Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.



Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Економічні трансформації на прикінці 20-го сторіччя - Лукінов

Частина II. Механізм регулювання і структурна трансформація Розділ 3. Ринкові реформи і регулюючі механізми

Без цілеспрямованої державної політики антиінфляційно-створювального напряму, розвитку цивілізованих відносин з активною мотивацією підприємництва і праці, інвестиційної та інноваційної діяльності подолати затяжну і гостру кризу, увійти у фазу економічного зростання неможливо. Для цього треба подолати ілюзорні й поверхові уявлення про глибинну сутність сучасної ринкової економіки. Вона не має нічого спільного з поширеними. поверховими поглядами на її модель як нібито виключно "саморегулюючу " систему "вільного" ринку, типу близького нам рудимента минулого - стихійного базару. Такі погляди відбивають дійсну модель зародження і розвитку ринкової економіки епохи більш як двохсотрічної давнини, яку свого часу фундаментальне досліджував Адам Сміт, а майже на сто років пізніше - К. Маркс. Обидва мислителі увійшли в історію економічної думки як видатні класики, хоча й з різними, а по ряду принципових позицій -протилежними поглядами.

З досвіду економічно розвинутих країн

Сучасна епоха зовсім інша. Для неї характерні особливо бурхливі темпи науково-технічного прогресу, суспільних, соціально-економічних і духовних рухів. Тому новітні ринкові моделі економічно розвинутих країн мають, на відміну від минулих, зовсім інші за своєю складністю і ступенем зрілості структури, методи та засоби економічного управління і регулювання з відповідними стимулюючими імпульсами й інтересами, різноманітністю форм і механізмів впливу на процеси розвитку. Високорозвинуті моделі гармонійно функціонують не тільки, і навіть не стільки за діяння вільної ринкової кон'юнктури, тобто механізму мінливих співвідношень попиту і пропозицій, а й за діяння науково обгрунтованої системи раціонального управління (менеджменту), регулювання складних і суперечливих процесів, що відбуваються в економіці на макро- і мікроекономічному рівнях. Для цього держава створює, з одного боку, вільне конкурентне середовище, належні правові умови і правила конкурентної гри у діяльності великого, середнього і малого бізнесу, а з другого — спрямовує їх на перспективні структурні зміни, викликані новітніми науковими відкриттями і технологічними досягненнями, що прискорюють загальноекономічний прогрес.

На державному рівні розробляються і реалізуються відповідні національні, а на регіональному - регіональні програми з концентрацією на них необхідних фінансових, матеріальних і природних ресурсів. До здійснення таких програм залучаються на принципах високих економічних інтересів потрібні дослідницькі, підприємницькі і банківські структури, незалежно від форм власності і систем господарювання, здебільшого на конкурсних засадах, за участю висококласних вчених, фахівців і менеджерів. Особлива увага приділяється розробці прогнозних програм розвитку науки, освіти і технологій у вирішальних сферах глобальних прогресивних зрушень, наприклад, таких, як аерокосмічні, інформаційні та енергетичні програми, програми освоєння ресурсів світового океану і охорони навколишнього середовища, розвитку новітніх біотехнологій тощо. При цьому кожна країна прагне забезпечити високий рівень конкурентоспроможності й утримати його в майбутньому. І в цій частині використовуються добре відомі методи і централізованого управління. Не все нам треба огульно відкидати при здійсненні ринкових реформ.

Сучасна високорозвинута господарська система виробничо-обслуговуючого напряму, в свою чергу, спираючись на економічно могутні національні й транснаціональні корпорації, обсяги річних оборотів яких нерідко дорівнюють бюджетам окремих і навіть Декількох європейських країн, вимагає адекватної системи ринків (оптових і роздрібних) з високою платоспроможною місткістю, потужною інфраструктурою і новітнім інформаційним Забезпеченням. Процес ринкової конкуренції набуває в ній зовсім інших масштабів і характеру. Зрозуміло, що це зовсім не той ринок, який існує в уявленнях більшості наших людей, включаючи і впливові політичні кола. Йдеться про модель зрілої ринкової системи з високим ступенем чіткості і злагодженості управління, кооперації та інтеграції, яка здатна забезпечувати виробництво, рух і зберігання величезних мас товарів і послуг, своєчасне доведення їх від виробників до споживачів. Це глибоко продумана, інженерно спроектована і створена розгалужена, дуже капітало- і наукомістка мережа високофункціональних торговельних баз і сховищ. супермаркетів і магазинів, зв'язаних між собою надійними транспортними артеріями, зі спеціалізованими засобами навантаження, розвантаження і перевезення різноманітних товарів. Система обладнана новітніми засобами інформатики і функціонує майже з точністю роботи годинникового механізму, що дає змогу повністю задовольняти попит кожного споживача в зручний для нього час і в зручному місці.

До того ж економічно розвинуті держави, базуючись на принципах демократичного устрою і ринкового характеру своєї економіки, поряд з ціновою лібералізацією, широко користуються різноманітними методами і механізмами її регулювання. Там, де це економічно необхідно і вигідно за оціночними критеріями кінцевої результативності, діє державна політика безпосереднього регулювання цін. Наприклад, країни ЄС, США і Японія, по суті встановлюють гарантовані рівні цін на основні сільськогосподарські продукти з метою підтримки стабільності доходів фермерських господарств, щоб забезпечувати належні відтворювальні процеси й оновлення аграрного товаровиробництва, його конкурентоспроможність. За допомогою антимонопольного законодавства обмежуються рівні цін на товари, що випускають і продають корпорації або фірми-монополісти. Створюються замкнуті регіональні ринки, на які не допускаються небажані країни. Часто-густо ці держави забороняють своїм фірмам експорт стратегічних товарів у ті країни, які випадають з фарватеру їх політичного курсу, вводять експортно-імпортні квоти, ліцензії та інші ринкові обмеження.

Формуються могутні інтеграційні об'єднання країн типу ЄС, ринкових альянсів окремих країн американського континенту, а також країн Тихоокеанського басейну, до яких приймають далеко не всіх, хто цього бажає. Тому про ринкову лібералізацію в сучасному світі можна поки що тільки мріяти. Під егідою США сімка найбільш економічно міцних держав, використовуючи міжнародні банківсько-фінансові структури, координує валютно-фінансове і кредитне регулювання у глобально-світовому масштабі. Кредитні ресурси і фінансова допомога виділяються і далеко не всім, хто їх потребує, і не завжди в інтересах подолання економічної і соціальної відсталості країн, що бідують. Це лише збільшує діапазон розриву в рівнях економічного розвитку груп високорозвинутих і відсталих країн світу.

Водночас у розвинутих ринкових країнах надійно регулюються й контролюються процеси грошового обігу, конвертабельності та підтримки валютного курсу, створення резервних фондів, емісії грошей і цінних паперів, формування співвідношень безготівкового й готівкового грошового обігу, його структурних змін тощо. Держава чітко, на законодавчій основі, контролює окремі види діяльності (що зачіпають загальнодержавні інтереси) - банківсько-кредитної, фінансової й податкової систем, зокрема здійснює жорсткий контроль за доходами й видатками федерального бюджету, а також опосередковано регулює зміни бюджетів місцевих і платіжного балансу. Ніякого ринкового хаосу тут не допускається. І ніяких ілюзій щодо цього у наших державних діячів і політиків не повинно бути. Якщо серйозно вивчати й використовувати позитивний зарубіжний досвід, то саме цей аспект - управління й економічне регулювання - насамперед заслуговує на увагу й використання в ході здійснення ринкових трансформацій у нашій країні.

До речі, кожна економічно розвинута країна має власну модель ринкової економіки, яка сформована під впливом історичних традицій, конкретних умов її функціонування і розвитку. Ніхто не нав'язує цим країнам якогось єдиного стандарту. Модель економіки США суттєво відрізняється від моделі економіки Японії, так само, як, скажімо, економічна модель Франції - від моделей Німеччини або Швеції. Не повинно бути якоїсь шаблонної моделі.

Українські реформи зіткнулися з особливими труднощами і перешкодами, вони поки що не дають бажаних результатів за оціночними критеріями економічної результативності. Тому й виникла потреба у певній корекції моделі перехідного періоду, що була внесена Президентом України, з метою надання їй створювального характеру. Послідовне й комплексне здійснення реформ має надалі органічно поєднувати діяння ринкових механізмів з сучасним державним і господарським управлінням (менеджментом) та регулюванням соціально-економічних процесів.

При цьому вкрай необхідні всебічно обгрунтовані проектні й фактичні розрахунки витрат на процеси реформування та досягнення їх кінцевих наслідків за критеріальною оцінкою приросту (+) або зменшення (-) економічного й соціального ефекту. Тут аж ніяк не припустимо діяти наосліп, робити вигляд, що наприкінці XX століття стали неосвіченими - не знаємо і не вміємо як слід діяти, або під виглядом нетямлячих штучно створювати хаос у власних інтересах.

Цивілізовано здійснювати роздержавлення і приватизацію

Потребує відповідної корекції і процес реформування відносин власності. Не можна сліпо копіювати російський досвід приватизації державного майна, створення найсприятливіших умов для скуповування ваучерів за безцінь криміногенне збагатілою меншістю, остаточно оббираючи збіднілу більшість. Так званий "перший етап" такого роду приватизації, як свідчить російська преса, з гуркотом провалився в Росії. Слід зрозуміти, що приватизація - це дуже складний, важливий для формування справжнього господаря і водночас суперечливий процес трансформації всієї системи соціально-економічних відносин. Він зачіпає інтереси всіх соціальних верств населення, тому й вимагає всебічно зваженого, обережного і навіть делікатного підходу. Командні вказівки "зверху" щодо негайного революційного злому державної власності можуть повернутися бумерангом розвалу самої держави.

На мій погляд, приватизацію треба здійснювати поступово, формуючи і підтримуючи нові, дійсно високоефективні й конкурентоспроможні господарські системи на приватній і колективній формах власності, що забезпечують справжні й вагомі прирости ефекту порівняно з їх державними аналогами, що функціонують у таких самих економічних умовах підприємницької діяльності. Розвиток ринкової конкуренції однозначно покаже, які системи й форми господарювання життєздатні, а які - банкрути. Сам процес приватизації має бути економічно, соціальне і політично обгрунтованим, простим і зрозумілим для кожного трудівника. Відповідальні органи влади у центрі й на місцях, що здійснюють приватизацію, повинні уважно стежити за цим процесом і контролювати його по всіх без винятку об'єктах, роблячи це максимально відкрито й гласно з відбором претендентів на конкурсній основі бізнес-планів їх ефективного післяприватизаційного використання.

Держава, яка вже втратила переважну частину свого промислового виробництва, не може далі дозволяти собі розбазарювання і безконтрольне вибуття промислового потенціалу з виробничого обороту. Провадити акціонування й аукціонну торгівлю промисловими підприємствами треба за їх дійсною балансовою вартістю, індексувавши її за весь період інфляції, мінус амортизацію. Це мінімальна гарантована ціна об'єкта, що продається на аукціоні, а далі вона може зростати відповідно до ринкової кон'юнктури.

