Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Плутарх Александр і Цезар Переклад Й. Кобова
52. Після битви при Фарсалі Катон і Сціпіон утекли в Африку й там завдяки допомозі царя Юби (95) зібрали чимале військо. Отож Цезар вирішив вирушити проти них. І хоч це була пора зимового сонцестояння, він переправився на Сіцілію і там, бажаючи відняти у своїх полководців будь-яку надію на зволікання, зразу казав поставити свій намет біля самого берега моря. Як тільки повіяв ходовий вітер, він сів на кораблі з трьома тисячами піхотинців і невеликим загоном кінноти і благополучно переправився на той берег моря. Тут він висадив це військо, а сам непомітно відплив назад, пройнятий турботою про головну частину своїх збройних сил. Він зустрів їх уже на морі і доставив до свого табору. Тут він дізнався, що противник покладає великі надії на якесь старовинне провіщення, згідно з яким роду Сціпіонів призначено долею завжди перемагати в Африці. І важкохказати, чи то жартома, щоб висміяти Сціпіона, ворожого воєначальника, чи то всерйоз, бажаючи витлумачити це віщування на свою користь, Цезар відшукав серед своїх воїнів якогось непомітного, богом і людьми забутого уродженця Африки, на ім'я Сціпіон з прізвиськом Саллюстіон. Оцьому-то Сціпіонові Цезар велів, немов головнокомандуючому, виступати на чолі своїх військ під час битв. А вступати в бій і битись нестямно доводилось доволі часто. До того ж війську Цезаря давалась узнаки нестача харчів, та й коней нічим було годувати, так що воїни змушені були давати їм як корм прибережний мох, сполоскуючи з нього морську сіль і додаючи трохи трави для кращого смаку. Річ у тім, що в країні панувала нумідійська кіннота, раз у раз з'являючись зненацька у великій кількості. Одного разу трапилось таке: вершники Цезаря, відпочиваючи, захоплено дивилися, як якийсь лівієць чудово танцював і сам собі пригравав на флейті. Сиділи вони, отже, насолоджуючись видовищем, а догляд за кіньми доручили на цей час рабам. Аж раптом наскочили на них нумідійці і одних перебили на місці, інших погнали нестримно до табору. І якби сам Цезар та Азіній Полліон не поспішили з табору й не зупинили втечу, то війна на тому була б закінчена. Подібно в іншій битві ворог уже брав гору після запеклої рукопашної, але Цезар схопив за шию прапороносця, який тікав щодуху, і повернув його в протилежний бік зі словами: «Ось там вороги!»
53. Заохочений успіхами, Сціпіон зважився вступити з Цезарем у вирішальний бій. Відокремившись від Афранія і Юби, з яких кожен мав окремий табір неподалік, він сам почав укріплювати місце для нового табору за озером біля міста Тапса (96), щоб цей табір став під час битви опорою для нападу й заразом захистком для всього війська. Поки Сціпіон ще був зайнятий цією роботою, Цезар з неймовірною швидкістю пробився через лісисті місця, зручні для несподіваного набігу, одну частину війська Сціпіона оточив, підійшовши ззаду, а другій вдарив у лоб. Розбивши ворога вщент, Цазар скористався сриятливою нагодою і щасливим збігом обставин: йому вдалось одним махом захопити табір Афранія, а коли Юба втік, дотла знищити табір нумідійців. Таким чином за відносно короткий проміжок часу Цезар заволодів трьома ворожими таборами, перебив п'ятдесят тисяч ворогів, а з власного війська втратив несповна п'ятдесят воїнів. Так розповідають про хід цієї битви деякі письменники. Інші ж пишуть, що Цезар особисто участі в ній не брав, бо в ту хвилину, коли він шикував військо в бойовий порядок, з ним стався напад його звичної хвороби. Як тільки він відчув, що наближається напад, то звелів, поки не втратив свідомості і хвороба не опанувала його повністю, занести його в найближчу башту, де він перележав увесь час цієї битви. Деякі з колишніх консулів і преторів, які врятувалися втечею, наклали на себе руки, аби не попасти в полон, а багатьох з тих, що опинилися в полоні, Цезар наказав стратити.
