Додати в закладки

  
Переклад Translate

Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.

Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Геліодор Ефіопіка (уривки) Переклад В.Зданевича

Геліодор Ефіопіка (уривки) Переклад В.Зданевича

© Геліодор

© В.Зданевич, 1968

Джерело: Антична література: Хрестоматія. Упорядник О.І.Білецький. К.: Радянська школа, 1968 (2-ге видання). 612 с. С.: 372-375.

OCR & Spellcheck: Aerius (ae-lib.org.ua) 2003

Твір Геліодора з Емеси (в Сірії), письменника, який жив напевне в III столітті н. є.,- «Ефіопські історії, або про Теагена і Харіклею» - належить до типу любовно-пригодницького роману дуже складної і обдуманої композиції. Автор розпочинає історію своєї закоханої пари - Теагена й Харіклеї - не з оповідання про те, як вони зустрілися, покохали одно одного, а з моменту найвищого напруження дії, про попередні пригоди читач довідується згодом. Але, за винятком цієї зовнішньої властивості, роман відзначається від інших тільки більшим нахилом автора до фантастичних географічних і етнографічних описів. Закохана пара - Теаген і Харіклея, яких ми напочатку зустрічаємо в полоні у розбійників, далі визволяються, мандрують і втрачають одно одного в своїх мандруваннях, потрапляють у новий полон і сходяться аж у кінці роману, що складається з десятьох частин (книг), після того, як Харіклея знаходить свого батька, який царює на той час в Ефіопії. Складність перипетій, безліч вставних епізодів, навмисна заплутаність плану - все це доводить, що автор найбільше натискує на зовнішню зацікавленість: очевидно, вже існували такі читачі, які потребували штучних засобів збуджувати інтерес до читання.

1. День уже розпочинавсь, і сонце золотило маківки гір, коли люди, одягнені як розбійники, піднялись на гору, що насувається до Нілу біля так званого Гераклейського гирла, і, спинившись на деякий час, розглядали море, що простяглеся перед ними. Вільна від кораблів далечінь не обіцяла жодної поживи, і вони втопили очі в берег. Ось що вони побачили тут. Прип'ятий мотузками до суходолу, стояв коло берега корабель. Хоч на ньому не видно було людей, він був добре навантажений. Це побачили навіть ті, що стояли далеко: вода підходила до третьої смуги судна. На березі лежали скрізь тіла щойно вбитих людей, дехто з них уже помер, інші, напівживі, ще звивалися в останніх корчах, свідчивши цим, що бій недавно закінчився. Але це не були наслідки звичайної сутички: так сумно закінчилося нещасливе бенкетування. Столи ще були повні різних страв; деякі боком лежали на землі; їх, як щити, тримали в руках замордовані під час несподіваного нападу; під іншими столами дехто заховався, сподіваючись тут знайти собі порятунок. Перевернені застільні чаші випали з рук тих, хто пив або шпурляв ними, як камінням. До цього примусило нагле нещастя. Ось так лежали вони: хто зарубаний сокирою, кому вкоротив життя кинутий з берега камінь, кого дістав добрий дрючок, не одного спалила пожежа, але більшість влучила ворожа стріла. На невеликому просторі доля поєднала тисячі різних явищ: вино з кров'ю, боротьбу з бенкетом, мордування з питвом, божественні узливання з різаниною - і таке видовище постало перед очима єгипетських розбійників. Люди стояли [372] на горі і дивилися; вони не могли зрозуміти, що тут скоїлося. Вони бачили побитих, але ніде не помітили переможців. Хоч боротьба була блискуча, ніхто не торкнувся здобичі, і самотній, позбавлений екіпажу корабель, мов з дужою охороною, спокійно стояв на якорі. Цілий-цілісінький. Не розуміючи, що відбулося, дивились вони на поживу, потім кинулись уперед, щоб заволодіти нею, наче переможці.

