Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.



Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: ЕКОНОМІКО-КРИМІНОЛОГІЧНА ТЕОРІЯ ДЕТІНІЗАЦІЇ ЕКОНОМІКИ - Попович

3.3. Детермінація та причинність тінізації суспільно-економічних відносин

3.3.1. Учення про детермінацію та причинність у теорії детінізації економіки

Детермінація та причинність, або причини та умови тінізації суспільно-економічних відносин, об’єднані родовими поняттями “детермінанти”, “фактори”, “причини”, що зумовлюють тінізацію суспільно-економічних відносин. Їх можна поділити на “детермінанти, що зумовлюють прояви криміногенного характеру”, “детермінанти що зумовлюють прояви перемінного характеру” та “детермінанти, що зумовлюють некриміногенні прояви”. Усі зазначені детермінанти є сукупністю соціально-політичних, правових, економічних, ідеологічних, психологічних і організаційно-управлінських факторів, які певною мірою є взаємозалежними й зумовлюють ту чи іншу форму проявів тінізації суспільно-економічних відносин.

Детермінованість (від лат. determinia – визначаю, зумовлюю, опосередковую) включає будь-які зв’язки (жорсткі, розпливчасті, імовірнісні), що зумовлюють залежність об’єктів, явищ, подій, станів у їх визначенні та зміні [2].

У сукупності детермінант, що впливають на корисливу поведінку, взаємодію, зв’язки станів кореляційних залежностей, найважливіше значення мають причини та умови. Причинність є органічною частиною будь-якого зв’язку явищ, а отже, входить у процес детермінації як підстава для всіх інших форм зв’язку [31, 27].

Причинний зв’язок явищ носить об’єктивний і універсальний характер. Усі явища, усі зміни, процеси обов’язково виникають у результаті певних причин. Прояви тіньової економіки також вчиняються у причинно-наслідковому зв’язку. Немає і не може бути безпричинних явищ. Тобто тіньові прояви виникли з об’єктивних причин – існують, розвиваються за тими ж об’єктивними причинами й законами детермінації.

На взаємодію причин і наслідку, тобто на правопорушення, що складають прояви тіньової діяльності, впливають також явища, що оточують ці прояви. У сукупності ці явища мають назву умов вчинення правопорушення. Умова – це явища, необхідні для того, щоб настала певна подія, але самі по собі вони її не викликають. Серед умов одні фактори стримують вчинення проступку, а інші – його стимулюють. Причинні взаємозв’язки явищ є дуже важливими, визначальними, проте різноманітності зв’язків, що детермінують правопорушення, вони не вичерпують.

У юридичній літературі в основному висвітлюються обставини вчинення злочинів. Останнім часом з’явився ряд праць, у яких аналізується діавентна поведінка особистості у цілому [116]. Дослідження у цьому напрямі через призму тінізації та детінізації економіки необхідно, насамперед, здійснювати в контексті причинності тіньової економіки в цілому, однак слід мати на увазі, що тіньова економіка –явище до аморфності різноманітне, що складається з багаточисельних джерел, які можуть мати причинний комплекс, притаманний тільки їм. Відповідно дослідження причинного комплексу тіньових відносин необхідно проводити в контексті конкретних джерел тіньової економіки як через призму об’єктно-технологічного складу тіньових прояв, так і через їх конкретний суб’єктний склад.

Саме такий підхід до класифікації причин злочинності відмічається в юридичній літературі [31]. Причини злочинності поділяють на два види: а) загальні причини злочинності та причини окремих груп злочинів; б) причини злочинності у цілому (загальне) і причини конкретного злочину (окреме). Тобто йдеться про структуризацію причинних комплексів за схемою загальне, особливе і окреме (одиничне). Проблема співвідношення загального, особливого й окремого відносно причин тінізації економічних відносин є основним питанням, оскільки для встановлення причин глобалізації тіньової економіки в Україні однаково важливо вивчення її причин у цілому або у розрізі окремих її видів, чи особливостей конкретних тіньових проявів, окремі з яких можуть досягати глобальних розмірів і порівнюватись з ВВП чи іншими категоріями легального капіталообороту [72, 172–175].

Окремий прояв тіньової економіки завжди є індивідуальним. Він має специфічні, лише йому притаманні особливості. Проте, поряд з ними, на макрорівні він має і загальні риси, характерні для всіх проявів ТЕ, а також риси, притаманні не всій сукупності, а лише певній її частині.

Виходячи із зазначеного вище, причини та умови тінізації суспільно-економічних відносин, як і їх джерела, доцільно класифікувати на “однопрофільні”, “різнорівневі” (макро- і мікрорівні) та “різнопрофільні”. Вивчення джерел за такими ознаками покаже, що вони є різноманітними за технологічним і причинно-мотиваційним наслідковим і суб’єктним складом та потенціалом свого впливу на ті чи інші сектори тінізації суспільно-економічних відносин. Класифікація джерел ТЕ, їх технологічного і суб’єктного комплексу, причин та умов тінізації суспільних відносин лежить в основі вирішення проблем розробки державних заходів детінізації організаційно-управлінських і фінансово-господарських відносин. Зміст цих причин та умов в однопрофільних джерелах ТЕ є взаємопроникаючим, взаємозалежним. Але причини та умови тінізації суспільно-економічних відносин за їх рівнем, профілем, притаманною їм технологією і потенціалом впливу на зазначені відносини мають не тільки спільні, а й певні специфічні чи особливі властивості, характерні тому чи іншому різнорівневому та різнопрофільному видам чи підвидам джерел тіньової економіки. Саме це потребує використання наукових досягнень економічного, юридичного та управлінського блоків наук, економіко-кримінологічних та інших суміжних з ними підходів (методів) дослідження. Об’єднані, через призму тіньових відносин знання, напрацьовані в межах зазначених блоків наук і синтезовані в теорії детінізації економіки в комплекс гносеологічного інструментарію пізнання тіньових відносин, повинні взаємоузгоджуватись з усіма елементами даної теорії, і особливо з кримінологічною наукою. Водночас з урахуванням технологічних, суб’єктних і причинно-детерміністичних особливостей процесів, пов’язаних з феноменом “тіньова економіка”, теорія детінізації економіки повинна стати повністю самостійною методологією дослідження тіньових економічних процесів у контексті вимог, засад та специфіки предмета свого дослідження.

Основні відтворювально-прогресуючі причини, умови технології та напрями тінізації суспільно-економічних та інших цивільно-оборотних відносин включаються в зміст предмета теорії детінізації як продовження вчення “про джерела тіньової економіки”, визначення серед них найбільш суспільно небезпечних криміналізованих і некриміналізованих діянь, що скоюються за допомогою використання легітимних організаційно-управлінських та фінансово-господарських технологій і видів діяльності як умов тінізації значної сукупності відносин у сфері цивільного обороту країни.

У межах визначення умов, що сприяють тіньовому капіталообороту, доцільно дослідити кредитно-фінансові інститути, готівкові й безготівкові розрахункові технології, технології, пов’язані з обігом фондових цінних паперів, боргових зобов’язань, ринку гарантій, валютних операцій, технології приватизаційних процесів, інституту банкрутства, криміногенних аспектів екосестейту та ін.

Класифікація джерел тіньової економіки на предмет виявлення причин і умов їх існування здійснюється, перш за все, за ознакою “суспільна небезпека” тіньових капіталооборотних процесів, операцій, діянь як джерел тіньової економіки, що виникають у сфері фінансово-господарського обороту речей, прав, дій. Ця ознака є відправним елементом визначення сутнісної природи джерел ТЕ, виділення серед них найбільш небезпечних, встановлення причин та умов їх виникнення, визначення притаманних їм закономірностей, форм і механізмів функціонування, методів їх пізнання, моніторингу і локалізації, а також створення організаційно-правової профілактично-попереджувальної інфраструктури детінізації економіки. Учення про джерела тіньової економіки, методи оцінки їх небезпечності, моніторинг стану та змін, а також методи визначення і усунення причин та умов тінізації економічних відносин є основними гносеологічними інструментами теорії детінізації економіки. Зазначені та ряд інших компонентів даної теорії є і методологічною основою визначення діапазону тіньових економічних відносин, які першочергово необхідно включати в систему соціально-політичних, економічних, технологічних, правових та організаційно-управлінських державних заходів, спрямованих на побудову інфраструктури детінізації економіки, основними елементами якої є системи визначення, усунення, нейтралізації або послаблення чинників, що зумовлюють чи сприяють виникненню і розвитку конкретних джерел тіньової економіки. Класифікація джерел ТЕ лежить в основі класифікації причинного комплексу тінізації, притаманного конкретному джерелу ТЕ. Побудована на об’єктивній основі класифікаційна система та економіко-кримінологічний моніторинг стану та змін джерел ТЕ і об’єктивно побудована на їх основі комплексна профілактична система усунення причин і умов тінізації відносин є важливою складовою теорії детінізації економіки, яка вивчається і розробляється в розрізі всіх елементів даної теорії в контексті наукового пошуку ефективних засобів усунення макро- і мікрорівневих причин та умов тінізації, а також розбудови превентивної інфраструктури детінізації конкретних галузей народного господарства, видів і напрямів підприємницької діяльності, що в сукупності утворює комплексну інфраструктуру детінізації економіки в цілому. Дані проблеми тісно пов’язані з причинно-мотиваційним комплексом ризик-менеджменту, економічної безпеки підприємництва, документооборотних, облікових і інформаційних технологій тощо. Організаційно-правова інфраструктура детінізації економіки за своєю природою передбачає вирішення проблем протидії тіньовим процесам також у контексті всіх наведених елементів, перш за все, на засадах усунення основних причин тінізації підприємницьких відносин, шляхом встановлення економічного інтересу підприємців створити на власному підприємстві окремі елементи загальної інфраструктури детінізації економіки.

Слід ще раз наголосити, що це можливо зробити за умови визначення реальних причин тінізації і методів протидії тіньовим процесам. У свою чергу, досягти об’єктивної реальності у встановленні причинного комплексу можливо за умов, якщо врахувати галузево-напрямові технологічні особливості капітало- і документообороту, притаманних тій чи іншій галузі або напряму підприємницької діяльності, іншим об’єктам, що піддаються моніторингу на предмет наявності джерел ТЕ, а також якщо врахувати типи осіб-суб’єктів тіньових діянь, фактори, механізми й моделі формування психології тіньовика-делінквента, причини, що його спонукають здійснювати свої капіталооборотні операції в підпільному секторі тіньової економіки.

