Додати в закладки

  
Переклад Translate

Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.

Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Плутарх Агід і Клеомен Переклад Й. Кобова

15. Після такого розгрому Арат, якого звичайно обирали кожного другого року стратегом, не захотів зайняти цю посаду і, незважаючи на прохання й заклики ахейців, не дав себе умовити. Вчинок не похвальний: покинути кермо й віддати керівництво в інші руки, коли лютує над Ахайєю буря. Клеомен спочатку запропонував ахейським послам помірні умови миру, але згодом передумав і, відправивши своїх послів, вимагав передати йому верховну владу над ахейцями, обіцяючи, що про все інше сперечатись не буде, а негайно поверне їм полонених і захоплені землі. Ахейці вже були готові прийняти перемир'я на таких умовах і з цією метою запросили Клеомена в Лерну (37), де вони хотіли скликати збори з цього питання, але на біду сталося так, що цар після напруженого походу напився води не в пору, внаслідок чого в нього появилася кровотеча з горла, і він утратив голос. Тим-то він відправив ахейцям найзначніших полонених, а саму зустріч відклав на пізніше й повернувся в Спарту.

16. Цей випадок згубно позначився на подальшому розвитку подій у Греції, яка в той час ще сяк-так могла піднятися з занепаду і не стати жертвою хапливості й високодумства македонян. Річ у тім, що Арат або не довіряв Клеомену і боявся його, або заздрив його несподіваним успіхам. Можливе й те, що він, хто тридцять три роки очолював Ахейський союз, вважав для себе страшним ударом, щоб якийсь молодий вискочень відняв у нього славу і вплив та перейняв владу, яку він так поширив, високо підніс і довго держав у руках. Спочатку Арат намагався силою втримати ахейців від їхнього наміру. Але ахейці були під^таким враженням від відваги Клеомена, що не тільки не слухали Арата, навіть вважали справедливим прагнення лакедемонян відновити на Пелопоннесі лад, встановлений предками. Тоді Арат вдався до заходу, який нікому з греків не робив честі, а для нього виявився зовсім ганебним і вкрай негідним його попередньої державної діяльності, а саме: він вирішив викликати в Грецію македонського царя Антігона (38) й заселити Пелопоннес македонянами. Він забув, що колись тих-таки македонян сам, бувши ще молодиком, вигнав звідси і звільнив від них Акрокорінф (39). Він не посоромився взяти тепер собі в помічники царя, хоч сам був ненависний усім царям і не ладнав з ними, причому взяв у помічники саме того Антігона, на якого накинувся зі зливою образливих слів у своїх «Спогадах». Арат-бо пише, яких він доклав зусиль і на які наважився небезпеки заради афінян, аби звільнити їхнє місто від македонської залоги, а тепер тих самих озброєних македонян він привів у своє рідне місто, до власного родинного вогнища, навіть до дверей жіночої частини дому! А щоб нащадок Геракла, спартанський цар, який хотів відродити державний устрій Спарти згідно з законами Лікурга й немов розстроєному інструментові повернути їй попередню гармонію, відновивши суворі правила дорійського життя,- щоб цей цар став головою сікіонців і трітейців (40), він ніяк не хотів допустити. Жахаючись ячмінного коржа, грубого спартанського плаща і, що найголовніше, знищення багатства та пооблегшення життя бідноти (це був основний закид, який він ставив Клеомену), він підкорив усю Ахайю і самого себе діадемі, багряниці й наказам македонських сатрапів. Заради того, щоб часом хтось не подумав, ніби він виконує розпорядження Клеомена, Арат улаштовував урочистості на честь Антігона, з вінком на голові приносив жертви і співав пеани на славу людини, яка вмирала від сухот. Зрештою, я пишу це не в докір Арату. Адже це була людина в багатьох відношеннях справді велика і щиро віддана Греції. Тим-то радше треба нарікати на слабість людської природи, якщо вона навіть людям благородним і видатним не спроможна надати досконалості і бездоганної душевної краси.

