Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Плутарх Александр і Цезар Переклад Й. Кобова
У Африці люди Сціпіона (38) заволоділи кораблем, на якому був призначений квестором Граній Петрон. Увесь екіпаж корабля вони взяли в полон, тільки квестору обіцяли свободу. Але той сказав, що воїни Цезаря звикли дарувати життя, а не відбирати, і з цими словами пробив себе мечем і загинув.
17. Оцей бойовий дух і славолюбство Цезар сам виховав і підтримував насамперед тим, що щедро роздавав нагороди й почесті, даючи цим зрозуміти, що нагромаджує на війнах багатства не для власної розкоші й утіхи, а береже їх як загальне добро для відзначень за ратні заслуги і собі залишає тільки право нагороджувати тих, хто цього заслуговує. Не менш важливим було й те, що він добровільно йшов назустріч будь-якій небезпеці і не цурався ніяких труднощів. Якщо його готовності наражати себе на небезпеку не дивувалися, знаючи його честолюбність, то всіх вражала його здатність витримувати знегоди, які, на перший погляд, перевищували його тілесні сили, бо він був слабої будови тіла, з білою й ніжною шкірою, страждав від головних болів, та ще й був схильний до падучої, перший напад якої мав місце в Кордубі(39). Незважаючи на це, він не посилався на слабке здоров'я, аби вести розніжене життя. Навпаки, військова служба правила йому за ліки від слабосилості. Він старався безнастанними походами, простим харчуванням, постійним перебуванням під відкритим небом, і труднощами подолати свою кволість і загартувати своє тіло. Спав він переважно на возі або на ношах, щоб використати для справ і час відпочинку. Об'їжджаючи вдень міста, укріплення, сторожові пункти, Цезар мав при собі лише одного раба, який занотовував те, що він диктував, та одного воїна ззаду, який тримав . меч.
А пересувався Цезар так швидко, що вирушивши в перший похід з Рима, він протягом восьми днів дійшов до Родана (40). Верхова їзда давалась йому легко вже з хлоп'ячих років. Він умів мчати чвалом з закладеними за спину руками. Під час галльського походу він управлявся ще й у тому, що, сидячи на коні, диктував листи зразу двом або навіть, як розповідає Оппій (41), кільком секретарям. Опріч того, Цезар, як пишуть, перший почав полагоджувати справи та спілкуватися з друзями листовно, бо величина міста й виняткова зайнятість не давали йому змоги відвідувати кожного з них для розмови. Як доказ його скромності в їжі наводять такий випадок. Одного разу Цезар обідав у Медіолані(42) у свого знайомого, Валерія Леона. Той подав спаржу, приправлену замість звичайної оливкової олії миррою. Цезар з'їв спокійно, тоді як його товариші висловлювали незадоволення. Не витерпівши, він так присоромив їх: «Досить було не їсти того, що вам не смакує. Бо хто дорікає комусь за невихованість, той сам невихований». Іншим разом Цезаря в дорозі зненецька застала хурделиця, і він попросив притулку в хатині якогось бідняка. Тут була лише одна кімнатка, яка ледве могла б служити одній особі. Тоді Цезар так озвався до друзів: «Те, що найпочесніше, слід давати найсильнішим, а те, що найнеобхідніше,- найслабшим». З цими словами він велів Оппію відпочивати в кімнаті, а сам разом з іншими спав під навісом перед дверима хатини.
18. Першою з галльських війн, яку Цезарю довелось вести, була війна з гельветами й тігурінами (43). Вони спалили дванадцять своїх міст і чотириста сіл і рушили через підвладну римлянам Галлію, як колись кімври й тевтони, не поступаючись їм ні хоробрістю, ні чисельністю, бо всього їх було триста тисяч, у тому числі сто дев'яносто тисяч здатних носити зброю. Тігурінів розгромив біля ріки Арара (44) не Цезар, а посланий проти них Лабієн. А гельвети напали на Цезаря несподівано, коли той вів своє військо до одного із союзних міст. Однак, він устиг відступити в укріплене місце. Тут, зібравши свої сили, він вишикував їх у бойовий порядок. Цезарю подали коня, але він сказав: «Кінь мені буде потрібен після перемоги для гонитви за ворогом. А тепер - гайда на ворога!» І рушив з піхотинцями на гельветів. Битва була запекла й тривала, та нарешті гельветів відкинули. Але найзавзятіший опір Цезар зустрів біля обозу й табору, бо там билися не тільки воїни, які заново вступили в бій, а й діти та жінки захищалися до останньої краплі крові. Жорстока січа закінчилась лише близько півночі.
