Додати в закладки

  
Переклад Translate

Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.

Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Плутарх Александр і Цезар Переклад Й. Кобова

77. Так майже слово в слово написано в царському щоденнику. Підозріння про отруєння Александра спершу зовсім не існувало. Лише через шість років Олімпіада внаслідок доносу наказала багатьох стратити, а останки Іола, який на той час помер, викинути з могили за те, що нібито саме він подав Александрові отруту. Дехто твердить навіть, що не хто інший, як Арістотель намовив Антіпатра скоїти цей злочин, і що взагалі він подбав про отруту. Кажуть, що таке розповів Гагнометід, який у свою чергу буцімто чув це від царя Антігона (222). А за отруту правила, як кажуть, холодна, мов лід, вода, що краплями стікає з якоїсь скелі поблизу Нонакріди (223). Там її збирають і зберігають в ослиному копиті. Ні в чому іншому зберігати цю воду не можна, тому що вона своїм крижаним холодом і їдкістю нищить будь-який посуд.

Однак, більшість письменників вважає цю розповідь з отрутою суцільною вигадкою. Найпереконливішим доказом цього є, на їхню думку, та обставина, що воєначальники сперечалися потім протягом кількох днів про владу, не турбуючись про тіло Александра, яке тим часом лежало непоховане. Незважаючи на те, що це було в країні, де панує нестерпна спека, на тілі не видно було ніяких ознак розкладу, а залишилось воно чистим і непошкодженим.

Роксана була тоді вагітною і саме через те користувалася серед македонян великою пошаною. Опанована дикими ревнощами, вона заманила Статіру і її сестру до себе за допомогою листа, в якому запрошувала їх з удаваною сердечністю, вбила їх, а трупи викинула в колодязь і засипала землею. Знав про це, кажуть, Пердікка і навіть був співучасником злочину. Він після смерті Александра зумів домогтися величезної влади, тягаючи з собою повсюдно Аррідея - німого статиста в ролі царя. Цей Аррідей, син Філіппа і розпусниці Філінни, був недоумкуватим унаслідок якоїсь недуги. Недуга його не була вродженою і не виникла сама собою. Навпаки, кажуть, що в Аррідея, як хлопця, була приємна і благородна вдача, але потім унаслідок усілякого зілля, яке йому підсипала Олімпіада, він став недоумкуватим (224).

1. Прийшовши до влади, Сулла (2) намагався будь-що розлучити Цезаря з його дружиною Корнелією, дочкою Цінни (3), який свого часу домігся єдиновладдя в Римі. Після того як обіцянки й погрози виявлялися марними, Сулла конфіскував посаг Корнелії. А причиною ворожого ставлення Сулли до Цезаря були родинні зв'язки останнього.з Марієм (4). Річ у тім, що Юлія, рідна сестра Цезаревого батька, вийшла заміж за Марія Старшого(4). їхнім сином був Марій Молодший, який таким побитом доводився двоюрідним братом Цезарю. Серед безлічі кривавих розправ з противниками та різних невідкладних діл Сулла поки що не чіпав Цезаря. А той, незадоволений своїм становищем, виступав публічно, домагаючись для себе посади жерця, хоч сам щойно досяг юнацького віку. Цезар, однак, не пройшов на виборах через спротив Сулли. Сулла навіть виношував намір позбавити Цезаря життя. І коли дехто заспокоював його, мовляв, недоречно вбивати такого молокососа, він відповідав: «Це вам бракує глузду, якщо ви не помічаєте, що в тому хлопцеві сидить багато Маріїв». Дізнавшись про ці слова Сулли, Цезар утік у країну сабінян (5), де довго переховувався, часто міняючи місце перебування. Коли одного разу його вночі переносили з одного будинку до другого, він наткнувся на воїнів Сулли, які нишпорили в цій місцевості, виловлюючи тих, хто переховувався. Але Цезарю пощастило підкупити начальника загону Корнелія, який за два таланти відпустив його. Цезар незабаром подався до моря й відплив у Віфінію до царя Ні-комеда (6). Трохи побувши в царя, він відплив звідти і по дорозі біля острова Фарманусси потрапив у полон до піратів, які вже тоді, маючи у своєму розпорядженні чималий флот і незліченну кількість човнів, панували на морі.