Великої шкоди завдають хабарництво і порушення діючого законодавства при приватизації, що взагалі дискредитує ринкові реформи. В умовах, коли продовжуються негативні процеси - спад і без того вже катастрофічне скороченого обсягу товаровиробництва, бурхливе зростання собівартості й цін, знецінення національних грошей, - особливого значення набуває економічна стабілізація і правовий захист власного товаровиробника від недобросовісних іноземних конкурентів. Аукціонний продаж і оренда державних виробничих об'єктів мають згідно із законодавством ретельно готуватися. Слід було б навіть ввести обов'язковий порядок попереднього вивчення владними структурами кандидатур можливих нових власників, їх здатності активно розвивати на сучасному технологічному рівні високоефективне товаровиробництво. Суспільство в перехідному періоді повинне мати тверду гарантію, що виробничий потенціал переходить не до злодіїв і шахраїв, які нажили грошовий капітал криміногенним шляхом, а в надійні руки висококласних господарів і фахівців, здатних чітко управляти сучасним виробництвом, успішно займатися виробничим і торговельним бізнесом на законних підставах, з нарощуванням свого внеску у ВВП, НД того чи іншого регіону і всієї країни.

Свого часу мені довелося спостерігати, кому здають в оренду або продають збанкрутілі фермерські господарства у ФРН; тільки Тому, хто мав вищу сільськогосподарську освіту, досвід роботи на землі, вмів працювати на машинних агрегатах, знав технологію виробництва і аграрний бізнес. Інші претенденти, як правило, придбати ферму не могли. Це - свідчення того, що органи державної влади на місцях ретельно стежать за зміною власників, не допускаючи виведення з сільськогосподарського обороту земель і виробничих фондів. Для нашої країни нині не менш важливо, щоб приватизаційні процеси не супроводжувалися спадом виробництва, а навпаки, забезпечували більш високий рівень господарювання, продуктивності праці, нарощування товарного випуску, його асортименту і якості, зниження собівартості продукції, що надійно гарантує конкурентоспроможність.

До речі, саме таких підприємців - з повноцінною вищою освітою, знанням новітніх методів і засобів сучасного менеджменту, законів ринку й бізнесу, раціональних дій банківської і фінансової системи, відтворювальних процесів, правового й економічного регулювання, психології людської поведінки в різних ситуаціях -Україні потрібно вже тепер готувати на майбутнє в більшій кількості для різноманітної підприємницької діяльності. І це має бути важливою складовою довгострокової програми розвитку освіти разом з ефективним ринковим реформуванням.

Поспішна і поверхова приватизація, без детальних розрахунків і техніко-економічних обгрунтувань, без урахування інвестиційних можливостей, як показує вкрай негативний попередній досвід, крім шкоди нічого не дає. Водночас, без випереджаючого розвитку більш ефективного товарного виробництва, передчасне закриття діючих, хоча й технологічно недосконалих підприємств, які внаслідок штучно створеного паралічу платоспроможності і втрати ринків збуту опинилися на грані банкрутства, призводить до прямого економічного занепаду. І це треба зрозуміти усім гілкам влади, на всіх рівнях її ієрархії. Економічний розвал, розбазарювання державних ресурсів під виглядом ринкових реформ - це не тільки авантюризм, а й прямий злочин перед українським народом. Реальні можливості економічного розвитку, з достатньо коректними порівняннями приватизованих і державних виробництв, як на рівні окремих підприємств, так і по кожній окремій галузі, в цілому по промисловості, сільському господарству тощо піддаються точним розрахункам, і це повинні робити економісти підприємств, державні економічні та статистико-аналітичні служби. Це ґрунтовний фундамент для управління процесами приватизації, спрямування їх у створювальне русло. Якщо зазначена мета не досягається і не визначені перспективи досягнення її в майбутньому, то треба негайно виявляти причини такого парадоксального явища і усувати їх, перетворювати приватизаційний процес у дійовий фактор економічної стабілізації і зростання. Без цього приватизація втрачає будь-який сенс.

Модель періоду переходу у фазу прогресивного економічного розвитку довготермінового циклу органічно поєднує діяння ринкового механізму з сучасним державним і господарським управлінням (менеджментом). Щоб виключити при цьому прояви соціально-економічного хаосу, державна політика активізації трансформаційних процесів як дійового стимулюючого фактора має бути скоригована на міцній економічній базі, точніше - перетворена з політики руйнівного гіперінфляційного шоку на політику антиінфляційно-створювального розвитку.

Державне законодавство має забезпечувати відповідну стабільність і широкий простір для розвитку підприємництва і ринкової конкуренції на рівних економічних умовах різноманітних форм господарювання і власності. Які з них будуть життєздатнішими, а які збанкрутують - виявиться в ході конкуренції і в кінцевих наслідках, а не в абстрактних дискусіях про переваги тих або інших форм господарювання і привласнення, які не мають для цього об'єктивних оцінок. Можна скільки завгодно стверджувати, що приватні підприємства значно ефективніші, скажімо, ніж державні або навпаки, але ніхто в це серйозно не повірить, якщо немає конкретних порівнянних показників результативності. Процеси роздержавлення стануть дійсно ефективними, коли приватні або кооперативні (корпоративні) підприємства забезпечуватимуть більші обсяги виробництва товарної маси на одиницю капіталу і праці за нижчими цінами і зможуть вносити у бюджет податків більше, ніж державні підприємства. Те саме стосується й порівнянь державних і приватних підприємств із кооперативними, корпоративними, акціонерними, орендними системами тощо, або порівнянь зазначених форм між собою. Реально переваги тих чи інших форм акумулюються в кінцевих результатах ринкової конкуренції. Її господарські системи, які забезпечують вищий рівень валового доходу і прибутку на вкладений капітал, мають перевагу і в ступенях конкурентоспроможності.

Важко очікувати об'єктивні оцінки і тим більше прогресивні зрушення, високі господарські результати, якщо силою адміністративного диктату "зверху" вирішуються питання, які господарські системи і форми власності слід залишити, а які знищувати. Такі дії ніякої економічної стабілізації і подолання кризових явищ не обіцяють. Це буде лише повторенням досвіду соціалістичного господарювання на базі панування однієї державної власності. А для повнокровного життя суспільства важливо здійснювати структуризацію за критерієм справжньої ефективності господарських систем, за їх економічним і соціальним внеском у темпи оновлення і прогресивного відтворення, формування соціального і духовного життя населення.

Тим часом економічно розвинуті країни базують свою економіку на різноманітних формах власності, різних розмірах і структурах господарських систем, а також методах господарювання. Великий бізнес у складі економічно могутніх транснаціональних і національних корпорацій, компаній, фірм, банківських і ринкових структур є, свого роду, міцним фундаментом і каркасом сучасної економічної системи у цих країнах, що доповнюється розвинутими структурами середнього бізнесу, а ті, у свою чергу, - розгалуженою сіткою малого бізнесу, заповнюючи всі ніші багатогранної ринкової економіки. І така складна ієрархічна структура функціонує у конкурентному ринковому середовищі.

Все це докорінно відрізняється від моноструктури власності і господарювання. Ідеологи комуністичного устрою суспільства вбачають ідеал економічної системи у загальнонародній формі власності, що трактується занадто абстрактно і на практиці зводиться врешті-решт до насильницької експропріації інших форм власності і штучного перетворення їх в єдину "загальнонародну", яка в колишньому СРСР ототожнювалася з державною. У цьому зв'язку не зайве нагадати, що революційні дії тих або інших політичних сил на національному чи соціальному грунті так само, як і війни, взагалі здебільшого завершуються насильницьким перерозподілом власності, пограбуванням і розвалом діючих господарських структур і навіть фізичним знищенням господарів і власників, тобто вибуховим розвалом старої економічної системи, зрозуміло, без випереджаючого створення замість неї більш результативної нової. Це породжує післяреволюційний економічний хаос і страждання народу, крім тієї його частини, яка грабіжницьки захопила чуже добро.

Саме під політичними концепціями і гучними гаслами про інтереси народу була сформована однобічно гіпертрофована державна власність. Як пізніше виявилося, вона опинилася без конкретного власника і господаря, кровно заінтересованого в дальшому нарощуванні, структурному і якісному оновленні виробництва і ринку для забезпечення достойного життя людини. А це призвело до закостенілості всієї системи і її розпаду. Спроба запобігти цьому за рахунок побудови досить жорсткої тоталітарної системи управління загальнодержавною власністю з єдиного центру успіху не дала, а перетворилася у ще більше гальмо прогресивного розвитку. Такий крайній варіант побудови надцентралізованої моделі соціалістичного господарювання виявився нежиттєздатним, і її треба було послідовно трансформувати, але ж не впадаючи при цьому в іншу крайність - вибухового економічного розвалу, взагалі припинення державою соціально-економічного регулювання та управління макроекономічними процесами, а також відсутності жорсткого господарського менеджменту в мікроструктурах, що хаотично реформуються в "ринковому" напрямі. Надії архіреформаторів на те, що без будь-якого законодавчого і адміністративного впливу, вільний (з повною лібералізацією цін) ринок все сам відрегулює, виявилися марними. Економіка України опинилася в хаосі і розвалі. Вихід з нього вимагає тепер величезних зусиль і корекції економічного курсу на досягнення реальної структурної і якісної перебудови.

Небезпечна ще одна крайність у поглядах і діях щодо відносин власності - вимоги перетворення всього і вся виключно у приватну власність, на чому настирливо наполягають прихильники капіталізму минулого століття. Догматичні уявлення про сучасний капіталізм як систему, де взагалі відсутнє будь-яке втручання Держави у соціально-економічний розвиток, нічого спільного з дійсністю не мають. Якщо бути неупередженим аналітиком, то не важко помітити, що, будучи досить динамічною системою, капіталізм XX століття чимало запозичив і широко використав з прогресивних ідей державного регулювання економіки і соціального впливу на формування суспільства. Він має різноманітні форми власності, які в процесі еволюції значно трансформовані. Поряд з класично приватною формою власності, бурхливого розвитку набули кооперативні, корпоративні, акціонерні, державні, транснаціональні та інші господарські утворення, інтегровані об'єднання, де форми власності під впливом науково-технічного і технологічного прогресу аж ніяк не залишаються без змін. Вони набувають якісно нових ознак інтегрованого характеру, що не тільки не суперечать, а навпаки, відкривають необмежений простір прогресивним економічним зрушенням.

