Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: ЕКОНОМІКО-КРИМІНОЛОГІЧНА ТЕОРІЯ ДЕТІНІЗАЦІЇ ЕКОНОМІКИ - Попович
1.3. Економічна безпека підприємництва як структуроутворюючий елемент теорії детінізації економіки
1.3.1. Організаційно-правові основи безпеки підприємництва, її співвідношення з економічною безпекою держави
Безпека підприємництва є однією із складових частин економічної безпеки держави. Остання складається з багатьох напрямів організаційно-управлінської діяльності держави, в тому числі і зі створення сприятливого клімату для розвитку підприємницької діяльності, і на цій основі забезпечення різноманітних потреб суспільства, різних верств населення та окремого громадянина. Найпершою потребою особи, різних груп населення та суспільства в плані економічної безпеки є захист від кримінальних економічних посягань на їх свободу, майно та інтереси.
Необхідно усвідомити, що всі види ризиків і загроз настільки між собою пов’язані, що іноді відділити їх один від одного неможливо. Наприклад, економічна експансія, яка проявляється через надмірний імпорт товарів та інші загрози економічному розвитку країни, призводить до зниження виробництва, згортання галузей народного господарства країни, підвищує залежність її економіки від поставок з інших держав, зменшує кількість робочих місць, пригнічує власне виробництво, розвиток продуктивних сил, створює сприятливе середовище для виникнення різноманітних загроз як для підприємництва, так і для економічної безпеки держави в цілому. Сюди ж можна віднести демографічні, енергетичні, сировинні та інші загрози.Наприклад, демографічна загроза у вигляді збільшення кількості громадян інших країн (демографічна експансія) чи зниження природного приросту корінного населення збільшує залежність економіки держави від наявності трудових ресурсів інших країн, створює загрозу розвитку продуктивних сил, старіння населення держави, що через певний строк зробить її державою пенсіонерів з усіма негативними наслідками, які відзначені при загрозах економічної експансії. Таким чином, ми встановили, що безпека підприємництва є невід’ємною частиною економічної безпеки держави. Вони тісно пов’язані між собою і впливають одна на одну. Разом із тим, об’єктно-технологічний зміст підприємницької безпеки, в тому числі в контексті побудови організаційно-правової інфраструктури детінізації економіки, має свій, до певної міри декілька вужчий, відособлений предмет та методи вирішень проблем безпеки підприємницької діяльності. Виходячи з цього, сформулюємо поняття безпеки підприємства.
Безпека підприємництва – це сукупність організаційно-правових, режимно-охоронних, технічних, технологічних, економічних, фінансових, інформаційно-аналітичних та інших методів, спрямованих на усунення потенційних загроз та створення умов для забезпечення ефективного функціонування суб’єктів підприємницької діяльності відповідно до їх цілей та завдань.За джерелом походження загрози безпеці підприємництва можна поділити на внутрішні та зовнішні.
До зовнішніх загроз у сфері підприємницької діяльності можна віднести:- роботу спеціальних служб іноземних держав щодо здобуття інформації про економічні процеси у сфері підприємництва з метою здійснення антиконкурентних заходів;
- роботу служб безпеки суб’єктів підприємницької діяльності, як вітчизняних так і зарубіжних, з метою подавлення конкурентів, заволодіння ринками збуту чи майном конкурентів;- протиправну діяльність організованих злочинних формувань та окремих осіб з метою заволодіння майном суб’єктів підприємницької діяльності.
До внутрішніх загроз безпеці підприємництва слід віднести:- протиправні чи інші негативні дії персоналу суб’єкта підприємницької діяльності, що загрожують функціонуванню та розвитку підприємництва;
- порушення встановленого режиму захисту інформації з обмеженим доступом для сторонніх осіб;- порушення порядку використання технічних засобів;
- інші порушення правил режиму безпеки, діловодства тощо, які створюють передумови для реалізації протиправних цілей злочинних елементів чи інших зацікавлених фігурантів;низький рівень кадрового, організаційно-правового, інформаційно-аналітичного забезпечення управління потенційними ризиками як у контексті внутрішніх, так і зовнішніх загроз.
За напрямами роботи ризик потенційних загроз можна умовно поділити ще на дві великі групи – економічні та режимно-охоронні.Розподіл загроз у сфері підприємницької діяльності за джерелами походження та напрямами роботи допоможе нам у подальшому на системному рівні визначити їх джерела, потужність загроз, а також розробити притаманні їм системи та методи своєчасного виявлення, попередження та усунення.
Перед переходом до детального аналізу наведених класифікаційних груп загроз слід визначити завдання системи економічної безпеки підприємництва. Вони спрямовані на:- захист законних прав та інтересів суб’єктів підприємницької діяльності та їх співробітників;
збір даних, їх аналіз, оцінка і прогнозування оперативної обстановки та різноманітних ризиків на підприємстві, в організації, установі;- вивчення та перевірка партнерів, клієнтів і конкурентів;
- своєчасне виявлення можливих посягань на об’єкт чи його співробітників з боку джерел зовнішніх загроз безпеці;- недопущення проникнення на об’єкт структур промислового шпіонажу, злочинних формувань чи осіб із протиправними намірами;
- протидію технічному проникненню на об’єкта чи його комунікаційні системи;- захист співробітників об’єкта від насильницьких посягань;
- виявлення, попередження можливої протиправної чи іншої негативної діяльності співробітників суб’єкта підприємництва на шкоду його безпеці;- збереження матеріальних цінностей, відомостей з обмеженим доступом;
- пошук та здобування необхідної інформації для прийняття оптимальних управлінських рішень з питань стратегії і тактики подальшої підприємницької діяльності;- фізичну і технічну охорону будов, споруд, територій, транспортних засобів;
- формування в засобах масової інформації у партнерів та клієнтури позитивного іміджу про суб’єкт підприємницької діяльності, що повинно сприяти реалізації бізнес-проектів;- відшкодування матеріальних та моральних збитків, спричинених неправомірними діями юридичних чи фізичних осіб;
– контроль за ефективністю функціонування системи безпеки.Для вирішення цих завдань суб’єкти підприємницької діяльності створюють власні або використовують міжвідомчі служби безпеки.
Міжоб’єктні служби безпеки, як правило, спеціалізуються або на чисто режимно-охоронних послугах (охорона будівель, споруд, транспорту, окремих працівників підприємств, установ, членів їх сімей тощо), або на суто економічних, правових чи консультаційних. Клієнтами таких служб є основний загал малих та середніх підприємств, організацій та установ, для яких важко утримувати власні служби безпеки. Більш великі підприємства, банківські чи інші установи кредитно-фінансової системи також звертаються з окремих питань у ці служби безпеки.Такі суб’єкти економіки не зможуть забезпечити ефективне функціонування своєї організації без комплексного підходу до питань безпеки. Тому, як правило, вони створюють власні служби безпеки. Структура цих підрозділів залежить від рівня становлення підприємства, масиву питань, вирішення яких покладає на ці служби керівництво організації на тому чи іншому етапі її розвитку. Але в структурі типових служб безпеки повинні обов’язково бути підрозділи, до функцій яких входять такі елементи системи безпеки, як:
1) розвідка, контррозвідка з економічних та інших питань;2) внутрішня безпека, режим діловодства, моніторинг факторів ризику;
3) режим проходу на об’єкт та охорону його будівель, територій і споруд;4) фізична безпека персоналу;
5) протипожежна безпека;6) технічна безпека, до якої входять:
- робота охоронно-технічного обладнання;– захист засобів зв’язку, комп’ютерних систем та інших комунікаційних мереж;
7) радіаційно-хімічна безпека, цивільна оборона;8) безпека перевезень;
9) інформаційно-аналітична робота;10) психолого-соціологічна робота;
11) рекламно-пропагандистське забезпечення діяльності суб’єкта підприємництва;12) експертна перевірка механізму системи безпеки.