2. Уже недалеко були вони від корабля й мертвих, як їм впало у вічі ще дивовижніше явище. На скелі сиділа дівчина невимовної краси, мов справжня богиня, і журно, але гордовито дивилася перед себе. її голову вінчали лаври, за плечима висів у неї сагайдак, під лівою пахвою тримала вона лук, а ліва рука кволо повисла донизу; спершись на коліно правою рукою, підпирала вона пальцями обличчя і, не рухаючись, дивилась на юнака, який лежав перед нею. Виснажений від ран, здавалося, він починав прокидатися після важкого смертеподібного сну. Навіть у такому стані звертала на себе увагу його мужня краса, і червоні плями крові ще яскравіше відбивали незвичайну блідість обличчя.. Від великого болю очі його стулялись, але палка потреба бачити дівчину їх знову зводила догори. Зітхнувши глибоко, він сказав тихо: «O моя насолодо, чи вже ти справді врятувалася? Хіба ти не загинула під час жорстокої навали? Невже й після смерті ти не можеш мене залишити і піклуються за мою долю твій привид і твоя душа?» - «Від тебе залежить,- відповіла дівчина,- чи живу, чи ні. Ти бачиш оце (вона показала на меч, що лежав на колінах у неї), від його допомоги стримав мене лише твій подих». І з цими словами скочила вона із скелі. Зачаровані й перелякані, мов блиснула перед ними блискавка, поховались розбійники в кущі. А коли встала вона і забряжчали в сагайдаку від швидкого руху стріли, заблищав на сонці гаптований одяг, здалася вона їм чимсь нелюдським з своїми довгими косами, що спадали з-під вакхічного вінка. Злякались вони того, що побачили, але ще більше завдало їм жаху те, що раніше тут сталось їм невідоме. Дехто сказав, що це богиня і саме Артеміда, яку по-тутешньому називають Ізідою, інші вважали її за крицю, яка богом натхнена, вчинила те страшне вбивство, що було перед ними. Так їм здавалося, але правди не знали вони.

Кинулася дівчина до юнака, обгорнула його своїми руками, плакала, цілувала, обтирала йому рани, гірко зітхала і не вірила, що це він біля неї. Це навело єгиптян на інші думки. «Хіба так може поводитись богиня? - сказали вони.- Чи може щиро любити смертне тіло божа істота?» І сміливіше посувались уперед, щоб дізнатись правди. Отже, підбадьорились розбійники і збігли в долину. А дівчина продовжувала обтирати рани юнакові. Спинилися вони і стояли за нею, не знаючи, що їм казати, що їм робити...

3. ...Розбійники підійшли ще ближче, стали навпроти і неначе намагалися щось робити. Знову вгору звела очі дівчина і, чорні зловісні обличчя побачивши, сказала: «Коли ви тіні забитих, то турбуєте нас несправедливо: здебільшого ви самі собі життя вкоротили. Якщо і через нас призвелося, то хіба ми в тому винні, що життя своє й честь боронили? Коли ви не тіні, то з розбійників будете напевне. Ви вчасно з'явились: забийте нас, припиніть наші муки». Так вона сумувала. Розбійники нічого не зрозуміли з того, що вона їм казала, без варти залишили її на місці, надто була безпорадна, і подалися до моря, щоб грабувати судно. Не звернувши уваги на інші речі, хоч їх було багато, до того найрізноманітніших, набрали вони, хто скільки хотів, золота, срібла, дорогоцінного каміння, шовкових убрань. Коли побачили, що вже досить пограбували,- адже ж таку силу речей настягали, що і розбійничу ненажерливість задовольнити можна,- розклали вони на березі пограбоване, на [373] окремі купки його поділивши, що не вартістю речей, а вагою різнились. Що ж до, . хлопця й дівчини, то їхню долю думали вирішити потім. Тим часом з'явилася нова розбійницька юрба на чолі з двома ватажками. Попередні грабіжники - їх було лише десять,- побачивши, що ці втроє за них дужчі, покидали здобич, нічогісінько з неї не взявши, боячись страшенно погоні, втекли якнайшвидше. Отже, вдруге дівчина з юнаком розбійникам дістались як пожива, хоч ті їх силоміць і не брали. Поспішаючи захопити здобич, розбійники не могли здати собі справи, що тут досі діялось, і, здивовані, деякий час тримались здалека. Вони були певні, що це ті, що розбіглися, вчинили душогубство і залишили таку силу мертвих. Здивувала їх своєю красою і гордим поводженням дівчина в чужоземному вбранні, яка немов не бачила того жаху, що коло неї коївся, нічого знати не хотіла, крім юнака і його страждань, відчуваючи їх, як свої власні. Привернув до себе їхню увагу і юнак, який мав таке гарне обличчя, був високий на зріст. Набираючи поступово сили, він видужував потроху.

4. Нарешті під'їхав ватажок до дівчини, поклав руку їй на плече, так відзначаючи свою владу над нею, і наказав їй підвестись та йти за ним слідом. Нічого майже з його слів не зрозумівши, дівчина догадалася, проте, що її він кличе, пригорнула до себе юнака,- той її теж не відпускав,- схопила меч і сховала його за пазуху, вирішивши вкоротити собі життя, коли заберуть її саму. Ватажок зрозумів справу не так із слів, як з рухів дівчини. Сподіваючись знайти в юнакові добру підмогу в своїх справах, коли той очуняє, зсадив він із сідла щитоносця, зліз і сам, а на коней звелів посадити полонених. Розбійникам наказав спакувати здобич і посуватись за ним, а сам ішов поруч пішки і дивився, щоб ні юнак, ані дівчина не випали з сідла. Справді сталось щось надзвичайне: мов раб, виступав переможець, ставши слугою полонених. Так іноді благородство й краса панують навіть над серцем розбійника, підкоряючи собі й суворі душі.

