Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.



Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Банки: сучасні інформаційні технології - Костіна

Глава 3. Основні операції та документи банківської справи

3.1. Цінні папери

Відома наступна класифікація цінних паперів в Україні [34, 36, 37].

Акції. Акція – цінний папір без установленого терміну обігу, що засвідчує дольову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує членство та право на участь в управлінні ним, дає право його власнику на отримання частини прибутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розподілі майна при ліквідації акціонерного товариства.

Акції можуть бути іменними та на пред’явника, привілейованими і простими. Громадяни можуть бути власниками, як правило, іменних акцій.

Обіг іменної акції фіксується у книзі реєстрації, що ведеться товариством. До неї повинні вноситись відомості про кожну іменну акцію, включаючи відомості про власника, час придбання, а також їх кількість у кожного з акціонерів. У книзі реєструється загальна кількість акцій на пред’явника.

Привілейовані акції дають власнику переважне право на отримання дивідендів та пріоритетну участь у розподілі майна акціонерного товариства у разі його ліквідації. Власники привілейованих акцій не мають права брати участь в управлінні акціонерним товариством, якщо інше не передбачено його статутом.

Привілейовані акції можуть випускатися із фіксованим дивідендом у відсотках до їх номінальної вартості, що виплачується щорічно. Виплата дивідендів проводиться у розмірі, зазначеному в акції, незалежно від розміру прибутку, отриманого товариством у відповідному році. У разі, якщо прибуток відповідного року є недостатнім, виплата дивідендів за привілейованими акціями проводиться за рахунок резервного фонду.

Якщо розмір дивідендів, що сплачуються акціонерам, за простими акціями перевищує розмір дивідендів за привілейованими, власникам останніх може проводитися доплата до розміру дивідендів, сплачених іншим акціонерам.

Привілейовані акції не можуть випускатися на суму, що перевищує 10 відсотків статутного фонду акціонерного товариства.

Акція може містити такі реквізити: фірмове найменування акціонерного товариства та його місцезнаходження, найменування цінного паперу – “акція”, її порядковий номер, дату випуску, вид акції та її номінальну вартість, ім’я власника (для іменної акції), розмір статутного фонду акціонерного товариства на день випуску акцій, а також кількість акцій, що випускаються, строк виплати дивідендів та підпис голови правління акціонерного товариства або іншої уповноваженої на це особи, печатку акціонерного товариства.

До акції може додаватися купонний лист на виплату дивідендів, що повинен містити такі основні дані: порядкові номери купона та акції, за якою виплачуються дивіденди, найменування акціонерного товариства і рік виплати дивідендів.

Права, що надаються власнику акцій. Власник акції має право на частку прибутку акціонерного товариства (дивіденди), участь в управлінні товариством (крім власника привілейованої акції), а також інші права, передбачені Законом України “Про цінні папери”, іншими законодавчими актами України, а також статутом акціонерного товариства.

Акція є неподільною. У разі, якщо одна й та ж акція належить кільком особам, вони всі визнаються одним власником акції і можуть здійснювати свої права через одного з них або спільного представника.

Рішення про випуск акцій. Рішення про випуск акцій приймається засновниками акціонерного товариства або загальними зборами акціонерів.

Рішення про випуск акцій може містити: фірмове найменування емітента та його місцезнаходження; розмір статутного фонду або вартість основних і оборотних фондів емітента; цілі та предмет його діяльності; перелік службових осіб емітента; найменування контрольного органу (аудиторської фірми); дані про розміщення раніше випущених в обіг цінних паперів; мету випуску акцій; перелік категорій акцій; кількість іменних акцій та на пред’явника; кількість привілейованих акцій; загальну суму емісії і кількість акцій; номінальну вартість акцій; кількість учасників голосування; порядок виплати дивідендів; строк і порядок передплати акцій та їх оплати; строк повернення коштів при відмові від випуску акцій; черговість випуску акцій (при випуску їх різними серіями); порядок повідомлення про випуск і порядок розміщення акцій; умови розпорядження акціями; права власників привілейованих акцій; переважне право на придбання акцій при новій емісії. Протокол може містити й інші відомості щодо випуску акцій.

Випуск акцій. Випуск акцій акціонерним товариством здійснюється у розмірі його статутного фонду або на всю вартість майна державного підприємства (у разі перетворення його в акціонерне товариство). Додатковий випуск можливий у тому разі, якщо всі раніше випущені акції повністю оплачені за вартістю не нижче номінальної. Забороняється випуск акцій для покриття збитків, пов’язаних з господарською діяльністю акціонерного товариства.

Придбання акцій. Акції оплачуються у гривнях, а у випадках, передбачених статутом акціонерного товариства, і в іноземній валюті або шляхом передачі майна. Незалежно від форми внесеного вкладу вартість акції виражається у гривнях.

Підприємства, організації та установи можуть придбати акції за рахунок коштів, що надходять у їх розпорядження після сплати податків та відсотків за банківський кредит. Акції можуть видаватися одержувачу (покупцю) тільки після повної оплати їх вартості.

Акціонерне товариство може викуповувати в акціонера акції, що належать йому, для їх наступного перепродажу, розповсюдження серед своїх працівників або анулювання. Вони повинні реалізовуватися в строк, не більше одного року. Протягом цього періоду розподіл прибутку, а також голосування і визначення кворуму на загальних зборах акціонерів проводиться без урахування придбаних акціонерним товариством власних акцій.

Виплата доходу за акціями. Дивіденди за акціями виплачуються за підсумками року в порядку, передбаченому статутом акціонерного товариства, за рахунок прибутку, що залишається у його розпорядженні після сплати встановлених законодавством податків, інших платежів до бюджету та відсотків за банківський кредит.

Облігації. Облігація – цінний папір, що засвідчує внесення його власником грошових коштів і підтверджує зобов’язання відшкодувати йому номінальну вартість у передбачений у ньому строк з виплатою фіксованого відсотка (якщо інше не передбачено умовами випуску). Облігації всіх видів розповсюджуються серед підприємств і громадян на добровільних засадах.

Випускаються облігації таких видів: внутрішніх республіканських і місцевих позик; підприємств.

Облігації підприємств випускаються підприємствами усіх передбачених законом форм власності, об’єднаннями підприємств, акціонерними та іншими товариствами і не дають їх власникам права на участь в управлінні. Умови випуску і розповсюдження облігацій такого виду визначаються Законом “Про цінні папери”, іншими законодавчими актами України і статутом емітента.

Облігації можуть бути іменними і на пред’явника, відсотковими та безвідсотковими (цільовими), такі, що вільно обертаються, або з обмеженим колом обігу. Облігації внутрішніх республіканських і місцевих позик випускаються на пред’явника. Обов’язковим реквізитом цільових облігацій є зазначення товару (послуг), під які вони випускаються.

Облігації підприємств можуть мати такі реквізити: найменування цінного паперу – “облігація”; фірмове найменування і місцезнаходження емітента; фірмове найменування або ім’я покупця (для іменної облігації); номінальну вартість облігації; строки погашення; розмір і строки виплати відсотків (для відсоткових облігацій); місце і дату випуску, а також серію і номер облігації; підпис керівника або іншої уповноваженої на це особи, печатку емітента.

Крім основної частини, до облігації може додаватися купонний лист на виплату відсотків. Купон на виплату відсотків може містити такі основні дані: порядкові номери купона та облігації, за якою виплачуються відсотки; найменування емітента і рік виплати відсотків.

Облігації, запропоновані для відкритого продажу з наступним вільним обігом (крім безвідсоткових), повинні містити купонний лист.

Рішення про випуск облігацій внутрішніх республіканських і місцевих позик приймається Кабінетом Міністрів України і місцевими радами народних депутатів. У ньому повинні визначатися емітент, умови випуску і порядок розміщення облігацій.

Рішення про випуск облігацій підприємств приймається емітентом і оформляється протоколом. Протокол рішення про випуск облігацій підприємств повинен містити: фірмове найменування емітента облігацій та його місцезнаходження; відомості про статутний фонд, господарську діяльність і службових осіб емітента; найменування контролюючого органу (аудиторської фірми); дані про розміщення раніше випущених цінних паперів; мету випуску і вид облігацій (іменні чи на пред’явника); загальну суму емісії; кількість і номінальну вартість облігації; кількість учасників голосування; порядок випуску облігацій та виплату доходів за ними; строки повернення коштів при відмові від випуску облігацій; строки продажу відповідних товарів або надання відповідних послуг за цільовими облігаціями; порядок повідомлення про випуск, розміщення та порядок оплати облігацій. Протокол може містити й інші відомості про випуск облігацій.

Акціонерні товариства можуть випускати облігації на суму не більше 25 % від розміру статутного фонду і лише після повної оплати всіх випущених акцій.

Випуск облігацій підприємств для формування і поповнення статутного фонду емітентів, а також для покриття збитків, пов’язаних з їх господарською діяльністю, не допускається.

Облігації усіх видів придбаваються громадянами лише за рахунок особистих коштів. Підприємства купують облігації усіх видів за рахунок коштів, що надходять у їх розпорядження після сплати податків та відсотків за банківський кредит.

Облігації усіх видів оплачуються в гривнях, а у випадках, передбачених умовами випуску, – в іноземній валюті. Незалежно від виду валюти, якою проведено оплату облігації, її вартість виражається у гривнях.

Дохід за облігаціями всіх видів виплачується відповідно до умов їх випуску. Дохід за облігаціями цільових позик (безвідсотковими облігаціями) не виплачується. Їх власнику надається право на придбання відповідних товарів чи послуг, під які випущено позики.

Якщо ціна товару до моменту його отримання перевищуватиме вартість облігації, то власник одержує товар за ціною, вказаною в облігації, а при отриманні більш дешевого товару – різницю між вартістю облігації та ціни товару.