Цю блискучу перемогу Цезар ознаменував ще прекраснішим подвигом, наказавши всім гельветам, які врятувалися від розгрому (а таких набралося ще понад сто тисяч), знову заселити ту землю, яку залишили і відбудувати знищені поселення. Зробив це Цезар із страху, що в покинутий край перейдуть германці і займуть його для себе.
19. Другу війну Цезар вів проти германців, щоб захистити Галлію, хоч раніше він назвав у Римі їхнього царя Аріовіста союзником римського народу (45). Для підкорених Цезарем галльських племен германці були нестерпними сусідами. Окрім того, видно було, що германці не задовольняться тим, Що мають, а при зручній нагоді захоплять Галлію і вже її не віддадуть. І саме тоді Цезар помітив, що начальники його війська набралися страху перед германцями, особливо ж це стосувалося молодих людей із знатних родин, які пішли з ним у надії нажити багатство й жити в розкоші. Зваживши це, він казав їм з'явитися на збори, де заявив, що дозволяє слабодухим і боягузам вернутися, поки не пізно, додому і не наражатися проти своєї волі на небезпеку. Далі він повідомив, що піде на варварів з одним тільки десятим легіоном, бо ті, з ким йому випадає битися, не сильніші за кімврів, а він сам не гірший полководець від Марія. Дізнавшись про це, десятий легіон відправив до Цезаря своїх представників з подякою за теплі слова про їх товаришів. Тоді інші легіони почали скидати вину на начальників і врешті-решт всі, сповнені бойового запалу й відваги, подалися за Цезарем. Після багатоденного походу вони розташувались табором за двісті стадіїв від ворога.
Уже сама поява Цезаря підривала самовпевненість Аріовіста, який не міг допустити думки, що римляни, котрі, за його уявленням, не зуміли б витримати натиску германців, самі зважаться підійти до них. Він дивувався сміливості Цезаря і водночас помітив, що в його власному війську спадає бойовитий дух. А ще більше-налякали германців віщування священних жінок, які, спостерігаючи вири в річках та слухаючи шум струмків, пророкували майбутнє. Вони-бо на основі таких знамень заборонили Аріовісту вдаватися в бій до молодого місяця.
Коли Цезар дізнався, що германці не мають наміру починати битву, він вирішив за краще самому напасти на них, ніж чекати бездіяльно, поки настане зручна пора для германців. Тим-то він негайно почав чинити наскоки на укріплення вздовж пагорбів, де стояв табір германців, і дражнив їх так довго, поки ті нарешті, рознівавшись, вийшли з табору й дали втягнути себе в бій. Цезар домігся повної перемоги і переслідував розгромлених германців аж до Рейну на відстані чотирьохсот стадіїв. Усе поле битви було вкрите трупами ворогів і їхньою зброєю. Аріовіст із жменькою людей устиг переправитись через Рейн. А полягло в цій битві, як повідомляють, вісімдесят тисяч чоловік (46).
20. Після війни з Аріовістом Цезар залишив своє військо на зимівлю в країні секванів, а сам, щоб стежити за подіями в Римі, подався в Галлію, розташовану вздовж ріки Пад (47), яка входила до складу призначеної йому провінції, бо кордон між Передальпійською Галлією і рештою Італії становила річка Рубікон (48). Перебуваючи там, Цезар зумів прихилити до себе багатьох приїжджих з Рима, задовольняючи прохання кожного, так що всі відбували від нього або одержавши те, чого хотіли, або з надією це одержати. Протягом усього часу, коли він командував військом, він то громив ворогів зброєю римських громадян, то здобував їхню прихильність за допомогою грошей, забраних у ворога. А Помпей цього немовби не помічав.
