Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Економічна історія України і світу - Лановик
4.2. Динаміка та структурні зміни господарського розвитку другої половини 40—90-х років XX ст.
Світове господарство охоплювало три підсистеми: господарства економічно розвинених, соціалістичних держав та країн, що розвиваються. Головною тенденцією в економічному розвитку всіх країн була індустріалізація. Економічно розвинені країни світу вступили у фазу інтенсивного розвитку. Змінювалася структура національних господарств. Важливими чинниками розвитку світового господарства були науково-технічний прогрес, подальше поглиблення всесвітнього поділу праці, інтернаціоналізація виробництва. Сформувалася світова інфраструктура — комплекс галузей, що обслуговували світові економічні відносини (транспортна система, мережа інформаційних комунікацій тощо). Розширилися і набули нового змісту всі форми міжнародних економічних відносин. Для господарського розвитку характерним було посилення взаємозв'язків між усіма країнами та їхніми групами. Набули розвитку міждержавні інтеграційні процеси. Економічне зростання національних господарств залежало від ступеня входження їх до всесвітнього господарства. Посилилося державне регулювання господарських процесів.
У повоєнні роки стартові умови для стабілізації та розвитку національних господарств були різними. Занепад економіки європейських країн, Японії сприяв встановленню економічного панування США. Виробничі потужності країни перевищували потужності всіх індустріальних держав разом узятих. Широкого розмаху набула економічна експансія США. У міжнародній валютно-фінансовій системі встановлювалася першість її національної валюти. У європейських країнах скоротилося промислове виробництво. Рівень його в 1946 p. становив порівняно з 1937 p. у Великобританії — 95%, Франції — 73, Японії — ЗО, ФРН (у 1948 p.) — 56 %. Панувала внутрішня інфляція. Європейські валюти не конвертувалися, їхній курс був заниженим щодо долара, який став єдиною твердою валютою, і всі країни прагнули отримати його в обмін на свої товари. Скоротився міжєвропейський обмін товарами і послугами. Бартер став переважаючою формою торгівлі. Європейські уряди здійснювали непопулярні заходи для приватного капіталу: контроль цін на основні товари, перерозподіл національного доходу, збільшення грошей в обігу. Через це приватні інвестори переводили свої активи з Європи у США. Для відбудови господарства Європи, стимулювання економічного зростання потрібні були значні фінансові ресурси.Стан господарства Європи негативно впливав на світову економіку. Реконверсія господарства в США відповідно до потреб мирного часу зумовила появу таких проблем, як скорочення виробництва та зайнятості, необхідність оновлення цивільних галузей. Сполучені Штати повинні були у власних інтересах, для стабілізації світової економіки та політичного становища допомогти європейським країнам у відбудові господарства. У липні 1947 p. в Парижі було створено Організацію європейського економічного співробітництва (ОЄЕС), завданням якої було вироблення спільної програми відбудови Європи.
У квітні 1948 p. Конгрес США затвердив план Маршалла (за ім'ям державного секретаря Дж. Маршалла) — план економічної допомоги країнам Європи. Його учасники: Великобританія, Франція, Італія, Бельгія, Данія, Нідерланди, Норвегія, Ірландія, Іспанія, Швеція, Люксембург, Австрія, Швейцарія, Португалія, Греція, Туреччина, з грудня 1949 p. — ФРН. Мета плану — розвиток економіки на "принципах індивідуальної свободи, вільних інститутів і справжньої незалежності". Європа розглядалася як єдиний економічний простір, на що вказував міжнародно-правовий договір між країнами. Вони були не пасивним об'єктом американської допомоги, а ініціаторами у виробленні та реалізації плану. До його завдань входило відродження виробництва на новій технологічній основі, розширення зовнішньої торгівлі, досягнення міжнародної фінансової стабілізації, встановлення справедливих обмінних курсів. Діяв план Маршалла з квітня 1948 p. по ЗО грудня 1951 p. Обсяг допомоги країнам ОЄЕС становив 17 млрд дол. (у цінах 1990 p. 102 млрд дол.). З них 4 млрд дол. асигнувалося протягом перших 15 міс. Американський уряд гарантував капіталовкладення своїх інвесторів, вивезення оптимального прибутку в доларах. Передбачалися скасування мита, обмеження імпорту американських товарів, постачання сировини в США.У США для організації допомоги була створена Адміністрація економічного співробітництва, місія якої діяла в кожній країні. Допомога надавалася: 1) безпроцентними товарними позиками та "дарами", склад яких визначали США; 2) звичайними кредитами під малі проценти; 3) у вигляді доларової "зумовленої допомоги" в обмін на національну валюту за офіційним курсом. Нею розпоряджалися інші країни для розвитку внутрішньоєвропейської торгівлі. У 1950 p. ця система була замінена Європейською платіжною спілкою.
Фонди згідно з планом Маршалла розподілялися між країнами не за потребами в інвестиціях, а відповідно до стану платіжного балансу щодо доларової зони. Товари надавалися в розпорядження урядів. Гроші, отримані від їх продажу, надходили в національний банк на спеціальний рахунок (так звані еквівалентні фонди). 95% цих фондів повинні були належати країнам-учасницям, але витрачалися під контролем Адміністрації економічного співробітництва в Європі. Частина їх йшла на оплату сировини, якувивозили США.
Програма відбудови Європи була виконана. Довоєнного промислового рівня було досягнуто на початку 50-х років. Еквівалентні фонди доповнили внутрішні ресурси капіталів європейських країн. Стабілізувалася система міжнародної оплати. Європейські країни використовували свій потенціал зростання без обмежень. Посилився державний контроль за економікою. Створення ОЄЕС стало імпульсом до європейської інтеграції. Однак значення допомоги за планом Маршалла для різних країн не було однаковим. Найкраще реалізувала його можливості ФРН.Радянський Союз відмовився від допомоги за планом Маршалла, оскільки США відкинули його вимоги. По-перше, кожна країна мала самостійно визначати свої потреби в допомозі та її форму. По-друге, СРСР вимагав розмежувати країни-союзники, нейтральні та колишніх противників. Допомога Німеччині повинна бути тісно пов'язана з проблемою репарацій. Історики та економісти не однозначно оцінюють неприйняття Москвою плану Маршалла. Безумовно, що його реалізація була б конструктивним підходом до розв'язання повоєнних господарських труднощів. Однак поширеним є твердження, що американська допомога в умовах боротьби з комунізмом, що вже розпочалася, планувалася так, щоб поставити СРСР в умови, коли він змушений буде сам відмовитися від участі у плані Маршалла.
Етапом інтенсивного індустріального піднесення економічно розвинених країн світу стали 50—60-ті роки. Прискорилися порівняна з міжвоєнним періодом темпи економічного зростання. Середньорічні темпи зростання валового внутрішнього продукту (ВВП) і промислового виробництва становили відповідно, %:
Істотні зміни відбулися у співвідношенні продукції легкої та важкої промисловості. Якщо на початку XX ст. у загальній вартості продукції обробних галузей переважали товари легкої промисловості, в 30-х роках між продукцією цих галузей встановилася рівновага, то з середини 50-х років важка індустрія почала лідирувати. У 1953—1968 pp. обсяг виробництва важкої промисловості зріс у 2,4, легкої — в 1,9 раза. їхнє співвідношення в загальному обсязі виробництва обробної промисловості в середині 60-х років становило, %: в середньому в економічно розвинених країнах — 65,6 і 34,5; в Західній Європі — 63 і 37; у США — 67 і 33.
Японія досягла середнього рівня західноєвропейських країн у середині 70-х років.Отже, протягом 50—60-х років відбувався процес вирівнювання індустріального розвитку країн. Перебудова господарських структур відбилась у зміні структури населення. Зросла частка найманих робітників у загальній чисельності промислових працівників, %:
Інтенсивність динаміки та структурних зрушень національного господарства економічно розвинених держав визначалася досягненнями науково-технічного прогресу, який активізувався в середині 50-х років. Наука перетворилася на безпосередню продуктивну силу. Відбулися істотні зміни у техніці, яка охопила такі види трудової діяльності людини: технологічну, транспортну, енергетичну, контрольноуправлінську. Почали широко застосовуватись автоматичні системи машин. З'явилися нові матеріали, натуральна сировина замінювалася штучною. На грунті фундаментальних відкриттів виникли нові технології — лазерна, плазмова тощо. Зароджувалась інформаційна революція.
