Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Плутарх Александр і Цезар Переклад Й. Кобова
60. Александр сам у своїх листах описав, як відбулася його битва з Пором (188). Він пише, що між його табором і табором ворогів протікала ріка Гідасп. Пор, поставивши на протилежному березі слонів, увесь час стежив за переправою. А Александр щодня здіймав у своєму таборі великий галас і крик, щоб привчити варварів не боятися його. Одного разу в буряну й безмісячну ніч він узяв з собою частину своєї піхоти і найдобірніших вершників і, відійшовши від ворога на досить значну відстань, зумів переправитись на невеликий острів. У цей час пішов заливний дощ, гримів грім, а блискавки били в табір Александра. На очах царя кілька воїнів було вбито або обпалено блискавкою. Не зважаючи на це, він будь-що намагався переправитись з цього острівця на другий берег ріки. Тим часом вода в Гідаспі від зливи піднялася, його розбурхані хвилі розмили в багатьох місцях берег, так що маси води заливали острівець. Хоч Александр та його воїни перебували на його середині, проте не могли твердо стояти на розмитому рікою ґрунті, ковзалися й падали. Тоді, кажуть, Александр вигукнув: «О, афіняни, ви не повірите, на які небезпеки я наражаюсь заради того, щоб здобути у вас славу для себе?»
Таке пише тільки Онесікріт, сам Алексаидр повідомляє, що його воїни, залишивши плоти, зі зброєю в руках увійшли в ріку й по груди у воді почали вбрід переправлятися на другий берег. Вийшовши на берег, Александр з кіннотою рушив уперед, випередивши піхоту на двадцять стадій. Він міркував, що коли ворог піде в наступ з кіннотою, то її легко можна буде перемогти, а якщо ж ворог рушить проти нього піхоту, то його піхота встигне своєчасно приєднатися до нього.
Здійснилося перше з його припущень. Зав'язався бій з тисячею вершників і шістдесятьма колісницями ворогів. Вершники були розгромлені, причому загинуло чотириста чоловік, а колісниці він захопив усі. Пор, дізнавшись, що Александр уже переправився через ріку, рушив проти нього всі свої сили, залишивши на березі невеликий загін, щоб перешкодити дальшій переправі македонян через ріку. Боячись слонів і кількісної переваги ворога, Александр вирішив сам напасти на лівий фланг ворога, а Кенові наказав ударити на правий. Вороги на обох флангах захиталися й відступили до слонів, де шикувалися до нового удару. Битва стала безладною, і лише близько восьмої години ранку вороги припинили опір. Так описав її в своїх листах сам Александр. Більшість істориків однозначно повідомляє, що Пор, завдяки своєму зросту в чотири лікті і п'ядь (189), а також кремезній будові тіла, був у такій пропорції до свого слона, як вершник на коні, хоч слон під ним був велетенський. Цей слон проявляв дивовижну тямучість і турботливість про царя: поки царю вистачало сили, слон захищав його від нападу ворогів, та коли відчув, що Пор від багатьох дротиків і ран знесилився, то, боячись, щоб він не впав, поволі опустився на коліна й почав обережно хоботом виймати з його тіла дротик за дротиком. Коли Пора взяли в полон, Александр запитав його, як треба з ним поводитись. «По-царськи»,- сказав Пор. На запитання Александра, чи не хоче він додати що-небудь, Пор відповів: «У слові «по-царськи» міститься все». Александр не тільки залишив Пора при владі, призначивши сатрапом країни, володарем якої той був, а й приєднав до його володінь нові землі, підкоривши племена, раніше незалежні. Розповідають, що ці землі населяло п'ятнадцять народів, було там п'ять тисяч міст і безліч сіл. Сатрапом іншої країни, утричі більшої, Александр призначив Філіппа, одного із своїх найближчих друзів.