Тим часом надійшла звістка, що бельги, наймогутніше галльське плем'я, яке заселяло третину всієї Галлії (49), повстали і зібрали багатотисячне військо. Цезар негайно виступив проти них і з неймовірною швидкістю дістався туди. Він напав на бельгів несподівано саме тоді, коли вони плюндрували землі галлів - союзників римлян. Він розбив ущент їхні головні сили і вчинив таку січу, що купи трупів полегшували римлянам перехід через болота й глибокі річки. Після цієї перемоги всі інші повсталі племена, які населяли приморські країни, без боротьби визнали римську владу. Проте проти нервіїв, найдикіших і найвойовничіших з бельгійських племен (50), Цезар був змушений піти походом. Нервії, які жили в важкопрохідних лісах, сховали свої сім'ї і майно в лісових хащах, подалі від ворожого ока, а самі в кількості шістдесяти тисяч чоловік наскочили на Цезаря в той час, коли його військо було зайняте спорудженням валу навколо табору, а сам Цезар тоді нападу не чекав. Завдяки цьому нервії насамперед розбили римську кінноту, потім оточили дванадцятий і сьомий легіони й перебили всіх центуріонів. Коли б Цезар, схопивши щит, не пробився крізь гущу воїнів на передній край битви й не напав на ворогів, і якби десятий легіон не вдарив на ворога з пагорбів, побачивши свого улюбленого полководця в смертельній небезпеці, і не розірвав ворожі ряди, мабуть, жоден римлянин не вийшов би з цієї битви живим. Підбадьорені хоробрістю Цезаря, його воїни почали битися, так би мовити, понад людські сили. Оскільки нерви не рятувалися втечею, вони були вщент розбиті, незважаючи на відчайдушний опір. Із шістдесяти тисяч нервіїв залишилось у живих всього-на-всього п'ятсот, а із чотирьохсот членів їхньої Ради - тільки троє.
21. Коли звістка про це прийшла в Рим, сенат прийняв ухвалу влаштувати п'ятнадцятиденні врочистості з жертвоприношеннями на честь богів. Такого відзначення військової перемоги Рим досі не знав. Бо й небезпека уявлялась величезною, тому що одночасно проти римлян підняло повстання стільки ворожих племен, і сама перемога Цезаря набрала особливого блиску, оскільки була наслідком підтримки простого народу,- який йому сприяв.
Владнавши успішно справи в Галлії, Цезар знову перезимував у долині Паду, впливаючи на хід подій у Римі. Бо, з одного боку, ті, хто, користуючись його допомогою домагався посад, підкуповували народ одержаними від нього грошима, а діставши посаду, робили все, що могло посилити вплив Цезаря. З другого боку, в Лукку (51) до нього з'їхалися всі найзнаменитіші і найвпливовіші люди Риму, такі як Помпей, Красс, намісник Сардінії Аппій, проконсул Іспанії Неп от, так що там зібралось тоді нараз сто двадцять лікторів і понад сто двадцять сенаторів. На нараді вони домовились про те, що Помпей і Красс мають бути обрані консулами на наступний рік, а Цезарю буде продовжено командування військом у Галлії на найближчі п'ять років з видачею грошей з державної скарбниці. Ця остання ухвала видалась кожній людині із здоровим глуздом дуже дивною. Адже якраз ті люди, які брали в Цезаря стільки грошей, радили сенатові, а, точніше, змушували його, всупереч переконанню, видати Цезарю гроші, немовби він їх не мав. Катона там тоді не було. Його навмисно відправили на Кіпр (52), а Фавоній(53), який був прихильником Катона, бачачи, що його заперечення виявились безуспішними, вибіг із Курії і з криком звернувся до народу. Але ніхто його не слухав: одні боялися Помпея і Красса, а переважна більшість мовчала на догоду Цезарю, на якого покладала всі свої надії.