54. Катона Цезар прагнув захопити будь-якою ціною живим і тому чимдуж поспішив до Утіки (97). Катон охороняв це місто і тому не брав участі у згаданій битві. Коли Цезар почув, що Катон наклав на себе руки, то явно засумував, хоч невідомо було, чому саме. Він сказав тільки таке: «Катоне, мені осоружна твоя смерть, бо тобі було осоружно одержати від мене помилування». Однак, твір, який потім Цезар написав проти Катона після його смерті, ніяк не вказує на лагідне й примирливе ставлення Цезаря до нього. Бо чи пожалів би він Катона живого, якщо стільки гніву вилив на мертвого? З другого боку, Цезареве милосердя, виявлене щодо Ціцерона, Брута та безлічі інших, хто воював проти нього, дає підстави зробити висновок, що згаданий твір був написаний не під впливом ненависті до Катона, а через суперництво за вплив у суспільстві. А причина була така: Ціцерон видав на честь Катона похвальний твір під назвою «Катон», який мав серед римлян, ясна річ, великий успіх, оскільки був захоплююче написаний видатним оратором на прекрасну тему. Цезаря дійняв до живого зміст цього твору, бо він вважав, що похвала Катону, смерті якого він був причиною, обертається обвинуваченням проти нього. Виходячи з цих міркувань, Цезар відповів на похвалу іншим твором, у якому зібрав цілий ряд закидів проти Катона, назвавши твір «Антикатоном». Обидва ці твори мали багато пристрасних читачів як з уваги на особу Катона, так і Ціцерона.
55. Повернувшись із Африки в Рим, Цезар насамперед виголосив перед народом промову, в якій вказав на велике значення своїх перемог. Він повідомив, що захопив стільки землі, що вона щорічно буде давати в державні зерносховища двісті тисяч аттічних медімнів зерна (98) і три мільйони літрів оливкової олії. Після цього він справив чотири тріумфи - галльський, єгипетський, понтійський і африканський " (останній не з нагоди перемоги над Сціпіоном, а над царем Юбою). В африканському тріумфі вели сина Юби, тоді ще маленького хлопця. Для нього неволя вийшла на добро, бо з нумідійця й варвара він став одним з найвченіших грецьких письменників. Після цих тріумфів Цезар почав роздавати воїнам щедрі подарунки. Народ він старався прихилити до себе, влаштовуючи пригощання та видовища. Так, на двадцяти двох тисячах столів було справлено пригощання для всіх громадян, а на честь своєї недавно померлої дочки Юлії Цезар влаштував гладіаторські бої та морські битви.
Потім було здійснено перепис громадян. Виявилося, що, замість трьохсот двадцяти тисяч чоловік, занесених у списки під час попереднього перепису, тепер зареєстровано всього сто п'ятдесят тисяч (100). Стільки втрат спричинила громадянська війна, таку велику кількість народу вона вигубила, не враховуючи тієї шкоди, якої завдала решті Італії та провінціям.
56. Відтак Цезаря вчетверте обрали консулом, і він одразу вирушив з військом в Іспанію проти синів Помпея, які, незважаючи на молодий вік, зуміли зібрати на диво велику армію, до того ж вони відзначалися неабиякою відвагою, необхідною для полководців. Вони були поставили Цезаря в дуже небезпечне становище, бо коли дійшло до великої битви при місті Мунді(101), війська Цезаря почали навіть відступати, неспроможні витримати натиску противника. Цезар, побачивши це, побіг крізь ряди воїнів, волаючи: «Якщо у вас немає вже ні крихти сорому, то видайте мене на поталу цим молодчикам!» Лише завдяки величезній самовідданості воїнів йому пощастило відтіснити ворога й перемогти. Понад тридцять тисяч помпеянців полягло на полі бою. Втрати Цезаря становили тисячі найдобірніших воїнів. Після битви Цезар сказав, що він багато разів боровся за перемогу, а на цей раз уперше - за життя. Цю перемогу він здобув у свято Діонісій, причому того самого дня, коли чотири роки тому Помпей Великий вступив у війну. Молодший із синів Помпея врятувався втечею, а голову старшого кількома днями пізніше приніс Цезарю Дідій (102).