61. Битва з Пором укоротила життя Букефалу. Здох він від ран, щоправда, не зразу, а під час лікування. Так пише більшість істориків. Тільки Онесікріт твердить, що він здох від старості, проживши тридцять один рік. Александр болісно сприйняв смерть улюбленого коня, немовби втратив когось із рідних або друзів. На його честь він заснував місто біля ріки Гідаспа й назвав його Букефалією. Розповідають, що, втративши пса Періта, якого сам виростив і якого дуже любив, Александр заснував місто й назвав його іменем. Соті-он каже, що чув таке від Потамона з Лесбосу (190).
62. Битва з Пором остудила запал македонян і стримала їх від дальшого походу в глибину Індії. Во перемога над Пором, який виставив проти них двадцять тисяч піхоти і дві тисячі кінноти, дісталася їм з великим трудом. Македоняни з усією рішучістю виступили проти задуму Александра переправитись через ріку Ганг. Вони чули, що ця ріка має тридцять два стадії в ширину і сто оргій (191) у глибину. Подейкували також, що протилежний. берег кишма кишить озброєними людьми, кіньми та слонами. Ходили чутки, що македонян там чекають царі гандаритів і пресіїв на чолі війська, яке налічує вісімдесят тисяч вершників і двісті тисяч піхотинців, вісім тисяч колісниць і шість тисяч бойових слонів. І не було в цьому ніякого перебільшення. Бо Андрокот (192), який трохи пізніше почав там царювати, подарував Селевкові п'ятсот слонів, а з військом із шестисот тисяч чоловік підкорив собі всю Індію.
Спершу Александр із жалю й гніву усамітнився у своєму наметі й довго не виходив на люди. Він гадав, що всі його дотеперішні подвиги не матимуть ніякої ціни, якщо він не перейде Ганг, і повернення назад без цього буде явним визнанням невдачі. Нарешті, прислухаючись до розумних порад друзів і зворушений сльозами та благанням воїнів, які юрмилися біля його намету, він поступився й вирішив вертати назад. Причому тут заради слави вдався до хитрощів. Він наказав виготовити зброю більшого розміру і стійла для коней та вуздечки важчі від звичайних і розкидати їх всюди по дорозі. Крім того, було споруджено богам багато вівтарів, до яких ще й досі приходять царі пресіїв, щоб ушанувати богів і принести жертви за грецьким звичаєм. Андрокот ще хлопцем бачив Александра. Кажуть, начебто він часто казав потім, що Александр міг легко заволодіти цією країною, бо її населення ненавиділо і зневажало свого царя за розпусту й низьке походження.
63. Вибираючись у зворотну путь, Александр загорівся бажанням побачити Зовнішній Океан (193). З цією метою він наказав побудувати силу-силенну плотів і веслових човнів, на яких македоняни пливли поволі вниз ріками (194). Плавання не було спокійним: часто-густо доводилось воювати. Сходячи на берег, Александр облягав міста, і все навкруги підкоряв. У той час у битві з маллами (195), яких вважали найвойовничішими з індійців, він ледь не загинув. Прогнавши ворогів стрілами з мурів міста, він першим вибрався нагору по приставленій драбині. Але драбина ні з того ні з сього зламалася, а варвари, які стояли внизу біля мурів, почали на нього наступати й засипати градом стріл. Незважаючи на кількісну перевагу ворогів, Адександр зістрибнув униз у гущу ворогів і, на щастя, став на ноги. Вимахуючи зброєю, Александр кинувся на ворогів, а їм здалося, неначе від його тіла струмить якесь чудесне сяйво, внаслідок чого вони спочатку кинулись урозтіч, але, помітивши, що з Александром тільки два охоронці, рушили проти нього і в рукопашному бою мечами та списами поранили його, хоч як він захищався, а один з варварів з близької відстані випустив у нього стрілу з такою силою, що вона пробила панцир і врізалась глибоко в кістку біля соска. Від цього удару Александр знесилів і захитався, а воїн, що його поранив, підбіг до нього з оголеним мечем, але Певкест і Лімній заслонили царя. Обидва вони були тяжко поранені, причому Лімній на місці сконав, а Певкест далі відбивався від ворогів. Тим часом того варвара вбив Александр. Увесь укритий ранами, Александр одержав ще й удар ломакою в шию. Він оперся об мур, обличчям до ворогів. У цю хвилину Александра обступили македоняни, взяли на руки і знепритомнілого, занесли в намет. По табору миттю рознеслася чутка, що цар помер. З великим трудом пощастило відрізати древко злощасної стріли, потім з Александра насилу зняли панцир і спробували видобути вістря, яке ввігналося в кістку. Кажуть, що вістря було завширшки в три, а завдовжки в чотири пальці. Александр кілька разів непритомнів, борючись із смертю, а прийшов до тями тільки після того, як вістря видобули з тіла. Уникнувши смертельної небезпеки, він довго слабував і перебував під лікарським наглядом і на відповідній дієті. Почувши одного разу, що македоняни галасують біля його намету, прагнучи побачити свого царя, Александр одягнувся й вийшов до них. Через деякий час він приніс жертви богам і знову вирушив у похід, підкоряючи по дорозі міста і країни.