17. Коли ахейці через деякий час знову скликали збори, на цей раз - в Аргосі, і туди ж з'явився з Тегеї Клеомен, усі сповнились надії, що нарешті буде укладено мир. Але Арат, в основному погодивши свої плани з Антігоном, щоб Клеомен намовами або навіть силоміць не схилив народ на свій бік і не виконав успішно свої задуми, поставив Клеоменові вимогу або взяти від ахейців триста закладників і з'явитися на збори самому, або разом зі своїм військом підійти до гімнасія Кіларабіса (41) й вести переговори за мурами міста. Клеомен, почувши таке, відповів, що він розцінює таку вимогу як тяжку образу і що слід було повідомити його заздалегідь, а не виявляти йому недовір'я і гнати геть, коли він уже біля воріт міста. Він написав листа, переповненого звинуваченнями проти Арата. Окільки Арат із свого боку не залишився в боргу і обмовляв Клеомена перед народом, той швидко згорнув табір і оголосив ахейцям війну через вісника, якого відправив не в Аргос, а в Егій (42) для того, як пише Арат, щоб противник не встиг підготуватися і був заскочений зненацька.

Серед ахейців виникли великі заворушення. Міста почали швидко відпадати від союзу, бо народ мріяв про поділ землі та відміну боргів, навіть перші громадяни в багатьох місцях висловлювали невдоволення діями Арата, а дехто гнівно засуджував його намір привести в Пелопоннес македонян. Підбадьорений таким станом, Клеомен напав на Ахайю. Насамперед він несподіваним нападом захопив Пеллену й вигнав звідти ахейську залогу, потім підкорив Феней і Пенте-лій (43). Оскільки ахейці, боячися зради в Корінфі й Сікіоні, вислали туди з Аргоса кінноту й наймане військо для охорони цих міст, а самі подалися в Аргос для участі в немейських Іграх (44), Клеомен розраховував, і зрештою цілком правильно, що, коли він нападе раптово на місто, переповнене святковим натовпом, прибулим звідусіль на врочистості, то викличе небувалий переполох. Виходячи з цих міркувань, він підійшов уночі до мурів міста й захопив Аспіду - важко приступний горб над самим театром - і так налякав ахейців, що ніхто не думав про оборону, навпаки, громадяни безперешкодно впустили в місто спартанський загін, видали двадцять закладників і стали союзниками лакедемонян під керівництвом Клеомена.

18. Цей успіх значною мірою примножив славу й силу Клеомена. Бо ні спартанські царі колись не змогли, хоч як старались, надійно підкорити Агрос, ні дуже талановитий полководець Пірр (45), хоч і ввійшов уже до міста й заволодів ним, не втримав його в своїх руках, а загинув і разом з ним була перебита значна частина його війська. Тим-то всі дивувалися швидкості й продуманості військових дій Клеомена. А ті, хто раніше підсміювався над ним, коли він казав, що відміною боргів і майновим зрівнянням наслідує Солона й Лікурга, тепер остаточно переконалися в правильності змін, які він здійснив у Спарті. Адже становище Спарти досі було настільки злиденне і безнадійне, що, коли етолійці вторглися одного разу в Лаконію, то забрали з собою п'ятдесят тисяч чоловік у неволю. Тоді-то, кажуть, якийсь спартанський старий з гіркотою зауважив, що ворог зробив Спарті добру послугу, звільнивши її від такого тягара. І не багато треба було часу, щоб, замаскувавши у предківських звичаях і відродивши уславлений спартанський спосіб життя, спартанці дали Лікургу, який немовби сам був присутній серед них і разом з ними займався державними справами, переконливі докази своєї мужності і згуртованості, повертаючи Спарті гегемрнію над Грецією і знову опановуючи Пелопоннес.

19. Одразу після захоплення Аргоса до Клеомена приєдналися Клеони і Фліунт (46). Арат у той час перебував у Корінфі, де розглядав справи громадян, яких запідозрювали в прихильності до Спарти. Стурбований звістками, які до нього надходили, і бачачи, що Корінф схиляється на бік Клеомена й хоче відколотися від ахейського союзу, Арат наказав скликати корінфян до будинку ради, а сам тим часом крадькома добрався до воріт. Там йому подали коня, і він утік у Сікіон. Тоді корінфяни, як пише Арат, так мчали наввипередки в Аргос до Клеомена, що всі загнали коней, а Клеомен ще їм і докоряв, що не спіймали Арата, а дали йому вислизнути. Зрештою, до Арата прибув Мегістоной і від імені Клеомена пропонував йому великі гроші, якщо той передасть спартанцям Акрокорінф (там ще стояла ахейська залога). На це Арат відповів, що уже не він керує перебігом подій, а радше вони керують ним. Отак пише Арат.