Ті сили, які хочуть бачити в Україні лише приватні форми власності і господарювання, вимагають за допомогою "цінних" паперів розділити державну власність, включаючи землю й надра, порівну на кожну душу населення і навіть виділити й закріпити її в натурі, свідомо чи несвідомо прагнуть штучно роздрібнити не лише саму власність, а й пов'язані з нею технологічно та організаційно єдині господарські структури високотоварного типу, тобто перевести всю економіку країни на дрібнотоварні утворення з примітивною технологічною базою, які не зможуть найближчим часом конкурувати з високорозвинутими й технологічно досконалими зарубіжними фірмами. На те, щоб у наших скрутних умовах дрібновласницькі структури еволюційним шляхом переросли в інтегровані на новітніх технологіях господарські системи, потрібні будуть декілька десятиріч і величезні інвестиції. Зрозуміло, що нам треба створювати належні економічні й правові умови для швидкого розвитку малого бізнесу, але ж не за рахунок штучного подрібнення діючих великих промислових і аграрних виробництв. Інакше країна втратить можливості розвитку великого бізнесу і прискорення науково-технічного прогресу. Держава має законодавче регулювати, а ринок - стимулювати і підштовхувати реформування відносин власності, оптимізуючи співвідношення різних форм власності в гармонійному розвитку господарських структур з різним рівнем концентрації товаровиробництва.

Тільки цим шляхом, в умовах одночасної валютно-фінансової стабілізації, можна забезпечити необхідний приріст доходів і нагромаджень (господарських і державних) як вирішального фактора активізації інвестиційної та інноваційної діяльності. Це, у свою чергу, відкриває реальні шляхи макроструктурної переорієнтації економіки, конверсії воєнної промисловості, тобто спрямування могутнього виробничого потенціалу країни, який штучно загнаний у кризову ситуацію, на задоволення споживчого попиту та інших соціальних потреб населення. Саме за рахунок зростання особистих реальних доходів людей розширюється платоспроможна місткість внутрішнього ринку - рушійної сили виробничого розвитку. Давно відомо, що в системі регулюючого механізму завжди діють прямі і зворотні зв'язки між ступенем мотивації і темпами економічного зростання.

З одного боку, підвищення мотивації вимагає відповідного обсягу і якості товарного виробництва і доходів, а з другого, щоб їх мати, потрібний належний ступінь мотивації - економічної заінтересованості у підприємництві і високопродуктивній праці. У гострих кризових ситуаціях створюється своєрідне "зачароване коло", для розриву якого потрібний могутній імпульс діяння ринкового механізму. Без цього забезпечити швидкий вихід з кризи майже неможливо. І це підтверджує світовий досвід подолання кризи в різних країнах і в різні часи історичного розвитку

Коригування валютно-фінансової та кредитної політики

Уряди тих країн, де добре усвідомили закономірності фазових періодів загального кризового циклу та причини їх виникнення, за допомогою активного використання ринкового механізму й державного регулювання досить успішно і порівняно за короткі строки досягають стабілізації економічного становища і виходу у фазу зміцнення й розвитку економіки. Для цього використовуються не лише ринкова кон'юнктура, пошук і освоєння вигідних ринків збуту національної продукції, але й головним чином, активна банківсько-фінансова, цінова й податкова політика, подолання інфляції, жорстке регулювання банківського процента. Поряд з політикою розширення місткості ринку, подолання безробіття, Держава всіляко сприяє направленню кредитних ресурсів у сфери модернізації, технологічного оновлення товаровиробництва, щоб швидше досягти його конкурентоспроможності. Інакше кажучи, вся політика держави, дії її законодавчої і виконавчої гілок набувають антикризового характеру. Вони негайно спрямовуються на вирішення першорядних проблем - каталіз стимулюючого ринкового механізму, локалізацію кризових явищ і соціальних занепадів, забезпечення адресної допомоги найбільш вразливим верствам населення, щоб виключити або суттєво обмежити прояви суспільних хвилювань і можливих катаклізмів.

Економіка України не зможе прогресивно розвиватися, якщо по-справжньому не стабілізувати валютно-фінансове становище, не припинити на здоровій економічній основі інфляційні процеси. За допомогою грошово-кредитної і фінансової політики (включаючи цінову, податкову і процентну) можна створити умови як для бурхливого економічного розвитку, так і для паралічу власного товаровиробництва і всієї економіки. Наша молода держава. опинившись у кризовому стані, не знайшла на перших порах кращого виходу, як відкрити шлях для товарної експансії (товари ширпотребу, ліки, продукти харчування далеко не кращої якості і дорожчі за вітчизняні) з боку іноземних конкурентів.

Внутрішній ринок досить швидко опинився значною мірою під їх пануванням. Дії механізму економічного регулювання були зорієнтовані на одержання банківсько-фінансовими структурами та їх оточенням фіктивного капіталу за рахунок періодичного накачування обігу величезною грошовою масою без будь-якого зв'язку із змінами ВВП, що вже на перших кроках катастрофічне знецінило національну грошову одиницю і підірвало власне товаровиробництво. Щоб заповнити цей вакуум, небувала доларизація грошового обігу створила умови для конвертації знеціненого карбованця у ВКВ, але за штучно завищеним її курсом. У цьому ж напрямі було здійснено й інші фінансові акції на користь зарубіжних конкурентів.

До того ж бурхлива інфляція відповідно знецінювала доходи юридичних і фізичних осіб, загострюючи кризу взаємоплатежів. Депозити комерційних банків стали масово використовуватися як засіб легкої наживи, одержання "грошей з повітря". Для цього ж при величезній масі готівки в обігу і випуску стотисячних і мільйонних купюр штучно створювався гострий дефіцит готівки. Готівковий обіг ставав значно дорожчим і вигіднішим порівняно з безготівковим. Банки були заінтересовані одержувати і направляти готівку в короткостроковий оборот. У тіньових структурах готівка осідає для прямих взаєморозрахунків (обминаючи банки) або для багаторазового її прокручування через депозитні рахунки комерційних банків. Таким чином виникла ситуація хаосу в системі грошового обігу, який в умовах ослабленої економіки і державної влади не піддається надійному регулюванню і контролю.

Бурхливі й досить нерівномірні темпи зростання цін, невпорядкованість податкової системи, масова несплата податків і платежів, дефіцитність кредитних ресурсів і грабіжницькі процентні ставки, у свою чергу, паралізують надходження коштів до бюджету, а також господарські доходи. Внаслідок цього фонди нагромадження і споживання, соціального забезпечення мають тенденцію до неухильного скорочення і дальшого знецінення. Інвестиційна та інноваційна діяльність у виробничих сферах через відсутність належних внутрішніх нагромаджень і мізерні іноземні кредити зводилася нанівець. Це саме стосується і діяння мотиваційного фактора активізації підприємництва і високопродуктивної праці. Рівень оплати праці та особистих доходів, пенсій, стипендій, грошової допомоги тощо у більшості громадян залишається на межі і за межею бідності. Національні гроші України з мізерною купівельною спроможністю значною мірою втратили властиві справжнім грошам функції і не мали належної довіри як вагома цінність - засіб нагромадження і зберігання. Ними стало навіть досить важко користуватися як засобом платежу. Вони не відбивали реального вартісного вмісту й загального еквівалента товарообміну.

На такій вкрай деформованій грошовій системі ефективно реформувати українську економіку в ринковому напрямі, створити цивілізовану ринкову економіку було неможливо.

В цих складних умовах було здійснено (1996р.) грошову реформу з введенням національної грошової одиниці - гривні. Деномінація призвела до відповідної її стабілізації по відношенню до американського долара. Проте одночасно припущена друга крайність, надмірне стиснення грошової маси в обігу і створення гострого дефіциту грошей, що штучно підстьобнуло кризу платежів, загальмувавши нормальний процес кругообороту і відтворення. Банківсько-фінансова система продовжує незадовільно виконувати свої регулюючі та контролюючі функції.

Валютно-фінансове і кредитне регулювання в економічно розвинутих країнах здійснюється за цілеспрямованою державною політикою. Держава визначає і створює надійну, всебічно зважену законодавчу базу формування і функціонування відповідних банківських і фінансових структур, адекватних змістові діючої економічної системи, з відповідним механізмом їх активних ринкових дій. Водночас цей самий механізм виконує функції жорсткого контролю за процесами грошового і кредитного обігу, обігу цінних паперів. Чітко регулюється і контролюється емісія грошей і цінних паперів.

Без державного дозволу через резервну і фінансові системи, наприклад, у СІЛА, ніхто не має права друкувати і випускати в обіг ні цента додаткових грошей. Це ретельно обґрунтовується з позицій забезпечення стабільності курсу долара і запобігання інфляційним процесам. Оновлення зношених купюр або заміна старих на нові провадиться на еквівалентному принципі, а додатковий приріст або скорочення грошової маси в обігу органічно пов'язується з рухом ВВП і швидкістю грошового та кредитного обігу. Регулюються резервні валютні фонди і золоті запаси, співвідношення готівкового і безготівкового грошового обігу з тенденцією до скорочення частки готівкового. Могутня банківська і фінансова система США, як уже зазначалося, координує і спрямовує процеси валютного регулювання і в світовому масштабі.

Цивілізована й ефективна ринкова економіка в Україні може бути створена на базі надійно і стабільно функціонуючої національної грошової системи, на чітко регулюючому механізмі діяння банківських і фінансових структур. Нова грошова система країни має базуватися на міцному валютному резерві і наявних товарних ресурсах, конкурентоспроможних на внутрішньому і зовнішніх ринках. Інакше кажучи, обсяг нових грошей в обігу має імітувати за цінами ринкової рівноваги обіг товарної маси і ВВП з підстрахуванням валютним резервним фондом. Грошова реформа вимагає одночасного реформування діяння банківської, фінансової і кредитної систем. Держава має законодавче спрямувати їх діяльність на цілеспрямоване обслуговування створювальних ринкових реформ. На анархічному грошовому обігу і фіктивному банківському капіталі, при пануванні на внутрішньому ринку іноземних валют і товарів, міцної ринкової економіки ніяка влада не побудує.

Для того, щоб дійсно пожвавити підприємницьку діяльність, забезпечити процеси економічного оновлення і розширеного відтворення, недостатньо змінити лише форми власності і владні структури. Треба задіяти принципово новий регулюючий механізм усієї системи мотивації ринкових відносин, дійової конкуренції та широкого сприйняття товаровиробниками сучасних наукових і технологічних досягнень, стимулюючи водночас нові наукові відкриття в розширенні горизонту фундаментальних знань і прогресивного економічного розвитку. Це технологічна основа високого рівня конкурентоспроможності в сучасному світі, що бурхливо розвивається. Високорозвинута ринкова економіка має базуватися на твердій національній валюті. Тільки стабільні гроші, відбиваючи вартісні оцінки товарних ресурсів і послуг у ринковій кон'юнктурі розвитку підприємництва, продуктивної праці, інвестиційної та інноваційної діяльності, можуть надійно стимулювати економічне зростання, структурне і якісне оновлення у відтворювальних процесах.

