переходила, особливо на грудях і обличчі, в рожеву. Шкіра Александра дуже приємно пахла, і з його уст і всього тіла виходили такі пахощі, що навіть його одяг був ними просякнутий,- таке я вичитав у «Спогадах» Арістоксена (21). Причиною цього був склад його тіла, яке мало в собі багато тепла й вогню, бо, на думку Теофраста (22), приємний запах виникає внаслідок випаровування вологи під впливом тепла. Ось чому найбільше пахощів, до того ж найприємніших припадає на сухі й жаркі країни, бо сонце витягує з поверхні тіл вологу, яка спричиняє загнивання. Цією теплотою тіла, напевне, пояснюється схильність Александра до п'янства і гніву.
Ще хлопчиком Александр виявив велику стриманість: хоч і мав він запальну й непогамовну вдачу, але був байдужий до тілесних утіх і віддавався їм дуже помірковано. Честолюбністю Александра пояснюється те, що мислив він не на свій вік поважно і благородно. Не ганявся він за будь-якою славою й не шукав її абиде, на відміну від Філіппа, який, немов софіст, хизувався своїм хистом красномовства і на монетах увічнював перемоги своїх колісниць на перегонах у Олімпії. Тим-то Александр, коли друзі запитали його, чи не хоче він узяти участь у змаганнях з бігу на Олімпійських іграх (а бігав він швидко), відповів: «Так, якщо тільки моїми суперниками будуть царі». Взагалі, Александр не любив атлетів. І хоч він нерідко влаштовував змагання трагічних поетів, флейтистів, кіфаредів і рапсодів, а ще частіше різного роду полювання та бої на палицях, проте не виявляв ніякогісінького зацікавлення до кулачних боїв.
5. Коли за відсутності Філіппа в Македонію прибули перські посли, приймав їх і пригощав Александр. Перебуваючи в їхньому товаристві, він привернув їх до себе як своєю привітністю, так і тим, що не задавав їм дитячих або беззмістовних запитань, а розпитував їх про довжину доріг, про способи подорожування у глиб Персії, про самого царя, його ставлення до ворогів, про збройні сили й могутність Персії. Посли дивувалися його розважливості і дійшли висновку, що уславлена доблесть Філіппа - це ніщо в порівнянні з полум'яним духом і жадобою великих подвигів цього юнака. І справді, кожного разу, коли приходило повідомлення про те, що Філіпп завоював якесь відоме місто або здобув велику перемогу, Александр слухав це без радості, а перед своїми , ровесниками навіть нарікав: «Хлопці, мій батько встигне все захопити, так що не залишить мені з вами ніякої змоги здійснити великий і блискучий подвиг». Він мріяв не про втіхи й багатство, а про доблесть і славу і вважав, що чим більше одержить від батька в спадщину, тим менше залишиться зробити йому самому. Переконаний, що з ростом македонської могутності стає все менше для нього можливостей проявити себе великими діяннями, він хотів успадкувати царство, сповнене не багатства, розкошів і втіх, а битв, війн і змагань за славу.
Освітою Александра займалося багато вихователів, наставників і вчителів, на чолі яких стояв родич Олімпіади Леонід, людина суворих звичаїв. Сам Леонід не цурався назви вихователя, вважаючи це звання прекрасним і почесним. Але інші з поваги до нього і з уваги на його родинні зв'язки з царським домом називали його керівником і наставником Александра. Зрештою, роль і звання вихователя присвоював собі й Лісімах з Акарнанії(23), людина не дуже освічена, але через те, що він сам себе називав Феніксом, Александра - Ахіллом, а Філіппа - Пелеєм, його високо цінували, і серед вихователів він займав друге місце.
6. Одного разу якийсь фессалієць Філонік привів Філіппу коня Букефала (24), щоб продати його за тринадцять талантів (25). Вийшли вони на відкрите поле, щоб випробувати коня, але він виявився неприборканим і взагалі непридатним для їзди. Він не дозволяв нікому сісти на себе верхи, не слухав голосу нікого з почту Філіппа й перед усіма ставав дибки. Розгніваний Філіпп звелів забрати Букефала як коня дикого й необ'їждженого. Тоді присутній там Александр заволав: «Якого чудового коня втрачають ці люди, котрі через свою безпорадність і боягузтво не можуть його приборкати!» На це Філіпп спершу мовчав, та коли Александр ще кілька разів повторив те саме й далі висловлював своє незадоволення, озвався: «Ти докоряєш старшим, начебто більше тямиш у верховій їзді і краще вмієш обходитися з конем».- «З цим принаймні я впораюсь краще, ніж будь-хто інший»,- відповів Александр. «А якщо не даси ради, то яку кару ти згоден прийняти за свою самовпевненість?» - запитав Філіпп. «Клянусь Зевсом,- сказав Александр,- я заплачу ціну коня». Усі заливалися сміхом, потім батько з сином побились об заклад на гроші, рівні ціні коня. Александр миттю підбіг до коня, схопив його за вуздечку й повернув мордою до сонця. Він, очевидно, помітив, що кінь полошився, бачачи перед собою свою власну тінь, яка лягала на землю й хиталася. Деякий час Александр біг поряд з конем і гладив його рукою, а коли побачив, що той перестав боятися й дихає на повні груди, спокійно скинув із себе плащ, скочив на коня і впевнено сів. Спочатку злегка натягнув повід і без ударів і крику стримував ще хвильку на місці. Помітивши, що кінь заспокоївся і рветься бігти, Александр попустив віжки й помчав уперед, заохочуючи його голосом і ударами ніг. Філіпп і його почет спершу мовчали, охоплені тривогою, та коли юнак уміло повернув коня й під'їхав на ньому до них, гордий і щасливий, всі привітали його радісними вигуками, а Філіпп, кажуть, розплакався від радості. Коли Александр зістрибнув з коня, батько поцілував його в голову і сказав: «Сину мій, шукай царства більш підхожого тобі, Македонія для тебе замала».
7. Приглядаючись до впертої й непіддатливої на будь-яке насильство вдачі сина, Філіпп помітив, що з ним легше домовитись за допомогою розумного слова, ніж вдаватися до примусу, тому сам старався більше переконувати його, аніж наказувати йому. Філіпп не бажав довіряти навчання й нагляд за сином самим тільки вчителям музики та інших предметів загальної освіти, вважаючи, що це справа дуже складна і, як каже Софокл:
Кермо потрібне тут й уздечка не одна (26).
Тим-то цар запросив до себе найзнаменитішого й найвченішого з грецьких філософів - Арістотеля (27), а за навчання винагородив його в спосіб якнайкращий і гідний величі цього вченого. Філіпп відбудував рідне місто Арістотеля Стагіру ав, яке колись сам зруйнував, і повернув туди жителів, котрі втекли звідти або перебували в рабстві. Для занять і розмов Філіпп призначив Арістотелю й Александрові гай біля Мгези (29), присвячений німфам, де й досі показують кам'яні лави, на яких сидів Арістотель, і тінисті місця для прогулянок. Александр, очевидно, вивчав у нього не тільки науку про мораль і державу, а й познайомився з менш доступними й глибшими основами знання, які філософи називали «усними» та «захованими» зд і не розголошували їх. Відправившись уже з військом в Азію, Александр дізнався, що Арістотель деякі галузі науки опублікував у книгах, і тоді написав йому листа, сміливо виступаючи на захист філософії. Зміст листа такий: «Александр Арістотелю шле привіт! Ти поступив неправильно, опублікувавши дещо з наук, призначених лише для усного викладання. Чим тоді ми будемо відрізнятися від інших людей, якщо ті самі науки, на яких ми виховувалися, стануть доступними всім без різниці? Я волів би перевершувати інших не стільки владою й могутністю, скільки знанням того, що в житті найкраще. Будь здоров!» Заспокоюючи ображене честолюбство Александра, Арістотель виправдовує себе, що ці науки і видані, і разом з тим не видані. І справді, його метафізичні дослідження були з самого початку призначені винятково для вчених і зовсім не годяться ні для викладання, ні для самостійного вивчення.
