Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Банки: сучасні інформаційні технології - Костіна
Глава 2. Банківська система
2.1. Фінанси банків
Розглянемо деякі базові поняття банківської справи.
Банки – одна з найважливіших структур ринкової економіки. Це економічна інституція, яка акумулює тимчасово вільні кошти (вклади), надає кредити, здійснює грошові розрахунки, випускає в обіг цінні папери тощо.
Банківська діяльність підвищує ефективність суспільного виробництва, сприяє зростанню продуктивності суспільної праці.Україна поступово переходить до нової економічної системи, що будується на ринкових відносинах. Ринковій економіці потрібна власна банківська система. В Україні її структура представлена двома рівнями: Національним банком України (НБУ) та комерційними банками різних форм власності, спеціалізації й територіального рівня.
Комерційні банки – це основа кредитної системи країни, до якої належать кредитні організації, що здійснюють різні банківські операції для своїх клієнтів на основі комерційного рахунку. Головна мета комерційного банку (КБ) – оперативне отримання їх засновниками і клієнтами широкого спектра банківських послуг (наприклад, отримання кредитів), вирішення засновниками за допомогою власного банку проблем, отримання максимального прибутку для акціонерів, а також для власного розвитку.Залежно від форми власності КБ поділяються на приватні й державні. Наприклад, державними КБ сьогодні є Ексімбанк і Ощадбанк. Залежно від обсягу операцій КБ бувають універсальними чи спеціалізованими (наприклад, інвестиційні, депозитні тощо), а залежно від територіальної діяльності – міжнародними, національними та регіональними.
Управління фінансами комерційного банку – це складний процес управління формуванням коштів банку (власних і залучених) та їх розміщенням під час здійснення різних активних операцій, а також фінансове посередництво, консультації з фінансових питань тощо.Загальною метою управління фінансами комерційного банку є отримання прибутку при різних обмеженнях, які вводяться керівними органами.
Фінансовий аналіз у КБ – це:– визначення показників, які характеризують виконання нормативів діяльності КБ, що їх встановлюють регулюючі органи;
– визначення та аналіз показників ефективності процесу управління капіталом банку (власними коштами);– здійснення розрахунків, пов’язаних із визначенням цінностей (власних і залучених), що знаходяться у КБ;
– визначення та аналіз показників, які характеризують загальний процес управління активами операцій з урахуванням забезпеченості ліквідності вкладених у банк засобів;– аналіз факторів, що впливають на фінансовий стан і результати діяльності банку;
– здійснення розрахунків, пов’язаних з визначенням прибутковості різних активних операцій КБ як на етапі їх планування, так і при поточному управлінні.Введемо декілька понять, що використовуються в роботі банків.
Аваль – вексельне поручительство особи (аваліста), що бере на себе відповідальність за виконання вексельних зобов’язань іншої особи – акцептанта, векселедавця, індосанта.Авізо – письмове повідомлення клієнта, переважно про зміни у розрахункових операціях, яке містить номер, дату і характер виконаної операції, суму та номер рахунка, дані платника, одержувача тощо.
Ажіо – перевищення ринкових курсів золота, грошових знаків, векселів, цінних паперів їх номінальної (офіційної) вартості.Акредитив – платіжний документ, на підставі якого одна кредитна установа дає розпорядження іншій сплатити пред’явнику акредитива визначену суму грошей із спеціально заброньованих коштів.
Активи – все, чим володіє компанія і що їй належить (обіговий капітал, основний капітал, нематеріальні активи).Акцепт – згода на оплату або гарантування оплати грошових і товарних документів та на укладання угоди на запропонованих умовах.
Баланс, балансовий звіт – головний інструмент для вивчення діяльності комерційного банку; визначає розміщення бухгалтерської інформації про стан справ банку, яка демонструє баланс між активами і пасивами та власним капіталом підприємства.Банки-кореспонденти – банки, пов’язані між собою системою міжбанківських депозитів.
Банківська холдингова компанія – банківська корпорація, яка здійснює контроль за одним чи більше банками, що володіють пакетом їх акцій.Власний капітал банку – активи мінус пасиви.
Гроші – особливий товар, який виконує роль загального еквівалента товару та є загальним засобом обміну.Депозитарій – місце для зберігання цінних паперів.
Депозити – цінні папери (акції, облігації тощо), поміщені на зберігання в кредитні установи (банки); грошові суми, вкладені на зберігання у кредитні установи під певний процент.Дисконт – сума відсоткових грошей.
Дисконтування – в загальному випадку означає визначення суми вкладених коштів на певний час за умови, що в майбутньому ця сума дорівнюватиме заданому значенню.Інкасо – банківська операція, за якою банк отримує потрібні гроші на підставі розрахункових документів від імені і за рахунок своїх клієнтів.
Іпотечні банки – спеціалізуються на видачі довгострокових позик (іпотечного кредиту) під заставу нерухомості, землі, будівель.Кліринг – система безготівкових розрахунків за товари, цінні папери, послуги, що заснована на врахуванні банками взаємних платіжних вимог і зобов’язань.
Котирування – визначення курсу валют.Маржа – різниця між курсами купівлі і продажу іноземної валюти.
Моніторинг – спостереження за фінансовою та виробничою діяльністю компанії.Платоспроможний банк – банк, активи якого перевищують пасиви.
Прості відсотки – визначається сума відсотків упродовж усього терміну, виходячи з початкової суми незалежно від кількості періодів нарахування та їх тривалості.Складні відсотки – при їх обчисленні сума відсотків, нарахованих після першого періоду, додається до суми вкладу; за другий період обчислення відсотки нараховуються з початкової суми плюс відсоток, нарахований після першого періоду, і так далі.
Сертифікат – документ, який засвідчує володіння цінними паперами.Сертифікат депозитний – свідоцтво про терміновий процентний вклад у КБ.
Чартер – документ на право проведення банківських операцій.Чек – документ, що містить письмове розпорядження власника рахунка (чекодавця) кредитній установі, яка його обслуговує, сплатити певну суму грошей чекоотримувачу.
Чекові депозити – вклади до запитання.Чеки на інкасо – чеки, які знаходяться “на шляху” до банку, тобто чеки в процесі інкасування.
Наведемо структуру типового балансового звіту банкуАктиви:
· касова готівка;· залишки на рахунках у НБУ;
· чеки на інкасо;· залишки на рахунках у банках-кореспондентах;
· позички, надані будь-яким банком;· депозитні сертифікати;
· векселі;· цінні папери;
· облігації;· банківські приміщення, техніка тощо.
Пасиви:· депозити:
· до запитання;· закладів;
· ощадні;· дрібні термінові вклади;
· значні короткострокові вклади;· заборгованість за закладними;
· цінні папери, продані на умовах обов’язкового зворотного викупу.Операційна техніка та облік у банках. Основним об’єктом бухгалтерського обліку у банках виступають власні та залучені грошові кошти, оборот яких виконується в будь-яких банківських операціях.
Банківська операція – це дія, спрямована на виконання банківських функцій.Бухоблік відображає операції, що виникають у процесі діяльності банків, а операційна робота будується на його основі.
Операції банків та їх облік відображають процеси, що виникають та враховуються в господарстві – на підприємствах, об’єднаннях, організаціях, установах.Банківський облік – це:
· контроль за виконанням кредитного касового, валютного планів та плану капіталовкладень;· контроль за станом безготівкових розрахунків, касового виконання держбюджету;
· контроль за зберіганням грошових коштів і матеріальних цінностей;· контроль за правильним використанням власних засобів та залучених ресурсів;
· контроль за правильністю інших операцій, які виконує банк.Розглянемо основні поняття, які використовуються в банківському обліку.
