Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Плутарх Александр і Цезар Переклад Й. Кобова
Александр, підійшовши до Дарія, не міг приховати свого глибокого суму й болю. Він зняв із себе плащ і вкрив ним мертвого. Згодом Александр відшукав Бесса й наказав живцем розірвати його на частини. Було зігнуто два прямих дерева і до кожного з них прив'язано Бесса, потім дерева відпущено, і вони, випрямившись із страшною силою, розірвали його на частини. Тіло Дарія, одягнене по-царськи, Александр велів відправити його матері, а Ексатра, брата Дарія, прийняв до гурту своїх друзів.
44. Потім на чолі найдобірніших частин свого війська Александр подався в Гірканію (157). Там він побачив морську затоку, яка, здавалось, була не меншою від Понту, причому з менш солоною водою, ніж у інших морях. Александр хотів дізнатися про неї щось певніше, але дарма. Він припускав, що йдеться про відгалуження Меотіди . Тим часом учені знали правду, бо вже за багато років до походу Александра писали, що Гірканське море, зване також Каспійським, являє собою найбільш висунуту на північ одну з чотирьох заток, якими Океан (159) врізається в землю.
У Гірканії якісь тубільці зненацька напали на людей, що вели Александрового коня Букефала, і забрали його. Александр скипів гнівом і оголосив через окличника, що накаже перебити всіх місцевих жителів разом з жінками й дітьми, якщо йому не повернуть Цього коня. Коли тубільці з'явилися й повернули коня, до того ж Александру здалися добровільно міста, він обійшовся з усіма ласкаво й навіть викрадачам виплатив викуп за коня.
45. З Гірканії Александр попрямував з військом у Парфію (160). Тут у мирній обстановці він уперше вдягнув перський одяг. Невідомо, чи він хотів тільки тимчасово пристосуватися до місцевих звичаїв, усвідомлюючи, яку вагу має для здобуття прихильності людей пошана звичного й рідного, чи пробував у такий спосіб запровадити в ужиток серед македонян перський звичай падати перед царем на коліна, привчаючи їх поступово миритися з його нововведеннями та зміною способу життя. Однак, він не одягався повністю в мідійські шати, надто вже чужі для його оточення й незвичайні, не вдягав ні шаровар, ні кандія (161), ні тіари, а придумав щось середнє між перським і мідійським одягом, бо його одяг був скромнішим від першого і пишнішим від другого. Спочатку він носив цей одяг, перебуваючи в товаристві не-греків або розмовляючи вдома з друзями. Пізніше, однак, почав з'являтися в ньому під час виїздів та прийомів. На македонян це видовище справляло прикре враження, але, сповнені подиву до його доблесті та інших чеснот, вони вважали, що треба йому потурати в дечому, якщо це дає йому втіху або славу. Адже, навіть не беручи до уваги інші докази його відваги, вони знали, що недавно він був поранений у гомілку, причому так тяжко, що частина розтрощеної кістки вийшла назовні, крім того, його поцілили каменем у шию так, що йому потемніло в очах і він деякий час нічого не бачив. Незважаючи на це, він не шкодував себе, не уникав небезпек, навіть перейшов ріку Орексарт, яку прийняв за Та-наїс (162), і примусив утікати скіфів (163), переслідуючи їх цілих сто стадій.
46. Тут начебто прибула до Александра амазонка, принаймні так розповідає багато письменників, зокрема Клітарх, Полікліт, Онесікріт, Антіген та Істр (164), але Арістобул, секретар Александра Харет, Птолемей, Антіклід, Філон з Фів, Філіпп з Теангели, Гекатей з Еретрії, Філіпп з Халкіди і Дурід із Самосу (165) твердять, що це вигадка. їхню думку, очевидно, підтверджує сам Александр. Він-бо, докладно описуючи всі події в листі до Антіпатра, пише, що цар скіфів дає йому за дружину свою дочку, а про амазонку і словом не згадує. Крім того, розповідають, що, коли через багато років Онесікріт читав Лісімахові (166), тоді вже цареві, четверту книгу свого твору, де мова була і про амазонку, Лісімах з легкою усмішкою запитав його: «А де ж я був тоді?» Так чи інакше, повірить хтось у цю розповідь чи не повірить, його захоплення Александром не стане від цього ні меншим, ні більшим.