Доходи за облігаціями підприємств виплачуються за рахунок коштів, що залишаються після розрахунків з бюджетом і сплати інших обов’язкових платежів.

У разі невиконання чи несвоєчасного виконання емітентом зобов’язань щодо виплати доходів за відсотковими облігаціями, надання права придбання відповідних товарів чи послуг за безвідсотковими (цільовими) облігаціями або погашення зазначеної в облігації суми у визначений строк стягнення відповідних сум провадиться примусово судом або арбітражним судом.

Порядок викупу облігацій усіх видів, крім цільових, визначається при їх випуску.

Кошти, отримані від реалізації облігацій внутрішніх республіканських і місцевих позик, спрямовуються відповідно до республіканського і місцевих бюджетів, позабюджетних фондів місцевих рад народних депутатів.

Кошти від розміщення облігацій підприємств спрямовуються на цілі, визначені при їх випуску.

Казначейські зобов’язання України (надалі – казначейські зобов’язання) – вид цінних паперів на пред’явника, що розміщуються винятково на добровільних засадах серед населення, засвідчують внесення їх власниками грошових коштів до бюджету і дають право на отримання фінансового доходу.

Можуть випускатися наступні види казначейських зобов’язань: довгострокові – від 5 до 10 років; середньострокові – від 1 до 5 років; короткострокові – до 1 року.

Рішення про випуск довгострокових і середньострокових казначейських зобов’язань приймається Кабінетом Міністрів України, а короткострокових – Міністерством фінансів України. У рішенні про випуск казначейських зобов’язань визначаються умови їх випуску.

Порядок визначення продажної вартості казначейських зобов’язань встановлюється Міністерством фінансів виходячи з часу їх придбання.

Кошти від реалізації казначейських зобов’язань спрямовуються на покриття поточних видатків державного бюджету.

Виплата доходу за казначейськими зобов’язаннями та їх погашення здійснюється відповідно до умов їх випуску, затверджених: за довгостроковими і середньостроковими зобов’язаннями – Кабінетом Міністрів України, короткостроковими – Міністерством фінансів України.

Ощадні сертифікати. Ощадний сертифікат – письмове свідоцтво банку про депонування грошових коштів, яке засвідчує право вкладника на отримання після завершення встановленого строку депозиту і відсотків за ним.

Ощадні сертифікати бувають строкові (під певний договірний відсоток на визначений строк) або до запитання, іменні та на пред’явника.

Іменні сертифікати обігу не підлягають, а їх продаж (відчуження) іншим особам є недійсним.

Ощадні сертифікати можуть мати такі реквізити: найменування цінного паперу – “ощадний сертифікат”; найменування банку, що випустив сертифікат, та його місцезнаходження; порядковий номер сертифіката, дату випуску, суму депозиту, строк виплати (для строкового сертифіката), найменування або ім’я держателя (для іменного сертифіката); підпис керівника банку чи іншої уповноваженої на це особи; печатку банку.

Доходи за ощадними сертифікатами виплачуються за пред’явленням для оплати в банк, який їх випустив.

У разі, якщо власник сертифіката вимагає повернення депонованих коштів за строковим сертифікатом раніше обумовленого в ньому строку, то йому виплачується знижений відсоток, рівень якого визначається на договірних умовах при внесенні депозиту.

Вексель. Вексель – цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов’язання векселедавця сплатити після настання строку визначену суму грошей власнику векселя (векселедержателю).

Випускаються векселі двох видів: простий, переказний.

Простий вексель містить такі реквізити: найменування – “вексель”; просту і нічим не обумовлену обіцянку сплатити визначену суму; строк платежу; місце, в якому повинен здійснитись платіж; найменування того, кому або за наказом кого платіж повинен бути здійснений; дату і місце складання векселя; підпис того, хто видає документ (векселедавця).

Переказний вексель також повинен містити: просту і нічим не обумовлену пропозицію сплатити певну суму; найменування того, хто повинен платити (платника).

Документ, у якому відсутній будь-який із вказаних реквізитів, не має сили простого або переказного векселя, за винятком таких випадків:

· вексель, строк платежу за яким не вказано, розглядається як такий, що підлягає оплаті після пред’явлення;

· при відсутності особливого зазначення місце, позначене поруч з найменуванням платника (місце складання документа – для простого векселя), вважається місцем платежу та одночасно місцем проживання платника (векселедавця – для простого векселя);

· вексель, в якому не вказано місце його складання, визначається підписанням у місці, позначеному поруч з найменуванням векселедавця.

Порядок випуску та обігу векселів визначається Кабінетом Міністрів України.

Реєстрація та обіг цінних паперів. Емітент має право на випуск облігацій та акцій підприємств з моменту реєстрації цього випуску у відповідному фінансовому органі.

Якщо подані для реєстрації облігації підприємств та акції пропонуються для відкритого продажу, тобто призначені для розміщення між юридичними та фізичними особами, коло яких заздалегідь визначити неможливо, то емітент зобов’язаний подати фінансовому органу для реєстрації також інформацію про випуск цих цінних паперів.

Порядок реєстрації випуску облігацій та акцій підприємств, а також інформації про їх випуск визначається Кабінетом Міністрів України або за його дорученням – Міністерством фінансів України.

Реєстрація випуску цінних паперів повинна проводитися не пізніше ніж за 30 днів з моменту подачі заяви з додаванням необхідних документів.

Фінансовий орган, який реєструє випуск цінних паперів або інформацію про це, зобов’язаний перевіряти відповідність поданих емітентом документів вимогам законодавства України.

Відмова від реєстрації може мати місце лише у разі порушення встановленого порядку або невідповідності поданих документів вимогам чинного законодавства.

У разі, якщо реєстрацію цінних паперів у встановлений строк не проведено або в ній відмовлено з мотивів, які емітент вважає необґрунтованими, він може звернутися до суду.

Реєстрація випуску цінних паперів, що провадиться фінансовими органами, або інформації про це не може розглядатися як гарантія вартості цих цінних паперів.

Загальний реєстр випуску цінних паперів ведеться Міністерством фінансів України.

3.2. Документи платіжного обігу

У сучасній практиці розрахунків застосовуються документи різноманітного призначення. Їх можна об’єднати у такі групи: розрахункові, платіжні, комерційні [9, 10, 15, 26, 34, 35].

Розрахунковими називаються складені за встановленою формою документи, які подають у банки юридичні та фізичні особи з поручительством (чи вимогою) перерахувати з їх рахунків (або зарахувати на них) певну суму грошей. Такими документами в Україні є: платіжне поручительство, платіжна вимога-поручительство, чек, акредитивна заява, платіжна вимога.

Платіжними називаються складені за встановленою формою документи, що передаються однією особою іншій із зобов’язанням (або за наказом третій особі) сплатити певну суму грошей пред’явнику документу. Типовим платіжним документом є вексель.

Комерційними прийнято називати документи, в яких надається характеристика відвантажених товарів, виконаних робіт, наданих послуг та того, що супроводжуює їх переміщення від постачальника до платника. До комерційних належать рахунки-фактури, їх реєстри, товарно-транспортні документи, сертифікати якості, страхові поліси та ін. На основі комерційних документів визначається сума і правомірність платежів, що здійснються за допомогою розрахункових чи платіжних документів.

Розглянемо розрахункові і платіжні документи як ті, що безпосередньо обумовлюють платіжний обіг.

Платіжне доручення – це письмове розпорядження платника банку, що його обслуговує, про списання з його рахунку певної суми грошей на рахунок одержувача, зазначеного в дорученні.

Платіжна вимога-доручення – документ, що містить дві дії: вимогу постачальника до покупця оплатити вислані йому комерційні документи на відвантажені товари; доручення покупця своєму банку сплатити зазначені документи, перерахувавши гроші постачальнику.

Чек – це письмове розпорядження власника рахунка банку, в якому його відкрито, про виплату певної суми грошей пред’явнику чека. Оплата чека може відбуватися шляхом перерахування грошей з рахунка чекодавця на рахунок пред’явника чи шляхом виплати останньому наявних грошей. У першому випадку чеки називаються розрахунковими, в другому – грошовими. Розрахункові чеки звичайно виписуються на пред’явника, а грошові – на конкретну особу (іменні).

Акредитивна заява – письмове поручительство платника банку забронювати за його рахунок чи за рахунок банку певну суму грошей для оплати документів конкретного постачальника на відвантажені на його адресу певні товари та на певних умовах.

Платіжна вимога – письмове поручительство постачальника (кредитора) своєму банку вишукати (інкасувати) зазначену суму грошей з покупця (боржника) і зарахувати на його рахунок. Застосовується дуже рідко – в основному, при списанні коштів з рахунка без згоди його власника.

Вексель – це, як зазначалося раніше, безумовне письмове зобов’язання однієї особи перед іншою (або його наказ іншій особі) сплатити у встановлений термін зазначену суму грошей власнику векселя, що пред’явив його до оплати.

Розрахункові і платіжні документи суворо уніфіковані, мають єдину для всієї країни стандартну форму, встановлений набір реквізитів. Значна частина реквізитів є загальною та обов’язковою для всіх розрахункових документів.

До обов’язкових реквізитів усіх розрахункових документів належать:

· найменування і номер розрахункового документа;

· число, місяць і рік його виписки;

· повна чи скорочена назва платника та одержувача грошей, номери їх рахунків;

· найменування, номер (код), місцеперебування банків платника і одержувача грошей, розрахунково-касові центри, де відкриті їх кореспондентські рахунки і номери останніх;

· сума платежу;

· мотиви і підстави для перерахування чи отримання грошей;

· підпис платника (або отримувача);

· відбиток печатки платника (або одержувача ).

У кожному з розрахункових документів є і свої специфічні реквізити, обумовлені його особливим призначенням.