Активні розрахунки бухобліку показують розміщення коштів.Активно-пасивні розрахунки бухобліку поєднують розміщення та джерела коштів.
Бухгалтерська проводка – зазначення номерів розрахунків за дебетом та кредитом, а також суми операцій.Пасивні розрахунки бухобліку відображають джерела коштів.
Позабалансові рахунки бухобліку – рахунки, на яких враховуються цінності, що не належать до активів банку.Прості проводки – стосуються двох рахунків.
Розрахунок бухобліку – відображення стану та руху об’єктів бухобліку.Складні проводки – стосуються трьох і більше рахунків.
У бухобліку банку ведуться два види рахунків.Синтетичний рахунок – відображає дії, виражені тільки у грошовому вимірі, і дає загальні показники в економічно однорідних групах засобів.
Аналітичний рахунок – доповнює синтетичний, розподіляючи його показники на складові елементи і використовуючи грошові та натуральні виміри.Основою бухобліку є систематизація об’єктів розрахунку щодо рахунків бухобліку.
Відповідно до рахунків бухобліку балансові рахунки поділяються на:– рахунки першого порядку – більш загальні дії обліку;
– рахунки другого порядку – деталізують рахунки першого порядку.У повсякденних балансах рахунки другого порядку не відображаються, а відокремлюються у звітних.
Найважливіша особливість бухобліку в банку – щоденне завершення всіх процесів обліку, зіставлення даних про обороти та залишки на аналітичних і синтетичних рахунках та зіставлення сальдового балансу на рахунках першого порядку і позабанківських рахунках.Сучасний бухоблік та операції в банку засновані на автоматизації за допомогою ПК.
Комп’ютерний бухоблік операцій пов’язаний із автоматизованим:· виконанням логічних та контрольних процесів за інкасовими та позичковими операціями;
· нарахуванням відсотків на позичкових, поточних та розрахункових рахунках;· розподілом прибутків між державою та банком і нарахуванням податків;
· виготовленням авізо за початковими оборотами і комплексною обробкою відповідних оборотів на основі взаємних розрахунків на банківських засадах;· проведенням статистичних операцій;
· веденням періодичної звітності.Ці та інші функції виконують операційні працівники (операціоністи).
Бухгалтерський баланс – це найважливіша форма звітності банків і ефективний засіб контролю поточної операційної та облікової праці.Структура балансів визначається функціями банків.
Номенклатура рахунків балансу побудована на двоступеневій десятковій системі і містить:– рахунки першого порядку (два знаки, тризначна нумерація);
– рахунки другого порядку (один знак, не більше десяти в кожному рахунку першого порядку, двозначна нумерація); деталізують дані рахунків першого порядку.Номенклатура рахунків балансу НБУ побудована за розділами, в яких знаходяться рахунки першого і другого порядку за їх економічною однорідністю.
На позабалансових рахунках враховуються цінності, документи та деякі доручення, виконання яких потребує пильного контролю і які згруповані у розділи за однорідністю об’єктів обліку.Позабалансові рахунки НБУ можуть групуватися в наступні розділи: резервні фонди грошових білетів і розмінних монет; забезпечення; документи з розрахункових операцій; документи й цінності за іноземними операціями; документи довгострокового виконання; борги, записані у збиток, тощо.
Банківські документи. Основою бухобліку в банку є документи, що містять необхідну інформацію про облікові процеси. Банківські документи поділяються на вхідні та вихідні.Вхідні, у свою чергу, поділяються на документи клієнтів та банківські. Документи клієнтів: платіжні вимоги; платіжне доручення; заява про відмову від акцепту; реєстр чеків; грошові чеки; чеки фінорганів; заяви на внесок готівкою; бюджетні доручення; розклад витрат; форма № 5; заява на акредитив; вільна платіжна вимога; вільне платіжне доручення тощо. Ці документи можуть бути: дебетовими та кредитовими; прибутковими та витратними. Банківські документи: авізо; меморіальний ордер; квитанційні книжки; позабалансові ордери; касові ордери; підсумкові картки; табуляграми тощо.
Вихідні документи поділяються на оборотно-сальдові відомості та оборотно-сальдовий баланс. Оборотно-сальдові відомості: касовий журнал; поштові початкові авізо; телеграфні авізо; відомості відповідних авізо; реєстр видачі початкових авізо тощо. Оборотно-сальдовий баланс: розшифрування приватних рахунків за касою; відомості за бюджетами; відомості нарахування відсотків; приватний рахунок за балансовим рахунком 902.2.2. Гносеологічні особливості банківської системи
Не існує точних відомостей про те, коли виникли банки, які операції вони виконували, що спонукало їх розвиток. Сучасна література нагромадила значну кількість інформації про гроші за всі часи їх існування. При цьому роль кредитних установ у цьому процесі знайшла своє специфічне пояснення. А опис процесу виникнення банків в економічній літературі настільки суперечливий, що виникає багато питань щодо їх справжньої природи і функціонування.
Вважається, що банк як особлива організація, що працює із специфічним товаром, яким є гроші, виник не у зв’язку з розвитком товарно-грошових відносин, а у той період, коли з’явилася потреба у спеціальних установах, які б регулювали грошовий обіг і проводили у більш широких масштабах кредитно-дебітові операції [8, 9, 18, 23, 28]. Часом робиться висновок, що без виникнення банків було б неможливим функціонування капіталістичних підприємств на ранній стадії їх існування.Інколи доводиться, що банки вперше з’являються вже при античному і феодальному господарствах як посередники у здійсненні кредитно-дебетових операцій.
Вважається, що банківські установи з’явилися майже дві тисячі років. Слово “банк” походить від французького слова “banque” та італійського “banca”. Ці слова відповідно означають “скриня” і “лавка”. Скриня природно вказує на функцію збереження, а слово лавка означало стіл, прилавок або робоче місце міняли, що встановлювалися на площах, де відбувалася торгівля, яка велася з використанням різноманітних монет [9, 18]. Тобто потрібні були фахівці з питань оцінки та обліку різних монет.Перші банківські операції (“скриня” – “лавка”) виконували як приватні особи, так і окремі церковні установи, що були “центрами” накопичення великих коштів. Церкви були надійним місцем для збереження цінностей. Саме це робили відомі грецькі храми (Дельфійський, Делоський, Самоський, Ефеський тощо), які одночасно були і своєрідними банківськими центрами.
Незабаром стало зрозуміло, що від накопичених величезних грошових коштів можна було б одержати істотну користь і вигоду, віддавати їх у тимчасове користування або відкривати самостійні підприємства з метою отримання прибутку.З часом у банках поступово набули розвитку і послуги із спеціальним обслуговуванням вкладників. Розрахунки могли здійснюватися за допомогою так званого “трансферта”, тобто переносу коштів у різні таблиці. Користувачі банків мали свої індивідуальні таблиці. Кошти з таблиці одного вкладника могли переноситися у таблицю іншого, утворюючи найпростіші форми безготівкових розрахунків. Спочатку такі операції здійснювалися за особистої участі клієнта, а пізніше з’явилася можливість робити це за допомогою письмових наказів. Поступово банківські послуги і клієнтура розширювалася. Банки почали виконувати роботу посередників у будь-яких грошово-майнових угодах.