2. Пірати вимагали в Цезаря двадцять талантів викупу. На це він, розсміявшись, сказав, що вони не знають, кого спіймали, і сам обіцяв їм виплатити п'ятдесят талантів. Потім порозсилав своїх людей до різних міст з метою дістати гроші, а сам з одним другом і двома слугами залишився серед цих лютих кілікійців (8). На їх лютість Цезар не зважав і навіть кожного разу, ідучи відпочивати, посилав до них слугу з наказом, щоб вони не галасували. Всі тридцять вісім днів, проведені в піратів, Цезар поводився так, немовби вони були його особистою охороною, а не в'язничною сторожею, і, впевнений у своїй недоторканості, брав участь в їхніх забавах і вправах. Писав там також поеми й промови, виголошував їх, а тих, хто не висловлював свого захоплення, називав справжніми невігласами й варварами, та ще й жартома погрожував їм, що накаже їх повісити. Вони сміялися з цього, вбачаючи в його зухвалій мові лише простодушність і жартівливість. Та як тільки Цезарю доставили з Мілета гроші на викуп, і він опинився на волі, то спорядив кораблі й виплив з мілетського порту в море проти піратів. Скориставшись тим, що вони ще стояли на якорі біля згаданого острова, він напав на них і більшість захопив у полон. Забране в них майно він узяв собі як здобич, а людей запроторив до в'язниці в Пергамі (9). Сам він тим часом подався до Юнка, намісника Азії. Той як претор зобов'язаний був покарати спійманих піратів. Проте Юнк, який із заздрістю дивився на захоплені гроші (а було їх немало), відповів, що розгляне справу полонеників, коли в нього знайдеться вільний, час. Тоді Цезар, попрощавшися з ним, повернувся в Пергам, сам наказав вивести піратів з в'язниці і всіх до одного розіп'ясти, як не раз їм на острові передрікав, а їм здавалося, що він собі тільки жартує.

3. Коли могутність Сулли вже йшла на спад і друзі закликали Цезаря повернутися в Рим, він спочатку подався на Родос, у школу Аполлонія, сина Молона, в якого навчався красномовства Ціцерон (10). Цей Аполлоній мав славу не тільки видатного вчителя красномовства, а й благородної людина. Сам Цезар, як повідомляють, відзначався неабияким обдарованням у галузі політичного красномовства і наполегливо вдосконалював його, так що, безперечно, він посідав друге місце в цій галузі (11), але змагатися за перше місце він відмовився, бо йому належало більше не тому, щоб стати першим завдяки владі та силі зброї. Хоча його природні здібності могли вивести його на вершини красномовства, він не осягнув їх, зайнятий військовими походами та громадською діяльністю, за допомогою яких здобув найвищу владу в державі. Тим-то у своїй відповіді на твір Ціцерона про Катона (12) він просив не порівнювати простий стиль воїна з вишуканою мовою Ціцерона, талановитого оратора, який багато часу в своєму житті присвятив винятково красномовству.

4. Повернувшись у Рим, Цезар притягнув до судової відповідальності Долабеллу (13), звинувативши його у зловживаннях під час управління провінцією, причому багато грецьких міст дали в розпорядження Цезаря докази злодіянь Долабелли. Незважаючи на це, останнього виправдали. Цезар, бажаючи якось віддячити грекам за їх старанність, узявся вести їх справу проти Публія Антонія, обвинуваченого в хабарництві перед судом, на чолі якого стояв претор Македонії Марк Лукулл и. Цезар своєю обвинувальною промовою домігся того, що Антоній звернувся за захистом до народних трибунів, посилаючись на те, що у Греції він перебував у гіршому становищі, ніж греки.