Для створення ефективної профілактичної системи, здатної протистояти стрімкому відтворенню криміногенного потенціалу процесів тінізації, економіко-кримінологічному моніторингу слід піддати багато інших параметрів, пов’язаних з тіньовою економікою. Це така, наприклад, проблема, як екосестейт (економічна безпека держави).

Як зазначалося вище, довготерміновий чинник зовнішньої небезпеки “взаємозалежність” (збільшення складності асиметричних дезінтеграційних економічних зв’язків країни) на причинно-детермінаційному рівні призводить до неминучих змін при формуванні принципів у основних напрямах державної політики. Водночас останні автоматично, на рефлективно-залежному рівні відтворюють у країні соціально-політичні, організаційно-управлінські, психологічні умови, які сприяють зовнішньоекономічній дискримінації країни, зовнішньоекономічному диктату відносно неї, детермінують її економічне засилля, порушення економічної рівноваги, підтримання потенціалу конфліктів, економічну експансію, економічну інтервенцію тощо. Дана категорія тіньових відносин є значно складнішою, а детермінанти, чинники, фактори, умови цієї категорії тінізації так чи інакше пов’язані або зумовлені головною причиною (мотивом, каталізатором) – корисливим, криміногенним інтересом з боку організаторів і виконавців-суб’єктів цих небезпечних для країни тіньових процесів.

3.3.2. Макрорівневий комплекс причин та умов тінізації суспільно-економічних відносин

Макрорівневий причинно-детерміністичний комплекс тінізації економіки чи відносин у сфері цивільного обороту речей, прав, дій у цілому перегукується з організаційно-правовими чинниками, наведеними нами при аргументації необхідності виділення з кримінологічної науки її підгалузі – економічної кримінології. У першому випадку позначені родові чинники глобалізації тіньових і деградаційно-руйнівних економічних процесів наводились у загальних рисах як аргумент ідеї щодо необхідності виділення з кримінологічної науки підгалузі економічної кримінології в цілях інтерналізації економіко-кримінологічних знань (здобутих у процесі виділення) у спеціальній теорії детінізації економіки, необхідної для розкриття природи й складної структури феномена “тіньова економіка”, його суспільно-небезпечного потенціалу напрямів, тенденцій та технологічних можливостей проникнення у всі сфери життєдіяльності. У контексті вчення про детермінацію та причинність тінізації відносин ми деталізуємо ці чинники як об’єктивно існуючу субстанцію, яка в плані структурного взаємопроникнення і взаємодоповнення всіх елементів теорії детінізації економіки водночас віддзеркалює макрорівневий детермінаційно-причинний комплекс, який діє як першопричина відтворення тіньових процесів у сфері фінансово-господарського обороту речей, прав, дій.

Таким чином, учення про наявність макрорівневого причинно-детермінаційного комплексу повинне зосередитись на визначенні причин або передумов тінізації відносин, взаємообумовленнях різнорівневого причинного складу, що зумовлює поглиблення кризових явищ у тих чи інших сферах життєдіяльності країни та започаткуванні саморегулятивної відтворювально-прогресуючої тінізації, а врешті-решт, деградації значної частини суспільно-економічних відносин у країні.

У контексті висвітлення причинного комплексу глобалізації тіньової економіки слід відзначити, що кожному етапу тінізації економічних відносин властивий свій специфічний комплекс причин. Причини попереднього етапу можуть переходити і в другий, але наступний етап характеризується своїм складом притаманних йому, домінуючих причин. Так, на першому етапі зростання тіньових процесів першопричиною формування передумов щодо розвитку сучасних масштабів тінізації суспільно-економічних відносин у СНД, зокрема в Україні, почалося на базі тіньової організаційно-правової політики у сфері фінансово-господарської діяльності, яка з’явилася ще в роки “перебудови” в СРСР. Як показав тогочасний перебіг подій, метою зазначеної організаційно-правової політики було стрімке накопичення первісних капіталів у кооперативному секторі економіки, що з’явився в ті часи як перша спроба на шляху започаткування приватної власності. Аналіз економіко-правової політики того часу показує, що ініціатори тіньової економічної та організаційно-правової політики поряд з легітимними формами накопичення приватного капіталу за рахунок кооперативного руху не виключали також накопичення коштів кримінального походження, оскільки стрімка поява приватного власника мала стати підґрунтям трансформації планових суспільно-економічних відносин у ринкові.

У зв’язку із зазначеною метою, поряд з іншими організаційно-управлінськими та правовими заходами, було прийнято цілий ряд нормативно-правових рішень [79, 71–85], які, з одного боку, блокували роботу правоохоронних органів щодо боротьби з певними видами злочинів, а з іншого, – створювали ситуацію, коли джерела накопичення первісних приватних капіталів водночас стали засобом формування криміногенного потенціалу в суспільстві. Як відзначалось вище, з часом склалася така ситуація, коли джерелом відтворення тіньових капіталів і криміногенного потенціалу стала вся економічна, кредитно-фінансова, правова і регулятивно-управлінська інфраструктура держави. У суб’єктний склад тіньових суспільно-економічних відносин було втягнуто також некриміногенні за своєю природою верстви населення: від підлітків, працездатної частини населення до пенсіонерів – людей похилого віку. Серед цих нормативно-правових рішень слід, перш за все відзначити ряд постанов Пленуму Верховного Суду СРСР [79, 72–78], які прямо заблокували кваліфікацію найбільш суспільно небезпечних “білокомірцевих” (економічних) злочинів, таких як: розкрадання шляхом привласнення, розтрати та зловживанням службовим становищем – ст. 84 старого КК України*, розкрадання державної або колективної власності у особливо великих розмірах – ст. 861, приписки та інші перекручення звітності про виконання планів – 1471 , шахрайства – ст. 83, зловживання службовим становищем – ст. 165, службовий підлог – ст. 172. Пройшли деякі зміни підходів у визначенні предмета спекуляції та в самому статусі суб’єктів цього злочину. Змінилися підходи до оцінки доказів хабарництва – ст. 168 чинного на той час КК України [79, 77–79]. Ще більш детально дані проблеми ми розглянемо нижче. Тут доцільно підкреслити, що трансформація підходів до кваліфікації злочинів, передбачених ст.ст. 84, 1471 КК України внесли дезорганізацію в правове регулювання зазначених вище злочинних діянь, що стало базовою основою первинного накопичення капіталів злочинного походження і основним джерелом створення матеріальної бази кримінальних і напівкримінально-кланових організованих формувань та тінізації суспільно-економічних відносин на першому етапі накопичення незаконних капіталів. Зокрема, зміни, що заключалися у вилученні з юридичної практики поняття “розкрадання на користь третіх осіб”, стали засобом блокування боротьби із різноманітними зловживаннями у сфері діяльності кооперативів, кредитних відносин, шахрайств з кредитними ресурсами, з незаконними емісіями (“намиванням”) фіктивних безготівкових коштів тощо.

Наступним етапом небаченої до цього часу великомасштабної, піднятої до макроекономічного рівня, виснажливо-руйнівної гонки на шляху тінізації економіки України стала трансформація кредитної політики держави, правового регулювання банківської і зовнішньоекономічної діяльності [66–90].

Кількісні зміни накопичених кримінальних капіталів на розглянутих етапах реформ сприяли різкому розширенню криміногенної обстановки, яку небезпідставно, з легкої руки кінорежисера Говорухіна, назвали кримінальною революцією. Окремі діяння, що здійснювались раніше у вигляді розкрадань, перетворились у протиправне переадресування фінансових і матеріальних потоків у кооперативи, створені родинно-клановими угрупованнями при державних підприємствах. Саме це і зумовило зміну масштабів капіталів злочинного походження. Доходи незаконного, зокрема злочинного походження, що вилучались раніше у відносно незначних розмірах і мали споживчий характер, тобто використовувались злочинцями для задоволення поточних потреб, з появою надспоживчих обсягів незаконних доходів стали їх вкладати в різні види легального та протиправного промислу. Таким чином, надлишки злочинних і з акумульованих інших незаконних доходів набули кримінально-відтворювального забарвлення. Вони стали базою для насичення криміногенним потенціалом усього фінансово-господарського комплексу, заміни продуктивних форм фінансово-господарської політики на спекулятивно-шахрайські форми господарювання, що, врешті-решт, призвело до руйнації продуктивних елементів фінансової системи й виробничого сектора економіки.

Наступну банківську й зовнішньоекономічну реформу зумовило те, що власники таких великомасштабних незаконних капіталів бажали доступу до офіційних фінансово-господарських технологій, зокрема і транснаціональних форм їх переміщення.

Таким чином, уже на кінець 1987 та початок 1988 років було створено всі економічні та морально-психологічні передумови для початку другого етапу глобальної тінізації суспільно-економічних відносин, яким стала реформа банківської системи. Кримінальні угруповання за допомогою створення напівкримінальних підприємницьких структур отримали доступ до легітимних фінансово-господарських інструментів, за допомогою яких стали проникати в легитимні схеми економічного обороту та насичувати різні сфери суспільно-економічних відносин ще більш потужним криміногенним тіньовим потенціалом [72; 76].

Увесь цей деструктивно-руйнівний економічний та морально-психологічний криміногенний потенціал, що виник як результат тіньової економіко-правової політики (першопричина), зародив мотиваційно-детерміністичний комплекс чинників, що продукують відтворення глибокої системної кризи:

– правової системи країни;

– організаційно-правової інфраструктури управління соціальними, економічними та політичними процесами;

– правового режиму функціонування економічної системи країни, які, у свою чергу, стають макрорівневими детермінантами відтворення нових негативних факторів тінізації, руйнації, дезінтеграції економічних процесів, загрожують економічній безпеці держави.

Перший чинник – “криза правової системи” – став засобом:

– прогресуючого відтворення такого явища, як колізія норм і законодавчих актів, що знову-таки з легкої руки публіцистів влучно назвали “війною законів”;

– прогресуючої руйнації правозастосовницької системи та виникнення правового нігілізму як на рівні суб’єктів виконання норм, так і на рівні правозастосовчих органів;

– розбалансування кримінально-правової політики в державі.