За таких умов виробництво не могло існувати без постійного використання наукових досліджень і конструкторських винаходів, тому постійно зростали витрати на науководослідні та дослідно-конструкторські розробки (НДДКР). З'явилися науково-виробничі комплекси. Це були територіальні об'єднання корпорацій з науково-дослідними лабораторіями, створені та фінансовані державним і приватним капіталом для випуску нової продукції. Майже в усіх країнах (крім Японії) держава асигнувала половину витрат на НДДКР. У 1970 p. її частка у витратах монополій становила у США — 43,1 %, Японії — 2 % , ФРН — 18,2 %, Франції — 32,8 %, Великобританії — 31,8 %. Значні кошти вкладалися в аерокосмічну, електротехнічну, приладобудівну, хімічну промисловість, транспортне машинобудування. У цих галузях зосереджувалось понад 80% вчених, інженерів, техніків. Значна увага приділялася фундаментальним дослідженням. Головне місце в НДДКР належало виготовленню нових видів продукції, поліпшенню їхньої якості. У зв'язку з "холодною війною" значна частина коштів витрачалася на воєнні цілі. Структуру витрат на НДДКР у 1970 p. характеризують такі дані:
Змінилася технологічна структура капіталовкладень. У 60-х роках переважали інтенсивні чинники розвитку економіки (51—67%). Основні витрати йшли не на розширення виробничих площ, а на модернізацію, автоматизацію виробничих процесів. У 1970 p. у США витрати на машини, обладнання становили 74% валових капіталовкладень у господарство, в обробній промисловості — 81 %. У ФРН це співвідношення становило відповідно 78 і 82 % Третина цих коштів йшла на впровадження засобів контролю за виробничими процесами, інформації, управління.
Зросли капітальні вкладення у невиробничу сферу: освіту, фахову підготовку, науку, медицину. У 1968 p. частка їх у структурі всіх капіталовкладень становила в США— 76,6 %, ФРН — 56,6, Франції — 53,3, Великобританії — 61,2 %.Важливим структуротворним чинником було зростання рівня концентрації, централізації виробництва і капіталу, монополізації.
У господарстві економічно розвинених країн світу існують державний і приватний сектори. Головними формами організації бізнесу є власна справа, товариство, корпорація. За кількісними характеристиками перші дві форми в 50—60-х роках становили 80—90 % всіх підприємств, але їх частка в промисловому виробництві не перевищувала 10—20%.У повоєнні роки зросла економічна могутність монополістичних об'єднань. Це був період злиття та поглинання фірм різних галузей господарства. Цей процес охопив великі корпорації. Так, у США у 1968 p. втратили самостійність 12 компаній з капіталом понад 250 млн дол. Визначальним чинником концентрації виробництва і капіталу був технічний прогрес. Мінімальний капітал для створення сучасної корпорації досяг сотень мільйонів доларів.
У США процес злиття був пов'язаний насамперед з диверсифікацією виробництва. У країнах Західної Європи, Японії значна роль належала конкуренції, особливо з американськими монополіями.У 50—60-х роках масовим стало явище виникнення транснаціональних корпорацій — монополій, що створювали за кордоном власні або спільні виробничі філії. До середини 70-х років у світі діяло близько 100 тис. таких корпорацій. Особливо швидко вони утворювалися в обробній промисловості:
Зросла кількість міжнаціональних монополій, в яких об'єднувалися капітали різних економічно розвинених держав: "Ройал датч-Шелл", "Юнілевер", "Агфа-Геверт", "Данлоп-Піреллі". Укладалися угоди про співробітництво між монополіями різних країн.
У багатьох економічно розвинених країнах великим власником була держава, їй належало 15—25% національного багатства країн. Держава стала значним виробником і споживачем промислової продукції та послуг. Так, у 1970 p. частка держави у виробництві ВНП становила у ФРН 35 %, Італії — 37, Японії — 21, США — 10,2 %. Однак у США державі належить провідне місце серед економічно розвинених країн щодо закупівлі в національному продукті (31—32%), у споживанні промислових товарів і послуг. Так, у 1968 p. держава придбала 87% продукції авіаракетної промисловості, 40% радіоелектронної апаратури, 35% виробництва чорної і 22% кольорової металургії.Державні капіталовкладення спрямовувалися переважно в галузі, що забезпечували загальнонаціональні потреби: інфраструктуру, атомну промисловість, виробництво і розподіл електроенергії, водо- і газопостачання, транспорт, невиробничу сферу. Надавалися інвестиційні субсидії, позики для розвитку конкурентоспроможних галузей, модернізації та раціоналізації "старих". Значні кошти витрачалися на воєнні замовлення. У 1970 p. в США частка воєнних витрат у федеральному бюджеті становила 40 %, у Японії — 7,1, ФРН — 23,7, Великобританії — 13,7, Франції— 6,7.
Велике значення у державному регулюванні мали податкові стимули: прискорена амортизація, зменшення податкових ставок, звільнення від сплати податків тощо. Валютні кризи зумовили втручання урядів економічно розвинених держав у валютно-фінансові відносини. Пошуки ефективних форм і методів державного регулювання економіки зумовили поступовий перехід наприкінці 60-х років до "структурної стратегії". Вона грунтувалася на заохоченні певних галузей до вдосконалення і регулювання структури господарства з урахуванням прогресивних змін у розвитку всесвітнього господарства. Фактично це був початок відходу від традиційних, за кейнсіанською теорією, макроекономічних методів.Зростало значення міжнародних економічних відносин, що забезпечували єдність виробництва і обміну в міжнародному масштабі. Новою важливою його формою стали міждержавні інтеграційні процеси. У своєму розвитку вони можуть проходити такі етапи: 1) зона вільної торгівлі; 2) митної спілки; 3) спільний ринок; 4) економічна спілка; 5) повна інтеграція, що передбачає здійснення єдиної економічної політики. Великого значення набула інтеграція економічно розвинених країн світу. У 1957 p. утворилося Європейське Співтовариство. Інтеграція спрямовувалася на інтернаціоналізацію зовнішньоекономічної діяльності та внутрішньоекономічних структур країн — членів ЄС. Тодішні соціалістичні країни у 1949 p. інтегрувалися у Раду Економічної Взаємодопомоги (РЕВ).
У повоєнний період роль лідера у всесвітньому господарстві належала США. Перехід до мирного виробництва зумовив у 1944—1946 pp. промисловий спад. Скорочувався випуск продукції в галузях, пов'язаних з воєнним постачанням, зокрема у сталеварній, авіаційній, суднобудівній, хімічній. Підвищений попит населення на товари широкого вжитку стимулював розвиток текстильної, харчової, шкіряної, нафтової галузі, розширення житлового будівництва. Восени 1948 p. розпочалася перша в повоєнний період циклічна криза перевиробництва. Кризи потрясали американську економіку в 1953—1954, 1957—1958, 1960—1961, 1969—1970 pp. У ці періоди знижувалося виробництво ВНП — на 1,6—3,9%, промислове виробництво — на 8—12%. Рівень безробіття зростав до 7 % .Найбільш високі середньорічні темпи промислового виробництва характерні для 1949—1953 pp. (5,85%), 1962— 1967 pp. (6—8,4%). Це пояснювалося структурними змінами в господарстві, прискоренням технічного переоснащення промисловості, посиленням механізації, автоматизації виробничих процесів.
Американська економіка відзначалася високорозвиненою промисловістю, в якій створювалося понад 50 % національного доходу країни.У галузевій структурі індустрії скоротилася частка добувної промисловості. Зберегла своє значення металургія, однак темпи її розвитку були нижчі, ніж середні. Майже 1/3 промислового виробництва давало машинобудування. Найбільш динамічно розвивалися галузі, пов'язані з науково-технічним прогресом: електронна, електротехнічна, аерокосмічна. Перестала бути стрижнем економіки автомобільна промисловість. Зменшилося значення верстатобудування, текстильної та харчової галузей.
Важливим чинником, що сприяв зростанню економічного потенціалу США у повоєнний період, було використання досягнень науково-технічного прогресу. За розмірами витрат на НДДКР США в 1970 p. випереджали ФРН у 7 разів, Англію — у 11, Японію — у 7,2 раза. Джерелами фінансування НДДКР були асигнування з державного бюджету, кошти фірм, вузів, некомерційних дослідних організацій. У 1970 p. на американські корпорації працювало 15 тис. наукових лабораторій. Вони витрачали 75% всіх коштів на НДДКР, державні лабораторії — 14—15 %, університети та коледжі — 9—10%. Нараховувалося 120 науково-промислових комплексів. Найбільшими з них були Кембріджський. Каліфорнійський, Мічиганський. У 50-х роках адміністрація США створила механізм програмно-цільового фінансування і управління НДДКР.Прискореними темпами переоснащувалася американська промисловість. Після війни середній вік обладнання становив 21 рік, у 1957 p. — 17 років. Внаслідок модернізації виробництва в 1966 p. 36 % обладнання мало вік до 5 років, а в окремих галузях (аерокосмічній, автомобільній) воно становило 48—52 %. Завершилася механізація виробництва. Запроваджувалася автоматична електронна техніка. В 1970 p. використовувалося 28 тис. верстатів з програмним керуванням, майже 70 тис. електронних обчислювальних машин різного типу.