Для ефективного виконання перерахованих функцій важливо врахувати такі допоміжні елементи системи безпеки, як:1) система повідомлення про екстрений збір;
2) типове планування дій особового складу служби безпеки (далі – СБ), персоналу організації в критичних ситуаціях;3) нормативне регулювання питань безпеки;
4) режим ділових зустрічей та переговорів;5) взаємодія з правоохоронними органами;
6) навчальна підготовка особового складу СБ;7) навчальна підготовка персоналу об’єкта з питань безпеки.
Визначаючи концептуальні напрями економічної безпеки підприємництва, ми торкаємося і питання технічної та інших видів можливих загроз. У зв’язку з цим може виникнути питання про співвідношення економічної безпеки з іншими видами безпеки. Відповідь проста: відношення пряме, оскільки прогалини з питань технічної безпеки чи навіть з питань протипожежної безпеки можуть підірвати економічну безпеку конкретного підприємства. З іншого боку, узагальнюючий характер цієї глави роботи зобов’язує нас визначити хоча б ключові алгоритми комплексного підходу до зазначених питань. При цьому значна частина наведених напрямів економічної безпеки, що пов’язані з документообігом та іншими заходами протидії посяганням на майно підприємств, безумовно має превентивний вплив на локалізацію криміногенних джерел тіньової економіки і відповідно відіграє важливу роль і з питань детінізації економіки в цілому.1.3.2. Структура системи економічної безпеки підприємництва. Її роль в інфраструктурі детінізації економіки
Проблема утворення сприятливого клімату у підприємницькому середовищі в плані економічної безпеки підприємництва набуває сьогодні особливого значення, стає вирішальним чинником, що визначає перспективи розвитку підприємництва і економічного розвитку країни в цілому.
Організаційна слабкість механізмів узгодження інтересів суспільства і підприємців, недосконалість правового регулювання економічних відносин, їх аморалізація, глобалізована тінізація провокують такі антигромадські прояви у сфері підприємництва, як організована злочинність, корупція, рекет, шахрайство, розкрадання, хабарництво, некомпетентність і необов’язковість партнерів з бізнесу, шахрайство відносно контрагентів, псевдобанкрутство, високий рівень підприємницьких ризиків, а нерозвиненість інституту їх страхування, відсутність кваліфікованого консультативного забезпечення ставлять під сумнів можливість успішного і ефективного розвитку підприємництва. Усі ці діяння є потужними джерелами тіньової економіки. Їх локалізація в межах інститутів економічної безпеки підприємництва відіграє ключову роль в інфраструктурі детінізації економіки.На фоні зазначених обставин в Україні та країнах СНД починає формуватися певна організаційно-правова система безпеки підприємництва. Створюються різноманітні відомчі і міжвідомчі служби безпеки, які певною мірою напрацьовують окремі напрями своєї діяльності. Це, в основному, напрями фізичного і технічного захисту підприємницької діяльності. Щодо питань економічної безпеки підприємництва, то тут ще необхідна серйозна як теоретична, так і організаційно-практична робота з питань утворення певної організаційно-правової інфраструктури безпеки. Слід відзначити, що виявляти ризики та порушення, які посягають на економічну безпеку підприємництва в силу їх природи і процесуально-правової структури, в більшості випадків покликані не державні спецслужби, а служби економічної безпеки тих суб’єктів підприємництва, яким завдаються збитки. Така стратегія базується на тому, що ризики економічних зловживань на перший погляд, як правило, знаходяться у сфері дії цивільно-правових норм. Мотивом такої роботи є запобігання збитків від різного роду ризиків та посягань. В умовах, що склалися, тільки такий підхід дозволяє підприємцям, банкірам, страховикам забезпечити надійний захист як від прорахунків щодо неефективного вкладення і використання коштів, так і від різноманітних правопорушень, у тому числі і криміногенного характеру. Як бачимо з характеру цих діянь, до проблем детінізації природним шляхом залучається ціла “армія” служб економічної безпеки. Як ефективніше їх використати – залежить від того, чи зможе держава створити комплексну організаційно-правову інфраструктуру, в межах якої будуть вирішуватись питання детінізації економіки. Хоча попередження зазначених протиправних посягань на майно підприємств уже відіграє певну роль в оздоровленні оперативної обстановки, а відповідно і в питаннях детінізації економіки.
Питання безпеки підприємництва тісно пов’язане з підприємницькими, фінансовими, кредитними, страховими та іншими ризиками, що супроводжують фінансово-господарську діяльність. Підприємництво, його фінансово-кредитне обслуговування, страхування кредитних, підприємницьких та інших ризиків є невід’ємними, тісно пов’язаними елементами успішного функціонування економіки.Оскільки підприємництво на сучасному рівні розвитку практично не може існувати без кредитів, тому на основі опрацювання систем і засобів управління кредитними, страховими та іншими ризиками, пов’язаними з ними, можна побудувати інфраструктуру економічної безпеки не тільки у сфері банківської діяльності, а й підприємництві в цілому, що безумовно впливає і на питання детінізації економіки. Саме кредитні і страхові ризики найчастіше займають центральне місце серед інших видів ризиків, що впливають на економічну безпеку підприємництва.
Тому, маючи на меті розробку ключових алгоритмів системи економічної безпеки у сфері підприємництва, доцільно розглянути основні інститути цієї системи, а саме:- внутрібанківські засоби та системи економічної безпеки у сфері кредитних відносин;
- організаційно-правові форми, структуру та принципи страхової справи як фактора зниження ризиків у сфері підприємництва;- інші види гарантій щодо зниження ризиків у сфері фінансово-господарської діяльності;
- захист інформації з обмеженим доступом, її правовий режим.Слід підкреслити, що комплексна система економічної безпеки підприємництва передбачає більш широке коло систем і засобів управління підприємницькими ризиками, особливо коли йдеться про створення цілісної інфраструктури економічної безпеки у сфері підприємницької діяльності. Розгляд цієї проблеми через призму запропонованих ключових інститутів системи економічної безпеки дає змогу вийти на алгоритми створення економічних фінансових, інформаційно-аналітичних, організаційних та правових систем управління ризиками у сфері підприємництва, а відповідно і перманентного впливу на проблеми детінізації економіки.