У самому Римі Цезар здобув велику славу як судовий захисник, а в простолюдді - щиру прихильність своєю привітністю й готовністю допомогти будь-кому, виявляючи до кожного чуйність більшою мірою, ніж це годилося в його віці. Крім того, його обіди, бенкети, життя на широку ногу - все це сприяло зростанню його впливу в державі. Спочатку заздрісники Цезаря не надавали цьому значення, вважаючи, що вплив його розвіється, як тільки він вичерпає свої гроші. Лише тоді, коли могутність Цезаря настільки зросла, що годі було йому щось протиставити, коли вона відверто була спрямована на повалення існуючого державного ладу, вони зрозуміли, що вже запізно і що не слід легковажити початок у будь-якій справі. Бо внаслідок безнастанного росту зародок швидко збільшується і саме через легковаження набирає сили, якої вже ніщо стримати не може.

5. Перший доказ того, що народ любить його, Цезар одержав тоді, коли він голосуванням був обраний на військового трибуна, маючи за суперника Гая Помпілія. Другим, ще переконливішим доказом, був виступ Цезаря на похороні своєї тітки Юлії, дружини Марія. Тоді він, як її племінник, не тільки виголосив блискучу похоронну промову на її честь, а й зважився виставити під час похорону зображення Марія.

Ці зображення були показані народові вперше від часів Сул-ли, тому що Марія і його прихильників оголосили ворогами держави. Деякі римляни, щоправда, здійняли у зв'язку з цим крик обурення проти Цезаря, але народ виявив йому повне схвалення, свідченням чого були гучні оплески, а також захоплення тим, що по довгих літах він насмілився воскресити, немов з Аїда, честь Марія для Рима.

Зрештою, виголошування похвальних промов на похоронах старих жінок було в Римі стародавнім звичаєм, але виголошувати їх над прахом молодих жінок не було прийнятим. Так ось, першим, хто впровадив такий звичай, був Цезар, виголошуючи надгробну промову, коли померла його дружина. Цим він здобув прихильність народу, а своїм сумом зумів привернути до себе широкий загал громадян, які полюбили його як чуйну й душевну людину.

Поховавши дружину, Цезар вирушив до Іспанії, як квестор при преторі Ветері (15), якого він незмінно поважав і пізніше, і коли сам став претором, то взяв собі за квестора його сина. Повернувшись із Іспанії, він одружився втретє, на цей раз з Помпеєю (16). Від попередньої дружини, Корнелії, він мав дочку, яка пізніше вийшла заміж за Помпея Великого.

Коли Цезар щедро витрачав гроші, то на перший погляд складалося враження, що він ціною великих витрат здобував собі коротку й скороминущу славу, насправді ж, він умів дешево здобувати собі щонайбільші цінності. Він, як кажуть, ще до того, як одержав першу посаду, наробив боргів на тисячу триста талантів (17). Призначений доглядачем робіт на будівництві Аппієвої дороги (18), він витратив багато власних грошей, а згодом як едил (19) виставив триста двадцять пар гладіаторів. Так само й іншими витратами на громадські потреби, на театральні вистави, врочисті процесії та обіди він затьмарив усіх своїх попередників. Усім цим Цезар зумів настільки прихилити до себе народ, що кожен винаходив для нього то нові посади, то нові почесті, аби віддячити йому в такий спосіб.

6. У той час у Римі існували дві партії: партія сулланців, яка тримала владу в своїх руках, і маріанців, яка, ущент розбита й принижена, ледве животіла. Саме її Цезар хотів відродити й привернути до себе. З цією метою тоді, коли його щедрість на посаді едила сягнула вершини, він наказав поставити таємно вночі зображення Марія й богині Перемоги з військовими трофеями в руці на Капітолії. Рано-вранці люди побачили ці зображення, які сяяли золотом і вражали мистецьким виконанням. Написи на зображеннях звеличували перемоги Марія у війні з кімврами (20). Римляни не могли надивуватися відвагою того, хто ці зображення так доставив. А хто це міг зробити - всі здогадувались. Миттю чутка про це облетіла все місто, і юрми людей ринули на Капітолій, щоб побачити їх. Тут одні кричали, що Цезар задумує встановити тиранію і, відновлюючи почесті, похоронені законами, й постановами сенату, таким чином випробовує народ, щоб перевірити, чи ладен той, обласканий його щедрістю, терпіти подібні жарти й дивацтва. Зате маріанці, яких раптом з'явилось на диво багато, почали підбадьорювати один одного, а чимало з них, бачачи зображення Марія, навіть плакали від радості й палко славословили Цезаря як велику людину і єдиного, хто воістину достойний споріднення з Марієм.