Відносно високий рівень промислового виробництва забезпечувався ефективністю хімічної промисловості, яка почала працювати на нафті, нафтопродуктах, природному газі. Зросло їхнє значення у виробництві паливно-енергетичних ресурсів (до 70%). Атомна енергетика забезпечувала до 5 % електроенергетичних потужностей країни.У повоєнний період США, як і раніше, займали перше місце серед економічно розвинених країн у виробництві важливих видів продукції. Наприклад, їхня частка у видобутку кам'яного вугілля в 1970 p. становила 47,7%, виробництві електроенергії — 42,2 %, сталі — 28,3 %, автомобілів - 30,3 %, синтетичних волокон — 36,5 % .
Посилилася спеціалізація в промисловості. Вона охопила невеликі підприємства, що спеціалізувалися на випуску деталей для корпорацій і були мобільнішими щодо виробництва. Виникли фірми, що спеціалізувалися на ремонтних роботах, консультаціях різних галузей і напрямів діяльності. Інженерні фірми займалися проектуванням, обладнанням виробничого процесу.У повоєнний період капітальні вкладення в американську економіку зростали більш високими темпами — у середньому на 3,35% за рік порівняно з 2,95% у міжвоєнний період. З їхньої загальної суми 40 % припадало на обробну промисловість, 16,5 — на енергетичну, 8,5 — на транспорт, 8—12 — на зв'язок, 21—24% — на сферу послуг і торгівлю. Майже 70% інвестицій, що направлялися в обробну промисловість, вкладалися в машини, обладнання, більш як ЗО % — на автоматизацію виробничих процесів. Це сприяло зростанню ефективності американської промисловості, переходу її до переважно інтенсивного характеру відтворення.
Характерною ознакою промисловості США в цей період стала диверсифікація. Так, компанія "Литтон індастрид" протягом 1954—1970 pp. об'єднала 100 фірм. Її 225 підприємств випускали товари 10 тис. найменувань — від зброї до ділових бланків.У США процес концентрації та монополізації відбувався найшвидше. На підприємствах з чисельністю зайнятих понад 1 тис. (1 % загальної кількості) у 1970 p. працювало 32,8 % зайнятих в обробній промисловості^ Частка 500 великих корпорацій у загальній сумі продажу промислових товарів зросла у 1955—1970 pp. з 48,6 до 66,6 %. Перші 100 компаній контролювали 41,5% всього продажу. В банківському бізнесі частка 10 банків у загальній сумі активів комерційних банків у 1950 p. становила 15,6 %, в 1970 p. — 26,5%. Десять з 1790 страхових компаній США в 1970 p. володіли 57,7% загальної суми активів, 50 з них — 82,9%.
Швидко зростали абсолютні розміри монополій. Мільярдерами стали 79 корпорацій за активами і 115 за сумами річного обороту.Найбільш монополізованими були нафтова (16 корпорацій), автомобільна (3 корпорації), електротехнічна (5 корпорацій), хімічна (6 корпорацій), металургійна (5 корпорацій), кольорова металургія (2 корпорації), авіаційна (5 корпорацій) галузі промисловості.
Панівне становище в американській промисловості в 50—60-х роках належало 20 фінансовим групам. Вони контролювали 750 корпорацій і банків (0,04% усіх фірм), 70% активів, 85% прибутку. Наймогутнішими були групи Моргана, Рокфеллера, Дюпонів, Меллонів, Чиказька, Клівлендська. Каліфорнійська.Зросла кількість американських транснаціональних компаній. Так, "Дженерал Моторе" мала філії у 18 країнах, "Форд Моторе" — у 27, "Дженерал Електрик" — у 32, "Мобіл Ойл" — у 38. У 1951—1970 pp. вони отримали від філій у країнах, що розвиваються, у вигляді дивідендів і процентів без прибутків, реінвестованих на місці, 37,2 млрд дол.
Технологічна революція, що розпочалася в 70-х роках, мала для США надзвичайно велике значення. Йшов безперервний процес технічного переобладнання промисловості, відбувалися істотні зрушення в її структурі. Застаріле устаткування замінялося принципово новим, яке відповідало тодішньому рівню науки і техніки. Розвивалася стандартизація виробництва, автоматизація, вдосконалювалась електронно-обчислювальна техніка. Оновлюючи основний капітал у важкій промисловості, США досягли позитивних результатів у сфері екології. Науково-технічний прогрес посилив концентрацію і централізацію виробництва й капіталу, що зумовило появу економічних конгломератів (об'єднань підприємств найрізноманітніших галузей).Швидкими темпами розвивалися галузі промисловості, безпосередньо пов'язані з науково-технічним прогресом,— електронна, хімічна, точного приладобудування, атомної енергетики. Виробництво електроенергії зросло на 50%, що забезпечило збільшення енергозабезпеченості виробничих І'Йроцесів, підвищення продуктивності праці. Автомобілебудування досягло пікового рівня в 1977 p., коли з конвеєрів зійшло понад 16 млн машин. Однак уже в 1983 p. їхній випуск скоротився до 9,5 млн. Науково-технічний прогрес створив сприятливі умови для випуску найрізноманітніших товарів хімічної промисловості, пластмас, синтетичних волокон. Збільшувалося виробництво радіоприймачів, побутової техніки. Повільніше проходила реконструкція в машинобудуванні, текстильній, взуттєвій, суднобудівній, транспортній галузях. Істотні зміни відбулися в структурі транспорту США. Залізничні та водні перевезення різко скоротилися. Разом з тим зросла частка автомобільного й авіаційного транспорту, нафто- і газопроводів.
В економіці США неабияке значення мало воєнне виробництво. У період "холодної війни" зміцнів воєнно-промисловий комплекс (ВПК). Ця галузь повною мірою забезпечувала технікою не тільки власні національні збройні сили, партнерів по НАТО, а й зарубіжних споживачів. Володіючи надлишковим капіталом, США вивозили його за кордон. З цих інвестицій виникали сотні, тисячі транснаціональних корпорацій, переважною частиною яких володіли бізнесмени США.У повоєнні роки зміцнилася державна власність, частка якої у ВНП країни становила близько 20 %. До них належали нові підприємства, збудовані за рахунок державного бюджету, земельний фонд (21,4% земельного фонду країни в 1955 p.), воєнне майно, пошта, мережа електростанцій, шляхи сполучення, канали, система водопостачання, позикові установи, фонди соціального страхування. Об'єктами державної власності були федеральний уряд, уряди штатів, муніципалітети.
Зросла частка державних інвестицій, що становила в середньому 20% усіх капітальних вкладень в економіку. Вони спрямовувалися на нове будівництво, інфраструктуру, електроенергетику. США займали перше місце в світі за масштабами державного фінансування розвитку науковотехнічного проґресу — 50—60% загальних витрат. Через систему державних контрактів реалізувалося 3/4 коштів, що давало можливість уряду контролювати тематику, строки, якість НДДКР. У 60-х роках на цій основі було отримано ЗО тис. патентів. Кошти спрямовувались у державні науково-дослідні інститути та лабораторії (30%), на фінансування науково-дослідних центрів приватних компаній, що працювали за замовленням уряду (понад 50%). З державного бюджету на 55% фінансувалися вузи, на 70% некомерційні дослідні установи. Пріоритет у фінансуванні державою НДДКР належав воєнним витратам (76% у 1960 p. і 53% у 1970 p.). Держава взяла на себе відповідальність за розвиток національної інформаційної системи, виділивши на це лише в 1960 p. 76 млрд дол. За планом Маршалла, приватним фірмам було передано інформацію про науково-технічні досягнення німецької промисловості, що у вартісному вираженні становило 10 млрд дол.Важливим засобом регулювання економіки були державні закупівлі товарів і послуг. Вони здійснювалися або через торгові угоди, або у формі замовлень приватним фірмам. У 1955—1970 pp. обсяг державних закупівель зріс з 75 до 218,9 млрд дол. Окремі фірми постачали державі 50—70% річних продажів.
