Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Плутарх Александр і Цезар Переклад Й. Кобова
Тим часом Дарій прислав до Александра своїх довірених з листом, у якому пропонував йому десять тисяч талантів викупу за полонених, усі землі по той бік Євфрату, одну з дочок за дружину і договір про дружбу й союз. Коли Александр поділився цією звісткою зі своїми друзями, Парменіон сказав: «Якби я був Александром, я прийняв би ці умови».- «Клянусь Зевсом, і я прийняв би, якби був Парменіоном»,- вигукнув Александр. А Дарію відповів, що коли той прийде до нього особисто, то буде сердечно прийнятий, у противному разі він сам піде на нього.
30. Однак незабаром Александр пошкодував за таку відповідь, тому що дружина Дарія померла від пологів. Він не приховував свого жалю, що проґавив сприятливу нагоду виявити свою великодушність. Він наказав поховати померлу врочисто, не шкодуючи ніяких коштів. Дарія повідомив про смерть дружини один із євнухів, на ім'я Тірей, який був узятий в полон разом з жінками. Йому пощастило втекти з македонського табору й верхи дістатися до Дарія. Цар почав бити себе по голові і зі слізьми на очах заволав: «Бідолашні перси! Дружина й сестра царя не лише живою потрапила в руки ворога, а й після смерті була позбавлена царського похорону!» Тут перебив його євнух і сказав: «Щодо похорону, всіляких почестей і належної шани, то не маєш підстави нарікати на лиху долю персів. Бо й цариця Статіра, і твоя мати, і діти мали всього вдосталь і втішалися не меншою шаною, ніж раніше, крім можливості бачити твоє світло, яке з волі владики Оромазда (128) знову яскраво засяє. Статірі після смерті не відмовлено в жодній почесті, навіть вороги вшанували її сльозами. Бо Александр наскільки страшний у битві, настільки благородний як переможець».
Коли Дарій почув це, сум'яття й біль породили в його душі дивовижну підозру. Він завів євнуха в глибину намету і сказав: «Якщо ти разом зі щастям персів не перейшов на бік македонян і ще визнаєш мене, Дарія, за свого володаря, поклянись на велике світло Мітри (129) й правицю твого царя і скажи мені чесно, чи не оплакую я найменше з нещасть Статіри і чи не мав я причини ще більше страждати, поки вона жива? Чи справді я почував би себе нещаснішим, якби натрапив на ворога жорстокого і кровожерного? Невже цей молодий чоловік виявляв би такі почесті жінці ворога, якби керувався добропорядністю?»
Не встиг цар закінчити свою мову, як Тірей кинувся до його ніг, благаючи не говорити такі бридкі слова, не підозрювати Александра безпідставно, не безчестити пам'ять покійної дружини й сестри, а собі відбирати найбільшу розраду, в нещасті - думку, що ти переможений надлюдиною. Він доводив, що Александр заслуговує подиву за те, що його скромність у поводженні з перськими жінками перевершує мужність, яку він виявив у боротьбі з перськими чоловіками. Для підтвердження своєї правдомовності євнух вдався до страшних клятв, крім того, навів інші приклади стриманності й великодушності Александра. Тоді Дарій вийшов до своїх друзів і звів до неба руки з такою молитвою: «Боги - опікуни мого роду й мого царства! Насамперед дозвольте мені підняти перську державу з занепаду до такого процвітання, в якому вона перебувала, коли я її одержав, і щоб я, перемігши, міг віддячити Александрові за доброту, яку він виявив до найдорожчих мені осіб, коли я опинився в скруті. Але, якщо за велінням долі настав час розплати й перемін, коли розпадеться перська держава, хай ніхто, крім Александра, не сяде на трон Кіра!» (130) Саме так передає ці події і слова переважна більшість письменників.
