Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Плутарх Александр і Цезар Переклад Й. Кобова
33. Із захопленням Аріміна широко відчинились ворота війни на всіх землях і морях, разом з порушенням кордону провінції були потоптані державні закони. По всій Італії потяглися чоловіки й жінки, охоплені страхом, як це звичайно буває у грізний час. Складалось враження, що цілі міста, немов Знявшись із своїх місць, біжать, ворогуючи одне з одним. У самому Римі, неначе затопленому хвилями біженців, які покинули рідні місця, ні консули своєю владою, ні заклики до здорового глузду не могли навести порядку. Не вистачало тільки, щоб місто само себе погубило в цьому вирі пристрастей і загальній розгубленості. Повсюдно панувала ворожнеча й чинилося насильство. Ті, хто з радістю чекав змін, сповнені зухвалих надій на майбутнє, зустрічаючи у величезному місті безліч наляканих і зневірених людей, зачіпали їх і здіймали бучі.
На Помпея, який у цій веремії розгубився, тепер з усіх боків натискали. При цьому одні докоряли йому за те, що він сприяв посиленню впливу Цезаря на шкоду собі й державі, інші ж закидали йому, що дозволив Лентулу та його прихильникам ображати Цезаря тоді, коли той ладен був іти на поступки і пропонував прийнятні умови примирення. Фавоній радив Помпею тупнути ногою об землю, бо Помпей колись чваниливо заявив сенаторам, що їм нема чого метушитись і турбуватися про приготування до війни: якби тільки Цезар наближався до Рима, то досить йому, Помпею, тупнути ногою об землю, як уся Італія наповниться його військами. Зрештою, і тепер Помпей переважав Цезаря кількістю воїнів, але ніхто не дозволяв йому діяти на власний розсуд. Тому-то він повірив різним брехливим і застережливим чуткам, начебто ворог уже біля воріт міста, і все в його руках. Піддавшись загальному настрою, Помпей заявив публічно, що в місті виникли заворушення і немає влади, а відтак покинув Рим, закликаючи сенаторів іти за ним і заявляючи, що жоден громадянин, якому батьківщина і свобода дорожчі, ніж тиранія, не може залишатися на місці.
34. Отже, тікали консули, не виконавши перед дорогою навіть жертвоприношень, передбачених звичаєм, тікала більшість сенаторів, причому вони забирали із свого майна похапцем лише те, що під руку попало, немов злодії, які крадуть чуже добро. Тікали навіть ті, хто досі гаряче підтримував Цезаря, а тепер, від страху втративши здатність тверезо оцінювати становище, дали себе захопити хвилі загальної втечі. Жалюгідне видовище являло собою саме місто Рим, яке схоже було на корабель, покинутий стерничими напризволяще перед грізною бурею. Та хоч як гірко було залишати рідний край, римляни з прив'язаності до Помпея вважали своєю батьківщиною місце вигнання і покидали Рим, немов він уже став військовим табором Цезаря. Навіть Лабієн, один з найближчих друзів Цезаря, колишній його легат, який особливо відзначився у війнах з галлами, тепер утік від нього й перейшов на бік Помпея. Однак, Цезар, незважаючи на це, відправив йому його гроші й речі.
Доміцій (72) з тридцятьма когортами захопив тоді і тримав у своїх руках місто Корфіній (73). Та коли Цезар підійшов до мурів міста, Доміцій, втративши надію на порятунок, попросив у свого раба-лікаря отрути і випив її, щоб таким чином покінчити з собою. Однак, уже після того як прийняв отруту й дізнався, що Цезар навдивовижу людяно поводиться з полоненими, він сам почав оплакувати себе і шкодувати за своє поспішне рішення. Тут цей лікар заспокоїв його, запевняючи, що дав йому не смертоносну отруту, а снотворне. Доміцій, не тямлячи себе від радості, подався до Цезаря. Той прийняв його ласкаво, але Доміцій потім знову перейшов до Помпея. У Римі звістки такого роду діяли на городян заспокійливо, і через це чимало втікачів вернулися назад.