Але наявність кредитора і дебітора – це тільки необхідна, але недостатня умова. Як відомо, сучасний банк характеризується як велика кредитно-дебетова установа, що надає різну кількість послуг, які пов’язані з грошима.Відомо, що гроші перестають задовольняти лише споживчі інтереси дебітора і починають працювати у “різноколірних” господарських справах [18]. Поряд із кредитними існує безліч розрахункових операцій. Отже, банк – це установа з обробки грошових коштів, які концентруються в єдиному центрі, що здійснює на високому рівні грошовий обіг та кредитно-дебетові відносини. Функції банків сьогодні практично не можна перелічити. Основні з них: здійснення фінансування приватного та державного господарства, страхові операції, купівля-продаж цінних паперів, посередницькі угоди та управління майном, консультування, статистика, маркетинг тощо.
Таким чином, банк – це індивідуальне, багатопланове, відносно незалежне приватно-комерційно-державне підприємство, що має свій специфічний продукт – гроші, а також виконує різноманітні послуги: надання кредитів, гарантій, консультацій, управління майном тощо. Відомо, що значення грошей сьогодні все більше зростає, перетворює їх у потужне джерело прискорення виробництва та інтенсивний фактор розвитку науки і культури. Сучасні банки часто виступають у ролі маркетологів, аналітиків розвитку іноземного бізнесу.Банківська система може існувати з використанням різних рівнів. Але у нашій державі реалізована дворівнева система: центральний і комерційні банки.
Основними функціями центрального банку є [26, 27]: грошово-кредитне регулювання економіки; емісія валюти країни і забезпечення її обігу; контроль за діяльністю кредитних установ; акумуляція і збереження резервів кредитних установ; кредитування комерційних банків; кредитно-розрахункове обслуговування уряду; збереження і проведення операцій із золотовалютними запасами і резервами тощо.Основні функції комерційних банків: керування обертанням грошей; забезпечення платіжного механізму; акумуляція заощаджень; надання кредиту; фінансування зовнішньої торгівлі; довірчі операції; збереження цінностей; консультування та надання інформації. При цьому найважливішою функцією системи комерційних банків є керування обертанням грошей у країні.
2.3. Банківська справа в Україні
Банківська система в Україні започаткована 20 березня 1991 року з прийняттям Закону України “Про банки та банківську діяльність”, який став законодавчою основою створення Національного банку України (НБУ). Національний банк України – юридично і фактично центральний банк держави. Цим Законом були закладені основи класичної дворівневої банківської системи України.За останні дев’ять років в Україні проведена конкретна практична робота щодо створення національної грошової кредитно-дебетової системи: впроваджена дворівнева банківська система; введена в обіг національна грошова одиниця; побудована національна база для емісії паперових грошей і карбування монет; запроваджена система електронних рахунків; удосконалена система бухгалтерського обліку на основі міжнародних стандартів; створено національну біржу тощо.
Але банківська система України на сучасному етапі ще не є ефективною. Велика кількість банків є прихованими банкрутами. Вони функціонують у нестабільному інфляційному середовищі з нерозвиненим податковим і фінансовим законодавством.Банківська система України сьогодні має високу вартість фінансового посередництва, спостерігається відсутність національної мотивації для збереження коштів і розміщення кредитів, ускладненість питань діяльності небанківських комерційних посередників тощо. Складними для реалізації залишаються питання, що стосуються банківської таємниці.
Тобто існує безліч проблем, які найближчим часом необхідно розв’язати у межах сучасних інформаційних технологій розвитку банківської системи України з метою: покращання залучення заощаджень населення України і сприяння росту національної економіки; удосконалення розвитку фінансових механізмів; підвищення ефективності розподілу грошових ресурсів між українськими підприємствами; здійснення контролю за фінансовим станом підприємства на національному ринку під наглядом банків; автоматизації проблеми неплатежів та розробки інструментарію її подолання; вдосконалення і підвищення ефективності платіжної системи на національному та міжнародному рівнях.Потрібно створити фінансову інфраструктуру, яка буде базуватися на сучасних інформаційних технологіях, національній правовій системі, системі банківського аудиту тощо.
2.4. Національний банк України – гарант стабільної урядової грошової політики
Відомо, що НБУ є юридичною особою з державною формою власності, його статутний фонд формується винятково на основі засобів держави. Розмір фонду затверджується рішенням Верховної Ради України, а статут – Президією Верховної Ради [18, 27]. Незалежність НБУ означає, що йому надається можливість досягати мети монетарної політики без втручання інших організацій. Засади незалежності не виключають того, що НБУ періодично звітує перед Верховною Радою України про свою діяльність. Остання призначає Правління НБУ, регулярно розглядає звіти та аудиторські висновки про діяльність НБУ.У систему НБУ входить центральний апарат, регіональні управління, розрахункові палати, центральне сховище, спеціалізовані підприємства, банківські вищі та середні навчальні заклади та інші організації, які необхідні для успішної діяльності банку. Керує НБУ Правління банку. Правління НБУ приймає нормативні постанови, що є обов’язковими для виконання всіма структурами державної влади, а також юридичними та фізичними особами на території України.
Визначимо основні функції НБУ: визначення та здійснення єдиної державної грошово-кредитної політики; здійснення емісії валюти України та організація її обертання; кредитування комерційних банків, організація системи рефінансування; встановлення правил проведення банківських операцій, бухгалтерського обліку та звітності; визначення системи, порядку і форми розрахунків; проведення державної реєстрації банків і кредитних установ та ліцензування банківських операцій; здійснення всіх необхідних видів банківських операцій; розробка прогнозу платіжного балансу України, укладання звітного платіжного балансу України; проведення валютного регулювання, визначення порядку здійснення розрахунків з іноземними державами, організація і здійснення валютного контролю; забезпечення накопичення, зберігання і проведення операцій із золотовалютними запасами і резервами; здійснення банківського нагляду за діяльністю банків і кредитних установ; аналіз та прогнозування стану грошово-кредитних, фінансових, цінових і валютних відносин; організація інкасації і перевезення грошових знаків та інших коштовностей; реалізація державної політики з питань захисту державних секретів у системі НБУ; підготовка кадрів для банківської системи України тощо.НБУ може використовувати спеціальні засоби, що за технологією поділяються на прямі і непрямі.
До прямих засобів належать обмеження на розмір відсоткових ставок, колективні та індивідуальні кредитні межі, резервні вимоги.Непрямі засоби побічно впливають на функціонування всієї банківської системи. Ось деякі з них – операції на ринку, договори про викуп цінних паперів, вільні кредитні аукціони, переговори і попередження тощо.
Вважається, що основними інструментами і методами грошово-кредитної політики НБУ є: визначення меж відсоткових ставок за кредитами і депозитами НБУ; визначення норм обов’язкових резервів, що депонуються в НБУ; операції на відкритому ринку; встановлення для банків і фінансово-кредитних установ прямих кількісних обмежень; рефінансування банків і надання кредитів уряду України; регулювання об’єму грошової маси в обігу; валютне регулювання.2.5. Універсальні і спеціалізовані банки України
Відомо, що універсальні і спеціалізовані або комерційні банки є базовою ланкою дворівневої банківської системи України [1, 18]. Їх головна характерна особливість – відсутність права емісії банкнот. Універсальні банки здійснюють усі види банківських операцій, а спеціалізовані мають обмежені функції і здійснюють один або декілька видів банківських послуг.
Комерційний банк – це сучасна фінансова організація, що займається широким спектром послуг кредитного, страхового і платіжного напрямів та виконує різноманітні фінансові операції щодо будь-якого економічного об’єкта.Вважається, що питаннями діяльності українських комерційних банків є: прийом заощаджень та інших коштів; надання кредитів; здійснення інвестицій; переміщення коштів тощо.