31. Після того як Александр завоював усі землі аж по Євфрат, він негайно рушив проти Дарія, який ішов йому назустріч на чолі мільйонного війська. Хтось із друзів розповів Дарію, яку забаву для сміху придумали його слуги. Вони поділилися на дві частини, кожна з яких мала свого вождя й полководця. Одного з них назвали Александром, другого - Дарієм. Спочатку слуги кидали одні на одних грудками землі, потім дійшло до кулачного бою і, нарешті, в розпалі боротьби вони пустили в хід камені й ломаки. Багатьох із слуг важко було втихомирити. Почувши це, цар наказав, щоб обидва вожді помірялись у поєдинку. На цей поєдинок дивилось усе військо, вважаючи його за провіщення майбутньої битви. У завзятій боротьбі перемога дісталася тому, кого звали Александром. В нагороду він одержав від Дарія дванадцять сіл і право носити перський одяг. Таке розповідає Ератосфен.
До великої битви з Дарієм дійшло не під Арбелами, як пише багато істориків, а під Гавгамелами (131). Назва ця у місцевому говорі означає: «Верблюжий дім», бо хтось із давніх царів, врятувавшись утечею від ворогів на одногорбому верблюді, помістив його тут і призначив на його утримання прибутки з кількох сіл.
У місяці боедроміоні (132), приблизно тоді, коли в Афінах починають святкувати таїнства, сталося затемнення місяця. А одинадцятої ночі після затемнення, коли два війська стояли одне навпроти одного, Дарій наказав своїм воїнам вишикуватись і при світлі смолоскипів провів огляд своїх військ. Александр, коли македоняни полягали спати, разом з віщуном Арістандром здійснював перед своїм наметом таємничі обряди і приносив жертви Фобу (133). Уся рівнина між горою Ніфатом і Гордіейським гірським хребтом (134) була освітлена вогнищами, а з табору ворогів доносився глухий гомін, немов шум безкрайого моря. Старіші з повірників Александра, зокрема Парменіон, були приголомшені численною перевагою ворога і говорили між собою, що важко буде вдень у відкритому бою витримати натиск такої тьми-тьменної ворожого війська. Тим-то, коли Александр закінчив жертвоприношення, вони підійшли до нього і радили йому напасти на ворога вночі, щоб темрява приховала те, що перед битвою може нагнати македонянам великого страху. І тоді Александр дав їм знамениту відповідь: «Красти перемогу - не в моїй звичці». Дехто визнав її легковажною й недоречною перед лицем такої небезпеки, інші вбачали в цьому прояв упевненості у своїй силі в дану хвилину і проникливе передбачення майбутніх подій. Він не хоче, казали ці останні, дати переможеному Дарію привід для виправдання своєї поразки нічною темрявою, так само, як раніше перс скидав вину на гори, межигір'я й море, до того ж Александр здає собі справу з того, що Дарій, у розпорядженні якого є величезна держава й невичерпні сили, при достатку зброї й людей не припинить війни, а зробить це лише тоді, коли, зазнавши поразки у відкритому бою, занепавши духом і втративши надію, усвідомить марність дальшого опору.
32. Коли повірники відійшли, Александр ліг у своєму наметі поспати. Кажуть, що решту ночі він провів у такому глибокому сні, що всупереч своєму звичаю не встав удосвіта. Тим-то полководці, які з'явилися до нього спозаранку, вельми здивувалися і на власну відповідальність віддали воїнам наказ насамперед поснідати. Потім, коли вже не можна було далі баритися, Парменіон увійшов у намет Александра, підступив до його ліжка і двічі, а може, й тричі окликнув його. Коли той прокинувся, Парменіон запитав, чому він спить сном переможця, а не того, кого чекає найважча з битв. На це Александр з усмішкою сказав: «Як це так? Невже ти не вважаєш, що ми вже виграли бій, якщо нам більше не треба блукати по цій безмежній і спустошеній країні в гонитві за Дарієм, який уникає битви?»