Другий чинник –“криза організаційно-правової інфраструктури системи управління соціальними, економічними та політичними процесами” – зумовлює довготерміново-дестабілізуючу небезпеку системи управління – хаотичне створення, ліквідацію, реорганізацію тих чи інших інституцій держави, такого ж хаотично-дестабілізуючого збільшення чи скорочення штатних одиниць у її владних органах. Разом з тим, у результаті проведення таких невиважених, ситуаційно-кон’юнктурних компаній виникає новий виток ще більш загостреного комплексу проблем, які зумовлюють таке ж хаотичне, ще більш надмірне чергове збільшення недієздатних, інколи нелегітимних державно-правових інституцій з дезорієнтованим та професіонально-деградованим кадровим апаратом.

Третій чинник — “криза правового режиму функціонування економічної системи країни” — продукує деградацію і знищення продуктивних сил країни, руйнацію виробничого сектора економіки, гіпертрофовану фінансову систему, колоніально залежну від міжнародних фінансових кіл внутрішньо- і зовнішньоекономічну діяльність, руйнівну кредитну, монетарну та податкову політику щодо вітчизняного виробника, злочинно-халатну відмову від управління залишками державного сектора економіки, руйнацію, банкрутство високотехнологічних виробничих комплексів на користь зарубіжних конкурентів і т. ін.

Правовий режим або правові механізми, закладені в основу реформування економічної системи, продукують системну економічну кризу, безробіття, тінізацію фінансово-господарських операцій, пригнічення виробничого сектора економіки та процесів (навіть простого) економічного відтворення, деградацію продуктивних сил, інтелектуального потенціалу та суспільної свідомості в країні.

Передумови, створені від впливом зазначених чинників, детермінували:

– інтеграцію загальнокримінальної злочинності з економічною;

– центр ваги першої (загальнокримінальної) перемістився у сферу економіки. (Саме корисливі економічні мотиви, що продукуються економічною політикою держави (стрімке накопичення капіталів, створення приватного власника – опори реформ), лежать в основі вбивств на замовлення, рекету, шантажу, відмивання доходів протиправного походження і т. ін.).

– саме такий причинний комплекс призвів до того, що кількісний масив незаконних доходів зумовив зміну їх якісних ознак і форм використання (тобто споживчий характер незаконних доходів змінюється на криміногенно-відтворювальний – криміногенні готівкові форми розрахунків на “тіньові” псевдолегальні безготівкові міжбанківські та навіть міжнародні банківські схеми трансакцій таких капіталів);

– проникнення протиправних капіталів у легальні схеми економічного обороту насичують різні сфери суспільно-економічних відносин надпотужним криміногенним потенціалом;

– нормотворчу, управлінську й економічну діяльність державних органів пронизує корупція, лобізм, протекціонізм, підкуп, шантаж, шахрайство з фінансовими ресурсами, псевдобанкрутство, навмисне доведення підприємств до банкрутства з метою їх подальшої приватизації за низькими цінами, псевдоугоди, ухилення від оподаткування, акумуляція, “намивання” і “відмивання” капіталів незаконного походження, інші форми кримінального промислу, який переростає в глобальну тінізацію суспільно-економічних відносин, детермінує значну концентрацію інших негативних чинників і антагоністичних протиріч, які носять відтворювально-прогресуючий, негативний вплив на соціально-економічні процеси [79, 329–335].

Причинами третього етапу тінізації суспільно-економічних відносин, який розпочався у 1992 році, стали прорахунки в податковій, кредитній та монетарній політиці держави. Щодо характеристики зазначеного причинно-детермінаційного комплексу слід відмітити наступне.

У світовій практиці ринкових методів управління економікою податкова політика стоїть в одному ряді з такими економічними інструментами, як бюджетне фінансування визначених державою пріоритетів та вплив через кредитну й монетарну політику на грошовий обіг і фінансово-господарську кон’юнктуру в цілому. Тобто кредитно-фінансова, монетарна й податкова політика є основними елементами економічних методів управління економікою, упровадження яких повинно здійснюватись на засадах стимулювання прогресивних соціально-економічних процесів. Щодо управління економікою через використання податкових важелів, то воно через систему податкових пільг, податкового кредиту, інші податкові інструменти повинно бути спрямоване, перш за все, на відтворення виробничих процесів, забезпечення і підтримку збалансованого економічного зростання, ефективного використання ресурсів, стимулювання легальних форм обороту капіталів, інвестиційної діяльності й підприємницької активності, а на цій основі – стимулювання процесів розширеного економічного відтворення, за рахунок чого може здійснюватись стабільне наповнення державного бюджету і формування задекларованої в Україні соціально орієнтованої ринкової економіки. Вирішення таких завдань передбачає комплексні, глибоко виважені та скоординовані підходи до адаптації правового регулювання нових ринкових, економічних процесів до економіко-правового середовища країни і навпаки.

Разом з тим, прорахунки держави в кредитній, монетарній, податковій та інших сферах економічної політики, невиважена обвальна лібералізація цін, недоліки в правовому регулюванні економічних процесів призвели з початку до відкритої, а пізніше, через пригнічувальні монетарні механізми – до завуальованої гіперінфляції, втрати платоспроможності громадян, розпаду виробничих зв’язків, “вимивання” оборотних коштів підприємств, прогресуючої деградації виробництва та тінізації суспільно-економічних відносин, а в цілому – до системної економічної кризи.

Причина такої ситуації криється у тому, що задекларована (у цілому концептуально продумана) податкова політика, реалізована в чинній системі оподаткування України, відобразила переважно фіскальні та проігнорувала регулятивну функції податків. Кредитна політика звелась до спекуляцій кредитними ресурсами в самій банківській системі та посередницькій сфері економіки, а монетарна – до демонетизації економіки, тобто надмірного обмеження обсягів грошової маси в економічному обороті країни. Стосовно останньої складової економічної політики слід зазначити, що вона мала б передбачити не тільки обмеження загальної маси грошей, а і їх збільшення (у певних випадках) до оптимуму, необхідного для ефективного обслуговування виробничих процесів і забезпечення обороту виробленої продукції. Зведення монетарної політики до надмірного обмеження грошової маси, з одного боку, призводить до пригнічення процесів виробництва, а з іншого – до консервації обороту виробленої продукції.

Не відповідає проголошеним регулятивним засадам податкова політика, оскільки переважають в основному її фіскальні функції: зазначені перекоси й однобоке, дещо заідеологізоване регулювання зазначених складових економічної політики закономірно продукує тіньові відтворювальні процеси, оскільки в таких економіко-правових умовах легальна класична схема економічного обороту “товар – гроші, гроші – товар” функціонувати не може. З наведених причин спрацьовує саморегулятивний механізм відтворювально-деградаційних процесів: нема за що купувати вироблену продукцію, немає її збуту, а відповідно – “не потрібно” її виробляти. У свою чергу, неможливість вироблення продукції породжує відкрите і завуальоване безробіття, що дає новий виток: появи неплатоспроможних громадян; пригнічення виробничих процесів, руйнації механізмів економічного відтворення; деградації економіки; прогресуючої криміногенної тінізації суспільно-економічних відносин. З економічного обороту усунуто основних інвесторів – споживачів – громадян країни.

Таким чином, сучасний економічний стан України, її регіонів, галузей народного господарства, підприємств і підприємців, пенсіонерів та інших громадян обумовлюється рівнем невирішених проблем у сфері податкової, монетарної, кредитно-фінансової, а відповідно і економічної політики в цілому. Згортання джерел наповнення бюджету у зв’язку з пригніченням процесів (навіть простого) економічного відтворення, припинення роботи все більшої кількості підприємств, тінізація економіки, стрімке старіння суспільства й депопуляція населення реально віддзеркалює протилежний задекларованому напрям економічних та соціально-політичних перетворень.

При зростанні кількості платників податків і видів податкових платежів підприємств (перш за все, за рахунок створення нових підприємств із різною формою власності та введення все більше нових податків) проблеми стабільного поповнення бюджету, стабілізації роботи й розвитку суб’єктів підприємницької діяльності, м’яко кажучи, залишаються не вирішеними. У результаті в країні склалася ситуація, коли розміри тіньової економіки загрожують економічній безпеці держави. Автори Державної програми детінізації економіки в її проекті, винесеному у серпні 2000 р. на громадське обговорення, відзначили, що тіньова економіка за своїми обсягами зрівнялась з розмірами легальної економічної діяльності [140].

3.3.3. Нормативно-правовий, технічний і технологічний детермінаційно-причинний комплекс тінізації фінансово-господарських відносин

Характеристика нормативно-правового та пов’язаного з ним технічного й технологічного детермінаційно-причинного комплексу є продовженням розвитку вчення про причини та умови, що сприяють зростанню тіньових процесів у сфері фінансово-господарського обороту речей, прав, дій.

Причому перед тим, як перейти до більш детальної характеристики зазначеного причинного комплексу, слід зауважити, що він суттєво відрізняється від макрорівневих, де технічні та технологічні аспекти є частіше не причинами, а умовами скоєння тіньових проявів. Наприклад, погане технічне укріплення об’єкта торгівлі та технологічна простота протиправного діяння провокує особу до скоєння злочину. Інша справа, коли скажімо, технологічні аспекти недосконалості системи оподаткування, кредитної і монетарної політики і т. ін. викликають глобальний масив негативних чинників, що зумовлюють суб’єкта суспільно-економічних відносин вести свої справи у тіньовому секторі економіки, при цьому скоювати службові підлоги, корупційні діяння і т. ін.

У попередньому параграфі ми позначили деякі першопричини або макрорівневі соціально-економічні та організаційно-правові чинники, що сприяли виникненню та стрімкому розповсюдженню тіньових процесів. Позначили деякі нормативно-правові акти та змодельовані ними технології і механізми, які стали в основі первісного накопичення, “намивання”, акумуляції і “відмивання” тіньових капіталів. Визначили, що перші такі нормативно-правові рішення були прийняті у сфері кримінального судочинства щодо змін підходів до кваліфікації такого складу злочинів, як розкрадання державного чи колективного майна, приписки та інші перекручення звітності про виконання планів (ст.ст. 84–1471 КК України), спекуляція (ст. 154 КК України) та хабарництво (ст. 168 КК України) [79, 76–79]. Ці нормативно-правові акції в сукупності з упровадженням кооперативів, які частіше створювались при державних підприємствах родичами та друзями керівників зазначених підприємств і започаткували механізми родинно-кланового перерозподілу суспільної власності, у чому відобразився перший етап тінізації суспільно-економічних відносин.

Трансформація банківської системи (1987–1991 р. р.) та допущені прорахунки при цьому [79, 74–86] забезпечили доступ даних кланів до легітимних фінансово-господарських інструментів, стали другим етапом тінізації економіки.