Тим часом Клеомен вирушив з військом з Аргоса і після підкорення Трезени, Бпідавра й Герміони (47) ввійшов у Корінф. Та оскільки ахейська залога не хотіла покинути фортецю, він наказав обвести її частоколом, потім викликав до себе друзів і управителів Арата і велів їм дбати про його дім і управляти його маєтками, як досі. Він знову вислав до Арата довіреного чоловіка - мессенця Трітіпалла з пропозицією, щоб Акрокорінф охороняли спільно ахейці й лакедемоняни, а від себе обіцяв Арату платню вдвічі більшу від тієї, яку він одержував від царя Птолемея (48). Коли Арат дав заперечну відповідь і разом з іншими закладниками послав і свого сина Антігону та намовив ахейців проголосувати за передачу Акрокорінфа Антігону, Клеомен напав на землю сікіонян і спустошив її, а також згідно з постановою корінфян прийняв як свою власність маєток Арата.

20. Тим часом Антігон з великим військом перевалив через Геранію (49). Клеомен визнав за доцільне обороняти Пелопоннес не на Істмі, а на схилах Онея, які обвів частоколом та мурами, і, використовуючи природні дані, радше вимотувати сили противника, аніж вступати у відкритий бій з чудово навченою фалангою. Цей план оборони Клеомена завдав Антігонові неабиякого клопоту, бо в нього не було достатніх запасів харчів, а пробивати собі дорогу, коли там сидів Клеомен, було нелегко. Він пробував уночі пройти в обхід через корінфський порт Лехей (50), але зазнав невдачі і втратив при цьому кількох воїнів. Завдяки цьому в Клеомена піднявся настрій, а його воїни, підбадьорені успіхом, спокійно взялися вечеряти. Антігон, занепавши духом, змушений був шукати виходу із скрутного становища, вдаючись до інших, дуже незручних засобів. Він уже поклав був перебратися на мис Герей (51) і звідти переправити військо на кораблях у Сікіон. Цей задум, однак, вимагав тривалого часу і старанної підготовки. Але в цей час, уже під вечір, прибули до нього морем друзі Арата з Аргоса і запросили його до цього міста, запевняючи, що аргосці готуються порвати з Клеоменом. Натхненником цієї зради був якийсь Арістотель, та й простолюд охоче піддавався його намовам, незадоволений тим, що Клеомен обманув їхні надії, не відмінивши боргів. Тоді Арат узяв у Антігона тисячу п'ятсот воїнів і на кораблях переправив їх в Епідавр. Арістотель, не чекаючи його приходу, почав на чолі місцевих жителів облогу фортеці із спартанською залогою, а на допомогу йому Тімоксен привів ахейців із Сікіона.

21. Звістку про ці події Клеомен одержав під час другої варти (52). Він викликав до себе Мегістоноя і, скипівши гнівом, наказав йому негайно вирушити в Аргос на допомогу спартанцям. Річ у тім, що саме Мегістоной був тим, хто найбільш ручався за вірність аргів'ян перед Клеоменом і перешкодив йому вигнати з міста всіх підозрілих. Відправивши Мегістоноя з двома тисячами воїнів у Аргос, Клеомен стежив за діями Антігона і заспокоював корінфян,. мовляв, у Аргосі нічого поважного не сталося, лише жменька людей намагалася викликати там безпорядки.

Мегістоной увірвався в Аргос, але, загинув у бою, а тим часом обложена спартанська залога вже ледве витримувала натиск ворога. Спартанці слали до Клеомена гінця за гінцем, і Клеомен, боячись, що вороги, заволодівши Аргосом, відріжуть йому дорогу до відступу й безперешкодно пустошитимуть Лаконію, а потім підуть на Спарту, яка залишилась без захисників, вийшов з військом з Корінфа і одразу втратив його. У Корінф увійшов Антігон і поставив там свій сторожовий загін. А Клеомен підійшов до Аргоса і спробував узяти його приступом. З цією метою він зібрав усі свої війська, які йшли на місто, відтак пробив підземні ходи під Аспідою і таким чином дістався на гору, де з'єднався зі спартанцями, які все ще чинили відчайдушний опір. Звідси він по драбинах спустився вниз, здобув деякі дільниці міста і^ наказавши крітянам безперервно пускати стріли, очистив від ворога вузькі вулиці. Та коли під час бою побачив здалеку, що піхота Антігона сходить з пагорбів на рівнину; а його кіннота стрімко мчить в напрямі до міста, він відмовився від дальшої боротьби за оволодіння містом, зібрав усі свої частини, благополучно зійшов униз і вибрався за мури міста. Ось так після блискучих успіхів, яких Клеомен домігся в незвичайно короткий строк і внаслідок одного походу трохи не став володарем усього Пелопоннесу, враз усі його здобутки пішли шкереберть.