47. Александр боявся, що македоняни не захочуть брати участі в нових походах. Тим-то частину війська він залишив на місці, а зібравши найдобірніші частини, які були з ним у Гірканії, в кількості двадцяти тисяч піхотинців і трьох тисяч кіннотників, виголосив до них промову. Він казав, що населення Персії дивиться тепер на них мов на якесь сновидіння, і якби тепер македоняни захотіли забратися звідти геть, наробивши в Азії стільки замішання, то варвари накинулися б на них як на слабих жінок. Тим не менш він звільняє всіх, хто хоче їхати додому, але разом з тим бере богів за свідків, що македоняни залишають його напризволяще разом з друзями та з тими, хто бажає взяти участь у поході в ту хвилину, коли він прагне здобути для македонян увесь світ. Коли ця спроба увінчалася успіхом, неважко вже було потягти за собою решту війська, яке добровільно заявило про готовність іти за ним.
З того часу Александр дедалі більше старався пристосувати свій спосіб життя до місцевих звичаїв, водночас намагаючись приблизити їх до македонських, бо вважав, що через таке змішання і зближення звичаїв він у більшій мірі, ніж через насильство, зміцнить свою владу на той випадок, що йому доведеться відправитись у далекий похід. З цією метою він велів відібрати тридцять тисяч перських хлопців і вчити їх грецької мови та вмінню битися македонською зброєю. Для цього призначив він багато наставників. Так само його одруження з Роксаною, вродливою і привабливою дівчиною, яка сподобалась Александрові, коли він побачив її одного разу в танку на бенкеті, цілком відповідало його тогочасним задумам. Завдяки цьому шлюбу перси пройнялись більшим довір'ям до Александра й дуже полюбили його за те, що він проявив велику чесність і не хотів утримувати незаконний зв'язок навіть з тією єдиною жінкою, яка полонила його серце.
Коли Александр побачив, що з найближчих його друзів Гефестіон схвалює його спроби зближення з персами і сам іде його слідами, а Кратер залишається вірним предківським звичаям, він став полагоджувати справи з персами за посередництвом Гефестіона, а з греками й македонянами -- через Кратера. Взагалі Гефестіона Александр дуже любив, а Кратера дуже шанував. Він вважав і не раз повторював, що Гефестіон - друг Александра, а Кратер - друг царя. Через те Гефестіон і Кратер ставились один до одного з прихованою неприязню, і між ними часто виникали сварки. Одного разу в Індіях дійшло навіть до того, що вони добули з піхов мечі. Друзі одного й другого поспішили на допомогу, але тоді вчасно надбіг Александр і при всіх вилаяв Гефестіона, назвавши його дурнем і божевільним, раз він не розуміє, що буде нічим, коли в нього хто-небудь забере Александра. А з Кратером він суворо порозмовляв сам на сам. Потім він звів їх разом, помирив і поклявся Аммоном та іншими богами, що найбільше любить саме їх двох, але якщо побачить, що вони знову сперечаються, то накаже убити, або їх обидвох, або лише призвідця сварки. Розповідають, що відтоді вони навіть жартома ні словом, ні ділом не пробували шкодити один одному.