Далі відзначили, що третій етап поглиблення тінізації відносин, який розпочався в 1992 році, пов’язується з прорахунками в кредитній, монетарній та податковій політиці держави, зародженням ринку цінних паперів та приватизації. Усе це викликало глобалізовані шахрайства трастів, незаконні емісії фіктивних безготівкових коштів із авізо, чеків, випуск різноманітних платіжних сурогатів, шахрайств з використанням електронних засобів зв’язку і перетворило окремі протиправні діяння у протизаконний капіталоутворюючий процес накопичення капіталів криміногенного характеру [72, 194–277]. Якщо провести аналіз технологічних аспектів цих політичних, фінансово-, кримінально-правових та управлінських акцій, то ми побачимо, що кожен з попередніх етапів готував базу для впровадження наступного. Врешті-решт, усе це призвело до гіперінфляції, руйнації виробничого сектора економіки, втрати двох третин національного валового продукту, глибокої економічної кризи та глобальної тінізації суспільно-економічних відносин. За розрахунками різних фахівців, обсяги тіньової економіки в 1994–1996 роках зросли від 50 до 65 відсотків загального економічного обороту країни [14], а в зверненні Президента України до Верховної Ради у 2001 році обсяг тіньової економіки прирівняно до обсягів легальної економічної діяльності.

Поряд з іншими чинниками тінізації економіки на сучасному етапі одним із основних називають надмірний податковий тиск. У яких конкретно технологічних механізмах відображаються прорахунки держави у сфері податкової політики? Деякі аспекти цієї проблеми позначили вище. Тут доцільно їх розкрити глибше. Як відомо, податкова система складається з двох компонентів – податкової служби та системи оподаткування. Якщо перша складова – податкова служба – покликана забезпечити адміністрування податків у строки та порядку, визначеному в системі оподаткування, то виходить, що основні технологічні механізми реалізації податкової політики закладені саме в конкретних податках, які складають систему оподаткування.

Не претендуючи на повне визначення змісту поняття “система” (оскільки це не є основним предметом даного дослідження), ми лише відзначимо, що будь-яка система передбачає чітку взаємодію всіх її компонентів і категорично не припускає внутрішньої суперечності між її складовими. В області техніки такі суперечності між елементами “системи” руйнують і виводять з ладу весь механізм технічного приладу. У сфері суспільних відносин механізм “системи” якийсь час існує, але дає результати протилежні від задекларованих. У результаті така “система” стає чинником деградації відносин.

Розглянемо хоча б коротко, що в контексті основних завдань “системи” являє собою чинна система оподаткування. Економіко-кримінологічний аналіз показує, що існуюча система оподаткування України є не прозорою економічною моделлю взаємоузгоджених між собою податкових зобов’язань, оформлених у цілісну правову конструкцію, а набором суперечливих, дезінтегруючих фінансові потоки кумулятивних податків. Економічна і правова модель системи оподаткування впровадила в податкові відносини дезінтеграційно-пригнічувальні за своєю природою принципи “податки на податки” та “податки на витрати”. Це, перш за все, ускладнило саму систему оподаткування, зробило її непрозорою, зумовило непродуктивний документооборот, обслуговування якого вимагає додаткових людських ресурсів, а водночас упроваджує багатократне оподаткування одних і тих же сегментів виробничого циклу. Включення в базу оподаткування витрат, зокрема витрат, що йдуть на сплату податків, детермінує “вимивання” оборотних коштів підприємств на стадії започаткування економічного циклу, штучно збільшує собівартість продукції, її ціни, зниження конкурентоспроможності перед імпортом, а відповідно викликає пригнічення збуту продукції, купівельної спроможності юридичних і фізичних осіб, подавлення процесів започаткування нового циклу виробництва, зростання заборгованості за сировину й матеріали, виникнення боргових зобов’язань щодо заробітної плати, відрахування у бюджет з усіма дезінтеграційно-руйнівними наслідками, що випливають з цього. Таким чином, існуюча система оподаткування, у поєднанні з однобокою монетарною політикою та невиваженою внутрішньою і зовнішньою кредитною політикою, виштовхує підприємницьку діяльність у тіньовий сектор економіки, а в стратегічному плані усуває вітчизняного виробника з ринків власної країни на користь іноземного конкурента. Більш детально дані проблеми розглянемо нижче, але саме такі чинники, як наявність у системі оподаткування принципів “податки на податки” та “податки на витрати” детермінують штучно збільшений податковий тиск на платників податків, що зумовлює тіньовий оборот, мотивом якого є ухилення від сплати податку, з метою уникнення “вимивання” оборотних коштів, штучного збільшення собівартості та кінцевої ціни продукції, а відповідно зменшення її конкурентоспроможності перед імпортом.

Безумовно, причин системної економічної кризи є більше. Це й згадувані нами невиважена кредитна й монетарна політика. Однак у сучасних умовах основною ланкою в системі державних заходів, що можуть повернути тіньовий капіталооборот у легальний сектор економіки, є, перш за все, еволюційна, але докорінна та динамічна трансформація чинної системи оподаткування на засадах створення саморегулятивних алгоритмів “детінізації” суспільно-економічних відносин.

Саме побудована на нових, прозорих, технологічно-стимулюючих (а не пригнічуючих) виробництво засадах система оподаткування з її механізмами формування собівартості продукції, інтеграційними алгоритмами збалансованого розподілу валового доходу в процесі фінансово-господарського обороту повинна сформувати продуктивно-відтворювальні, прозорі й недорогі, у плані здійснення податкового контролю, акумуляційно-стимулюючі схеми обороту фінансових потоків. Такі регулятивно-стимулюючі динаміку економічного обороту механізми розробити нескладно, якщо систему оподаткування розглядати як регулятивно-відтворювальний єдиний механізм, а не набір окремих дезінтеграційно-суперечливих податків і зборів.

Хаотичне введення нових податків і зборів, як це робилось до цих пір, призведе лише до подальшого пригнічення процесів акумуляції і обігу оборотних коштів підприємств, а це – прямий шлях до розвитку тенденцій зменшення надходжень до бюджету, зростання нестабільності законодавства та криміногенної “тінізації” економіки й корупціонізації фінансово-господарських відносин.

Вивчаючи таку різноаспектну проблематику, як економічний і нормативно-правовий та пов’язаний з ним технічний і технологічний детермінаційно-причинний комплекс тінізації економіки, необхідно окреслити хоча б основні алгоритми, які можуть відобразити зміст причин та умов неналежної правової адаптації трансформаційних процесів до економіко-правового середовища країни відносин, що сприяє відтворенню тіньових процесів у сфері економічних відносин.

1. Правове регулювання реформ базується не на комплексному економіко-правовому аналізі економічної ситуації, що склалася, визначенні її причин і шляхів подолання, а на впровадженні в життя невиважених ситуаційно-кон’юнктурних, економіко-правових концепцій декларативного характеру. Трансформаційний і нормотворчий процес, що будується на зазначених засадах, призвів до руйнації цілісності та узгодженості правової системи України, детермінував саморегулятивні механізми дезінтеграційно-відтворювальних процесів, руйнацію виробничого сектора економіки, надмірне зростання недієздатних державно-правових інституцій, непродуктивне перетікання до них значних масивів людських ресурсів, деградацію продуктивних сил країни.

1.2. При розробці нормативно-правових актів з питань упровадження ринкових фінансово-господарських інструментів, як правило, не робляться економічні, фінансові та інші ресурсно-витратні прогнози, не моделюються і не визначаються очікувані результати від упровадження їх в життя. Зокрема, не визначаються такі основні питання: як вплине той чи інший ринковий інструмент і нормативний акт, що його впроваджує на ефективність організаційно-управлінських процесів у державі на макро- та мікроекономічному рівнях; яка результативність очікується від тих чи інших структурних перетворень, які людські ресурси перетечуть з виробничого сектора економіки у сферу управління, надання послуг, правоохоронну діяльність тощо. Також не встановлюються, як це вплине на економічну ситуацію в країні, дієздатність державно-правових, управлінських і правозастосовчих інституцій, зайнятість населення, його рівень життя, соціальний захист, на збільшення чи зменшення виробничого сектора економіки, криміногенну ситуацію тощо.

1.3. У концепціях тих чи інших нормативно-правових актів при їх розробці не визначаються причини колізій та методи подолання даних протиріч. Такі підходи за останні роки законотворення призвели до значної концентрації суперечностей у правовому регулюванні економічних відносин. Відповідно, упровадження нормативно-правових актів без належної їх адаптації до економіко-правового середовища країни дає ефект протилежний задекларованому, підвищує концентрацію руйнівних чинників та негативний потенціал їх впливу на соціально-економічні та криміногенні процеси.

1.4. До зазначених вище детермінант, які викликають суперечності в законодавстві, що регулює фінансово-господарські відносини, а також у нормативній базі з інших галузей права, можна додати такі:

1.4.1 Надання права розробляти законопроекти суб’єктам їх виконання – відомствам та комерційним структурам, які в процесі розробки проектів дуже часто ігнорують загальносуспільні інтереси, закладають у їх положення суто відомчу чи кланову зацікавленість.

1.4.2. Неврахування чинної системи права, що склалася в країні. Ігнорується той факт, що більшість галузей права були кодифіковані. У результаті сучасний нормотворчий процес здійснюється поза межами кодифікованої частини правової системи, що зумовлює прийняття суперечливих і неузгоджених з іншими галузями права нормативних актів, викликає “війну законів”, колізії норм, правовий нігілізм не тільки у суб’єктів виконання, а і в дезорієнтованих співробітників правозастосовчих органів.

З цього приводу слід зазначити, що здійснена раніше кодифікація тих чи інших галузей права базується на науково виважених, всесвітньо визнаних формально-логічних методах законотворення, тому її не можна вважати застарілою, хоча б у частині формально-логічних підходів до законотворчих процесів. Розробка та прийняття великої кількості окремих (дрібних) законодавчих актів з питань підприємницької діяльності, власності тощо, без урахування уже кодифікованих галузей права вимагає починати все з чистого аркуша, тобто з інкорпорації прийнятого в останні роки великого та суперечливого масиву нормативно-правового матеріалу.

2. До другого рівня даної категорії причин та умов, які, з одного боку, є причиною і засобом поглиблення тінізації економіки, а з іншого – сприяють відмиванню доходів, здобутих злочинним шляхом, слід віднести такі категорії чинників:

2.1. Прийняття окремих нормативно-правових актів у сфері валютного регулювання, кредитних, розрахункових та інших банківських операцій, операцій з цінними паперами, приватизаційними сертифікатами тощо, які прямо сприяють скоєнню зловживань та вуалюванню (тінізації) джерел накопичення капіталів злочинного походження.