Це була остання війна, яку вів Цезар. Але тріумф, який він улаштував з нагоди перемоги в цій війні, як ніщо інше, прикро вразив римлян. Адже йшлося про те, що він переміг не чужоземних вождів, не варварських царів, а винищив синів і рід найзнаменитішого, але долею покривдженого римлянина! Не годилося Цезарю справляти тріумф над нещастям батьківщини й хизуватися тим, чому виправданням перед богами й людьми могло б бути лише те, що до цих дій його змусила крайня необхідність. Зрештою ніколи досі (так люди говорили) він не слав у Рим ні гінців, ні урядових листів з повідомленнями про свої перемоги в громадянських війнах, навпаки, з почуття сорому він нехтував такою славою.
57. Однак, зважаючи на щасливу долю Цезаря і легко давши надіти на себе вуздечки, а до того ж і гадаючи, що тільки єдиновладдя може дати їм спокій після громадянських війн та інших бід, римляни вибрали його довічним диктатором. По суті, це означало встановлення тиранії, бо до необмеженої влади диктатора додавався ще й необмежений термін її тривалості. Перші особливі почесті ухвалив для Цезаря сенат на пропозицію Ціцерона. Якщо ці почесті сяк-так вкладалися в рамки людської гідності, то наступні, якими його безугавно засипали, бажаючи перевершити один одного в лестощах, вийшли за межі будь-якої пристойності. Тому-то через надмірні і просто-таки безглузді постанови, які стосувалися його особи, Цезар став неприємним і ненависним навіть найпоміркованішим громадянам. А змагалися у цій грі, як гадають, в однаковій мірі і його підлабузники, і його ненависники, щоб було якнайбільше приводів для незадоволення і щоб якнайважчими обвинуваченнями виправдати замах на його особу. Зрештою, Цезар після громадянських війн поводився бездоганно. Було навіть ухвалено і, як гадали, не без підстави, побудувати храм Милосердя на знак вдячності за його людяність. І справді, він пробачив багатьом, хто воював проти нього, а декого, як наприклад, Брута і Кассія (103), допустив до високих посад: обидва вони стали преторами. Коли було скинуто з п'єдесталів статуї Помпея, Цезар не дивився на це байдуже, а казав поставити їх на попередні місця. З цього приводу Ціцерон зауважив, що Цезар, встановлюючи заново статуї Помпея, утверджує свої власні. Друзі вважали за необхідне, щоб він оточив себе охоронцями, і багато хто з громадян пропонував йому для цього свої послуги. Він, однак, не погодився на це, кажучи, що краще один раз умерти, аніж жити в постійному страху за життя. Вбачаючи прихильність до себе найкращою і найнадійнішою охороною своєї особи, він знову влаштував угощення і роздачу хліба, щоб прихилити до себе народ. А воїнів зробив відданими собі, засновуючи колонії, серед яких найбільш відомими були ті, які засновано на місці Карфагена й Корінфа. Обидва ці міста були зруйновані а один час, а тепер одночасно відбудовані.
58. Що стосується впливових людей, то одним він давав посади консулів і преторів, інших привертав до себе різними почестями й привілеями, а всім вселяв великі надії, прагнучи панувати над тими, хто самохіть визнавав його владу. Тут трапився такий випадок. Після того як помер консул Мак-сім, то на один день, що залишився до закінчення строку його влади, Цезар призначив консулом Канінія Ребілія. Коли багато римлян, як велів звичай, йшли вітати Канінія з цього приводу, Ціцерон жартома сказав: «Поспішімо, щоб устигнути застати його на посаді консула». Але природжена жадоба великих діянь і великої слави не дозволяла Цезарю по багатьох досягненнях користуватися плодами своєї діяльності. Успіхи ставали для нього радше поштовхом і заохоченням для подальших подвигів і розпалювали прагнення нової слави, немовби всі дотеперішні звершення вже поблякли. Ним заволоділа пристрасть змагатися з самим собою, немов із суперником, і честолюбне прагнення майбутніми подвигами перевершити все те, що він раніше звершив. Цезар виношував задум піти походом на парфян і навіть почав відповідну підготовку, а після їх підкорення замишляв пройти через Гірканію(104) вздовж Каспійського моря й Кавказу, обійти кругом усе Чорне море, вторгнутись у Скіфію (105), далі напасти на країни, сусідні з Германією, і на саму Германію і, нарешті, повернутися в Італію через Галлію, щоб таким чином замкнути коло римських володінь і щоб римська держава з усіх боків межувала з Океаном.