48. Філот, син Парменіона, користувався серед македонян великою повагою як людина дуже хоробра і сильної волі. Крім Александра, ніхто не міг зрівнятися з ним щодо щедрості й відданості друзям. Розповідають про такий випадок. Одного разу хтось із друзів Філота попросив у нього грошей, і той звелів видати їх. Але його домоуправитель заявив, що грошей у нього немає. На це Філот: «Що ти кажеш? Хіба немає в тебе чари або якоїсь шати?» З другого боку, своєю зарозумілістю, величезним багатством, надмірною увагою до свого тіла та способом життя, незвичним для приватної особи, а також грубо й різко виявляючи свою пиху й поверховість, він нажив собі ворогів і заздрісників. Навіть його рідний батько, Парменіон, зауважив йому одного разу: «Сину, будь скромнішим!» Та й у Александра вже давно почала складатися про нього погана думка. Коли в Дамаску македоняни захопили багатства Дарія після його розгрому в Кі-лікії, серед безлічі полонених, доставлених у табір македонян, була неабияка красуня родом із Підни на ім'я Антігона. Філот узяв її собі. І як це буває з молодими людьми, напідпитку чванився перед коханкою своїми військовими подвигами, приписуючи якнайбільше заслуг у перемогах собі і своєму батькові, а Александра називав молокососом, який їм двом завдячує царським троном. Антігона вибовкала це одному із своїх знайомих, а той, як це буває, іншому, і нарешті базікання Філота дійшли до Кратера. Той викликав до себе Антігону і потай завів її до Александра. Вислухавши її розповідь, Александр велів їй і надалі зустрічатися з Філотом і про все, що той їй скаже, доповідати йому особисто. 49. Нічого не знаючи про цей підступ, Філот проводив багато часу в товаристві Антігони і в гніві та чванливості не шкодував непристойних зворотів та слів на адресу царя. Александр, незважаючи на тяжкі звинувачення, які ставились Філоту, терпляче мовчав. Поводив він себе так або тому, що вірив у відданість Парменіона, або тому, що боявся слави і впливу одного й другого. У цей час один македонянин на ім'я Дімн із Халастри, який задумав замах на життя Александра, намагався втягти в нього якогось Нікомаха, юнака, свого улюбленця. Однак Нікомах не погодився і розповів про все своєму брату Кебаліну. Той пішов до Філота і просив завести їх обох до Александра, мовляв, їм треба повідомити йому про щось дуже важливе. Філот, невідомо чому, не повів їх до Александра, мовляв, цар дуже зайнятий невідкладними справами. І це повторилося ще раз. Поведінка Філота видалась братам підозрілою, і вони звернулись до когось іншого. Коли той завів їх до Александра, вони насамперед розповіли йому про Дімна, а потім, немов мимохідь, згадали і Філота, як він злегковажив їх, хоч вони двічі були в нього. Це дуже розгнівило Александра. Він звелів негайно арештувати Дімна, але той вчинив опір, і був убитий. Це ще більше вивело з рівноваги Александра, бо він вважав, що із смертю Дімна пропали докази наявності змови. Внаслідок ворожого ставлення Александра до Філота заворушились ті, хто віддавна ненавидів останнього, а тепер уже відверто говорив, що цар поводить себе легковажно, якщо вважає, начебто Дімн, проста собі людина з Халастри, сам по собі наважився на такий злочин. Дімн, на їхню думку, найманець, а радше сліпе знаряддя в руках якоїсь впливової особи, призвідця ж змови слід шукати серед тих, хто дуже хотів би залишитись невідомим. Оскільки Александр охоче прислухався до таких слів, на Філота посипались тисячі інших звинувачень, Кінець кінцем, Філота було схоплено і в присутності друзів царя піддано допитові з застосуванням катувань. Сам Александр слухав усе, стоячи за завісою. Розповідають, що коли Філот, стогнучи від болю принижено благав у Гефестіона пощади, Александр озвався: «Як це ти, Філоте, такий слабодухий і боягуз, зважився на таке мерзенне діло?»
Після страти Філота Александр негайно послав людей у Мідію з наказом умертвити й Парменіона, того самого Парменіона, що був головним помічником Філіппа й належав до тих старих друзів Александра, які найбільше заохочували його до походу на Азію. Із трьох синів Парменіона два загинули на війні, а тепер і сам Парменіон загинув, разом з третім сином (168).
Цей учинок сповнив жахом багатьох друзів Александра, особливо Антіпатра. Він вступив у таємні переговори з етолійцями й уклав з ними договір про взаємну допомогу. Річ у тім, що етолійці дуже боялися Александра через, те, що зруйнували місто Еніади (169), а Александр, дізнавшись про цю подію, заявив, що етолійцям відомстять не діти еніадян, а він сам.