35. Цезар приєднав загін Доміція до свого війська, а також і всі військові частини, які встиг захопити в містах, де вони мали воювати за Помпея. Поповнивши таким чином свої ряди і маючи тепер у своєму розпорядженні грізну силу, Цезар рушив проти самого Помпея. Але той, уникаючи зустрічі з Цезарем, утік у Брундізій (74), звідки відправив спочатку консулів разом з військом у Діррахій, а невдовзі й сам, коли вже Цезар підійшов близько, відплив туди ж / про це ми розповімо докладно в життєписі Помпея /. Цезар хотів негайно переслідувати його далі, але для цього не вистачило кораблів, тому він повернувся в Рим. Так протягом шістдесяти днів без будь-якого кровопролиття він заволодів усією Італією. Оскільки становище в Римі виявилось далеко спокійнішим, ніж можна було чекати, і оскільки він застав у місті багато сенаторів, то у ввічливій і заспокійливій промові він закликав їх відправити до Помпея посольство, щоб досягти угоди на обопільно вигідних умовах. Проте ніхто з сенаторів не пішов на це чи то зі страху перед Помпеєм, якого вони покинули в небезпеці, а чи тому, що не вірили в щирість слів Цезаря, вважаючи, що він говорив так для годиться.
Народний трибун Метелл, посилаючись на закони, намагався перешкодити Цезарю забрати гроші з державної скарбниці. Цезар відповів йому так: «Зброя й закони не вживаються вкупі. Якщо тобі не до вподоби мої дії, то негайно забирайся звідси геть, бо війні ні до чого свобода слова. А коли після укладення миру я відкладу зброю набік, тоді знову можеш виступати перед народом. Тепер же затям собі, що, розмовляючи в такий спосіб, я поступаюсь моїми правами, адже і ти, і всі мої противники, яких я тут захопив, повністю в моїх руках». Після цих слів, звернених до Метелла, Цезар підійшов до дверей скарбниці і, оскільки не знайшлося ключів, покликав майстрів і наказав виламати двері. А коли Метелл, заохочуваний деякими присутніми, вдруге спробував учинити йому опір, Цезар підвищеним голосом пригрозив Метеллу, що вб'є його, якщо той і далі ставатиме йому на дорозі. «Знай, юначе,- додав він,- що мені це важче сказати, ніж зробити». Ці слова подіяли: наляканий Метелл змушений був піти геть, а із скарбниці все потрібне для війни було передане в розпорядження Цезаря швидко й безперешкодно.
36. Однак поки що Цезар вирушив в Іспанію, бо поставив перед собою завдання - вигнати звідти Афранія й Варрона (75), полководців Помпея, і підпорядкувати собі тамтешні легіони й провінції, аби вже не мати за спиною жодного противника і спокійно виступити проти самого Помпея. В Іспанії Цезар не раз ризикував життям, потрапляючи в засідки, та й війську доводилось терпіти голод. Незважаючи на це, він довго переслідував ворога, то викликаючи його на бій, то оточуючи ровами, поки врешті-решт заволодів і його таборами, і збройними силами. Самі ж полководці втекли й подалися до Помпея.
37. Після того як Цезар вернувся в Рим, його тесть Пізон радив йому вислати до Помпея послів для укладення перемир'я. Але Сервілій Ісаврійський на догоду Цезарю виступив проти цього. Сенат призначив Цезаря диктатором. Тоді Цезар дозволив вигнанцям повернутися на батьківщину, наділив громадянськими правами дітей осіб, яких Сулла оголосив поза законом, полегшив тяжке становище боржників, частково звільнивши їх від сплати процентів. Видавши ще декілька розпоряджень, він, пробувши диктатором одинадцять днів, відмовився від цих повноважень, проголосив консулом себе самого та Сервілія Ісаврійського і вирушив на війну. Поспішаючи, він випередив усе військо, ведучи з собою лише шістсот добірних вершників та п'ять легіонів. Хоча була це пора зимового сонцестояння, тобто початок січня, який відповідає афінському посідеону, Цезар відплив з ними за море. Переправившись через Іонійське море, він захопив міста Орік і Аполлонію, а кораблі відправив назад у Брундізій по решту війська, яке відстало по дорозі. Тим часом військо ще й досі йшло маршем до Брундізія. Бо складалося з уже не молодих людей виснажених безнастанними війнами. Воїни тепер навіть ремствували на Цезаря: «Куди й навіщо тягатиме нас за собою цей чоловік і де нам нарешті дасть відпочити? Він ставиться до нас так, неначе ми не живі люди, які втомлюються, а навіть щиту й панцирю після довгої служби треба дати перепочинку. Невже рани не спонукають Цезаря задуматись над тим, що воїни, якими він командує, це звичайні смертні, підвладні всім людським бідам і стражданням? Тепер зима, пора буревіїв і навіть богу не під силу змагатися з розбурханим морем! А Цезар будь-що намагається перебратися на той бік моря, немов не переслідує ворогів, а втікає від них». Отакі розмови вони вели між собою й неквапом посувалися до Брундізія. Але коли прийшли туди й дізналися, що Цезар уже відчалив, одразу їх настрій змінився.