64. Александр узяв у полон десять так званих гімнософістів (196) з-поміж тих, які найзавзятіше підмовляли Саббу повстати і завдали македонянам чимало шкоди. Оскільки вони славились умінням давати стислі і влучні відповіді, Александр запропонував їм декілька важких запитань, попередивши, що того, хто дасть неправильну відповідь, він уб'є першим, а за ним по черзі всіх інших. Одного з них, найстаршого, призначив суддею. Перший з гімнософістів на запитання, кого більше - живих чи мертвих, відповів, що живих, бо мертві уже не існують. Другий з гімнософістів на запитання, що вирощує більше тварин - земля чи море, відповів: «Земля, бо море є частина землі». Третій, коли його запитали, яка тварина найхитріша, сказав: «Та, якої людина досі не пізнала». Четвертий, якого запитали, чому він підмовляв Саббу до бунту , відповів: «Я хотів, щоб він жив у славі або помер зі славою». П'ятому було поставлено запитання, що було раніше - день чи ніч, і він відповів: «День був раніше на один день». А коли Александра здивувала така відповідь, додав: «На важкі запитання слід давати важкі відповіді». Переходячи до шостого, Александр запитав його, в який спосіб можна здобути велику любов інших людей. Той відповів: «Будучи найсильнішим і водночас не найстрашнішим». З трьох, що залишилися, один на запитання, як може людина стати богом, відповів: «Якщо зробить те, чого людина зробити не спроможна». Другому поставили запитання, що сильніше - життя чи смерть, і він відповів: «Життя, бо воно може перенести безліч нещасть». Останній на запитання, як довго життя прекрасне, відповів: «Поки людина не набереться переконання, що вмерти краще, ніж жити». Тоді Александр звернувся до судді і велів йому висловити своє рішення. Коли той заявив, що вони відповідали один гірше від другого, Александр заявив: «Отже, ти мусиш умерти першим, раз ти такої думки». На це той відповів: «Але тоді, царю, виявиться брехнею твоє запевнення, бо ти сказав, що першим уб'єш того, хто дасть найгіршу відповідь».
65. Кінець кінцем, Александр відпустив їх, щедро обдарувавши, а Онесікріта відрядив до найславніших із них, які жили самітниками, з проханням відвідати його. Онесікріт сам був філософом із школи кініка Діогена. За його твердженням, Калан прийняв його зверхньо й неввічливо, казав йому зняти хітон і розмовляти з ним голим, заявляючи, що в противному разі взагалі не буде з ним говорити, навіть якби його прислав сам Зевс. Інший гімнософіст, Дандамід, виявився далеко люб'язнішим. Вислухавши розповідь Онесікріта про Сократа, Піфагора й Діогена, він сказав, що, на його думку, ці люди благородної душі, але занадто поважали закони. За іншими даними, Дандамід не сказав нічого, крім одного запитання: «Що спонукало Александра прибути сюди, подолавши таку далеку відстань?»