Уряд США провадив політику стимулювання економічного зростання. В 1946 p. Конгрес прийняв "Акт про зайнятість", що зобов'язував уряд сприяти досягненню повної зайнятості, збільшенню масштабів виробництва та купівельної спроможності населення. Широко використовувалося кон'юнктурне (короткострокове) програмування. Воно грунтувалося на індикативних методах, які визначали напрями рзвитку, орієнтири, але не були імперативними (обов'язковими) для приватних корпорацій. Директивний характер мали програми для державних підприємств. Уряд Дж. Кеннеді в межах програми "Нові рубежі" зробив спробу перейти до програмування економіки, однак корпорації чинили цьому опір. У 60-х роках важливе значення в економічній ПОЛІТИЦІ держави, як і раніше, мало довгострокове прогнозування. У 1947 p. економічним прогнозуванням займалося 20 % промислових корпорацій, у 1966 p. — 90 %. У 1961 p. міністерство оборони США прийняло систему ППБ — "планування — програмування — розроблення бюджету", її метою було об'єднати елементи розподілу ресурсів бюджету і планування. В 1965 p. цю систему було перенесено на державні установи.Ефективним методом державного регулювання економіки стало використання фінансово-кредитної системи. Головна роль відводилася державному бюджету: регулювалися ставки податку, виплати на безробіття, соціальне страхування. Протягом 50—60-х років було проведено амортизаційні реформи, які скоротили строки амортизації. Прибуток, що перераховувався в амортизаційний фонд, не підлягав оподаткуванню, використовувався на потреби фірми. Було введено додаткові пільги для корпорацій (у 1962 p. 7 %-не податкове зниження на капіталовкладення на обладнання). Виходячи зі ставки індивідуального податку (14—70 %), уряд контролював співвідношення динаміки розміру доходу і податків з населення.
Значну увагу держава приділяла сфері кредиту. Державні кредити на тривалий строк з виплатою пільгових відсотків надавалися на розвиток сільського господарства, будівництво житла, суднобудування, транспорт.Приватний кредит держава регулювала через Федеральну резервну систему (ФРС). Усі приватні банки, що належали до цієї системи, були зобов'язані зберігати 10—22 % своїх депозитів у федеральних резервних банках. Регулюючи цей обов'язковий резерв, уряд стимулював обсяг приватного кредитування. Регулювалися умови споживчих кредитів. Держава виступала гарантом депозитів приватних банків, створивши соціальну установу — Федеральну корпорацію страхування депозитів.
На початку кожного року президент США виступає перед Конгресом зі звітом про економічне становище країни і заходи уряду щодо господарської діяльності на майбутній період. Особливе місце серед цих документів належить державному бюджету. Він визначає перспективи як розвитку господарства своєї країни, так і удосконалення міжнародних економічних відносин. У США є три рівні бюджетів — федеральний, окремих штатів і місцевих органів влади. Основні капіталовкладення спрямовуються на воєнні заходи, в економіку, на оплату державного апарату, поліції, судових органів тощо. За традицією бюджети штатів і місцеві бюджети використовуються на утримання освітніх закладів, лікарень, будівництво доріг, комунальних господарств тощо.У бюджетному процесі простежуються три стадії: підготовка проекту, розгляд і затвердження його Конгресом і виконання бюджету. За допомогою державного бюджету уряд прагне вирішувати важливі господарсько-політичні проблеми — пом'якшувати наслідки кризових явищ в економіці, стимулювати економічне піднесення в провідних галузях, запобігати соціальним негараздам.
Гроші в США випускають державна скарбниця, федеральні державні та комерційні банки. Перша — випускає в обіг дрібні купюри номіналом 1—20 дол., а також срібні долари і розмінні монети. Державна емісія становить у цілому не більш як 11 % грошової маси. Основну масу грошей в країні випускають федеральні резервні банки. Третій вид & емісії — гроші безготівкового обороту. У грошовій масі вони Ц представлені сумами на рахунках до запитання. Чек виконує функцію передавання депозиту одним власником іншому. У повоєнний період ціни на товари і послуги зросли в США у 2,7 раза за індексом роздрібних цін і в 2,9 раза за індексом оптових цін. Найвідчутніше зросли ціни на продовольчі товари (3,18 раза), тарифи на газ і електроенергію (2,83), оплату транспорту (2,85) і медичне обслуговування (3,57 раза).Сучасна кредитна система США акумулює тимчасово вільні грошові капітали підприємств, доходи і збереження різних груп населення і надає їх в позику монополіям, приватним особам і державі. Вона складається з банківських і небанківських установ, інститутів університетського типу, які виконують різноманітні кредитно-розрахункові операції. Американські кредитні установи бувають трьох типів: центральний емісійний банк, комерційні банки, спеціалізовані кредитні інститути. За сумою активів комерційні банки займають перше місце серед кредитно-фінансових установ США. Банки акумулюють грошові ресурси різними каналами: продажем акцій, прийманням коштів на поточні рахунки, у формі строкових і ощадних вкладів. Банківські позики надаються на строк від кількох днів до 10—12 років.
Крім комерційних банків в США існують такі кредитні установи: банківські траст-відділи і траст-компанії; позиково-ощадні асоціації; взаємно-ощадні банки; компанії зі страхування майна; пенсійні банки; брокерські фірми; фінансові компанії; кредитні союзи; державні кредитні установи.Для розвитку структури національного господарства Великобританії у повоєнний період характерним було зменшення у ВНП частки промисловості, сільського господарства, збільшення сфери послуг. За темпами зростання ВНП, національного доходу, промисловості ця країна відставала від інших економічно розвинених країн. У промисловості зростало значення машинобудування, хімічної, електроенергетичної галузей, що забезпечували технічний прогрес. Важливе значення мали нові галузі — нафтоочисна, атомна, електронна, авіабудівна. Значно розширився випуск автомобілів. Скоротилося виробництво у "старих" галузях: суднобудуванні, текстильній, шкіряній, деревообробній. Це пояснювалося зміною структури експорту, втратою традиційних ринків збуту, розвитком нових джерел енергії.
Капіталовкладення в промисловість Великобританії досягли довоєнного рівня в 1949 p. і зросли в 1948—1961 pp. на 128,4 %. Протягом 1953—1969 pp. частка інвестицій у ВНП збільшилася з 14,3 до 18,3 %. Високі темпи інвестицій диктувалися потребами відбудови, реконструкції та модернізації основних галузей. З 50-х років значно розширилися капіталовкладення в реконструкцію вугільної, сталеплавильної промисловості, у нові галузі — нафтохімічну, електротехнічну, автомобільну, виробництво пластмас, машинобудування. У 60-х роках першість в інвестуванні мали авіаракетна, приладобудівна, хімічна, нафтопереробна, гумовотехнічна галузі. Зменшилися інвестиції в добувну промисловість.Основні зрушення в структурі капітальних вкладень відбулися між сферами національного господарства. Загальна частка матеріального виробництва в 1965 p. зменшилася з 58,9 до 50,2 % в основному за рахунок сільського господарства, транспорту. Інвестиції в нематеріальну сферу збільшилися на торгівлю, соціальні послуги. Вирішальне значення мало житлове будівництво, хоча його частка скоротилася (24—21 %).
Уряд лейбористів двічі в 1945—1951 pp. і 1964—1970 pp. провів націоналізацію вугільної, газової, металургійної, електроенергетичної галузей промисловості. Державними стали транспорт і засоби зв'язку (повітряний флот, залізниці, річковий транспорт, радіозв'язок). Англійський банк. Отже, були націоналізовані ті галузі, від діяльності яких значною мірою залежала ефективність суспільного відтворення. Державний сектор охопив близько 20 % промислового виробництва. Приватні власники отримали компенсацію.Державні інвестиції обслуговували, як правило, загальнонаціональні потреби економіки, їхня частка у валових капіталовкладеннях в 1970 p. становила 45,8 %. Понад 1/3 їх вкладалася у модернізацію обладнання.
Держава була великим споживачем суспільного продукту. Більше ніж 1/2 бюджетних коштів йшло на поточні витрати на товари і послуги (майже 20 % у ВНП країни). Значною була частка воєнних витрат (в 1950 p. — 17,3, в 1970р. — 13,8 %).Визначальною ознакою господарського розвитку повоєнної Великобританії було прискорення монополізації. За промисловим переписом 1958 p., на 52 % усіх підприємств (з кількістю зайнятих 500 чол. і більше) працювало 49,2 % зайнятих у промисловості, їхня частка у випуску продукції становила 68,5 % . Концентрація охопила усі галузі господарства. В автомобільній промисловості 3 корпорації володіли понад 40 % всіх активів галузі, в машинобудуванні 20 корпорацій — 75 % активів. При цьому функціонувала значна кількість невеликих фірм. У обробній промисловості в 60-х роках налічувалося майже 140 тис. підприємств з кількістю зайнятих 1—10 робітників.