Вони ганили самих себе, називали себе зрадниками свого вождя, гудили своїх начальників за те, що ті не підганяли їх по дорозі. Розмістившись на найвищих прибережних пагорбах, воїни дивились на море в напрямі Епіру , чекаючи прибуття кораблів, на яких мали переправитись до Цезаря.
38. А в цей час Цезар, не маючи в Аполлонії збройних сил, достатніх для боротьби, і бачачи, що військо, яке залишилось в Італії, бариться з переправою, зрозумів, що опинився в скрутному становищі. Він ходив похмурий і врешті-решт рішився на ризикований хід - на дванадцятивесловому суденці таємно від усіх повернутися в Брундізій, хоча море борознило безліч ворожих кораблів. Була ніч. Цезар, переодягнений за раба, ступив на корабель, зайняв місце в куточку як скромна людина і сидів тихо. Течія ріки Аой (77) несла корабель до моря, але східний вітер, який звичайно втихомирював прибій при гирлі ріки, на цей раз улігся під натиском шаленого вітру, що вночі подув з моря. Ріка, змагаючись з морськими хвилями, грізно клекотіла й вирувала. Стерничий, не спроможний опанувати стихію, наказав матросам повернути корабель назад. Почувши таке, Цезар сказав, хто він такий і, схопивши за руку оторопілого стерничого, заволав: «Уперед, дорогий, не бійся нічого! Ти везеш Цезаря і разом з ним його щастя». Матроси умить забули про бурю, налягли на весла і з усіх сил намагалися пробитись через вир на ріці. Але даремно. Трюм корабля наповнився морською водою і пливти далі стало смертельно небезпечно. Тоді Цезар, хоч і дуже нерадо, дозволив стерничому повернути назад. Коли він підплив до міста, воїни юрмою вийшли йому назустріч, дорікаючи йому за його необдуманий учинок. Вони висловлювали незадоволення, що він утратив віру перемогти ворогів з ними одними і, зажурений запізненням решти війська, пішов на ризик, не довіряючи тим легіонам, що тепер є в його розпорядженні.