2.2. Встановлення дезінтегруючої фінансові потоки системи оподаткування.

2.3. Прогалини у нормативних актах чи неповнота механізмів контролю, які сконструйовані без урахування специфіки технологій документообороту того чи іншого об’єкта регулювання, а також організаційно-правової процедури здійснення контролю.

2.4. Доповнюють дану категорію чинників, декларативність норм, відсутність механізму їх виконання та суперечливість між ними.

Як приклад, щодо першої категорії чинників можна розглянути нормативно-правові акти стосовно регулювання зовнішньоекономічної діяльності. Проблемам встановлення валютного контролю, урегулюванню інших питань у сфері зовнішньоекономічних відносин присвячено понад вісімдесят законодавчих і підзаконних актів. Разом з тим, з прийняттям кожного наступного акта з цих питань, механізм валютного контролю погіршується [78].

Аналогічна ситуація щодо правового режиму відкриття анонімних валютних рахунків, введених Указом Президента України від 1 серпня 1995 р. № 679/95, згідно з яким банківським установам було дозволено відкривати такі рахунки [141], що сприяло тіньовому капіталообороту, насичувало фінансово-господарський механізм капіталами протиправного походження, а також суперечило міжнародній практиці з цих питань, а саме п.1 ст. 3. Директиви Ради Європейського співтовариства від 10 червня 1991 року за № 91/308/ЄЕС, Конвенції Ради Європи “Про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом”, ст. 12 “Рекомендації Ради Європи фінансовій поліції з питань відмивання грошей", прийнятих на Страсбурзькій конференції з питань відмивання грошей 28–30 вересня 1992 року [54]. У цих актах, зокрема, вказано, що країни-учасниці беруть на себе зобов’язання не відкривати анонімних чи адекватних кодованих валютних рахунків. Україна приєдналася до рішень зазначеної Конвенції.

Доповнює першу категорію даної групи чинників і висвітлює другу – спроба провести ідею легалізації тіньових капіталів. У кінці 2000 року Кабінетом Міністрів подано законопроект, що передбачає легалізацію тіньових доходів злочинного походження шляхом податкової амністії [20].

Слід підкреслити, що в разі прийняття такого законопроекту це призведе не до легалізації, тобто залучення в легальний сектор економіки тіньових капіталів, а до амністії тіньовиків, уже виявлених правоохоронними органами. Щодо звільнених у результаті такої амністії правопорушників і тих, які ще не виявлені правоохоронними органами, то накопичені ними кошти, як і раніше, будуть використовуватись у нелегальному чи псевдолегальному обороті й надалі, оскільки основна мотивація здійснення ними нелегального бізнесу – це не побоювання відповідальності за порушення закону, а мета – ухилитися від дезінтеграційно-пригнічувального впливу на процеси економічного відтворення недосконалої системи оподаткування.

Аналіз, наведених вище факторів тінізації економіки, дає нам можливість сконцентрувати узагальнений блок причин та умов, що сприяють посиленню і зростанню обсягів тіньової економіки в Україні. Такими є:

- відсутність економічно обґрунтованого, взаємоузгодженого, збалансованого, а звідси – і стабільного законодавства, яке б упроваджувало в фінансово-господарські відносини відтворювальні економічні процеси, сприяло б реалізації суспільно корисної підприємницької ініціативи та подоланню правового нігілізму влади і населення країни;

– недосконалість системи обліку, звітності необхідних контрольно-аналітичних інформаційних баз даних та механізмів документального контролю;

- дезінтегруючий фінансові потоки податковий тиск, антагоністичний з інтересами та можливостями переважної кількості фізичних та юридичних осіб;

- відсутність відтворювально-стимулюючої монетарної та кредитно-фінансової політики, невиплати пенсій, заробітної плати, а в результаті – відсутність інвестиційної альтернативи тіньовим капіталам;

- зростання чисельності родинно-кланових кримінальних структур, безкарність їх діяльності, пасивна згода держави на кримінальні форми первісного накопичення капіталів, легалізацію кримінальних авторитетів, зокрема – у суспільно-політичному житті, і як результат – інтеграція організованої злочинності з суб’єктами економічної діяльності та саморегулююче відтворення протиправно-нігілістичної психології у всіх прошарках населення та суб’єктів організаційно-управлінських та суспільно-економічних відносин;

- недооцінка посадовими особами держави суспільної небезпеки існування тіньової економіки та висунення ними таких концепцій щодо її подолання, які суперечать міжнародній практиці з цих питань, і є хибними та безперспективними в плані юридичної техніки їх здійснення;

- неадекватність форм і методів діяльності правоохоронних органів у зв’язку з докорінними змінами в тіньовій економіці та в економічній злочинності й слабким науковим і організаційно-правовим забезпеченням проблем детінізації економічних відносин;

- адміністративні бар’єри, правова незахищеність суб’єктів економічної діяльності від зловживань, утисків протидії небаченої до цих пір державної бюрократії та корупційних вимагань з боку непомірно збільшеного державного апарату на всіх його рівнях.

Слід відзначити, що недосконалість законодавства та інші наведені вище фактори дозволяють посадовим особам використовувати державні та службові повноваження з корисливою метою, створюючи сприятливі умови для шахрайства з фінансовими, енергетичними та сировинними ресурсами. Стимулює зазначені негативні прояви також безкарність, що виникає в результаті прогалин та суперечностей у законодавстві та інших зазначених вище причин, які викликають проблеми в правозастосовчій практиці.

Вищенаведені фактори віктимологізують економічні та пов’язані з ними управлінські відносини, розбещують суб’єктів підприємництва й корумпованих службовців – втягують у протиправну діяльність все нових посадових осіб.

3.3.4. Злочинність та тіньова економіка в контексті концепції причин, умов та етапів криміногенної тінізації економічних відносин

У попередньому параграфі ми стисло окреслили причинно-детермінаційні обумовлення розширеного відтворення тіньової економіки, розглянули її структуру, визначили окремі економічні та організаційно-правові засади протидії феномену “тіньова економіка”.

Розглядаючи співвідношення етапів зростання злочинності та глобалізації тіньової економіки у сфері фінансово-господарських відносин на різних етапах перехідного періоду ми спиралися на визначені вище структуру сучасної злочинності у сфері економічних відносин, поняття таких видів злочину й злочинності та поетапний причинно-мотиваційний і технологічний комплекс причин та умов, що поєднує сучасний криміногенний капіталооборот і тіньову економіку. Дослідження економічної злочинності в контексті етапів її глобалізації і переростання в криміногенні капіталооборотні операції має внести певний вклад і в теоретико-методологічний інструментарій пізнання криміногенних джерел тіньової економіки, значну частину яких складає злочинність у сфері економічних відносин.

Поняття “економічна злочинність” (а тобто злочинність, що скоюється у сфері економічних відносин) поряд з такими поняттями, як “фінансова злочинність”, “транснаціональна злочинність” і т. ін. чітко ввійшли в понятійний апарат кримінологів, практичних працівників правоохоронних органів, вживаються політичними діячами та населенням.

Інколи в широких колах фахівців до злочинності відносять також деякі суспільно небезпечні, але некриміналізовані в Україні діяння, які в контексті теорії кримінального права до їх криміналізації (введення в кримінальний кодекс) не є злочинами, а відповідно не можуть утворювати сукупність злочинів.

У світовій практиці деколи цю категорію злочинності називають “білокомірцевою злочинністю”. Ця назва належить американському кримінологу Е. Садерленду, який у 1940 році визначив її як комплекс правопорушень, що скоюються в межах фахових обов’язків поважними особами з високим соціальним статусом та порушенням наданого їм довір’я.

У роки Другої світової війни проблеми чорного ринку в США вивчав М. Клайнард, який встановив, що в результаті порушення встановлених обмежень цін і норм розподілу споживачі та платники податків потерпіли таких фінансових втрат, які в багато разів перевищили збитки від загальнокримінальної злочинності.

Кримінологи Г. Кайзер і Г. Метцгер-Прегіцер, які досліджували злочинність на підприємствах та корпораціях, встановили, що 84 % всіх кримінальних діянь скоєні проти власності. Головний директор Ради попередження злочинності при Департаменті юстиції Швеції, відомий кримінолог Б. Свенсон сформував визначення економічного злочину як тривале систематичне діяння корисливого характеру, що скоюється в межах господарської діяльності, яка складає саму основу діяння [117].

У СРСР фундаментальні дослідження природи економічної злочинності проводили відомі вчені кримінологи І. Карпец, В. Кудрявцев, В. Танасевич, Б. Богданов, Г. Синілов, А. Ларьков, В. Лунеєв, Е. Петров, Р. Марченко та багато інших вчених [45, 483].

Здійснені вітчизняними вченими загально кримінологічні дослідження внесли безперечно значний вклад у розробку концептуальних засад боротьби з економічною злочинністю (роботи В. Зеленецького, М. Коржанського, П. Матишевського, В. Навроцького, В. Сташиса, Є. Стрельцова, В. Тація, Є. Фесенка, С. Яценка та інших).

Вагомий внесок у визначенні пріоритетів у боротьбі з організованою злочинністю, зокрема і з її проявами у сфері економіки, внесли такі українські вчені, як В. Борисов, І. Даньшін, В. Коновалова, Г. Матусовський, В. Сташис та інші, які обґрунтували і впровадили в новий Кримінальний кодекс України поняття, злочини у сфері економічних відносин – замість “економічний злочин”, “злочин у сфері посадових відносин” – замість “посадові відносини” і так само стосовно поняття злочинність. Приєднуючись до такого підходу при визначенні розділів Кримінального кодексу в описових текстах, де не йдеться про описання кримінально-правових дефініцій стосовно розділів КК, вважаємо припустимим вживати більш економічні для процесу описання – старі визначення цих понять.

Визначаючи вище поняття економічного злочину, злочинності та структури останньої, ми вважаємо що ці поняття, насамперед, повинні віддзеркалювати або хоча б охоплювати діалектичну природу й технології сучасних криміногенних процесів у сфері економічних та цивільно-правових відносин, а також відображати такі основні складові елементи протиправного діяння, як навмисне або злочинно-халатне посягання на економічні інтереси суспільства в особі держави чи конкретних юридичних осіб усіх форм власності, бути здатними до: визначення і персоніфікації відповідальності суб’єкта злочину; урахування комплексу технологічних і рольових ознак скоєння злочину, а також визначення діапазону відносин, у межах яких може бути скоєний зазначений злочин.