50. Трохи перегодом стався прикрий випадок з Клітом. Якщо розповісти про нього просто, то він видасться ще жорстокішим, ніж розправа над Філотом. Але якщо взяти до уваги причину й обставини того, що сталося, то зрозуміємо, що Александр скоїв злочин не навмисно, а внаслідок нещасного збігу обставин. Бо в загибелі Кліта винні гнів і сп'яніння царя. А було це так. До Александра прибули якісь люди, котрі привезли йому плоди з Греції. Милуючись їхньою свіжістю і красою, він покликав Кліта, бажаючи показати їх йому і поділитися з ним. Кліт у цей час був зайнятий жертвоприношенням. Підкоряючись волі царя, він перервав жертвоприношення і негайно пішов до Александра, а за ним побігли три вівці, над якими вже були здійснені узливання. Дізнавшись про це, цар звернувся за порадою до віщунів - Арістандра й лакедемонянина Арістомена. Вони пояснили, що це погане знамення. Александр велів чим скоріш принести жертви за відвернення лиха від Кліта. Сам він три дні тому бачив дивний сон: йому приснилося, що Кліт сидить у чорній одежі разом з синами Парменіона, і всі вони мертві. Кліт, не чекаючи кінця жертвоприношення, з'явився до Александра на бенкет, коли той щойно приніс жертву Діоскурам (170). Почалася весела пиятика, під час якої співалися пісеньки якогось Праніха чи, за словами інших, Піеріона, які висміювали македонських полководців, нещодавно розгромлених варварами (171). Старші за віком з присутніх висловлювали своє незадоволення і лихословили на творця цих пісеньок та на їх виконавця, проте Александр і його найближчі друзі з задоволенням слухали їх і казали співакові виконувати їх далі. Кліт, уже тоді сп'янілий і до того ж від природи запальний і невитриманий, обурювався найбільше з усіх. Він казав, що це ганьба, щоб у присутності варварів і ворогів глузувати з македонян, які, хоч їм на цей раз не пощастило, далеко кращі від тих, хто з них сміється. Александр зауважив, що Кліт, очевидно, хоче виправдати самого себе, коли боягузтво називає несприятливою долею. Тоді Кліт зірвався з місця й вигукнув: «Але це боягузство врятувало тебе, сина богів, коли над твоєю спиною завис меч Спітрідата. Завдяки крові македонян і цим ранам ти піднявся так високо, що, відрікшись від Філіппа, видаєш себе за сина Аммона!»
51. Тут Александр, шалено розлютившись, закричав: «Проклятий негіднику! Як довго ти думаєш радіти, шельмуючи мене при будь-якій нагоді і підбурюючи македонян проти мене?» На це йому так відповів Кліт: «Та й тепер, Александре, ми не тішимось, одержуючи таку подяку за наш труд. Ми вважаємо щасливими тих, хто загинув ще до того, як македонян почали шмагати мідійськими різками, і до того, як македоняни стали змушені канючити в персів дозволу зайти до свого царя!» При цих його словах друзі Александра схопилися з місць і накинулись із лайкою на Кліта, тоді як старші за віком намагалися всіх утихомирити. Александр, звертаючись до Ксенодоха з Кардії і Артемія з Колофона (72), сказав: «Чи не здається вам, що греки ходять серед македонян, немов напівбоги серед диких звірів?» Тим часом Кліт не вгамовувався, він настоював на тому, щоб Александр при всіх ясно висловив усе, що хоче, або не запрошував до себе на бенкет людей вільних і звиклих відверто говорити правду, а жив собі серед варварів і рабів, готових кланятися його перському поясу й білому хітону. Тоді Александр, не спроможний опанувати гнів, схопив із стола яблуко, кинув ним у Кліта й почав шукати свій кинджал. Але один з його охоронців, Арістофан, своєчасно встиг його забрати, а інші обступили Александра й благали заспокоїтися. Александр зірвався з місця, викликав по-македонськи особисту охорону (це був умовний знак особливої небезпеки), наказав сурмачу дати сигнал тривоги і вдарив його кулаком за те, що він бариться й не хоче сурмити. Пізніше цього сурмача вельми поважали за те, що табір не був піднятий на ноги. Кліта, який нізащо не хотів поступитися, друзі насилу виштовхали із зали, але він знову ввійшов іншими дверима і зневажливо та зухвало виголошував рядки з «Андромахи» Евріпіда:
Який поганий звичай є у Греції...(173)
Тоді Александр вихопив у когось з охоронців спис і простромив ним Кліта, який, відсунувши дверну завісу, ішов просто на царя. Кліт з глибоким стогоном звалився на підлогу. У цей мент гнів залишив Александра. Опам'ятавшись і побачивши друзів, які мовчки стояли навколо, він вирвав з убитого Кліта спис і хотів пробити ним собі горло, але присутні до цього не допустили. Охоронці схопили його за руки і силоміць забрали в спальню.