З цього приводу було скликане засідання сенату. І тут Лутацій Катул, який тоді користувався найбільшою повагою в Римі, виступивши з обвинуваченнями проти Цезаря, сказав пам'ятні слова: «Не з допомогою підкупів, а вже з облоговими машинами Цезар зазіхає на державний лад». Проте Цезар так переконливо захищався від звинувачень, що сенат залишився задоволеним, а прихильники Цезаря набралися ще більшої сміливості й навіть заохочували його не відступати від своїх задумів, бо з волі народу він переможе і займе перше місце в державі.

7. На той час у Римі помер верховний жрець Метелл. Цієї посади тепер домагалися два найвидатніші римляни, які мали великий вплив у сенаті,- Сервілій Ісаврійський і Катул (21). Однак Цезар не побоявся їх і виставив на народних зборах свою кандидатуру на цю посаду. Шанси бути обраними всі вони мали, здавалось, однакові, але Катул, який з уваги на своє високе становище, більше від інших боявся наслідку виборів, послав до Цезаря довірену людину, пропонуючи йому великі гроші, якщо він зніме свою кандидатуру. Цезар, однак, відповів, що й далі буде змагатись, хоч би йому довелось позичити ще більшу суму грошей. Коли настав день виборів, і мати із сльозами на очах випроводжала Цезаря на порозі дому, він поцілував її і сказав: «Мамо, сьогодні ти побачиш свого сина або первосвящеником або вигнанцем». На виборах після впертого суперництва Цезар узяв гору й нагнав сенату і знаті страху тим, що він зможе потягти за собою народ на будь-яке зухвале починання.

Тому-то Пізон (22) і Катул дорікали Ціцерону, що він пожалів Цезаря, хоч мав докази його причетності до змови Катіліни. Річ у тім, що Катіліна замишляв не тільки змінити, а й взагалі повалити існуючий державний устрій і здійснити повний переворот. Сам він покинув Рим, коли були ще тільки незначні докази його вини, а його найважливіші задуми ще ніхто не розгадав. У Римі він залишив Лентула й Цетега, щоб вони без нього керували змовою. Невідомо, чи Цезар таємно підтримував їх і подавав допомогу, але в сенаті, коли вина змовників була неспростовно доведена, і консул Ціцерон запитував кожного сенатора про його думку щодо покарання винних, усі, крім Цезаря, висловлювалися за їх страту. Цезар підвівся й виголосив старанно підготовлену промову, в якій доводив, що вбивати без суду людей - річ несумісна з римськими звичаями і справедливістю, особливо ж коли йдеться про визначних за своїм походженням і становищем громадян, і коли цього не вимагає доконечна необхідність. На його думку, змовників слід тримати ув'язненими в різних містах Італії, які визначить Ціцерон, до повної перемоги над Катіліною, а пізніше сенат зможе спокійно і розважливо розглянути питання про долю кожного з ув'язнених.

8. Цю пропозицію всі визнали вельми людинолюбною, а переконливості їй додало ще й красномовство оратора, так що не тільки ті, хто промовляв після Цезаря, а й чимало з тих, хто виступав до нього, почали відмовлятися від своєї думки й підтримували Цезаря, аж поки черга дійшла до Катона й Катула. Вони рішуче спротивилися такій пропозиції, причому Катон у своїй промові запідозрив Цезаря у причетності до змови й виступив проти нього з такою силою, що врешті-решт було вирішено стратити змовників. А на Цезаря, коли він виходив з будинку сенату, напала з оголеними мечами юрма молодих людей, які охороняли Ціцерона, але, як повідомляють, Куріон (23), заслонивши Цезаря своєю тогою, непомітно вивів його в безпечне місце. Та й сам Ціцерон, коли ці молодики запитально дивились на нього, знаком стримав їх, чи то злякавшись народу, чи то взагалі вважаючи таке вбивство несправедливим і протизаконним. Якщо це правда, то я не розумію, чому Ціцерон у творі про своє консульство (24) нічого про це не згадує. Згодом Ціцерону дорікали, що він не скористався з чудової нагоди позбутися Цезаря, а злякався народу, дуже відданого Цезарю. Ця відданість знайшла вияв кількома днями пізніше, коли Цезар прийшов у сенат, щоб захистити себе від висунутих проти нього підозрінь, і його зустріли там ворожими вигуками. Коли засідання сенату затяглося, народ з криком обступив будинок сенату й настирливо вимагав відпустити Цезаря.