Починаючи поетапну класифікаційну характеристику таких злочинів та криміногенних некриміналізованих діянь, у контексті алгоритмів наведених вище пояснень, слід відзначити, що поняття “злочини у сфері фінансово-господарських відносин” не є адекватним поняттю “фінансові злочини”. Структура фінансових злочинів (тобто кримінальних посягань на фінансову систему країни) у період, який ми аналізуємо, була визначена в системі різних розділів відповідними статтями чинного Кримінального кодексу України – це виготовлення або збут підроблених грошей або цінних паперів (ст. 79); порушення правил про валютні операції (ст. 80); приховування валютної виручки (801); ухилення від сплати податків (ст. 1482); певною мірою шахрайство з фінансовими ресурсами (1485); порушення порядку випуску (емісії) та обігу цінних паперів (ст. 1488); підробка знаків поштової оплати і проїзних білетів (ст. 153); незаконне виготовлення, підробка, використання або збут незаконно поставлених і одержаних або підроблених марок акцизного збору (ст. 1531).

Разом з тим, ми ведемо мову стосовно значно ширшої категорії економічних злочинів, які з’явилися в результаті тіньової кримінально-правової політики держави, спрямованої на створення умов для первісного накопичення приватних капіталів. Тому обмежившись характеристикою наведених вище фінансових злочинних діянь, неможливо розкрити фінансово-господарські технології найбільш характерних способів скоєння злочинів, притаманних перехідному періоду, бо з нашого поля зору випадуть способи розкрадань кредитних ресурсів, розкрадання, що скоюються шляхом шахрайства з підробкою платіжних банківських документів, некриміналізовані факти емісії незабезпечених розрахунково-платіжних банківських документів, спрямованих на утворення (“намивання”) фіктивних безготівкових грошових коштів, такі ж некриміналізовані діяння, що віддзеркалюють процедуру відмивання грошових коштів чи інших доходів незаконного походження. Для скоєння зазначених та ряду інших протизаконних діянь застосовуються технології, що містяться в легітимних фінансових інструментах і лежать в основі найбільш небезпечних способів привласнення фінансових і матеріальних ресурсів, що скоювались у сфері фінансово-господарських відносин України на тому чи іншому етапах перехідного періоду.

Розглядаючи етапи криміногенної тінізації суспільно-економічних відносин, доцільно відзначити, що перший етап перехідного періоду (1985–1989 рр.) з причин спрямування роботи правоохоронних органів на боротьбу з так званими нетрудовими доходами [79, 72–86], характеризується високим процентом виявлення незначних правопорушень у сфері торгівлі, побутового обслуговування і т. ін., які за ознакою повторного скоєння протягом року автоматично переходили в розряд кримінальних діянь. Виявлення таких “злочинів” у системі торгівлі в 1986 році порівняно з 1985 роком збільшилось на 33,8 відсотка. Водночас динаміка викриття найбільш небезпечних форм розкрадань фінансових і матеріальних ресурсів (ст. 84, 86 КК України) при фактичному зростанні, згідно зі статистичними даними, почала знижатися з плюсового показника 13 відсотків у 1985 році до 7,4 відсотка в 1986 році і до 2,6 відсотка в 1987 році [88, 156].

Згадувані нами вище зміни у сфері кримінального судочинства з питань кваліфікації “Розкрадань державної або колективної власності шляхом присвоєння, розтрати чи зловживання службовим становищем” (ст. 84 КК України), скоєних у сукупності з “Приписками про виконання планів та інших перекручень звітності” (ст. 1471 КК України) поряд із провадженням у господарську практику концепції – “дозволено все, що не заборонено”, призвели фактично до завуальованої декриміналізації найбільш небезпечних злочинних діянь, які раніше кваліфікувались за ознакою “розкрадання на користь третіх осіб”. Ці зміни відразу вплинули не тільки на статистичні показники щодо розкриття розкрадань (про що свідчать наведені вище дані), а і на структуру способів скоєння злочинів та розміри збитків, що вони спричиняли.

У кінці першого етапу і початку другого етапу (1989–1992 рр.) тінізації відносин, поряд з розповсюдженими формами та способами злочинів проти власності, що скоювалась раніше (розкрадання шляхом: “крадіжки”, “шахрайства”, “привласнення”, “зловживання службовим становищем”, “розкрадання грошових коштів вкладників шляхом їх часткового неоприбуткування”, “розкрадання вкладів померлих одиноких вкладників”, “розкрадання відсотків, нарахованих на вклади”, “розкрадання облігацій державної позики, при їх купівлі від населення” і т. ін.) у структурі злочинності, з’явились багаточисельні високотехнологічні способи розкрадань, які скоювались шляхом “здійснення розрахунків за позичальника третьою організацією” (причому не йдеться ні про кліринг або факторинг, де є свої способи злочинів, притаманні зазначеним фінансовим операціям) [72, 254–259], “розкрадання грошових коштів під виглядом конвертації у вільно конвертовану валюту” [72, 182–194], “розкрадання кредитних ресурсів” і т. ін [76, 222–256]. Особливо характерними стали способи “протиправного вилучення державних коштів, що здійснювались у комбінації з “приписками” та “посадовими підлогами”. Причому у зв’язку з усуненням з кваліфікаційного поля такої ознаки як ”розкрадання на користь третіх осіб” [72, 234–248], ці діяння кваліфікувати як розкрадання стало неможливо. Пленум Верховного Суду СРСР своєю постановою від 23.12.1987 р. рекомендував кваліфікувати “Приписки…” (ст. 1471 КК України) у сукупності із “Зловживанням владою і службовим становищем” (ст. 165 КК України), тим самим заклав основу блокування роботи правоохоронних органів щодо багатьох способів криміногенних форм вилучення державної та колективної власності. З цього приводу слід зазначити, що “Приписки…” та “зловживання владою і службовим становищем”, незважаючи на малі чи особливо великі розміри збитків, передбачають незначні строки позбавлення волі, а також створюють цілий ряд проблем процесуального характеру, які зводять розслідування кримінальних справ нанівець [79, 77–79]. Такі зміни в кримінальному судочинстві не заставили себе довго чекати, поряд з наростаючими в цей час розкраданнями кредитних коштів саме дані способи вилучення державної і колективної власності стали основним засобом кримінального переливу фінансових сировинних і матеріально-технічних ресурсів з державного сектора економіки в кооперативний. Діяльність кооперативів, створених при державних підприємствах, супроводжувалась спекуляцією матеріальними й сировинними ресурсами, призначеними для роботи підприємств, експортом сировини за демпінговими цінами, великомасштабним присвоєнням державної і колективної власності, корупцією, хабарництвом, іншими злочинами у сфері фінансово-господарської діяльності. Водночас намітилася негативна тенденція щодо їх розкриття.

Таким чином, перший етап тінізації відносин закінчився започаткуванням причин, що сприяють зростанню рівня латентності економічних злочинів, які отримали свій розвиток на другому етапі й трансформувались у глобальну тінізацію всіх сфер цивільного обороту речей, прав, дій на третьому етапі тінізації відносин. Отримавши доступ до банківських та інших фінансово-господарських інструментів (на другому етапі тінізації відносин), а також до приватизаційних технологій (на третьому етапі тінізації), економічна злочинність усе більше виступає як пряме продовження штучно “декриміналізованих” і водночас криміногенних економічних відносин.

Про виникнення об’єктивних причин, які ускладнили роботу правоохоронних органів з питань боротьби з економічною злочинністю свідчать такі факти.

У службі боротьби з економічними злочинами України (ВБРСВС) у 1986 році працювало всього три тисячі співробітників. За підсумками цього ж 1986 року, ними було виявлено 11954 розкрадань державної або колективної власності шляхом привласнення, розтрати чи зловживання службовим становищем, 1895 фактів хабарництва, спекуляції – 6542 і т. ін [88, 165].

На 1993 рік штатна чисельність працівників ДСБЕЗ (Державна служба боротьби з економічними злочинами, що замінила службу БРСВС) подвоїлась, а пізніше зросла у 5 разів. Поряд з нею були створені такі ж за кількістю – Служба з боротьби із організованою злочинністю (УБОЗ), ще пізніше – податкова міліція. Тобто загальна кількість працівників, що ведуть боротьбу з економічною злочинністю, на той час збільшилась більш ніж у сім разів, а виявлення розкрадань державної і колективної власності шляхом привласнення, розтрати і зловживання службовим становищем (ст.ст. 84, 86’ КК України) за 1993 рік склало 9437 фактів розкрадань, тобто виявлення розкрадань зменшилось на 24,9 %, хабарництва – на 22,9 % [88, 156]. Водночас в апаратах боротьби з економічною злочинністю та слідчих підрозділах МВС, усі попередні роки, обертався великий масив матеріалів, які раніше кваліфікувались як розкрадання в особливо великих розмірах, а після зміни зазначених вище кваліфікаційних засад вирішити їх в законному порядку стало неможливо. Це, безумовно, негативно вплинуло також на корупціонізацію правоохоронних органів, що викликало створення в них служб протидії внутрівідомчій корупції.

Початок і основна частина другого етапу тінізації відносин характеризувались дещо трансформованими способами розкрадань фінансових і матеріальних ресурсів підприємств, що використовувались на першому етапі перехідного періоду. До них додались різноманітні способи розкрадань валютної виручки, пов’язаних з експортно-імпортними операціями. Це розкрадання, які здійснювались “шляхом експорту неврахованої продукції чи сировини”, “шляхом складання фіктивних браковочних актів товарної експертизи”, “псевдодемпінгу”, “експорту цінностей фіктивним зарубіжним підприємствам”, перерахування валютних коштів “як попередню оплату за імпорт” або для “участі в конкурсах щодо отримання замовлень на виконання закордонних проектів”, “фінансування ремонту та інших витрат на утримання водних і повітряних транспортних засобів, що експортуються за кордоном”, “різні види податкових зловживань та широкий спектр злочинних діянь, пов’язаних з експортно-імпортними операціями, угодами з давальницькою сировиною” і т. ін. [78, 91–152].