Під час підготовки до парфянського походу Цезар задумав викопати канал через Корінфський перешийок і доручив це завдання Анієну. Далі він мав на увазі повернути течію Тібру трохи вбік від Рима, проривши глибокий канал до Цірцейського миса, щоб Тібр вливався в море біля міста Тарраціни (106), даючи таким чином для торговельних кораблів безпечний і легкий прохід до Риму. Крім того, Цезар хотів осушити болота неподалік міст Пометії й Сетії (107), щоб потім передати врожайну землю багатьом тисячам людей. Але це ще не все. Він-бо надумав побудувати греблю в морі біля Остійського берега (108), а потім розчистити мілини, усунути інші небезпечні місця й утворити там зручні гавані та якірні стоянки, необхідні для посиленого судноплавства. Усе це було в стані підготовки.
59. Розумно задумана і цілеспрямовано здійснена Цезарем реформа календаря, коли було виправлено помилки, які назбиралися з бігом часу, принесла величезну користь. Бо вже в давні часи римляни користувалися календарем, у якому панувало таке безладдя з тривалістю місяців, існувала така неузгодженість із дійсною довжиною року, що жертвоприношення і свята внаслідок постійних пересувань припадали на невідповідні пори року. А коли був упроваджений сонячний рік, який застосовували і в часи Цезаря, широкому загалу він був невідомий і лише жерці знали, в який момент слід внести поправку, і несподівано вставляли додатковий місяць,- його вони називали мерцедонієм. Уперше, як свідчить переказ, почав вставляти такий місяць Нума, придумавши його як засіб для виправлення хиб календаря, але користь із цього була мізерна та й звичай цей не протримався довго. Про це я пишу в його життєписі (109). Цезар запропонував спочатку найвизначнішим ученим і математикам розв'язати це питання, а потім на підставі вивчення запропонованих йому способів розробив власний, ретельно продуманий і досконаліший календар(110). Цим календарем послуговуються римляни досьогодні і, певне; завдяки йому в них у літочисленні похибок менше, ніж в інших народів. Однак, і цей захід дав ворогам і зловмисникам Цезаря привід для невдоволення. Так, наприклад, славнозвісний оратор Ціцерон, коли хтось сказав, що «завтра зійде сузір'я Ліри», зауважив: «Звичайно, за наказом», немовби навіть і цю реформу календаря люди прийняли під примусом.
60. Проте найбільше неприхованої ненависті до Цезаря, яка врешті-решт спричинила його смерть, викликала його жадоба царської влади. Для загалу римлян вона була основною причиною нелюбові до Цезаря, а для затаєних його недругів давно стала пристойним приводом, щоб кувати проти нього змову. Люди, які заохочували Цезаря прийняти царську владу, поширювали серед народу чутку, начебто згідно з Сівіллиними книгами (111) римляни зможуть завоювати парфянске царство тільки в тому випадку, коли підуть походом на парфян під проводом царя, інакше це завоювання неможливе. Одного разу, коли Цезар вертався з Альби (112) в Рим, ці люди наважились вітати його як царя. Цезар, помітивши незадоволення народу, з обуренням сказав, що його звуть не царем, а Цезарем. Оскільки у відповідь на це запало загальне мовчання, Цезар пішов геть у дуже невеселому й похмурому настрої.