Фактичними господарями економіки країни була 31 фінансова міжнародна група. Група "Морган-Гренфілл" знаходилася під контролем американської "Дж. П. Морган". Вона включала сім торгово-промислових компаній, вісім інвестиційних трестів і контролювала електромашинобудування. Група "Джардайн Мейтсон енд компані" — "Гонконг енд Шанхай бенкінг корпорейшн" з банком Я. Н. Ротшільда діяла за участю американського капіталу. Вона поширила свій вплив на суднобудування, страхування, банківську справу.У 70—80-х роках у Великобританії, як в інших економічно розвинених державах, простежувалися закономірні кризові явища, концентрація виробництва в промисловості та сільському господарстві, банківсько-кредитній системі, впровадження в усіх галузях досягнень науково-технічного прогресу. 500 корпорацій посіли панівне становище в господарському житті країни.
100 найбільших монополій випускали 40 % промислової продукції. У п'яти авіаційних компаніях зосереджувалося 71 % зайнятих робітників і службовців. Наприкінці 70-х років вони забезпечили 76 % випуску галузевої продукції. Ще більшою була концентрація робочої сили і випуску продукції в галузі електронно-обчислювальної техніки — відповідно 80 і 84 %, штучних волокон — 90 і 96 %. Промислові компанії були тісно пов'язані з банківським капіталом, особливо з так званою великою четвіркою, яка зосередила у своїх руках майже 90 % всіх акціонерних банків Великобританії.На початку 80-х років, після двох етапів націоналізації промисловості, склався державний сектор, частка якого становила 10 % валового національного доходу країни, майже 20 % промислової продукції, 19 % загальної кількості зайнятих робітників і службовців. Капіталовкладення державного сектора становили 40 % усіх інвестицій. Консервативний уряд заохочував приватних власників викуповувати націоналізовані підприємства, які завдяки фінансовій державній підтримці, подолавши технічну відсталість, знову стали конкурентоспроможними.
Відкриття родовищ нафти у шельфі Північного моря перетворили Великобританію у 70—80-х роках на одного з найбільших експортерів нафти і нафтопродуктів у Європі.Становище Великобританії на світовому ринку дещо погіршилося. По-перше, остаточно зруйнувалася Британська колоніальна імперія, а Співдружність ще не зміцніла. Подруге, й випередили не тільки США, а й ФРН, Японія і Франція. Якщо в 1938 p. загальна сума іноземних капіталовкладень на світовому ринку дорівнювала 43, то у 80-х роках — 20 %.
Франція після другої світової війни швидко модернізувала своє господарство. Темпи розвитку були вищі, ніж середні в економічно розвинених державах, але нижчі, як у ФРН, Японії, Італії. У структурі господарства зменшилася частка сільського господарства, галузей добувної промисловості, транспорту, зв'язку. Розширилася сфера матеріального виробництва. Традиційні галузі французької промисловості — текстильна, швейна, деревообробна, харчова — поступилися першістю галузям важкої промисловості. Наирикінці 60-х років тут було зайнято 2/3 промислових робітників. Вартість продукції становила 64 % загальної вартості виробництва всієї промисловості. На етапі відбудови найшвидше розвивалися вугільна, газова, електроенергетична, нафтопереробна галузі. Протягом 80-х років промислове виробництво зросло на 70 %. Вирішальне значення мали автомобільна, хімічна, переробна, електрична галузі, частково сільськогосподарське машинобудування, їхнє зростання було пов'язано з воєнними замовленнями, переорієнтацією на виробництво споживчих товарів, на потреби міжнародного ринку. Так, частка товарів для населення зросла в обсягах продажу автомобільної галузі до 60—65 %, в електротехнічній — до 25 %. Швидкі темпи розвитку (10% середньорічних) хімічної промисловості зумовлювалися розвитком нових видів сировини, застосуванням добрив у сільському господарстві. Були створені атомна, авіаракетна, радіоелектронна галузі, започатковано виробництво точної механіки, оптики. Виникла нова сучасна структура промислового виробництва.Важливою особливістю повоєнного розвитку Франції було збільшення обсягу інвестицій, їхня частка у ВНП зросла з 14,9 % в 1953 p. до 26,3 % у 1969 p. Як і в інших економічно розвинених країнах, зменшилася частка виробничих і збільшилася частка невиробничих вкладень. У відбудовний період інвестиції у виробничу сферу становили 3/4 всіх капіталовкладень, наприкінці 60-х років — близько 47 %. Всередині матеріальної сфери майже 60 % спрямовувалося у промисловість, 20—25 % у зв'язок і транспорт. У 50-х роках основна сума інвестицій вкладалася в нове будівництво і модернізацію обладнання, в 60-х — на модернізацію та раціоналізацію. Невиробничі капіталовкладення забезпечували житлове будівництво (46—40 %), освіту (25— 22 %), охорону здоров'я (6,5 %), послуги, адміністративні витрати.
Значно посилилося державне втручання в господарське життя. В 1944—1947 pp. було проведено націоналізацію вугільної, авіаційної галузей, електростанцій, повітряного флоту, автомобільних заводів "Рено", французького і чотирьох найбільших депозитних банків. Державному сектору належала 1/3 національного майна країни. Він охопив 20— 25 % загального обсягу промислового виробництва, 75 % загальних перевезень, 50 % ресурсів банківсько-кредитної системи, 33 % зайнятого населення. Частка державних виробничих інвестицій у ВНП становила 35—25 % їхньої загальної суми.Франція першою серед економічно розвинених держав стала на шлях програмування національної економіки. В 1947—1953 pp. діяв "План Моне" (за ім'ям його ініціатора). Перевага надавалася шести галузям (видобування вугілля, виробництво електроенергії, сталі, цементу, сільськогосподарських машин, транспорт). Хоча цей план і не був виконаний, він стимулював розвиток важкої промисловості.
У 1954—1957 pp. господарство Франції розвивалося за планом модернізації економіки. Третій план (1958— 1961 pp.) проголосив перехід від протекціонізму до "відкритої економіки". З приходом до влади генерала де Голля економічна стратегія четвертого (1962—1965 pp.) і п'ятого (1966—1970 pp.) планів передбачала фронтальний розвиток усіх галузей промисловості ("індустріальний імператив"}” Така економічна політика держави отримала назву "дирижизму", її головним змістом був вплив на нагромадження капіталу. Оскільки в 50-х роках промисловість не відчувала труднощів зі збутом товарів, зусилля держави були спрямовані на розвиток виробничих потужностей. У 60-х роках зросли державні закупівлі, провадилася політика "колективного будівництва".Повоєнний період характеризувався швидким зростанням концентрації та централізації капіталу. Цей процес відбувався у двох напрямах: злиття великих і середніх капіталів, розорення і об'єднання невеликих сімейних і ремісничих підприємств. Так, в обробній промисловості у 1954—1962 pp. кількість підприємств зменшилася на 25 % . Найбільш монополізованими були металургійна, нафтова, хімічна галузі. До перших десяти промислових корпорацій належали п'ять нафтових, три хімічні, одна металургійна, одна транспортна. У 1949—1970 pp. кількість французьких банків зменшилася з 380 до 235 при збільшенні філій з 3,3 до 6,4 тис. Господарством країни керувало 10 фінансових груп.
Однією з ознак французької економіки було зміщення позицій іноземного капіталу. В середині 60-х років загальні вкладення з метою контролю за діяльністю підприємств досягли 4,6, портфельні вкладення — 1,3 млрд дол. Майже 1/3 іноземних капіталів була американською.Економіка Франції у 70—80-х роках розвивалася надзвичайно динамічно. Вступ Франції до ЄС стимулював процес концентрації промисловості. У 1970 p. 500 монополістичних об'єднань виробляли 80 % національної продукції. Формувалися гігантські не тільки промислові, а й фінансові групи.
На початку 70-х років Франція перетворилася на одну з найрозвиненіших країн світу, її частка у випуску промислової продукції становила майже 7 %. Щорічний приріст продукції її індустрії перевищував 5 %. З середини 70-х — на початку 80-х років темпи зростання дещо знизилися. Ця тенденція зумовлювалася скороченням виробництва у "старих" галузях (кам'яновугільній, металургійній, текстильній). Одночасно на вищий рівень піднялась авіаційна промисловість компаній "Конкорд", "Аеробус", транспортна (швидкісні електропоїзди), автомобільна "Пежо-Сітроен", воєнно-промисловий комплекс. У 1960—1983 pp. обсяг виробництва, пов'язаного з науково-технічним прогресом, а саме: електронікою, кібернетикою, ЕОМ, зріс у 4 рази, виробництво електроенергії (особливо АЕС) — у 3 рази, випуск телевізорів — у 2,5, автомобілів і нафтопродуктів — у 17,6, виробництво штучних волокон, пластмас — у 4 рази.Однак на початку 80-х років у Франції спостерігалися значний бюджетний дефіцит, посилення інфляції. Збільшився пасив платіжного балансу (в 1984 p. — 3,5 млрд дол.). Значних розмірів набув відтік валюти за кордон. Спад виробництва супроводжувався зростанням соціальних конфліктів.