8. Мені здається, що і любов до медицини прищепив Александру не хто інший, як Арістотель(31). Бо Александр цікавився не тільки теорією цієї науки, а навіть, як можна висновувати з його листів, допомагав хворим друзям, призначав їм різні способи лікування й харчування. Окрім того, він від природи любив літературу і багато читав. Він вважав і говорив, що читання «Іліади» - це засіб виховання в собі військової доблесті. Примірник видання, виправленого Арістотелем і відомий під назвою «Іліада в скриньці» (32)гАлександр, за словами Онесікріта (33), завжди мав при собі і клав разом з кинджалом під подушку. Оскільки в глибині Азії він не мав напохваті ніяких книжок, то велів Гарпалу (34) прислати їх йому. Тоді той послав йому твори Філіста (35), чимало трагедій Евріпіда, Софокла й Есхіла, а також дифірамби Телеста й Філоксена . Александр спочатку захоплювався Арістотелем і навіть любив його не менш, ніж свого батька, бо, як сам казав, одному він завдячує своїм життям, а другому - відчуттям краси життя. Пізніше, однак, цар ставився до філософа з недовірою, щоправда, не настільки, щоб йому шкодити, але брак того теплого почуття, яким сповнені були початкові взаємини Александра з учителем, був явним доказом відчуження, що виникло потім між ними. Проте природжений і прищеплений йому з ранніх років запал і тяга до філософії не погасли в душі Александра. На це вказують повага, яку він почував до Анаксарха (37), п'ятдесят талантів, висланих Ксенократу (38), а також почесті, виявлені Дандаміду й Калану (39).
9. Коли Філіпп відправлявся в похід проти візантійців, Александрові виповнилось усього шістнадцять літ. Незважаючи на це, батько залишив його правителем Македонії й передав йому керівництво державними справами й печатку. Тоді Александр підкорив медів (40), які повстали проти македонян, захопив їхнє місто і, вигнавши звідти його мешканців та заселивши переселенцями з різних міст, назвав Александрополем. Брав він участь і в битві біля Херонеї (41) проти греків і перший, як кажуть, напав на священний загін фіванців. Ще й досі показують старий дуб біля річки Кефіса (42), званий дубом Александра, під яким тоді стояв його намет. Неподалік знаходяться могили загиблих македонян. За все це Філіпп, зрозуміло, дуже любив сина і навіть радів, коли македоняни називали Александра своїм царем, а Філіппа полководцем.
Але незлагоди в царській сім'ї, викликані одруженнями й любовними пригодами Філіппа, лихоманили не лише жіночу частину його дому, а й саму державу; це призводило до численних скарг і гострих чварів, які посилювались крутою вдачею Олімпіади, жінки ревнивої і схильної до гніву. Вона-бо безугавно підбурювала сина проти батька. Найяскравіший вияв знайшли ці родинні непорозуміння з вини Аттала (43) на весіллі Клеопатри (44). З цією молодою дівчиною Філіпп задумав одружитися, закохавшись у неї, незважаючи на свій немолодий уже вік. Отож Аттал, дядько Клеопатри, напідпитку під час учти закликав македонян просити богів, щоб від шлюбу Філіппа з Клеопатрою народився законний спадкоємець престолу. Скипівши гнівом, Александр закричав: «А я що, проклятий негіднику, по-твоєму, незаконнонароджений?» - і жбурнув у Аттала чару. Тоді Філіпп кинувся на сина з оголеним мечем, але на щастя обох цар від сп'яніння й гніву спіткнувся і впав. Александр, глузуючи з батька, сказав: «Ось вам, люди добрі, чоловік, який хотів переправитися з військом з Європи в Азію, розпластався на підлозі, переправляючись від ліжка до ліжка». Після цієї п'яної сварки Александр забрав Олімпіаду й завіз її в Епір (45), а сам жив в Іллірії (46). У цей час до Філіппа приїхав корінфянин Демарат, друг дому, який користувався правом говорити правду цареві. Після перших привітань і виразів приязних почуттів Філіпп запитав його, чи дружно живуть між собою греки. «Якраз тобі, Філіппе, найменше личить турбуватися про Грецію, тобі, що у власний дім вніс стільки розбрату й біди». Ці слова змусили Філіппа опам'ятатися, він послав по Александра і за посередництвом Демарата умовив його повернутися додому.
10. Піксодар, сатрап Карії (47), намагаючись укласти з Філіппом військовий союз, задумав породичатися з ним. З цією метою він хотів видати свою старшу дочку заміж за Філіппового сина Аррідея (48) й послав у цій справі в Македонію Арістокріта. Тоді знову з'явилися плітки; друзі й мати зводили перед Александром наклепи на батька, мовляв, Філіпп за допомогою блискучого одруження й величезного багатства надумав забезпечити Аррідею престол. Стурбований цим, Александр вислав у Карію трагічного актора Фессала з дорученням переконати Піксодара, щоб він відмовив незаконнонародженому й недоумкуватому Аррідею, а замість нього породнився з Александром. Цей задум сподобався Піксодару куди більше, ніж попередній. Дізнавшись про це, Філіпп увійшов у кімнату Александра разом з одним з його улюблених друзів - Філотом, сином Парменіона. Накинувшись на сина з грубою лайкою, цар ганив його, називав людиною без честі, негідною свого високого становища, якщо йому до душі стати зятем карійця, варвара, слуги перського царя. Корінфянам Філіпп написав, щоб вони прислали йому Фессала, закутого в кайдани, а з інших друзів Александра він вигнав з Македонії Гарпала, Неарха , а також Ерігія та Птолемея. Потім Александр вернув їх і не шкодував їм усіляких почестей.
Павсаній (50), украй скривджений з вини Аттала і Клеопатри, не домігшись справедливості у Філіппа, убив його. У цьому вбивстві найбільше звинувачували Олімпіаду, мовляв, вона підбурювала й навіть заохочувала розлюченого юнака. Але й Александра не оминуло звинувачення. Кажуть, що, коли Павсаній після заподіяної йому образи випадково зустрів Александра й нарікав на свою лиху долю, той відповів йому рядком з «Медеї»:
Мсти всім: вітцю, і дочці, і зятеві(51).
А проте він не тільки наказав розшукати учасників змови й покарати їх, а й обурювався тим, що Олімпіада за його відсутності жорстоко розправилася з Клеопатрою.