5. Пройшовши з дві стадії вздовж берега, звернули розбійники до стрімчастого узгір'я і залишили море від себе праворуч. Після великих зусиль піднялись вони вгору, спустились на той бік і попрямували до озера, що було за горою. Ось яке воно. Усю цю місцевість єгиптяни звуть країною пастухів. Власне це улоговина, яка після поводі Нілу стає озером. Посередині воно безмірно глибоке, по краях переходить у болото, що є його берегом. Тут і живе в Єгипті все, що ледве з води виринає; другий живе в баржі, що разом йому і човном, і житлом є; тут господарюють жінки, тут вони й народжують. Як народилась дитина, годують спочатку її своїм молоком, а далі - в'яленою рибою., Коли починає кричати дитина, прив'язують її за нижню частину ноги мотузком, але так, щоб могла посуватись, не далі, проте, як до краю баржі або хатини. Отже, замість няньки її кайданці піклують.

6. Цілком зрозуміло, що багатьом з пастухів, які тут народились, озеро є батьківщиною: воно їх годує, воно їм твердиня під час грабіжницьких наскоків. Збігається сюди все, що живе з грабіжництва: вода, як мури, захищає його, а густий очерет скидається на частокіл. Чимало тут кручених і звивистих стежок, чудово знайомих тубільцям, але чужинцям неприступних. Природа створила проти ворожого наступу могутню фортецю. Так справа стояла З озером і пастухами, які жили на ньому.

7. Сонце схилилось уже па захід, коли розбійницький ватажок підійшов із своїм загоном до озера. Полонених зняли з коней, а здобич перенесли в човни. Величезна юрба розбійників, що залишалась удома, вискочила з різних закутків і кинулась зустрічати ватажка, вітаючи його, як свого царя. Коли побачили вони силу здобичі і дівчину, що своєю красою була схожа на богиню, [374] постала в них підозра, що пограбовано якусь святиню або багатий храм. Що ж до дівчини, то вагались у своїх міркуваннях, чи це жриця була, чи відживлений образ богині. Вихваляючи голосно хоробрість ватажка, супроводили вони його до помешкання. Це був малесенький острів, що трохи далі від інших лежав на середині озера і міг вмістити лише його родину та декого з близьких. Діставшись додому, наказав він юрбі розходитись по хатах, а вранці знову зібратись, а сам залишився з невеличким гуртком своїх постійних товаришів. По короткій вечері, в якій він брав участь разом з іншими, доручив ватажок юнака з дівчиною незадовго до цього полоненому молодому грекові, щоб через нього з ними вести розмову. Житло їм призначив недалеко від себе, наказавши грекові доглядати юнака і захищати від образи дівчину. Стомлений дорогою, з думкою про свої справи, пішов він спочивати.

8. На озері настала тиша. Було близько першої нічної варти. Опинившись на самоті, почали полонені гірко скаржитись на нещасну свою долю. Я гадаю, що це сама ніч, коли ніщо зовнішнє не притягало уваги, так загострила їх страждання, довела їх до такого розпачу. Дівчина, яка з наказу ватажка містилась на окремому ліжку, так ридала й голосила: «O Аполлоне, як тяжко караєш ти нас за нашу провину! Хіба для покути не досить того, що ми зазнали? Ми позбавлені того, що нам потрібне і любе! Ми вже були в руках у піратів! А тепер, коли ми безліч морських небезпек подолали, хіба не володіють нами розбійники на суходолі? Те, що нас зараз чекає, не гірше хіба за те, що відбулося? Що саме, кінець кінцем, тебе заспокоїть, як не ганебна смерть, що прийму я її, як насолоду? Коли хтось має соромом мене вкрити, мене, якої не торкнувсь навіть Теаген, раніш я вкорочу собі життя, ніж це станеться, і чистою, як і зараз, заховаю себе до смерті! Найкращим моїм смертним вбранням буде чеснота, а ти-найжорстокішим з суддів!» Теаген не дав їй далі говорити.- «Облиш,- сказав він,- моя люба, моє життя, Харіклеє. Ти маєш так сумувати, але ти більше гніваєш бога, ніж ти гадаєш. Він хоче, щоб його вблагали, а не лаяли. Молитвами, а не скаргами можна вмилостивити бога!» Відповіла йому Харіклея: - «Ти кажеш правду. Але як ти себе почуваєш?» - «Краще,- відповів він,- з сьогоднішнього вечора і до того часу, як цей молодий грек заспокоїв жагучий біль моїх ран»...

© Aerius, 2003

Додати в закладки

  
Переклад Translate