39. Нарешті з Брундізія прибув Антоній з військами. Тепер Цезар, набравшись духу, почав викликати Помпея на бій. А той отаборився на дуже зручному місці, куди йому постачали все необхідне і морем, і сушею. Військо ж Цезаря, навпаки, відчувало з самого початку нестачу харчів. Що далі, то сильніше відчувався брак найнеобхіднішої поживи: воїни викопували з землі якісь корінці, змішували їх з молоком і так з'їдали. Інколи вони ліпили з цієї суміші такі собі хлібці, підбігали близько до ворожого табору і кидали їх туди, викрикуючи при цьому, що не припинять облоги Помпея, поки земля родитиме такі корінці. Помпей заборонив у своєму війську показувати ті хлібці й повторювати слова воїнів Цезаря, тому що його людей лякали грізний тон і безстрашність ворогів, яких вони боялися, немов диких звірів. Біля укріплень Помпея безнастанно відбувались поодинокі сутички, з яких завжди переможцем виходив Цезар, крім одного випадку, коли він зазнав такої невдачі, що ледве не втратив свого табору. Тоді внаслідок наскоку під керівництвом самого Помпея воїни Цезаря не встояли на місці, рови наповнились трупами, багато загинуло біля валів і палісаду власного табору. Усі наосліп безладно тікали. Цезар вийшов назустріч утікачам і намагався їх завернути, але це не допомогло. Щоразу, коли він намагався вихопити з рук прапороносця прапор, той кидав його на землю, так що противник здобув тоді тридцять два прапори, а сам Цезар мало не поплатився життям. Бо коли мимо нього пробігав, утікаючи, якийсь дебелий, здоровенний воїн, Цезар простяг руку й наказав йому зупинитись і повернути на ворога. Але воїн, нетямлячись від страху, замахнувся мечем на Цезаря. Добре, що його випередив зброєносець Цезаря й відрубав йому руку. Цезар утратив тоді вже будь-яку надію на порятунок. Але Помпей чи то через нерішучість, чи то волею долі не довів свій успіх до кінця, а відступив, загнавши втікачів тільки за їхні оборонні вали. Тим-то Цезар, ідучи потім до свого намету, сказав друзям: «Сьогодні перемога дісталася б нашому противнику, якби в нього був той, хто вміє перемагати». Зайшовши в намет, він ліг спати, але ця ніч була для нього найстрашнішою з усіх, які він будь-коли пережив. Похмурі думки обсіли його, і він дорікав собі, що припустився великої помилки, бо, маючи під боком розлогі рівнини й багаті міста, не думав про те, щоб перенести війну туди, а розбив табір біля моря, на якому перевагу має ворожий флот, так що він, Цезар, начебто облягає ворога військом, а сам опинився в становищі обложеного через нестачу найнеобхідніших засобів до життя. У такому душевному сум'ятті, зажурений браком харчів і вкрай поганим становищем, Цезар вирішив рушити проти Сціпіона в Македонію. Він-бо розраховував на те, що заманить туди Помпея, де той, позбавлений постачання морським шляхом, змушений буде вступити у вирішальний бій. Якщо ж Помпей туди не піде, то Цезар розгромить Сціпіона, полишеного на самого себе.
40. Відхід Цезаря підняв настрій у війську Помпея як серед воїнів, так і серед полководців. Переконані, що Цезар відступив унаслідок поразки, вони наполягали на тому, щоб негайно пуститися за ним у погоню. Проте сам Помпей зберігав обережність і не хотів ув'язуватися в ризиковану битву. Забезпечений удосталь усім необхідним для тривалої війни, він зволікав, чекаючи, поки цвіт війська противника виб'ється із сил. І справді, найдобірніша частина воїнів Цезаря славилась бойовим досвідом і відчайдушною відвагою в битвах, але затяжні походи, спорудження таборів, вартування на мурах і валах, недосипання - все це виснажувало воїнів старшого віку. Перевантажені непосильними роботами, виснажені, вони втрачали й бадьорість духу. До того ж, як тоді казали, в таборі Цезаря спалахнула якась пошесть, викликана поганим харчуванням його людей. Але найголовніше - у Цезаря було обмаль грошей і харчів, через те здавалося, що протягом короткого часу його військо розпадеться.
41. Такі були причини, які стримували Помпея від бою. Лише Катон хвалив його за те, що той не вступає в бій, шкодуючи громадян. Бо бачивши, що з війська Цезаря в попередній битві полягло близько тисячі чоловік, він закрив собі лице на знак скорботи і заплакав з горя. А всі інші гудили Помпея за те, що той уникає битви і глузливо називали його Агамемноном та царем царів: він, мовляв, не бажає відмовитись від одноосібної влади, а гордиться тим, що йому підкоряться стільки полководців, як Фавоній, глузливо копіюючи, як уперто Катон стоїть на своєму, нарікав немов окаянний, що через владолюбство Помпея навіть цього року не зможе скуштувати тускульських фіг (78). Афраній, який недавно прибув після невдач у Іспанії, запитав, коли йому закинули, що нібито він за гроші продав Цезарю своє військо: «Чому ви не хочете битися тепер з цим купцем, що купив у мене провінції»? Кінець кінцем під тиском отаких дорікань Помпей проти власної волі почав переслідувати Цезаря. А Цезар пересувався в невимовно важких умовах, тому що ніхто не хотів постачати йому харчі, нехтуючи ним через його недавню поразку. Тільки тоді, коли він захопив фессальське місто Гомфи, становище його змінилося на краще. Тут з'явилася можливість нагодувати військо, і несподівано знайшовся спосіб вилікувати хворих від згаданої недуги. Річ у тім, що в місті виявили великі запаси вина. Воїни добряче підпили, побешкетували, і дорогою ще довго продовжували гульню. Ця пиятика поклала край їхній недузі, бо болі припинилися і здоров'я воїнів поліпшилось.