Зрештою, не тільки перед битвою, а й перед лицем смертельної небезпеки Александр виявився людиною сильного духу, непохитної волі, великої мужності. У бою ліве крило, на чолі якого стояв Парменіон, захиталося й- почало відступати під навальним натиском бактрійської кінноти, яка з оглушливим криком шалено вдарила на македонян. У цей же час Мазей (135) послав загін кіннотників з наказом обійти фалангу й напасти на обоз. Таким чином Парменіон, на якого напали з двох боків, опинився в скрутному становищі й через гінців повідомив Александра, що табір і обоз будуть утрачені, якщо він негайно не пришле сильне підкріплення тиловим частинам, відтягнувши деякі підрозділи із своєї передової лінії. Вийшло так, що Александр одержав це повідомлення від Парменіона в ту мить, коли давав своїм воїнам наказ іти в наступ. Почувши таке, він сказав, що Парменіон з'їхав з глузду й не вміє розсудливо думати, якщо в метушні забув, що переможцям дістається все майно вороги а переможеним треба дбати не про багатство та придбаній рабів, а про славу й почесну смерть на полі бою.
Наказавши передати це Парменіону, Александр надів на голову шолом. Решту обладунку він одягнув уже до того в наметі, а саме: сорочку сіцілійської роботи з поясом, а на неї подвійний льняний панцир, який йому дістався із здобичі, взятої в битві. Його залізний шолом роботи Теофіла сяяв немовби був виконаний із чистого срібла. До шолома був прикріплений нашийник, також залізний, усіяний коштовними каменями. Меч Александра, який йому подарував цар міста Кітіона (136), був навдивовижу легкий і чудового гарту, і в битвах правив йому за основну зброю. На панцир Александр одягнув плащ, який відрізнявся від усього обладунку витонченою роботою. Цей плащ був витвором майстерності Гелікона Старшого, а подарували його Александру на знак поваги жителі міста Родоса. В ньому любив він іти в бій. Коли Александр вишиковував військо й заохочував воїнів повчаючи їх і перевіряючи їхню бойову готовність, то їздив не на Букефалі, а на іншому коні, бо Букефала він беріг як уже немолодого. Але перед самим боєм Букефала підводили до Александра. Сівши на коня, Александр одразу йшов у наступ.
33. Потім Александр довго промовляв до фессалійців ті інших греків і домігся того, що вони з криком вимагали, аби він вів їх проти персів. Це підбадьорило його, він узяв сіли у ліву руку, а праву підніс угору, звернувшись до богів з молитвою (так розповідає Каллісфен), аби вони, якщо він справді син Зевса, допомогли грекам і вселили в них відвагу Віщун Арістандр у білій шаті і з золотим вінком на голові їхав верхи поруч з царем і показував на орла, який кружляв над головою Александра, а потім раптом полетів просто на ворогів. Усі, хто це бачив, набралися несказанної хоробрості. Спочатку кіннотники, підбадьорюючи один одного, рушили учвал на ворогів, а за ними ринули фаланги пішого війська. Але, перш ніж передні лави зійшлися, перси почали відступати. Воїни Александра переслідували їх завзято, при чому він гнав розбитих персів просто на те місце, де перебував Дарій. Александр побачив його здалеку через перші лай перських воїнів в оточенні царського почту. Сам Дарій стояв на високій колісниці, ставний і гарний на вроду, а навколо нього вишикувалися численні підрозділи відбірних вершників у сяючій зброї, готові зустріти ворога. Коли, однак, вони побачили зблизька грізного Александра, який гнав утікачі на тих, що ще стояли на місці, ламаючи їхній стрій, більшість персів, охоплена жахом, розбіглася. Але найхоробріші і найзнаменитіші гинули, захищаючи царя, і падали один на одного, в передсмертних корчах чіпляючись за ворожих вершників та їхніх коней, і тим самим заважали переслідуванню. Це жахливе видовище відбувалося на очах Дарія. Воїни, розставлені перед ним для його захисту, перли просто на нього, так що колісниці не можна було ні повернути, ні пробитись з нею, бо колеса застряли в трупах і калюжах крові, коні, майже сховані під купою загиблих, ставали дибки, а кучер не міг нічого вдіяти. Покинувши колісницю і зброю, Дарій утік, як розповідають, на якійсь кобилі, що недавно ожеребилась. Імовірно, йому не