Іншим разом, коли сенат ухвалював для нього якість надзвичайні почесті, Цезар сидів на підвищенні для ораторів. До нього підійшли консули і претори, а також сенат у повному складі, але Цезар не підвівся із свого місця, а, ставлячись до них як до приватних осіб, відповів, що ухвалені йому почесті краще зменшити, ніж збільшити. Така зневажлива поведінка обурила не лише сенат, а й народ, який визнав, що образа сенату стосується всієї держави. Одразу ж ті, кому можна було не залишатись на засіданні, вийшли з сенату дуже пригнічені. Та й Цезар зрозумів, у чому річ, і сам незабаром пішов додому. Тут у присутності друзів він відкрив шию і кричав, що готовий підставити горло під ніж кожному, хто цього забажає. Пізніше він виправдовував свою поведінку нападом хвороби, кажучи, що люди, які хворіють на цю недугу, у хвилину її нападу виходять з рівноваги, якщо мають стоячи промовляти до народу, бо вона приводить їх у стан збудження, викликає запаморочення голови й судому. Насправді, було не так. Навпаки, Цезар дуже хотів тоді встати перед сенатом, але його спинили друзі, чи пак лестуни, зокрема Корнелій Бальб, який сказав: «Не забувай, що ти Цезар! Невже ти не вважаєш, що тобі належить особлива пошана, як вищій істоті?»
61. До цих непорозумінь долучилася зневага, якої зазнали . з боку Цезаря народні трибуни, під час свята Луперкаліїв (113). Свято це, за свідченням багатьох авторів, у сиву давнину справляли пастухи, і воно справді нагадує багато в чому аркадські Луперкалії. У Римі чимало молодих людей, ба навіть високі службові особи бігають тоді вулицями міста голі і, з жартами й сміхом шмагають кожного стрічного кошлатими шкурами. Багато заміжніх жінок навмисно виходять їм назустріч і, немов у школі, підставляють їм обидві руки під удари в переконанні, що це полегшує вагітним пологи, а бездітним дає змогу мати потомство. Цезар дивився на це видовище з підвищення для ораторів, сидячи в золотому кріслі, одягнений у пурпуровий одяг тріумфатора. Антоній, у той час консул, був одним з тих, хто брав участь у священному бігу. Коли Антоній з'явився на форумі, і юрба розступилася перед ним, він підбіг до Цезаря й підніс йому корону, оповиту лавровим вінком. Пролунали оплески, але слабенькі, до того ж заздалегідь підготовлені. Та коли Цезар відштовхнув корону, весь народ дружно зааплодував із схвальними вигуками. Антоній удруге подав йому корону, і лише дехто заплескав у долоні. Цезар знову відмовився вяти її, і тоді залунали гарячі оплески. Так настрій народу був підданий випробуванню, після чого Цезар підвівся із свого місця й наказав віднести корону на Капітолій. Там виявилося, що статуї Цезаря прикрашені царськими коронами. Тоді два народні трибуни, Флавій і Марулл, миттю підбігли й позривали їх, а тих, що першими привітали Цезаря як царя, повели у в'язницю. Юрба людей пішла за ними, з оплесками вітаючи вчинок трибунів і називаючи їх «брутами», бо колись Брут знищив царську владу, яка переходила від батька до сина, а правління державою передав сенату й народу. Цезар, розлючений невдачею, позбавив Флавія й Марулла влади, а в обвинувальному виступі ображав не тільки трибунів, називаючи їх «брутами» й «кіманцями», а тим самим образив і народ (114).
62. Тим-то народ звернув свій погляд на Брута. Рід його по батьківській лінії походив, як вважали, від славнозвісного Брута, а по материнській від іншого знаменитого роду - Сервіліїв. Крім того, він був зятем і племінником Катона. Почесті й увага, якими його обдаровував Цезар, притупили в ньому бажання повалити єдиновладдя. Бо Брут не тільки сам завдячує життям Цезарю. Адже той після розгрому Помпея в битві при Фарсалі, пожалів його, а вже Брут врятував життя багатьох своїх друзів, заступаючись за них перед Цезарем, і взагалі втішався величезним його довір'ям. Брут одержав найвизначнішу з тогочасних преторських посад |(15) і через три роки мав стати консулом, причому йому була віддана перевага перед Кассієм, який також домагався цього звання. У зв'язку з цим Цезар, як переповідають, заявив, що, хоч Кассій має більше підстав для цього, проте він, Цезар, не може знехтувати Брутом. А коли вже склалася змова, і якісь люди донесли на Брута, Цезар не надав цьому значення. Доторкнувшись рукою до свого тіла, він сказав донощикам: «Брут ще почекає на мою шкуру», бажаючи цим показати, що, на його думку, Брут завдяки своїм якостям гідний високої влади, але саме завдяки ним він не стане невдячним і нікчемним. Однак, ті, хто прагнув зміни державного ладу, скеровуючи свої погляди або на нього одного, або з-поміж інших віддавали йому перевагу, хоч ніхто не наважувався сказати це йому відверто. Але на підвищенні й на кріслі, на якому Брут сидів, розглядаючи судові справи як претор, вночі з'являлися написи: «Ти спиш, Бруте?» або «Ти не Брут!» та багато інших подібного змісту. Отож коли Кассій помітив, що ці написи дедалі більше й більше пробуджують честолюбність Брута, він почав настирливіше підбурювати його, тим паче що відчував до Цезаря відразу з причин, які ми подаємо в життєписі Брута.