Врешті-решт Таксіл намовив Калана з'явитися до Александра. Справжнє ім'я Калана було Сфін. Але оскільки він зустрічних людей вітав по-індійськи словом «Кале», замість грецького «Хайре», греки назвали його Калан. Розповідають, що Калан образно показав Александру, що являє собою його царство. Він кинув на середину кімнати кусок засохлої і твердої шкіри і ступив ногою на один її край. Цей край опустився вниз, а вся шкіра піднялася вгору. Обходячи шкіру довкола, Калан наступав на її краї щораз в іншому місці, і кожного .разу повторялося те саме. Нарешті він став на її середину, і тоді вся шкіра зразу розпростерлася. Ось так наочно він хотів довести Александрові, що йому треба міцною ногою в першу чергу стояти на середині царства, а не відходити від неї на далеку відстань.
66. На плавання за течією рік до моря пішло сім місяців. Коли кораблі вийшли на води Океану, Александр причалив до острова, який він сам назвав Скіллустідою, а інші - Псілтукою (198). Тут він зійшов на берег, приніс жертву богам і, наскільки це було можливо, познайомився з природою моря та узбережжя. Потім звернувся до богів з молитвою, щоб ніхто з людей після нього не запускався поза межі, до яких він дійшов із своїм військом. Тоді він пустився в дорогу назад. Кораблям наказав плисти вздовж берегів, щоб Індія була по праву руку. Керівником флоту призначив Неарха, а головним стерничим - Онесікріта. Сам Александр рушив суходолом, ідучи через країну орітів (199). Тут він потрапив у дуже скрутне становище і втратив стільки людей, що не вивів з Індії навіть четвертої частини своїх військ. А було в нього на початку походу сто двадцять тисяч піхотинців та близько п'ятнадцяти тисяч вершників. Важкі хвороби, погана їжа, нестерпна спека і насамперед голод винищили більшу частину війська під час походу через пустелю, населення якої жило в нужді, а отар овець було обмаль, самі ж вівці худющі, причому вони були привчені споживати морську рибу, через те м'ясо їх було несмачне і мало неприємний запах. Шістдесят днів тривав цей виснажливий похід через цю країну, поки македоняни вибралися з неї і вступили в Гедрозію (200). Тут вони мали всього вдосталь, бо сатрапи і царі поблизьких країн подбали про все заздалегідь.
67. Тут Александр дав війську змогу відпочити, відтак веселим походом рушив уперед і за сім днів пройшов Карма-нію(201). їхав він поволі на колісниці, запряженій вісімкою коней, сидячи разом з найближчими друзями на високому, звідусіль видному помості і безперервно бенкетуючи вдень і вночі. За ним тяглася незліченна валка повозів, прикрашених пурпуровими та різнобарвними килимами або свіжим зеленим гіллям. У повозах їхали, попиваючи вино, інші друзі царя й полководці з вінками на голові. Не видно було там жодного щита, жодного шолома й списа, а всю дорогу воїни чарами, кубками, дзбанами черпали вино з великих бочок і кратерів і пили за своє здоров'я, причому одні йшли собі вперед, інші ж падали на землю. Повсюдно лунала музика флейт і сопілок, співи, чути було вакхічні вигуки жінок. Безладний і рознузданий похід нагадував вакхічний розгул, так що можна було подумати, що сам Вакх з'явився тут і бере участь у процесії.
Прибувши в столицю Гедрозії (202), Александр знову дав війську відпочинок і влаштував урочистості. Кажуть, що одного разу, сп'янілий, він був присутній на змаганнях хорів. Там Багой, улюбленець Александра, який переміг із своїм хором, у пишному вбранні пройшов через театр і сів біля царя. Побачивши це, македоняни почали аплодувати й волали, щоб цар поцілував Багоя, і не втихомирились, поки Александр не обняв його й не поцілував.