42. Обидва війська зустрілися нарешті біля міста Фарсала (79) і тут стали табором. Помпей і тепер хотів вернутися до свого попереднього плану, тим паче що і знамення, і сновидіння виявилися для нього несприятливими. Натомість усі з його оточення були настільки самовпевнені, що надії видавали за дійсність, такі, як Доміцій, Спінтер (80) і Сціпїон завзято сперечалися між собою за посаду верховного жерця після Цезаря. Інші навіть послали в Рим гурт людей, які мали там заздалегідь найняти й підготувати будинки, підхожі для консулів та преторів, котрі зразу після битви мали вступити на свої посади. Однак, з найбільшим нетерпінням чекали битви вершники, які мали чудову бойову виучку, пишалися сяючою зброєю, добірними кіньми, усім своїм виглядом і чисельною перевагою, бо їх стояло сім тисяч проти однієї тисячі вершників Цезаря. Та й кількість піхотинців не була рівна: сорок п'ять тисяч воїнів Помпея мали битися проти двадцяти двох тисяч Цезаря.
43. Цезар скликав своє військо на збори і, повідомивши, що два легіони під командуванням Корніфіція вже зовсім близько, крім того, п'ятнадцять когорт на чолі з Каленом (81) перебувають біля Мегар і Афін, запитав воїнів, чи хочуть вони чекати на прибуття цього поповнення, чи самі готові заглянути небезпеці у вічі. На це воїни голосними криками просили Цезаря не чекати, а краще виявити сповна своє військове мистецтво й винахідливість, щоб якомога скоріше зав'язати рукопашний бій з ворогом. Через те Цезар приступив до виконання очищувальних обрядів. Щойно заколовши першу жертовну тварину, жрець сповістив, що в найближчі три дні доля війни вирішиться у битві. На запитання Цезаря, чи не бачить він у нутрощах жертви якихось ознак успішного кінця битви, жрець сказав: «Ти сам краще можеш відповісти на це запитання. Боги провіщають велику зміну нинішнього становища на протилежне. Тим-то якщо ти гадаєш, що в цю хвилину все складається для тебе сприятливо, то чекай чогось гіршого, якщо ж несприятливо - жди успіху». Близько півночі напередодні битви, коли Цезар обходив вартових, на небі бачили вогнений факел, який пронісся над табором Цезаря, і, палаючи яскравим полум'ям, упав у розташування військ Помпея. Потім у час ранкової варти можна було помітити панічне замішання серед ворогів. Через те Цезар і гадки не мав, що противник почне бій у цей день. Він наказав знятися з табору, маючи намір рушити в похід у напрямі до міста Скотузи.