Зрештою, Цезар ставився до Кассія з недовірою. Одного разу він навіть сказав друзям: «Як ви гадаєте, чого хоче Кассій? Мені не дуже подобається його надмірна блідість». Іншим разом, коли до нього надійшли доноси, що Антоній і Долабелла замишляють бунт, він сказав: «Я зовсім не боюся цих довговолосих товстунів, а радше блідих і струнких», даючи зрозуміти, що має на увазі Брута й Кассія.
63. Однак, як виявляється, того, що призначено долею, не стільки не можна передбачити, скільки не можна уникнути. Тоді, як пишуть, появлялися дивні знамення й видіння, блискавки на небі, гуркіт, який, бувало, розлягався вночі то там, то там, самотні птахи, що спускалися на форум - усе це явища, про які, можливо, і не слід було б згадувати при такій жахливій події. Однак учений Страбон (116) розповідає, що з'являлося багато вогненних людей, які мчали кудись, у раба одного воїна з руки бурхало сильне полум'я, і тим, хто дивився на це полум'я, здавалося, що воїн горить, але коли полум'я погасло, раб залишився неушкоджений. Під час одного жертвоприношення, яке виконував сам Цезар, виявилося, що в жертовної тварини немає серця. Це було лиховісне диво, бо в природі не трапляється жодної живої істоти без серця. Багато авторів докладно пишуть про те, як котрийсь віщун провістив Цезарю, що в той день місяця березня, який римляни називають Ідами (117), йому слід стерегтися великої небезпеки. А коли настав цей день, Цезар, ідучи в сенат, привітався з віщуном і жартома зауважив: «Ось уже й настали березневі Іди!» На це віщун спокійно відповів: «Так, настали, але не минули!»
За день перед цим Цезар гостював у Марка Лепіда (118). Тут він за столом, як це було його звичаєм, підписував якісь листи, коли ні з того, ні з сього зайшла мова про те, яка смерть найкраща, Цезар, випереджаючи всіх, заволав: «Несподівана!» Потім уночі, коли він спав з дружиною, як завше, в одній спальні, враз розчахнулися всі двері й вікна кімнати. Від шуму й яскравого світла місяця Цезар прокинувся й помі-тв, що Кальпурнія спить глибоким сном, але крізь сон вимовляє, стогнучи, якісь невиразні, нерозбірливі звуки. їй-бо марилось, що вона ридає, тримаючи в обіймах убитого чоловіка. Однак дехто заперечує, що дружина Цезаря бачила такий сон. Дім Цезаря мав, за рішенням сенату, на вершині фронтона скульптурну прикрасу. Отож, за розповіддю Лівія,(119) Кальпурнії приснилося, що ця скульптурна прикраса відірвалася й падає вниз, тому вона стогнала й плакала. Коли настав день, вона просила чоловіка, щоб він того дня по змозі не виходив з дому й відклав засідання сенату; якщо ж для нього нічого не важить її сон, то хай з допомогою віщунів і жертвоприношень зазирне в майбутнє. Тоді й Цезаря пройняла якась незрозуміла тривога й передчуття лихого, бо раніше він ніколи не помічав у Кальпурнії забобонного страху, властивого жіночій природі, а тепер побачив її дуже схвильованою. Коли ж віщуни після багаторазових жертвоприношень підтвердили наявність несприятливих прикмет, Цезар вирішив послати Антонія, щоб той відкликав засідання сенату.