68. У Карманії до нього прибув Неарх. Александр дуже зрадів і, вислухавши розповідь про плавання, запалився бажанням поплисти на чолі великого флоту вниз за течією Євфрату до моря, а потім, обігнувши Аравію й Африку, через Гераклові стовпи ввійти у Внутрішнє море (203). З цією метою він наказав будувати біля Тапсака (204) кораблі різного роду і звідусіль збирати матросів та стерничих. Але його сповнений труднощів похід у глибинуматерика, рана, одержана в битві з маллами, чутки про величезні втрати, яких зазнало його військо - все це породжувало сумніви, чи він виживе і чи буде владарювати, заохочувало підкорені народи до повстань, а полководців і сатрапів штовхало на зловживання владою, здирства і свавілля. Взагалі державний лад хитався, пахло переворотом. Навіть Олімпіада і Клеопатра, пересварившись із Антіпатром, поділили царство між собою: Олімпіада взяла собі Епір, а Клеопатра - Македонію. Дізнавшись про це, Александр сказав, що мати вчинила розумніше, бо македоняни не стерпіли б, щоб ними правила жінка.
Враховуючи становище, яке склалося, Александр знову відправив Неарха до моря з наказом силою зброї приборкати прибережні країни, а сам подався в глибину держави, щоб розправитись із злочинними полководцями. Оксіарта, одного з синів Абуліта (205), він убив сам, простромивши його списом. Коли Абуліт не підготував харчів, а тільки підніс три тисячі талантів у карбованій монеті, Александр звелів кинути ці гроші коням. Коні, ясна річ, не їли такого «корму», і Алексакдр, вигукнувши: «Навіщо нам здалися такі припаси?», велів Абуліта ув'язнити.
69. У Персіді Александр насамперед роздав гроші жінкам, зробивши це згідно із звичаєм перських царів, які кожного разу, коли приїжджали сюди, давали кожній жінці по золотому. Кажуть, що з цих міркувань деякі царі зрідка навідувались у Персіду, а цар Ох (207) через свою скнарість не з'явився ні разу і тим сам себе прирік на перебування поза батьківщиною. Потім Александр відшукав гробницю Кіра, але вона виявилась пограбованою. Він наказав стратити Полімаха, який скоїв цей'злочин, хоч той належав-до числа найзнатніших громадян Пелли. Прочитавши надгробний напис , Александр велів викарбувати його нижче також і грецькою мовою. Зміст його був такий: «Чоловіче, хоч би хто ти був і хоч би звідки ти прийшов,- бо я знаю, що ти прийдеш,- я Кір, творець перської держави. Не шкодуй мені цього клаптика землі, який покриває моє тіло». Ці слова справили на Александра дуже сильне враження і спонукали до сумних роздумів про непевність і мінливість людської долі.
Тут Калан, який віддавна хворів на шлунок, попросив підготувати йому вогнище. Потім він під'їхав до нього на коні, проказав молитву, покропив себе водою і приніс у жертву богам жмут свого волосся. Тоді, ступивши на вогнище, попрощався з присутніми там македонянами й попросив їх провести цей день, весело і разом з царем розважати себе вином. Насамкінець він додав, що царя незабаром побачить у Вавілоні. З цими словами він ліг на вогнище й закутався з головою. Вогонь підповзав усе ближче й ближче, але Калан навіть не ворухнувся. Так він приніс себе в жертву богам за стародавнім звичаєм мудреців того краю. Багатьма роками пізніше те саме зробив у Афінах інший індієць, знайомий Цезаря. Досі там показують намогильний пам'ятник, який називають «пам'ятником індійця».
70. Александр після самоспалення Калана запросив до себе на бенкет багатьох друзів і полководців і влаштував змагання, хто більше вип'є вина, і в нагороду призначив коштовний вінок. Найбільше із усіх випив Промах, який дійшов до чотирьох хоїв(208). У нагороду він одержав вінок вартістю в один талант, але через три дні зійшов із світу. Крім нього, за словами Харета, померли ще сорок один чоловік унаслідок сильної судоми після пиятики.