Тоді-то навіть Катон злякався бунту бідноти, яка, покладаючи великі надії на Цезаря, розпалювала весь народ. Беручи це до уваги, Катон переконав сенат у необхідності віддавати біднякам безплатно щомісяця хліб. Це додавало до інших витрат державної скарбниці щорічно суму в сім мільйонів п'ятсот сестерціїв (25). Проте в ту хвилину цей хід безперечно відвернув грізну небезпеку, тим паче що позбавляв Цезаря основи його впливу і послабив його становище якраз тоді, коли він задумав стати претором і завдяки цій посаді міг бути ще грізнішим.

9. Одначе під час претури Цезаря ніякого заколоту не сталося, лише в його сім'ї мав місце неприємний випадок, винуватцем якого був Публій Клодій. Патрицій за походженням, відомий своїм багатством і красномовством, Клодій зухвальством і бешкетуванням не поступався нікому з найбільш горезвісних розпусників. Він закохався в Помпею, дружину Цезаря, до того ж і їй він не був байдужий. Оскільки жіноча частина дому пильно охоронялась, а мати Цезаря, Аврелія, жінка вельми шановна, уважно стежила за поведінкою невістки, побачення їхні стали вкрай трудними й небезпечними. "

У римлян є богиня, яку вони називають Доброю, а греки - Жіночою. Цю богиню фрігійці присвоюють собі і кажуть, що вона була матір'ю їхнього царя Міда. Римляни вбачають у ній німфу Дріаду, дружину Фавна (26). Для греків це мати Діоніса, ім'я якої не годиться називати. Ось чому грецькі жінки, які беруть участь у святі на честь цієї богині, прикрашають намети виноградною лозою, а біля ніг богині лежить, згідно з переказом, священна змія. Чоловікам брати участь у цьому святі чи навіть перебувати в домі, де воно відбувається, суворо заборонено. Священні обряди, які мають багато спільного з орфічними містеріями , виконують лише жінки. Коли настає пора цього свята, яке відзначається в будинку претора або консула, всі чоловіки й сам господар повинні залишити будинок, а його дружина приймає його обов'язки й виконує священнодійства. Головна частина їх відбувається вночі й супроводжується іграми та музикою.

10. Згадане свято справляла цього разу Помпея (27). Клодій, який не мав ще бороди і тому вважав, що йому пощастить залишитися нерозпізнаним, переодягнувся в шату арфістки й пішов на свято, цілком схожий на молоду жінку. Двері були відчинені, і його безперешкодно провела всередину будинку одна служниця, яка була з ним у змові. Вона побігла вперед, щоб покликати Помпею. Але Клодію набридло довго чекати там, де його залишили, він почав походжати по всьому будинку, уникаючи світла. На свою біду він наткнувся на служницю Аврелії, яка, прийнявши його за жінку, запросила його до ігор. Коли він відмовився, вона почала тягти його в глибину будинку і розпитувати, хто він і звідки. Клодій відповів, що чекає на Абру (так звалася служниця Помпеї, його спільниця). Тут видав його голос, і служниця Аврелії з криком, що виявила в будинку чоловіка, побігла до освітленого місця, до гурту жінок. Серед жінок зчинився переполох. Аврелія припинила священнодійство, сховала священне начиння, наказала зачинити двері і з світильником почала ходити з кімнати в кімнату в пошуках порушника спокою. Нарешті вони знайшли його в кімнаті тієї дівчини, яка впустила Клодія в будинок. Жінки впізнали його й вигнали геть. Порозходившись уночі по домівках, вони розповіли своїм чоловікам про те, що сталося. На другий день по Риму розлетілась чутка, що Клодій опустився до святотатства і скоїв злочин, який ображає не тільки дім, у якому він побував, а й державу та богів. Унаслідок цього один з народних трибунів публічно звинуватив Клодія у святотатстві, а найшановніші із сенаторів обвинуватили його, крім інших гидких неподобств, ще й у кровозмісних стосунках із рідною сестрою, яка була дружиною Лукулла (29). Але народ спротивився їхнім наполегливим намаганням і взяв Клодія під свій захист, і це стало йому в пригоді, бо судді налякалися погроз натовпу. Цезар негайно розлучився з Помпеєю. Але, коли його викликали до суду як свідка, він заявив, що не знає, в чому звинувачують Клодія. Оскільки його заява видалась присутнім неправдоподібною, обвинувач запитав його: «Чому ж тоді ти розлучився з Помпеєю?» Цезар відповів: «Бо вважаю, що на мою дружину не повинна падати навіть тінь підозри».