22. Після такого завершення походу Клеомен вів своє військо назад, і неподалік Тегеї ввечері гінці із Спарти принесли йому звістку про нещастя, не менше від недавніх невдач: вони повідомили, що померла його дружина Агіатіда. Він любив її так палко і так цінував над усе на світі, що навіть у хвилини найбільших своїх успіхів на війні не міг утриматись, щоб не навідуватись якомога частіше у Спарту для побачення з нею. Ця звістка приголомшила його і завдала йому такого болю, який може спричинити молодому Чоловікові лише втрата гарної на вроду, цнотливої і коханої жінки. Проте у своїй печалі Клеомен не втратив душевної рівноваги і не посоромив ні розуму, ні величі духу, але його голос, вираз обличчя і весь вигляд залишились незмінними, - він давав розпорядження начальникам і дбав про безпеку Тегеї. На світанку наступного дня Клеомен прибув у Спарту, разом з матір'ю і дітьми оплакав своє торе, а потім узявся до державних справ.

У той час єгипетський цар Птолемей запропонував Клеомену допомогу з умовою, що він дасть йому як закладників своїх дітей і матір. Клеомен довго не зважувався сказати, про це матері, хоч не раз заходив до неї в цій справі, але щоразу, коли мав заговорити про це, не міг вимовити слова. Нарешті сама Кратесіклея почала підозрювати недобре і розпитувала навіть його друзів, чи, бува, він не хоче попросити про щось, але не сміє. Кінець кінцем Клеомен все-таки набрався сміливості й розповів про що йдеться. На це вона голосно розсміялася і сказала: «Так ось про що ти стільки разів збирався поговорити зі мною, але кожного разу ніяковів. Якнайшвидше посади нас на корабель і посилай туди, де, по-твоєму, моє старече тіло може принести якнайбільшу користь, поки воно ще не цілком одряхліло від старості та бездіяльності». Коли все було підготовлене до подорожі, вони пішки подались до Тенара (53), а проводжало їх військо в повному озброєнні. До того як сісти на корабель, Кратесіклея повела Клеомена, одного, в храм Посейдона, там обняла його, понурого і пригніченого, поцілувала і попрощалася з такими словами: «Гляди-но, спартанський царю, щоб ніхто, коли ми вийдемо звідси, не побачив наших сліз або не докоряв нам за вчинок, недостойний Спарти! Бо це одне залежить від нас. А чекає нас доля, яку дасть божество». Сказавши це, вона прибрала спокійного вигляду, піднялась на борт корабля з онуком і веліла стерничому швидше відчалювати. Прибувши в Єгипет, Кратесіклея дізналася, що Птолемей саме приймає послів Антігона й веде з ними переговори, а заодно їй стало відомо, що Клеомену ахейці запропонували перемир'я, але він через неї боїться припинити з ними війну без відома Птолемея. Отже, вона негайно написала йому, щоб він у своїх діях мав на увазі лише честь і добро Спарти, а не зважав постійно на Птолемея заради однієї старої і однієї дитини. Такий дивовижний гарт духу виявляла ця жінка в скруті.