У Сузах Александр улаштував своїм друзям весільні врочистості, віддаючи найкращим із них у дружини найкращих перських дівчат, причому сам одружився з дочкою Дарія Статірою. Для тих македонян, які одружилися до цього, він улаштував загальну весільну учту, на якій, кажуть, було запрошених дев'ять тисяч чоловік і кожен з них одержав як подарунок золоту чару для узливання. Крім того, Александр зачудував усіх нечуваною щедрістю, бо із власних коштів заплатив борги македонських воїнів, витративши на це дев'ять тисяч вісімсот сімдесят талантів. Тоді-то Антіген Одноокий обманним шляхом вніс себе у списки боржників, привівши до стола якогось чоловіка, що назвався його позикодавцем. Ось так Антіген одержав гроші. Згодом обман виявився, і цар, скипівши гнівом, вигнав Антігена з палацу, одночасно усунувши від командування. Цей Антіген уславився як незрівнянний воїн. Ще юнаком він у війську Філіппа брав участь в облозі Перінта (209). Тоді йому в око попала стріла з катапульти, її хотіли витягти, але він не дозволив і не переставав битися, аж поки відтіснив ворога й загнав за мури міста. Свою ганьбу він переживав дуже тяжко і було видно, що з журби й сорому він собі віку укоротить. Боячись цього, Александр злагіднів і дозволив Антігену залишити собі ці гроші.
71. Тридцять тисяч перських хлопців, яких Александр велів гартувати й навчати, з часом перетворились на сильних і ставних юнаків, які на військових вправах показували подиву гідну моторність і сприт. Александрові це давало велику втіху, а ось македоняни пройнялися журбою і страхом, що їхній цар тепер менше дорожитиме ними. Тим-то коли він вирішив відправити на батьківщину хворих і калік, македонські воїни підняли крик, називаючи ганьбою і образою використовувати людей до кінця, а тепер, ганебно позбуваючись їх, повертати батьківщині і батькам не такими, якими він узяв їх колись із собою. Вони вимагали, щоб він усіх визнав непотрібними й відпустив додому, якщо в нього є до послуг оці молокососи-танцівники, з якими він збирається завойовувати весь світ. Ці закиди до живого дійняли Александра. У приступі гніву він гостро вилаяв воїнів, прогнав їх геть, а охорону своєї особи доручив персам, вибравши з-поміж них охоронців і жезлоносців. Тоді македоняни, бачачи Александра в оточенні персів, а себе відштовхнутими і знехтуваними, занепали духом. Обговорюючи між собою становище, яке склалося, вони відчули, що від заздрощів і гніву ось-ось збожеволіють. Нарешті сяк-так опам'ятавшись, вони без зброї, в одних тільки хітонах, гурмою пішли до намету Александра. З криком і плачем вони віддавали себе на милість царя, благаючи, щоб він поступив з ними, як з невдячними негідниками. Але Александр не виходив до них, хоч гнів його трохи вгамувався. Воїни не відходили, а два дні й дві ночі стояли, ридаючи й називаючи його своїм володарем. На третій день він нарешті вийшов до них і, бачачи їх такими прибитими горем і жалюгідними, довго плакав. Потім, злегка дорікаючи їм і виголосивши до них лагідну промову, відпустив нездатних до військової служби, щедро їх нагородивши. Він написав Антіпатру, щоб на всіх змаганнях і театральних виставах ці воїни сиділи в перших рядах з вінками на голові, а сиротам загиблих наказав виплачувати . грошову допомогу.
72. Прибувши в місто Екбатану (210), що розташоване в Мідії, і залагодивши найневідкладніші справи, Александр знову почав відвідувати театральні вистави та різні врочистості, тим паче що з Греції приїхали для цього три тисячі акторів.