Однак висока і стабільна купівельна спроможність паперових грошей, як відомо, аж ніяк не може базуватися лише на вартісному змісті високоякісного паперу з тими чи іншими художніми і захисними властивостями і якостями. Цінність і купівельна спроможність паперових грошей визначається реальним економічним і вартісним фундаментом, який вони відбивають, тобто вартістю товарних ресурсів, що виробляє країна і продає на внутрішньому й зовнішніх ринках. І це дає підстави для конвертації національних грошей і доходів у будь-яку іншу валюту. Колись таким товаром було виключно золото, тобто діяв єдиний золотий стандарт - вартість однієї унції золота. Грошова система базувалася на державному золотому запасі (потім до нього приєднали алмази, платину, діаманти, срібло та інші рідкісні речовини) навіть з випуском в обіг золотих монет. У сучасному світі паперові гроші безпосередньо не базуються на одному високоцінному товарі, хоча Для надійнішого страхування валютної стабільності держави прагнуть мати й зберігати коштовності, на які цінова кон'юнктура світового ринку, порівняно з іншими товарами, найбільш стабільна.

Гарантом грошової стабільності є тепер загальний рівень економічного розвитку країни та її конкурентоспроможність. Тому саме в цьому напрямі повинна здійснюватися економічна політика Держави - розвиток, якісна і структурна досконалість всього економічного організму. Емісія грошей, її обсяги і структура мають об'єктивні критерії оцінки і межі. Вихід за них викликає неминучі інфляційні явища. Чим більша маса паперових грошей в обігу по відношенню до товарної маси й інвестицій та нижча швидкість процесу їх обігу, тим, здебільшого, нижча купівельна спроможність і вартість діючої грошової одиниці. І, навпаки, чим менша відносна маса грошей в обігу, а швидкість його вища, тим більше ринкова кон'юнктура схиляється на користь споживачів, а грошова одиниця і вся валютно-фінансова система держави стають стабільнішими.

Балансова рівновага товарів і грошей в обігу, ринкового попиту і пропозиції, вартісно-натуральних структур створює оптимальну модель функціонування товарно-грошового кругообороту. Випуск в обіг додаткової маси купюр не повинен порушувати моделі оптимальної рівноваги.

Щоб подолати грошовий і фінансовий хаос, параліч взаємоплатежів, держава має на законодавчій основі поставити всю валютно-фінансову систему, дію банківських і фінансових структур в умови жорстокого регулювання і контролю. Без цього, подобається це комусь чи не подобається, не буде ні ефективної банківської системи, ні результативної діяльності фінансових органів, ні ефективних ринкових реформ. Ось як оцінюють роль регулювання і контролю американські вчені: "Сполучені Штати і дуже багато зарубіжних країн на гіркому досвіді переконалися, що децентралізація, нерегульована банківська система навряд чи здатні забезпечити пропозицію грошей, що найбільшою мірою сприяє добробуту економіки в цілому".

Далі, оцінюючи дискусію між прихильниками і противниками незалежності Федеральної резервної системи США, ці вчені стверджують, "що коли відповідальність за економічний добробут нації в кінцевому підсумку лягає на державні органи законодавчої і виконавчої влади, то ці органи повинні мати в руках усі політичні інструменти, за допомогою яких можна впливати на економіку". "Центральні банки американської капіталістичної економіки, -засвідчують автори, - перебувають у приватній власності, але управляються державою (підкреслено мною. - І. Л.). Власники не контролюють ні склад керівництва, ні політику центральних банків".

Крім 12 Центральних банків Федеральної резервної системи, в США налічується 13,8 тис. комерційних банків, з них 2/3 є приватними банками штатів, а решта - національні. Центральні банки приймають вклади приватних комерційних банків і ощадних установ та надають їм кредити. Тому їх називають "банками банкірів". З них 7-ми банкам Конгресом надано право емісії грошей і випуску їх в обіг. Кредитні ж банки, у свою чергу, виконують аналогічні функції щодо людей, тобто приймають від них вклади і надають їм кредити, збільшуючи кількість грошей в економічному обороті. У більшості інших країн функції резервної системи виконують Центральні банки, наприклад, Бундесбанк у Німеччині, Англійський банк у Великобританії тощо. Саме ці банки є досить жорсткими і послідовними провідниками державної грошової, банківської (процентної), фінансової політики, а звідси - й політики регулювання сукупного грошового обігу і доходів. Ці державні функції має виконувати і наш Національний банк.

У США Федеральна резервна система, зберігаючи внески банків і ощадних установ, що є стратегічним фінансовим резервом держави, управляє всім процесом обігу грошей і цінних паперів. Вона також чітко виконує надані їй контрольні функції. Але, крім неї, контроль за діяльністю своїх банків здійснюють владні органи штатів. Контролери за грошовим обігом інспектують усі національні банки. Нарешті, Федеральна корпорація по страхуванню депозитів має повноваження перевіряти всі банки, вклади яких вона страхує. Таким чином, незважаючи на величезний досвід (Закон про Федеральну резервну систему був прийнятий у 1913 р.), а також наукові знання про ефективне функціонування банківської системи, держава здійснює по суті потрійний громадський контроль за діяльністю банківської системи. І це не випадково, бо тут зосереджено ядро економічної міцності і стійкого прогресивного розвитку. З розвалу ж валютно-фінансової системи здебільшого починається розвал економіки держави.

Відомо, що паперові гроші, виступаючи борговими зобов'язаннями держави, комерційних банків і ощадних установ, виконують свої функції дійсних грошей доти, доки їх купівельна спроможність (вартість) відносно стабільна, доки чітко здійснюються фіскальна політика та ефективний контроль за пропозицією грошей. Державне й кредитне регулювання оптимальних співвідношень попиту і пропозицій грошей є найбільш складною проблемою державної грошової політики. Паперові гроші приймаються в обмін на товари і послуги лише тому, що, будучи у свою чергу витраченими, вони приносять споживачеві приблизно таку саму кількість інших товарів і послуг. Тому випуск в обіг додаткових грошей, тобто розширення грошових пропозицій без належного на те обгрунтування і контролю, загрожує втратою їх вартості та виконання ними всіх вирішальних функцій - міри вартості, загального еквівалента товарообороту і засобу заощадження. Це, власне, і призводить до фінансового і загальноекономічного хаосу.

Банківська і фінансова системи держави мають вміти високопрофесіонально регулювати процеси стабільного функціонування грошово-кредитної сфери, виключаючи диспропорції в співвідношеннях попиту і пропозиції грошей та цінних паперів на валютному ринку, а також у співвідношеннях руху товарних і грошових мас у сукупному товарно-грошовому обороті. Саме тут закладений темп швидкості грошового обігу і забезпечення високого рівня мотивації підприємництва і праці. Якщо банківсько-фінансова система не виконує цих вирішальних функцій своєї діяльності, незалежно від того, свідомо чи несвідомо, внаслідок незнання або невміння це робити, то державі неминуче постійно загрожуватиме небезпека економічного розвалу.

Невипадково, в усіх високорозвинутих країнах особливо ретельно підходять до добору і призначення Президентів банків і Міністрів фінансів як керівників ключових економічних органів і структур держави. Наприклад, у СІЛА Президент Федеральної резервної системи добирається серед видатних банкірів світу і призначається на термін до 14 років. Правління резервної системи працює в жорсткому режимі (як мені повідомили фахівці резервної системи, її правління проводить два засідання на тиждень) з розглядом мінливих процесів валютної стійкості не лише в цілому, а й по регіонах країни з прийняттям конкретних рішень щодо регулювання ринкового попиту і пропозиції доларів та цінних паперів, здійснення кредитної політики, контролю за загальногрошовим обігом, його швидкістю, зміною валютних курсів тощо. І це є запорукою певної валютно-фінансової стабільності і прогресивного розвитку економіки СІЛА, яка, незважаючи на песимістичні прогнозні оцінки деяких аналітиків, продовжує міцно утримувати світове лідерство.

Управління економічними реформами

Складні й суперечливі процеси ефективного ринкового реформування успішно проходять під впливом міцної державної влади та чітко діючої системи соціально-економічного управління (сучасного менеджменту). З боку держави це здійснюється на макрорівні методами правового регулювання і контролю діяльності банківсько-фінансової системи, грошового і кредитного обігу, структурних зрушень в економіці під впливом науково-технічного і суспільного прогресу, розробки й виконання тих або інших загальнодержавних програм, формування раціональних управлінських структур тощо. Держава створює також найсприятливіші економічні умови, надійну правову базу для розвитку підприємництва і ринкових відносин. З боку самого ринку на мікрорівні - його місткість, ступінь дефіцитності платоспроможного попиту, цінова кон'юнктура виступають важливим стимулюючим фактором розвитку власного товаровиробництва або заміни його більш вигідним імпортом. Але конкурентоспроможність виробництва, у свою чергу, визначає ступінь розвитку і використання сучасного менеджменту в системі господарювання, його технологічну й організаційну досконалість, рівень мотивації підприємництва і праці. Саме тут ринкова конкуренція активно впливає на формування доходності, прибутків та інвестиційних нагромаджень як основи економічного зростання, виробничого і ринкового оновлення, прискорення темпів загального прогресу.

Держава аж ніяк не може стояти осторонь управління соціально-економічними процесами, що бурхливо змінюються. Навпаки, вона повинна раціонально поєднувати, оптимально сполучати діяння централізовано і ринкове регулюючих механізмів Управління макро- і мікроекономічним розвитком. І це поєднання відіграє особливу роль у моделі перехідного періоду, коли Збуваються кардинальні соціально-економічні перетворення. Всі підойми економічного регулювання і контролю необхідно спрямувати на здійснення ефективних ринкових реформ. модернізацію діючих і створення нових конкурентоспроможних господарських структур, які б давали приріст ВВП, НД, а також прибутку - фондів нагромадження, споживання і резерву.

Вони і є реальним економічним джерелом підприємницької і трудової мотивації, розширеного відтворення під покриття мінливого ринкового попиту. Це забезпечує і відповідну стабільність створювальної діяльності, послідовного структурного і якісного оновлення виробництва, ринкової інфраструктури, всього економічного організму. Ніякі вільні ринки, ринкові кон'юнктури. шокова монетарна політика, самі по собі, без конкретних управлінських рішень і дій, організації відповідного інвестиційного процесу "знизу" і "зверху", не здатні забезпечувати прогресивні господарські перетворення.

Це відбувається в безпосередніх управлінських рішеннях і діях по реалізації науково обгрунтованих програм, конкретних проектів модернізації або створення нових об'єктів і виробничих систем з всебічними техніко-економічними обгрунтуваннями, а також у системі оперативного управління. Інженерний і економічний аспекти ринкових перетворень є в кінцевому підсумку вирішальними. А вони без сучасного моделювання, вибору оптимальних варіантів рішень, жорсткого менеджменту належного ефекту не дають. Використання новітніх методів і засобів управління не лише сприяє, а й практично забезпечує прискорення темпів переходу в нові, більш результативні соціально-економічні структури, тобто в нову якість прогресивного розвитку. Всі складові ринкових перетворень вимагають ретельних економічних обгрунтувань, що виключають, як уже зазначалося раніше, анархічний розвал діючих структур без випереджаючого формування і розвитку оновлених. Вони мають не тільки компенсувати втрати від вибуття з господарського обороту застарілих виробництв, а й давати приріст додаткового ефекту, ставати конкурентоспроможними на внутрішніх і зарубіжних ринках.