вдалося б урятуватися втечею цього разу, коли б не те, що до Александра знову прискакали гінці від Парменіона просити допомогу, бо на тому боці зосереджені були ще великі сили ворога і ніяк не здавалися. Взагалі Парменіонові дорікають за те, що в цій битві він виявив себе млявим і бездіяльним, чи тому, що старість послабила в ньому відвагу, чи тому, що він, як твердить Каллісфен, вважав за небезпечне зростання могутності і зазнайства Александра і заздрив йому. Роздратований тим, що Парменіон у таку хвилину вимагає допомоги, Александр не сказав воїнам про що йдеться, а просто дав знак припинити переслідування ворога нібито тому, що наставали сутінки і через те пора покласти край кровопролиттю. Поспішаючи до тої частини війська, яка перебувала в небезпеці, Александр по дорозі дізнався, що вороги повністю розгромлені і кинулися навтіки,
34. Такий кінець битви вказував на те, що могутності перської держави настав кінець. Александр, проголошений царем Азії, приносив богам щедрі жертви, своїм друзям роздавав багатства, палаци, управління країнами. Бажаючи прихилити до себе греків, він відправив їм послання, в якому повідомляв, що владі тиранів покладений край, усі держави стають незалежними. Окремо він написав платейцям (137), що відбудує їхнє місто за те, що їхні предки колись віддали грекам свою землю для битви за свободу Греції. Частину здобичі він вислав в Італію жителям міста Кротона (138), щоб ушанувати мужність і відданість атлета Фаілла, який під час перських війн, коли інші жителі Італії зневірились у перемозі греків, побудував на власні кошти корабель і поплив до Саламіна (139) з метою розділити з іншими греками їхню долю. Ось так Александр поважав кожний прояв мужності і зберігав вдячну пам'ять про славні діяння.
35. Під час походу через Вавілонію, яка відразу перейшла на його бік, Александр з подивом дивився на прірву, з якої, немов із джерела, бурхало полум'я. Неподалік від цієї прірви безперервним потоком струменіла нафта, утворюючи ціле озеро. Нафта має властивості, які нагадують властивості смоли, але вона настільки сприйнятлива до вогню, що запалюється ще до зіткнення з полум'ям, вже від самого світла, випромінюваного вогнем, і часто від неї спалахує повітря між нею і вогнем. Перси, бажаючи показати Александрові природні властивості цієї рідини, злегка обприскали вулицю, яка вела до будинку, де він зупинився. Потім, коли споночіло, вони зайняли місце на одному кінці цієї вулиці і приклали смолоскипи до місця, политого нафтою. Нафта відразу спалахнула, і полум'я, як оком змигнути, дійшло до протилежного кінця вулиці, так що вся вона була охоплена вогнем.
Серед слуг, обов'язком яких було мити й намащувати, а також розвеселяти Александра різними жартами, був якийсь афінянин Афінофан. Одного разу, коли в купальні біля Александра стояв хлопчина Стефан, миршавого й смішного вигляду, але наділений гарним голосочком, цей Афінофан сказав: «А якби то так, царю, випробувати цю рідину на Стефані? Якщо вона навіть на ньому спалахне і не погасне, то я без вагання ладен визнати, що її сила страшна і непоборна». Хлопець радо дав згоду на цей дослід, але ледве його натерли нафтою і вогонь торкнувся його, як хлопець увесь спалахнув, так що Александр від переляку не знав, що робити. І якби, на щастя, не стояло там декілька слуг, які тримали посудини з водою для вмивання, то будь-яка допомога не припинила б поширення вогню. Одначе й так насилу вдалося погасити вогонь на тілі хлопця, який весь горів, і після цього ще довго перебував у тяжкому стані.
Дехто з тих, що намагаються тлумачити перекази в зрозумілий спосіб, не без рації твердить, що саме нафта була; тією отрутою, якою Медея (140) намазала вінок і шату, про що говориться в трагедії. Бо вогонь не спалахнув з цих предметів і виник не сам собою, а від полум'я, яке хтось підніс близько. Вінок і шата притягли його до себе і блискавично загорілися. Бо якщо промені і струмені вогню йдуть здалеку, то вони певним тілам приносять тільки світло й тепло, натомість нагромаджуються в тілах сухих з порами бо просякнутих жирною вологою і, спалахнувши вогнем, швидко змінюють речовину.