Оформленню розрахункових документів у банківській практиці приділяється велика увага. Чинним положенням про безготівкові розрахунки визначені основні вимоги до оформлення документів:

· повинні бути заповнені всі реквізити розрахункового документа;

· розрахункові документи повинні бути виписані з використанням технічних засобів у тій кількості примірників, які необхідні всім учасникам розрахункового процесу;

· не припускаються жодні виправлення;

· у даті розрахункового документа число і рік проставляются цифрами, а місяць – прописом (тільки в документі, заповненому за допомогою ЕОМ, місяць може позначатися цифрою);

· найменування платника повинно точно співпадати із зазначеним у його зареєстрованому статуті;

· розрахунковий документ повинні підписати особи, яким надано таке право статутом платника та підписи яких існують у карточці взірців, наданої банку.

Порушення будь-якої з цих вимог може свідчити про недостовірність розрахункового документа та незаконність проведеної грошової операції, що дає підстави банку не приймати його до виконання.

3.3. Банківські безготівкові розрахунки

Форми безготівкових розрахунків розрізняються за видом розрахункового документа, що застосовується, і порядком його обігу. Вони проводяться між господарчими органами в таких формах: платіжним дорученням, платіжною вимогою-поручительством, чеками, акредитивами, векселями [9, 34, 35].

Способи платежів визначаються порядком чи умовами виконання господарчими органами грошових зобов’язань один перед одним. За цими критеріями на практиці розрізняють наступні: наявний платіж, коли кожне постачання товарів сплачується негайно, і з відстрочкою, якщо товар продається в кредит; за рахунок власних коштів платника з його рахунка в банку і за рахунок банківського кредиту; попередній, коли гроші перераховуються одержувачу до відвантаження товару; за кожним окремим постачанням і за сукупністю постачань за певний час згідно з договором (плановий); пряме перерахування грошей і залік зустрічних вимог.

При кожній формі розрахунків намагаються застосовувати різні засоби платежу, що дає можливість господарчим органам погасити свої грошові зобов’язання на більш вигідних умовах.

Розрахунки платіжним дорученням – одні з найбільш поширених у сучасній практиці. За їх допомогою клієнти банку можуть розраховуватися за придбані товари, послуги, виконані роботи; за зобов’язаннями перед фізичними особами (аліменти, пенсії, заробітна плата, гонорари та ін.), фінансовими і страховими органами, банками та іншими юридичними особами.

Платіжне доручення виписує платник, дотримуючись установлених правил оформлення розрахункових документів, і надає в банк, який його обслуговує, не пізніше ніж 10 календарних днів з дати його підпису. Банк приймає доручення до виконання при наявності на рахунку платника достатньої для оплати суми грошей або якщо згоден надати платіжний кредит. При відсутності грошей на рахунку платника банк зобов’язаний приймати від клієнта доручення на перерахування засобів до бюджету і податкових платежів до державних цільових фондів. У цих випадках доручення поміщається в особливу картотеку та оплачується у міру надходження грошей на рахунок платника. Сума прийнятого банком до виконання доручення списується з рахунка платника і зараховується на рахунок одержувача, якщо він відкритий у тому ж банку. Якщо ж рахунок відкритий в іншому банку, то подальший рух цих коштів здійснюється у встановленому порядку міжбанківських розрахунків.

В окремих випадках платіжні доручення заздалегідь акцептуються в банку з метою забезпечення гарантії оплати. За допомогою акцептованих доручень здійснюються розрахунки з підприємствами зв’язку за переводи через них грошей:

· окремим громадянам – сум заробітної плати, аліментів, пенсій, виплат з відряджень, гонорарів, стипендій тощо, які їм належать;

· іншим підприємствам чи уповноваженим на видатки – для виплати заробітної плати, організованому набору працівників, заготівлі сільськогосподарської продукції, якщо в місці їх знаходження немає установи банку;

· для зарахування на рахунки в банках сум торговельного виторгу, податків та інших засобів;

· для оплати товарів, що надійшли через підприємства зв’язку післяоплатою, та ін.

Акцептованими дорученнями можуть сплачуватися і разові послуги транспортних організацій, послуги підприємств зв’язку з відправлення посилок та кореспонденції, придбання товарів бюджетними організаціями тощо.

В усіх цих випадках платник подає оформлене доручення своєму банку для акцепту, що зводитися до того, що в сумі доручення банк списує гроші із загального рахунка платника, бронює на окремому рахунку “Акцептовані платіжні доручення та чеки” та здійснює відповідний запис на першому та другому примірниках доручення, завіряючи підписом двох працівників банку та відтиском його печатки.

Платник передає акцептоване доручення одержувачу грошей, а останній надає його своєму банку, що зараховує суму доручення на його рахунок. Якщо рахунок платника, на якому заброньовані гроші, відкритий у цьому ж банку, то одночасно проводиться списування суми грошей з цього рахунка; якщо ж він відкритий в іншому банку, то списування проводиться у встановленому порядку міжбанківських розрахунків.

Платіжними дорученнями доцільно розраховуватися при планових платежах, що застосовуються при постійних і рівномірних постачаннях (між маслосирзаводами та колгоспами, хлібзаводами, м’ясокомбінатами, молокозаводами і торговельними організаціями та ін.). У таких випадках платіж видається не за кожне окреме постачання, а загалом за певний період, що називається платіжним. Тривалість платіжного періоду коливається від 1 до 7 днів залежно від обсягу постачань. Термін платежу припадає, як правило, на середину платіжного періоду. Сума платежу визначається шляхом ділення договірного обсягу постачань на кількість днів у договірному періоді та множення результату на кількість днів у договірному періоді.

У встановлений день платежу платник надає своєму банку доручення із зазначенням, що це плановий платіж, і визначенням угоди, за якою він виробляється. Такі доручення повинні прийматися банком незалежно від наявності коштів на рахунку платника.

Після закінчення місяця чи іншого терміну за угодою сторін виробляється перерахунок суми платежу відповідно до фактичного постачання. На результати перерахунку можна відредагувати суму чергового планового платежу.

Розрахунки платіжними дорученнями дуже прості, зручні, забезпечують швидке виконання платежу. Проте мають істотний недолік – не гарантують платіж постачальнику. Щоб подолати це, у банківській практиці запроваджений акцепт платіжного доручення, а в останній час – навіть попередня оплата поставок. Але ці засоби, будучи вигідними для постачальників, ставлять у тяжке фінансове становище платників.

Розрахунки платіжними вимогами-дорученнями – відносно нові та малопоширені. Вони застосовуються в розрахунках за поставлену продукцію, виконані роботи, послуги. Вимогу-доручення виписує постачальник після відвантаження товарів і разом з комерційними документами відсилає безпосередньо покупцеві. Покупець перевіряє одержані документи на предмет дотримання постачальником умов договору і, якщо погоджується їх оплатити, видає відповідну вимогу-доручення своєму банку. Порядок і строки надання банку доручення про сплату встановлюються в договорі сторін і банком не контролюються. У договорі може передбачатися відповідальність платника за несвоєчасне подання платіжної вимоги-доручення у банк для сплати.

У разі відмови від оплати вимоги-доручення платник повинен повідомити постачальнику мотиви відмови у порядку та в терміни, передбачені договором.

Розрахунки чеками можуть застосовуватися в усіх видах платежів за поставлені товари, виконані роботи, послуги, а також у нетоварних платежах. На практиці чеки часто використовуються в місцевих розрахунках, рідше – в іногородніх. Але в цілому в Україні розрахунки чеками не дуже розвинені, порівняно із західними країнами, де чек є основним засобом безготівкових розрахунків. В Україні чек залишається винятково технічним засобом платежів за банківськими рахунками, що визначає обмеженість сфери його використання.

Відповідно до Положення про безготівкові розрахунки чеки використовуються в розрахунках між юридичними особами, фізичними та юридичними особами, проте їх використання заборонено у розрахунках між фізичними особами.

Оплата чеків гарантована, що забезпечується одним із трьох засобів:

· депонуванням чекодавцем за рахунок власних коштів необхідної суми на окремому рахунку в своєму банку;

· одержанням банківської гарантії, тобто оплата проводиться за рахунок кредиту банку в разі відсутності коштів на рахунку платника;

· за рахунок бюджетних коштів, коли фінансові органи використовують чек для повернення підприємством зайво внесених до бюджету коштів.

Бланки чеків брошуруються в окремі книжки, які банки видають своїм клієнтам за їх заявою. У заяві повинно бути зазначено, з якого рахунка будуть оплачуватися чеки. Якщо гарантія оплати надається за рахунок власних коштів платника, то до заяви додається платіжне доручення на їх депонування на окремому рахунку.

При видачі клієнту чекової книжки банк проставляє на обкладинці ліміт, що дорівнює сумі заброньованих коштів чи банківській гарантії. Крім того, на кожному окремому чеку банк може зазначати граничну суму, на яку він може виписуватись.

Виписуючи чеки, платник реєструє їх у кінці книжки, зазначаючи дату, номер чека, кому вручений і на яку суму, залишок ліміту чекової книжки. Невикористані або зіпсовані чеки повертаються банку, а залишок ліміту книжки відновлюється на рахунок чекодавця.

Одержаний від платника чек чекодавець зобов’язаний здати в банк протягом 10 днів з моменту його виписки, не враховуючи дня виписки. Після закінчення цього терміну банк не приймає чеків до сплати. Чеки у банк здаються разом з реєстром, у якому даються їх основні реквізити. Кожний чек, що здається в банк, та їх реєстр завіряється підписом і печаткою чекоотримувача.

Банк перевіряє надані йому чеки та реєстр і зараховує зазначену суму на рахунок чекоотримувача. Якщо рахунки чекодавців відкриті в цьому ж банку, то зазначена сума одразу списується з цих рахунків і розрахунково-платіжна операція на цьому завершується. Якщо рахунки чекодавців відкриті в інших банках, то виникають вимоги між банками, що оплачуються в порядку міжбанківських розрахунків.