64. У цю хвилину з'явився Децім Брут (120) на прізвисько Альбін, який користувався таким довір'ям Цезаря, що той призначив його в своєму заповіті другим спадкоємцем. Він також належав до змови Брута й Кассія. Тим-то, боячись, щоб змову часом не виявили, якщо Цезар цього дня відмінить засідання сенату, він почав висміювати віщунів, а Цезарю докоряти за те, що він накликає на себе звинувачення з боку сенату, який розцінить його вчинок як неповагу до себе. Адже сенат уже зібрався на його пропозицію, і сьогодні всі готові проголосувати за те, щоб проголосити його царем позаіталійських провінцій і щоб він носив царську корону на землі й на морі поза межами Італії. Якщо тепер, коли вже всі сенатори сидять на своїх місцях, хтось скаже їм розійтись і прийти знову, коли Кальпурнії пощастить бачити кращі сни, то можна собі уявити, що скажуть на це його недоброзичливці. І хто після цього буде слухати його друзів, коли твердитимуть, що таке становище - це не неволя, не тиранія? Навіть якщо він через лиховісні прикмети вирішив не брати участі в засіданні, то краще йому самому піти в сенат і оголосити, що засідання сенату відкладається. З цими словами Брут узяв Цезаря за руку й витяг його з дому. Та щойно вони переступили поріг, як чийсь раб почав пробиватися до Цезаря з наміром поговорити з ним. Але юрба, яка оточувала Цезаря відштовхнула раба, і тоді він протиснувся до його будинку й попросив у Кальпурнії дозволу залишитись там, поки повернеться Цезар, кажучи, що має повідомити йому щось дуже й дуже важливе.
65. Артемідор з Кніда як знавець грецької літератури був у близьких стосунках з деякими римлянами з оточення Брута, тож йому було відомо багато чого, що ті замишляли. Артемідор підійшов до Цезаря, тримаючи в руці сувій, у якому було написано все, що він хотів донести про змову. Побачивши, що Цезар приймає кожний сувій і зразу передає слугам, які його оточували, він підійшов дуже близько і сказав:
«Прочитай це, Цезарю, тільки сам і то негайно! Тут написано про дуже важливі й не байдужі для тебе справи». Цезар узяв цей сувій, але прочитати його не дав йому змоги натовп прохачів, хоч він декілька разів намагався це зробити. Так він і ввійшов у сенат, тримаючи в руці тільки цей сувій. Деякі автори повідомляють, що той, хто вручив Цезарю цей сувій, був хтось інший, а не Артемідор, бо той взагалі не зміг пробитися до Цезаря, відштовхуваний від нього юрбою на всьому шляху.
66. Усе це можна було б пояснити випадковим збігом обставин. Але якщо місцем, де відбувалася драма вбивства Цезаря і де тоді зібрався сенат, був прекрасний будинок, що його спорудив Помпей поруч з його ж театром, а засідання відбувалося в залі, де стояла статуя Помпея, то тут, безперечно, виявилася воля якогось божества і за його вказівкою саме в цьому місці було скоєне це страхіття. Розповідають навіть, що Кассій перед убивством поглянув на статую Помпея й подумки закликав його в помічники, хоч сам був пристрасним прихильником учення Епікура (121). Однак у ту хвилину, коли мала статися жахлива подія, на нього, очевидно, щось найшло, і він так розхвилювався, що забув усі попередні погляди. Антоній був безмежно відданий Цезарю, надто він відзначався неабиякою тілесною силою. Тому-то тепер Брут Альбін зумисне затримав його перед будинком сенату і втяг у довгу розмову. Тим часом Цезар увійшов у сенат. Усі сенатори підвелися із своїх місць на знак пошани. Одні із змовників, на чолі яких стояв Брут, стояли ззаду, за кріслом Цезаря, інші підійшли до нього, нібито для того, щоб підтримати прохання Туллія Кімвра про помилування брата, що перебував на вигнанні. З цими проханнями про помилування змовники проводжали Цезаря до самого крісла. Коли він, сівши, відмовив їм, вони ще настирливіше почали наполягати на своєму. Нарешті роздратований Цезар