23. Тим часом Антігон захопив Тегею і пограбував Ман-тінею та Орхомен, так що Клеомен був відтіснений в межі самої Лаконії. Потрапивши у скрутне становище, він дав свободу тим ілотам, які могли викупитись за п'ять аттічних мін і таким чином на зібрані п'ятсот талантів озброїв на македонський лад додатково дві тисячі чоловік як противагу левкоаспідам (54) Антігона. Окрім того, в його голові визрів великий і надзвичайно сміливий задум. У цей час місто Мегалополь і само по .собі не було ні менше, ні слабше від Спарти, а до того ж воно могло розраховувати на допомогу ахейців і Антігона, який стояв табором зовсім близько - рукою подати, і взагалі, тоді всі вважали, що саме мегалопольці найбільш наполягали на тому, щоб ахейці викликали Антігона в Пелопоннес. Вирішивши пограбувати Мегалополь (іншої мети, певне, не міг мати цей раптовий і несподіваний хід), Клеомен наказав воїнам запастись харчами на п'ять днів і повів усе військо в напрямі до Селласії (55), начебто з наміром плюндрувати Арголіду. Звідти, однак, він стрімко спустився у володіння Мегалополя і після короткого перепочинку біля Ретея, де воїни підкріпилися обідом, рушив далі через Гелікунт просто на Мегалополь. Коли до міста було вже недалеко, він послав уперед Пантея з двома загонами спартанців з наказом захопити частину мурів Мегалополя між двома баштами, де, як він дізнався, зовсім не було вартових. Сам тим часом з рештою війська поволі продовжував похід. Пантей знайшов незахищеним не лише цей проміжок, а й взагалі значну частину мурів. Він місцями заволодів мурами безперешкодно, місцями, перебивши поодиноких вартових, зруйнував їх. За цей час підійшов і Клеомен і, поки мегапольці встигли збагнути, що сталося, спартанське військо було вже в місті.

24. Нарешті городяни усвідомили, яке лихо на них звалилося. Одні з них забирали із свого майна те, що навернулося під руку, і поспіхом тікали, інші, схопивши зброю, заступили дорогу ворогові і намагалися його відтіснити. І хоч не зуміли вони дати спартанцям належної відсічі, проте дали змогу втікачам безпечно вийти з міста, так що в неволю потрапило не більше однієї тисячі чоловік, решта ж з дітьми й жінками встигла втекти в Мессенію. Окрім того, врятувалась і значна кількість тих, хто бився на вулицях і, загородивши дорогу ворогові, прикривав утікачів. В неволю потрапило відносно небагато, але серед них були два вельми значні і впливові громадяни Мегалополя, а саме Лісандрід і Теарід. Тим-то спартанські воїни, спіймавши їх, зразу повели до Клеомена. Лісандрід, тільки-но побачив його, здалеку заволав: «Царю лакедемонян! Тобі випала нагода звершити вчинок прекрасніший і достойніший царя, ніж той, який ти щойно зробив, і через те набути великої слави!» Клеомен, здогадавшись, куди він гне, запитав: «Що ти маєш на увазі, Лісандріде? Адже, гадаю, ти не радиш мені вернути вам це місто?» А Лісандрід у відповідь мовив: «Саме це я й маю на увазі і раджу тобі не нищити таке велике місто, а наповнити його вірними друзями й надійними союзниками, бо якщо ти повернеш мегалопольцям їхню батьківщину, тим самим станеш рятівником цілого народу». Трохи помовчавши, Клеомен сказав: «Важко в таке повірити. Але хай завжди благородна справа бере в нас верх над користю!» І вирішивши так, він відправив цих двох полонених у Мессану, а разом з ними й свого посланця, який від його імені мав дати зкоду на повернення Мегалополя його громадянам за умови, що вони укладуть з ним дружбу й союз, порвавши з ахейцями. Пропозиція Клеомена, продиктована великодушними й людинолюбними міркуваннями, на жаль, була відхилена мегалопольцями, бо Філопемен не дозволив їм порушити слово, дане ахейцям, а Клеомена звинуватив у тому, що він таким чином не тільки не хоче повернути їм місто, аще й намагається на додачу заволодіти його жителями. Тому він вигнав з Мессени Теаріда і Лісандріда. Це був той самий Філопемен (56), який потім стояв на чолі ахейців і зажив великої слави серед греків, про що я пишу в життєписі, йому присвяченому.