Що стосується походження нафти, то не відомо, чи вона була... *чи, радше, гарячою рідиною, яка випливає з надр землі, від природи жирної і вогненної. Річ у тім, що Вавілонія - країна дуже жарка, так що зерна ячменю часто навіть вискакують із ґрунту і піднімаються вгору, бо земля тут тріскає від нестерпної спеки. У Вавілонії люди в спекотну пору сплять на шкіряних мішках, наповнених водою. Гарпал, залишений намісником у цій країні, задумав прикрасити грецькими рослинами царський палац і місця для прогулянок. З багатьма рослинами йому вдалося це зробити, лише плющ ніяк не міг прийнятися на цій землі. Він щоразу всихав, бо не міг витримати місцевої температури. Земля тут розпечена, а плющ полюбляє холод. Сподіваюсь, що за такі відступи, аби тільки знати в них міру, не будуть мені дорікати навіть прискіпливі читачі.
[* В оригіналі текст зіпсований.]
36. Захопивши потім Сузи, Александр знайшов у царському палаці сорок тисяч талантів карбованої монети, всіляке начиння та безліч коштовностей. Кажуть, що виявлено там у коморах запаси пурпуру герміонського виробу (141) вагою в п'ять тисяч талантів. Цей пурпур лежав уже сто дев'яносто років (142), але зберіг давню свіжість кольору. Пояснюється це, на думку декого, тим, що фарбують його за допомогою багряної фарби з доданням меду, як для білих тканин застосовують білу олію, бо й ті довго зберігають первісний блиск і чистоту кольору. Дінон (143) розповідає, що перські царі у своїй скарбниці зберігали навіть воду, доставлену з рік Нілу й Істру , щоб таким чином наочно засвідчити могутність своєї держави й панування над усім світом.
37. Оскільки Персіда, як країна гориста, виявилася неприступною для військового походу, до того ж її обороняли після втечі Дарія найзнаменитіші перси, то Александрові довелося йти кружною дорогою, що мала вигляд невеликого кола. За провідника йому служив один чоловік, який володів двома мовами, бо батько його був лікієць, а мати - персіянка. І саме це, кажуть, напророчила Александру Піфія, коли він ще був хлопцем, мовляв, його провідником у поході на персів буде лікієць. У Персіді було вирізано силу-силенну перських полонених. Сам Александр пише, що він особисто дав наказ вимордувати цих людей, бо вважав це корисним для себе. Тут знайдено грошей стільки ж, скільки і в Сузах (145). Крім того, звідси було вивезено різного добра та дорогоцінностей на десяти тисячах пар мулів і на п'яти тисячах верблюдів.
Побачивши велику статую Ксеркса, необачно скинуту юрбою, яка пхалася в палац, Александр зупинився і промовив до статуї, неначе до живої людини: «Пройти мимо тебе й залишити лежати за твій похід проти греків чи підняти тебе за велич духу та інші прикмети?» Нарешті, добре розміркувавши, Александр мовчки пішов далі. Щоб дати воїнам відпоючинок, тим паче що вже настала холодна пора, він провів у Персіді чотири місяці. Розповідають, що коли він уперше сів на царський трон під балдахіном, вигаптованим золотом, корінфянин Демарат, щирий друг Філіппа й Александра, із радості розплакався по-старечому і сказав: «Як жаль, що 6агато греків не дожили до цього великого щастя й повмирали,(5) не побачивши Александра на троні Дарія!»