Наприклад, проблеми, що виникають у кредитних відносинах на сучасному рівні господарювання, мають вирішальний характер. В умовах первинного накопичення капіталів кредит є інструментом, без якого підприємництво і особливо функціонування товарного виробництва неможливо взагалі. У зв’язку з цим доцільно відзначити, що, коли в країні кредитний обіг набуває стихійного характеру, кризи в економіці не уникнути. Це стосується економіки з будь-якою формою власності.Згадаємо, що антикризова програма Президента США Ф. Рузвельта у роки великої депресії (30-ті роки) базувались на заходах упорядкування кредитно-фінансових відносин. Від ефективності і безперебійності функціонування кредитно-фінансового механізму залежить не тільки своєчасне одержання фінансових засобів функціонування окремими підприємницькими структурами, а й економічний розвиток країни. Зловживання й інші негативні тенденції, що виникають у фінансово-кредитній системі і економіці в цілому, вимагають зваженого підходу і скоординованої роботи підприємців, банків і страхових компаній. Саме загальний інтерес згаданих суб’єктів підприємницької діяльності є стимулом для забезпечення життєдіяльності один одного, а паралельно може позитивно впливати на питання детінізації економіки. Цей спільний інтерес і є центральною ланкою, яка визначає ключові позиції структури управління фінансовими ризиками у банківській діяльності, страхуванні, гарантійному забезпеченні зниження ризиків тіньових процесів у підприємництві в цілому.
Стрижневими є також проблеми щодо захисту інформації з обмеженим доступом. Вона стосується будь-якого напряму підприємницької діяльності як у сфері виробництва, так і у сфері послуг чи інших напрямах підприємництва.1.3.3. Категорії інформації з обмеженим доступом, її правовий режим і вплив на проблеми детінізації економіки
Перш ніж розпочати розгляд проблем взаємодії учасників фінансово-господарських відносин між собою та з відповідними державними органами, визначимо категорії інформації з режимом обмеженого доступу та деякі концептуальні аспекти, що заважають гармонізації інформаційних відносин та розв’язанню проблем економічної безпеки у сфері підприємництва. Це насамперед те, що:
1. Права і обов’язки власників інформації з обмеженим доступом, а також організацій, яким така інформація повинна надаватися, в існуючих правових нормах розглядаються окремо, хоча за своєю природою вони є взаємопов’язаними.2. Підстави віднесення інформації до категорій з обмеженим доступом у Законі “Про інформацію” визначені нечітко, правове поле інформаційних відносин не має механізму взаємного зв’язку між користувачами і не стимулює утворення системи економічної безпеки учасників фінансово-господарських відносин, з одного боку, і не утворює комплексної організаційно-правової інфраструктури детінізації економіки – з іншого.
3. Структура і зміст ринкових відносин, що базуються на конкуренції між суб’єктами підприємництва, ускладнюють проблему взаємного обміну інформацією.4. Оскільки метою інститутів банківської і комерційної таємниці є передусім встановлення режиму безпечної діяльності учасників підприємницьких відносин, то подолання суперечностей у питаннях їх взаємодії можна вирішити тільки шляхом комплексного підходу при опрацюванні нормативної бази, що регулює доступ до тієї чи іншої категорії інформації, а також через утворення спільної системи колективної економічної безпеки для всіх суб’єктів підприємницької діяльності.
Разом із тим, конкретизувати ці питання можливо тільки після детального правового аналізу відповідної нормативної бази, що лежить в основі визначення категорій закритої інформації, а також аналізу порядку надання такої інформації та гарантій її законного використання.Чинним законодавством визначені три категорії інформації з обмеженим доступом до неї:
- інформація, що складає банківську таємницю;- інформація, що містить комерційну таємницю;
- конфіденційна інформація.Щодо першої категорії інформації, Закон України від 20.03.91 “Про банки і банківську діяльність” не дає визначення банківської таємниці. Проте, виходячи з редакції ст. 52, банківську таємницю складають відомості про операції, рахунки і вклади клієнтів, а також кореспондентів банків.
Поняття комерційної таємниці дано в ст. 30 Закону України від 27.03.91 “Про підприємства в Україні”: “Під комерційною таємницею підприємства маються на увазі відомості, пов’язані з виробництвом, технологічною інформацією, управлінням, фінансами та іншою діяльністю підприємства, що не є державною таємницею, розголошення (передача, витік) яких може завдати шкоди його інтересам”.Стаття 1 цього Закону визначає: “Підприємництво – самостійний господарюючий статутний суб’єкт, який має права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу)”. Виходячи з наведеного визначення, до числа підприємств у цьому розумінні можна віднести і комерційні банки.
Відповідно до ст. 30 Закону України “Про інформацію”, конфіденційна інформація за своїм правовим режимом належить до інформації з обмеженим доступом. Її складають “...відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов”.Як бачимо, Закон не дає визначення інформації, що становить комерційну таємницю чи є конфіденційною, а замість цього надає необмежені права її власникам у частині встановлення переліку відповідних відомостей.
У зв’язку з цим розглянемо, які відомості до числа таких, що складають комерційну і конфіденційну таємницю (за змістом наведених нами статей Закону “Про підприємства в Україні” і Закону “Про інформацію”), на практиці відносять банківські установи.Відомості, що складають комерційну таємницю
1. Відомості про принципи управління банком:- про підготовку, прийняття і виконання окремих рішень керівництва банку з усіх нижчеперелічених питань;
- про перспективні плани і методи управління банком;- про факти підготовки, мету і проведення ділових переговорів, про предмет і цілі нарад, засідання органів управління банку;
- документація управління, ради банку, загальних зборів акціонерів;- відомості і документи, що стосується питань ділової політики банку.
2. Відомості про фінансову діяльність банку:- ті, що розкривають планові і фактичні показники фінансового плану;
- бюджет банку;- майновий стан банку;
- про обіг банківських коштів;- про рівень прибутку банку;
- про банківські операції;- про фінансові операції банку;
- про специфіку міжнародних розрахунків з іншими банками;- про планові та звітні дані за валютними операціями;
- про стан рахунків клієнтів банку і операції, що по них проводяться;- про величину активних і пасивних операцій;
- про джерела кредитних ресурсів банку;- про стратегію і тактику з валютних і кредитних питань;
- про методи розрахунків, структуру і розмір знижок;- про кредитні та валютні відносини з іноземними банками і фірмами;
- про умови за договорами (контрактами);- про умови платежів за контрактами;
- матеріали аудиторських перевірок і ревізій банку та його філій;- про порядок користування печаткою і штампами банку;
- відомості про порядок оформлення гарантій банку.3. Відомості у сфері програмного забезпечення банку:
- комп’ютерні програми, що використовуються в роботі банку і його філій;- ті, що зберігаються на магнітних носіях в електронно-обчислювальних машинах банку;
- про паролі і коди, що використовуються допущеними до цієї роботи службовцями банку при входженні у банківські комп’ютерні мережі.4. Відомості про клієнтів і партнерів банку:
- систематизовані відомості про клієнтів банку і його контрагентів за договорами;- про відносини банку з іноземними партнерами.