Одні твердять, що ця відповідь справді йшла від переконань Цезаря, інші ж припускають, що він так повівся на догоду народові, який хотів урятувати Клодія. Клодій був виправданий, головним чином, завдяки тому, що більшість суддів проголосувала^ подаючи таблички з нерозбірливими написами, щоб засудженням Клодія не наразитись на немилість народу, а виправданням не заслужити неслави серед знаті (30).

11. Безпосередньо після претури Цезар одержав в управління провінцію Іспанію. Оскільки він ніяк не міг порозумітися із своїми кредиторами, які з криком вимагали від нього погасити борги до від'їзду в Іспанію, він звернувся за допомогою до Красса, найбагатшої людини в Римі. Крассу ж потрібні були сила й рішучість Цезаря для суперництва з Помпеєм, тому він погодився задовольнити найбільш настирливих і невідчепних кредиторів Цезаря і поручився за нього на суму в вісімсот тридцять талантів, даючи тим самим Цезарю змогу виїхати в Іспанію.

Розповідають, що коли Цезар перевалив через Альпи і їхав через якесь нужденне містечко з малочисельним населенням, друзі, сміючись, жартома запитали: «Невже й тут мають місце змагання за посади, суперництво за перше місце і свари серед знаті?» На це Цезар цілком поважно відповів: «Щодо мене, то я волів би бути тут першим, ніж у Римі другим».

Іншим разом, уже в Іспанії, читаючи на дозвіллі якусь книжку про Александра Великого, Цезар надовго поринув у глибоку задуму, потім навіть пустив сльозу. Здивовані друзі запитали його про причину цього. Тоді він відповів їм: «Невже вам не здається, що немає в мене підстави для смутку, якщо Александр у моєму віці правив стількома народами, а я досі не здійснив жодного славетного подвигу?»

12. Після прибуття в Іспанію Цезар зразу проявив таку запопадливість, що протягом кількох днів до двадцяти когорт, які були в його розпорядженні на початку, додав ще десять. Потім він вирушив з військом проти каллаїків і лузі-танців (31), переміг їх і дійшов до океану, підкоривши по дорозі племена, які раніше не підлягали Риму. Домігшись таких успіхів на війні, він не гірше полагоджував і громадські справи. Так, він мирив міста, а, головне, владнав непорозуміння між боржниками й позикодавцями. Він-бо видав розпорядження, щоб із щорічних прибутків боржника дві третини забирав позикодавець, а рештою користувався власник, поки борг не буде повністю сплачений. Усім цим Цезар здобув славу й виїхав з провінції, не тільки сам збагатившись, а й давши змогу розбагатіти під час військових походів воїнам, які проголосили його імператором.