Дещо трансформувались, стали ще більше високотехнологічними та складними для кримінальної кваліфікації способи розкрадання кредитних ресурсів. Саме в цей час з’являються перші елементи ринкових відносин, з якими прийшло поняття кредитні, банківські, валютні та інші підприємницькі ризики, правовий режим яких придав фактам “розкрадань кредитів” цивільно-правовий, а не кримінальний характер. Водночас суми кредитів, що давались раніше приватним особам, були відносно не значні. Поява різних посередницьких структур комерційного характеру практично змінили структуру кредитної політики в державі. Основна маса (понад 89–95 %) кредитних ресурсів країни в останні 10 років складає короткострокові кредити, тобто обертається в основному у посередницькому секторі економіки, водночас близько половини наданих в кредит сум кредиторам не повертається [21, 46]. Дані суми інколи просто розкрадаються, однак кваліфікувати такі діяння як злочин практично неможливо, оскільки вони вуалюються під цивільно-правові делікти. Зазначені вище способи розкрадання сировинних та інших матеріальних і фінансових ресурсів підприємств, валютної виручки, кредитних ресурсів практично стали основними джерелами первісного накопичення капіталів незаконного походження на другому етапі тінізації суспільно-економічних відносин.

Поряд із зазначеними злочинами, що скоювались на першому етапі тінізації відносин, наприкінці другого та початку третього етапу тінізації відносин, з’явились багаточисельні способи розкрадань та вкрай небезпечних, але некриміналізованих шахрайств і зловживань, пов’язаних з емісією фіктивних безготівкових коштів, випуском на ринок кредитних відносин незабезпечених гарантійних зобов’язань, які здійснювались шляхом випуску в платіжний обіг чи на ринок гарантій підроблених або просто незабезпечених банківських платіжних і гарантійних документів.

Причому від варіанта комбінацій використання таких банківських документів залежало, можна чи ні кваліфікувати такі діяння як злочин. Узагальнений аналіз деяких способів здійснення таких діянь та проблеми боротьби з ними ми розглянемо нижче, а зараз окреслимо хоча б їх загальну класифікацію, схеми і сферу здійснення. Зазначені категорії злочинів можна поділити на ті, що скоюються: у сфері безготівкових розрахунків; у сфері кредитних відносин та розкрадання коштів, що враховуються на позабалансових рахунках.

У сфері безготівкових розрахунків розкрадання здійснювались шляхом шахрайства з підробкою банківських платіжних документів без участі співробітників банків (підробка документів ст. – 194 КК України), або шляхом змови платника-покупця з представником комерційного банку про випуск у платіжний обіг незабезпечених кредитових авізо, чеків, акредитивів, взамін яких зловмисник-покупець отримував у продавця реальні цінності.

Комбінації цих документів без вилучення цінностей у продавця, тобто схема “платіжне доручення покупця, кредитове авізо, фіктивна угода купівлі-продажу – дебетове авізо продавця і аналогічні операції у зворотному напрямі”, свідчать про те, що до змови приєднався також і “продавець”, а угода є фіктивною і відображає процедуру “намивання” фіктивних безготівкових коштів. Аналогічним наведеному вище є діяння (тобто фіктивна угода куплі-продажу та псевдорозрахунки), як і теж саме коло співучасників (покупець, службовець банку, продавець) передбачає схема операції: “незабезпечений чек покупця, фіктивна угода купівлі-продажу – і зустрічні операції – зворотне кредитове авізо, фіктивна угода і дебетове авізо продавця”. В основі цих способів “намивання” фіктивних коштів знаходиться змова покупця зі своїм банком і продавцем. Користуючись тим, що в даний період система міжбанківського та внутрібанківського документального контролю практично була зруйнована [72, 3–16], комерційні банки через підставних осіб самі створювали в різних регіонах такі “неплатоспроможні” підприємства, за допомогою яких шляхом псевдорозрахункових банківських технологій фактично здійснювали незаконну емісію не існуючих на рахунку “клієнта-платника” сум, тобто “намивали” фіктивні безготівкові кошти шляхом випуску в платіжний обіг сум за допомогою незабезпечених платіжних документів. Такими та деякими іншими способами, включаючи офіційний дозвіл на емісію, що давався в той час НБУ деяким комерційним банкам, нарощувались фінансові “мускули” гіпертрофованої банківської системи. Тому гіперінфляція, що виникла на початку третього періоду тінізації відносин (1992 р.), є закономірним продовженням моделювання схем первісного накопичення криміногенних капіталів ініціаторами та виконавцями так званих реформ.

Наприкінці другого і початку третього етапів тінізації відносин характерними також стали способи: “привласнення шляхом шахрайства реальних коштів, отриманих як попередня оплата, чи товари, передані під реалізацію”, а пізніше, з введенням електронних мереж у банках, стали зустрічатися розкрадання коштів за допомогою використання банківських електронних засобів зв’язку [72, 234–277].

Характерними злочинами у сфері кредитних відносин, у зазначений вище період, стали:

– різні способи розкрадання кредитів “з використанням як забезпечених, так і незабезпечених гарантій”, “створення позабалансових кредитних портфелів”, “надання псевдокредитів під погашення раніше отриманих і вкрадених кредитів”. Такі діяння скоюються шляхом злочинної змови: між отримувачем кредиту і посадовою особою кредитора; між кредитором і посадовими особами страховика; за допомогою псевдобанкрутства; шляхом створення фіктивних фірм та їх зникнення після отримання кредиту; використання інших комбінацій розкрадання кредитних ресурсів); [76, 232–245].

– розкрадання коштів, що враховуються на позабалансових рахунках: ветхих грошей (зношеної готівки); денемінованої готівки шляхом несвоєчасної утилізації старих грошей та неодноразовим продовженням і навіть відновленням строків її заміни на нові гроші;

– розкрадання інших пасивів, що зберігаються на забалансових рахунках [72, 50–58].

На третьому етапі тінізації відносин (1992 рік і далі) до зазначених вище способів фінансових злочинів додались шахрайства трастів з їх фінансовими пірамідами, утвореними з приватизаційними паперами та близько ста способів кримінального ухилення від оподаткування, які чільно переплітаються з розкраданнями кредитних ресурсів, іншими фінансовими злочинами та хабарництвом. Характерним є те, що значна частина з наведених нами способів розкрадань, шахрайств, зокрема і такий вид злочинності, як податкові злочини з’явились в Україні саме в перехідний період, на підґрунті зазначених вище причин.

Саме на цьому, третьому етапі перехідного періоду, з’явилась основна частина так званих фінансових злочинів, що підривають фінансову систему країни. Разом з тим, конструкція таких категорій фінансових злочинів, як: приховування валютної виручки (ст. 801 КК України); шахрайство з фінансовими ресурсами (ст. 1485 КК України); злочини у сфері підприємництва, що є супутніми при скоєнні різноманітних фінансових зловживань, псевдорозрахунків і т. ін. (порушення порядку заняття підприємницькою діяльністю (ст. 1483), фіктивне підприємництво (ст. 1484) та ряд інших) потребує вдосконалення, оскільки об’єктно-суб’єктний склад, закладений у диспозиції даних статей та найбільш небезпечні криміногенні ознаки їх об’єктивної і суб’єктивної сторін, не враховуються [84]. Разом з тим, саме такі злочини є найпотужнішими джерелами накопичення тіньових капіталів на другому і третьому етапах перехідного періоду, а також найбільш концентровано віддзеркалюють природу причинно-детермінаційного комплексу, технологічні аспекти їх скоєння, проблеми їх кваліфікації та боротьби з ними.

Переходячи до узагальненої характеристики технологій скоєння злочинів, що здійснюються з використанням фінансово-господарських інструментів, слід зазначити, що в основі майже кожного із способів “намивання” фіктивних безготівкових грошових коштів, а також багатьох способів розкрадання коштів, що враховуються на позабалансових рахунках банків, або розкрадань кредитних ресурсів, знаходяться фіктивні угоди (оборудки) з купівлі-продажу, або іншого фіктивного руху речей, прав, дій.

Технології, що лежать в основі скоєння зазначених категорій злочинів, доцільно поділити, насамперед, на технології, що використовуються безпосередньо в банках та установах парабанківської системи, а також ті, що потребують спільних протиправних дій як працівників банківської системи, так і суб’єктів підприємницької діяльності, що є клієнтами банку, з яким вони здійснюють ту чи іншу фіктивну угоду.

Розглянемо хоча б один з прикладів першої групи технологій, які лежать в основі скоєння різноманітних способів злочинів, що здійснюються з використанням позабалансових рахунків банків.

Як відомо, “план рахунків обліку та руху фінансово-матеріальних цінностей” поряд з балансовими рахунками передбачає також облік грошових коштів і матеріальних цінностей, які за технологією обігу залишилися на якийсь час поза балансом. Для таких коштів обліку в плані рахунків існує “номенклатура позабалансових рахунків”, на яких облік ведеться за простою системою – надходження, витрати та залишок коштів, цінностей, документів або доручень.

На цих рахунках, наприклад, ураховуються резервні грошові фонди, не випущені в обіг (рахунок 9901), ветхі (зношені) гроші (рахунок 9902)*, які підлягають утилізації, документи за розрахунковими операціями, які чекають акцепт для оплати, чеки та акредитиви до оплати, документи за довгостроковими кредитами, різні цінності та документи (нерозібрані посилки з грошима) тощо.

Національна валюта України (гривня), перші масиви якої були виготовлені за кордоном, задовго до її введення враховувалась теж на позабалансових рахунках.

Необхідно зазначити, що на позабалансових рахунках ураховуються великі грошові та різноманітні матеріальні цінності, які при відсутності чіткої системи обліку та контролю, за допомогою різних варіантів фальсифікації документів можуть розкрадатись. Характерним прикладом з цього питання може стати спосіб зловживання з ветхими (зношеними) грошима**. Зводиться він до вилучення зношених грошей шляхом їх позабалансової передачі як засобу платежу фіктивному американсько-російському спільному підприємству “Санчик ЛТД”. Для того, щоб зрозуміти механізм та кваліфікацію скоєного, необхідно детально розглянути статус зношених грошей. Чи могли вони, за відповідних умов, замість списання і відправки на утилізацію бути застосованими як засоби платежу, бо в протилежному випадку їх незаконне вилучення та привласнення викликають сумніви щодо нанесення збитків власнику, без чого не може бути такого складу злочину, як розкрадання.

Як уже зазначалося, “зношені гроші” враховуються на позабалансовому рахунку 9902 як такі, що вийшли з платіжного обігу. Згідно з діючою в час скоєння злочину технологією їх ліквідації вони повністю переставали бути засобами платежу тільки після виконання комплексу таких заходів: списання їх з позабалансового рахунка 9902, відправка в центральне сховище грошей, подальша їх експертиза відповідними фахівцями Центробанку та погашення шляхом проколювання за допомогою спеціального устрою. Тільки після цього з Центрального сховища грошей погашені купюри відправляються на фабрику, де утилізуються.