Але комерційним банкам забороняється діяльність у сферах матеріального виробництва і торгівлі та у всіх видах страхування.Сучасну систему комерційних банків в Україні інколи умовно поділяють на три групи: системні банки; нові комерційні банки; банки з 100 % іноземного капіталу.
Перша група складається з колишніх державних спеціалізованих банків: “Промінвестбанк”, “Ощадбанк”, АПБ “Україна”, “Укрсоцбанк”. Друга група – це нові універсальні і спеціалізовані банки, створені за останні роки. Третя група – це філії великих міжнародних банків і фінансових груп.За статистичними даними на 1 липня 1998 року, в Книзі реєстрації банків, валютних бірж і фінансово-кредитних установ зареєстровано 221 банк. При чому у формі відкритих акціонерних товариств – 131, у формі закритих акціонерних товариств – 54 та у формі товариств з обмеженою відповідальністю – 36. За формою власності виділяються 2 державних банки (“Ощадбанк”, “Укрексімбанк”) [18].
Реєстрації і ліцензуванню нових банків в Україні приділяється велике значення, тому що вони у перші роки існування схильні до банкрутства. Для запобігання зловживань у цьому питанні їх реєстрація здійснюється НБУ на основі спеціальних критеріїв і вимог. Головною вимогою для реєстрації банку є наявність мінімального розміру статутного фонду, що становить 1 млн. ЕКЮ, а для банків за участю іноземного капіталу – 5 млн. ЕКЮ, якщо частка іноземної участі не перевищує 50 % статутного фонду, і в розмірі 10 млн. ЕКЮ – для банків із часткою іноземної участі 50 % і більше.Власний капітал банків відчутно впливає на стійкість та ефективність роботи банку, бо це джерело його фінансових ресурсів банку та основний гарант для покриття непередбачених витрат і збитків, що виникають у процесі діяльності банку.
Структура банківського капіталу може мати такі компоненти: статутний капітал; загальні резерви; нерозподілений фінансовий результат минулих років; фінансовий залишок поточного року; фонд переоцінки основних коштів тощо.У комерційних банках майже 90 % усієї потреби в грошових ресурсах покривається за рахунок залучених коштів, до яких належать депозити. Поряд із депозитами банки використовують інші грошові капітали, наприклад, позики. Головна мета цих операцій – покращання ліквідності банку. Це можуть бути позики на міжбанківському ринку, угоди РЕПО, випуск облігацій.
До недепозитних джерел належать міжбанківські позики.Важливу роль у фінансуванні різних об’єктів відіграють внутрішні джерела коштів, до яких часто відносять внески населення. Вважається, що залучення коштів населення – справа надзвичайно важлива та актуальна. Але для цього необхідні банківські гарантії та довіра клієнтів.
Комерційні банки велику увагу приділяють відповідності структури їх активів. Рівновага між залученими та розміщеними коштами – один із головних принципів підтримки на необхідному рівні ліквідності банків.Активні операції комерційних банків щодо надання кредитів є найважливішим питанням банківської діяльності, тому що вони приносять значний прибуток.
2.6. Мета державної банківської політики
Державна політика у сфері банківської діяльності спрямована на підтримку здоров’я та стійкості національної банківської системи. Держава запобігає банкрутству окремих банків, коли це впливає на стабільність економіки країни.Основною метою державної політики в банківській сфері є: запобігання надмірній концентрації економічної влади та підтримка конкуренції на банківських ринках, а також підтримка політики достатньої концентрації з метою підсилення їх конкурентоспроможності на міжнародних ринках банківських послуг; пом’якшення наслідків можливих зрушень банківської системи у випадку банкрутства великого банку; забезпечення діяльності банківської системи у грошово-кредитній політиці; виконання законів та встановлених правил, що вимагає високого рівня ведення банківської справи; задоволення потреб суспільства та клієнтів в отриманні зручних банківських послуг; стимулювання та сприяння високому рівню ефективності і прибутковості операцій з розміщення кредиту в будь-які сфери економіки; сприяння ефективному розподілу прибутку між акціонерами, кредиторами, клієнтами тощо.
Організація банківського регулювання та нагляду базується на комбінованій моделі, що характеризується трьома відомими у світовій практиці підходами [18]. Неформальний підхід базується, головним чином, на консультаціях, переговорах та попередженнях. Формалізований підхід вимагає активної перевірки шляхом експериментування на місцях з боку органів банківського аудиту. Легалістичний підхід базується на обговоренні сукупності показників, яких повинен дотримуватися банк, і на делегуванні повноважень з перевірки та контролю банківської документації на місцях.Вибір моделі на практиці означає: встановлення сфери діяльності та функцій органу банківського регулювання і нагляду; надання НБУ права призначати повну або вибіркову перевірку діяльності та ризиків банків; надання представникам НБУ права бути присутніми та виступати на зборах і засіданнях акціонерів правління, спостережної ради та ревізійної комісії комерційного банку; надання НБУ права здійснювати відповідні заходи у випадку порушення комерційними банками економічних нормативів або банківського законодавства; визначення НБУ рейтингу комерційних банків; проведення статистичного аналізу банківської діяльності, широке впровадження досягнень сучасних комп’ютерних технологій для аналізу обов’язкових звітів, генерації коментарів, прогнозування розвитку, стану банків тощо.
До функцій НБУ належить [27]: проведення вступного контролю (визначення вимог при реєстрації та отримання ліцензій); проведення попереднього контролю (встановлення вимог до банківської справи, заборона або обмеження банківської діяльності, застосування санкцій адміністративного або фінансового характеру, встановлення вимог при відрахуванні до резервів страхування активних операцій); проведення поточного контролю (визначення методів перевірки банків, шляхів їх використання, розробки заходів оздоровлення фінансового стану банків та способів їх застосування). При цьому НБУ вважає за головне дотримуватися міжнародних стандартів банківського регулювання та нагляду з метою підвищення конкурентоспроможності українських банків на міжнародному та внутрішньому ринках.Для забезпечення фінансової надійності комерційних банків, НБУ встановлює для них обов’язкові економічні нормативи та визначає методику їх розрахунків. До них належать [18, 27]: нормативи капіталу комерційного банку; нормативи швидкості; нормативи ризику; нормативи відкритої валютної позиції уповноваженого банку; нормативи зваженої відкритої валютної позиції уповноваженого банку.
Комерційні банки повинні в обов’язковому порядку визначати свої сумнівні активи та формувати адекватні резерви під можливі збитки. Класифікація виданих банками кредитів та оцінка кредитних ризиків здійснюється залежно від наявності відповідного реального забезпечення та кількості днів простроченої заборгованості.У випадку порушення банками чинного законодавства, нормативних актів НБУ, технології здійснення банківських операцій тощо НБУ має право вжити до банку, що припустився порушення, наступні заходи: спрямувати дії на фінансове оздоровлення банку, а також на зміну структури активів; заборонити здійснення окремих банківських операцій на строк до одного року та відкликати ліцензію на здійснення окремих або всіх банківських операцій; заборонити відкриття нових філіалів на строк до одного року; накласти штраф на керівництво банків; списати з банку прибуток, отриманий внаслідок неправомірних дій; усунути керівництво від управління банком та призначати тимчасову адміністрацію; обмежити або припинити сплату дивідендів; прийняти рішення про виключення з Республіканської книги реєстрації банків, валютних бірж та інших кредитних закладів та їх реорганізацію або ліквідацію.