52. Усю ніч Александр у розпачі гірко плакав. Наступного дня він перестав кричати й ридати, а лежав, не кажучи й слова, тільки тяжко зітхаючи. Друзі, налякані його мовчанкою, прорвалися в його спальню, але він ні з ким не хотів розмовляти. Тільки коли віщун Арістандр нагадав йому сон з появою Кліта і лиховісне знамення при жертвоприношенні й витлумачив їх як доказ того, що така доля була призначена цій людині віддавна, Александр трішки заспокоївся.
Потім до нього привели філософа Каллісфена, родича Арістотеля, і Анаксарха з Абдер (174). Каллісфен пробував полегшити горе Александра ласкавою й розсудливою мовою, а Анаксарх, який з самого початку йшов у філософії власною дорогою і мав славу людини, яка презирливо і звисока ставиться до своїх знайомих, увійшовши в кімнату Александра, вигукнув: «І це той Александр, на якого дивиться увесь світ! А він лежить собі непорушно, ридає, немов раб, лякаючись закону й людського осуду, хоч сам повинен бути для людей законом і мірилом справедливості. Адже на те і є переможець, щоб владарювати й повелівати, а не для того, щоб бути рабом і рахуватися з пустою думкою людей. Хіба ти не знаєш,- продовжував він,- що Справедливість і Правосуддя сидять поруч з Зевсом тільки для того, щоб усе, вчинене цим володарем, вважалося законним і справедливим?» Такими словами Анаксарх пом'якшив біль Александра, - але при тому вселив у його душу ще більшу сваволю і нехтування закону. Використовуючи прихильне ставлення царя до нього, Анаксарх силкувався підірвати повагу до Каллісфена, спілкування з яким, уже й без того неприємне для царя через суворі погляди філософа на життя, стало тепер нестерпним. Кажуть, що одного разу, коли мова зайшла про пори року і клімат, Каллісфен приєднався до погляду тих, хто вважав клімат Азії холоднішим і суворішим від клімату Греції. Протилежний погляд висловлював і намагався його обґрунтувати Анаксарх. Тоді Кйллісфен сказав так: «Хто як, але ти повинен визнати, що тут холодніше, ніж у Греції. Там ти всю зиму ходив у дрантивому плащі, а тут лежиш, накинувши на себе три покривала». Це їдке зауваження тільки підсилило вороже ставлення Анаксарха до Каллісфена. 53. Також і інші софісти та підлабузники недолюблювали Каллісфена за те, що молодь захоплювалася ним за його красномовство, та й не менш поважали його літні люди з уваги на бездоганну поведінку, чесність і незалежне мислення. Його життя неспростовно підтвердило справжню причину, яка спонукала його залишити батьківщину, бо, як казали, він вирушив у похід з Александром з благородним наміром відбудувати своє рідне місто й вернути туди своїх земляків (175). Йому заздрили за його вплив і добру славу, але він сам давав ворогам підставу для наклепів. Так, він переважно відмовлявся від запрошень на бенкет до царя, а якщо й приходив, то сидів насуплений і мовчав, не приховуючи свого незадоволення тим, що там відбувалося. Тим-то Александр відніс до нього слова поета:
Не той мудрець, хто ним для себе не стає (176)
Розповідають, що одного разу на царському бенкеті в присутності багатьох гостей Каллісфену доручено було виголосити за чарою вина похвальну промову на честь македонян, і Каллісфен так блискуче говорив на цю тему, що присутні піднялись із місць, плескали в долоні й кидали в нього вінками. Тоді Александр, посилаючись на Евріпіда, зауважив, що хто за предмет промови обере собі
Прекрасну тему, той прекрасно виступить (177).