13. За римським законом, ті, хто бажав одержати тріумф, повинні були чекати на дозвіл, залишаючись поза Римом, а хто домагався посади консула, той мав прибути в місто й особисто клопотатись про своє обрання. Оскільки Цезар прибув саме на час консульських виборів, щоб погодити якось ці дві суперечливі постанови, він звернувся до сенату з проханням дати йому дозвіл домагатися посади консула заочно, через друзів. Катон спершу виступив проти такої вимоги, та коли помітив, що Цезар зумів схилити на свій бік більшість сенаторів, то, щоб відтягти вирішення справи, виголосив промову, яка тривала весь день. Добре розміркувавши, Цезар відмовився від тріумфу й почав особисто домагатися обрання його консулом (32).

Вступивши в Рим, він одразу вдався до спритного заходу, яким увів в оману всіх, крім Катона. Річ у тім, що йому вдалося помирити Помпея і Красса, двох найвпливовіших людей тогочасного Риму (33). Але, домігшись дружніх стосунків між ними замість ворожнечі, він використав їх могутність у власних корисливих цілях і під прикриттям людинолюбного вчинку непомітно здійснив державний переворот. Бо, насправді, не ворожнеча між Цезарем і Помпеєм, як гадає більшість письменників, призвела до громадянської війни, а радше їх дружба, коли вони об'єднувались для повалення влади знаті, а потім виступили один проти одного. Катон, який, щоправда, неодноразово точно передбачав майбутні події, у той час зажив слави людини незлагідної і прискіпливої, а згодом - розумного, але не дуже вдалого дорадника.

14. Таким чином, Цезар підійшов до виборів, маючи за собою міцну підтримку Помпея і Красса і був обраний консулом разом з Кальпурнієм Бібулом. Як тільки він вступив на свою посаду, то відразу вніс ряд законопроектів, які личили не стільки консулу, скільки якомусь найзухвалішому народному трибуну. Ці законопроекти передбачали заснування кількох колоній і розподіл землі на догоду народові. В сенаті, однак, він натрапив на рішучий опір оптиматів. Тепер Цезар, який тільки й чекав на привід для виступу, почав кричати і клястися, що він проти своєї волі, через пиху і впертість сенату змушений іти рука в руку з народом. Він вибіг із засідання сенату на форум і, поставивши з одного боку Помпея, а з другого - Красса, запитав їх, чи вони схвалюють його законопроекти. Коли вони відповіли ствердно, Цезар звернувся до них з проханням допомогти йому проти тих, хто погрожує виступити проти нього. Обидва обіцяли йому допомогу, а Помпей додав, що проти мечів він піде з мечами і щитами. Ці слова прикро вразили оптиматів, які визнали його виступ гідним якогось навіженого молодика, не сумісним з повагою до самого Помпея і образливим для сенату, зате народові вони припали до вподоби.

Цезар, намагаючись іще більше використати могутність Помпея для власних вигод, видав за нього свою дочку Юлію, хоча вона була заручена з Сервілієм Цепіоном, а останньому обіцяв руку дочки Помпея, хоч і та мала нареченого в особі Фавста, сина Сулли. Трохи згодом Цезар одружився з Кальпурнією, дочкою Пізона, якого він протягнув у консули на наступний рік.

Усе це до живого дійняло Катона, який на повний голос заявляв, що ніяк не можна терпіти таке становище, коли високі посади здобуваються шлюбами, а управління провінціями, керівництво військом та інші почесті - через обмін жінками. Бїбул, товариш Цезаря в консульстві, коли переконався, що його спроби перешкодити законопроектам Цезаря не увінчалися успіхом, і що йому, як і Катону, неодноразово загрожувала смерть на форумі, замкнувся у себе вдома і так діждався закінчення строку своєї посади.

Помпей незабаром після одруження заповнив форум озброєними людьми і допоміг народові схвалити згадані законопроекти, а Цезарю одержати в управління на п'ять років Передальпійську і Заальпійську Галлії разом з Ілліріком та чотири легіони. Катон спробував цьому протидіяти, тож Цезар наказав відправити його у в'язницю, розраховуючи на те, що той звернеться за допомогою до народних трибунів. Але Катон ішов, не зронивши й слова. Зрештою, не тільки найвидат ніші громадяни не могли стриматись від обурення перед таким насильством, а й народ мовчки йшов за ним, пригнічений з поваги до чеснот цієї людини. Цезар, зваживши на це, потай попросив одного з трибунів відпустити Катона.