2.7. Стисла історія розвитку українських банків
Починаючи з першої половини ХІХ ст., в Україні почали здійснюватися біржові операції і використовуватися широкі форми кредитування, що було пов’язано, передусім, з розвитком ярмаркової торгівлі. Значним банківським центром, що, окрім усього іншого, здійснював операції на ярмарках, став Бердичів. Через свої 8 банківських будинків він мав зв’язки з банківськими будинками Петербурга, Москви, Варшави, Одеси. Основні операції банкіри з Бердичева здійснювали на Контрактовому ярмарку у Києві. У 1835-1844 рр. вони привезли туди 500-600 тис. крб. сріблом, а в 1845-1849 рр. – більш 1 млн. крб.Розвитку банків сприяло загальне зростання торгівлі, особливо через чорноморські та азовські порти, більшість яких знаходилась на території України. Позитивну роль при цьому відіграла зовнішньоторговельна політика царського уряду і надання цим портам деяких виняткових привілеїв. Наприклад, царським маніфестом від 10 травня 1817 р. Одесі було “даровано” на 30 років порто-франко. Унаслідок цього Одеса стала місцем зосередження іноземних товарів, що спрямовувалися звідси не тільки у Великобританію, Україну, але і в Польщу, транзитом – в Австрійську імперію, а через Кавказ – у Персію. В Одесі виникли великі банківські будинки, діяльність яких охоплювала все узбережжя Чорного та Азовського морів.
Кредитно-розрахункові установи поступово ставали невід’ємною частиною господарського життя України. Їх головне призначення у дореформений період (1861 р.) полягало в підтримці панського господарства. Дворянський банк та інші кредитні установи (“сохранная казна”, “приказы общественного призрения”) надавали позики під заставу маєтків. Іншою важливою рисою дореформеної банківської системи було те, що держава тримала у своїх руках монополію на використання грошових накопичень. Усе це не відповідало інтересам індустріального розвитку країни. Тому з припиненням видачі позик під заставу маєтків (1859 р.) почалася ліквідація кредитних установ. Однак, створюючи нову банківську систему, царський уряд не бажав втрачати провідних позицій у банківсько-кредитній справі. Заснованому у 1860 р. Державному банку були надані, окрім права здійснювати звичайні комерційні операції, й інші важливі функції. Це призвело до того, що разом з Міністерством фінансів Державний банк з цілою мережею своїх контор і відділень на периферії мав вирішальний вплив на діяльність інших банків.Створення індустріальної банківської системи в Україні почалося саме з контор Державного банку Російської імперії.
Велика фабрично-заводська промисловість у 1860-і роки у дев’ятьох українських губерніях була практично відсутня. Основні прибутки давало хліборобство і скотарство, продукти яких знаходили широкий збут у нечорноземних губерніях Великоросії і в розвинених державах Західної Європи. Тому перші приватні банки в Україні найчастіше обслуговували сільське господарство.У 1864 р. був прийнятий устав Херсонського Земельного, відкривається Земський банк Херсонської губернії в Одесі. У 1868 р. розпочав діяльність Київський приватний комерційний банк з основним капіталом у 1,0 млн. карбованців, який спочатку обслуговував торгівлю сільськогосподарськими товарами (передусім зерном і цукром). Відкриття наступного акціонерного банку довелося чекати три роки. Тільки в 1871 р. засновуються акціонерний земельний банк у Харкові і Київський промисловий банк (13 червня). 14 серпня 1872 року створюється Катеринославський комерційний банк з власним капіталом у 500 тис. крб. У цьому ж році в Одесі формується Бессарабсько-Таврійський земельний банк, що відразу розпочав діяльність зі створення мережі агентств на півдні країни.
У 1860-1870 рр. в українських губерніях діяли 5 місцевих акціонерних банків: 2 комерційних, 2 земельних і 1 промисловий.Тимчасовий урядовий мораторій на відкриття установ акціонерних банків зупинив процес розвитку цього типу кредитних установ. Правління та акціонери не взяли на озброєння тактику створення мережі відділень і агентств, здатну забезпечити значний приплив грошових коштів.
У той же час отримали розвиток міські і приватні товариства взаємного кредиту, земські і кредитні установи різних верств населення. Таким чином, первинно обмежені вільні грошові кошти населення зосереджувалися в тих типах кредитних установ, визначальною рисою яких була замкненість і самодостатність. Виникала додаткова перешкода вільному обігу грошей з однієї місцевості в іншу, з однієї галузі в іншу.Класичним зразком став Сільський банк графині А. Браницької, відкритий у Білій Церкві (1875 р.).
У 1879 р. розпочинає діяльність Одеський обліковий банк, що мав капітал у 1,5 млн. карбованців, що виявився останнім життєздатним акціонерним банком, створеним в українських губерніях Росії в XІX ст. Діючі місцеві акціонерні банки не могли створити власної мережі філій і обмежилися роботою з клієнтами в межах міст, де розташувалися їх правління. Тільки земельні акціонерні банки (передусім Київський і Бессарабсько-Таврійський) розгорнули мережу агентств у Правобережній і Південній Україні, здійснюючи значні за своїм сукупним обсягом позичкові операції. Основним напрямом розвитку кредитної справи в Україні залишається кількісне зростання індивідуальних банкірських фірм і кредитних установ, заснованих на принципі взаємного кредитування. З 1890-х років поширюється кооперативний кредит.Визначних висот сягають акціонерні комерційні банки Великоросії і, передусім, Петербурга, Москви і Таганрога. В іпотечному кредиті конкуренцію місцевим банкам склали державні земельні і великоросійські акціонерні земельні банки.
У 1896 р. кредитно-банківська мережа в українських губерніях виглядала наступним чином. Держбанк володів трьома конторами (Київ, Одеса і Харків) і 14 відділеннями (Чернігів, Ромни, Полтава, Кременчук, Катеринослав, Юзівка, Бердянськ, Феодосія, Севастополь, Херсон, Миколаїв, Кам’янець-Подільський, Житомир і тимчасове відділення в Ялті, яке щороку працювало з 25 травня до 1 листопада).У кінці XІX ст. комерційні банки Росії прагнули відкривати свої філії здебільшого в портових (12 філій) і великих торгово-промислових містах України (7 філій). У той же час такий індустріальний регіон, як Донбас, страждав від недоліків банківської інфраструктури (існували тільки комісіонерства в Павлограді й Бахмуті).
Іпотечний кредит, поряд з державними банками, контролювався чотирма банками України: Київським, Харківським, Полтавським і Бессарабсько-Таврійським земельними акціонерними банками. Їм належало 20 агентств в українських губерніях і 2 агентства поза останніми (Кишинів і Катеринодар). Найбільшою мережею агентств володів Бессарабсько-Таврійський земельний банк Одеси. Його 11 філій знаходились у Таврійській (Феодосія, Бердянськ, Сімферополь, Ялта, Мелітополь), Херсонській (Херсон, Миколаїв, Єлисаветград), Подільській (Вінниця, Кам’янець-Подільський, Могилів-Подільський) і Бессарабській (Кишинів) губерніях.Тільки один немісцевий акціонерний банк, що спеціалізувався на іпотеці, намагався закріпитися на півдні України (Донський земельний банк відкрив своє агентство в Бердянську).
Таким чином, у справі іпотечного кредиту в Україні наприкінці ХХ ст. домінували акціонерні земельні банки місцевого походження.Товариства взаємного кредиту (приватні, земські, верств і міські) отримали найбільший розвиток у Харківській (6) і Таврійській (6) губерніях. На Катеринославщині функціонувало 4 товариства, а в Харківській губернії – 3. Набагато меншим попитом користувалася ця форма кредитної організації на Лівобережжі і Правобережжі (в Полтавській, Київській губерніях – по 2 суспільства, Чернігівській і Волинській – по 1, українській частині Бессарабії – 1). На Поділлі не було зареєстровано жодного товариства взаємного кредиту. Усього у дев’яти українських губерніях і частині Бесарабії їх було створено 26.