38. Одного разу, після того як Александр вирішив відновити війну проти Дарія, він улаштував заради друзів розвагу, в якій взяли участь і жінки, запрошені своїми коханцями. Серед цих жінок особливу увагу привертала до себе Таїда, родом з Аттіки, пізніше коханка майбутнього царя Птолемея. Вона, сп'янівши, то спритно вихваляла Александра, то жартувала з нього, зважилась виголосити промову цілком у дусі звичаїв її батьківщини, але занадто піднесену щодо самої себе. Таїда сказала, що за поневіряння під час мандрів по Азії повною винагородою для неї є те, що вона може глумитися з гордих хоромів перських царів. Але ще більшої втіхи вона б зазнала, якби тепер у розпалі забави на очах Александра підпалила палац Ксеркса за те, що той знищив колись вогнем Афіни (146). Хай увесь світ говорить про те, що жінки, які брали участь у поході Александра, відомстили персам за Грецію більшою мірою, ніж його полководці в битвах на суші й на морі. її слова були зустрінуті бурхливими оплесками і схвальними вигуками. Заохочуваний друзями, Александр захопився цією думкою. Він підвівся з місця і з вінком на голові та зі смолоскипом у руці пішов попереду всіх. Ті, що вийшли за ним, галасливою юрбою оточили царський палац, сюди ж позбігалися з великою радістю зі смолоскипами й інші македоняни. Вони були переконані, що Александр підпалює й нищить царські палаци тому, що думає про повернення на батьківщину і не має наміру жити серед варварів. Так описує цю подію частина істориків, інші ж твердять, що пожежа палацу була заздалегідь задумана. Але всі згодні в тому, що Александр скоро пожалкував за свій учинок і велів пожежу погасити.
39. Александр був від природи вельми щедрою людиною. Ця його риса посилилась, коли його могутність зросла. Щедрість Александра поєднувалася з доброзичливістю, завдяки якій подарунки стають людям справді приємними. Наведу декілька прикладів його щедрот.
Арістон (147), вождь пеонійців, убив ворожого воїна і, показуючи Александрові його голову, сказав: «Царю, у нас за це нагороджують золотою чарок». На це Александр: «Пустою, звичайно; а я дам тобі повну вина і вип'ю за твоє здоров'я». Якийсь рядовий македонський воїн гнав одного разу мула, навантаженого царським золотом. Коли тварина зовсім вибилась із сил, воїн узяв ношу на свої плечі й сам ніс її далі. Побачивши його муки, і дізнавшись, у чому річ, Александр сказав воїну, який уже хотів кинути геть вантаж: «Тримайся бадьоро, пройди ще решту дороги і занеси це собі в намет».
Взагалі, він більше гнівався на тих, хто не хотів приймати його подарунків, ніж на тих, хто їх випрошував. Так, наприклад, він написав одного разу в листі Фокіону (148), що надалі не вважатиме його своїм другом, якщо той відмовлятиметься від його добродіяння. Серапіону, одному з тих юнаків, з якими він грав у м'яча, Александр не давав нічого, бо той нічого й не просив. Одного разу під час гри Серапіон кидав м'яч усім іншим, тільки не Александрові. Коли Александр запитав його: «А чому мені не кидаєш м'яч?», Серапіон відповів: «Бо ти мене про це не просиш». Тоді Александр розсміявся і щедро його обдарував. Якийсь Протей, один з тих, що за вином уміють чудово забавляти жартами, впав у неласку. Коли друзі заступилися за нього, і він сам заплакав, Александр сказав, що прощає йому. На це Протей: «Гаразд, але дай мені насамперед заставу, що дотримаєш слова». Цар велів видати йому п'ять талантів.
Які величезні багатства він роздавав друзям і своїм охоронцям, можна собі уявити з листа Олімпіади Александрові. У ньому вона пише таке: «Роби добро своїм друзям і виявляй до них прихильність якось інакше. Адже тепер ти робиш усіх рівними царю, а самого себе прирікаєш на самотність». Такі листи Олімпіада писала йому не раз, тим-то він зберігав їх як щось святе. Тільки одного разу, коли Гефестіон (149) хотів, як звичайно, прочитати разом з ним розпечатаного листа, Александр не боронив йому, але зняв з пальця свій перстень і приклав печаткою до губ друга.