22. Цезар, повернувшись до своїх військ у Галлії, застав там тяжку війну: двоє могутніх германських племен, а саме, усіпети й тенктери (54), перейшли через Рейн з метою здобути собі землю. Про війну з ними Цезар пише у своїх «Записках» таке. Германці відправили до нього посольство, але під час перемир'я напали на нього в дорозі, і тому їхній загін із восьмисот вершників розбив п'ятитисячну римську кінноту, яка не чекала нападу. Потім германці ще раз прислали послів, щоб удруге його обманути, але він їх затримав і повів військо на ворога, бо вважав за глупство вірити брехливому й віроломному противнику. Так пише Цезар. А Танузій (55) повідомляє, що на засіданні сенату, коли мова йшла про ухвалення врочистості і жертвоприношень з нагоди перемоги Цезаря, Катон запропонував видати Цезаря варварам, щоб очистити Рим від ганьби віроломства й повернути прокляття на справжнього винуватця. Із тих усіпетів і тенктерів, що перейшли Рейн, було перебито чотириста тисяч, а жменьку, яка встигла переправитись назад, гостинно прийняли до себе сурамбри, які також були одним з германських племен.
Цю обставину Цезар використав як привід для походу проти сугамбрів, бо прагнув, щоб йому дісталася слава того, хто перший перейшов з військом Рейн. Тим-то він побудував на Рейні міст, хоч у цьому місці ширина і глибина ріки була досить значна, а течія така швидка й сильна, що, несучи колоди та пні дерев, могла їх ударами розтрощити стовпи, які підтримували міст. Але й цьому зарадив Цезар: він наказав позабивати в дно ріки вище моста могутні дерев'яні палі, які стримали і приборкали таким чином силу течії. Завдяки цьому міст над усяке сподівання було споруджено протягом десяти днів.
23. Однак, після того як Цезар переправив своє військо на другий берег Рейну, ніхто не зважувався вступати з ним у бій. Навіть свеви, наймогутніше з германських племен, поховалися в непрохідних лісових нетрях, а він спалював і плюндрував землю ворогів, додаючи в такий спосіб відваги тим, хто постійно був союзником римлян. Після вісімнадцятиденного перебування в Германії Цезар повернувся в Галлію.
Похід Цезаря проти британців ознаменувався незвичайною сміливістю. Він-бо був першим, хто з флотом появився на водах Західного океану (56) і переправив своє військо через Атлантичне море для ведення війни.
Тоді не хотіли вірити в думку, що Британія є острів, і це з уваги на її неабияку величину. Вона стала предметом суперечки між багатьма письменниками. Були навіть такі, які твердили, що її взагалі не існує, а сама назва й розповіді про неї звичайнісінька вигадка. Цезар, намагаючись заволодіти островом, поширював римське панування поза межі відомого на той час світу. Він двічі переправлявся на цей острів з протилежного берега Галлії, але в багатьох битвах, які там точилися, він тільки завдав шкоди ворогам, але не приніс користі своєму війську, бо в тамтешніх бідних людей, які жили скромно, не було нічого, що варто було захопити. Тому похід у Британію не дав такого наслідку, якого бажав Цезар. Він тільки взяв у тамтешнього царя закладників та зобов'язав його платити данину і з тим покинув острів.
У Галлії він одержав листа від своїх друзів з Рима, з яким вони хотіли пливти в Британію. Вони повідомляли про смерть його доньки Юлії. Вона померла в домі Помпея від пологів. Смерть її вкрила глибокою скорботою Помпея і Цезаря. У зв'язку з цим стривожились їхні друзі, бо тепер розірвались узи спорідненості, завдяки чому підтримувалися мир і згода в державі, які роздирали внутрішні чвари. Та й Дитина незабаром померла, переживши маму лише на кілька днів. Тіло Юлії народ усупереч протестам народних трибунів заніс на Марсове поле, де її й поховали.
24. Військо Цезаря на той час було дуже велике, і тому його довелося на зимівлю поділити на багато частин. Сам же Цезар, як звичайно, подався в Італію. Але тоді галли знову підняли повстання проти римлян, і великі полчища повстанців, пересуваючись з місця на місце, нищили зимові табори римлян і нападали на інші укріплення. Найбільша й найсильніша частина повстанців, очолювана Амбіорігом (57), упень перебила загін Котти й Тітурія, а потім полчище, у складі якого було шістдесят тисяч чоловік, оточило легіон Ціцерона й почало облогу його табору. Галли ледь не захопили табір штурмом, бо всі римляни були в ранах і оборонялися з завзяттям, яке перевищувало їхні сили.