Саме в ці дні захворів на лихоманку Гефестіон. Ще молодий воїн, він не спроможний був дотримуватися суворої дієти, і коли його лікар Главк пішов у театр, він з'їв на сніданок вареного півня й випив великий кухоль вина. Йому стало погано, і він незабаром помер. Горе Александра не знало меж. На знак жалоби він наказав обстригти гриви в коней і мулів, з мурів поблизьких міст усунути зубці, а нещасного Главка велів розіп'ясти. У військовому таборі заборонив на тривалий час гру на флейті, аж поки від Аммона прийшла відповідь з наказом віддавати Гефестіону шану і приносити йому жертви як герою. Втіху від горя Александр шукав у війні, яку перетворив у полювання на людей. Підкоривши плем'я коссеїв (211), він наказав поголовно вирізати усіх здатних носити зброю. І це називалося заупокійною жертвою на честь померлого Гефестіона. На похорон, спорудження надмогильного пам'ятника та інші, пов'язані з похороном, потреби Александр вирішив витратити десять тисяч талантів, причому хотів, щоб пишність поховання перевершила грошові витрати. Найбільше з усіх майстрів він цінував Стасі-крата, (212) задумам якого властиві були величавість, сміливість, пишнота й новизна. Цей Стасікрат, зустрівшись колись із Александром, доводив, що гора Афон у Фракії, як жодна інша, придатна для того, щоб надати їй вигляд людської постаті і що він, маючи вказівку Александра, ладен перетворити Афон у найдовговічнішу і найзнаменитішу статую царя, яка лівою рукою охоплювала б місто з десятитисячним населенням, а правою виливала б у море хвилі багатоводної ріки. Цієї пропозиції Александр тоді не схвалив, а тепер те, що сам задумував на нарадах з майстрами, було набагато недоречніше й дорожче.
73. По дорозі у Вавілон Александр одержав від Неарха пересторогу. Неарх саме повернувся з походу і ввійшов з кораблями в Євфрат з моря. Він повідомляв, що зустрів кількох халдеїв, які радили Александру триматися осторонь від Вавілона. Однак Александр не звернув на це уваги й пішов до міста. Підійшовши до мурів Вавілона, він побачив зграю круків, які билися між собою і дзьобали один одного. Деякі з них падали мертвими на землю біля ніг Александра. Незабаром після цього йому повідомили, що Аполлодор, який очолював залогу у Вавілоні, приносив жертву з метою дізнатися про долю Александра. Александр викликав до себе віщуна Піфагора, який нібито досліджував нутрощі жертовної тварини. Коли той підтвердив повідомлення, Александр запитав його про наслідки огляду нутрощів. На це віщун відповів, що печінка виявилася з ґанджем. Тоді Александр вигукнув: «На жаль, це поганий знак!» Піфагору він нічого поганого не заподіяв, тільки сам собі дорікав, що злегковажив пересторогу Неарха. Через те відтоді він довго перебував поза мурами Вавілона, проживаючи в наметі або подорожуючи на кораблі по Євфрату. Та все одно йому не давали спокою різні лиховісні знамення. Так, на найбільшого і найкрасивішого лева з тих, що їх тримали у звіринці, напав домашній осел і вбив ударом копита. Іншим разом Александр роздягнувся для натирання і грав у м'яча. Коли прийшла пора одягатися, юнаки, які грали разом з Александром, побачили, що на троні сидить якийсь мовчазний чоловік у царському вбранні з діадемою на голові. На запитання, хто він такий, той довго мовчав. Цей чоловік насилу зрозумів, чого від нього хочуть, і сказав, що його звуть Діонісій, і що він уродженець Мессени (213). Його обвинуватили за якийсь злочин і доставили сюди морем. Тут він довго перебував у в'язниці. Недавно до нього з'явився Серапіс (214), зняв з нього кайдани, привів сюди й наказав одягти царську шату й діадему і сидіти мовчки на троні.
74. Почувши таке, Александр за порадою віщунів наказав стратити цього чоловіка, але сам занепав духом, втратив віру в богів, став підозріливим у стосунках з друзями. Особливо боявся він Антіпатра та його синів. Один з них, Іол, був головним царським виночерпієм, а другий, Кассандр, приїхав недавно. Одного разу Кассандр, вихований у грецькому дусі, угледівши, як варвари падають долілиць перед царем, чого ніколи досі не бачив, нерозважливо розсміявся. Александр в люті схопив обома руками Кассандра за волосся і вдарив головою об стіну. Іншим разом, коли Кассандр пробував заперечити людям, які звинувачували Антіпатра, Александр перебив його і сказав: «Що ти базікаєш? Невже ти вважаєш, що люди, яким не заподіяли ніякої кривди, зважилися б на таку далеку дорогу тільки заради того, щоб зводити наклеп?» Кассандр доводив, що саме це і є найкращим доказом безпідставного звинувачення, вони, мовляв, для : цього і прибули здалеку, щоб ніхто не міг їх викрити в брехні. На це Александр розсміявся і сказав: «Мені відомі ці софізми Арістотеля, оцей хист показати ту саму річ раз сяк, раз так, але горе вам, якщо виявиться, що ви хоч трішки . скривдили цих людей».