«Але покажи,- провадив він,- свою силу, виголошуючи обвинувальну промову проти македонян, щоб вони, пізнавши свої хиби, стали кращими». У відповідь Каллісфен виголосив промову цілком протилежного змісту, дозволивши собі на сміливі виступи проти македонян. Він доводив, що тільки розбрат між греками став причиною росту й могутності македонської держави за Філіппа, причому навів такий рядок:
Часто при чварах негідник у пошані великій буває (178).
Це пройняло македонян глибокою ненавистю до Каллісфена, а Александр сказав, що Каллісфен блиснув не стільки силою свого красномовства, скільки своєю ворожістю до македонян.
54. Про це розповів Арістотелю, за словами Герміїша (179), Стреб, читець Каллісфена. Він не повідомив, що Каллісфен, відчувши нехіть царя до нього, відходячи, два або три рази повторив Александрові вірш:
Вмер же Патрокл, а кращий од тебе він був набагато (180).
Арістотель, звісно, мав рацію, коли сказав, що Каллісфен - дуже здібний оратор, але розуму не має ні крихітки.
Каллісфен рішуче, як годиться філософові, виступив проти вимоги падати ниць перед царем і один-єдиний відверто висловлював те, що в душі обурювало всіх кращих і старших за віком македонян. Він урятував греків від великої ганьби, а від ще більшої самого Александра. Йому вдалося відмовити Александра від принизливого звичаю, щоб люди падали перед ним на коліна, але він сам себе погубив, бо радше змусив царя це зробити, аніж переконав його.
Харет з Мітілени розповідає, що одного разу Александр на бенкеті, надпивши з чари, подав її одному з друзів. Той взяв чару, підійшов до жертовника і, випивши вино, спочатку впав ницьма перед Александром, потім поцілував його і повернувся на своє місце. Так само зробили по черзі всі інші. Коли черга дійшла до Каллісфена, він узяв чару (Александр у цей час був зайнятий розмовою з Гефестіоном і не звертав на нього уваги), випив вино і підійшов до царя для поцілунку. Але тут Деметрій, на прізвисько Фідон, вигукнув: «Царю, не цілуй його, бо він один із усіх не впав перед тобою ниць». Александр ухилився від поцілунку, а Каллісфен сказав голосно: «Ну що ж, відходжу бідніший на один поцілунок».
55. Коли в такий спосіб між Каллісфеном і Александром поглибилась відчуженість, люди почали вірити насамперед словам Гефестіона, який твердив, що Каллісфен у розмові з ним погодився падати ниць перед царем, але не дотримав свого слова. Потім Каллісфена очорнили різні люди, такі, як Лісімах і Гагнон, розповідаючи, що цей мудрець тримає себе так гордо, немовби знищив тиранію, і що молодь збирається навколо нього й ходить за ним у переконанні, що він один серед стількох тисяч залишився вільною людиною. А коли ще була викрита змова Гермолая ш, звинувачення, які зводили на Каллісфена його вороги, почали здаватися цілком правдоподібними. Так, наприклад, вони твердили, нібито на запитання Гермолая, як стати найславнішою людиною, Каллісфен відповів: «Треба вбити найславнішу людину». Наклепники казали, начебто Каллісфен заохочував Гермслая до рішучих дій і радив не боятися золотого ліжка, а пам'ятати, що перед ним людина, яку, подібно до інших людей, не оминають ні хвороби, ні рани. Проте ніхто з однодумців Гермолая навіть під найжорстокішими тортурами не назвав Каллісфена учасником змови. Що більше, сам Александр невдовзі після цього в листах, написаних Кратеру, Атталу й Алкету (182), повідомляє, що ці молоді люди, піддані тортурам, брали всю вину на себе і нікого іншого у змову не втяг-ли. Пізніше, однак, у листі до Антіпатра він вважає Каллісфена співучасником змови. «Цих молодих людей,- пише він,- македоняни побили камінням, а цього софіста я ще покараю, як і тих, хто його послав до мене, а також тих, хто з радістю приймав у себе в містах змовників, що посягали на моє життя». Тут Александр недвозначно натякає на Арісто-теля, бо Каллісфен виховувався в його домі як син його двоюрідної сестри Геро.