Цезар, який перебував далеко від легіонів, дізнавшись про це, одразу подався в дорогу, і, зібравши сім тисяч воїнів, поспішив на допомогу обложеному Ціцерону (58). Коли про це дізналися галли, які облягали Ціцерона, вони вийшли Цезарю назустріч, впевнені, що своєю чисельною перевагою зітруть з лиця землі жменьку римлян. Цезар, однак, весь час уміло уникав зіткнення з ними, аж поки знайшов таке місце, звідки зручно було відбивати наступ переважаючих сил ворога. Тут він розташувався табором і, стримуючи своїх воїнів від сутичок з галлами, наказав сипати високий вал і побудувати міцні ворота, ніби із страху перед ворогом. Усе це було розраховане на те, щоб галли злегковажили римлян. Аж тоді, коли знахабнілі вороги почали нападати безладними гуртами, Цезар зробив вилазку і розбив їх з величезними для них втратами.
25. Ця поразка підірвала повстання в багатьох місцевостях Галії, тим паче що сам Цезар, протягом зими появлявся то тут, то там, враз придушуючи будь-які спроби заворушень. До того ж на місце втрачених легіонів з Італії прибули три нові легіони, з яких два віддав у розпорядження Цезаря Помпей з числа військ, які йому підлягали, а один був утворений із свіжого набору в Галлії Передальпійській.
Тим часом у Галії знову почали з'являтися перші ознаки підготовлюваної таємно найбільшої і найнебезпечнішої із усіх воєн, які там відбувалися. А задум підняти повстання виношували найвпливовіші люди серед найвойовничіших племен. Що повстання може мати успіх, свідчили значні збройні сили, зброя, яку стягували звідусіль, великі суми грошей, зібрані для війни, укріплені міста й неприступні місцевості.
Стояла зима. Річки вкрилися льодом, у лісах лежав сніг, долини позаливало водою. Глибокий сніг на дорогах, болота й річки, що вийшли з берегів, створювали непереборні труднощі для пересування. Через те складалося враження, що дістатися до місцевостей, охоплених повстанням, Цезар ніяк не зможе. Повстало багато племен, а очолили повстання арверни и карнути . Верховне командування у цій країні було доручено Верцінгеторігу, його батька галли стратили, підозрюючи у прагненні до єдиновладдя в0.
26. Верцінгеторіг поділив своє військо на кілька частин, поставивши на їх чолі багатьох начальників, і перетяг на свій бік усі навколишні області аж до ріки Арар. Він мав намір підняти на повстання всю Галлію, зваживши на те, що саме тоді в Римі противники Цезаря почали змовлятися проти нього. І якби він підняв повстання трохи пізніше, коли Цезар був утягнутий у громадянську війну, то над Італією нависла б не менша небезпека, ніж під час навали кімврів. Але тепер Цезар, який умів чудово використовувати на війні будь-які сприятливі обставини, зокрема зручний момент, одразу після першої звістки про повстання вирушив у похід, ідучи тими самими дорогами, якими вже ходив раніше. Швидкість дій Цезаря і блискавичний марш серед тяжкої зими показали галлам, що на них іде непереможна й нездоланна збройна сила. Бо там, куди, здавалось, ні усна звістка, ні посланець з листом не могли проникнути, з'являвся раптово Цезар із усім військом. Цезар ішов уперед, плюндруючи по дорозі країну, знищуючи укріплення, підкоряючи міста, прощаючи тим, що наверталися до римлян, аж поки проти нього не виступило з війною плем'я едуїв. На той час едуї були проголошені братами римського народу і втішалися особливою пошаною. Коли ж вони тепер приєдналися до повстанців, військо Цезаря занепало духом. Тому-то Цезар змушений був відступити з країни едуїв і через володіння лінгонів податися до секванїв, які були його союзниками і чиї землі простягалися між Італією та рештку Галлії. Але тут на нього напали вороги й оточили великими полчищами. Цезар вирішив вступити в бій і після тривалої й кривавої битви нарешті переміг і розбив галлів. Однак, спочатку він, здається, зазнав невдачі, принаймні арверни й сьогодні показують у себе в храмі меч Цезаря, здобутий колись ними в бою. Сам Цезар оглядав його з усмішкою, а коли друзі хотіли зняти меч, він не дозволив цього зробити, вважаючи його посвяченим храму.