Це стосується, насамперед, вирішення проблем роздержавлення і приватизації господарських систем, розвитку ринкової інфраструктури, структурної переорієнтації всієї економіки України, включаючи конверсію ВПК, диверсифікацію капіталу в напрямі переходу від тоталітарної до соціальне орієнтованої ринкової структури товаровиробництва і розвитку сучасного ринку. Перебудова банківсько-фінансової системи також вимагає відповідних інвестиційних витрат на здійснення обгрунтованих проектів. Обмеженість внутрішніх нагромаджень можна і слід подолати шляхом економічного пожвавлення і зростання доходів у діючих та оновлюваних господарських і ринкових структурах, наведення належного державного порядку в надходженні бюджетних коштів, у цільовому направленні кредитних ресурсів у сфери ефективної інвестиційної та інноваційної діяльності.

Досвід останніх шести (1991-1996) років показує, що Україна має мізерні надходження інвестиційних капіталів іззовні. Як уже відзначалося, відплив ВКВ за кордон суттєво перевищував її приплив, що лише погіршувало економічне становище країни. Розраховувати всерйоз на це джерело інвестиційного забезпечення марно. Для масштабів економіки України, навіть якби обсяги щорічних інвестицій з-за кордону становили, скажімо, не 300-400 млн., а 2-3 млрд. дол., вони мало дали б для відчутного прискорення темпів структурного оновлення й економічного розвитку. За моїми оцінками, на це треба близько 100 млрд. дол. Ніхто нам таких грошей давати в кредит не збирається, а якби й давали, то це практично означало б повну залежність країни від іноземного капіталу. Саме тому політика Уряду зосереджується на пошуках і використанні власних інвестиційних можливостей, виборі пріоритетних сфер розвитку з швидкими темпами економічного обороту і приросту внутрішніх нагромаджень. На законодавчій основі слід було б нині направити на розвиток високоприбуткових і конкурентоспроможних виробництв, середнього і малого бізнесу Нагромадження нових підприємницьких структур, у тому числі і сфери так званої "тіньової економіки", де, за експертними оцінками, сконцентровано близько половини загальнодержавного грошового Обігу. І об'єктивно необхідно направляти тепер у розвиток енергетики, вирішальні галузі промисловості та агропромисловий ' Комплекс кредитні ресурси.

При цьому банківський капітал має функціонувати сугубо в інтересах стабілізації і розвитку національної економіки та соціального забезпечення гідного життя українського народу, а не ховатися в тіньовому обороті і закордонних банках, де він працює на економіку інших країн. Здійснення разом з грошовою реформою відповідної реформи банківсько-фінансової системи має відбуватися в напрямі вирішення головної проблеми - забезпечення її стабільного ринкового функціонування, чіткого контролю за грошово-кредитним обігом та емісією грошей і цінних паперів, органічної ув'язки їх обсягу з обсягом і рухом ВВП, товарів і послуг, не допускаючи руйнівної інфляції, падіння курсу національної грошової одиниці щодо іноземних конвертованих валют.

Треба виключити з безпосереднього товарно-грошового обороту на внутрішньому ринку іноземні валюти, ввести жорсткий порядок і контроль за забезпеченням своєчасних і точних взаєморозрахунків, банківського обслуговування клієнтів, ефективної процентної політики; кредитні ресурси слід направляти на розвиток найбільш важливих сфер створювальної діяльності, насамперед у високоприбуткові товаровиробництва. Водночас потребують точнішого і чіткішого визначення законодавством функції Національного банку щодо відносин його з комерційними банками, виконання контрольних функцій за їх діяльністю, процесами загальногрошового обігу, здійсненням антиінфляційної і курсової політики, формуванням і використанням резервних фондів стабілізації, емісією і введенням в обіг грошей та цінних паперів тощо.

Те саме стосується і необхідності точнішого законодавчого визначення функцій комерційних банків: з одного боку - відносин їх з Національним банком, а з другого - з багатомільйонними їх клієнтами: юридичними і фізичними особами, яких обслуговують комерційні банки. Мають бути виключені будь-які прояви суб'єктивізму і свавілля у цих відносинах. Банківська і фінансова системи - це найбільш розгалужені, життєво важливі й масові обслуговуючі сфери. Від ступеня їх активності, якості і точності роботи, культури обслуговування, відсутності кримінальних елементів і дій у банківсько-фінансових структурах, які під виглядом ринкових реформ прагнуть збагатитися за рахунок своїх клієнтів, залежить і рівень довіри народу не тільки до них, а й до державної влади взагалі.

Тому проблему законодавчого регулювання діяння банків, ощадних установ і фінансових органів та структур треба розв'язувати фундаментальне, підвищити їх правову відповідальність за подолання кризи платежів, формування і використання кредитних ресурсів, бюджетних коштів, оперативне обслуговування товаровиробників, а також жорсткий контроль за грошовим обігом, збереженням вартісного вмісту національної грошової одиниці та цінних паперів тощо. Якщо цього не буде зроблено, то провал ринкових реформ стане неминучим. За досвідом економічно розвинутих країн, наша банківська і фінансова системи мають бути введені у цивілізоване русло створювальної діяльності. Їх дії, безумовно, мають»бути підконтрольними державі, її законам та перебувати під пильним громадським контролем, як це робиться у цивілізованих країнах.

У кожній господарській системі, незалежно від форми власності і господарювання, має діяти сучасна система менеджменту. Потрібно цьому навчати професіональних менеджерів і фахівців. На законодавчій підставі має бути налагоджена в усіх господарських структурах, незалежно від форм власності, чітка система обліку і звітності як основа прийняття і здійснення вірних управлінських рішень, планування і прогнозування розвитку, повної та своєчасної сплати податків і платежів. Особливо гостро стоїть це питання у сферах діяння приватних і кооперативних форм, підприємств з обмеженою відповідальністю, де облік здебільшого або штучно заплутується або навіть зовсім не ведеться, щоб уникнути сплати податків. У податковій системі поки що немає певного досвіду, її працівники не навчилися своєчасно виявляти і карати порушників податкового законодавства. Внаслідок цього державний і місцеві бюджети рік у рік не одержують величезних сум грошових надходжень. Так звана ''тіньова економіка" взагалі не бере участі у формуванні доходів бюджету, що в правовій державі аж ніяк не можна вважати нормальним явищем.

Система управління в банківській і фінансовій сферах має свою специфіку. В економічно розвинутих країнах вона базується виключно на сучасних засобах швидкодіючих інформаційних систем з точним обліком, необхідним опрацюванням і своєчасною Передачею потрібної інформації за призначенням, обслуговуючи клієнтів з максимальною зручністю і мінімальною втратою часу. Ці системи мають діяти за комп'ютерними програмами з високим ступенем точності і оперативності. На жаль, більшість українських банків і фінансових структур працювати в такому режимі ще не навчилися та й не мають для цього потрібних методик технічного обладнання. Про це свідчать і гостра платіжна криза, і прояви фінансових махінацій, і несвоєчасність взаєморозрахунків з клієнтами, і навіть штучне створення безвихідних ситуацій, які взагалі заморожують активну економічну діяльність. Тому проблема реформування цих систем пов'язана з радикальною перебудовою управління й контролю, підготовки та перепідготовки банківських і фінансових фахівців, добору їх за критеріями вищих людських якостей. На це, безумовно, також потрібен час і відповідні витрати коштів банківсько-фінансових структур.

Що в сучасну епоху регулює ринок і що держава?

Ринок, безумовно, є могутнім засобом стимулювання розвитку товаровиробництва, науково-технічного і економічного прогресу. Він являє собою початкову і заключну фази відтворювального циклу, а також забезпечує загальний товарно-грошовий кругообіг. Без купівлі необхідних ресурсів для виробництва тих або інших товарів чи послуг ніякий виробничий процес не розпочинається, також як і без своєчасного продажу готової продукції з відновленням її вартості в грошовому виразі для купівлі нової порції ресурсів у черговий виробничий оборот або переходу в інші форми капіталотворення. Без ринкової стадії взагалі немислимі відтворювальні процеси. Але справа ними не обмежується. Ринок виступає могутнім каталізатором послідовних оновлюючих процесів. Ринкова конкуренція підштовхує підприємців розширяти і оновлювати товарний асортимент, створювати все більш гнучкі виробничі системи з пристосуванням їх до мінливого споживчого попиту.

Втрата платоспроможного ринку товарів і послуг будь-яких форм їх виробництва, якщо своєчасно не вживати заходів по відтворенню споживчої платоспроможності, підвищенню якості і здешевленню виробництва, то воно неминуче збанкрутує і загине. Більш знаючі і вмілі конкуренти виштовхують його з ринку. В цьому, власне, і полягає одна з найважливіших регулюючих функцій ринку. Друга його функція, пов'язана із стимулюванням темпів, обсягу і структури відтворення, його інтенсивності. Від того, наскільки кон'юнктура споживчого ринку дозволяє забезпечувати попит на приріст товару, швидкість і повноту відновлення його грошової вартості, залежить можливість розширеного, простого або навіть звуженого відтворення.

Якщо доходи від продажу товару повністю покривають сукупні витрати виробництва і обігу, сплату податків і платежів, повернення заборгованості (якщо вона була) та ще й приносять прибуток на приріст фондів нагромадження і споживання, товаровиробник має повну можливість за рахунок внутрішніх джерел здійснювати черговий процес відтворення з його структурним і якісним оновленням, або розпочинати інші напрямки капіталотворення. Інакше кажучи, якщо сприятлива кон'юнктура ринку забезпечує товаровиробникові доходи з прибутком, планомірність його економічного зростання гарантується. І чим вищий прибуток, тим результативніший бізнес і кращі можливості для підвищення темпів подальшого економічного розвитку. Це загальновідомо. Проте далеко не завжди відомо, якими методами, засобами і шляхами домагатися такої найбільш сприятливої ситуації.

Саме тут закладений секрет - мистецтво високоефективного господарювання, знання і вміння управляти і чітко організовувати відтворювальні процеси з послідовно удосконалюючою структурою, включаючи ринкову інфраструктуру. В основі бізнесового успіху лежить детальне вивчення за допомогою сучасних методів і засобів інформатики та обчислювальної техніки маркетингу - пошук найкращих варіантів використання внутрішніх і зовнішніх ринків купівлі за найнижчими цінами потрібних ресурсів і збуту за Найвищими цінами готових товарів, при одночасній мінімізації обігових витрат. Саме так на здоровому економічному грунті Досягається конкурентоздатність.