5. Інші відомості:- про порядок і стан організації захисту комерційної таємниці і конфіденційної інформації банку;
- про порядок і стан організації охорони і пропускного режиму, систему сигналізації;- ті, що складають комерційну таємницю чи конфіденційну інформацію клієнтів і контрагентів банку;
- інформація служби безпеки банку.Перелік відомостей, що належать до конфіденційних
1. Відомості про персонал банку:- ті, що знаходяться в особових справах службовців банку;
- про зміни в кадровій політиці банку, що плануються;- про чисельність і склад службовців, про фонд їх заробітної плати, а також про наявність вакантних робочих місць.
2. Відомості про систему матеріально-технічного забезпечення банку:- про транспортні й енергетичні потреби банку;
- про маршрути і цілі поїздок банківського транспорту;- про розміщення складських і підсобних приміщень, режим надходження цінностей, устаткування тощо, а також про систему їх охорони.
1.3.4. Конфлікт інтересів між правомірним користувачем і власником інформації
Конфлікт інтересів між правомірним користувачем і власником інформації знижує ефективність заходів локалізації джерел підпільного (криміногенного) сектора тіньової економіки і не створює конкретної організаційно-правової інфраструктури детінізації економіки.Розмежовуючи поняття банківської, комерційної таємниці та конфіденційної інформації, законодавець встановлює різний правовий режим її використання.
Основоположний для банків Закон України “Про банки і банківську діяльність” дає відносно повний перелік інформації, що складає банківську таємницю, а також тих органів і організацій, яким вона може бути передана.Відповідно до ст. 52 цього Закону “довідки про операції і рахунки юридичних осіб та інших організацій видаються самим організаціям, державним податковим інспекціям з питань оподаткування, а також у випадках, передбачених законодавством, на письмову вимогу судам, органам прокуратури, служби безпеки, внутрішніх справ, Антимонопольного комітету України, державної контрольно-ревізійної служби, арбітражному суду та аудиторським організаціям.
Довідки про рахунки і вклади громадян видаються, крім самих клієнтів та їх представників, також судам, органам прокуратури, служби безпеки, внутрішніх справ у справах, що знаходяться в їх провадженні”.У ході аналізу наведених норм Закону потрібно звернути увагу на такі суперечності.
Державним податковим інспекціям можуть видаватися лише довідки про операції і рахунки юридичних осіб та інших організацій. Надання їм інформації по рахунках і вкладах громадян законодавець не згадує. У переліку органів і організацій, яким видаються довідки про рахунки і вклади громадян, відсутні також арбітражний суд, органи державної контрольно-ревізійної служби, аудиторські організації, хоча нормативні акти, що регулюють їх діяльність, надають їм право звертатися до банку з питань видачі їм такої інформації.Якщо для одержання інформації про рахункаи і вклади громадян обов’язковою є наявність у провадженні правоохоронного органу відповідної справи, то для одержання довідки про операції і рахунки організацій ця умова не передбачається, однак робиться застереження про те, що відомості можуть бути надані лише у випадках, передбачених законодавством.
Практично нічого не згадується в законі про порядок надання банками відомостей один одному та іншим суб’єктам підприємництва. Між іншим, обмін інформацією між банками вкрай необхідний для зниження ризику неповернення кредитів, оскільки за кредитом юридичні особи-позичальники звертаються найчастіше всього в такий банк, де їх платоспроможність та імідж можуть бути невідомі. Аналогічна ситуація існує при наданні комерційних кредитів, коли підприємства передають товари, надають послуги під вексель з відстрочкою платежу чи роблять передоплату з відстрочкою одержання товарів і виконання послуг.Ще більше протиріч у правовому регулюванні режиму комерційної таємниці. У пункті 2 ст. 30 Закону України “Про підприємства в Україні” визначено: “Склад і обсяг відомостей, що становлять комерційну таємницю, порядок їх захисту визначаються керівником підприємства”.
Виняток (відповідно до Закону України “Про інформацію”) складають відомості, правовий режим яких встановлюється Верховною Радою України. Слід відзначити, що будь-які винятки, не вказані чітко в законі, і такі, що не враховують всю нормативну інфраструктуру правового регулювання конкретного питання (в тому числі і безмежні права власника інформації, зазначені у статтях 30 Законів “Про інформацію” і “Про підприємства”), не тільки створюють серйозні суперечності в питаннях забезпечення захисту конфіденційної інформації, але й знижують економічну безпеку (через відсутність інформації про надійність позичальника кредитів чи партнерів з інших видів угод). У цьому зв’язку слід ще раз відзначити, що відносини між суб’єктами підприємництва з приводу обміну інформацією про надійність партнерів за фінансово-господарськими угодами закон майже не регулює. Можливе лише тлумачення тієї чи іншої норми стосовно конкретної ситуації. Але при такому підході комплексний і ефективний механізм взаємодії та обміну інформацією створений бути не може.Суттєві суперечності має нормативна база, що регулює надання тих чи інших відомостей правоохоронним, судовим та іншим контролюючим органам. Наприклад, інформаційні відносини банків з органами внутрішніх справ, крім Закону “Про банки і банківську діяльність”, регулюють ще п’ять нормативних актів, а відповідно і ст. 22 Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про державну податкову службу в Україні”, і органами податкової міліції.
Відповідно до п. 17 ст. 11 Закону України “Про міліцію” органам міліції надається право: “одержувати безперешкодно і безплатно від підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності та об’єднань громадян на письмовий запит відомості (у тому числі й ті, що становлять комерційну та банківську таємниці), необхідні у справах про злочини, що знаходяться у провадженні міліції”.Ця норма кореспондується з положеннями Закону “Про банки і банківську діяльність” і коментарю не потребує. В інших нормативних актах права органів внутрішніх справ на одержання закритої інформації трактуються суперечливо, що не сприяє виконанню ними своїх службових обов’язків.
Так, у п. 5 Положення про Державну службу боротьби з економічною злочинністю, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 05.07.93 № 510, вказано, що працівники цієї служби “... при наявності даних про порушення законодавства, що регулює фінансову, господарську та іншу підприємницьку діяльність, які тягнуть за собою кримінальну відповідальність...”, мають право:пп. 3 – “вилучати необхідні матеріали про кредитні та фінансові операції... у встановленому законодавством порядку”;
пп. 7 – “одержувати безкоштовно від підприємств, установ, організацій і громадян інформацію, за винятком випадків, коли законом встановлений спеціальний порядок її одержання”;п. 11 – “одержувати в установленому порядку від Національного банку та його установ, комерційних банків та інших кредитних установ необхідні відомості, копії документів, довідки про банківські операції і залишки коштів на рахунках об’єктів, що перевіряються...”.