Значно більшого розповсюдження набули міські суспільні банки. 38 таких банків було засновано в губернських, повітових і позаштатних містах України. Їх абсолютна більшість розташувалася на Лівобережжі (19) і Півдні (16). У Чернігівській і Харківській губерніях було по 7 міських банків, по 6 – у Херсонській і Таврійській. На Полтавщині 5 банків були відкриті в старих козацьких центрах (Лубни, Переяслав, Прилуки, Ромни, Кременчук). Чотири міські банки працювали в Катеринославській губернії. На Правобережжі міські банки не набули поширення. Волинські і подільські міста залишилися без суспільних банків. У Київській губернії вони були відкриті в старовинних козацьких центрах (Умань, Черкаси, Чигирин).У цей же час Правобережжя і Херсонщина залишилися оплотом приватної банкірської справи. З 66 банкірських контор і будинків і 6 їх відділень у Київській губернії діяли 17 контор і будинків та 3 відділення, на Поділлі відповідно 12 і 1, у Херсонській губернії – 14. На Волині і Чернігівщині розташувалося по 3 банкірські контори, на Катеринославщині (всі в губернському місті) і Полтавщині – по 4, у Таврії – 2 контори, в українській частині Бессарабії – 4. Найбільшими центрами банкірського промислу, поряд з Одесою (8 контор і будинків), стають Київ (9 контор і 2 відділення) і Харків (5 контор). Значно скорочується роль Бердичева (4 контори і 1 відділення), що остаточно перетворюється в регіональний кредитний центр.
При повітових казначействах і відділеннях Держбанку оперували 66 кредитно-ощадних кас. Триває процес розгортання кредитно-ощадних кас при поштово-телеграфних конторах.Ощадкаси відігравали значну роль у мобілізації дрібних заощаджень населення. На 1897 р. 8 відділень ощадкаси при Київській конторі Держбанку, що приймали і видавали вклади на суму від 25 копійок, мали 30278 вкладників і 6,3 млн. карбованців вкладів. В ощадкасах при поштово-телеграфних установах м. Києва нараховувалося 7284 вкладників, на рахунках яких було 0,84 млн. карбованців.
Продовжували існувати кредитні установи верств: сільський банк графині А. Браницької у Білій Церкві, Александрівський Сумський селянський сільськогосподарський банк і Ренійський колоніальний банк.Основною організаційною формою постійного кредиту у селах залишалися сільські селянські банки. Однак розміщувалися вони нерівномірно не тільки між українськими губерніями, але й усередині кожної губернії.
Так, у 1896 р. у Київській губернії було 148 сільських селянських банків. З них 90 банків створили селяни Звенигородського повіту. Значно меншого поширення на Київщині отримала інша форма селянської кредитної організації – кредитно-ощадні товариства, яких було зареєстровано лише 7.Основними кредитно-фінансовими центрами України стають Київ, Харків, Одеса.
Таким чином, для еволюції кредитно-банківської системи на території українських губерній у 1897-1913 рр. були характерні:1) стабільність мережі відділень Державного Дворянського земельного і Селянського поземельного банків;
2) незначне збільшення кількості відділень Держбанку;3) потужна експансія великоросійських комерційних акціонерних банків (передусім петербурзьких);
4) розширення приватної банкірської справи та її витіснення з найважливіших економічних центрів;5) масовий розвиток кредитної кооперації і товариств взаємного кредиту;
6) інтеграція української низової кредитної кооперації у всеросійську кооперативну систему з центром у Москві;7) зміцнення українських іпотечних банків.
Початок XX ст. ознаменувався серйозними зрушеннями у кредитно-банківській системи Росії і особливо України.Найбільшим струсом для місцевої кредитної справи став крах Харківського торгового і Катеринославського комерційного банків, а також криза приватної банкірської справи в роки революції 1905-1907 рр. Важким ударом був перевід у 1900 р. правління Південно-Російського промислового банку з Києва за межі України, у Москву.
Тільки за допомогою уряду врятувався від банкрутства Харківський земельний банк.Позитивні зрушення відбулися у житті “українських” банкірів у 1911-1912 рр. На підставі рішень загальних зборів акціонерів Київського приватного банку від 15 березня 1911 р. почалося збільшення його основного капіталу до 5 млн. карбованців (ця акція виводила його за даним показником на перше місце в Україні). До того ж незадовго до цієї події Азовсько-Донський комерційний банк поступився своїми акціонерними правами київським цукропромисловцям, що зміцнило позиції місцевого капіталу.
І, нарешті, у 1911 р. був заснований Одеський купецький банк з основним капіталом у 3 млн. карбованців. Він почав операції з 9 квітня 1912 р. і склав конкуренцію Одеському обліковому банку (основний капітал – 2 млн. карбованців). Щоправда, за організатором Купецького банку Я.А. Бродським стояв петербурзький банківський капітал.Таким чином, до 1913 р. кількість “українських” акціонерних комерційних банків зросла до трьох. Декілька з них зміцнили свої позиції на півночі України.
У 1910-1911 рр. і в Києві виявляється тенденція до створення кредитних установ, які спеціалізуються на обслуговуванні первинних кредитних кооперативів. Таку роль намагалися відігравати:1) київська губернська “земская” каса дрібного кредиту, що видавала короткострокові (до 1 року) позички з 7 % річних, довгострокові (до 3-5 років) позички і позички на основний капітал (на 10 років) кредитним і кредитно-ощадним товариствам та іншим кооперативам Київської губернії;
2) київська спілка установ дрібного кредиту “Союзбанк”, що сформувалася в 1911-1912 рр. і здійснювала всі види банківських операцій з кредитними кооперативами і приватними особами.Обидві ці установи мали досить широку базу для своїх операцій. У 1913 р. у Київській губернії існувало 619 сільських, міських і містечкових товариств та суспільних кас кооперативного типу. З них 333 розташувалися в містах і містечках (168 кредитних і 165 кредитно-ощадних товариств) і 286 – у селищах (187 сільських і 99 кредитно-ощадних кас).
Великоросійські акціонерні банки розгорнули мережу своїх відділень і агентств у всіх молодих промислових містах на узбережжі Дніпра (Черкаси – відділення трьох банків, Кременчук – 2 відділення і 1 агентство, Єлисаветград і Олександрівськ – по 3 відділення, Нікополь – 1 відділення і 1 агентство).Така ж політика проводилась і в головному промисловому регіоні України – Донбасі, де у 1896 р. існувало тільки одне “комісіонерство”. Тут почало працювати 9 відділень (Бахмут, Юзівка і Луганськ – по 2; Павлоград, Слов’янськ і село Лозове – по 1 агентству).
Не менш разючими були успіхи банків Великоросії в найбільших промислово-торговельних містах України.В Одесі, яка традиційно вважалася колишньою твердинею недержавного кредиту, замість 2 відділень (1896 р.) уже оперували відділення семи великоросійських банків (Азовсько-Донського комерційного, Російсько-Азіатського, Російського для зовнішньої торгівлі, Російського торгово-промислового, Санкт-Петербурзького міжнародного комерційного, Об’єднаного і Сибірського торгового). Слабку конкуренцію їм могли скласти контора Держбанку, Одеський обліковий банк, Бессарабсько-Таврійський земельний банк, агентство “Креди Лионне”, 6 товариств взаємного кредиту і 8 банкірських будинків і контор.