На економіку Франції негативно впливали воєнні витрати, які досягли в 1983 p. 7,6 млрд дол. За цим показником Франція поступалася тільки США. Франція систематично випробовувала ядерну зброю, створила власний термоядерний потенціал. Величезні масштаби виробництва воєнної техніки гальмували нормальний процес індустріального відтворення.Господарський розвиток ФРН у повоєнний період мав свої особливості. Він розпочався із значно гірших стартових позицій порівняно з Великобританією і Францією. Виробничі потужності використовувалися на 15—ЗО %. Панували безробіття, хаос у кредитно-грошовій сфері. Держава контролювала ціни і заробітну плату. Для організації виробництва треба було мати дозвіл окупаційної влади.
Початок переходу до ринкової економіки поклала грошово-цінова реформа у червні 1948 p. Л. Ерхарда (міністра народного господарства ФРН у 1949—1963 pp. і канцлера в 1963—1966 pp.). Він вважав, що Німеччина має побудувати суспільство соціального ринкового господарства (поєднання власної ініціативи і конкуренції з розумним втручанням держави у господарське життя в інтересах соціального захисту громадян). Завданням реформи було скорочення обсягу грошової маси, зміна структури державних і приватних боргів. Для реалізації реформи було прийнято ряд законів. Обмін грошей (старих рейхсмарок) мав здійснюватися конфіскацією у співвідношенні 100:10. Однак реальна пропорція складала 100:6,5. Для забезпечення мінімумом на особу виділялося по 60 нових марок: 40 — у день проведення реформи, 20 — через 2 міс. Короткострокові борги знецінювалися у пропорції 10:1, для тривалих було встановлено спеціальні правила. Кредитори отримали державні боргові зобов'язання. Зменшилися податки. Було проведено лібералізацію цін (ліквідовано державний контроль за цінами). Однак залишився контроль за цінами на продукти харчування, паливо, електроенергію, квартирну плату. Друкувалися "каталоги доречних цін". Закони карали за необгрунтоване підвищення їх. Фактично зберігалися ціни довоєнного періоду. Стабілізаційним чинником стала допомога за "планом Маршалла". Ринок наповнився товарами. Він урізноманітнювався також за рахунок запасів фірм і швидкої конверсії промисловості. Перевага надавалася не базовим галузям, а виробництву предметів споживання. Заробітна плата не перевищувала темпів зростання продуктивності праці (14 і 16 %). У 1949—1950 pp. розпочалося зниження цін при зростанні заробітної плати. Велике значення мала система соціального страхування, на яку спрямовувалося 15 % національного доходу.Уряд ФРН провів демонополізацію виробництва. Концерни перетворилися на акціонерні товариства з символічним капіталом 100 тис. марок, які укладали договори про оренду з попередніми власниками. В роботі вони підпорядковувалися Опікунському управлінню — офіційній державній установі, що фінансувалася з бюджету. Восени 1948р. окупаційна влада повернула колишнім власникам їхні підприємства, які також переорганізувалися в акціонерні компанії. Акції замінювалися у співвідношенні 1:1,5—З, внаслідок чого капітал нових компаній перевищував старий. У банківській сфері замість Німецького, Дрезденського і Комерційного банків було створено ЗО самостійних банків. Уряд демонтував систему державного контролю за промисловістю, створену при Гітлері. Однак тривало регулювання економіки через субсидії, дешевий кредит, податкові пільги. Конверсія мілітаризованої економіки стала фактором зростання промислового виробництва.
З відбудовою господарства протягом 50-х років економіка ФРН перейшла у стан безперервного піднесення. Середньорічний приріст промислової продукції становив 9,6 %. У 60-х роках зростання виробництва тривало, проте з відчутними коливаннями середньорічних темпів — від 3,6 % у 1963 p. до 12 % у 1968—1969 pp. В цілому темпи економічного зростання перевищували середні темпи розвитку економічно розвинених держав.Структура господарства ФРН характеризувалася збільшенням частки у ВВП галузей матеріального виробництва. Сфера послуг не набула такого розвитку, як у США, інших країнах Західної Європи. Особливо зросла частка обробної промисловості, транспорту. Як і в інших країнах, зменшилася частка добувної промисловості, сільського господарства. Відповідні зміни відбулися у структурі зайнятості. Якщо у 1950 p. в сільському господарстві працювала 1/4 самодіяльного населення, то в 1960 p. — 1/7. При цьому чисельність зайнятих у промисловості, на транспорті збільшилася.
Структурна перебудова промисловості була пов'язана передусім з розвитком прогресивних галузей — переробки штучних і синтетичних волокон, хімічної, електротехнічної, транспортного машинобудування, видобування і переробки нафти, точної механіки і оптики. У 50-х — на початку 60-х років чотири галузі (хімічна, електротехнічна, транспортне і загальне машинобудування) сконцентрували 70 % приросту промислової продукції. Темпи їхнього зростання становили відповідно 11,5, 16,2, 19,9, 10 %.Успіхи німецької економіки (так зване німецьке економічне диво) визначалися значною мірою збільшенням капітальних вкладень. Частка їх у ВНП зросла з 19,7 % у 1953 p. до 25,3 % у 1969 p. Висока ефективність інвестицій зумовлювалася технологічною структурою. В 50-х роках 60 % загальної їх суми вкладалися у виробничу сферу. В 60-х роках зросли вкладення у невиробничу сферу (майже 57 % в 1968 p.). Переважна частина інвестицій спрямовувалася в житлове будівництво (20—18 %), промисловість і промислове будівництво (23—15 %), транспорт і зв'язок (21—17 %). У промисловості 3/4—4/5 коштів витрачалися на обладнання і лише 1/4—1/5 — на нове будівництво.
Основними джерелами капіталовкладень були приватні та державні кошти, інвестиції з еквівалентних фондів за планом Маршалла. У 1948—1949 pp. Західна Німеччина отримала Від США 1,4 млрд, тоді як інші країни разом 2,6 млрд дол. Однак порівняно з загальною сумою інвестицій у 1948— 1960 pp. на 144,6 млрд нових марок державних інвестицій пі , фонди були не дуже істотними — 9,5 млрд нових марок.Значний вплив на процес відтворення справляло державне регулювання економіки. Головною його формою були державні фінанси. У 1950 p. їхня частка в загальних валових капіталовкладеннях становила 11,4, в 1970р. — 16,2 %. Протягом 50-х років монополіям було передано 10,6 млрд марок і надано кредитів на суму 81,1 млрд марок, що становило 33,6 % інвестицій у національне господарство ФРН.
Держава постійно збільшувала закупівлі товарів і послуг. За 10 років (1950—1959 pp.) вона витратила на них 187,3 млрд марок, тобто закупила 10,9 % ВНП. У 6U-x роках у зв'язку з посиленням мілітаризації важливим джерелом стабільності промисловості стали воєнні замовлення. Воєнний бюджет досяг значної суми — 12 млрд марок у 1960 p. і 20,5 млрд марок у 1970 p. (23,7 % федерального бюджету).Важливим чинником впливу на розвиток господарства ФРН була державна власність. На кінець 50-х років держава контролювала 13 % основного капіталу акціонерних компаній, 26,2 % видобутку кам'яного вугілля, 15,2 % нафти, 36,3 % залізної руди, 45,3 % цинку, 44,6 % виробництва легкових автомобілів. Державний капітал функціонував у галузях, що виробляли промислову сировину для інших галузей, потребували значних вкладень з повільним оборотом капіталу. Низькі ціни на електроенергію, сировину сприяли зростанню прибутків приватних фірм.
Структурні зміни супроводжувалися посиленням концентрації виробництва і капіталу. Кількість великих підприємств з чисельністю зайнятих 500 чол. і більше зросла протягом 50—60-х років з 1,9 до 2,9 % загальної кількості. На них працювало понад 50 % зайнятих у промисловості. 68 корпорацій з капіталом понад 100 млн марок контролювали 53,3 % основного капіталу всіх акціонерних товариств. Відновилися старі концерни Крупа, Фліка, "ІГ Фербер індустрі", "Дойче банк", "Дрезднер банк", "Комерцбанк". У металургійній промисловості панували дев'ять корпорацій, у хімічній — вісім, автомобільній — шість, у видобутку вугілля — три, залізної руди — чотири. За рівнем монополізації виробництва і ринку ФРН займала провідне' місце в Європі. Разом з тим тут було майже 100 тис. невеликих і середніх підприємств, спеціалізація яких повністю підпорядковувалася потребам монополій. Так, на "Сіменс" працювало до ЗО тис., на Крупа — 21, на "Даймлер Бенц" — 18 тис. невеликих підприємств-постачальників.Отже, для господарства Західної Німеччини визначальними були швидкі темпи розвитку, зростання у ВНП частки промисловості та зайнятого в ній населення, розширення інвестицій.