Як буде показано далі, на всіх етапах ліквідації зношених грошей складаються відповідні документи. Але спочатку з’ясуємо принципове питання – чи можуть зношені гроші бути повернені у платіжний обіг та чи мають вони якусь цінність до їх погашення. На це питання можна відповісти позитивно. Практика знає випадки, коли такі гроші з рахунку 9902 через відповідну процедуру (її розглянемо пізніше) поверталися у платіжний обіг і використовувались як засіб платежу*. Це було пов’язано з так званою нестачею грошової маси для готівкових операцій у період реформи банківської системи, що заключалась у запровадженні комерційних банків. Таким чином, можна зробити висновок, що за своїм статусом ветхі гроші належать до резервного фонду готівки, лише не включаються до настання відповідних умов у ліміт резервних фондів **, тому незаконне вилучення таких грошей завдає збитків їх власникові, тобто Національному банку***.

Розглянемо деталі цієї справи. Її учасники, як то буває у подібних випадках, запевняли, що дбали про інтереси держави, тому замість утилізації передали ці гроші як платіж згаданому підприємству. Однак, щоб з’ясувати, чиї інтереси захищали зловмисники у цій справі, треба подивитись, що фактично відображають документи та встановлені процедури банківських операцій з цими грошима.

Між американсько-російською компанією “Санчик ЛТД” (така компанія, до речі, не була зареєстрованою ні в Росії, ні в Україні) та Національним банком України була укладена угода про придбання останнім у компанії комп’ютерної техніки на суму 150 млн. рублів. З порушенням п. 4 “Правил ведення розрахунків між підприємствами, організаціями та установами” представнику фіктивної комерційної структури, як попередню оплату за вказану техніку з центрального державного сховища грошей згаданої установи банку, без довіреності компанії, під звичайну розписку було видано готівкою 150 млн. рублів ветхими грошима. Фірма “Санчик ЛТД” розмістила ці гроші з прибутком (виміняли зношену готівку на безготівкові гроші) у підприємницьких структурах Російської Федерації та Республіки Казахстан. У розписці та інших фінансових документах, представлених у НБУ, відсутні адреса та інші реквізити компанії. Перед видачею зношених грошей їх не було переведено в ліміт резервних фондів (на рахунок 9901). Документів на емісію цих грошей, тобто на їх випуск у грошовий обіг, оформлено не було. Витрачена сума в баланс фінансово-господарської діяльності банку не включена, а списана прямо з позабалансового рахунка 9902 кодом “Лахуд”, що у поєднанні з відміченим рахунком передбачає їх списання як відправлених в центральне грошове сховище для утилізації, а не під розрахунки за контрактом.

Крім цього, вказаний контракт не було затверджено на засіданні Правління банку, як цього вимагав п. 3 рішення Правління НБУ від 13 травня 1992 року. Угода не зареєстрована в контрактному відділі банку.

Було допущено багато інших порушень, які виключають ствердження співучасників угоди щодо вболівання про інтереси держави. Однак ці багаточисельні порушення у даному випадку не є предметом розгляду, оскільки не можуть доповнити чимось новим механізм зловживань з грошовими коштами та іншими цінностями, які обліковуються на позабалансових рахунках. Водночас доречно буде сказати декілька слів щодо телеграфних кодів, які застосовуються у банківській діяльності, бо у декого може скластися враження, що з відміною взаєморозрахунків за допомогою шифрованих телеграфних переказів (вони, до речі, і були відмінені через велику кількість правопорушень) зловживати за допомогою банківських телеграфних кодів неможливо, але це не так. Банківські телеграфні коди використовуються не тільки при переказах, за їх допомогою даються й інші внутрібанківські обов’язкові до виконання письмові вказівки у сфері банківської діяльності.

Характерним з цього питання є розглянутий нами приклад, коли кодом “Лахуд” з позабалансового рахунка 9902 було видано зношені гроші комерційній структурі. Згідно з Правилами бухгалтерського обліку це означало, що гроші списані як відправлені на утилізацію, тому що з цього рахунка (9902) будь-які розрахунки, згідно із зазначеними Правилами, виключаються. Тобто, сподіваючись на те, що правоохоронні органи не зможуть розібратися в технологічних аспектах цього діяння, зловмисники фактично вкрали 150 млн. рублів. Для більш чіткого розуміння технології скоєння, виявлення і протидії злочинам, що скоюються відносно коштів, урахованих на позабалансових рахунках, розглянемо, як правильно мала бути оформлена ця операція, якщо вже було прийнято рішення використати ветхі гроші у розрахунках за угодою стосовно оргтехніки.

З моменту прийняття такого рішення ці гроші були визнані “де факто” повноцінним засобом платежу, тобто уже іншим кодом (“Ласем”) вони мали бути переведені в ліміт резервних фондів на позабалансовий рахунок 9901, а звідти – на балансовий рахунок, що відображає випуск грошей в обіг (рахунок першого порядку 02, другого – 020х /чи 021х / залежно від достоїнства купюр – банківські чи казначейські білети), потім – на рахунок 030 – каса, а вже із каси виплатити гроші компанії “Санчик ЛТД”.

Правда, як уже зазначалося, ця виплата була б все одно виконана з порушенням “Правил розрахунків між підприємствами, організаціями та установами”, за якими виплати готівкою дозволено лише в розмірі до 100 крб., але це порушення незначне порівняно з тим, що гроші було списано поза балансом, і вони випали з обліку, тобто фактично були вкрадені за допомогою псевоугоди. До речі, якби за цією угодою техніка й була поставлена, то оприходувати її неможливо, тому що за балансом фінансово-господарської діяльності банку оплата ветхими грошами за цю оргтехніку фактично не значиться, у зв’язку з чим, за неї потрібно було ще раз платити з балансових рахунків банку, інакше оприходування техніки створило б надлишки чи дебіторську заборгованість у балансі банку.

Необхідно ще раз підкреслити важливість здійснення контролю за рухом цінностей, які обліковуються на позабалансових рахунках, оскільки деякі з них за своїм неоднозначним статусом дуже вразливі з погляду можливості їх розкрадання та інших зловживань. На позабалансових рахунках концентруються і боргові зобов’язання, списані на збитки, деякі види документів і цінностей з іноземних операцій. Тут певний час концентрувалися і були враховані карбованці (купони) при введенні гривні, з якими, безсумнівно, за такою ж схемою, яка нами наведена вище, скоювались зловживання, про що свідчать повторні відновлення обміну старих грошей через півроку і навіть через 2 роки після припинення обміну та деякі інші ознаки.

Викласти всі можливі комбінації зловживань з коштами, які обліковуються на забалансових рахунках у цій роботі, неможливо, але універсальним методом викриття таких злочинів може стати аналіз і перевірка різноманітних аспектів технології списання тих чи інших коштів з цих рахунків та визначення їх статусу. Якщо рахунок не має чіткої однозначної направленості у списанні з рахунка таких коштів, то стосовно них можуть скоюватись зловживання. Характерним з цього питання є розглянутий нами приклад зловживань з ветхими грошима. Аналогічні правопорушення могли допускатися шляхом списання рубльової маси з резервних фондів у зв’язку з виходом України із зони обігу рубля. Вийшовши з рубльової зони, Україна повинна була ту частину коштів, що підлягали вивезенню у Центральний банк Росії, відправити через відповідні проводки позабалансових рахунків.

Для попередження зловживань з коштами, що враховуються на позабалансових рахунках, необхідно також звертати увагу на питання, які у нових економічних умовах не відрегульовані законодавством і відомчою нормативною базою або регламентуються поверхово, що само по собі може провокувати різні зловживання.
Другий блок технологій, пов’язаних зі способами розкрадання та “намивання” фіктивних безготівкових коштів, що стали основним засобом накопичення тіньових капіталів на третьому етапі тінізації економіки та здійснюються з використанням платіжних документів у сфері розрахункових відносин, розглянемо нижче при висвітленні проблем організаційно-правового забезпечення протидії відмиванню коштів незаконного походження.

Книга: ЕКОНОМІКО-КРИМІНОЛОГІЧНА ТЕОРІЯ ДЕТІНІЗАЦІЇ ЕКОНОМІКИ - Попович

ЗМІСТ

1.	ЕКОНОМІКО-КРИМІНОЛОГІЧНА ТЕОРІЯ ДЕТІНІЗАЦІЇ ЕКОНОМІКИ - Попович
2.	Перелік використаних термінів і скорочень
3.	Розділ I Об’єкт, предмет, передумови та структуроутворюючі елементи теорії детінізації економіки 1.1. Введення у проблему детінізації економіки
4.	1.2. Управлінські, правові та кримінологічні структуроутворюючі елементи теорії детінізації економіки
5.	1.3. Економічна безпека підприємництва як структуроутворюючий елемент теорії детінізації економіки
6.	РОЗДІЛ II МІЖДИСЦИПЛІНАРНИЙ ХАРАКТЕР ТІНЬОВОЇ ЕКОНОМІКИ 2.1. Понятійний апарат як засіб відображення міждисциплінарного характеру тіньової економіки
7.	2.2. Міждисциплінарний характер та трансформаційно-синтезуюча роль економічної кримінології в теорії детінізації економіки
8.	2.3. Економічна кримінологія, її поняття, предмет та співвідношення з теорією детінізації економіки
9.	Розділ III Феномен “тіньова економіка”: формально-логічний та економіко-кримінологічний інструментарій його дослідження 3.1. Діалектика виникнення, структура та теоретико-методологічний інструментарій дослідження тіньової економіки
10.	3.2. Особливості дослідження особи-суб’єкта тіньових відносин
11.	3.3. Детермінація та причинність тінізації суспільно-економічних відносин
12.	3.4. Економіко-кримінологічний моніторинг у теорії та інфраструктурі детінізації економіки
13.	4.2. Місце інституту латентності злочинів у інфраструктурі детінізації економіки
14.	Розділ V Документооборот і обліково-інформаційні технології як елементи теорії детінізації економіки 5.1. Фінансово-господарські документи, тіньовий капіталооборот та детінізація економіки
15.	5.2. Режимно-облікові бланки документів у інфраструктурі детінізації економіки
16.	ВИСНОВКИ
17.	Додаток 1
18.	ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

На попередню



Додати в закладки

  
Переклад Translate