11. Отже, на двадцятому році життя(52) Александр прийняв царську владу, над якою через сильну заздрість і страшну ненависть сусідів нависла смертельна небезпека. Річ у тім, що після смерті Філіппа сусідні варварські племена не хотіли надалі терпіти неволю, а намагались відновити владу своїх власних царів. Що ж до Греції, то Філіпп, підкоривши її силою зброї, не мав часу повністю її уярмити і привчити до нового стану речей. Він тільки запровадив там усілякі зміни й тим самим викликав велике сум'яття, внаслідок чого залишив країну в повному розладі, готову до бунту, тому що люди . ще не встигли звикнути до нових порядків. Македоняни боялись цієї зручної для їхніх ворогів нагоди скинути македонське ярмо і вважали, що Александр повинен відмовитись від Греції й не застосовувати до неї сили, а негрецькі племена, які збунтувалися проти македонян, треба привести до покори лагідними засобами і старатися придушувати спроби бунту в самому зародку. Сам Александр був протилежної думки, готовий запевнити державі безпеку й непорушність кордонів рішучістю і сміливістю дій, вважаючи, що досить ворогам у будь-чому поступитись, як вони усі разом кинуться на нього. Тим-то заворушенням серед варварських племен і війнам, які загрожували звідти, він поклав кінець, швидко просунувшись аж до Істру (53). Тут у великій битві він розгромив царя трібаллів Сірма (54). Дізнавшись, що фі-ванці повстали й уклали союз з афінянами, Александр негайно подався туди, повівши військо через Термопіли, причому сказав, що Демосфен (55) назвав його хлопчиком, коли він воював з іллірійцями і трібаллами, але у Фессалії він уже став юнаком, а тепер хоче під мурами Афін показати себе зрілим чоловіком. Підійшовши до Фів, Александр дав мешканцям цього міста змогу розкаятись у тому, що вони вчинили, і вимагав тільки видати Феніка й Протіта (56), крім того, він обіцяв повну безпеку тим, хто перейде на його бік. Фіван-ці, у свою чергу, вимагали від нього видачі філота й Антіпатра і закликали всіх, кому дорога свобода Греції, разом з ними стати до боротьби. Тоді Александр наказав македонському війську почати бій. Фіванці мужньо і відчайдушно понад свої скромні сили билися з ворогом, який у багато разів був численніший від них. Коли ж македонська залога, яка перебувала в Кадмеї, вийшла з замку й напала на них ззаду, фіванці були оточені і майже всі загинули на полі бою. Македоняни захопили місто, пограбували й дощенту зруйнували його. Александр розраховував, що греки, приголомшені таким нещастям, із страху поводитимуть в майбутньому себе спокійно. Крім того, він говорив на своє виправдання, що зробив це на вимогу своїх союзників, бо фокейці та платейці (58) виступали із скаргами на фіванців. Помилував вій лише жерців, громадян, зв'язаних з македонянами узами гостинності (59), нащадків Піндара (60), а також тих, хто голосував проти повстання, всіх інших продано в рабство, і було їх понад тридцять тисяч. Убитих було понад шість тисяч. 12. У розпал нещасть і страхіть, які звалилися на місто, ватага фракійців увірвалася в будинок Тімоклеї, жінки шанованої й чеснотливої. Поки фракійці грабували її майно, їхній ватажок зґвалтував жінку, а потім запитав її, чи не має вона схованого десь золота і срібла. Тімоклея відповіла ствердно і повела його одного в сад, де був колодязь. Вона сказала, що вкинула сюди свої коштовності, коли в місто ввірвалися війська Александра. Фракієць нахилився й глянув униз. Тімоклея, яка стояла ззаду, штовхнула його в колодязь і вбила, кидаючи туди камінь за каменем. Фракійці зв'язали її і привели до Александра. По її поставі й ході одразу було видно, що це жінка знатна й великої душі - так безстрашно і спокійно вона йшла за фракійцями, що вели її. Коли цар запитав її, хто вона така, Тімоклея відповіла, що вона сестра полководця Феагена (61), того, який бився проти Філіппа за свободу Греції й загинув під Херонеєю як полководець. Вражений її відповіддю та вчинком, Александр наказав відпустити її разом з дітьми.
13. З афінянами Александр уклав мир, хоч вони надмірно співчували нещасній долі Фів, бо, справляючи таїнства (62), перервали на знак жалоби свято й подавали всебічну допомогу втікачам із Фів, які шукали притулку в Афінах. А повівся він так або тому, що вдовольнив свій гнів, немов лев кров'ю свою жадобу, або тому, що хотів протиставити страхітливій і нелюдській дії помсти якийсь людяний вчинок; так чи інакше, він не тільки пробачив афінянам усі їхні провини, а й наказав їм стежити уважно за становищем у країні. За його задумом, Афіни мали правити Грецією на випадок, якби з ним сталося якесь нещастя. Кажуть, зрештою, що потім він відчував жаль з приводу розправи над фіванцями і через це поводився з багатьма з них ласкаво. Взагалі, як убивство Кліта (63), вчинене ним у стані сп'яніння, так і боягузтво македонян під час походу проти індійців, яке не дало йому змоги довести похід до кінця і применшило його славу, він приписував гніву і мстивості Діоніса (64). Ніхто з фіванців, що залишилися в живих і приходили до нього щось просити, не одержав відмови. Стільки про Фіви.
14. Греки, зібравшись на нараду на Істмі (65) й ухваливши йти війною разом з Александром, на персів, вибрали його своїм вождем. Тоді до нього приходило багато державних діячів і філософів з поздоровленнями. Александр сподівався, що так само зробить і Діоген із Сінопи (66), який у цей час проживав біля Корінфа. Але Діоген, ніскільки не звертаючи уваги на Александра, не рухався з Кранія (67). Тому цар сам подався до нього. Діоген лежав і грівся на сонці. При наближенні стількох людей філософ злегка підвівся й поглянув на Александра. Цар привітався з Діогеном і запитав, чи не має він до нього якогось прохання. На це мудрець відповів: «Відійди трохи вбік, не заслоняй мені сонця». Ця відповідь, кажуть, справила на Александра глибоке враження. Він був подивований гордістю й величчю духу цього чоловіка, який його так злегковажив. Відходячи, Александр сказав своїм супутникам, що сміялися й глузували з філософа: «Якби я не був Александром, я хотів би бути Діогеном». Бажаючи одержати оракул бога Аполлона щодо свого походу, Александр прибув у Дельфи. Якось так вийшло, що тоді випали «нещасні» дні, в які було заборонено давати віщування. Спочатку Александр послав по пророчицю, щоб вона з'явилась до нього. Оскільки вона відмовлялась прийти, посилаючись на закон, Александр пішов по неї сам і силою доставив її у храм. Тоді жриця, підкоряючись настирливості царя, вигукнула: «Ти непереможний, сину мій!» Почувши таке, Александр сказав, що йому більш не потрібні віщування, бо вже одержав бажаний оракул.
Коли Александр вирушив у похід, божество послало йому чимало призвісток, серед яких була така дивна: в місцевості Лібетра статуя Орфея (69), виконана з кипарисового дерева, вкрилася в ті дні густим потом. Усі боялися цього знамення, але Арістандр(70) заспокоював їх, заявляючи, що Александр здійснить блискучі і гідні оспівування подвиги, через які доведеться поетам і музикантам добряче попотіти» й потрудитися.