25. Протягом усього цього часу Клеомен зберігав місто недоторканим і неушкодженим, так що ніхто навіть крадькома не привласнив собі найменшої дрібниці. Та одержавши від мегалопольців відмову, він обурився й не тямив себе од гніву. Він наказав розграбувати майно городян, статуї й картини відправив у Спарту, зруйнував і зрівняв із землею найбільш забудовані дільниці міста, після чого відійшов, боячись нападу Антігона й ахейців. А вони поки що проти нього ніяких заходів не вживали, бо в цей час ахейці проводили в Егії нараду. Арат піднявся на підвищення й довго плакав, затуливши обличчя плащем, Коли здивовані такою поведінкою присутні запитали його про причину цих сліз, він сказав: «Клеомен знищив Мегалополь». Збори було негайно розпущено - настільки вразило ахейців це страшне й несподіване щастя. Антігон спершу хотів був поспішити союзникам на допомогу, та оскільки його війська збиралися з місць зимівлі дуже й дуже повільно, він наказав їм вернутись назад і залишитись на місці, а сам з невеликим загоном подався в Аргос. Звістка про це підказала Клеомену другу ризиковану справу, на перший погляд, неймовірно зухвалу й просто-таки шалену, насправді ж, здійснену з точним розрахунком, як твердить Полібій (57). Клеомен, знаючи, що македоняни (так пише цей історик) на зиму розміщені в різних містах, а Антігон з прибічниками й незначною частиною найманців зимує в Аргосі, напав на Арголіду, розраховуючи на те, що переможе Антігона в бою? якщо сором не дозволить останньому сидіти на місці, якщо, той не наважиться вступити в бій, то накличе на себе гнів і зневагу аргів'ян. Так воно й сталося. Бо коли спартанці почали пустошити Арголіду, все з неї забирати, всю худобу гнати в Лаконію, аргів'я-ни не могли на це дивитись байдуже. Охоплені обуренням, вони юрмились перед дверима македонського царя, кричали й вимагали, щоб він вийшов на бій з ворогом або передав командування іншим, здібнішим людям. Але Антігон, як і личить розумному полководцю, вважав, що не слід наражати себе на небезпеку всупереч здоровому глуздові, а на лайку й образи, які сипались на нього, не звертав уваги, і через те не вирушив на бій, дотримуючись своїх попередніх задумів, так що Клеомен зміг підійти з військом до самих мурів Ар-госа і, поглузувавши і сплюндрувавши все навколо, безперешкодно відступив.

26. Трохи згодом, дізнавшись, що Антігон знору йде на Тегею, щоб звідти напасти на Лаконію, Клеомен швидко зібрав свої війська і, оминувши Антігона крутими дорогами, наступного дня вдосвіта з'явився поблизу Аргоса, плюндруючи угіддя на рівнині. Спартанці не стали жати хліб серпами й не косили, як це звичайно роблять, а почали гамселити довгими дрюками, витесаними на зразок великих мечів, і, немов граючись, нищили без найменшого труда весь урожай. Але коли спартанці підійшли до гімнасія Кіларабіса й хотіли й,ого підпалити, Клеомен не дозволив їм це зробити, даючи зрозуміти, що і зруйнування Мегалополя було радше наслідком гніву, аніж учинком, що приносить славу. Антігон негайно повернув в Аргос і розставив вартових на всіх навколишніх висотах та перевалах, але Клеомен, удаючи, що це його зовсім не турбує, відправив у місто посланців з вимогою дати йому ключі від храму Гери, бо цар перед відходом хоче принести жертви богині. Насправді, цей хід мав за мету хитрощами обманути ворога. Посміявшись з недотепності противників, він приніс жертву богині при зачинених дверях храму, потім повів військо на місто Фліунт, а звідти, прогнавши залогу з Олігірта й оминувши Орхомен, вернувся в Лаконію (58). Ці успіхи не лише підбадьорювали й додавали відваги співвітчизникам Клеомена, а й серед ворогів здобули йому славу визначного полководця, гідного великих подвигів. Бо вести війну одночасно проти македонського війська, всього Пелопоннесу та засобів царської скарбниці силами одного лише міста, до того ж не тільки зберігати Лаконію недоторканою, а й ще пустошити ворожий край та здобувати велелюдні міста - хіба це не можна визнати доказом виняткового обдаровання й великого розуму?