Синові Мазея, який при дворі Дарія втішався великим впливом, Александр хотів додати ще одну сатрапію, до того ж більшу від тієї, що нею він уже керував. Але той, відмовляючись, сказав: «Царю, раніше в нас був лише один Дарій, а тепер ти створив багато Александрів». Парменіонові Александр подарував палац Багоя (150) поблизу Суз, у якому, кажуть, було захоплено одягу на тисячу талантів. У листі Антіпатрові він велів йому запровадити особисту охорону, бо нібито існує змова проти нього. Матері Александр посилав багато подарунків, але не дозволяв їй втручатися в державні і військові справи. Коли вона висловлювала своє незадоволення з цього приводу, він спокійно витримував її докори. Одного разу, коли Антіпатр написав йому довгого листа із скаргами на неї, він прочитав його і сказав: «Антіпатр не знає, що одна сльоза матері зводить нанівець тисячі таких листів».
40. Александр помітив, що його оточення повністю розніжилось, поводило себе безчесно і вело життя надмірно розкішне: Гагнон з Теосу носив черевики із срібними цвяшками; Леоннатові для гімнасія цілими караванами доставляли пісок аж з Єгипту; у Філота назбиралось сітей для полювання довжиною на сто стадій; більшість друзів при купелі й натиранні тіла стали вживати пахучі мазі, замість оливкової олії, кожний возив із собою банщиків і спальників. За це Александр лагідно й розсудливо докоряв своїм наближеним, висловлюючи здивування, як вони, хто має за собою стільки тяжких боїв, не пам'ятають про те, що сон людини солодший, коли вона добре себе сама втомить, ніж коли її інші втомлять. Хіба не бачать вони, порівнюючи своє життя з життям персів, що немає нічого більш рабського, як розкіш, і більш царського, як праця? «Бо чи зможе,- казав він,- той з вас сам ходити за своїм конем або чистити свій спис чи шолом, хто відвик торкатися власними руками того, що найцінніше,- свого тіла? Хіба вам не дається втямки, що мета нашої перемоги полягає в тому, що не робити того, що роблять переможені?»
Сам він ще наполегливіше, ніж раніше, гартував себе в походах і на полюваннях, наражаючись на небезпеку й переносячи безліч злигоднів. Один лаконський посол був свідком, як Александр убив великого лева. Посол тоді вигукнув: «Александре, ти чудово боровся з левом за царську владу». Зображення цього полювання Кратер (151) подарував храму в Дельфах. Він замовив статуї лева й собаки, царя в боротьбі з левом і себе, який біг на допомогу. А виконав їх частково Лісіпп, частково Леохар (152).
41. Загартовуючись сам і водночас заохочуючи інших до доблесті, Александр не боявся небезпек. Проте його найближчі друзі, засмакувавши в розкошах і піддавшись гордині, прагнули лише до розкішного життя та бездіяльності, і вже скоса дивилися на мандри й походи і невдовзі вони дійшли до того, що стали насміхатися над Александром і лихословити проти нього. Спочатку Александр сприймав це дуже спокійно, кажучи, що така то вже доля царів - за добродіяння вислуховувати огуду. Справді-бо, навіть найменше добро, яке він робив для близьких йому людей, було доказом його великої прихильності й поваги до них. Як підтвердження наведу кілька прикладів. Так, Певкестові (153) він написав листа, докоряючи, чому той не повідомив, що його покусав ведмідь, хоч іншим про цей випадок написав. «Але тепер,- вів далі Александр,- напиши мені, як себе почуваєш, а також про те, чи хто з учасників полювання не покинув тебе в біді, щоб можна було його покарати». Гефестіонові та його товаришам, коли вони поїхали кудись в справах, Александр повідомив, що Пердікка ненароком поранив Кратера списом у стегно, коли вони разом дражнили єгипетську ласицю. Після того як видужав Певкест, Александр написав листа його лікарю з сердечною подякою. Коли захворів Кратер, Александр мав сновидіння, внаслідок якого сам приніс жертви за його здоров'я, а йому велів теж їх принести. Написав також листа лікареві Павсанію, який хотів лікувати Кратера чемерицею, висловлюючи тривогу й заодно даючи пораду, як застосовувати ці ліки. Ефіальта й Кісса, які першими доповіли йому про втечу і зраду Гарпала, Александр казав запроторити до в'язниці як злісних наклепників. Коли він відправляв на батьківщину хворих і старих воїнів, то у хворі записався якийсь Еврілох з Ег. Згодом, однак, виявилося, що він цілком здоровий. Тоді Еврілох зізнався, що зробив це з любові до Телесіппи, бо хотів разом з нею виїхати за море. Александр запитав його, що це за жінка. Дізнавшись, що це вільнонароджена гетера, сказав: «Я підтримую тебе, Еврілоху, але оскільки вона вільнонароджена, подумай, як би її переконати чи то словами, чи подарунками, щоб вона залишилась тут».