Коротко кажучи, в душу Кассандра вселився гнітючий страх і так міцно в ній закорінився, що через багато років, коли Кассандр уже був царем Македонії й володарем Греції, він, прогулюючись одного разу по Дельфах і розглядаючи статуї, раптом віч-на-віч опинився перед зображенням Александра. Немов побитий громом, він сторопів і затремтів усім тілом, так що ледве оговтався.
75. Зрештою, з того часу, як Александра обхопив страх перед надприродними знаменнями і мучив його душу, навіть найбуденніше і найнезначніше явище йому здавалося чудом і якоюсь призвісткою. Тому-то царський палац кишів людьми, які приносили жертви, виконували очищальні обряди і провіщали майбутнє. Воістину, велика біда - невіра в богів і нехтування їх знаками, але не менш страшна і забобонність, яка сповнює душу божевільним страхом. Тим не менш, коли прийшла відповідь оракула Аммона в справі Гефеста, він припинив жалобу і знову почав влаштовувати жертвоприношення та великі бенкети. Одного разу він справив розкішний бенкет на честь Неарха і його супутників. Після бенкету викупався, як це було його звичаєм перед спанням, і вже мав лягати в ліжко, але на прохання Медія (215) пішов ще й до нього на бенкет. Там він пив усю ніч і весь наступний день, поки його не почало лихоманити. То неправда, що Александр випив «чару Геракла» (216) й відчув гострий біль у спині, немов від удару списа - все це вигадки деяких письменників, які вважають своїм обов'язком надати великій драмі трагічного і зворушливого закінчення. Арісто-бул пише, що Александр у нестерпних муках від лихоманки відчув сильну спрагу й випив багато вина, після чого почав марити і на тридцятий день місяця десія помер (217).
76. У царському щоденнику є такий опис його хвороби. Вісімнадцятого числа місяця десія Александр у лазні після приступу лихоманки заснув. На другий день він викупався, пішов у спальню і провів там увесь день, граючи в кості з Медієм. Увечері після купелі він приніс жертву богам й повечеряв. Уночі його знову сильно лихоманило. Двадцятого числа він викупався, приніс богам жертву і, лежачи в лазні, проводив час у розмові з Неархом, слухаючи його розповідь про плавання по Великому морю(218). Двадцять перше число Александр провів так само, але гарячка посилилась, і вночі йому стало гірше. На другий день його далі мучила лихоманка. Його перенесли й поклали біля великого басейну, де він розмовляв із своїми полководцями про заміщення вільних посад у командному складі й велів призначити на них перевірених людей. Двадцять четвертого числа він знову мучився від сильного приступу лихоманки. Його на руках піднесли до жертовника для жертвоприношення, Найвищим своїм воєначальникам він наказав залишитися на ніч у царському палаці, а таксіархам і пентакосіархам (219) переночувати поза палацом. Двадцять п'ятого числа його перенесли в іншу частину палацу. Тут він трохи поспав, але лихоманка не залишала його. Коли до нього прийшли воєначальники, він уже втратив дар мови. У такому ж стані він перебував двадцять шостого числа, так що македоняни гадали, що він уже неживий. З криками вони підійшли до дверей палацу і погрозами змусили охорону відчинити двері. Коли їм відчинили, вони в самих хітонах по одному всі пройшли мимо ліжка царя. Того самого дня Пітона й Селевка(220) відправили в храм Серапіса запитати, чи не слід перенести туди Александра. Бог наказав залишити його на місці. Двадцять восьмого числа під вечір Александра не стало .
Книга: Плутарх Александр і Цезар Переклад Й. Кобова
ЗМІСТ
На попередню
|
|