Розрахунки чеками мають ряд привілеїв: гарантія оплати; контроль платника за товарною угодою; зближення оплати та постачання товару. Чеки можуть обслуговувати не тільки оптовий, але й роздрібний обіг, де вони успішно конкурують з наявними грошими, якщо створені необхідні економічні та організаційно-правові передумови.

Розрахунки шляхом акредитивів – дуже поширена форма у ринковій економіці. Застосовується вона здебільшого в іногородніх розрахунках за товари та послуги, коли постачальник хоче забезпечити гарантію оплати, а також у міжнародних розрахунках.

Акредитив – це зобов’язання оплатити продукцію, що видається дорученням клієнта-постачальника його контрагенту-постачальнику. Складність взаємин між постачальником і покупцем визначає різноманітність видів акредитивів. Вони можуть бути:

· покриті та непокриті (гарантовані);

· відкличні та безвідкличні;

· відкриті в банку платника та в банку постачальника;

· що використовуються для оплати документів постачальника з акцептом платника або без нього.

Покритим називається акредитив, для здійснення платежів за яким заздалегідь бронюються кошти в повній сумі на окремому рахунку. Відкриття такого акредитива є обтяжливим для платника, оскільки відволікає засоби з його поточного обігу, але воно вигідне банку, в якому відкритий акредитив, та постачальнику товарів.

Непокритим називається акредитив, оплата за яким гарантується банком за рахунок його кредиту без попереднього бронювання коштів платника. Такий акредитив ще називають гарантованим. Він вигідний усім учасникам розрахунків.

Відкличний акредитив може скасовуватися або змінюватися після розпорядження платника, яке він дає через свій банк без попереднього узгодження з платником. Хоча для такого розпорядження у платника повинні бути вагомі підстави, відзивний акредитив не повною мірою захищає інтереси постачальника, і вони рідко погоджуються на нього.

Безвідкличний акредитив може скасовуватися або змінюватися покупцем тільки за згодою постачальника.

Акредитив з оплатою документів за акцептом представника платника зменшує ризик порушення постачальником умов договору, оскільки зазначений представник безпосередньо перевіряє відвантаження до оплати розрахункових документів. Проте такий акредитив помітно підвищує видатки постачальника на здійснення розрахунків, що є його недоліком.

Акредитив без акцепту не має цього недоліку, але й не забезпечує платнику належного контролю за діями постачальника.

У сучасних умовах (низька договірна та платіжна дисципліна) доцільніше відкривати в банках постачальників покриті, безвідзивні акредитиви з акцептом документів представника покупця. Відкривається акредитив для розрахунків тільки з одним постачальником. Для учасників таких розрахунків важливо правильно встановити термін платежу. Його збільшення підсилює відвернення коштів з обігу платника, що погіршує фінансовий стан. Зменшення терміну акредитива погіршує умови оплати документів постачальника. Термін акредитива, його вид та умови оплати визначаються у договорі сторін.

Для відкриття акредитива платник надає своєму банку (банку-емітенту) заяву, в якій зазначає всі необхідні реквізити: номер договору, яким передбачено відкриття акредитива; термін його дії; найменування постачальника та банку, що виконує акредитив; вид та умови його реалізації (вид товарів, що оплачуються); розрахункові документи, з їх акцептом або без акцепту та ін.; сума акредитива. Зазначені реквізити є обов’язковими, і за відсутності хоча б одного з них акредитив не відкривається.

Вивчивши одержану заяву, банк приймає рішення про відкриття акредитива платнику. При позитивному рішенні він бронює кошти чи надає гарантію платежу, відкривши для цього рахунок “Акредитиви” у себе чи в банку постачальника. Про відкриття акредитива відразу ж повідомляє постачальника, який може відвантажувати продукцію.

Відвантаживши продукцію, постачальник надає в свій банк реєстр рахунків з додаванням комерційних документів, передбачених умовою акредитива, до завершення терміну останнього. Банк ретельно перевіряє надані документи на предмет дотримання постачальником усіх умов акредитива. Якщо жодна умова не порушена, банк зараховує відповідну суму коштів на рахунок постачальника і одночасно списує її з рахунка “Акредитиви”, якщо він відкритий у тому ж банку. Якщо наданий рахунок відкритий у банку платника, то гроші з нього будуть списані після надходження до цього банку дебетових авізо та товарних документів від банку постачальника.

Банки повинні контролювати терміни дії акредитивів. Акредитив закривається у таких випадках: якщо настає встановлений термін; при достроковому відкликанні акредитива платником; за заявою постачальника про припинення поставок проти відкритого акредитива; при достроковому використанні всієї суми акредитива. Якщо при закритті акредитива залишаються не використані для платежів кошти, вони перераховуються на той рахунок платника, з якого були списані при відкритті.

Зазвичай термін акредитива встановлюється для банку постачальника. Тому його закриття в банку платника здійснюється пізніше від терміну обігу документів між банками з додаванням деяких резервних днів (зазвичай п’яти).

Перевагою розрахунків за акредитивами є те, що вони гарантують оплату поставленої продукції. Недоліки цієї форми розрахунків полягають у тому, що в покупця відволікаються засоби з поточного обігу при бронюванні їх на акредитиві. Крім того, при затримці відкриття акредитива платником постачальник не може відвантажувати продукцію, що призводить до погіршення його фінансового стану.

3.4. Використання векселів

Вексель займає особливе місце в системі безготівкових розрахунків, оскільки може безпосередньо використовуватися для погашення боргових зобов’язань поза банками. Однак оберненість векселя обмежена. Він повинен оплачуватися грошима як законним платіжним засобом.

В Україні ще не створені умови (економічні, правові, організаційні) для широкого використання векселів у розрахунках. Уперше господарчим органам було дозволено застосовувати векселі у розрахунках Законом “Про підприємства в Україні”, прийнятим у 1991 р. У червні 1992 р. Верховна Рада України прийняла Постанову “Про застосування векселів у господарському обігу”, якою Україна, власне, приєдналася до вексельного закону, прийнятого на Женевській вексельній конференції в 1930 р. Це відкрило шлях для вступу України в міжнародний вексельний обіг. Новим кроком у розвитку вексельного обігу стало вдосконалення Національним банком у лютому 1993 р. “Порядку вчинення банками операцій з векселями”, яким встановлено порядок надання вексельних кредитів і проведення банками комісійних операцій з векселями.

У практиці вексельних розрахунків найчастіше використовується перекладний вексель (тратта). В угоді з використанням тратти зазвичай беруть участь три особи:

· векселедавець (трасант), що виписує вексель і дає наказ іншій особі про його сплату;

· платник за векселем (трасат), якому даний наказ про оплату векселя;

· одержувач грошей (ремітент), що володіє векселем, пред’являє його до сплати трасату та одержує гроші. Якщо векселедавець наказує сплатити йому ж, то в угоді будуть брати участь тільки дві особи – трасант і трасат. Оскільки власник векселя має право передати тратту шляхом індосаменту іншій особі для погашення свого боргу, число осіб, що беруть участь у вексельній угоді, може збільшуватися. У їх складі намагаються бути і банки.

Використання векселя в розрахунках можна проілюструвати у вигляді схеми, представленої на рис 3.1 [34].

Рис. 3.1. Схема використання векселя в розрахунках

Оптовий продавець А, придбавши товар у виробника В (операція 1) і продавши його роздрібному продавцю Б (операція 2), виписує вексель терміном погашення 10 днів на продавця Б і розраховується ним з виробником В (операція 3). Останній пред’являє вексель продавцю Б для акцепту (операція 4). Ставши власником акцептованого векселя, В розраховується ним з постачальником Г за сировину (операції 5 і 6). Постачальник Г намагався розрахуватись траттою за своїми зобов’язаннями, але йому потрібні були гроші, і він врахував її в своєму банку Е (операції 7 і 8). Через декілька днів банку Е теж стали потрібні гроші, і він переоблікував вексель у центральному банку Ж (операції 9 і 10). При настанні терміну платежу за векселем центральний банк пред’явив вексель банку Д, що обслуговує акцептанта векселя Б, і списав суму векселя з кореспондентського рахунка цього банку (операції 11 і 12). Банк Д списує суму векселя з рахунка акцептанта Б (операція 13) і вручає останньому сплачений вексель (операція 14).

Векселі виписуються на бланках стандартної форми і мають суворо встановлений набір реквізитів:

· назву “вексель” у тексті документа;

· простий і нічим не обумовлений наказ сплатити певну суму грошей;

· назву того, хто повинен платити;

· зазначення терміну платежу;

· зазначення місця, в якому повинен здійснюватись платіж;

· назва того, кому чи за наказом кого платіж повинен бути здійснений;

· зазначення дати і місця складання векселя;

· підпис того, хто видав вексель.

Відсутність у векселі обумовленості наказу про сплату надає йому характер безумовного абстрактного зобов’язання, володіння яким є для векселеутримувача підставою права на платіж без будь-яких додаткових умов. Це істотно полегшує стягнення платежів за векселем.

Термін платежу за векселем встановлюється по-різному: за поданням; після закінчення певного часу від подання; після закінчення певного часу від складання; на певний день. У векселі з терміном оплати за поданням або після закінчення певного часу від подання векселедавцем намагається передбачити нарахування відсотка на вексельну суму.

За визначенням у тексті одержувача грошей векселі поділяються на іменні (“Сплатіть Х”, включаючи і самого векселедавця), ордерні (“Сплатіть Х або за його наказом”) і на пред’явника (“Сплатіть пред’явникові”). На практиці найчастіше застосовуються ордерні векселі, які можна передавати іншій особі шляхом індосаменту. У цьому випадку Х на іншому боці чека пише “Сплатіть У або за його наказом”.