У Харкові кількість відділень “неукраїнських” банків зросла з 2 (1896 р.) до 5 (Азовсько-Донський і Волзько-Камський комерційні, Московський купецький, Російсько-Азіатський, Петербурзький міжнародні комерційні банки). Їм склали конкуренцію контора Держбанку, 2 відділення державних земельних банків, Міський купецький банк, 5 товариств взаємного кредиту і 3 банкірські контори. Крім того, в місті діяло фінансово потужне Товариство взаємного кредиту гірськопромисловців Півдня Росії.Найбільш потужною мережею філій в українських губерніях володів Об’єднаний банк, у розпорядженні якого було 25 відділень і 5 агентств. Він був представлений в усіх 9-ти губерніях. Найменша їх кількість знаходилась у Таврії – 2 (Севастополь, Євпаторія), на Чернігівщині – 2 (Глухів, Чернигів), Київщині – 2 (Київ, Черкаси), Катеринославщині – 2 (Лозова, Павлоград) і Волині – 1 (Житомир). А з великих індустріальних центрів тільки Харків і Катеринослав не мали філій цього банку. У Харківській губернії розмістилися 5 філій (2 агентства і 3 відділення), в Подільській – 4 (відповідно 1 і 3), в Полтавській – 4 (1 і 3), Херсонській – 6 (1 і 5). Однак загальний прогрес формування мережі представництв цього банку був менший, ніж у його конкурентів. Саме Об’єднаний банк успадкував майно Південно-Російського промислового, Орловського комерційного і Московського міжнародного банків, що у 1896 р. мали в Україні 4 відділення і 5 комісіонерств.
Тільки два невеликоросійських банки імперії зуміли розташуватися в українських губерніях до 1914 року. У Києві діяло відділення Комерційного банку у Варшаві, а у Бердичеві розташувалося відділення Комерційного банку в Білостоці. Таким чином, визначилася тенденція розповсюдження польських акціонерних банків у кредитному просторі непольської частини Російської імперії. Щоправда, окупація в 1915 році німецькими військами Привіслинських губерній призупинила цей процес.На початку ХХ ст. знизився статус представництва єдиного іноземного банку в Наддніпрянщині. Відділення “Креди Лионне” в Одесі було перетворене в агентство. Основним інструментом входження західного кредитно-грошового капіталу в українське господарство залишалися петербурзькі комерційні акціонерні банки.
Загалом у 1913 р. на території України налічувалося 3 контори, 18 відділень і 1 агентство Держбанку; 6 відділень Дворянського земельного і 9 – Селянського помісного банків; близько 90 казначейств; 113 відділень; 28 агентств і 12 комісіонеств акціонерних комерційних банків; 3 “українських” акціонерних комерційних і 4 місцевих акціонерних земельних банків; 81 банкірський будинок (включаючи їх контори і відділення); 57 міських суспільних банків; Товариство взаємного кредиту гірськопромисловців Півдня Росії; 251 товариство взаємного кредиту; 47 спеціалізованих товариств взаємного кредиту (9 торгово-промислових, 4 комерційних, 8 купецьких, 4 повітових, 12 сільськогосподарських, 1 міщанське, 3 товариства дрібних промисловців та ін.); 2 міських купецьких банки; понад 1495 кредитних товариств (965 тис. членів, 6,6 млн. крб. основного капіталу і 883 тис. крб. запасного) і 606 кредитно-ощадних товариств (469 тис. членів, 9 млн. крб. основного капіталу і 1,1 млн. запасного), Сільський банк графині А. Браницької у Білій Церкві; Земський банк Херсонської губернії та ін.Найбільш насиченою кредитними установами була Херсонська губернія, де діяли контора і 3 відділення Держбанку, 31 філія комерційних банків (25 відділень, 4 агентства і 2 комісіонерства), 2 місцевих комерційних банки, Земельний і Земський банки Херсонської губернії, 11 міських суспільних банків, 12 банкірських контор, 41 різноманітне товариство взаємного кредиту та ін.
Наступною за насиченістю кредитними установами була Київська (контора Держбанку, Комерційний і Земельний банки, 19 філій “комбанков”, 2 міських банки, 20 банкірських будинків і контор, 40 різноманітних товариств взаємного кредиту) і Таврійська губернія (3 відділення та агентства Держбанку, 27 філій “комбанков”, 9 міських суспільних банків, 1 банкірський будинок, 31 товариство взаємного кредиту).У цілому на території України напередодні революції 1917-1921 рр. була створена широка мережа кредитно-банківських установ, що мала багатоступеневу структуру, яка охоплювала всі галузі аграрно-індустріальної економіки регіону і була міцно інтегровна в загальноімперську грошово-кредитну систему, а через неї – і в європейську. Вона забезпечувала нормальний рух товарів, грошей і кредитних ресурсів, хоча за своєю міцністю значно поступалася подібним системам в індустріальних і індустріально-аграрних країнах Західної Європи.
Однак, незважаючи на наявність розгалуженої мережі банків і кредитних товариств, процес інтеграції Росії в світову кредитно-фінансову систему не був завершений. Цьому перешкодила революція 1917-1921 рр. і наступні події, що призвели до тривалої конфронтації Радянської держави зі світовою економічною системою.Уряди Центральної Ради (листопад 1917-квітень 1918 р.) і гетьмана Павла Скоропадського (квітень-грудень 1918 р.) робили спроби створення на території України місцевих кредитних установ, відновлення тих, що діяли у часи царської Росії, формування національної кредитної системи і відповідної банківської мережі. Однак український радянський уряд провів реорганізацію кредитних установ. Початок цьому процесу було закладено 21 січня 1919 р. відповідним Декретом Раднаркому України, що проголосив націоналізацію приватних банків і злиття їх у загальноукраїнський Народний банк.
У березні 1919 р. Харківська, Київська і Одеська контори Народного банку були перетворені в окружні контори згідно з реформами, які проводилися у Росії. У подальшому Раднарком України дублював на своїй території рішення, що приймалися Раднаркомом і ВЦВКом РРФСР щодо кредитно-банківської системи.Таким чином, у 1920 р. Україна залишилася без банків, так, як раніше залишилася без власної грошової одиниці.
Коли наприкінці 1921 р. у Росії почалося відродження банківської справи, Україна була повністю підлеглою. Держбанк тут створений не був, контроль за українською кредитною системою був монополізований Наркоматом фінансів Росії і її Державним банком. Всеукраїнська контора Держбанку Росії була відкрита у Харкові. Кредитування української промисловості, найважливіша частина якої була підпорядкована безпосередньо “ВСНХ” Росії через об’єднані російсько-українські головкоми (пізніше – трести), здійснювалося через спеціалізовані галузеві російські (з 1924 р. – загальносоюзні) акціонерні банки (Промбанк, Роскомбанк, Всекобанк, Центральний сільськогосподарський банк СРСР – Центрсільбанк).Українському уряду вдалося відстояти тільки сферу сільськогосподарського і кооперативного кредитування, взаємний кредит у приватному секторі і лише у рамках обмеженої автономії. Основою власної української мережі кредитних установ стали кредитні кооперативи на чолі з Укрінбанком. Ця мережа формувалася на основі Декрету Раднаркому Росії від 23 січня 1922 р. “Про кредитну кооперацію”.