27. Але переважній більшості галлів пощастило врятуватися і разом з царем знайти притулок в Алезії (61). Тоді Цезар приступив до облоги цього міста, яке, здавалось, неможливо було взяти через могутні оборонні мури й велику кількість обложених галлів. До того ж Цезарю загрожувала велика небезпека ззовні, яку важко передати словами. Бо всі найдобірніші сили, які тільки могла виставити Галлія, прибули під Алезію об'єднані в єдине військо в загальній кількості трьохсот тисяч чоловік, до того ж кількість захисників міста становила не менше ста сімдесяти тисяч. Опинившись у кільці між двома цими могутніми силами, сам обложений ворогами, Цезар змушений був насипати два вали - один проти міста, другий - проти прибулих на допомогу галлів. Адже не було сумніву, що якби двом ворожим військам вдалося об'єднатися, римлянам настав би кінець. Ось чому битва під Алезією принесла Цезарю заслужену славу, оскільки тут були здійснені такі сміливі й нечувані подвиги, яких не знала жодна інша війна. Але особливо гідним подиву є те, що про бій і перемогу Цезаря над багатотисячними полчищами галлів, які оточили римлян іззовні, не знало військо, обложене в Алезії. Мало того, не знали про це й римляни, які обороняли вал насипаний від нападу з міста. Вони тільки тоді дізналися про перемогу, коли почули з мурів Алезії ридання чоловіків і зойки жінок, які бачили, як римляни з протилежного боку зносять у свій табір силу-силенну щитів, прикращених золотом і сріблом, сотні залитих кров'ю панцирів, безліч чар і галльських наметів. Так швидко зникла й розвіялась, мов привид у сні, величезна військова сила, залишивши на полі бою тьму-тьменну трупів.
Насамкінець здалися й захисники Алезії, які і самі витерпіли немало горя і чимало клопоту завдали Цезарю. Верцін-геторіг, керівник усього повстання, вдягнув на себе найкоштовнішу зброю і на чудово прикрашеному коні виїхав з воріт міста. Він об'їхав підвищення, на якому сидів Цезар, спішився, скинув із себе всю зброю, сів біля ніг Цезаря і спокійно чекав, поки його ув'язнили, щоб зберегти для тріумфу. (62).
28. Цезар уже давно вирішив повалити Помпея, а Помпей у свою чергу хотів усунути із своєї дороги Цезаря. Бо коли Красс, який тільки й чекав смерті і того, і того, сам загинув у країні парфян (63), Цезарю, щоб здобути першість у державі, не залишалося нічого іншого, як знищити свого суперника - Помпея, а Помпей, щоб не зазнати такої долі, повинен був першим завдати удару тому, кого боявся. Помпей тільки недавно почав боятися Цезаря, бо досі він легковажив його, думаючи, що не важко буде знищити того, хто завдячує йому своїм підвищенням. А Цезар, який від самого початку немов атлет, мав чітко визначену мету, надовго відсторонився від своїх суперників. У галльських війнах загартував себе і своє військо і помножив свою славу настільки, що своїми подвигами піднявся до рівня слави Помпея. Для цього він використовував усі можливі нагоди, які зрештою давали йому то сам Помпей, то становище в державі, то занепад громадянської доблесті в Римі. А це виявлялось, між іншим, у тому, що люди, які домагалися високих посад, ставили на площі столи з грішми й безсоромно підкуповували простий народ, найняті людці приходили на народні збори, щоб відстоювати справу того, хто. їм заплатив, і відстоювати не голосуванням, а луками, мечами й пращами. Бувало, не раз підвищення для ораторських виступів було осквернене кров'ю і трупами, коли юрма розходилась із форуму. А держава залишена була напризволяще, як корабль, що пливе без стерничого. Тим-то люди із здоровим глуздом дійшли висновку, що було б ще дуже добре, коли б це безумство й хуртовина пристрастей не призвели до гіршого нещастя, ніж єдиновладдя. Знайшлось багато таких, хто насмілювався говорити відверто, що державу можна вилікувати лише встановленням єдиновладдя, треба тільки, щоб ці ліки подав лагідний лікар. А мався тут на увазі Помпей. Помпей на словах удавано відмовлявся від цього, насправді ж, із усієї сили прагнув того, щоб його оголосили диктатором. Катон і його прихильники, усвідомлюючи становище, домоглися в сенаті постанови про обрання Помпея єдиним консулом, щоб він, задовольнившись таким досить законним єдиновладдям, не наполягав на диктатурі. Крім того, було винесено рішення про продовження йому строку управління провінціями, яких у нього тоді було дві - Іспанія і Африка. А управління ними він доручив своїм легатам, причому на утримання війська він одержував щорічно з державної скарбниці тисячі талантів.