Це, зрозуміло, нічого спільного не має з кримінальною ринковою економікою і кримінальним бізнесом, які панують тепер у багатьох країнах з перехідною економікою. Збагатилися і збагачуються тут переважно ті соціальні прошарки, так званих "бізнесменів", які навчилися крадіжкам, хабарництву, протиправному захопленню і розподілу між собою багатства, що надбано суспільною працею попередніх поколінь, спекуляцією національними ресурсами, грішми і цінними паперами. До цих же операцій, під виглядом вільної торгівлі, приєдналася також значна кількість іноземних фірм, що за безцінь скуповують і вивозять за кордон найбільш цінну українську сировину. Зосередивши в своїх руках вагомі фінансові ресурси, вітчизняні "бізнесмени" аж ніяк не зацікавлені в розвитку національного товаровиробництва. Вони здебільшого не знають і не вміють професійно і на законних підставах розвивати великий бізнес.

Накопичені кримінальним шляхом кошти примножуються найбільш легким короткостроковим (спекулятивним) їх обігом, минаючи безпосередньо виробничу сферу, граючи на штучно здутих депозитних ставках комерційних банків та інших суто паперових операціях на ринку цінних паперів. Відповідно приростає і паперовий капітал з "повітря", без приросту в обороті внутрішнього ринку власних товарів і послуг. Одержані таким своєрідним засобом гроші конвертуються у ВКВ і відпливають за кордон для вкладів під досить низькі (але стабільні) проценти в банки інших країн. Таким чином національна валюта працює на економіку розвинених країн. Парадокс, але факт. Збідніла Україна, знаходячись в гострокризовому стані, виступає фінансовим донором економічно міцних держав. У той же час вона змушена наполегливо шукати іноземних інвесторів для піднесення своєї економіки.

На такі досить дивні і непередбачені парадокси ринкового регулювання наштовхнулася економіка країн у перехідному періоді. Для сучасної епохи характерними особливостями регулюючого механізму є прояви, поряд з ринковими, зовсім інших регуляторів, ніж це було за часів панування виключно вільної ринкової конкуренції з дією "невидимої руки". В умовах бурхливого науково-технічного прогресу, його активного впливу на відтворювальні процеси, їх інтенсивність і можливість точних прогнозних передбачень, швидкого реагування на розробку, прийняття і здійснення свідомих управлінських рішень держави з вибором найбільш ефективних варіантів, "невидимий" ринковий регулятор значною мірою втратив свою вирішальну роль.

Країни з високорозвиненою ринковою економікою накопичили величезний досвід формування і функціонування нової, більш складної і ефективної системи державного регулювання, використовуючи одночасно і трансформований ринковий механізм. Державна економічна політика базується на органічному поєднанні і оптимізації державних і ринкових регуляторів. При цьому капіталістичні країни з цього приводу багато чого запозичили з методів соціалістичного прогнозування і планування, вибору загальнодержавних макропріоритетів, концентрації ресурсів на вирішенні першочергових завдань, розробці на мікрорівні всебічно обгрунтованих бізнес-планів.

Зараз склалася і активно діє досить жорстка система державної політики регулювання банківсько-фінансової діяльності -емісії і обігу грошей, формування і використання державного бюджету, діяльності податкової, кредитної і страхової систем, активного впливу на курс грошей, цінних паперів, кредитного проценту, на кон'юнктуру ринкових цін, рух доходності товаровиробників і споживачів. По суті в багатьох країнах держава бере на себе регулюючу функцію складних соціальних процесів, впливу на рівень і якість життя різних соціальних груп населення. Для цього використовується політика регулювання зайнятості і заробітної плати, визначення рівнів пенсій, стипендій, різного роду адресних соціальних допомог малоімущим та неімущим громадянам.

Таким чином, державний вплив на соціально-економічний розвиток країн з сучасною ринковою економікою має вирішальне значення, а "невидимі" ринкові регулятори далекого минулого трансформувалися в якісно новий механізм свідомого сучасного управління - наукового менеджменту з використанням новітніх інформаційно-аналітичних і обчислювальних електронних систем, здатних передбачити кон'юнктуру ринків, упереджувати відповідні підприємницькі дії, синхронізуючи господарсько-обігові (ринкові) процеси в інтересах прогресивного (безкризового) економічного розвитку. І це аж ніяк не суперечить і не применшує, а навпаки, підвищує роль ринку і ринкових відносин, впливу його регулюючих функцій на прогресивні економічні зрушення в структурі і якості товаровиробництва і обігу. Він був, є і буде головним каталізатором не тільки макро- і мікроекономічного розвитку кожної країни, але й загальнолюдського прогресу.

Державне прогнозування і регулювання широко використовуються в економічно розвинених країнах світу, а також в країнах, що розвиваються. Створені великорозмірні моделі глобального економічного моделювання, що дозволяють опрацьовувати різні сценарії прогнозів, обираючи з них найкращі за критерієм прискорення науково-технічного і економічного прогресу при максимально ефективному використанні ресурсного потенціалу. Це дозволяє більш достовірно поглянути в майбутнє з позицій реальних розрахунків та експертних оцінок щодо соціально-економічних зрушень не тільки кількісних, але й якісних, включаючи трансформації суспільних державних устроїв, систем управління і регулювання інституціональних форм господарювання. структурних, демографічних, технологічних тенденцій тощо, під впливом новітніх наукових відкриттів і розробок, організаційно-технологічних досягнень, загального розвитку людського інтелект)'. Наприклад, оприлюднено таку довгострокову програму розвитку Японії з претензією на вихід в лідери світового економічного розвитку.

При цьому ніякого саморегулюючого ринкового хаосу в перспективі загальнолюдського прогресу не проглядається. Тільки чітка система управління і регулювання, активного державного впливу на трансформаційні процеси, структурні і якісні зрушення обіцяють реальні успіхи в прискоренні темпів прогресу. Це вже доведено і практичним досвідом економічного розвитку великого Китаю та ряду інших країн Тихоокеанського басейну. Виробництво і ринок розвиваються в органічному взаємозв'язку і взаємодії, вимагаючи відповідної синхронізації, фундаментальних наукових і проектно-конструкторських розробок, інвестицій в модернізацію діючих і створення якісно нових високоефективних систем майбутнього.

Цінова політика і закони ринкового середовища

Щоб достовірно визначати діагноз хворої економіки і підібрати ефективні ліки для неї, маємо зрозуміти, що криза здебільшого викликається складною сукупністю причин і дії факторів глобального і локального характеру. Вони мають корені історичні і політичні, внутрішні і зовнішні, економічні і соціальні. правові і організаційно-управлінські, технологічні і екологічні. Тільки врахування цих чинників, а також вивчення досвіду подолання кризових ситуацій, нагромадженого у світі, допомагає здійснювати необхідні структурні перетворення в економіці, виробляти ефективну економічну і соціальну політику.

Ціновий механізм відіграє одну з вирішальних функцій у відтворювальних процесах макро- і мікроекономічного рівнів, у досягненні ефективної структурної рівноваги і збалансованого споживчого ринку. Кон'юнктура ринку, ступінь його товарної насиченості і конкурентності, співвідношення попиту і пропозиції залежать, з одного боку, від рівня платоспроможності споживачів, а з другого - можливостей його товарного покриття за рахунок власного (внутрішнього) виробництва та імпорту, тобто ринкової конкуренції внутрішніх і зовнішніх товаровиробників і постачальників. Кожний з них, будучи одночасно і виробником, і споживачем, діє в ринковому середовищі з двох прямо протилежних позицій та інтересів. Як виробник і постачальник він прагне продавати власну продукцію або послуги дорожче, а як споживач необхідної йому продукції - купувати її дешевше. Протиріччя це розв'язується на ринку домовленістю між продавцем і покупцем.

Чим більший обсяг пропозицій, чим якісніші й дешевші товари або послуги, тим, за умов однакової платоспроможності, вищий на них попит і ширше коло споживачів може їх купувати, а загальна маса доходу виробників стає більшою, незважаючи на нижчі ціни. Сучасний високоосвічений підприємець (товаровиробник) прагне збільшувати свої прибутки не за рахунок штучного завищення цін на свою продукцію з обмеженим випуском, а, навпаки, за рахунок збільшення і здешевлення товарної маси, яка стає конкурентоспроможною на дедалі більших ринкових просторах і задовольняє дедалі більше коло споживачів.

Цінова політика державного впливу на ці процеси зводиться до того, щоб створювати належні економічні умови розвитку конкурентного підприємництва, зробивши невигідним для товаровиробників одержання надприбутків за рахунок роздування цін понад реальну вартість обмеженого монополістичним егоїзмом обсягу і асортименту товарів або послуг. Мінливий ринковий попит повинен задовольнятися шляхом забезпечення відповідної гнучкості виробництва, можливостей його переорієнтації в боротьбі за споживачів більш якісною і дешевою товарною масою. Виходячи саме з цього вирішального критерію оцінки конкурентоспроможності, кожний товаровиробник і продавець мають самі обирати необхідні засоби і дії щодо досягнення своєї мети. Одна справа коли вони йдуть шляхом використання тимчасової ринкової кон'юнктури, бурхливого зростання цін і темпів руйнівної інфляції, зовсім інша, коли по-справжньому нарощують і оновлюють виробничий потенціал, вивчають і прогнозують попит на внутрішньому і зовнішніх ринках і на цих підставах насичують їх місткість, забезпечуючи ринкову рівновагу на здоровій економічній основі.

За допомогою чіткого законодавства, що регулює зовнішньоекономічну і господарську діяльність, валютно-фінансових, податкових, кредитних, інвестиційно-структурних та інших важелів у сучасній ринковій економіці держава має величезні можливості впливу на процеси цінового регулювання і контролю за рухом рівнів та структури цін, за дією всього цінового механізму в напрямі досягнення еквівалентності товарно-грошового обміну і цінових паритетів. Нині в усіх високорозвинених країнах світу ціни тією чи іншою мірою перебувають під регулюючим впливом не тільки ринку, а й держави.

Лише через елементарну необізнаність або свідоме перекручення та ігнорування фактів у парламентських дискусіях і в деяких засобах масової інформації поширюються помилкові твердження і навіть вимоги негайно відлучити державу від макроекономічного регулювання взагалі і цінового, - зокрема. Всі ці функції ніби має виконувати виключно так званий "вільний ринок", який, до речі, панував у давню епоху зародження товарно-грошових відносин, коли економічний стан людства перебував на низькому ступені прогресу. Сучасний цивілізований ринок і рівень економічного розвитку нічого спільного з рівнем того часу не мають. І повертатися до цього було б безглуздо. Реформація передбачає перехід до сучасної ринкової економіки з усіма її складними регуляторами.

Без цього неможливо швидко подолати гостру валютно-фінансову і загальноекономічну кризу. За нормальних умов вихід з неї характеризується піднесенням трудової і ринкової активності, продуктивності праці та її оплати, збільшенням душових доходів і місткості ринку. В стадії економічного пожвавлення і зростання здебільшого досить ефективно проводяться і грошові реформи. Відповідно змінюється споживчий попит, підштовхуючи також зростання інвестиційної активності в розвитку товарного виробництва, структурного і якісного його оновлення, піднесення виробничої і ринкової інфраструктури. При цьому ціни стабілізуються, а у сферах з найбільш швидким обігом і оновленням - починають знижуватися. Ціновий механізм у такому варіанті виходу з кризи виступає свого роду каталізатором стабілізації всієї валютно-фінансової системи, подолання руйнівних інфляційних процесів.