15. Кількість війська Александра становила, згідно з даними тих, що подають найменше число, тридцять тисяч піхотинців і чотири тисячі вершників, а за даними тих, що подають найвище число, становила сорок три тисячі піхотинців і п'ять тисяч вершників. На утримання свого війська Александр мав, як повідомляє Арістобул (71), не більше сімдесяти талантів, а за повідомленням Дуріда (72), харчів у нього було лише на тринадцять днів, до того ж, за твердженням Онесікріта, він заборгував двісті талантів. Незважаючи на те, що Александр вибрався в похід скромними засобами, він не зійшов на корабель, поки не розглянув майнові справи своїх друзів: кому подарував земельний маєток, кому - село, кому - прибутки з якогось поселення або гавані. Коли таким чином усе царське майно було розподілене й роздане, Пердікка (73) запитав Александра: «А що ти, царю, залишаєш собі?» - «Надію»,- відповів на це Александр. «У такому разі,- сказав Пердікка,- дозволь і нам, хто вирушає з тобою, пристати до неї». І коли Пердікка відмовився від подарованого йому майна, за його прикладом зробили те саме деякі з друзів Александра. А тим, хто просив і приймав його добродіяння, він давав дуже радо й таким чином пороздавав майже все, що йому належало в Македонії.
З такою рішучістю і з таким настроєм Александр переправився через Геллеспонт і зупинився біля Іліона (74). Тут він приніс жертви Афіні і влаштував узливання на честь загиблих героїв. Біля надмогильного пам'ятника Ахілла він, відповідно до звичаю, намастив тіло олією і голий змагався з друзями в бігу, потім поклав вінок на могилу і назвав Ахілла щасливим, тому що за життя він мав вірного друга, а після смерті великого співця своєї слави (75). Коли цар ходив по Іліону і оглядав його славетні пам'ятки, хтось запитав його, чи не хоче він побачити ліру Александра (76). Цар відповів, що вона його не цікавить, але він шукає ліру Ахілла, під звуки якої той оспівував славу й подвиги богатирів.
16. Тим часом полководці Дарія (77) зібрали велике військо і вишикували його біля переправи через річку Гранік (78). Тут, неначе перед воротами Азії, довелось боротися за право входу до неї і початок походу. Більшість у війську Александра боялася як глибини річки, так і стрімкого берега на протилежному боці, на який треба було видиратися й одночасно битися. А ще дехто доводив, що слід остерігатися місяця десія (79), який вважався несприятливим, бо в цьому місяці македонські царі мали звичку не вирушати у військові походи. Однак Александр усунув цю перешкоду, наказавши називати цей місяць другим артемісієм. Парменіон (80) не радив йому ризикувати з уваги на пізню пору дня, але Александр відповів, що йому буде соромно перед Геллеспонтом, якщо після переправи через морську протоку він побоїться Граніка. І сам першим кинувся в річку з тринадцятьма відділами кінноти. Він вів військо на ворожі стріли і списи, на стрімкі скелі, вщерть заповнені піхотою й кіннотою ворога, через бурхливу річку, яка несла й топила коней і людей. Здавалося, що військо веде скоріше хтось несповна розуму, ніж людина зі здоровим глуздом. Незважаючи ні на що, Александр уперто продовжував переправу і ціною неймовірних зусиль досяг протилежного берега, мокрий і брудний, бо дно річки було глинясте. Тут він одразу змушений був вступити в безладний бій, воїни поодинці йшли в рукопашну з наступаючим ворогом, поки нарешті Александру вдалося вишикувати військо в сякий-такий стрій. Ворог з галасом наступав, скеровуючи кінноту проти кінноти, вершники билися списами, а коли списи поламалися, пустили в хід мечі. Ціла юрма персів рушила на Александра. Він вирізнявся щитом і шоломом з султаном: з обох боків султана було по перу дивовижної білизни й величини. Кинутий у царя спис поцілив його в кріплення панцира, але не поранив. На Александра напали одночасно перські полководці Ресак і Спітрідат. Від одного удару цар устиг ухилитися, а в Ресака метнув спис, але спис від удару в панцир зламався, і Александр взявся за меч. Коли між ними почався бій, Спітрідат повернув коня трохи вбік і вдарив царя перською шаблею. При цьому він збив йому султан разом з одним пером. Шолом ледве витримав удар, вістря навіть торкнулось волосся Александра. Спітрідат замахнувся ще раз, але його випередив Кліт на прізвисько Чорний, який проштрикнув перса наскрізь списом. Одночасно загинув і Ресак, уражений мечем Александра.
Поки кіннота вела нерівний бій, через річку переправилась македонська фаланга і зіткнулася з перськими піхотинцями. Ті вчинили слабкий і нетривалий опір і незабаром кинулись навтьоки, за винятком грецьких найманців. Останні зімкнутими лавами стояли біля підніжжя якогось пагорба й хотіли здатися Александру за умови, що він дарує їм життя. Однак Александр, керуючись радше гнівом, ніж розумом, першим напав на них і при цьому втратив коня, якому пробили бік (це був не Букефал, а інший кінь). Саме в цій битві загинула або була поранена більшість македонян,, бо їм довелось битися з загартованими в бою й доведеними до відчаю воїнами. Кажуть, що перси втратили там убитими двадцять тисяч піхотинців і дві з половиною тисячі кіннотників. За твердженням Арістобула, втрати Александра становили всього тридцять чотири чоловіки, в тому числі дев'ять піхотинців (81). Александр звелів поставити бронзові статуї загиблих, а виконав їх Лісіпп (82). Бажаючи показати перемогу як спільну для македонян і греків, Александр вибрав окремо і послав афінянам триста захоплених у ворога щитів, а на решту здобичі наказав помістити такий честолюбний напис: «Александр, син Філіппа, і греки, крім лакедемонян, здобули у варварів, які населяють Азію». Келихи, пурпурові тканини та інші речі подібного роду, захоплені у персів, майже всі він відправив матері.
17. Ця битва одразу змінила становище на користь Александра. Він-бо зайняв Сарди (83), опору перського владарювання на морі, інші ж міста здалися йому добровільно. Тільки Галікарнас і Мілет (84) вчинили йому сильний опір, але й ними він заволодів і підкорив навколишні землі. Тепер він вагався, що йому робити далі: то хотів іти проти Дарія і вирішити все в одному бою, то схилявся до думки, що спершу слід скористатися багатствами приморських країн і тільки тоді, зміцнившись, рушити проти царя.
У Лікії поблизу міста Ксанта (85) є джерело, яке, кажуть, у той час саме собою почало бити, сильніше, розлилося й викинуло з дна бронзову плиту із стародавнім написом. А сповіщав він, що перській державі прийде кінець, і знищать її греки. Заохочений цим пророцтвом, Александр постановив чим скоріше очистити від ворога морське узбережжя аж по Кілікію і Фінікію. Швидше просування македонян через Памфілію (86) дало багатьом історикам барвистий матеріал для неправдоподібних вигадок і розповідей про чудесні події. Так, вони теревенять, начебто море за божественним велінням відступило перед Александром, хоч звичайно воно з ревом гнало свої хвилі на берег, лише зрідка відслонюючи невеликі стрімчаки, які виступали з води під прямовисним, порізаним ущелинами гірським хребтом. Безперечно, саме цю неймовірну розповідь мав на увазі Менандр, коли в одній із своїх комедій казав таке:
Як це на Александра схоже: бо коли когось
Знайти я хочу, він негайно знаходиться, якщо
Мені слід море перейти, дорогу дасть мені воно (87).