Індосамент – найважливіший атрибут векселя, що забезпечує його оберненість, хоча і не входить до числа обов’язкових. Це передавальний підпис, який власник векселя (індосант) робить на користь іншої особи (індосатора) на зворотному боці векселя. Розрізняють декілька видів індосаменту:

· бланковий, коли індосант ставить на зворотному боці векселя тільки свій підпис (такий вексель може передаватися будь-якій особі, що стане його власником, з усіма правами);

· іменний, коли індосант ставить на зворотному боці векселя перед своїм підписом прізвище, ім’я і по батькові особи, якій передаються всі права на вексель;

· цільовий, коли індосант зазначає мету передачі векселя іншій особі, наприклад, “Для депонування” (такий запис носить характер доручення, і новий власник може індосувати вексель тільки з цією метою);

· безобіговий, коли індосант зазначає у тексті індосаменту слова “Без обігу”, що дає йому право виключити можливість пред’явлення до нього вимог у разі несплати векселя трасантом.

Індосант несе відповідальність за акцепт і платіж за векселем перед особами, які підписали вексель після нього. Але він може заборонити новий індосамент і тоді позбавляється цієї відповідальності.

Важливим атрибутом тратти є акцепт платника як письмова згода на оплату векселя, що істотно підвищує його ліквідність. У цьому разі у тексті векселя зазначається слово і робиться підпис на лицьовому боці (або тільки один підпис).

Вимагати акцепту векселя має право як векселедавець, так і кожен з індосантів із визначенням чи без визначення його терміну.

Акцепт повинен бути простим і нічим не обумовленим, може розповсюджуватися на весь чи частину суми векселя. В останньому випадку акцептант несе відповідальність за акцептовану частину суми. Якщо платник відмовляється від акцепту, це означає його відмову від платежу за векселем, що дає право власнику пред’явити йому позов у встановленому порядку, не чекаючи завершення терміну векселя.

У практиці допускається доручення за векселем третьої особи – аваль. Поручитель повинен вказати, за кого він дає аваль – за себе чи за індосантів. Аваліст несе за векселем таку ж відповідальність, як і особа, за яку він дав поручительство. Але після сплати векселя він стає його власником і набуває права вимоги від того, за кого він дав доручення, і від тих осіб, які зобов’язані за векселем перед останнім.

Аваль зазначається на лицьовому боці векселя словами “Враховувати за аваль” і підписом.

Завершальною стадією обігу векселя є його оплата. Векселеутримувач повинен пред’явити вексель до оплати або у встановлений термін, або у два наступних робочих дні. Для оплати вексель пред’являється або платнику, або третій особі – доміціану, якому доручено його сплатити. При оплаті платник має право вимагати від векселедавця передати йому вексель з розпискою про одержання платежу.

Важливим моментом руху векселя є відмова в оплаті чи акцепті. Вона повинна бути нотаріально засвідченим актом протесту, що дає право векселеутримувачу пред’явити позов через арбітраж будь-якій особі, яка зобов’язана сплачувати за векселем. Особа, що сплатила позов за векселем, має право вимагати оплати в порядку регресу від інших осіб, які підписали вексель. Така солідарна відповідальність істотно підвищує довіру до векселя і його ліквідність. Розмір позову включає суму векселя, відсотки, пеню за затримку платежу, понесені витрати.

Векселі, що з’явилися в обігу у зв’язку з оплатою товарів, робіт чи послуг, називаються комерційними. Від них необхідно відрізняти ”товариські” або ”бронзові” векселі, що виписуються без реальних поставок товарів (або послуг) з метою отримання грошей шляхом їх обліку у банку. Поява таких векселів у значних обсягах дестабілізує грошовий обіг.

Простий вексель відрізняється від перекладного тим, що векселедавець і платник за ним – одна й та ж особа. Векселедавець за простим векселем має такі ж зобов’язання, як і акцептант за перекладним. Тому реквізити простого векселя дещо відрізняються від реквізитів тратти. Наприклад, у ньому немає назви платника і замість наказу сплачувати – наявна обіцянка здійснити платіж. Він теж може індосуватися і, отже, обертатися. Але ймовірність виписки простого векселя без реальної угоди, тобто ”товариського” або ”бронзового”, значно вища, ніж при використанні тратти. Тому прості векселі у практиці розрахунків застосовуються значно рідше, ніж перекладні, і тільки у внутрішньому обігу.

Крім комерційних, на практиці часто використовуються банківські векселі. Векселедавцем і платником виступає один і той же банк. Векселі відомих банків, що користуються високою довірою, є надійними платіжними документами та у ліквідності мало чим поступаються наявним грошам. Найчастіше банківські векселі використовуються тоді, коли здійснення розрахунків шляхом звичайних документів (доручень, чеків та ін.) ускладнене.

Подібно до банківських векселів, у розрахунках намагаються використовувати банківські сертифікати (депозитні та ощадні). Обіг банківських сертифікатів, виписаних на пред’явника, здійснюється простою передачею боржником кредиторові в погашення боргу, іменних – шляхом індосування.

Використання векселів як засобу платежу припускає активну участь у вексельному обігу банків через дві основні їх функції – кредитну і розрахункову.

У своїй кредитній діяльності банки широко використовують вексель як об’єкт кредитування, видаючи під них такі види кредитів: обліковий (дисконт), заставний та кредит для рефінансування векселів.

Розрахункова діяльність банків полягає у виконанні доручень клієнтів з оплати векселів шляхом проведення двох операцій: інкасування та доміціляції.

Інкасування векселя полягає у виконанні банком доручення векселеутримувача щодо стягнення платежу з боржника. За цю послугу банк стягує комісійну винагороду.

Доручення на інкасування здійснюється передачею векселя банку з написом на зворотному боці “Сплатіть за наказом... банку. Валюта на інкасо” і підписом власника векселя. Банки приймають на інкасо тільки векселі з оплатою в місцях, де є заклади банків. Прийнявши такий вексель, банк повинен вчасно переслати його в банк за місцем платежу і повідомити платнику про інкасування векселя.

Оплативши вексель, банк платника письмово повідомляє про це банк векселеутримувача, а сам вексель вручає платнику. Якщо вексель не оплачений у строк, банк повинен наступного дня передати його нотаріусу (судовому виконавцю) для протесту. Банк несе відповідальність за наслідки ненадання векселя для протесту. Несплачений вексель разом з актом протесту повертається банком векселеутримувачу за його вимогою. Усі видатки банку з пересилання, протесту, збереження векселів відшкодовуються йому векселеутримувачем понад комісійної винагороди. Доміціляція векселя полягає в дорученні векселедавця чи трасата банку сплатити за векселем у встановлений термін за рахунок заздалегідь внесеної в банк суми чи за рахунок решти грошей, наявних на його рахунку. Свою згоду бути доміціліатом банк виражає на лицьовому боці векселя словами “Як аваліст за... ” і підписом. Оплата такого векселя гарантована і швидко здійснюється, якщо платник і одержувач за векселем обслуговуються банком-доміціліатом. В іншому випадку буде потрібен час для пересилання векселя і платежу між банками. За цю операцію банк може стягувати з платника комісійну плату, особливо якщо його розрахунковий рахунок знаходиться в іншому банку.

Для широкого використання векселів у розрахунках необхідні стабільність економічних відносин, висока довіра їх суб’єктів один до одного, високий рівень розвитку вексельного права.

На жаль, в Україні всі ці умови тільки починають формуватися, що не тільки стримує розвиток вексельного обігу, але й призводить до використання векселів у незаконних операціях. Тому необхідний особливо ретельний контроль за вексельними розрахунками. З цією метою Указом Президента України від 2.11.93 запроваджено обмеження платежу за одним векселем граничною сумою в 1 млн. крб., заборонені видача та індосування векселів за межі України, встановлено, що господарчі органи зобов’язані купувати бланки векселів тільки в комерційних банках зі сплатою мита до держбюджету, а банки зобов’язані забезпечити друк, збереження, облік і продаж вексельних бланків.

3.5. Факторингові операції

Факторинг – це специфічна послуга, що надається банками своїм клієнтам у зв’язку з їх розрахунково-платіжним обслуговуванням. Головна мета факторингу – забезпечити постачальнику своєчасну оплату відвантажених товарів. Основний механізм досягнення цієї мети – надання кредиту під боргові вимоги постачальника або зобов’язання платника. Тому у факторингу поєднується багато банківських послуг: розрахунково-платіжні, кредитні, аудиторські, інформаційні, проведення обліку та ін. [24, 34].

На відміну від країн з розвиненою ринковою економікою, де факторинг широко розвинений, в Україні факторингові операції почали розвиватися у 1989-1991 рр. при першій хвилі формування мережі комерційних банків.

Факторинговими операціями займаються факторингові відділи банків чи спеціалізовані фірми, що зазвичай є дочірніми компаніями банків (чинники).

Зміст і послідовність факторингових операцій показані на рис. 3.2 [34].

Підприємство (постачальник) укладає з чинником договір про факторингове обслуговування, яким він уступає право на отримання платежу за своїми борговими вимогами на певних умовах. Для укладення такого договору чинник ретельно вивчає економічний і фінансовий стан підприємства, сферу його діяльності, характер зв’язків та ін. Це необхідно для визначення того, наскільки обґрунтовано підприємство надає відстрочку платежів своїм постачальникам і наскільки великий ризик його кредитування. З урахуванням цих оцінок визначається доцільність, а також умови і вартість факторингового обслуговування. З підприємствами невеликої кредитоспроможності чинник може взагалі відмовитися укладати договір чи встановити низьку межу оплати розрахункових документів постачальника, високу ставку відсотка за кредит і розмір комісійної винагороди.

Рис. 3.2. Зміст і послідовність факторингових операцій

У договорі може передбачатися ряд умов, що захищають інтереси сторін: відкритий чи закритий договір; з правом регресу чи без нього; з попередньою оплатою або без неї; з повним чи частковим обслуговуванням та ін.