44. Коли вже було згорнуто намети, примчали на конях розвідники, й повідомили, що ворог шикується до битви. Цезар дуже зрадів цій звістці і, помолившись богам, також почав шикувати своє військо в бойові порядки, поділивши його на три частини. Командування центром він доручив Доміцію Кальвіну (82), лівим флангом командував Антоній, сам Цезар очолив правий фланг, бажаючи вести в бій десятий легіон. Однак, помітивши, що тут з протилежного боку вишикувалась ворожа кіннота, стривожений її чисельністю і блиском зброї, він наказав шести когортам, розміщеним у останній лінії, непомітно перейти до нього. Ці когорти він поставив ззаду, за правим крилом, пояснивши їм, що мають робити, коли кіннота противника почне наступати. Помпей командував правим флангом свого війська, лівим - Доміцій, на чолі центру стояв Сціпіон, зять Помпея. Уся кіннота була зосереджена на лівому фланзі, щоб оточити праве крило Цезаря й завдати нищівної поразки ворогам саме там, де командував їхній полководець. Розрахунок був на те, що такого натиску не зможе витримати жоден стрій піхоти, хоч би який глибокий, а буде розтрощений і розпадеться вщент, коли на неї вдарить одночасно численна кіннота. Наближається хвилина, коли одна і друга сторона мали дати сигнал для наступу, але Помпей наказав своїй важкоозброєній піхоті стояти на місці у повній бойовій готовності й чекати зімкнутими рядами, поки ворог наблизиться на відстань польоту списа. На думку Цезаря, Помпей припустився помилки, бо не врахував, що навальне, з розгону зіткнення з противником додає сили ударові, і сам наступ на ворога розпалює бойовий дух. Цезар уже мав рушити свої війська вперед і зав'язати бій, коли помітив, що один з центуріонів, відданий йому й досвідчений у військовій справі, заохочує своїх воїнів і закликає до особливої мужності. Цезар заговорив до нього, називаючи по імені: «Тай Крассіній! Які в нас надії на перемогу, який там настрій?» Крассіній, витягнувши праву руку, на весь голос заволав: «Здобудемо блискучу перемогу, Цезарю! Мене, в усякому разі, напевно похвалиш живого чи мертвого». З цими словами він першим помчав бігом на ворогів, потягнувши за собою сто двадцять своїх воїнів. Пробившись через перші ряди противника, він просувався вперед і багатьох поклав трупом, поки сам не загинув, уражений ударом меча в рот, так що вістря вийшло через потилицю назовні.
45. Коли вже в центрі йшов запеклий бій між піхотою обох сторін, кіннота Помпея почала з лівого флангу самовпевнено наступати, розтягуючись у довгу лінію, щоб оточити праве крило противника. Але поки вона встигла наблизитись до нього, згадані вище когорти Цезаря вибігли вперед, причому всупереч загальноприйнятому звичаю вони не метали списів у гомілки чи стегна ніг, а відповідно до наказу Цезаря цілилися просто в очі ворогові і ранили" їх у лице. Цезар-бо розраховував, що молоді воїни Помпея, які ще майже не знали війни і крові, а пишалися своєю красою і молодістю, найбільше боятимуться таких ударів і не вистоять, як боячись смерті, так і пройнявшись тривогою за обличчя. Так воно і сталося. Помпеєві вершники не витримали граду списів, що посипались на них. Вони втратили відвагу перед виглядом скерованого проти них заліза, відверталися і закривали себе, оберігаючи лице. Кінець кінцем, вони викликали таке замішання, що всі почали ганебно втікати, занапастивши всю справу. А переможці негайно взялися оточувати піхоту Помпея і, нападаючи ззаду, вчинили криваву січу. Коли Помпей з протилежного флангу побачив, що його кіннота безладно тікає, він втратив самовладання, забув, що він Помпей Великий, і поводився як людина, котра з волі богів з'їхала з глузду. Він мовчки пішов у намет і сидів там, чекаючи, що станеться далі, поки нарешті все його військо серед загального переполоху не почало тікати і ворог, увірвавшись у табір, не вступив у бій з вартовими. Тільки тоді Помпей, немовби схаменувшись, сказав, як повідомляють, одне речення: «Невже ворог уже в таборі?» Скинувши зброю і вбрання полководця, він замінив його одягом, підхожим для втікача і тишком-нишком чкурнув. Про дальші його страждання та про те, як він, довірившись єгиптянам, був ними убитий, докладно розповімо в його життєписі.
46. Цезар, увійшовши в табір Помпея і побачивши купи ворожих трупів і дальшу різанину, з зойком заволав: «Ось чого вони прагнули, ось до яких крайнощів мене довели! Якби я, Гай Цезар, переможець у великих війнах, відмовився від командування військом, то мені винесли б смертний вирок». Ці слова, як твердить Азіній Полліон, Цезар сказав латиною, а сам він записав їх грецькою. Він також повідомляє, що більшість полеглих виявилась рабами, які загинули після захоплення табору, а самих воїнів у цій битві полягло не більше шести тисяч, решту ж було взято в полон. З них більшу частину Цезар долучив до своїх легіонів. Багатьом знатним римлянам він дарував прощення, між іншим, також і Брутові, який пізніше став його вбивцею (83). Цезар, кажуть, був дуже стурбований, що Брута ніде не було видно, і невимовно зрадів, коли той виявився поміж живими і прийшов до нього.