Із редакції ст. 5 Положення витікає, що викладених досить широких прав зазначена служба МВС набуває незалежно від того, порушено кримінальну справу чи ні, з моменту одержання даних про правопорушення. Проте слід мати на увазі, що в усіх трьох наведених пунктах цієї статті міститься застереження про те, що дані права реалізуються у встановленому законодавством порядку або коли законом установлено спеціальний порядок одержання інформації. Такий порядок визначений Законами “Про банки і банківську діяльність” і “Про міліцію”, де вказано, що конфіденційна інформація може бути передана тільки при наявності справи і за письмовим запитом. Відомо, що в разі розбіжностей у правових нормах повинен спрацьовувати принцип верховенства закону над підзаконним актом. Таким чином, “широкі” права цієї служби зводяться нанівець, оскільки під “справою” власники інформації розуміють кримінальну справу, але, перш ніж порушити її, необхідно мати не тільки оперативну інформацію, а й конкретні документи. Останні ж можна одержати після порушення кримінальної справи. Створюється замкнуте коло.Відповідно до ст. 12 Закону України “Про органiзаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” підрозділам з боротьби із такими проявами надаються повноваження:
– п. 2 “б” – “на письмову вимогу керівників відповідних спеціальних підрозділів з боротьби із організованою злочинністю одержувати від банків, а також кредитних, митних, фінансових та інших установ, підприємств, організацій (незалежно від форм власності) інформацію і документи про операції, рахунки, вклади, внутрішні та зовнішні економічні угоди фізичних і юридичних осіб. Документи та інформація повинні бути надані негайно, а якщо це неможливо – не пізніше ніж протягом 10 діб”;– п. 2 “д” – “у разі одержання фактичних даних про організовану злочинну діяльність для їх перевірки витребувати та одержувати від... підприємств, установ, організацій (незалежно від форм власності) інформацію і документи. Витребувані документи та інформація повинні бути надані негайно або не пізніше ніж протягом 10 діб”.
Наведені норми дещо відрізняються від викладених раніше. Слід звернути увагу на те, що тут не ставиться умова наявності справи. Більше того, у п. 2 “д” вказано, що підрозділи з боротьби із організованою злочинністю набувають право витребувати конфіденційну інформацію “при одержанні фактичних даних про організовану злочинну діяльність”. Поряд із цим, жоден законодавчий акт не дає поняття “фактичні дані”.Крім того, існують суперечності між положеннями статті 12 Закону, що аналізується, і положеннями статті 33 Закону України “Про інформацію”, у якій вказується: “Термін вивчення запиту на предмет можливості його задоволення не повинен перевищувати десяти календарних днів. Протягом вказаного терміну державна установа письмово доводить до відома запитувача, що його запит буде задоволено або що запитуваний документ не підлягає наданню для ознайомлення. Задоволення запиту здійснюється протягом місяця, якщо інше не передбачено законом”. Відповідно до ст. 8 Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність” оперативним підрозділам органів внутрішніх справ (як і інших правоохоронних органів) при наявності до того підстав надається право:
– п. 4 – “витребувати, збирати і вивчати документи і дані, що характеризують діяльність підприємств, закладів, організацій, а також спосіб життя окремих осіб, які підозрюються в підготовці та вчиненні злочину, джерело і розміри їх прибутку”;– п. 14 – “одержувати від юридичних і фізичних осіб безкоштовно чи за винагороду інформацію про злочини, що готуються, або скоєні злочини і загрозу безпеці суспільства і держави”‘.
Самі по собі ці права ніяких сумнівів у їх правомірності і необхідності не викликають. Питання лише в тому, які підстави породжують зазначені права. У статті 6 цього ж Закону до переліку підстав для проведення оперативно-розшукової діяльності (у тому числі і витребування необхідних відомостей) включені:– п. 1 – наявність достатньої інформації про:
а) злочини, які готуються або вчинені невстановленими особами;б) осіб, які готують або які вчинили злочин;
в) осіб, які переховуються від органів розслідування чи які ухиляються від відбування кримінального покарання;г) осіб, які пропали безвісти;
д) розвідувально-підривну діяльність спецслужб іноземних держав, організацій і окремих осіб проти України;– п. 2 – запити повноважних державних органів, установ та організацій про перевірку осіб у зв’язку з їх допуском до державної, військової та службової таємниці;
– п. 3 – потреба в одержанні розвідувальної інформації в інтересах безпеки суспільства і держави.Відповідно до статті 66 Кримінально-процесуального кодексу України: “Особа, яка провадить дізнання, слідчий, у тому числі і податкової міліції, прокурор і суд у справах, які знаходяться в їх провадженні, мають право... вимагати від підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян пред’явлення предметів і документів, які можуть встановити необхідні у справі фактичні дані... Виконання цих вимог є обов’язковим для всіх громадян, підприємств, установ і організацій”.
Щодо аналізу наведених витягів із законодавчих актів, слід відзначити такі обставини: по-перше – закон надає право витребування відомостей і документів за кримінальними справами; по-друге – просто за справами, що знаходяться у провадженні; по-третє – при наявності інформації про злочини; по-четверте – при наявності потреби одержання розвідувальної інформації в інтересах держави і суспільства. Статус усіх перелічених підстав доступу правоохоронних органів до інформації, що містить банківську, комерційну таємницю та інші конфіденційні відомості, не тільки суперечливий, але й обумовлює цілком різні процесуальні дії відповідних посадових осіб, детермінує конфліктну ситуацію між ними і власниками цієї інформації. Така розбіжність щодо підстав для витребування інформації не може сприяти ні боротьбі зі злочинністю, ні захисту банківської і комерційної таємниць, ні підвищенню рівня економічної безпеки суб’єктів підприємництва в процесі здійснення фінансово-господарської діяльності.Які причини становища, що склалося? По-перше, всі ці норми опрацьовувалися в різний час і в різних соціально-економічних і політичних умовах. По-друге, розробники деяких актів намагалися вирішити якісь вузьковідомчі поточні завдання без урахування інтересів усіх учасників, які працюють у полі інформаційних відносин.
Розв’язати зазначені суперечності можна тільки при комплексному підході до даної проблеми, ставлячи перед собою основне завдання – утворення ефективного механізму економічної безпеки всіх учасників інформаційно-правового простору у сфері фінансово-господарських відносин, у тому числі і держави.Те ж саме можна сказати з приводу термінів надання документів. Вони коливаються від “негайно”, “десять днів” і до місяця. При цьому обґрунтування, від чого такі терміни залежать (від кількості запитуваних документів чи ще якихось чинників), не дається.
Інформаційні відносини банків з органами служби безпеки, як і з органами внутрішніх справ, регулюються великою кількістю нормативних актів. Крім Законів, що уже згадувалися (“Про інформацію”, “Про банки і банківську діяльність”, “Про оперативно-розшукову діяльність“, “Організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” і ст. 66 КПК України), повноваження органів служби безпеки щодо витребування конфіденційної інформації закріплені в ст. 25 Закону України “Про службу безпеки України”, де вказано, що її органи і співробітники мають право: “одержувати на письмовий запит керівника відповідного органу... від підприємств, установ, організацій дані та відомості, необхідні для забезпечення державної безпеки України, а також користуватися з цією метою службовими документами і звітністю”. Тут закладені всі перелічені вище суперечності. Причини їх ті ж.Повноваження органів прокуратури, викладені у ст. 66 КПК України, вже наводилися. Вони також відображені у ст. 20 Закону України “Про прокуратуру”, де вказано, що при здійсненні нагляду прокурор має право:
– п. 1 – “... мати доступ до документів і матеріалів, необхідних для проведення перевірки, в тому числі за письмовою вимогою й тих, що містять комерційну чи банківську таємниці або конфіденційну інформацію. Письмово вимагати надання в прокуратуру для перевірки зазначених документів та матеріалів, видачі необхідних довідок, у тому числі про операції і рахунки юридичних осіб та інших організацій, для вирішення питань, пов’язаних з перевіркою”;– п. 2 – “вимагати для перевірки рішення, розпорядження, інструкції накази та інші акти і документи, одержувати інформацію про стан законності і заходи щодо її забезпечення”.