Проте в Україні, на жаль, зовсім інші характер і циклічність перебігу кризи. В гострій кризі опинилися всі сфери людської діяльності - валютно-фінансова, виробнича і ринкова, соціальна і духовна. В період панування командно-адміністративної системи господарювання держава вольовим методом утримувала стабільними оптові і роздрібні ціни на промислові і сільськогосподарські товари, тарифи на послуги у державному і кооперативному секторах економіки. Водночас жорстко контролювалися рівні заробітної плати й інших особистих доходів населення. Централізована інвестиційна і соціальна політика будувалася на зосередженні переважної частини фондів нагромадження та фондів споживання у державному бюджеті та їх адміністративному розподілі під державний план розвитку народного господарства.

Все це породжувало прояви так званої "тіньової економіки", спекулятивні тенденції з неконтрольованим зростанням цін на "вільних" ринках. Проте державні ціни не виконували стимулюючих функцій. Вони час від часу переглядалися, переважно в напрямі їх підвищення, збуджуючи відповідні інфляційні хвилі. Грошова емісія виходила за межі справжньої потреби у грошовій масі для забезпечення нормального товаро-грошового обігу і плати за ресурси, що централізовано розподілялися. Інакше кажучи, подолати процеси інфляції жорстким адміністративним контролем в умовах постійних товарних дефіцитів не вдалося, хоча вони і утримувалися в межах помірної їх фази.

Останнім роком з низькоінфляційним порогом приросту національного продукту і доходу для України був 1989 рік. Процес падіння почався з 1990 року: валовий суспільний продукт скоротився на 2,4% і національний доход - па 3,6% порівняно з 1989 р., а у 1991 році - відповідно на 11,3 і 11,2% порівняно з 1990р. У наступні роки, внаслідок невдалої валютно-фінансової та економічної політики, процес падіння прискорився. Зокрема, в 1992р. валовий суспільний і внутрішній продукт скоротився ще на 14%, а вироблений національний доход - на 16% до рівня 1991р. В наступні роки економічна ситуація значно погіршилася, а інфляція вступила в найвищу фазу гіперінфляції та гіперстагфляції (1993-1995рр.).

Гостра економічна криза (1992-1997рр.) - далеко не раптове і не однозначне явище. Починаючи із зародку, кризові явища визрівали поступово до руйнівного вибуху, який розпочався з моменту, коли держава по суті припинила належне регулювання і контроль за дією цінового, валютно-фінансового і кредитного механізмів, з одного боку, і процесами грошової емісії і грошового обігу - з другого.

Процеси галопуючого зростання цін швидко перейшли у стадію неконтрольованої гіперінфляції, супроводжуючись паралічем і руйнацією економіки. Виникла загальна криза неплатоспроможності, посилилися товарний і бюджетний дефіцити, дефіцит платіжного балансу з одночасним падінням валового національного продукту і доходу, життєвого рівня дедалі ширшого кола соціальних верств населення. При роздутих цінах душові доходи пенсіонерів і низькооплачуваних верств населення не дають їм змоги купувати навіть мінімальніший набір "споживчого кошика", в якому затрати на харчування доходять до 90%. Інфляція проявляється також у бурхливому знеціненні поточних витрат та інвестицій, деформації загального грошового обігу та періодичних емісійних вибухах.

Ми не розглядаємо тут неокласичну теорію "граничної корисності", а також "додаткової вигоди виробників і споживачів" у різних варіантах мінливих змін виробничої і ринкової ситуації. Це -тема спеціального дослідження і висвітлення, стосовно до перехідного періоду. Для умов країн з високорозвиненою ринковою економікою теорія "граничної корисності" розроблена досить фундаментальне. Вважається доведеним, що із зростанням рівня споживання гранична корисність зменшується, тобто кожна додаткова одиниця приросту цього показника приносить менше задоволення, ніж попередня, і зрештою може бути зведена до нуля і навіть від'ємної величини, коли досягається повна насиченість високорозвиненої споживчої потреби. У зв'язку з цим ціни можуть відповідно знижуватись, виходячи із закономірності формування доходів споживачів, руху ринкових попиту і пропозицій, що визначають цінову кон'юнктуру. Побудова моделей оптимальних співвідношень між попитом і пропозицією дає можливість прогнозувати кон'юнктурні зміни і шукати відповідні регулюючі механізми досягнення цінової рівноваги.

Введення інфляційної політики

1991 рік став в Україні роком початку прискореного загальноекономічного спаду. За цих умов її Уряд, який очолював тоді В. Фокін, не знайшов нічого кращого, як ввести, слідом за Урядом Росії і на досить жорсткі вимоги Міжнародного валютного фонду, інфляційну політику типу "шокової терапії". При цьому були проігноровані дані про те, що така політика вже була в інших країнах і не виправдала себе. В умовах державного монополізму, гострих товарних дефіцитів під виглядом ринкової лібералізації ціни були роздуті державними і комерційними монополістами в десятки і сотні разів. Урядові прогнози, що ціни до кінця 1992р. підвищаться максимум в 3-4 рази і що інфляція не вийде з-під державного контролю, виявилися помилковими. Особливо швидкими темпами підскочили і продовжували зростати оптові ціни промисловості, які істотно випереджали зростання роздрібних цін, що в більшій мірі відбивають вільну ринкову кон'юнктуру.

Це явище перетворилося в могутній каталізатор руйнівної інфляції, спаду виробництва, загального зростання виробничих витрат і собівартості товарної продукції, підштовхуючи виробників до чергового підвищення цін. З початку 1993р. почався черговий виток цінового вибуху, який доповнився новим витком у другому півріччі. З вересня 1993р. ціни знову зростали досить високими темпами, а після грудневого їх вибуху, на початку 1994 року, вони Продовжували зростати. Національний банк був змушений, незважаючи на запевнення не припускати далі емісії, продовжувати випускати в обіг додаткові партії грошей, розкручуючи інфляційну спіраль в інтересах певних кіл, що наживали на цьому величезний грошовий капітал.

До того ж середні ціни, зведені по всій номенклатурі товарів. за повідомленням самих виробників, далеко не точно відбивають реальний стан справ. Темпи зростання цін в статзвітності переважно штучно занижуються, в тому числі і під виглядом збереження підприємцями комерційної таємниці. Особливо швидкими темпами зростали ціни на енергоносії, сировинні ресурси, товари хімічної промисловості, чорної металургії тощо, а в роздрібному обігу - на продукти харчування, вартість яких протягом багатьох десятиріч штучно занижувалась за рахунок дотування з держбюджету.

Загострення продовольчої проблеми створює реальну небезпеку для нормального життя людей і посилює демографічну кризу. Підривається генофонд нації. Оскільки роздрібні ціни в Україні раніше ніколи не зростали такими темпами, це викликало справжній шок у основної маси населення. Люди не розуміли мети такої економічної політики, яка, до речі, дискредитувала процес реформації економіки у ринковому напрямі. Ринкова економіка сприймалася людьми, що потрапили у скрутне становище, не як засіб і шлях економічного і соціального оновлення, а як політика. спрямована на їх зубожіння.

Випереджаюче зростання оптових цін та інфляції в оптовому обігу руйнує безпосередньо виробничу сферу, гальмуючи або навіть припиняючи інвестиційні та інноваційні процеси, процеси економічної стабілізації, пожвавлення і розвитку. Водночас інфляційне зростання роздрібних цін руйнує соціальну сферу. пригнічує економічну зацікавленість людей в активній підприємницькій і трудовій діяльності, тобто діє в тому ж негативному напрямку. Все це зумовило неплатоспроможність більшості юридичних і фізичних осіб, незважаючи на безперервне накачування грошового обігу дедалі більшою масою паперових грошей. Взаємонеплатежі між підприємствами вже на кінець 1992 р. досягли в Україні 400 млрд. крб. (в Росії - 4 трлн. руб.). За оцінкою Європейського банку реконструкції і розвитку, неплатежі в Україні за 9 місяців 1992 р. становили 40% всього валового внутрішнього продукту країни. У 1993 р. обсяги неплатежів продовжували зростати, викликаючи різке скорочення і навіть припинення товарного виробництва в багатьох підприємствах. Політика штучного підстьобування зростання цін і грошової емісії в умовах скорочення товарного виробництва є однією з головних причин гіперінфляції в Україні.

Повільне застосування сучасних методів і засобів діяльності банківської і фінансової систем держави, втрата ними важливих контрольних функцій, у свою чергу, призвели до масового перекачування посередницько-спекулятивними структурами безнаявного грошового обігу в наявний, що викликало величезний додатковий попит на готівку. Якщо в країнах з більш-менш стабільною конвертованою валютою проявляється тенденція до послідовного скорочення частки наявних грошей в обігу і збільшення частки ненаявного (чекові, прямі банківські розрахунки, електронні картки тощо), то в Україні, Росії та інших країнах СНД, навпаки, вибухово зростала в цей час маса і питома вага готівки в обігу. Вона значною мірою осідала у мафіозно-спекулятивних і комерційно-банківських структурах. За оцінками окремих експертів, ці структури зосереджували у себе понад половину величезного інфляційного грошового обігу. Це порушило нормальний обіговий процес через банківську систему, створило умови для несплати державних податків, у результаті чого скорочувалися надходження коштів до державного і місцевих бюджетів.

На жаль, фінансовий капітал і сьогодні як слід не інвестується у більш копітку і не привабливу в умовах інфляції виробничу сферу. Багаторазово обертаючись у спекулятивному або банківсько-комерційному обігу, він приносить його власникам великі грошові прибутки, що конвертуються у долари або іншу стабільну валюту. Але це не стабілізує економічну ситуацію. Створені недосконалим законодавством сприятливі можливості для непродуктивної наживи окремих комерційних банків і спекулятивно-посередницьких структур дозволяють зосереджувати їх економічні інтереси і активність не на подоланні, а на збереженні кризових явищ, бо саме вони приносять їм надприбутки.

Тим більше, що держава протягом 1992-1995 рр. покривала Зростаючий грошовий дефіцит найпростішим шляхом -Друкуванням відповідної маси грошей. Вони були спрямовані на покриття готівкового попиту, бюджетні дотації, кредитування виробників і споживачів, включаючи і явних банкрутів. Грошова емісія, так само як і ціни, швидко вийшла з-під належного державного і банківського контролю. Так елементарно примітивно була заведена зловісна інфляційна спіраль "ціни-прибутки", розкрутка якої призвела до паралічу валютно-фінансової і кредитної системи.