Сам Александр, однак, у своїх листах і словом не обмовився про жодні чудеса такого роду. Пише тільки, що просувався вздовж гори званої Драбиною (88) і минув її щасливо, вирушивши з Фаселіди (89). У цьому місті він провів кілька днів і побачив там статую Теодекта (90), яку йому поставили на ринковій площі, тому що він був родом з Фаселіди. Після обіду Александр, уже напідпитку, в супроводі веселого гурту подався до статуї і поклав біля її підніжжя купу вінків. У такий спосіб серед веселощів він віддав честь мужу, з яким познайомився завдяки Арістотелю і заняттям філософією.
18. Далі він підкорив населення Пісідії (91), яке чинило йому опір, і зайняв Фрігію(92) з містом Гордієм, яке, кажуть, було столицею легендарного царя Мідаса. Александр побачив тут славнозвісну колісницю з вузлом з кори терна і почув переказ, якому фрігійці вірили, а говорилось у ньому про те, що хто цей вузол розв'яже, той стане володарем світу. Більшість письменників розповідає, що кінці вузла були сховані, а сам вузол настільки заплутаний, що Александр, який ніяк не міг його розв'язати, розрубав його мечем. Тоді з розрізаного вузла показалося багато кінців сплетінь. Арістобул, навпаки, розповідає, що цар дуже легко розв'язав вузол завдяки тому, що вийняв з дишла стрижень, яким був прикріплений ремінь і таким чином потім зняв і саме ярмо.
Потім Александр підкорив собі Каппадокію і Пафлагонію (93). Коли до нього дійшла чутка про смерть Мемнона, який, очолюючи перський, флот, хвалився тим, що зможе більше від інших перських полководців завдати Александру клопоту і впектися йому, Александр ще дужче впевнився у своєму намірі рушити з військом у глиб Азії.
У цей час Дарій вийшов із Суз (94) назустріч Александру, покладаючи надії на чисельну перевагу свого війська (вів він шістсот тисяч воїнів). До того ж його підбадьорювало сновидіння, яке маги витлумачили на його користь, більш бажаючи догодити йому, ніж розкрити його справжнє значення. Снилося ж йому, що македонська фаланга вся охоплена полум'ям, а Александр слугує йому, причому Александр у шаті, яку колись він, Дарій, носив, ще бувши царським гінцем, потім Александр увійшов у храм Бела (95) і зник безслідно. Божество, імовірно, за допомогою цього сновидіння провіщало, що македоняни вславляться блискучими подвигами і що Александр заволодіє Азією, подібно до того, як свого часу нею заволодів Дарій, який з гінця став царем, але македонянин невдовзі у славі закінчить життя.
19. Дарій набрався ще більшої впевненості, коли довге перебування Александра в Кілікії сприйняв за ознаку його боягузтва. Насправді ж, причиною затримки була хвороба Александра, викликана, на думку одних, виснаженням, на думку інших - простудою після купання в холодній воді річки Кціна (96). Ніхто з лікарів не зважувався допомогти йому, вважаючи стан його здоров'я безнадійним. Лікарі боялися, що коли їм не вдасться вилікувати Александра, то вони накличуть на себе з боку македонян звинувачення у зловмисному шкідництві. Лише Філіпп, акарнанець (97), хоч бачив небезпечний стан здоров'я хворого, але вірив у дружбу, яка єднала його з Александром, та й сумління не дозволяло йому не розділити небезпеку з Александром і спонукало вдатися до крайньої спроби врятування його, хай і наражаючи на небезпеку себе самого. Він приготував ліки й умовив царя повірити в їх дію й випити, коли хоче якнайшвидше видужати й вести війну далі. У цей же час Парменіон відправив із табору листа царю, в якому радив остерігатися Філіппа, мовляв, Дарій підкупив його великими подарунками і обіцянкою одружитися з його дочкою, якщо той позбавить Александра життя. Александр прочитав листа і, не показуючи його нікому, сховав під подушку. У призначену годину з'явився Філіпп у супроводі друзів царя, несучи ліки в чарі. Александр подав йому листа, а сам довірливо й охоче взяв у нього ліки. Це було величезне напруження, драматичне видовище, коли Філіпп читав листа, а Александр пив ліки. Потім обидва разом поглянули один на одного, але з неоднаковим почуттям: на погідному й усміхненому обличчі Александра можна було прочитати доброзичливість і довіру до Філіппа, а той, обурений безпідставним наклепом, то кликав богів у свідки своєї невинності й підносив руки до неба, то кидався до ліжка Александра, благаючи бути доброї думки й мати до нього повне довір'я. Бо ліки спершу сильно подіяли на хворого і, так би мовити, загнали вглиб його життєві сили, так що Александр утратив мову, знепритомнів і подавав лише слабкі ознаки життя. Скоро, однак, завдяки Філіппу він прийшов до тями і, підкріпившись, показався македонянам. А вони весь час були пригнічені, аж поки побачили свого царя.
20. У війську Дарія був Амінт, утікач з Македонії, який чудово знав вдачу Александра. Тепер, бачачи, що Дарій, вирушивши в похід проти Александра, наміряється увійти у вузькі гірські проходи, Амінт радив йому залишатися на місці і дати бій на розлогих і відкритих рівнинах, де можна б розгорнути велике військо проти незначних сил противника. На це Дарій відповів, що він боїться, аби ворог не вирвався з його "рук і Александр не втік від нього. «Щодо цього, царю, ти можеш бути спокійний,- сказав Амінт,- він напевно піде проти тебе і, можливо, вже йде». Проте докази Амінта не переконали Дарія, і він, згорнувши табір, рушив проти Александра в Кілікію. Тим часом Александр також ішов йому назустріч, прямуючи в Сірію. Темної ночі вони розминулися і потім обидва повернули назад. Александр, радий щасливій нагоді, старався чимскоріше заскочити противника у гірських тіснинах, а Дарій намагався вивести своє військо з міжгір'їв і повернутися на рівнину, де перед цим стояв табором. Нарешті він зрозумів, що припустився помилки, вступивши собі на шкоду в місцевість, замкнену морем, горами й річкою Пінар, яка текла посередині. Тому ця місцевість не годилась для використання кінноти, до того ж військо було розірване на частини, зате для дій нечисленних сил ворога тут було дуже зручно. Це місце для битви подарувала Александрові щаслива доля, але до перемоги привів не стільки щасливий випадок, скільки полководницький талант царя- Бо хоч перси чисельністю набагато переважали його військо, він не дав оточити себе, мало того, сам обійшов із своїм правим крилом ліве крило ворожого війська, ударив З на персів збоку і примусив їх тікати. Александр бився у перших лавах і був поранений мечем у стегно. Поранив його, за словами Харета (98), сам Дарій, бо між ними зав'язався рукопашний бій. Однак Александр у листі Антіпатру, описуючи цю битву, не називає того, хто його поранив. Написав тільки, що був поранений кинджалом у стегно, але рана не була небезпечна.