Відповідно до ст. 8 цього Закону “вимоги прокурора, які відповідають чинному законодавству, є обов’язковими для всіх органів, підприємств, установ, організацій, посадових осіб та громадян і виконуються невідкладно або у передбачені законом чи визначені прокурором строки”. У Законах “Про інформацію”, “Про банки і банківську діяльність” та інших про такі повноваження не згадується. Оскільки закони за своїм статусом рівні, то прокурор виконує вимоги “свого закону”, а банкір – “свого”. Виграє той, хто наполегливіший. Але це знаходиться дуже далеко від так званих “цивілізованих” і тим більш правових відносин.Заслуговує на увагу нормативне регулювання прав суду. Наведений вище правовий аналіз ст. 66 КПК України був би неповним без урахування положень ст. ст. 47 і 143 Цивільно-процесуального кодексу України.
Відповідно до ст. 143 ЦПК України при підготовці справи до судового розгляду суддя “вимагає від державних підприємств, установ, організацій, колгоспів, інших кооперативних організацій, їх об’єднань, інших громадських організацій, а також від громадян письмові і речові докази або надає особам, які беруть участь у справі, повноваження на право одержання цих доказів для подачі їх до суду...”У ст. 47 ЦПК України зазначено, що “письмові докази, що витребувалися судом чи суддею від державних підприємств, установ, організацій.., направляються безпосередньо до суду”.
Суд або суддя може також уповноважити зацікавлену сторону чи іншу особу, яка бере участь у справі, одержати письмовий доказ для представлення його суду”.Таким чином, якщо під установами чи підприємствами розуміти і банки, то вони зобов’язані надавати на вимогу суду документи та інформацію як самому суду, так і уповноваженим ним особам, що не узгоджується з Законом України “Про банки і банківську діяльність”.
Для більш повної картини стану нормативного регулювання інформаційних відносин між банками, установами та організаціями слід навести окремі норми, що містяться і в інших законодавчих актах.Ст. 10 Закону України “Про Державну контрольно-ревізійну службу в Україні” надає право відповідним органам “одержувати від Національного банку України та його установ, комерційних банків та інших кредитних установ необхідні відомості, копії документів, довідки про банківські операції та залишки коштів на рахунках об’єктів, що ревізуються або перевіряються...”
У ст. 65 Арбітражного процесуального кодексу України зазначається, що при підготовці справи до розгляду арбітр “зобов’язує сторони, інші підприємства, установи, організації, державні та інші органи, їх посадових осіб виконати певні дії (звірити розрахунки, провести огляд доказів у місці їх знаходження тощо); витребовує від них документи, відомості, висновки, необхідні для вирішення спору, чи знайомиться з такими матеріалами безпосередньо в місці їх знаходження”.Закон України “Про адвокатуру” у ст. 6 надає адвокатові право “збирати відомості про факти, які можуть бути використані як докази у цивільних, господарських, кримінальних справах і справах про адміністративні правопорушення, зокрема:
– запитувати і отримувати документи чи їх копії від підприємств, установ, організацій, об’єднань...;– ознайомлюватись на підприємствах, в установах і організаціях із необхідними для виконання доручення документами і матеріалами, за винятком тих, таємниця яких охороняється законом”.
Відповідно до статті 4 Закону України “Про нотаріат” нотаріус має право “витребувати від підприємств, установ і організацій відомості і документи, необхідні для вчинення нотаріальних дій”. Відповідно до Указу Президента України від 18.06.93 № 218/93 “Про Координаційний комітет з питань боротьби зі злочинністю” цьому комітету надані права (ст. 3):– “доручати відповідним державним органам чи створюваним Координаційним комітетом комісіям проведення перевірок додержання органами державної виконавчої влади, підприємствами, установами і організаціями усіх форм власності фінансово-кредитної дисципліни, встановленого порядку бухгалтерського обліку, сплати податків та внесення інших платежів до бюджету;
– ...вимагати від... підприємств, установ, організацій усіх форм власності інформацію щодо виконання ними рішень і рекомендацій Координаційного комітету;– ...безперешкодного відвідування (як членами Координаційного комітету, так і уповноваженими ним особами) підприємств, установ і організацій усіх форм власності, знайомитися в установленому порядку і в межах своїх повноважень з відповідними документами”.
Відповідно до ст. 2 Закону України “Про аудиторську діяльність” аудиторські фірми і аудитори мають право:– п. 2 – “отримувати необхідні документи, які мають відношення до предмета перевірки і знаходяться як у замовника, так і у третіх осіб.
Треті особи, що мають у своєму розпорядженні документи стосовно предмета перевірки, зобов’язані надати їх на вимогу аудитора (аудиторської фірми). Зазначена вимога повинна бути офіційно засвідчена замовником”.Права Національного банку України визначені Законом України “Про банки і банківську діяльність”. У ст. 16 Закону вказано, що ”Національний банк видає нормативні акти з питань, що входять до його повноважень. Нормативні акти Національного банку, прийняті в межах його повноважень, є обов’язковими для всіх юридичних та фізичних осіб і набирають чинності у визначений ним термін”.
У ст. 48 Закону міститься таке положення: “Національний банк здійснює контроль за додержанням юридичними особами банківського законодавства та власних нормативних актів”.Відповідно до ст. 24 Закону України “Про страхування” у разі необхідності страховик може робити запити про відомості, пов’язані із страховим випадком, до правоохоронних органів, банків, медичних закладів та інших підприємств, установ і організацій, що володіють інформацією про обставини страхового випадку.
Підприємства, установи і організації зобов’язані надсилати відповідь страховикам на запит про відомості, пов’язані із страховим випадком, у тому числі й дані, що є комерційною таємницею. При цьому страховик несе відповідальність за їх розголошення в будь-якій формі, за винятком випадків, передбачених законодавством України.Закон України “Про державну статистику” у ст. 10 надає органам державної статистики право “одержувати у встановленому порядку безкоштовно від усіх, на кого розповсюджується цей Закон, включаючи фінансові, банківські, митні та інші відомства і служби, і використовувати державну статистичну звітність та інші необхідні для проведення державних статистичних досліджень дані (на будь-якій стадії їх розробки), а також пояснення, що додаються до звітності”.
Указом Президента України від 18.06.1993 р. № 219/93 “Про порядок виконання Державного бюджету України” Міністерству фінансів України надано право “одержувати від установ банків відомості щодо стану поточних бюджетних рахунків підприємств, організацій і установ”.У ст. 13 Закону України “Про ціни і ціноутворення” вказано, що “господарські суб’єкти повинні в установленому порядку подавати необхідну інформацію для здійснення контролю за правильністю встановлення і застосування цін”.