кожному з них висловив своє незадоволення. Тоді Туллій обома руками схопив Цезаря за тогу і почав стягувати її з шиї. Це був умовний знак для нападу. Каска першим ударив Цезаря мечем у потилицю. Удар виявився не смертельним і рана неглибокою, бо з самого початку втратив необхідну для виконання такого сміливого вчинку впевненість у собі. Цезар, обернувшись, схопив його за руку й затримав меч. Одночасно обидва вони закричали - поранений Цезар латиною: «Каско, негіднику, що ти робиш?», а нападник грецькою, звертаючись до свого брата: «Брате, поможи!»; від такого видовища невтаємничені у змову сенатори сторопіли: з переляку вони не спроможні були ні тікати, ні захищати Цезаря, ні навіть видобути з себе слово. А змовники, які підготувалися до вбивства, всі, як один, оголили свої мечі проти Цезаря й оточили його щільним кільцем. Куди б не звернув Цезар свій погляд, всюди бачив блиск заліза, з усіх боків його почали колоти навіть у лице й очі, й рубати мечами, немов дикого звіра, бо всі змовники повинні були взяти участь у вбивстві, так би мовити, скуштувати крові жертви. Тим-то і Брут устромив меч у пахвину Цезаря. Цезар, як пишуть деякі автори, ще захищався від інших, кидаючись з криком то туди, то сюди, та коли побачив і в Брута оголений меч, накинув на голову тогу й підставив себе під удари. І чи то доля так веліла, чи то змовники його відштовхнули, але він упав біля постамента, на якому стояла статуя Помпея. Увесь постамент був забризканий кров'ю. Складалося враження, що сам Помпей з'явився, аби відомстити своєму ворогу, який тепер лежав під його ногами й конав у судорогах від безлічі ран. Цезар отримав, як кажуть, двадцять три рани, причому багато змовників у метушні поранили один одного, спрямовуючи стільки ударів у одну людину.
67. Після вбивства Цезаря Брут вийшов на середину, немов з наміром сказати щось про те, що сталося. Але сенатори не захотіли слухати його, а кинулись гурмою до дверей і втікали, передаючи свій страх і народові. Люди не знали, що робити. Одні зачиняли будинки, інші залишали крамниці й рундуки, ще інші бігом гнали до місця вбивства, щоб поглянути на вбитого, а багато бігло вже звідти, надивившись. Антоній і Лепід, найвідданіші друзі Цезаря, нишком вислизнули з курії й поховалися в чужих домах. А Брут з рештою змовників, ще забризкані свіжою кров'ю, з оголеними мечами в руках зібрались разом і подалися з Курії на Капітолій. Вони не справляли враження втікачів, навпаки, задоволені своїм учинком, сміливо закликали народ до свободи, а людей знатного походження, яких надибували по дорозі, запрошували приєднатися до їхнього походу. Деякі, як Гай Октавій і Лентул Спітер, навіть пішли разом з ними, поповнивши їхні ряди, і видавали себе за учасників вбивства, приписуючи собі славу. Пізніше вони поплатилися життям за свої хвастощі, бо згодом їх стратили Антоній і молодий Цезар (122). Ось так нічого не дала їм слава, заради якої вони вмерли, бо ніхто не повірив у їхню вигадку. Навіть ті, хто карав їх, карали не за участь у вбивстві, а за саме бажання взяти в ньому участь.
Наступного дня Брут і його прихильники зійшли з Капітолія на форум і виголосили промови перед народом. Щоправда, народ слухав ораторів, але своєю поведінкою не виражав ні задоволення, ні обурення тим, що сталося, а глибоким мовчанням виразив, як свою тугу за Цезарем, так і повагу до Брута. Сенат, прагнучи до прощення винуватців убивства і до загального замирення, з одного боку, ухвалив Цезарю божественні почесті й заборонив відміняти будь-які його постанови, з другого боку, Бруту та його прихильникам призначив провінції, вшанувавши їх належним чином. Тим-то тепер усі були впевнені, що становище в державі нарешті зміцнилось і дійшло рівноваги.
Книга: Плутарх Александр і Цезар Переклад Й. Кобова
ЗМІСТ
На попередню
|
|