47. Серед багатьох дивовижних знамень, які провіщали перемогу Цезаря, найпам'ятнішим було, як розповідають, те, що мало місце в Траллах (84). Там у храмі Перемоги стояло зображення Цезаря. Земля довкола храму була від природи безплідна і до того ж усипана міцним камінням. Так ось на цій землі, за переказом, виросла біля самого цоколя статуї пальма. Далі. В Патавії (85) жив Гай Корнелій, уславлений віщун, співвітчизник і знайомий письменника Лівія. Він саме того дня сидів, спостерігаючи за польотом птахів. Найперше, як пише Лівій, він визначив час битви і заявив присутнім, що діло вже почалось і противники зав'язали бій. Спостерігаючи далі й побачивши нове знамення, він захоплено вигукнув: «Ти перемагаєш, Цезарю!» Присутні були вражені цим, а він зняв з голови вінок і заприсягся, що не покладе його назад, поки його мистецтво віщування не підтвердиться дійсністю. Лівій пише, що все це було саме так.
48. Цезар на відзнаку перемоги подарував фессалійцям свободу, а потім пустився в погоню за Помпеєм. Прибувши в Азію, він надав право громадянства мешканцям Кніда (86) з уваги на Теопомпа, автора збірника міфів, крім того, всім жителям Азії зменшив розмір податків на одну третину. В Александрію Цезар прибув, коли Помпея вже не було в живих. Побачивши голову Помпея, яку приніс йому Теодот (87), Цезар відвернувся, а коли тримав у руках його печатку, сльози навернулися йому на очі. Усіх друзів і близьких Помпея, які блукали по цій країні й були затримані царем Єгипту, Цезар прихилив до себе, заплативши добром за зло. Своїм друзям у Римі Цезар писав тоді, що найбільше задоволення із здобутої перемоги він має тоді, коли дарує життя тим громадянам, які воювали проти нього. В Александрії спалахнула в той час війна (88), без якої, на думку декого, можна було обійтися, а стала вона небезпечною і безславною для Цезаря через його захоплення Клеопатрою (89), інші ж винуватцями цієї війни вважають царських прибічників, особливо євнуха Потіна, людини тоді дуже впливової Саме він перед тим наказав убити Помпея, вигнав Клеопатру і чигав на життя Цезаря. Тому, щоб убезпечити себе, Цезар, як повідомляють, почав проводити ночі на бенкетах. Зрештою, Потін зовсім не приховував своєї ненависті до Цезаря, виявляючи її словами й ділами, так що годі було це витерпіти. Воїнам Цезаря Потін наказав відпускати якнайгірше і найстаріше зерно, заявляючи при цьому, що вони повинні бути задоволені, бо їдять чуже добро. До столу він видавав лише дерев'яний і глиняний посуд, виправдовуючись тим, що нібито Цезар забрав за борги весь золотий і срібний. І справді, батько тогочасного царя Єгипту винен був Цезарю сімнадцять з половиною мільйонів драхм, з чого частину Цезар подарував його дітям, а тепер вимагав тільки десять мільйонів на утримання війська. Але Потін радив йому поки що залишити Єгипет і зайнятися своїми великими справами, обіцяючи повернути ці гроші пізніше з подякою. Цезар на це відповів, що йому не потрібні єгипетські дорадники. Тоді ж він потай викликав до себе Клеопатру з вигнання.