Відповідно до Закону України “Про місцеві ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування” місцеві ради самоврядування мають право складати територіальні зведені фінансові баланси. Відповідні державні і громадські органи, підприємства (об’єднання), організації і установи надають раді народних депутатів, її виконавчим і розпорядчим органам відомості, необхідні для їх складання.У Законі України “Про зайнятість населення” у п. 2 ст. 19 сказано, що “державна служба зайнятості має право: одержувати від підприємств, установ і організацій, незалежно від форм власності, статистичні дані про наявність вакантних робочих місць, характер і умови праці на них, про всіх вивільнюваних, прийнятих і звільнених працівників та інформацію про передбачувані зміни в організації виробництва і праці, інші заходи, що можуть призвести до вивільнення працівників”.
Відповідно до ст. 9 Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність” Міністерство зовнішньоекономічних зв’язків і торгівлі України здійснює контроль за додержанням усіма суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності чинних законів України та умов міжнародних договорів України.Відповідно до ст. 20 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища” до компетенції Міністерства охорони навколишнього природного середовища в Україні і його органів на місцях належить “... одержання безоплатно від міністерств, відомств, підприємств, установ та організацій інформації, необхідної для виконання покладених на нього завдань”.
Закон України “Про обмеження монополізму і недопущення недобросовісної конкуренції в підприємницькій діяльності” встановлює (ст. 13), що “господарюючі суб’єкти (підприємці), органи влади і управління та їх службові особи зобов’язані на вимогу державних уповноважених, голів територіальних відділень Антимонопольного комітету України подавати документи, письмові та усні пояснення, іншу інформацію, необхідну для здійснення Антимонопольним комітетом України і його територіальними відділеннями завдань, передбачених чинним законодавством”.Необхідність надання всім переліченим органам інформації сумніву не викликає, оскільки без цього їх функціонування неможливе. Але, як бачимо, неузгодженість положень одного нормативного акта з положеннями іншого, як і в разі взаємовідносин органів внутрішніх справ із власниками відомостей, що складають банківську і комерційну таємниці, є й у взаємовідносинах останніх з іншими державними органами. Це істотно знижує ефективність їх роботи щодо протидії тінізації суспільно-економічних відносин.
Вихід із становища, що склалося, бачиться, передусім, в утворенні комплексної нормативної бази, яка регулює дані правовідносини (і не тільки стосовно правоохоронних органів), у створенні єдиного банку даних, в який відповідні органи, установи, організації в обов’язковому порядку і в установлені терміни надавали б точно визначені відомості, у тому числі конфіденційного характеру, і могли б у нормативно закріпленому порядку одержувати інформацію, відповідну завданням і повноваженням того чи іншого органу.Без уваги не повинні залишитись і самі суб’єкти фінансово-господарських відносин, оскільки попередити заподіяння їм збитків, а відповідно і запобігти шахрайству або іншому корисливому злочину вони зможуть лише при отриманні інформації про імідж, платоспроможність і надійність свого партнера за фінансовою чи господарською угодою.
Створення такої комплексної інформаційно-аналітичної системи позитивно вплине на попередження зловживань між суб’єктами підприємницької діяльності, а відповідно на детінізацію економіки.1.3.5. Роль системи взаємообміну інформацією в інфраструктурі детінізації економіки
Перед тим, як перейти до висвітлення організаційних та правових основ створення системи взаємодії між суб’єктами підприємницької діяльності, відповідними державними органами необхідно здійснити аналіз об’єктивних і суб’єктивних факторів, що гальмують таку взаємодію.
Об’єктивні фактори виражаються насамперед у тому, що структура та зміст ринкових відносин передбачає конкуренцію між суб’єктами фінансово-господарської діяльності. У конкурентному середовищі ринкових відносин різноманітна конфіденційна інформація стає об’єктом економічного шпигунства, підкупу, шантажу та інших протиправних засобів, спрямованих на заволодіння нею з метою використання для придушення конкурентів, а також для неправомірного заволодіння грошовими коштами, іншими цінностями учасників підприємницької діяльності. Виходячи з цього, захист від розголошення ділової економічної та іншої конфіденційної інформації в умовах зростання корупції, організованої злочинності та різкого загострення оперативної обстановки є серйозним і часто важко здійсненим завданням служб економічної безпеки.Поряд з цим, юридичний аналіз відповідних законодавчих актів свідчить, що нечіткість формулювання норм, які регулюють дану проблему, обумовлює суб’єктивний підхід при віднесенні інформації до категорії конфіденційної. Це певною мірою гальмує взаємодію суб’єктів фінансово-господарської діяльності у сфері економічної безпеки.
Зроблена спроба конкретизувати досить широке визначення комерційної таємниці в розглянутих законах у постанові Кабінету Міністрів України від 9 серпня 1993 року № 611 “Про перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці”. Кабінетом Міністрів України установлено, що комерційну таємницю не становлять:– установчі документи, що дозволяють займатися підприємницькою діяльністю та її окремими видами;
- інформація за всіма встановленими формами державної звітності;- дані, необхідні для перевірки, перерахування та сплати податків та інших обов’язкових платежів;
- відомості про чисельність та склад працюючих, їх заробітну плату в цілому, за фахом та посадами, а також наявність вільних робочих місць;- документи про сплату податків та обов’язкових платежів;
- інформація про забруднення навколишнього природного середовища, недотримання безпечних умов праці, про реалізацію продукції, що завдає збитки здоров’ю, а також про інші порушення законодавства України і розміри завданих при цьому збитків;- документи про платоспроможність;
- відомості про участь посадових осіб підприємства в кооперативах, малих підприємствах, спілках та інших організаціях, які займаються підприємницькою діяльністю;- відомості, що відповідно до діючого законодавства підлягають оголошенню.
Оскільки згадана постанова Кабінету Міністрів у правовій ієрархії стоїть нижче Закону і не може його обмежувати, то на практиці при виконанні цих та інших нормативних актів, що регулюють доступ до тієї чи іншої інформації, дуже часто виникає конфліктна ситуація. Це неминуче, коли таку проблему регулює біля тридцяти законів і підзаконних актів. Різні інтереси суб’єктів інколи були поштовхом для ініціативної розробки і прийняття тієї чи іншої норми, що й призвело до протиріч, які гальмують сумісну скоординовану роботу зацікавлених сторін щодо створення комплексної інфраструктури системи економічної безпеки у сфері фінансово-господарської діяльності.Юридичний аналіз розглянутих вище нормативних актів показує, що суперечливість інтересів і неконкретність норм дають можливість тлумачити Закон кожній стороні так, як їй вигідно в тій чи іншій ситуації. Все залежить лише від того, наскільки той чи інший учасник цих відносин володіє нормативною базою. Наприклад, відповідно до ст. 52 Закону України “Про банки та банківську діяльність” відомості щодо операцій, рахунків і вкладів клієнтів і кореспондентів банків складають банківську таємницю. Але при прийнятті рішення про надання кредиту платоспроможність клієнта більш повно і вірогідно можна перевірити, набувши відомості про рахунки і операції позичальника кредитних коштів. Банк-кредитор зацікавлений в одержанні такої інформації. У той же час банк, що обслуговує позичальника коштів, не завжди бажає її надати. Внаслідок таких колізій запобігання кредитним ризикам, пов’язаних із неплатоспроможністю позичальників коштів, стає дуже проблематичним.