42. Подиву гідне те, скільки часу він витрачав на листування з друзями навіть про дрібниці. Так, у одному листі він наказує відшукати раба Селевка (154), який утік у Кілікію, в іншому листі хвалить Певкеста, раба Кратера. Мегабізові він пише про одного раба, який знайшов притулок у храмі; він казав Мегабізу виманити раба по змозі з храму, й тоді спіймати, але в самому храмі не чіпати його. Розповідають також, що на початку свого панування, розглядаючи злочини, за які карають смертю, Александр під час виступу обвинувача затикав собі одне вухо, щоб зберегти слух безстороннім і неупередженим. Пізніше, однак, його почали гнівити численні наклепи, які під виглядом правди приховували безсоромну брехню. Надто ж він несамовитів, коли погано висловлювалися про нього, тоді він ставав невблаганним і нещадним, бо добру славу цінував більше за життя й царську владу.
У той час Александр виступив у похід (155), щоб ще раз дати бій Дарію. Дізнавшись, що його полонив сатрап Бесс (156), Александр відпустив додому фессалійців, виплативши їм, крім платні, дві тисячі талантів. Погоня за Дарієм була тяжкою й довгою. Протягом одинадцяти днів македоняни проїхали верхи три тисячі триста стадіїв. Багато воїнів втомились до знемоги, передусім через брак води. Тоді Александр одного разу наткнувся на кількох македонян, які везли на мулах у бурдюках воду з річки. Стояв уже полудень, і вони помітили, що Александру дошкулює спрага. Отже, вони швидко наповнили водою шолом і подали його царю. Александр запитав їх, кому вони везуть воду. «Нашим дітям,- відповіли вони,- поки ти живий, ми матимемо ще й інших дітей, якби навіть цих утратили». Почувши це, Александр узяв у руки шолом, але, оглянувшись і бачачи, що вершники, які його супроводили, поглядають на воду, похнюпивши голови, повернув своїм благодійникам шолом, не скуштувавши води. Він подякував і сказав: «Якщо я буду пити один, т , мої люди занепадуть духом». Тоді вершники, бачачи стриманість і великодушність царя, всі, як один, вигукнули, стьобнувши коней батогами, щоб він сміливо вів їх далі, бо вони вже не відчувають ні втоми, ні спраги, і навіть не вважають себе смертними, поки мають такого царя.
43. Усі тоді виявили однакове завзяття, але лише шістдесят вершників увірвалось у ворожий табір разом з Александром. Не звертаючи уваги на порозкидане великими купами срібло й золото, промчавши чвалом мимо безлічі возів з дітьми й жінками, які їхали безладно без візників, македоняни гнали в напрямі до тих, що були попереду, переконані, що там і Дарій. Нарешті знайшли його. Він лежав на колісниці, увесь покалічений списами, вже вмираючий. Він ще спромігся попросити води. Полістрат приніс холодної води, а Дарій, втамувавши спрагу, сказав: «Чоловіче добрий! Вершиною моїх нещасть є те, що я не можу віддячити тобі за твою доброту. Але Александр винагородить тебе за це, а його винагородять боги за доброзичливість, яку він виявив моїй матері, дружині й дітям. Передай йому від мене міцний потиск руки». З цими словами він узяв руку Полістрата і помер.
Книга: Плутарх Александр і Цезар Переклад Й. Кобова
ЗМІСТ
На попередню
|
|