29. Тим часом Цезар через своїх поплічників домагався консульства і просив продовжити йому управління провінціями, які йому підлягали. Спочатку Помпей відповів мовчанням на ці вимоги, зате проти їх виконання рішуче виступили Марцелл і Лентул (64), які завжди ненавиділи Цезаря. Вони, аби лиш принизити й очорнити Цезаря, до слушних зауважень додали ще й таке, що не мало ніякого відношення до справи. Далі вони вимагали позбавлення прав римського громадянства жителів Нового Кома в Галлії(65), колонії, заснованої незадовго до того Цезарем, а Марцелл як консул наказав навіть відшмагати різками одного з членів тамтешньої ради примовляючи при цьому, що той заслужив різок як неримський громадянин, а відтак він може відправлятися додому й показати рубці Цезарю. Після цього обурливого Марцеллового вчинку Цезар почав щедро роздавати зібрані в Галлії багатства всім, хто в Римі був причетний до управління державою. Народного трибуна Куріона Цезар звільнив від великих боргів, а консулу Павлу дав тисячу п'ятсот талантів, за які той прикрасив форум знаменитою базилікою, побудованою на місці попередньої базиліки Фульвія (66). І тільки тоді Помпей схаменувся, налякавшись цих підступів, і вже цілком явно, як сам, так і через своїх друзів, робив усе для того, щоб призначити Цезарю наступника в управлінні провінціями. Крім того, Помпей вимагав у Цезаря повернути ті війська, які він послав йому на війну з галлами. Цезар справді виправив війська, виплативши кожному воїну по двісті п'ятдесят драхм.
Ті, хто привів ці війська Помпею, почали поширювати в народі злісні чутки про Цезаря, водночас обманюючи Пом-пея марними надіями, мовляв, за ним тужить військо Цезаря і якщо тут, у Римі, його становище нелегке через наявність заздрісних ворогів, то там до його послуг військо, яке готове, щойно він з'явиться в Італії, перейти на його бік - до такої міри Цезар став ненависним своїм воїнам через безперервні походи, а також прагнення до єдиновладдя, в чому його загально підозрюють. Слухаючи все це, Помпей набирався самовпевненості: він не дбав про підготовку війська, бо був певен, що боятися нема чого, а Цезаря можна подолати промовами та постановами. Але Цезар жодної з тих постанов не виконував. Кажуть, що один з центуріонів, відправлений у Рим, дізнавшись про відмову сенату продовжити Цезарю строк управління Галлією, вдарив рукою по рукоятці меча і сказав: «Це нічого, цей йому продовжить».
30. Зрештою вимоги Цезаря здавалися цілком слушними. Він погоджувався розпустити свої війська за умови, що й Помпей зробить те саме, і тоді вони обидва як звичайні громадяни будуть запобігати ласки в народу. Адже якщо в нього хочуть відняти владу, а за Помпеєм закріпити ту, яку він має, то, звинувачуючи одного в прагнеш до єдиновладдя, зроблять тираном другого. Коли Куріон виступив з такою заявою від імені Цезаря перед народом, дехто навіть підніс йому вінки з квітів, немов атлету за перемогу. А народний трибун Антоній (67) приніс на народні збори листа самого Цезаря в цій справі і прочитав його, незважаючи на заперечення консулів. Зате в сенаті тесть Помпея Сціпіон запропонував проголосити Цезаря ворогом батьківщини, якщо він не складе зброї до визначеного терміну. Коли консули поставили питання, хто за те, щоб Помпей розпустив свої війська, і хто за те, щоб Цезар розпустив свої, то виявилося, що за першу пропозицію проголосувало дуже мало, а за другу - майже всі. Тоді Антоній вніс пропозицію, щоб Цезар і Помпей одночасно склали свої повноваження, і її підтримав увесь сенат. Але оскільки Сціпіон рішуче заперечував, а консул Лентул вигукував, що проти розбійника треба діяти зброєю, а не голосуванням, то засідання сенату закрили, і сенатори вдягнули жалобу на знак суму з приводу такого розбрату на батьківщині.