49. Клеопатра забрала з собою лише одного із своїх повірників, Аполлодора з Сіцілії, сіла з ним у невеличкий човен і, коли вже добре стемніло, причалила неподалік царського палацу. Оскільки вона не могла залишитись непоміченою, то забралась у мішок для постелі і витягнулась у ньому на всю довжину. Аполлодор зав'язав мішок ременем і поніс його через подвір'я просто до Цезаря. Кажуть, що ця винахідливість і сміливість Клеопатри зразу полонила Цезаря. Далі, зачарований її кокетливістю і вродою, він примирив її з братом і домігся того, що вона царювала нарівні з ним. Під час бенкету, влаштованого з нагоди цього примирення, раб Цезаря, перукар (такий боягуз, що своїм боягузством перевершив усіх), який всюди щось винюхував, всюди підслуховував і в усе встрявав, розвідав, що царський воєначальник Ахілл і євнух Потін готують замах на життя Цезаря. Перукар повідомив про це Цезаря, і той наказав негайно оточити сторожею залу. Потіна вбили, а Ахіллу пощастило своєчасно втекти до табору єгипетських військ. Тепер він розв'язав проти Цезаря тривалу й важку війну. Цезарю, в якого було незрівнянно менше війська, довелося захищатися проти населення величезного міста й численного війська противника. Насамперед він потрапив у скрутне становище через те, що його позбавили водопостачання. Річ у тім, що водопровідні канали засипали вороги. Далі, бачачи, що вороги хочуть відрізати його від кораблів, Цезар був змушений, аби запобігти небезпеці, запалити пожежу, яка, поширюючись від кораблів, знищила Велику бібліотеку ^ Третю небезпеку пережив Цезар під час битви, яка точилася навколо морської вежі Фарос, коли він зіскочив з насипу в човен, щоб подати допомогу своїм. До нього зусюди попрямували єгипетські кораблі, тому він кинувся в море й насилу врятувався вплав. Кажуть, що тоді він мав при собі якийсь згорток і не випускав його з руки, хоч тонув і був під обстрілом ворожих луків. В одній руці він тримав цей згорток високо над головою, а з допомогою другої тримався у воді і плив, бо його човен одразу потопили. Кінець кінцем, коли й цар приєднався до його ворогів, Цезар напав на нього і в битві взяв над ним гору.
Сила-силенна ворогів полягла, а цар пропав безвісти. Аж тепер Цезар посадив на єгипетський трон Клеопатру, і вона невдовзі народила від нього сина, якого александрійці нарекли Цезарюном. Сам Цезар подався в Сірію.
50. Коли Цезар з Єгипту прибув до Азії, йому повідомили, що син Мітрідата Фарнак (91) завдав поразки Доміцію, який із жменькою людей змушений був тікати з Понту, а Фарнак, не задовольнившись цією перемогою, зайняв Віфінію й Каппадокію, зазіхав на так звану Малу Вірменію і пробував втягти в повстання всіх тамтешніх царів і тетрархів. Цезар, не гаючи часу, пішов на Фарнака з трьома легіонами й у великій битві біля міста Зели вщент розгромив його війська, а самого Фарнака вигнав з Понту . Повідомляючи про цю подію в Рим одному із своїх друзів, Матію, Цезар раптовість і швидкість, з якою діяв, висловив трьома словами: «Прийшов, побачив, переміг». У латинській мові ці слова, маючи однакові дієслівні закінчення, відзначаються неперевершеною стислістю вислову.
51. Потім Цезар переправився в Італію і прибув у Рим наприкінці того року, на який він був повторно обраний диктатором, хоч ця посада ніколи до того часу не була цілорічною. На наступний рік його обрали консулом. Зрештою, Цезаря ганили, оскільки воїнів, які збунтувалися і вбили двох колишніх преторів - Косконія і Гальбу, він покарав у незвичайний спосіб. Він-бо у промові до них назвав їх громадянами, а не вошами, а потім кожному з них дав по тисячі драхм і наділив їх значними земельними ділянками в Італії. Були такі, хто дорікав Цезарю за безглузді вибрики Долабелли (94), корисливість Матія та пиятики Антонія. Останній, привласнивши собі обманом будинок Помпея, взявся до його перебудови, мовляв, він для нього затісний. Усе це викликало серед римлян велике незадоволення. Та й Цезарю було це відомо і хоч йому не до вподоби була їхня поведінка, та з уваги на становище в державі він змушений був вдаватися до послуг цих своїх сподвижників.
Книга: Плутарх Александр і Цезар Переклад Й. Кобова
ЗМІСТ
На попередню
|
|