Між іншим, у викладеній ситуації стикаються різні інтереси суб’єктів однієї й тієї ж (банківської) системи, де є почуття солідарності та розуміння необхідності встановлення контактів для вирішення своїх аналогічних проблем у майбутньому. При цих чинниках запит служби безпеки банка-кредитора має певні перспективи щодо його виконання. У взаємовідносинах інших суб’єктів фінансово-господарських відносин такі чинники відсутні.Коли ми говоримо про доступність до тієї чи іншої інформації, не йдеться про безмежний допуск до неї всіх, кому це забажається. Наприклад, суворо конфіденційною повинна бути така банківська інформація, внаслідок втрати якої може бути викликане ажіотажне зняття клієнтами коштів з рахунків. З іншого боку, при вкладенні в банк коштів клієнт повинен мати право на об’єктивну інформацію щодо надійності банківської установи. Подолати ці суперечності можливо тільки усвідомивши необхідність створення колективної системи економічної безпеки учасників фінансово-господарських відносин. Практично це можна здійснити, якщо перейти від епізодичного, договірного обміну інформацією до системного рівня взаємодії на підставі централізованого поповнення певних баз даних.
Враховуючи ключові позиції банківської системи у сфері підприємництва, а також те, що найбільш істотні збитки найчастіше завдаються банкам, до розуміння цих завдань повинні прийти насамперед відповідні посадові особи банківських установ, створивши на часткових (пайових) засадах міжбанківську службу безпеки, делегувавши їй щоденний централізований збір інформації з таких основних напрямів:про неплатоспроможні підприємства, банкрутів, псевдобанкрутів, небажаних партнерів (як внутрішньодержавних, так і зарубіжних, визнаних комітетом валютного контролю);
– про підприємства, які припустили нанесення збитків партнерам, у тому числі що не повернули кредит, які ухилялись від сплати податків шляхом здійснення угод і оборудок поза балансом підприємства, неправомірними діями призвели до настання страхових випадків тощо;- про підприємства, що припустили опротестування векселів, псевдогарантів, розтратників предметів застави;
- про осіб, що очолюють або раніше очолювали перелічені чи інші ненадійні підприємницькі структури.Це основні бази даних. При необхідності їх можна доповнити відомостями про інших потенційних порушників, що можуть створити загрозу нанесення збитків партнерам. При цьому треба пам’ятати, що в цих умовах банк, який передав таку інформацію про клієнтів, ризикує втратити не тільки клієнтів-порушників, але й платоспроможних клієнтів, які з різних причин також не бажають розголошення інформації про стан своєї фінансово-господарської діяльності. Коли дане питання буде вирішуватися на загальних законних засадах у всій банківській системі, це не стане причиною відтоку клієнтів від одного банку до іншого, оскільки вимоги про надання таких відомостей у централізовану базу даних будуть обов’язковими для всіх.
Такий підхід підвищить захист конфіденційної інформації законослухняних суб’єктів підприємницької діяльності та забезпечить економічну безпеку всіх учасників фінансово-господарських відносин від посягань несумлінних партнерів.Наявність таких баз даних стане основою для більш високого рівня взаємодії української та зарубіжної міжбанківських служб економічної безпеки. При цьому з’являються широкі можливості для укладання контрактів щодо взаємного інформаційного обслуговування на взаємовигідних засадах, що дуже складно досягнути при епізодичному обміні інформацією.
При створенні системи інфраструктури економічної безпеки, що пропонується, змінюється також тип і рівень взаємодії з правоохоронними і судовими органами. Служби економічної безпеки (СЕБ) перестають бути прохачами щодо перевірки несумлінного позичальника або іншого учасника кредитної угоди. Володіючи у повному обсязі зазначеними даними, вони можуть попередити угоду, що може завдати збитків, на стадії її укладання. У випадку, коли рекомендації СЕБ не виконані і угода укладена, можна оперативно зібрати повні дані про подібні угоди як на позичальника, так і на банківського службовця, який проігнорував рекомендації СЕБ. Це дасть можливість аргументовано ставити питання про розслідування обставин укладання угоди та причини неповернення позичених коштів. Оперативність і повнота зібраних матеріалів підвищить також рівень арбітражного чи судового відшкодування збитків.У контексті наведеного необхідно порушити також питання вдосконалення взаємодії СЕБ з іншими підрозділами банку. Якість, оперативність і повнота інформації, що надається внутрішньобанківськими службами економічної безпеки, підвищить їх роль в управлінні кредитними й іншими фінансовими ризиками. Вивільнений час, що раніше витрачався на різноманітні пошукові заходи та перевірку “випадково” здобутої та не завжди достовірної інформації, можна буде використати на вивчення й оцінку ступеня і типу концентрації ризиків кредитного портфеля, вироблення рекомендацій щодо їх диверсифікацiї, вибір менш небезпечного виду кредитної операції, визначення всього спектра можливих фінансових ризиків з урахуванням оперативних обставин у будь-якому сегменті ринку банківських послуг. На цій підставі СЕБ зможе рекомендувати відповідним підрозділам банку оптимальне рішення за конкретною фінансово-господарською операцією. Безсумнівно, усунення протиріч у законодавстві, створення запропонованих баз даних полегшить отримання документів і збір інформації правоохоронними органами щодо скоєних зловживань, висвітить тенденції з питань тінізації економіки, підвищить економічну безпеку фінансово-господарських відносин у цілому і стане інструментом профілактики і попередження корисливих злочинів на ранній стадії укладання підприємницьких угод.
У той же час, слід відзначити, що запропоновані заходи не є простими і не можуть бути реалізовані достатньо швидко. На першому етапі вирішення нагальних проблем щодо протидії поглибленню тінізації економіки регулювання порядку отримання правоохоронними органами інформації від суб’єктів господарювання можливе шляхом внесення змін і доповнень до деяких нормативних актів.Зокрема, на нашу думку, ефективним заходом щодо протидії тінізації економіки України на мікрорівні може бути встановлення адміністративної, а в певних випадках і кримінальної відповідальності за злісне ухилення від ведення та порушення строків зберігання фінансово-господарських документів. Тобто в поле правового впливу необхідно включити діяння щодо здійснення угод з використанням готівкових розрахунків за межами їх балансового врахування суб’єктом підприємницької діяльності.
Така відповідальність, з одного боку, може стати запобіжним заходом протидії тінізації економіки, з іншого – засобом викриття і розслідування вже скоєних фактів відмивання доходів, здобутих злочинним шляхом. Ці два питання, на наш погляд, не можна розглядати окремо одне від одного.
Книга: ЕКОНОМІКО-КРИМІНОЛОГІЧНА ТЕОРІЯ ДЕТІНІЗАЦІЇ ЕКОНОМІКИ - Попович
ЗМІСТ
На попередню
|
|