27. Однак той, хто перший сказав, що гроші - це основа всього, мав, мені здається, передусім на увазі війну. Ось і Демад (59) коли афіняни хотіли спустити на воду нові трієри й набрати для них людей, а грошей на це не мали, сказав: ^Спершу треба замісити хліб, а потім уже думати про посади на кораблях». Переказують, що й Архідам (60) у далекі часи - на початку Пелопоннеської війни, коли союзники вимагали, щоб кожному був визначений точний розмір внеску для ведення війни, відповів: «Війна не живиться відміряними пайками». Подібно досвідчені борці, які мають значний запас тілесних сил, затягують бій і таким чином виснажують навіть вправних і спритних противників до повної перемоги над ними. Так само й Антігон, маючи у своєму розпорядженні невичерпні засоби для ведення тривалої війни, знесилив до знемоги і врешті-решт подолав Клеомена, який вже ледве спроможний був оплачувати, та й то скупо, найманців і годувати своїх громадян. Але, з другого боку, час певним чином працював і на користь Клеомена, тому що внутрішнє становище Македонії вимагало повернення Антігона додому. Бо під час його відсутності варвари почали непокоїти й пустошити Македонію. У той же час із півночі навалилося величезне військо іллірійців , і македоняни, яким давалися взнаки ці спустошливі напади, закликали Антігона до повернення в Македонію. І мало чого бракувало, щоб лист про ці події прийшов ще до битви з Клеоменрм. Отримавши таку звістку, Антігон, напевно, негайно відійшов би і, не задумуючись, попрощався б з ахейцями. Та що вдієш, коли доля, котра любить впливати на найважливіші справи якоюсь незначущою обставиною, і в цьому випадку показала вагу й силу випадковості. Бо зразу після битви коло Селласії , в якій Клеомен утратив і владу, і батьківщину, до Антігона прибули посланці, які відкликали його в Македонію. Ця обставина робить нещастя Клеомена особливо жалюгідним. Адже якби він зумів ще два дні протриматись, ухиляючись від вирішальної битви, йому взагалі не потрібно було б битися, а після відходу македонян він міг би укласти з ахейцями договір на корисних для себе умовах. Але, як ми вже згадали, відчуваючи брак грошей, він ризикував спробувати щастя в бою, в якому виставив двадцять тисяч воїнів (так подає Полівій (63)) проти тридцяти тисяч противника.

28. У битві коло Селласії, яка закінчилася поразкою Клеомена, він проявив себе відмінним полководцем неабиякої особистої відваги. І спартанці билися під його проводом з неймовірною самопожертвою, та й найманці заслужили похвали, але долю битви вирішили перевага македонян в озброєнні й удар важкоозброєної фаланги. А Філарх твердить, що основною причиною поразки Клеомена була зрада. За його словами, Антігон насамперед наказав іллірійцям і акарнанцям (64) непомітно обійти й оточити один із спартанських флангів - той, на чолі якого стояв Евклід, брат Клеомена, і тільки потім вишикував решту війська. Клеомен, спостерігаючи за діями противника з високого місця і не бачачи ніде іллірійських та акарнанських військ, стривожився, чи, бува, не захоче Антігон вжити їх для нападу ззаду. Тому-то він покликав Дамотеля, якому підлягали критії , і наказав йому перевірити, чи часом не загрожує їм якась небезпека ззаду і з боків. Оцей Дамотель, як кажуть, повідомив Клеомену, що нічого їм боятися, бо там, мовляв, усе в порядку, і радив йому головну увагу звернути на тих, що вдарять на спартанців спереду. Отже, Клеомен, повіривши його повідомленню, рушив на Антігона, силою натиску спартанських воїнів відкинув македонську фалангу назад і приблизно п'ять стадіїв переможно гнав відступаючих македонян. Раптом через деякий час фланг, очолюваний Евклідом, був оточений. Зупинившись і усвідомлюючи силу небезпеки, Клеомен вигукнув: «Ти пропав, найдорожчий мій брате, ти пропав, але ти служитимеш зразком мужності для спартанських дітей, а жінки будуть тебе звеличувати в піснях». Евклід і його воїни загинули на полі бою, а переможні македоняни, подолавши їх опір, кинулись на Клеомена. Клеомен, бачачи, що в його ряди вкрався переполох і ніхто вже неспроможний чинити опір ворогові, вирішив рятувати своє життя. Передають, що тоді загинула сила-силенна найманців, а із спартанців полягли майже всі, бо із шести тисяч урятувалося лише двісті чоловік.

29. Добравшись до Спарти, Клеомен порадив громадянам, які вийшли його зустрічати, впустити Антігона в місто, а також заявив, що він, допоки житиме, діятиме так, як вимагатиме добро батьківщини. Бачачи, що спартанські жінки підбігають до воїнів, які з ним врятувалися, допомагають їм знімати зброю й подають їм пити, він також пішов у свій дім. Але коли молода полонянка, з вільних громадянок Мегалополя, яку він привів після смерті дружини, підійшла і хотіла пригостити його чим-небудь, як звичайно після повернення з походу, він відмовився від напою, хоч знемагав від спраги, і навіть не сів, хоч ледь тримався на ногах, а як був у панцирі, обперся ліктем об якусь колону, схилив голову на зігнуту руку і так трішки відпочив, перебираючи в думці всі можливі плани дальших дій. Незабаром він разом з друзями поквапом подався в Гітій(66). Там вони сіли на заздалегідь підготовлені кораблі й випливли в море.