Александр здобув блискучу перемогу (99), перебивши більше ста десяти тисяч ворогів, але самого Дарія захопити йому не пощастило. Бо той випередив його на чотири чи п'ять стадіїв. Та колісниця й лук Дарія стали здобиччю Александра, і з тим він вернувся до своїх. Тут він побачив, що македоняни виносили з перського табору цінні речі, яких було там вдосталь, хоч більшу частину свого обозу перси залишили в Дамаську (100) і до місця битви прийшли порожнем. Намету самого Дарія македонські воїни не чіпали й залишили його Александрові. А було в ньому повно челяді, повно дорогого посуду та грошей. Александр негайно скинув із себе зброю і передусім пішов у лазню із словами: «Ходімо, змиємо після битви з себе піт у лазні Дарія». На це хтось із друзів Александра заволав: «Не Дарія вже, а Александра. Адже власність переможених повинна належати переможцям і називатися їхнім ім'ям».
Коли Александр побачив усілякий посуд - дзбани, тази, флакони, причому все майстерно виконане із щирого золота, коли почув духм'яні пахощі, коли, нарешті, зайшов у головний намет, який вражав своїми розмірами й висотою, чудовими ліжками, столами, столовим прибором,- цар поглянув на своїх друзів і сказав: «Оце я розумію, оце значить царювати».
21. Александр уже збирався обідати, коли його повідомили, що між полоненими є мати, дружина й дві незаміжні дочки Дарія (101), які, побачивши Дарієві колісницю й лук, залементували і били себе в груди, переконані, що цар загинув. На якийсь час Александр впав у задуму, схвильований більше їхньою недолею, аніж своїм щастям. Потім він послав до них Леонната (102) з дорученням передати, що Дарій не загинув і їм нема чого боятися його, Александра, тому що війну за владу він веде тільки з Дарієм, а в їх розпорядженні буде все те, чим вони користувалися за панування Дарія. Слова ці видалися жінкам доброзичливими і благородними, а ще більш людяними видались їм його вчинки. Він-бо дозволив їм поховати загиблих персів, усіх, кого вони забажали, використавши для цього шати й прикраси з військової здобичі. Александр не позбавив сім'ю Дарія почестей, які вона мала раніше, не зменшив кількості слуг, а засоби на їхнє утримання навіть збільшив. Найбільшим і найпрекраснішим добродіянням з боку Александра вони вважали те, що їм, жінкам знатним і цнотливим, а тепер бранкам, не довелось ні почути лихого слова, ні щось підозрювати, ні боятися чогось образливого. Можна було подумати, що вони перебувають не у ворожому таборі, а в якійсь священній і неприступній оселі, далеко від людських очей, під надійним захистом. Якщо вірити розповідям, дружина Дарія була найбільшою красунею серед жінок, як і Дарій був найвродливішим і найвищим на зріст серед чоловіків; а дочки їхні були схожі на батьків. Однак Александр, очевидно, вважаючи, що царю більш до лиця володіти самим собою, ніж перемагати ворогів, не доторкнувся ні однієї з них, і взагалі не знав до одруження іншої жінки, крім Барсіни (103). Барсіна, яка після смерті Мемнона стала вдовою, потрапила в полон під Дамаском. Вона одержала грецьку освіту, мала приємну вдачу. Батько її був нащадком Артабаза (104), який був сином царської дочки. Як розповідає Арістобул, Парменіон намовив Александра зблизитися з цією гарною і благородною жінкою. Дивлячись на інших вродливих і ставних полонянок, Александр жартома казав, що вигляд персіянок - це мука для очей. Протиставляючи їхній привабливій зовнішності красу свого самовладання і стриманості, він проходив мимо них байдуже, немов мимо краси неживих статуй.
22. Одного разу Філоксен(105), який стояв на чолі прибережних військ, написав Александрові, що якийсь Федор, тарентинець, має на продаж двох хлопців незвичайної вроди і запитує царя, чи не бажає він їх купити. Александр був украй обурений змістом цього листа і не раз нарікав перед друзями, запитуючи, чи справді Філоксен такої поганої думки про нього, що так безцеремонно пропонує йому таку гидоту. Самого Філоксена він гостро вилаяв у листі й наказав відправити до біса того Федора разом з його товаром. Так само здорово попало від нього Гагнону (106), який написав, що наміряється купити й доставити йому славнозвісного в Корінфі хлопця Кробіла. Коли Александру стало відомо, що македоняни Дамон і Тимофій, які служили у війську під орудою Парменіона, збезчестили жінок якихось найманців, він письмово наказав Парменіонові, щоб той, коли це виявиться правдою, розправився з ними як з дикими звірами, породженими на згубу людям. У цьому ж листі він писав і про себе такими словами: «Ніхто не може твердити, що я або бачив дружину Дарія, або хотів її бачити, мало того, я навіть не дозволяв нікому говорити про її красу».
Він також повторював, що сон і любовна пристрасть особливо переконують його в тому, що він смертний, бо відчуття втоми й любовна жага походять від тієї слабості людської природи.
Александрові була властива стриманість у їжі. Доказом цього є, між іншим, його послання до Ади (107), яку він назвав своєю матір'ю і призначив царицею Карії. З прихильності до нього вона щодня посилала йому добірні страви й печива, а згодом і своїх найкращих кухарів і пекарів. Александр відповів їй, що вони йому не потрібні, бо він має неперевершених кухарів і пекарів, яких йому подарував його вихователь Леонід, а саме: для сніданку - нічна прогулянка, для обіду - скромний сніданок. «Цей вихователь,- казав він,- частенько приходив до мене, відкривав скрині з моєю постіллю й одягом, перевіряючи, чи, бува, мати не поклала туди якісь ласощі або ще якийсь непотріб».
23. Та й до вина його тягло менше, ніж це декому здавалося. А склалася така думка тому, що він любив засиджуватись на учтах, однак не стільки пив, скільки розважався розмовою, до того ж за кожною чарою залюбки виголошував довгу промову. Додаймо, що це бувало тоді, коли він мав достатньо вільного часу. Але коли його кликали справи, то не могли його затримати, як це мало місце в інших полководців, ні вино, ні сон, ні розваги, ні весілля, ні театральні вистави. Доказом цього служить його життя, яке, хоч і тривало недовго, але було заповнене багатьма видатними подвигами. У вільний час, тільки-но прокинувшись, він передусім приносив жертви богам, потім снідав сидячи; решту дня проводив на полюванні, розглядав судові справи, давав розпорядження для війська або читав. Під час походу, коли не треба було поспішати, він управлявся в стрільбі з лука або вискакував на ходу в колісницю чи зіскакував з неї. Часто для розваги він полював на лисів або птахів, як це можна дізнатися з його щоденника. Зупинившись де-небудь, він купався або намащував тіло, водночас розпитуючи тих, що розпоряджалися кухарями й пекарями, чи все приготовлено як слід до обіду. Обідати він починав пізно, коли вже сутеніло. Подиву гідною була його турботливість і увага, яку він приділяв столу, та й дбав він про те, щоб усіх угощали однаково й нічим не легковажили. Як було вже сказано, через свою балакучість він мав звичку засиджуватись за чарою вина. Взагалі, він був найпривітніший із усіх царів і сповнений особливої привабливості, але за бенкетним столом робився неприємним через свою чванькуватість і ставав схожим на простого воїна, причому і сам не знав міри в самовихвалянні і любив слухати слова облесників. Через те найповажніші з гостей опинялися в незручному становищі, бо суперничати з підлесниками їм було не до душі, а відставати від них у похвалах не хотілося: перше здавалося принизливим, друге пахло небезпекою. Після випивки Александр ішов у лазню, потім спав до полудня, а бувало, що не прокидався й цілий день.