При відкритому договорі до відома всіх дебіторів даного підприємства доводиться про його укладення з пропозицією здійснювати платежі безпосередньо чиннику. При закритому договорі дебітори не повідомляються про укладення такого договору і підприємство розраховується з чинником самостійно. Найчастіше укладаються відкриті договори.

Договір з правом регресу дозволяє чиннику повернути постачальнику розрахункові документи, від оплати яких відмовився покупець, і вимагати повернення засобів. Вони не гарантують постачальникам оплату продукції і укладаються рідко. Найчастіше укладається договір без права регресу, при якому чинник бере весь ризик платежу на себе.

Договір з попередньою оплатою передбачає негайну оплату розрахункових документів постачальника, як тільки вони будуть пред’явлені чиннику. Це означає, що останній буде кредитувати свого клієнта до моменту надходження платежу від боржника, за що він стягує відсоток. Такий договір вигідний для тих підприємств, які часто відчувають нестачу грошових засобів, оскільки вони оперативно отримують додаткове фінансування. За договором без попередньої оплати чинник зобов’язується оплатити постачальнику розрахункові документи у встановлений у договорі термін, зазвичай у день оплати документів боржником.

Договір з повним обслуговуванням передбачає надання клієнту не тільки факторингових послуг на вигідних для нього умовах, але і цілий ряд інших: аудиторських, підготовку аналітичних матеріалів, проведення обліку дебіторської заборгованості, повне управління його борговими вимогами та ін.

За угодою сторін у договорі можуть передбачатися й інші умови, зокрема, участь клієнта у забезпеченні факторингового обігу, сплата чинником клієнту відсотків за користування цими засобами та ін.

У договорі передбачається розмір плати за факторингове обслуговування. Вона складається з двох частин: відсотка за кредит, що надається чинником своєму клієнту; комісійної винагороди за обслуговування. Розмір відсотка за кредит визначається на рівні ринкової ставки за короткостроковими кредитами із збільшенням на декілька (2-3) пунктів, комісійної винагороди (з урахуванням послуг, що надаються) і коливається від 0,5 % до 3 % від суми придбаних розрахункових документів.

Після укладення договору чинник відкриває для клієнта факторинговий рахунок, з якого оплачує на погоджених умовах його розрахункові документи, акцептовані платниками, та на який зараховуються надходження від останніх на адресу клієнта. За цим рахунком відбуваються й інші платіжні операції за взаємовідносинами чинника з клієнтом і його боржниками. Дебетове сальдо відбиває заборгованість клієнта перед чинником, а кредитове – суму засобів клієнта, якими користується чинник.

Для забезпечення стабільності відносин чинника з клієнтом можуть встановлюватись максимальні суми за операціями факторингу, в межах яких оплата товарів чи послуг відбувається без ризику неотримання платежу.

Порядок розрахунків підприємства з чинником визначається в договорі сторін. Якщо чинник сплачує клієнту всю суму, зазначену в розрахункових документах, то оплату відсотків і комісійних клієнт може провести окремим платіжним дорученням через свій банк. Якщо чинник сплачує клієнту тільки частину суми документів (зазвичай 80 %), то належний йому платіж він може утримати або з цієї суми, або з частини платежу (20 %), що буде виплачена клієнту після надходження засобів від його контрагента.

Неповна попередня оплата чинником розрахункових документів клієнта має на меті страхування ризиків втрат від неотримання платежу внаслідок помилок при виписуванні документів, припинення діяльності чи неплатоспроможності платника та ін.

Факторингові операції доречні і вигідні як для банків, так і для їх клієнтів. Тому вони мають перспективи розвитку в Україні при ринковій трансформації економіки та оздоровленні грошового обігу.

3.6. Касові операції

Однією з функцій комерційних банків є касове обслуговування клієтів. Банки приймають від своїх клієнтів наявні гроші і зараховують їх на відкриті у них рахунки, видають наявні гроші за їх клієнтів, забезпечують збереження доручених їм засобів [16, 22, 26, 37].

Для того, щоб здійснювати безперебійне касове обслуговування клієнтів, банки повинні мати в своєму розпорядженні певну суму касової готівки. При визначенні оптимальної суми касової готівки перед банками постає складна дилема. З одного боку, сума готівки повинна бути достатньою для забезпечення безперебійного обслуговування клієнтів, від чого залежить і отримання банком прибутку від касових операцій, і надійна репутація. З іншого – ця сума не повинна бути надмірно завищеною порівняно з дійсною потребою банку в наявних грошах, оскільки цей вид банківських прибутків не приносить доходу у вигляді відсотків. Крім того, відповідно до положення Національного банку, розмір обов’язкових резервів комерційних банків не зменшується на суму касової готівки.

Банки виконують касові операції з обслуговування клієнтів на основі єдиних правил, встановлених Національним банком, які визначають єдиний порядок прийому, видання грошей, їх перерахування, упаковки, збереження та обліку.

Прийом і видача наявних грошей у банках організовується відповідно до прибуткової і видаткової каси. У банках із невеликим наявним грошовим обігом намагаються організовувати єдині каси, здійснюючи весь комплекс касових операцій. Каси банку, що функціонують протягом часу, відведеного для обслуговування клієнтів (операційного дня), називаються денними. Комерційні банки України активізують свою діяльність щодо розрахунково-касового обслуговування населення і відкривають при банках ощадні каси, обслуговуючи клієнтів протягом усього робочого дня.

Денні прибуткові каси приймають від клієнтів наявні гроші, доставлені підприємствами і організаціями, а також гроші від громадян із полісним перерахунком. Основним джерелом касової готівки банків є виручка торговельних, транспортних, видовищних, побутових підприємств, Міністерства зв’язку та ін. Прибуткові каси приймають від клієнтів наявні гроші за стандартними документами: заява про внесок наявних грошей, прибутковий касовий ордер. У документах, як правило, визначається характер внеску – торговельна виручка або інше. Це необхідно для того, щоб фактичні касові обороти враховувалися за тією ж номенклатурою статей, за якою складається розрахунок касових оборотів банку, що передбачається. На прийняту суму грошей банк видає клієнту квитанцію. Після прийому грошей від населення на ощадний рахунок банк робить відповідний запис в ощадній (вкладній) книжці клієнта. Наявні гроші, що надійшли в касу банку до закінчення операційного дня, в той же день повинні бути оприбутковані банком і зараховані на рахунки клієнтів.

Для покращання можливостей касового обслуговування клієнтів банки організовують вечірні каси, що приймають наявні гроші після закінчення операційного дня. Гроші, що надійшли до них, зараховуються на рахунки клієнтів, як правило, на наступний день. Видаткових операцій вечірні каси не здійснюють.

У закладах банків, що приймають гроші від інкасаторів у спеціальних сумках, організовуються каси перерахунку. Гроші в інкасаторських сумках спочатку надходять у прибуткову касу, де перевіряється їх цілісність, правильність пломбування і заповнення супровідних документів. Після цього сумки передаються в каси перерахунку. На рахунок клієнта зараховуються гроші, які фактично знаходяться в інкасаторській сумці, тому працівники каси перерахунку повинні дотримуватися процедури прийому, розкриття сумок і перерахунку готівки. Перераховані гроші передаються для використання в прибутковій касі.

При прийомі і перерахунку грошей касири банків проводять їх експертизу: визначають їх достовірність, справжність і міру зношення. Справжність грошових знаків визначають відповідно до правил Національного банку, що є обов’язковими для всіх підприємств, організацій і громадян. Платіжними є банківські білети України, які не викликають сумнівів щодо їх справжності: цифри зображені повністю, слова визначають їх вартість, наявне слово “Україна” і відсутні сліди навмисного псування.

Усі перераховані і прийняті в каси банків грошові білети сортуються за їх вартістю, а після цього – на придатні для вживання і старі. Старі гроші комерційні банки в обіг не випускають і здають в управління Національного банку. Сума зданих старих грошей зараховується на кореспондентський рахунок комерційного банку.

Із грошових білетів однакової вартості в певному порядку формують корінці і пачки грошей. Їх оформлення і пакування грошей відбувається у єдиному для всіх банків порядку. Причому таким чином, щоб за реквізитами упаковки можна було встановити, в якому банку і хто конкретно її формував. Сто грошових білетів однакової вартості упаковують у так званий корінець з накладенням бандеролі. Кожні десять корінців однакової вартості формуються в пачки, що мають картонні накладки. На бандеролях і накладках ставлять ряд реквізитів, зокрема: найменування банку, вартість, суму, дату упаковки, підпис, іменний штамп касира, який формував пачку. Сформовані пачки пломбують. Єдиний порядок формування і упаковки грошових знаків створює вигоди для їх подальшого зберігання і використання, підвищує відповідальність касових працівників, бо дозволяє швидко виявити винних у нестачі грошових цінностей.

Видаткові каси, що працюють упродовж робочого дня банку, видають наявні гроші клієнтам з їх рахунків, відкритих у банку, за видатковими документами – грошовими чеками, видатковими касовими ордерами, у яких клієнти, як правило, повинні вказати, з якою метою вони отримують гроші (заробітна плата, видатки з відрядження і т. д.).

За заявами клієнтів на основі отриманих від них чеків банки намагаються своєчасно готувати і упаковувати наявні гроші для видачі. Підготовлені до видачі наявні гроші пакуються в мішки, що у спеціально відведеному приміщенні розкриваються клієнтами під наглядом працівника банку, який зрізає з них пломби.

Для виконання операцій з касового обслуговування клієнтів банки повинні мати спеціально обладнані приміщення і сховища, необхідні машини, апарат касових працівників, охорону. Банки, що не мають каси (безкасові), укладають договір з касовим закладом для організації касового обслуговування клієнтів. З метою забезпечення збереження грошей банки повинні дотримуватися встановленого порядку відкриття і закриття сховищ, внесення і винесення грошей. Відповідальність за правильне виконання касових операцій покладається на керівників банків, головних бухгалтерів і завідуючих касами. З працівниками, зайнятими прийомом, перерахуванням, видачею, збереженням грошей, банки укладають договір про повну матеріальну відповідальність за збереження доручених їм грошей.