Що стосується смерті Каллісфена, тс» одні пишуть, що Александр наказав повісити Каллісфена, інші - що він помер у в'язниці від хвороби. Однак Харет розповідає, що Каллісфена після ув'язнення сім місяців тримали під сторожею, щоб судити його перед великою радою в присутності Арістотеля, але Каллісфен помер від ожиріння й вошивості приблизно тоді, коли Александр був поранений в Індії.
56. Але це сталося пізніше. У цей час корінфянин Демарат, хоч був уже людиною похилого віку, забажав вибратись у дорогу до Александра-. А при зустрічі з ним сказав, що великої радості були позбавлені ті з греків, які померли, не побачивши Александра на троні Дарія. Але недовго довелось Демаратові користуватися милістю царя: він помер від старечої немочі. Йому було влаштовано пишний похорон, воїни насипали в пам'ять про нього величезну могилу заввишки у вісім ліктів, а останки його на чудово прикрашеній колісниці були доставлені до моря для перевезення в Грецію.
57. Задумавши рушити на Індію (183), Александр помітив, що його військо через надмір здобичі обважніло і стало неповоротким. Тим-то на світанку, коли вози вже були готові до дороги, Александр підпалив найперше вози свої і своїх друзів, потім наказав підпалити вози інших македонян. І, як виявилось, зважитись на таке діло було далеко важче, ніж виконати його. Бо небагато знайшлося таких, що шкодували здобич, а переважна більшість македонян з криком і запалом роздавала речі тим, хто їх просив, а непотріб сама спалювала й нищила, так що це видовище сповнило Александра більшою рішучістю вирушити в похід. Зрештою він став грізним і нещадно карав за будь-які провини. Так, одного із своїх друзів, якогось Менандра, він призначив начальником однієї фортеці, а коли той не захотів на цьому посту залишитись, наказав його стратити. Перса Орсодата, який повстав проти нього, Александр власноручно застрілив з лука.
У цей час одна вівця привела ягня, у якого на голові з'явився наріст, своїм виглядом і кольором схожий на тіару, до того ж з обох боків наросту були яйця. Александр збентежився цим явищем, вбачаючи в ньому лиху призвістку, і наказав вавілонянам, до послуг яких вдавався звичайно в подібних випадках, очистити його від скверни. Друзям він казав, що боїться не за себе, а за них, щоб у разі його смерті доля не передала владу людині слабодухій і нікчемній. Але незабаром його заспокоїло інше знамення - добре. Бо коли начальник царських опальників, македонянин Проксен, копав землю, готуючи місце для намета Александра біля річки Окс (184), виявив джерело густої й жирної рідини. Коли вичерпали те, що було зверху, з джерела полився чистий і прозорий струмінь, який ні запахом, ні смаком не відрізнявся від маслинової олії, та й своєю жирністю й полиском скидався на неї. Це було особливо дивно, тому що в цих місцях взагалі не росли маслинові дерева. Зрештою, розповідають, що в самому Оксі вода дуже м'яка і в людей, які в ній купаються, шкіра стає жирною.
Отож Александр невимовно зрадів цій призвістці, як видно з його листа до Антіпатра, вважаючи це явище одним з найщасливіших знамень, посланих йому богами. Віщуни витлумачили це як щасливу призвістку походу славного, але разом з тим важкого і сповненого труднощів, бо олію боги дали людям для полегшення втоми.