Він не був ласий на вишукані страви: навіть дуже рідкісні фрукти або рибу, привезені з-за моря, роздавав друзям, часто нічого собі не залишаючи. Але обіди в нього були чудові, і відповідно до його успіхів зростали й витрати на них, які врешті-решт сягнули десяти тисяч драхм. Поза цей рубіж вони не вийшли; на стільки ж було визначено витрати для тих, хто приймав Александра в себе.
24. Після битви біля Ісса Александр відправив військо в Дамаск і захопив гроші, статки, жінок і дітей персів. Найбільше на цьому нажились фессалійські вершники, які в цій битві відзначились особливою мужністю. Александр навмисне вислав їх туди, щоб вони, скориставшись нагодою, могли збагатитися. Щоправда, і решта його війська зуміла в той час удосталь нажитися. Тут македоняни вперше вволю наситилися перським золотом і сріблом, засмакували в жінках і перському способі життя і, немов собаки, що винюхують слід, кинулися на пошуки перських багатств. Однак Александр поки що ставив перед собою як першочергове завдання зміцнити своє становище в приморських країнах. Скоро до нього прибули царі Кіпру, готові визнати його зверхність. Підкорилась йому вся Фінікія, за винятком Тіра (108). Облога цього міста дуже затяглася: вона тривала вже сім місяців, незважаючи на те, що було насипано вали, застосовано облогові машини, а двісті кораблів замкнули місто з боку моря. Тоді-то Александру приснився Геракл, який вітав його з мурів міста і кликав до себе; А багатьом жителям Тіра явився уві сні Аполлон, котрий сказав, що відходить до Александра, бо йому не подобається те, що відбувається в місті. Тоді тірійці величезну статую бога, немов людину, спійману на гарячому при спробі перебігти до ворога, обмотали мотузками і прибили до цоколя, обзиваючи Аполлона «александристом». Приснився Александру ще інший сон: йому з'явився сатир (109), який здалеку манив його до себе, а коли цар намагався його спіймати, сатир спритно вихоплювався й тікав від нього. Нарешті після довгої біганини та умовлянь сатир дав себе спіймати. Ворожбити, поділивши слово «сатир» на дві частини: «са» - твій і Тір, дотепно пояснили Александрові, що Тір буде його. Ще й досі показують джерело, біля якого начебто Александр побачив уві сні сатира.
Під час облоги Александр вирушив у похід проти арабів, що жили в горах Антилівану по. Там він опинився у великій небезпеці через свого вихователя Лісімаха. Цей вихователь супроводжував Александра, доводячи, що він не є ні слабшим, ні старшим від Фенікса (111). Підійшовши до гір, Александр залишив коней на місці і далі йшов пішки. Дехто вже далеко загнався вперед, а він не хотів покинути напризволяще Лісімаха, який вибився із сил і ледве волочив ноги, до того ж уже западали сутінки, і поблизу були вороги. Підбадьорюючи й підтримуючи старого, Александр зі жменькою воїнів мимоволі відстав від війська. Настала холодна ніч, і їх чекав нічліг у небезпечному місці. Вдалині всюди горіли багаття, розпалені ворогами. Александр у скрутному становищі завжди вмів власним прикладом підбадьорити македонян. Тож, покладаючись на свої прудкі ноги, він підбіг до арабів, що сиділи навколо найближчого багаття, двох з них убив мечем і, вихопивши з багаття головешку, вернувся до своїх. Македоняни розпалили величезне багаття. Частина арабів, налякавшись, утекла, а інших, які пробували підійти ближче, македоняни прогнали. Решту ночі вони провели спокійно. Про цей випадок розповідає Харет.
25. Кінець облоги Тіра був такий. Після тривалих виснажливих боїв Александр дав більшій частині свого війська відпочинок, але, щоб противник не зробив того самого, залишив під мурами Тіра невелику кількість воїнів. У цей час Арі-стандр, приносячи жертву з тварин і розглядаючи знамення на їхніх нутрощах, сміливо запевнив присутніх, що Тір у цьому місяці буде взятий. Ці слова всі зустріли із сміхом і глумом, бо вже йшов останній день місяця. Александр, який повсякчас турбувався про повагу до віщувань, побачивши розгубленість ворожбита, наказав вважати цей день не тридцятим, а двадцять восьмим. Потім на знак, даний трубою, почався штурм мурів Тіра з далеко більшим розмахом, ніж Александр задумував напочатку. Напад був такий навальний, що навіть воїни, які залишились у таборі, не могли стриматись, щоб не поспішити на допомогу тим, що штурмували місто. Тірійці здалися, і місто було взяте ще того самого дня (112).
Трохи згодом Александр обложив Газу, найбільше місто в Сірії. Тоді на його плече впала грудка землі, яку випустив птах, що пролітав у високості. Потім цей лтах сів на одну з облогових машин і зненацька заплутався у сплетінні сухожиль, уживаних для натягування канатів. Тоді сповнилось віщування Арістандра: Александр був поранений у плече, але місто все-таки взяв. Значну частку захопленої здобичі він відправив матері, Клеопатрі (113) та друзям. Вихователю Леоніду він послав п'ятсот талантів ладану і сто талантів мира, згадавши одну свою дитячу мрію. Бо давно, коли Александр під час жертоприношення набрав обома пригорщами ладану і спалив його на честь богів, Леонід зробив йому такий докір: «Александре, коли ти заволодієш країною, багатою на пахощі, то тоді й будеш так щедро жертвувати богам ладан. А поки що мусиш ощадно вживати те, що маєш». Тепер Александр написав йому: «Я послав тобі вдосталь ладану й мира, щоб ти перестав скупитися перед богами».
26. Коли Александрові принесли скриньку, ціннішого від якої нічого не було знайдено серед коштовностей і речей Дарія, він запитав своїх друзів, яку цінність слід, на їх думку, покласти в цю скриньку. Друзі радили по-різному, тоді він сам сказав, що зберігатиме в ній «Іліаду», і зразу її туди поклав. Це підтверджує багато письменників, які заслуговують довіри. Якщо правдою є те, що повідомляють, посилаючись на Геракліда (114) , александрійські вчені, то Гомер був для Александра справді корисним і невідступним супутником у його походах. Розповідають, між іншим, що Александр після завоювання Єгипту задумав побудувати там велике й багатолюдне грецьке місто і назвати його своїм ім'ям. За порадою будівничих він уже відміряв і обгородив місце для майбутнього міста, аж раптом уночі побачив дивний сон. Йому приснився поважний, сивочолий старий, який підійшов до нього і вимовив такі віршові рядки:
Острів там є невеликий у вічнобурхливому морі,
Перед самим він Єгиптом лежить, а зовуть його Фарос (115).