Інколи за вказівкою керівника банку проводиться ревізія грошей та інших цінностей, що знаходяться в касах. Крім того, Управління Національного банку повинно регулярно перевіряти організацію роботи за грошовим обігом у закладах комерційних банків.

Потрібно відзначити, що операції з наявними грошима є надто працеємними, тому відчутного скорочення витрат на проведення касових операцій можна досягти шляхом їх автоматизації, використання банківських автоматів-касирів, рахувально-грошових машин, сучасних банківських технологій, які засновані на використанні комп’ютерів.

Комерційні банки намагаються стягувати зі своїх клієнтів плату за касове обслуговування. Види платних послуг, а також розмір комісійної винагороди визначається банками на договірній основі з урахуванням взаємних інтересів банку і клієнтів, що, в свою чергу, вимагає визначення собівартості виконання кожного виду операцій, оскільки без таких даних досить складно визначити ціну послуги. Собівартість касових операцій банку визначають виходячи з обсягу прямих витрат, головним чином у вигляді оплати праці банківських працівників, безпосередньо зайнятих виконанням відповідних операцій. Для цього потрібно проводити як хронометраж, так і фотографію робочого дня співробітника банку. Крім прямих, враховуються й інші витрати на виконання різних операцій (адміністративно-керівні та ін.), що відносяться на собівартість виконання окремих операцій. Так, витрати, пов’язані з експлуатацією обчислювальної техніки, касових машин, що застосовуються в роботі банку, доцільно відносити на собівартість операцій пропорційно до витрат на оплату праці, бо багато з них залежать від тривалості трудових процесів.

3.7. Міжнародні розрахунки

Основними видами міжнародних банківських розрахункових операцій є акредитив та інкасо.

В універсальних правилах і умовах використання документарних акредитивів, виданих Міжнародною торговельною палатою та відредагованих нею у 1983 р., дається наступне визначення акредитива:

“... документарний акредитив (documentary credіt) та резервний акредитив (standy letter of credіt) визначають будь-яку домовленість, як би воно не було названо чи позначено, в силу якого банк (банк-емітет), діючи на прохання та за інструкцією клієнта (наказодавця акредитива), повинен провести сплату третій особі (бенефіціару) або сплатити чи акцептувати перекладні векселі (тратти), вказані бенефіціаром або надає повноваження іншому банку провести таку оплату або сплатити, акцептувати або негоціювати перекладні векселі (тратти), проти передбачених документів, якщо всі умови акредитування виконані”.

Етапи розрахунків за допомогою акредитивів [8, 26, 34, 40].

Етап 1. Покупець (зарубіжний покупець або вітчизняний імпортер) і продавець (вітчизняний єкспортер або зарубіжний постачальник) перш за все укладають контракт, в якому передбачена форма розрахунків за допомогою акредитивів.

Етап 2. Покупець просить банк своєї країни виставити акредитив на користь експортера. Банк, який виставляє акредитив, називається банк-емітент (іssіng bank); покупець – наказодавець акредитива (applіcant); експортер – бенефіціар (benefіcіary), оскільки він отримує прибутки (benefіts).

Етап 3. Банк дає згоду на виставлення акредитива. Банк-емітент, виставляючи акредитив, гарантує тим самим виплату бенефіціару (експортеру) за умови, що той буде дотримуватись певних термінів та умов.

Етап 4. Банк-емітент просить банк у країні експортера повідомити постачальника про виставлення акредитива. Останній називається авізуючим банком (advіsіng bank). Він наглядає за дотриманням умов акредитива (вказаних банком-емітентом), але не приймає на себе ніяких зобов’язань у гарантуванні виплати експортеру. Подібне забезпечення походить від банку-емітенету та акредитива.

Банк-емітент може попросити авізуючий банк (у країні експортера) додати до існуючого своє “підтвердження” акредитива, яке буде означати, що авізуючий банк надає свою умовну гарантію сплати у доповнення до гарантії, наданої банком-емітентом.

Якщо банк підтверджує акредитив, то він називається підтверджуючим (confіrmіng bank) або авізуючим. Таким чином, підтверджений акредитив передбачає наявність умовних гарантій двох банків, зазвичай одного з країни експортера (підтверджуючий банк) та іншого – з країни імпортера (банк-емітент).

Витрати з виставлення акредитива зазвичай несе покупець, хоча можуть бути випадки, коли частину або всі витрати бере на себе експортер.

Етап 5. Після відвантаження товарів експортер повинен представити у вказаний в акредитиві банк (можливо, авізуючий банк) певні документи відповідно до умов акредитива: транспортні (наприклад, коносамент), копії рахунків-фактур і у випадку, якщо експортер сплачує страховку, – сертифікат про страхування або страховий поліс. Оскільки акредитив передбачає, що умовою банківської гарантії можуть бути тільки перераховані документи, то для даної системи розрахунків використовується термін “документарний акредитив”.

Документарні акредитиви можуть передбачати надання експортерам поряд з іншими документами переказного векселя (bіll of exchange), виписаного постачальником на умовах sіght або tenor на: банк-емітент; покупця; інший банк, вказаний в акредитиві.

Експортер більше зацікавлений виписувати вексель на банк, ніж на покупця (наказодавця акредитива), тому що:

· це дає йому більше впевненості в тому, що платіж буде здійснено;

· якщо експортер побажає дисконтувати вексель після того, як він був акцептований з метою негайного отримання грошових коштів, облікова ставка за банківським векселем буде сприятливішою, ніж за торговельним.

Етап 6. Якщо документи, представлені експортером, на думку перевіряючого банку (можливо авізуючого), оформлені правильно, постачальник може обрати один з чотирьох способів платежу залежно від того, що передбачено умовами акредитива:

· негайна сплата за векселем (тільки за векселями sіght);

· відстрочений платіж за векселем;

· акцепт векселя;

· облік векселя.

Таким чином, система розрахунків за допомогою документарних акредитивів є методом платежів у міжнародній торгівлі, що надає експортеру гарантію платежу у випадку виконання певних умов. Ця система також дозволяє імпортеру отримати короткостроковий кредит, коли умови платежу передбачають акцепт або облік торговельного чи банківського векселя.

Існують дві основні форми акредитивів – відзивний та безвідзивний.

Відзивний акредитив може змінюватися або анулюватися у будь-який момент, після відвантаження товарів, і внаслідок цього продавець ризикує тим, що акредитив, тобто банківська гарантія, буде змінена. У загальному випадку ця форма акредитива не вигідна експортерам, бо вона не забезпечує потрібної гарантії, проте може використовуватись, якщо відвантаження здійснюється декількома партіями, і після отримання першої в імпортера є право відмовитися від подальших поставок.

При безвідзивному акредитиві банк-емітент (банк покупця) зобов’язується виконати свій обов’язок за акредитивом у тому випадку, якщо бенефіціар виконав усі умови. Таким чином, бенефіціар отримує тверду гарантію банку-емітента, який надає йому бажану забезпеченість. Існують два типи безвідзивних акредитивів: підтверджений та непідтверджений авізуючим банком.

Безвідзивний акредитив, не підтверджений авізуючим банком (іrrevocable credіt not confіrmed by the advіsіng Bank), завжди тягне за собою зобов’язання сплати з боку банку-емітента. У цьому випадку авізуючий банк не надає ніякого зобов’язання щодо сплати, він тільки діє від імені банку-емітента. Існують деякі труднощі при використанні такого акредитива: вказівку може надавати тільки один банк; акредитив сплачується з боку банку-емітента, тобто з-за кордону; можлива транзитна затримка у пересиланні документів через кордон, якщо банк-емітент буде наполягати на власній перевірці документів; у деяких регіонах світу банки-емітенти здійснюють сплату тільки в місцевій валюті і експортер може постраждати від затримок при конвертації місцевої валюти при валютних обмеженнях або ризику країни.

При безвідзивному, підтвердженому акредитиві (іrrevocable confіrmed credіt) авізуючий банк підключається до зобов’язання сплатити, незалежно від і в доповнення до зобов’язання банку-емітенета. Підтверджуючий банк гарантує виконати свій обов’язок незалежно від того, спроможний чи ні банк-емітент відшкодувати суму.

Акредитив, який надає експортеру найбільшу гарантію – це той, який емітований іноземними та підтверджений вітчизняними банками безвідзивно.

Окрім вищезазначених, існують спеціальні види акредитивів: резервний, переказний, револьверний, компенсаційний.

Резервний (або підтримуючий акредитив) у більш широкому значенні – це заява про гарантію. Він використовується, головним чином, у США, бо, за правилами цієї країни, американським банкам не дозволяється надавати гарантії. Вищезазначені акредитиви можуть використовуватись, наприклад, для гарантування наступних типів сплат і дій:

· погашення позики;

· виконання субконтрактів;

· страхування сплати постачання товарів третім сторонам.

Револьверний акредитив – це зобов’язання з боку банку-емітента відновити акредитив до первісної суми після того, як він був використаний. Кількість використань і термін, під час якого вони можуть мати місце, обумовлені в акредитиві. Револьверний акредитив може бути або кумулятивним, або некумулятивним. Перший означає, що невикористані суми можуть додаватися до наступного внеску. У випадку некумулятивних акредитивів додавання не використаних вчасно сум не відбувається. Револьверний акредитив використовується у випадках, коли покупець потребує отримання замовлених товарів частинами, які відправляють через вказані інтервали (контракт багаторазової поставки).

Указаний у перекладному акредитиві бенефіціар має можливість дати вказівку своєму банку перевести акредитив повністю або частково іншому бенефіціару.