27 жовтня 1922 р. був затверджений статут Всеукраїнського кооперативного банку (Укрінбанк) із статутним пайовим капіталом у 3 млн. карбованців. Він почав функціонувати у Харкові 24 липня 1922 р., а наприкінці цього ж року мав 8 відділень у містах республіки (Київ, Бахмут, Катеринослав, Одеса, Житомир, Чернігів, Вінниця, Полтава). Не маючи можливості отримувати кредити в державних, кооперативно-державних банках і товариствах під доступний процент, приватні підприємці почали створювати власні кредитні об’єднання – товариства взаємного кредиту. Вони мали закритий характер і обслуговували тільки своїх членів. Отже, ці товариства функціонували поза сферою державного кредиту. Першими в Україні таке товариство створили кияни. Київське товариство взаємного кредиту почало працювати з 25 серпня 1922 р., Харківське – з 6 вересня. До кінця року в Україні функціонувало 2 товариства із сукупним капіталом близько 15 тис. карбованців.У квітні-липні 1923 року почали працювати комунальні банки в Харкові, Києві та Одесі із загальним статутним капіталом 1,65 млн. крб., а також міські ломбарди в Києві і Харкові.
Усього до кінця 1923 року в Україні діяли 5 банків (Укрінбанк з 24 відділеннями в Україні і 1 у Москві, Укрсільбанк, Харківський і Одеський комунальні банки, Київський губернський комерційний банк), 3 ломбарди, 9 губернських товариств сільхозкредитів, 17 товариств взаємного кредиту, а також філії Держбанку СРСР та інших банків загальносоюзного призначення.В усіх губернських та у значній частині повітових міст існували відділення, агентства і комісіонерства загальносоюзних і всеукраїнських банків. На відміну від Росії, де Москва стала центром банківської справи республіки і всього Радянського Союзу (Ленінград був на другому місці за вагомістю, але безнадійно відставав від столиці), кредитні установи в Україні розташувались більш рівномірно. Дещо виділялися їх концентрацією Харків (5 всеукраїнських контор, 1 міський банк, 3 товариства взаємного кредиту, 1 товариство сільськогосподарського кредиту та ін.), Київ, Одеса.
У цілому у середині 1920-х років кредитно-банківська мережа України склалася кількісно та якісно. Український кредитний капітал, як і колись, концентрувався в системі сільськогосподарської, промислової і споживчої кооперації, сфері приватновласницької позичкової справи. В Україні, як і в цілому у СРСР, державні банки обслуговували головним чином державний сектор і частково кооперацію. Кооперативні кредитні установи – кооперацію і, меншою мірою, держсектор. Середня і дрібна буржуазія міста могла розраховувати винятково на власні сили. Тільки в міських банках приватні підприємці могли розраховувати на певну підтримку. У Київському банку на їх частку припадало 3,52 % обліково-позичкових (в основному облікових) операцій, в Одеському – 7,4 %, Харківському – тільки 0,2 %. У більшості російських комунальних банків частка операції з приватним сектором була значно вищою.У другій половині 1928 р. Держбанк СРСР став наполегливо домагатися ліквідації Центрального сільхозбанку СРСР, обмеження повноважень республіканських сільхозбанків, створення прямого зв’язку Держбанку з місцевими кооперативними банками. А діяльність сільськогосподарських кооперативних органів пропонував звести лише до довгострокового кредитування. Держбанк підтримав його “патрон” – Наркоматом фінансів СРСР, що, в свою чергу, послідовно впроваджував у життя рішення ЦВК СРСР про подальшу централізацію планового керівництва кредитною системою Радянського Союзу.
Реальна ліквідація залишків автономії української кредитної справи розпочалася на рубежі 20-30-х років, коли внаслідок заборони на приватне підприємництво у промисловості, транспорті і торгівлі припинили існування товариства взаємного кредиту.У 1936 р. Всеукраїнський кооперативний банк був об’єднаний з Всесоюзним банком фінансування капітального будівництва і кооперації у Всесоюзний банк фінансування капітального будівництва і кооперації (Торгбанк), а мережа філій українського банку увійшла до всесоюзної.
До другої половини 60-х рр. Україна не мала автономної кредитно-банківської системи. Тут були філії Держбанку СРСР, Будбанку СРСР і трудові ощадкаси.Мережа установ Держбанку в Україні зростала до 1975 р. У 1970 р. тут було 652 філії, а у 1975 – 678. Після цього почалося скорочення і у 1980 р. функціонувало тільки 663 установи Держбанку.
З січня 1989 р. у республіці починається створення комерційних і кооперативних банків. Вони, як правило, копіювали в нових умовах свій прообраз – державні комерційні банки 20-х рр. у Росії. Їх засновниками ставали державні установи і підприємства, кооперативні організації, профспілки та ін. 24 січня 1989 р. у Києві був заснований інвестиційний банк – перший комерційний банк.Перший кооперативний банк був відкритий у Феодосії. Тут 24 листопада 1988 р. з’явився банк “Таврія”. До кінця 1989 р. у республіці діяло вже 12 комерційних і 5 кооперативних банків.
Стихійно (але закономірно) найбільшим фінансовим центром України став Київ. Навесні 1990 р. у столиці функціонувало 5 комерційних і 3 кооперативних банки.На 20 червня 1990 р. на території України було офіційно зареєстровано 25 банків (17 акціонерних комерційних і 8 кооперативних). Вони розташувались вкрай нерівномірно та оперували обмеженими капіталами. Статутні капітали кооперативних банків коливалися від 0,5 млн. до 15 млн. карбованців. Вони знаходилися в Києві, Західній та Південно-Східній Україні, в Криму.
У першій половині 1990 року в Україні поступово формується дворівнева банківська система: НБУ був стрижнем усієї банківської структури, центральним емісійним резервним банком і підкорявся лише Верховній Раді УРСР. У той же час він був складовою частиною союзної резервної системи.Найбільші спеціалізовані республіканські філії Агропромбанку СРСР і Жилсоцбанку СРСР були перетворені в акціонерні комерційні Агропромбанк “Україна” і Укрсоцбанк. Комерційними стали Ощадний, Промислово-будівельний і Зовнішекономбанк України. Ставши комерційними за формою, вони залишалися державними за суттю. До того ж, значна частка їх основного капіталу належала відповідним всесоюзним банкам, що ставило найбільші українські державні банківські монополії у залежність від всесоюзної фінансової бюрократії.
У другій половині 1990 р. починається створення перших великих акціонерних банків. 4 вересня відбулося зібрання засновників Агропромбанку “Україна”, який створювався на основі Українського республіканського банку-філії Агропромбанку СРСР. До складу засновників увійшли Агропромбанк СРСР (внесок – 200 млн. карбованців), Міністерство фінансів України, Головне управління Держстраху УРСР, Міністерство водних ресурсів і водного господарства УРСР, Кримський обласний агропром, Українське республіканське управління інкасації. 18 вересня банк був зареєстрований у Держбанку СРСР, а 28 вересня розпочав операції при 4500 акціонерах і 1,2 млрд. карбованців статутного фонду. Мережа його філій складалася з 505 районних, 25 обласних операційних відділів і управлінь.На основі загальносоюзних законів від 2 грудня 1990 р. Центральний банк Української РСР з простої республіканської контори Держбанку СРСР перетворюється в автономну ланку загальносоюзної резервної системи. Центральний банк отримав право самостійних дій в усіх сферах банківських операцій, окрім емісії кредитних знаків, не порушуючи проведення єдиної грошової політики.
З цього моменту банківська мережа України, ще залишаючись складовою частиною загальносоюзної кредитної системи, також набуває класичної дворівневої форми. На першому рівні розташувався Центральний банк, на другому – комерційні і кооперативні банки, що поділялися на регіональні, інвестиційні, галузеві та ін.
Книга: Банки: сучасні інформаційні технології - Костіна
ЗМІСТ
На попередню
|
|