Визначальним фактором розвитку економіки ФРН у 70—80-х роках був науково-технічний прогрес. Простежувалися такі тенденції, як різке скорочення традиційних галузей важкої та легкої промисловості. Відпала потреба у великій кількості металу та кам'яного вугілля. Західна Німеччина, як і інші економічно розвинені держави, вивозячи за кордон капітал, вкладала його в розвиток чорної металургії в країнах, що розвиваються. Сучасна промисловість споживає менше металу, але високої якості. Модернізація охопила основні галузі господарства. У ФРН розпочалося масове впровадження автоматизації, роботизації. Домни і мартени було замінено електропечами. Відбулася майже повна електрифікація залізничного транспорту. Середня швидкість електровозів становила 350—500 км/год. З залізничним транспортом успішно конкурував автомобільний. Цьому сприяли інтенсивне будівництво автострад, випуск найрізноманітніших модифікацій вантажних автомобілів.Після другої світової війни у ФРН працювало багато іноземних робітників — з Туреччини, Африки, ПівденноСхідної Азії, Югославії. Наприкінці 80-х років їхня праця стала зайвою. Промисловість потребувала висококваліфікованих кадрів. Через це у ФРН часто виникали конфлікти на соціальному та національному грунті, особливо в моменти кризи, посилення безробіття.
У 70-х — на початку 80-х років Західна Німеччина, хоч і поступилася Японії, але залишилася економічним лідером "об'єднаної Європи". Тут проживало 25 % населення тодішньої Європейської Співдружності, але вона виробляла ЗО % валового національного продукту, 34 % обсягу промислової продукції. У ФРН, як і в усіх економічно розвинених країнах, посилилась концентрація виробництва і капіталу. У 1975 p. три автомобільні концерни випускали 51% машин. Такі самі тенденції спостерігалися в гірничорудній галузі, де монополії контролювали 61 % продукції, у виробництві канцелярських приладів і ЕОМ — 71 %, літакобудуванні — 84 % . У 1971—1975 pp. в середньому щороку відбувалося 299 об'єднань різних форм, тоді як в попередніх десятиріччях — не більше 130.У 80-х роках загальний обсяг промислового виробництва в 5 разів перевищив рівень 50-х років. Частка ФРН у світовому випуску індустріальної продукції становила 13 %. Її господарство у 80-х роках контролював "клуб мільярдерів" — 116 найбільших монополій і три банки.
У розвитку господарства Японії в повоєнний час розрізняють три етапи. 1946—1951 pp. були періодом відбудови. За час війни Японія втратила майже 25 % виробничих фондів. Спад виробництва в 1945 p. становив 63 %. Рівень інфляції в 1945—1950 pp. досяг 7000 %. Уряд продовжував втручатися в усі сфери економіки. Для того щоб не було голоду, країна імпортувала продукти харчування. Японії заборонялося брати участь у міжнародній торгівлі. Імпорт контролювали уряд і Верховне командування союзницьких сил (ВКСС).Важлива роль у відбудові японської економіки належала державному регулюванню, прогресивним реформам — земельній, наймання робочої сили, ліквідація головних компаній (дзайбацу). Початком державного регулювання стали замороження банківських депозитів, деномінація єни, нова система фіксованих цін і впровадження нового податку на власність. Були створені Комітет економічної стабілізації та Банк реконструкції Японії. Використовуючи такі економічні інструменти, як нормування стратегічних товарів, політика пріоритетних галузей, в які примусово спрямовувалася 1/2 інвестиційних ресурсів комерційних банків, обмеження субсидій розмірами державних фондів, заборона підвищувати заробітну плату понад інфляційний рівень, фіксований обмінний курс єни, урядові вдалося зменшити інфляцію. Нормалізації державних фінансів і відновленню механізму відтворення сприяла лінія Дж. Доджа, якому президент США Г. Трумен доручив очолити перетворення в Японії. Стабілізаційна політика передбачала єдиний обмінний курс валюти (360 єн за 1 дол.), поліпшення організації та управління на підприємствах, поступову заборону субсидій на експорт і виробництво, відміну контролю за цінами, зрівняння їх з світовими, впровадження принципів вільного ринку. Зовнішня торгівля була денаціоналізована. Разом з тим зовнішні фінансові угоди контролювалися. Для регулювання грошових потоків через кордон було створено Бюджетну систему іноземної валюти і прийнято закон про іноземні інвестиції.
Протягом 1946—1950 pp. змінилася структура японської акціонерної власності. В ході "декартелізації" було ліквідовано головні компанії (дзайбацу) і встановлено державний контроль за злиттям компаній та картелюванням (антимонопольний закон 1947 p.). Сприяла зростанню промислового виробництва і розвитку внутрішнього ринку земельна реформа 40-х років, яка зумовила індустріалізацію села, появу нового трудового законодавства, піднесення життєвого рівня.Довоєнний рівень промислового виробництва у Японії було перевищено у 1951 p. (114,4 %), а сільськогосподарського — в 1950 p. Протягом першої половини 50-х років темпи зростання уповільнилися, оскільки виробничі потужності досягли можливого максимуму. Друга половина 50-х - 60-ті роки стали періодом оновлення та розширення виробничих потужностей, їхньої модернізації. Визначальною ознакою Японії у цей період були високі темпи економічного зростання. У промисловості вони в 1951—1970 pp. становили 15,2% щороку. В 60-х роках Японія здобула також першість у темпах приросту ВНП (11,4 %).
Структурні зміни господарства полягали насамперед у розвитку промисловості. Основним її напрямом було формування спочатку базових галузей важкої промисловості, потім виробництво наукоємної продукції. В загальному виробництві зменшилася частка електроенергетики і видобутку кам'яного вугілля. Як і раніше, простежувалася тенденція зростання важкої промисловості. У 1961 p. її співвідношення з легкою промисловістю досягло 66,9 і 66,1 %. Найбільш швидкими темпами зростали машинобудування, хімічна промисловість (17,7 і 15,6 % у 60-х роках).Першорядного значення набув розвиток радіоелектроніки, приладе- і суднобудування, виробництво штучних каучуку, смол, волокон, пластмас, енерго- і матеріалозберігаючого обладнання. Японія зайняла друге місце в світі після США у використанні ЕОМ, випуску автомобілів. Зросла роль атомних електростанцій. Уповільнилися темпи розвитку текстильної та харчової промисловості.
Важливе місце в японській економіці традиційно займала невиробнича сфера. Після війни сприятливим чинником стало аграрне перенаселення. Робоча сила, яку не могла поглинути промисловість, йшла у сферу послуг і торгівлю. Для неї була характерна велика кількість невеликих підприємств.Помітною рушійною силою економічного розвитку Японії було зростання капітальних вкладень, їхня частка у ВНП значно збільшилася порівняно з іншими економічно розвиненими країнами. Протягом 1953—1969 pp. вона зросла з 25 до 38,7 %. З них 80 % вкладалися в промисловість, будівництво, на машини й обладнання. За масштабами оновлення виробничих фондів Японії належало перше місце в світі.
Якісне оновлення японського господарства було пов'язано з розвитком науково-технічного прогресу. Процес розгортання НДДКР в Японії має свою специфіку. Слабкий власний науковий потенціал компенсувався впровадженням зарубіжного науково-технічного досвіду. У 1950—1970рр. було запроваджено 15 тис. іноземних ліцензій і патентів. Японія, технічно переоснастивши промисловість, зекономила значні матеріальні та фінансові ресурси (витрачено коштгв у 7 разів менше, ніж у США).Значну роль у швидкому розвитку господарства мала дешева робоча сила японських робітників. У 1955—196 2 pp. обсяг виробництва зріс у 2,7 раза, продуктивність праці на 48 %, заробітна плата — на 35 % . На невеликих і середніх підприємствах зарплата була меншою на 50—60 % порівняно з великими. У 50-х роках праця японського робітника оплачувалася у 7 разів дешевше, ніж американського, а в кінці 60-х років — у 4 рази.
Зміцнили свої позиції японські монополії. Відновили діяльність старі фінансово-промислові групи, виникли нові. Особливістю економіки була її двоїста структура — паралельне існування великої, малої та середньої промисловості. Частка останніх в загальному промисловому виробництві наприкінці 50-х років становила 51,8 %, а в харчовій, текстильній, швейній, деревообробній — 58—95 %.У 1968 p. на великих підприємствах (понад 1 тис. зайнятих) зосереджувалося лише 16—17 % робочої сили і вироблялося 28—50 % продукції. Характерним явищем стало підпорядкування малого та середнього підприємництва великому капіталу через систему субпідрядів.