Компенсаційний акредитив – це новий акредитив, відкритий на основі вже існуючого неперекладного (базового) на користь іншого бенефіціара. Визначення такого акредитива відсутнє в Універсальних правилах, і технічно він розкладається на два простих окремих акредитиви:

· перший акредитив (fіrst of prіme credіt), який виставляється від імені закордонного покупця на посередника у банку покупця, тобто бенефіціаром виступає посередник;

· другий акредитив (second credіt), який виставляється від імені посередника в його банку, при цьому бенефіціаром виступає постачальник.

Інкасо. Запропонована банками послуга “інкасо” (collectіon) – це засіб, за допомогою якого експортер в одній країні може отримати плату від боржника в іншій.

Існує наступна класифікація інкасових виплат:

І. При використанні outward collectіon – зовнішнього інкасо – банк зобов’язується здійснити оплату за чеком, тратою, банківським чеком або простим векселем від особи, що знаходиться за кордоном, наприклад, у закордонного імпортера від імені експортера.

ІІ. При використанні іnward collectіon – внутрішнього інкасо – банк допомагає закордонному банку в отриманні плати за чеком, тратою, банківським чеком або за простим векселем від резидента, тобто допомагає закордонному банку в отриманні плати від імпортера за дорученням закордонного постачальника.

Стандартні міжнародні правила, що визначають роль та обов’язки банків при проведенні плати інкасо, були розроблені і затверджені Міжнародною торговельною палатою. Вони опубліковані як “Універсальні правила за інкасо” (“Unіform Rules for Collectіons”) і вступили в дію з січня 1979 р. Інкасо означає розпорядження банку відповідно до отриманих інструкцій, документів (під документами розуміються фінансові та/або комерційні документи) з метою:

· отримання акцепту та/або, якщо передбачено, плати;

· надання комерційних документів проти акцепту та/або, якщо передбачено, проти сплати;

· надання документів у поєднанні з іншими умовами.

Сторони, що беруть участь в операції інкасо.

Віродавець (ініціатор) – Prіncіpіal. Це клієнт, який доручає банку здійснити операцію інкасо. Ним може бути або експортер, який ініціює проведення інкасо в своєму банку, або іноземний постачальник товарів, який отримує в нашій країні; постачальник при цьому доручає провести інкасо банку в своїй країні.

Банк-ремітент (пересилаючий банк) – Remіtіng bank. Це банк, якому ініціатор доручає провести операцію інкасо.

Інкасуючий банк – Collectіng bank. Це будь-який інший банк, який відрізняється від пересилаючого тим, що бере участь у процесі виконання наказу про інкасацію, тобто банк, якому remіttіng banc пересилає доручення про інкасацію.

Представницький банк – Presentіng bank. Надає документи платнику, під яким розуміється суб’єкт, якому надаються документи разом з дорученням про інкасацію.

У випадку зовнішнього інкасо банк діє як пересилаючий і тому змушений звертатися з дорученням про інкасацію платежу з-за кордону від імені покупця до іншого закордонного банку, який у цьому випадку є інкасуючим.

Використання внутрішнього інкасо передбачає дії банку як інкасуючого (представницького), тобто такого, що виконує доручення пересилаючого банку з іншої країни.

При здійсненні банком операції інкасо обробляються два основні типи документів:

· фінансові – це перекладні і прості векселі, чеки, платіжні розписки або інші подібні засоби отримання плати;

· комерційні – це рахунки-фактури, навантажувальні документи, документи на право майна, інші подібні, що не є фінансовими.

Існують два основних типи інкасо: “чисте” та документарне.

“Чисте” інкасо – це інкасація фінансових документів, що не супроводжуються комерційними документами. Іншими словами, при “чистому” інкасо банки обробляють тратти, прості векселі, чеки та інші засоби отримання платежів від закордонного покупця, але не приймають рахунки-фактури, коносаменти, авіанакладні та інші документи.

При документарному інкасо процес інкасування полягає у використанні комерційних документів шляхом надання фінансових і комерційних документів або тільки комерційних документів, що не супроводжуються фінансовими.

При використанні “чистого” інкасо комерційні документи відсилаються експортером безпосередньо покупцю за кордоном. Від банку-ремитента, який, у свою чергу, буде користуватись послугами надаючого (інкасуючого) банку, будуть потрібні послуги для організації і проведення:

· плати за наявності перекладного векселя або за простим векселем чи чеком;

· акцепта умов тратти (потім банк отримує вказівки про отримання плати при настанні терміну погашення векселя).

Єдиною перевагою “чистого” інкасо, який використовує перекладний вексель замість чека, є те, що надання банком векселя може змусити покупця до сплати. Експортер може відчувати труднощі, якщо він довіряє покупцю ініціювати сплату шляхом пересилки чека простого векселя. При використанні перекладного векселя тратта виписується експортером, який, таким чином, ініціює сплату і звертається до банку за допомогою для отримання акцепту (сплати).

При використанні документарного інкасо банк отримує вказівки у наданні комерційних документів покупцю тільки проти плати за товари. Ця форма інкасо класифікується як D/P, або document agaіnst payment (документи проти плати).

Коли фінансовий документ використовується як вексель, що сплачується на пред’явника, або терміновий вексель (sіght bіll or term bіll), який раніше був акцептований і тепер настав час його покриття (наприклад, в операціях з покупцями з Далекого Сходу), документи на право власності не надаються до моменту сплати за терміновим векселем.

Окрім того, при використанні документарного інкасо банк може отримати вказівки у наданні комерційних документів покупцю проти акцепту покупцем перекладного векселя, виписаного на нього експортером. Ця форма плати класифікується D/A document agaіnst aceptance. У цьому випадку використовується термінова тратта.

Перекладний вексель, який передається разом з комерційними документами на право власності, називають документарною траттою – documentary bіll.

У випадку використання інкасо D/A покупець отримує комерційні документи при акцепті перекладного векселя, після чого останній знаходиться в інкасуючому банку до настання терміну його покриття, а потім передається покупцю для сплати.

Перекладний вексель може відсилатися в банк-ремітент або експортеру після його акцепту, а при настанні терміну покриття повертатися в інкасуючий банк.

Комерційні документи при документарному інкасо часто містять не тільки коносамент, але й рахунок-фактуру, страховий документ і, цілком імовірно, інші документи (як сертифікати походження й огляду третьої особи та ін.).

Банк буде обробляти фінансові та, якщо потрібно, комерційні документи тільки на основі отриманих вказівок. Так як в процесі інкасації можуть брати участь два або більше банків (один “дома” і, як мінімум, один за кордоном), вказівки, що отримує банк, можуть виходити від:

· власне експортера ;

· іншого банку, що діє від імені експортера.

Ці вказівки називають collectіon order – наказ про інкасацію, в якому вказується необхідний вид операції: “чисте” або документарне інкасо.

Відмінностями документарного інкасо є те, що, якщо банку надані вказівки про обробку комерційних документів, які містять коносамент, експортер може зберігати контроль за товарами до того часу, доки імпортер або не сплатить за них, або не акцептує тратту. Це можливо, бо:

· коносамент є документом на право власності;

· повний набір підписаних оригіналів цього документа може знаходитись у банку до того часу, доки закордонний покупець або не сплатить за товари, що прибули до місця призначення, але не можуть перейти у власність імпортера до моменту отримання ним коносаменту, або не акцептує тратту і перекаже її до інкасуючого банку, або до моменту виписки ним простого векселя.

Унаслідок цього банк має безпосередній контроль за правом власності на товари і віддає це право тільки у випадку, якщо покупець задовольнить усі вимоги експортера, які викладені в наказі (дорученні) про інкасацію.

Якщо до складу комерційних документів входить транспортна накладна (наприклад, авіанакладна), а не коносамент, то ситуація буде відрізнятися від попередньої, бо остання не є документом на право власності. Проте експортер може зберігати контроль за товарами за допомогою закордонного банку шляхом розвантаження товарів на адресу або в розпорядження банку, тобто вказуючи банк у країні покупця як одержувач вантажу. Таким чином, з дозволу інкасуючого банку за кордоном товари можуть відправлятися до місця призначення в розпорядження, під “опіку” інкасуючого банку, який видасть товари тільки у тому випадку, якщо імпортер сплатить за них або акцептує перекладний вексель, який виписаний на нього експортером. Але цей порядок може застосовуватись тільки за згодою банку.

Якщо імпортер не виконує вимоги експортера, відмовляючись від сплати або від акцепту тратти, банк за відсутності контролю над вантажем може організувати охорону, а потім передачу або зворотне відвантаження товарів відповідно до інструкцій експортера.
Контроль за вантажем може підтримуватись банком лише при документарному інкасо, тому що банк володіє комерційними документами. При “чистому” інкасо експортер відсилає комерційні документи безпосередньо закордонному покупцю, надаючи тим самим імпортеру контроль над товарами, не вимагаючи при цьому плати або акцепту перекладного векселя як попередньої вимоги. У цьому випадку експортер повинен довіряти покупцю. Він може запросити банк інкасувати чек або банківський чек, який був надісланий імпортером, і в цьому випадку це буде “чисте” інкасо.

Книга: Банки: сучасні інформаційні технології - Костіна

ЗМІСТ

1.	Банки: сучасні інформаційні технології - Костіна
2.	Вступ
3.	Глава 1. Національна фінансово-кредитна система
4.	Глава 2. Банківська система
5.	Глава 3. Основні операції та документи банківської справи
6.	Глава 4. Електронна комерція
7.	Глава 5. Автоматизація банківської справи
8.	Глава 6. Корпоративні мережі банків Глава 7. Системи “банк-клієнт”
9.	Глава 8. Фінансова діяльність в Іnternet
10.	Глава 9. Автоматизована банківська система в Україні
11.	Глава 10. Моделювання діяльності банків, фондових бірж та акціонерних підприємств
12.	Глосарій англомовних термінів
13.	Словник основних термінів ринку цінних паперів
14.	Література
15.	Додатки

На попередню



Додати в закладки

  
Переклад Translate