Прокинувшись, Александр негайно вирушив на Фарос, який тоді ще був островом, розташованим трохи північніше від Канобського гирла Нілу (116). Сьогодні він з'єднаний з материком насипом. Александр оглянув місцевість і оцінив її дуже вигідні дані. Острів являв собою смугу землі, схожу на досить широку косу; він відділяв велике озеро від моря, яке утворює тут зручну гавань. Александр заявив, що Гомер гідний подиву в будь-якому відношенні, а крім того, він ще й мудрий будівничий. Цар наказав негайно накреслити план міста, враховуючи особливості місцевості. Оскільки напохваті не було крейди, будівничі набрали борошна й намітили ним на чорній землі рівнини вигляд міста. Цар був задоволений плануванням, аж раптом з ріки й озера хмарою знялась незліченна кількість птахів різних порід і різної величини, налетіла на це місце й видзьобала все борошно. Александр засмутився, розцінюючи це як лиховісне знамення. Але ворожбити заспокоїли його, пояснюючи, що засноване ним (117) місто буде процвітати и годувати людей різних країн . Александр наказав керівникам будівництва почати роботу, а сам вибрався в далеку дорогу до храму Аммона. Подорож була дуже довга, важка й виснажлива. Вона була небезпечна з двох причин: по-перше, через брак води, бо впродовж багатьох днів довелося йти пустелею, по-друге, подорожніх серед безмежних і глибоких пісків міг би заскочити шалений південний вітер. Кажуть, що колись давно цей вітер налетів на військо Камбіса і, піднявши й женучи перед собою маси піску, засипав тоді й похоронив п'ятдесят тисяч чоловік. Усі ці труднощі майже кожен брав до уваги, але Александра неможливо було відмовити від раз прийнятого рішення. Бо доля, яка сприяла його прагненням, виробила в ньому впертість. Його жадоба до подвигів, підсилювана честолюбством, зробила його непереможним на війні з ворогами та допомагала йому долати простір і час.
27. Щасливий перебіг подорожі всупереч неймовірним труднощам більшою мірою зміцнив у людей віру в божественну турботу про Александра ніж усі пізніші віщування. Більш того, саме завдяки цьому переконанню зросла віра в правдомовність оракулів. Насамперед пішов рясний і тривалий дощ, який звільнив учасників походу від страху перед муками спраги. Внаслідок дощу розпечений пісок зробився вологим і не грузьким, повітря стало чистішим, легше стало дихати. Потім, коли віхи, розставлені для провідників, зникли і подорожні почали безладно блукати, не знаючи дороги, раптом з'явилися круки і взялися вести похід. Вони то швидше летіли вперед, коли люди встигали йти вслід за ними, то сповільняли політ, чекаючи на тих, що відставали. Але найдивовижніше в цьому всьому, за розповіддю Каллісфена (119), було те, що ці круки навіть уночі кликали людей, що заблукали, і своїм карканням виводили їх на правильну дорогу.
Коли Александр щасливо пройшов через піщану пустелю й досяг мети своєї мандрівки, жрець Аммона привітав його, поздоровляючи від імені бога, неначе сина. Александр запитав, чи не уник кари хтось із убивць його батька. Але жрець порадив йому не блюзнити, бо батько його не з числа смертних. Тоді Александр інакше висловив своє запитання і поцікавився, чи всіх убивць Філіппа бог покарав. Далі запитав про свою владу: чи призначено йому стати володарем усіх людей. Бог відповів, що це йому призначено і що за Філіппа повністю відомстили. Александр підніс богу чудові дари, а людей щедро наділив грішми.
Так пише про ці відповіді бога Аммона переважна більшість письменників. Сам Александр у листі до матері писав, що одержав деякі таємні пророцтва, про які розкаже їй одній, коли приїде. Дехто ж повідомляє, нібито жрець, аби підкреслити свою прихильність до Александра, хотів привітати його по-грецьки: «О, пайдіон!» («О, дитино!»). Але внаслідок чужоземної вимови, замінивши кінцевий звук «н» на «с» сказав: «О, пайдіос!» («О, сину Зевса!»). Александру припала до вподоби ця помилка, і звідси розійшлася чутка про те, що бог привітав його як сина Зевса. Кажуть також, що Александр слухав у Єгипті філософа Псаммона (120) і з його викладу він найбільше вподобав твердження про те, що всіма людьми править бог, бо закладена в кожній людині здатність керувати й панувати є божественного походження. Сам Александр міркував з цього приводу глибше і казав, що бог - це спільний батько всіх людей, але передусім своїми дітьми він вважає найкращих з них.
28. Взагалі, до негреків Александр ставився зверхньо і поводився з ними так, немов був упевнений, що він походить від богів і є сином бога, а перед греками помірковано й обережно видавав самого себе за бога. Тільки в листі до афінян у справі Самосу (121) він так писав: «Я нізащо не віддав би вам це вільнолюбне і славне місто, але володійте ним, якщо одержали його від тодішнього вашого володаря, якого звали моїм батьком». А мав він на увазі Філіппа. Однак, пізніше, коли, поранений стрілою, він терпів муки, то сказав: «Оце, мої друзі, тече звичайна кров, а не Плин, що в жилах пливе у блаженних богів невмирущих (122)».
Одного разу, коли сильно загриміло і всі злякались, присутній там софіст Анаксарх озвався до Александра: «Очевидно, ти не здатний зробити щось таке, сину Зевса?» Александр у відповідь на це розсміявся і сказав: «Та я й не хочу наводити жах на своїх друзів, як ти мені радиш. Адже тобі не до вподоби мої обіди, тому що ти бачиш на столах рибу, а не голови сатрапів». І справді, Анаксарх, кажуть, коли одного разу Александр послав Гефестіону рису, висловився в подібний спосіб, насміхаючись і глузуючи з тих, хто заради слави наражає своє життя на небезпеку і не шкодує для цього зусиль, а втіх і насолод зазнає не більше від звичайних людей. Із сказаного ясно випливає, що Александр не вірив у своє божественне походження й не хизувався ним, але користувався цією вигадкою як засобом для уярмлення інших народів.
29. Після повернення з Єгипту у Фінікію Александр приніс жертви богам і влаштував на їх честь урочистості з процесіями і змаганнями дифірамбічних і трагічних хорів, примітними не лише зовнішньою пишнотою, а й тим, що хорегами виступали тут царі Кіпру, як в Афінах вибрані жеребкуванням громадяни з кожної округи (123). Вони змагалися між собою з подиву гідним честолюбством. А вже з найбільшим завзяттям боролися за першість саламінець Нікокреонт і еолієць Пасікрат (124). їм-бо за жеребом дісталися найславетніші актори, а саме: Пасікратові - Афінодор, а Нікокреонту - Фессал (125), до якого прихильним був сам Александр. Але він не виявив своєї прихильності цьому актору, аж поки на основі голосування переможцем був оголошений Афінодор. Тоді, вже виходячи з театру, Александр зауважив, що схвалює рішення суддів, але сам охоче віддав би частину свого царства, аби тільки не бачити Фессала переможеним. Зрештою, коли афіняни наклали на Афінодара грошове стягнення за те, що він не з'явився на виставу під час Діонісій , і той просив царя заступитися за нього перед афінянами, Александр цього не зробив, але заплатив за нього скільки вимагалось. Так само, коли Лік он з Скарфеї (127), який з великим успіхом виступав у театрі, вставив у якусь комедію рядок, у якому містилося прохання про десять талантів, Александр засміявся й дав йому цю суму.
Книга: Плутарх Александр і Цезар Переклад Й. Кобова
ЗМІСТ
На попередню
|
|