Надзвичайно велике значення у повоєнній Японії мала регулятивна роль держави в економічній сфері. Протягом 50-х років розроблялися трирічний, два п'ятирічні, шестирічний плани розвитку господарства, які визнавалися незадовільними. Наприкінці 50-х років була створена Рада галузевої структури, за розробками якої було прийнято десятирічний комплексний план структурної перебудови (план "Ікеда" — за ім'ям тодішнього прем'єр-міністра Японії). Тривалі економічні програми мали характер планів-прогнозів. Вони визначали певні цілі, умови розвитку, виявляли "вузькі" місця економіки. За ними вироблялася державна політика і розподілялися державні інвестиції.Економічна діяльність здійснювалася за принципами приватної ініціативи через ринковий механізм і механізм цін. Держава стала значним виробником і споживачем промислової продукції. Частка її у виробництві національного продукту в 1971 p. досягла 21 %.
Кредитно-фінансові заходи держава здійснювала через Японський банк і спеціалізовані державні кредитно-фінансові інститути, державний бюджет.Реалізація курсу на індустріалізацію, форсований розвиток галузей, які визначали технічний прогрес, вивели Японію на друге місце в світовій індустрії.
У 70—80-х роках Японія займала у промисловому світовому виробництві друге місце після США. Пік "японського дива" пройшов. В усьому світі настали несприятливі кон'юнктурні умови. У 1973—1974 pp. на світових ринках ціни на нафту зросли в 4 рази. Оскільки економіка Японії на 3/4 залежала від привізної нафти, то у господарстві країни запанувала справжня паніка. Для того щоб вийти з кризи, Японія збільшила вивіз товарів. Щороку в США японці реалізовували до 2 млн автомобілів. Другий шлях, який мав вивести Японію з застою,— зміна економічної стратегії або курс на всебічний розвиток найновіших, наукоємних галузей: виробництво ЕОМ, роботів, тонких хімічних сполук, верстатів з програмним керуванням, очисних споруд, устаткування зв'язку, атомних електростанцій тощо. Японія витрачала на наукові дослідження 3 % ВНП, скоротивши витрати на колишні традиційні галузі — суднобудування, металургію, нафтохімію. Завдяки цьому, подолавши кризові явища, вона зберегла за собою в 70—80-х роках друге місце серед економічно розвинених країн світу. Для того щоб не допускати різких спадів у динамічному розвитку свого господарства, уряд Японії затвердив план державного регулювання національної економіки.Підсумком економічного розвитку найсильніших економічно країн світу стало виділення трьох панівних центрів: США, Японії, Західної Європи. Зростання виробництва останньої фактично визначалося ФРН, Францією, Великобританією. За основними економічними показниками ці країни займали становище лідерів. Послабилися позиції США, хоча замасштабами виробництва ВНП вони у 5 разів переважали Японію. Відновивши своє господарство і здійснивши структурну перебудову, країни Західної Європи і Японія обійшли США. Великобританія поступово втрачала значення могутньої держави.
Новий рівень економічного розвитку індустріальних держав характеризують такі дані:
Вихідні умови для європейських соціалістичних країн були різними. Лише СРСР, Чехословаччина, Німецька Демократична Республіка (НДР) мали сформований промисловий комплекс. За рівнем національного доходу на душу населення, промислового розвитку, зовнішньоторгових зв'язків у 1950 p. існувало три групи країн: 1) найбільш розвинені — Чехословаччина, НДР; 2) з рівнем удвоє меншим за цими показниками — Угорщина, Польща; 3) СРСР, Болгарія, Румунія, показники яких у 2,5 раза і більше відрізнялися від країн першої групи.
Було проголошено курс на вирівнювання і зближення рівнів економічного розвитку країн. Ставилося завдання подолання аграрного характеру господарств та перетворення їх на індустріальне розвинені. Протягом 50—60-х років утвердилася суспільна форма власності. Характерною ознакою стало прискорення економічного зростання. Середньорічні темпи приросту господарства були вищі, ніж в економічно розвинених країнах, особливо в 50-х роках. У наступному десятиріччі в "країнах соціалістичного табору" розпочалося уповільнення темпів:
Змінилася структура промисловості. Випереджаючими темпами розвивалася важка промисловість. Частка галузей групи А постійно зростала. На 1970 p. вона становила, %: в СРСР - 73,4, Румунії - 70,4, НДР - 64,3, Польщі 63,6, Угорщині — 65,1, Чехословаччині — 67,8, Болгарії — 54,7. Головна увага приділялася розвитку металургії, важкого машинобудування, виробництва будівельних матеріалів, тобто галузей, що не були носіями технічного прогресу, їхня продукція орієнтувалася на внутрішній ринок. У б0-х роках збільшилося виробництво предметів тривалого використання (автомобілів, електротехнічного і електронного обладнання) та індивідуального споживання. Істотного значення набула хімічна промисловість, валова продукція якої зросла в 9,4 раза. Промисловість реконструювалась на основі механізації та автоматизації.
Залежно від темпів індустріалізації та рівня промислового розвитку змінилася структура зайнятості в соціалістичних країнах. В 1970 p. в промисловості, на транспорті працювало 50 % усіх зайнятих в господарстві. Діяв принцип повної зайнятості. Середньорічний приріст зайнятості був протягом 50-х років в цілому вищим ніж 3 %, що свідчило про екстенсивний тип зростання. Наприкінці 60-х років НДР, Угорщина, Чехословаччина, виходячи з приросту чисельності зайнятих, перейшли до інтенсивного типу зростання.Важлива роль в економічному розвитку соціалістичних окраїн належала зростанню капіталовкладень. Однак менше, ніж в економічно розвинених країнах, виділялося коштів на НДДКР.
50—60-ті роки були періодом взаємного пристосування національних господарств. Основними формами економічних зв'язків були обмін товарами і послугами, переміщення фінансових ресурсів з однієї країни в іншу, міграція робочої сили, обмін науково-технічними досягненнями, міжнародна координація економічної політики і господарської діяльності.Відбувалися зміни у процесі зближення економічного розвитку країн РЕВ:
Основним стратегічним напрямом розвитку країн Азії, Африки, Латинської Америки в 50—60-х роках XX ст. була індустріалізація. Вирішальне значення мав розвиток промисловості, особливо обробної, транспорту, будівництва. Змінилося співвідношення легкої та важкої промисловості: в середині 60-х років воно становило відповідно 56,9 і 43,1 %. Значення сільського господарства, частка якого в 1950 p. у 2 рази перевищувала промислове виробництво, поступово зменшувалося. Намітилася тенденція переважного розвитку сфери послуг порівняно з сільським господарством. Це зумовлювалося більш високим доходом, незначною потребою в матеріально-технічному забезпеченні, аграрним перенаселенням і зосередженням робочої сили в містах. Традиційно в містах значною була частка торговців, кустарів.
Економіка аграрно-сировинних держав зростала швидше порівняно з економічно розвиненими державами. В 60-х роках середньорічний приріст національного продукту становив 5,4 %, промислового виробництва — 7,3, важкої промисловості — 9,1, сфери послуг — 6,4 %. Нарощування економічного потенціалу нівелювало відмінності в структурі національних господарств країн, що розвиваються, та економічно розвинених:
твердженні планів, здійсненні індустріалізації з урахуванням зайнятості, створенні інфраструктури, на контролі за використанням іноземного капіталу, регулюванні зовнішньоекономічної політики, впровадженні нових технологій, операціях у сфері послуг.
Більшість аграрно-сировинних держав мали змішану економіку, що грунтувалася на поєднанні приватногосподарського і державного капіталів. Важливою тенденцією було подолання дезінтеграції та незбалансованості економіки, перехід її на національну базу, переорієнтація на внутрішній ринок, самозабезпечення.Помітний вплив на галузеву структуру країн, що розвиваються, мала експансія транснаціональних компаній. Головними формами їхньої діяльності були дочірні компанії, філії, відділення, змішані підприємства. Останні стали одним з каналів отримання нових технологій, управлінського досвіду, підвищення кваліфікації кадрів. На початку 50-х років 391 транснаціональна компанія мала в обробній промисловості цих країн 170 змішаних компаній. Так, 20 % великих корпорацій Латинської Америки були спільними з транснаціональними компаніями. Акції останніх становили 20—40 %. Поширеними типами угод між транснаціональними компаніями і національними підприємствами стали угоди про технічну допомогу, управлінське сприяння, надання певних послуг. Ефективність співробітництва з транснаціональними компаніями залежала від державного контролю.
Книга: Економічна історія України і світу - Лановик
ЗМІСТ
На попередню
|
|