Відтоді мало хто із сенаторів приходив на засідання сенату, інші, не приховуючи свого обурення з приводу свавілля, утримувались від участі в громадському житті. Коли одного разу якийсь Консїдій, уже глибокий старий, пояснив їх відсутність тим, що вони не з'являються із страху перед зброєю й вошами, Цезар запитав його: «Чому ж тоді й ти не боїшся і не сидиш удома?» На це Консідій сказав: «Бо мене від страху звільняє моя глибока старість, адже та крихта життя, яка ще залишилася мені, така мізерна, що не потребує великої обережності».

Але найганебнішою з подій, які мали місце під час консульства Цезаря, було обрання народним трибуном того самого Клодія, який поглумився з подружнього життя і таїнства нічного священнодійства. А став він трибуном лише для того, щоб погубити Ціцерона. Та й сам Цезар не вирушав до свого війська доти, поки з допомогою цього Клодія не домігся повалення Ціцерона й вигнання його з Італії.

15. Такими справами Цезар був зайнятий до Галльських війн. Зовсім інакше склалося його подальше життя, коли йому довелось вести війни й ходити в походи, наслідком яких стало завоювання Галлії(34). Бо тоді відкрилася нова сторінка в його житті, яке ступило на шлях інших діянь. Він виявився воїном і полководцем, який ні в чому не поступається жодному з найбільш гідних подиву і най видатніших воєначальників світу. Бо, якщо порівняти з ним Фабіїв, Сіціпіонів, Метеллів або тих, що були його сучасниками чи жили трохи раніше за нього, наприклад, Суллу, Марія, обох Лукуллів і навіть самого Помпея, чия полководницька слава сягнула тоді вершини і яку підносили до небес, то всіх їх Цезар своїми подвигами перевершив. Так, одні з них не можуть рівнятися з ним щодо суворості місць, у яких він змушений був воювати, других він перевершив розміром завойованої країни, третіх - кількістю й силою переможених ворогів, четвертих-труднощами, яких зазнав, воюючи з дикими й віроломними племенами, п'ятих - людяністю і милосердям у поводженні з полоненими, шостих - щедрістю і вдячністю своїм воїнам і, нарешті, всіх - тим, що виграв найбільше битв і знищив найбільшу кількість ворогів.

16. Серед своїх воїнів Цезар користувався такою любов'ю і відданістю, що навіть люди, які під іншим керівництвом нічим особливим не відзначалися, показували небачену відвагу й ішли у вир небезпек заради слави Цезаря. До таких належав Ацілій, який у морському бою біля Массілії (35) видерся на ворожий корабель і, коли йому відрубали мечем праву руку, він, тримаючи щит у лівій руці, гатив ним ворогів по обличчях, поки не прогнав усіх і не вихопив корабель.

Подібно вславився Кассій Сцева. У битві біля Діррахія (36), хоч стріла поцілила його в праве око, а один спис поранив у плече, другий у стегно, він щитом захистився від ста тридцяти стріл і кликав ворогів, буцімто бажаючи здатися їм. Коли двоє з них підійшли до нього, він одному відрубав руку, другого ударом у лице примусив тікати. Його самого врятували свої, які вчасно поспішили на підмогу.

У Британії (37) на передових центуріонів, які вийшли на болотисті й залиті водою місця, напали зненацька вороги. Тоді один воїн на очах у Цезаря, що спостерігав за ходом битви, кинувся в гущу ворогів, і, показуючи чудеса відваги, громив їх, аж поки врятував центуріонів і примусив ворогів відступити. Нарешті, сам опинившись у небезпеці, він кинувся в болотисті хвилі і то вплав, то вбрід таки добрався до своїх, втративши щит. Цезар і його почет з подивом стежили за подвигом воїна і зустріли його радісними вигуками. А той із сльозами на очах кинувся до ніг Цезаря і просив пробачення за те, що втратив щит.

Додати в закладки

  
Переклад Translate