58. У багатьох небезпеках опинявся Александр під час наступних боїв і не одну одержав рану. Величезних утрат зазнавало військо як від нестачі продовольства, так і від шкідливого клімату тих місць. Однак Александр намагався подолати долю відчайдушністю, а силу - мужністю, бо, як він твердив, для відважних немає непереборних перешкод, а боягузів ніяка фортеця не може захистити. Так, наприклад, він довго облягав укріплений замок Сісімітра, побудований на неприступній скелі. Коли його воїни вже занепали духом, він запитав Оксіарта (185), чи хоробрий Сісімітр. Оксіарт відповів, що Сісімітр - найбільший боягуз у світі. На це Александр: «Іншими словами, цю скелю ми зможемо здобути, раз вершина в неї неміцна». І справді, нагнавши страху на Сісімітра, він узяв фортецю приступом. Іншим разом, коли військо штурмувало стрімку й неприступну скелю, Александр послав уперед молодих македонян і, звертаючись до одного юнака, якого звали Александром, сказав, щоб підбадьорити його: «Ти повинен показати себе відважним хоч би заради свого імені». Цей юнак загинув у бою смертю хоробрих, і Александр тяжко засумував.
Коли македоняни не зважувалися брати штурмом Нісу (186), тим паче що її боронила глибока ріка, Александр підійшов до неї і сказав: «І чому я, дурний, не навчився плавати?» Проте, схопивши щит, він уже був готовий увійти в ріку, щоб дістатися на другий берег. Або про такий випадок. Коли одного разу Александр припинив битву, до нього з'явилися посли обложених міст просити миру. Спочатку вони дуже налякались, побачивши його в простому одязі і зі зброєю в руках, але потім йому принесли подушку, і він велів найстаршому з послів, Акуфіду, сісти на ній. Вражений ввічливістю й ласкавістю Александра, Акуфід запитав, що їм робити, аби помиритися з ним. На це він відповів: «Хай твої співвітчизники виберуть тебе правителем, а сюди хай пришлють сто найкращих громадян». Акуфід розсміявся і сказав: «Але ж, царю, мені буде легше правити, якщо я пошлю тобі сто найгірших, а не найкращих».
59. Частиною Індії, за своїми розмірами рівною Єгипту, дуже врожайною і багатою на пасовиська, володів тоді Так-сіл (187). Він був людиною вельми розумною і при зустрічі з Александром сказав: «Навіщо нам, Александре, вести війну, якщо ти не прийшов відняти в нас воду й необхідну нам живність, за що тільки й варто воювати людям розумним? Всім іншим багатством і майном я ладен поділитися з тобою, якщо в мене його більше; якщо ж менше, з вдячністю прийму подарунки від тебе». Радий цим словам, Александр подав Таксілові руку і сказав: «Невже ти думаєш, що завдяки такій дружній розмові зустріч наша обійдеться без боротьби? Тобі не вдасться взяти гору наді мною, я буду змагатися з тобою добродіяннями, щоб ти при своїй шляхетності не перевершив мене щедрістю». Він одержав від Таксіла щедрі подарунки і віддячив йому ще багатшими, а наостанку подарував йому тисячу талантів у карбованій монеті. Цим учинком він, щоправда, викликав незадоволення серед своїх друзів, але зате прихилив до себе місцеве населення.
Однак найхоробріші з індійців, як найманці, розбрелись по містах і бились відчайдушно, завдаючи Александрові дошкульних утрат. Через те він уклав з ними в одному з міст договір про мир, а згодом, коли вони залишили міста, напав на них у дорозі, взяв у полон і перебив усіх до одного. Цей єдиний ганебний вчинок заплямував його військові дії, а взагалі, він вів війну згідно з загальноприйнятими звичаями і справді по-царському. Не менше клопоту спричиняли Александрові індійські філософи, які шельмували володарів, котрі переходили на його бік, а вільні племена закликали до опору. За це він багатьох з них наказав повісити.
Книга: Плутарх Александр і Цезар Переклад Й. Кобова
ЗМІСТ
На попередню
|
|