30. Тим часом Антігон підступив до Спарти і зразу ввійшов у місто, з мешканцями обійшовся по-людяному, нічим не принизив і не зневажив гідності Спарти, але відновив попередні закони й державний лад. Принісши богам жертви, він на третій день вирушив у зворотну путь, бо дізнався, що в Македонії йде жорстока війна і країну плюндрують варвари. До того ж у Антігона посилилась хвороба - сухоти з сильним кашлем і тривалим харканням. Однак, він не піддавався недузі, а зібрав усі сили для боротьби за свою країну й помер славною смертю після кровопролитної війни й великої перемоги над варварами. Імовірно (в усякому разі, так пишуть Філарх та його послідовники), що під час битви він надривним криком розірвав собі нутрощі, але в звичайних розмовах побутує погляд, начебто після перемоги Антігон голосно заволав на радощах: «Який чудовий день!» - після чого в нього появилася сильна кровотеча з горла, безупинна гарячка і, нарешті, настала смерть. Оце стільки про Антігона.

31. Клеомен поплив на Кіферу (67), потім на інший острів - Егалію з наміром переправитись у Кірену (68). Однак на Егалії один з його друзів на ім'я Терікіон, який у своїх учинках проявляв неабияку кмітливість, а в мові - високопарність і самовпевненість, так озвався до нього, коли одного разу поруч нікого не було: «Царю! Ми проґавили найпочеснішу смерть - смерть на полі бою, хоч ми говорили і всі це чули, що Антігон не переможе інакше спартанського царя, хіба що переступивши через його труп. Але залишилась нам ще інша смерть, славою і мужністю найближча до тої. Бо куди ми пливемо, нерозумно тікаючи від близької біди й женучи за тією, що чекає нас десь далеко? Якщо тільки нащадкам Геракла не соромно слугувати спадкоємцям Філіппа й Александра, то ми можемо з користю відмовитись від далекої подорожі, здавшись Антігону, який, безперечно, настільки вище стоїть від Птолемея, наскільки македонська зброя перевершує єгипетську. Якщо ми вважаємо несумісним з нашою гідністю підпорядковуватись владі того, хто переміг нас у бою, то навіщо нам шукати володаря, який не є нашим переможцем, хіба тільки для того, щоб показати, що ми слабші не лише від Антігона, від якого ми тікаємо, а й від Птолемея, перед яким запобігаємо, тобто від двох зразу? Може, скажемо, що їдемо туди заради твоєї матері? Воістину прекрасним і завидним видовищем буде для неї, коли вона перед жінками двору хизуватиметься своїм сином, що з царя став полоненим і вигнанцем! Чи не краще для нас, поки ми володіємо нашими мечами, а перед нашими очима видніють береги Лаконії, розквитатися тут з нашим життям і виправдати себе перед тими, хто загинув за Спарту коло Селласії, ніж сидіти в Єгипті й чекати звістки, кого Антігон призначив сатрапом?» На ці слова Терікіона Клеомен так відповів: «Невже ти, слабодуху, докотився до того, що шукаєш найлегшого, яке кожен може собі заподіяти, причому тобі здається, що показуєш неабиякий взірець відваги, не усвідомлюючи, що твоя втеча від життя стократ гірша від втечі з поля бою? І кращі за нас відступали перед ворогом, чи зраджені долею, чи внаслідок чисельної переваги противника, але той, хто відступає перед труднощами й нещастями або перед осудом і людським поговором, той стає переможеним через власну слабість. Самогубсто має бути не втечею від дій, а самою дією! Бо ганебно жити лише для себе і вмерти заради себе. А ти саме до цього нас заохочуєш, кваплячись звільнитися від нинішніх життєвих ускладнень і не маючи перед собою ніякої благородної чи корисної мети. Я вважаю, що ні тобі, ні мені не личить втрачати надії на краще майбутнє нашої вітчизни, а коли надія ця підведе - ось тоді ми помремо з охотою». На це Терікіон не озвався ні словечком, і але тільки-но трапилась йому нагода відійти від Клеомена, він пішов- на берег моря й наклав на себе руки?

Додати в закладки

  
Переклад Translate