31. Незабаром від Цезаря знову прийшли листи з поміркованими вимогами. Бо, відмовляючись від усього іншого, він вимагав, щоб за ним зберегли Передальпійську Галлію та Іллірію з двома легіонами до того часу, поки він удруге не висуне себе на консула.
Відомий оратор Ціцерон, який саме в той час повернувся з Кілікії (68), намагався примирити ворогуючі сторони. Завдяки цьому Помпей став настільки поступливим, що в основному погодився на все, крім одного: не хотів залишити Цезарю військо. Тоді Ціцерон почав намовляти також і друзів Цезаря до певних поступок, зокрема обмежитись згаданими провінціями та шістьма тисячами воїнів, щоб таким чином покласти край ворожнечі, тим паче, що і Помпей поступився і погодився на певні умови. Але консул Лентул і його прихильники зневажили Антонія й Куріона і з грубою лайкою вигнали їх із сенату. Саме цим вони дали Цезарю зручний привід виступити з промовою і підбурити своїх воїнів, вказуючи на те, як поважні люди, що займають високі державні посади, мусили втікати на найманих возах, переодягнені за рабів. До цього їм довелося вдатись, щоб потай вислизнути з Рима.
32. У розпорядженні Цезаря було тоді близько трьохсот кіннотників і п'ять тисяч піхотинців. Решта його війська залишилась за Альпами, і його мали привести Цезарю відправлені туди полководці. Він усвідомлював, що, аби розпочати задумане й першим завдати удар, потрібно мати не велике військо, а відчайдушну відвагу і вміння блискавично скористатися зручною нагодою. На його думку, легше було саме тоді налякати ворога несподіваним наступом, ніж перемогти його, коли він закінчить приготування до війни. Тим-то він наказав своїм військовим трибунам і центурінам, озброївшись лише мечами, зайняти Арімін (69), велике місто в Галлії, в міру можливості без кровопролиття й галасу. А командування військом доручив Гортензію (70). Сам він провів цілий день на очах у всіх і приглядався до вправ гладіаторів. Перед вечором, прийнявши лазню, він зайшов у їдальню й мав коротку розмову з запрошеними на вечерю гостями. Коли посутеніло, він підвівся з місця, ввічливо вибачився й попросив почекати, поки він повернеться. Тільки декількох друзів попередив, щоб вони пішли за ним, але не всі зразу, а поодинці. Сам сів у найманий віз і спочатку поїхав не на Арі-мін, а в інший бік, і лише згодом повернув на Арімін. Діставшись до річки Рубікона, яка відділяє Передальпійську Галлію від власне Італії, він поринув у глибоку задуму. Це була вирішальна хвилина. Приголомшений величчю свого задуму, він сповільнив похід, а потім навіть зупинився, довго мовчки все обмірковував, охоплений сумнівом. Він поділився своїм душевним сум'яттям з присутніми друзями, серед яких був Асіній Полліон (71). Цезар ясно усвідомлював, скільки біди всім людям може принести його перехід через річку і як оцінять його дії прийдешні покоління. Але кінець кінцем він відкинув вагання й відважно рушив назустріч долі, вимовивши пам'ятні слова: «Жереб кинуто!» - слова, які звичайно вимовляють люди, щоб дати собі відваги, коли зважуються на ризиковану справу. Не гаючись, він перетнув річку і решту дороги подолав, поспішаючи, чимдуж, так що ще досвіта увійшов в Арімін і зайняв його. Кажуть, що вночі напередодні переходу через Рубікон він бачив жахливий сон: йому приснилось, що він мав кровозмісні зносини з власною матір'ю.
Книга: Плутарх Александр і Цезар Переклад Й. Кобова
ЗМІСТ
На попередню
|
|