Почався рух усієї соціально-економічної сфери у прямо протилежному напрямі - від сучасної ринкової економіки. В економічних взаємозв'язках стали переважати, а подекуди і зараз переважають нееквівалентні товарно-грошові відносини, що базуються не на вартісному фундаменті і реальних співвідношеннях попиту і пропозицій на ринку, а як вже вказувалося раніше, на натуральних відносинах, так званих бартерних угодах, безпосередніх обмінах "річ на річ" тощо.

Зараз є всі підстави констатувати, що жодної економічної і соціальної проблеми інфляційна політика уряду України не розв'язала. Його надії на те, що зростаюча грошова маса в обігу сама по собі каталізує розвиток підприємництва, зацікавить працівників і спонукає їх активізувати господарську діяльність, краще працювати, "заробляти більше грошей", щоб надолужувати темпи зростання цін і тим самим підвищувати рівень свого життя, виявилися марними. Більше того, фактичні наслідки є прямо протилежними. Бурхливо знецінюючись, гроші не могли виконувати властиві їм ринкові функції, передусім, стимулюючу. З'їдаючи фонди нагромадження і споживання, гіперінфляція загальмувала підприємницьку і трудову активність. Працювати з високою продуктивністю, шукати і застосовувати нові методи і сучасні засоби праці, новації у конкурентній боротьбі за клаптики порожніх карбованців, що не мали належної купівельної спроможності, мало хто хотів. Авторитет інфляційних грошей серед широких кіл населення падає прямо пропорційно темпам зниження їх реальної вартості. В той же час без високорозвинутого товарного виробництва, конкурентоспроможного на внутрішньому і зовнішньому ринках, без приросту маси і якості товарів та послуг продукування дедалі більшої маси грошей і насичення ними грошового обігу призводить до такої парадоксальної ситуації, коли більшість народу країни перетворюється в мільйонерів-жебраків. Історії такі факти добре відомі.

Втративши контроль за емісією грошей, рухом витрат і цін, грошового обігу і кредитних ресурсів, фондів нагромадження і споживання, облікових ставок і процентів плати за кредит з боку комерційних банків, попередні уряди так і не знайшли надійних механізмів стримуючого впливу на інфляційні процеси, не змогли зупинити їх або хоча б погасити їхню руйнівну дію. На словах проголошувалась необхідність здійснення антиінфляційної політики, насправді ж продовжувалася політика грошової інтервенції й девальвації карбованця при різкому спаді виробництва і загостренні дефіцитів. Саме це й підштовхує цінові та інфляційні вибухи, падіння вартості карбованця та його курсу щодо інших валют до катастрофічне низького рівня. У 1992 р. випуск грошової маси (готівки) в обіг збільшився у 79 разів порівняно з 1991 р. В 1993-1994 рр. він різко збільшився. В 1995 р. і до вересня 1996 р. темпи емісії значно скоротилися, підготувавши грунт для здійснення грошової реформи.

Після її проведення - обміну 100000 крб. на 1 гривню, - маса грошей в обігу була відповідно стиснена, але проблему гострої платіжної кризи це аж ніяк не розв'язало. Навпаки, штучно створено ще гостріший дефіцит грошей в обігу, в тому числі за рахунок несвоєчасної виплати коштів на заробітну плату та на соціальні витрати. Крім того, збільшується обіг грошей в тіньовому секторі, минаючи банки. До того ж, національна валюта масово конвертується в американські долари, які вивозяться за кордон. Надходження податків в бюджет має тенденцію до скорочення. Платоспроможність основної маси споживачів і внутрішнього ринку штучно заморожена. Все це знову повертає Україну в несприятливу фінансову ситуацію, паралізуючи стимули і можливості економічного пожвавлення, оновлення і зростання. Загострення кризи платежів викликає також соціальне напруження в суспільстві.

Ціновий вибух і його наслідки

Середньорічні темпи руйнівної інфляції' в період найбільш бурхливих цінових вибухів вимірювалися в разах, доходячи до сотні і навіть тисячі разів. Максимальний інфляційний сплеск припав на 1992-1993 рр. (табл. З, рис. 3). Випереджаючими темпами зростали оптові ціни промисловості, які активно підштовхували цей процес по всіх інших виробничих і обслуговуючих галузях, охоплюючи всі сфери людської діяльності.

По всій промисловості оптові ціни в 1992 р. підскочили в 42, а в 1993 р. - в 98 разів, в т. ч. в паливній промисловості - відповідно в 237 і 52 рази, електроенергетиці - в 52 і 95 разів, хімічній промисловості - в 72 і 64 рази, машинобудуванні - в 32 і 74 рази, промисловості будівельних матеріалів - в 44 і 98 разів, легкій промисловості - в 20 і 80 разів, харчосмаковій - в 30 і 117 разів, м'ясній - в 11 і 245 разів, рибній - в 31 і 153 рази, а в маслопереробній і молочній промисловості - в 16 і 238 разів. У цілому за п'ять років промислові ціни підскочили в 252,4 тис. разів (в тому числі ціни на електроенергію в 333,4 тис. разів) , що значно випереджало темп інфляції в інших сферах, за винятком індексу цін на житлово-комунальні послуги.

Таблиця 3. Індекси цін в основних галузях економіки перехідного періоду в Україні* (до грудня попереднього року; разів)

Види цін	1991	1992	1993	1994	1995	В цілому за п’ять років (тис. разів)
Споживчі ціни на товари і послуги	3,9	21,0	102,6	5,0	2,8	117,6
в тому числі — на продовольчі товари	4,3	17,9	121,8	4,7	2,5	110,2
Ціни промислової продукції	2,6	42,3	97,7	8,7	2,7*	252,4
в тому числі
електроенергетики	2,7	52	95	10,0	2,5	333,4
чорної металургії	3,0	55	56	14	2,3	297,5
Ціни реалізації сільгосппродукції заготувачам (до середніх цін попереднього року)	1,8	19,3	40,6	6,0	4,2	35,5
Ціни капіталовкладень (до середніх цін попереднього року)	…	27,6	37,8	10,2	6,2	66,0
Ціни на побутові послуги	…	23,5	112,8	6,8	3,1	55,9
Тарифи пасажирського транспорту	…	8,8	37,2	6,9	4,2	9,5
Ціни на послуги зв’язку	…	10,9	84,5	9,3	8,0	68,5
Ціни на житлово-комунальні послуги	…	14,5	291,0	8,5	9,1	326,4
Ціни на послуги охорони здоров’я	…	20,3	152,6	14,6	4,5	203,5

* Джерело: Статистичний щорічник України, 1995. Київ.: "Техніка”, 1996. С. 133,136

Примітка: За моїми підрахунками цей показник у 1995р. занижено в 2,2 рази.

Рис. 3. Індекси цін в основних галузях економіки перехідного періоду в Україні (до грудня попереднього року; разів)

Такого інфляційного вибуху в промисловості мабуть не знала жодна країна світу. Рівень споживчих цін також у ці роки підскочив у 21 і 103 рази. Досить швидкими темпами дорожчали послуги. Бурхлива лібералізація підірвала діяльність господарських структур. Більш ніж наполовину скорочено виробництво товарів і послуг. Катастрофічне впав рівень реальної доходності господарювання, нагромадження і споживання, що, власне, і є однією з основних причин економічної трагедії, якої країна не може позбавитися і на сьогоднішній день (кінець першого півріччя 1997 р.).

Як свідчать аналіз і розрахунки, відсутні надійні фінансові джерела для суттєвого економічного піднесення і на наступні п'ять років, якщо не відбудуться зміни в банківсько-фінансовій політиці і повороту грошового капіталу обличчям до розвитку національного товаровиробництва.

Таблиця 4. Індекс споживчих цін (інфляції по місяцях 1994-1995 рр. в % до грудня попереднього року)

Місяці	Всі товари і послуги		В тому числі
			Продовольчі товари		Непродоволь­чі товари		Платні послуги
	1994	1995	1994	1995	1994	1995	1994	1995
Січень	119,2	121,2	112,6	123,2	123,7	118.8	138,5	121,0
Лютий	134,2	143,1	120,9	137,9	142,6	131,0	183,4	205,7
Березень	141,9	159,5	125,0	151,6	152,2	143,7	205,2	244,0
Квітень	150,4	168,7	129,4	158,9	162,2	150,8	235,4	268,8
Травень	158,2	176,5	138,1	166,2	168,6	155,6	245,0	287,9
Червень	164,4	184,9	141,8	167,9	175,3	160,9	265,8	336,6
Липень	167,8	194,6	139,5	167,7	181,3	166.7	296,7	402,2
Серпень	172,2	203,5	141,9	174,9	188,1	177,5	301,7	415,9
Вересень	184,8	232,4	151,4	194,7	203,6	192,4	319,5	518,2
Жовтень	226,5	253,5	178,1	218.1	235,6	203,6	534,2	549,8
Листопад	390,3	269,3	375,9	235,3	354,1	213,2	720,7	572,4
Грудень	501,1	281,7	473.2	250,1	473,1	220,1	881,4	584,4

Аналіз помісячних інфляційних змін у 1994-1995 рр. (табл. 4, рис. 4) свідчить про те, що хоча середньорічні темпи інфляції в цей час поступово уповільнювалися, проте тенденція до її зростання з січня по грудень трималася досить стійко. З одного боку, продовжувалася аритмія внутрішнього товаровиробництва, тобто не досягнуто помісячної стабільності випуску і продажу товарів і не узгоджено співвідношення експорту і імпорту з стабілізацією внутрішнього ринку, а з другого, - інфляційний процес, незважаючи на неодноразові політичні заяви Національного банку про те, що йому вдалося побороти інфляцію (на підставі штучного вирівнювання курсу обміну гривень на долари), продовжувався, причому у фазі інфляційної спіралі, далекої від оптимально припустимого нормативу при дефіциті валютного резерву. Це постійно загрожує суспільству тим, що процес може швидко вийти з-під контролю і ввійти знову в фазу бурхливої інфляції. Інакше кажучи, економіка України поки що продовжує перебувати в стані структурної, ресурсної, ринкової і валютно-фінансової нерівноваги. Це стримує ефективну трансформацію, з створенням якісно нових конкурентоздатних виробництв.

В умовах неритмічної роботи виробничих і ринкових сфер, під кінець року здебільшого змінюється ринкова кон'юнктура. Товарні пропозиції в більшій мірі перевищують платоспроможний попит, викликаючи неминуче підвищення індексу інфляції. В четвертому кварталі 1994 і 1995рр. це було характерним явищем майже по всіх групах споживчих товарів, особливо по платних послугах. Подолати гостру економічну кризу і досягти стадії економічного зростання в умовах нестабільності і диспропорцій досить важко. Якщо фінансові потоки не співпадають з уречевленими, викликаючи прояви економічного хаосу, обмеженості або навіть відсутності внутрішніх нагромаджень і фондів споживання, про стабільний розвиток економіки можна лише безпідставно мріяти. Дії об'єктивних економічних законів відтворення залишаються однаковими за будь-яких суспільних устроїв. Практичним досвідом доведено, що сучасні ринкові трансформації вимагають посилення на цей процес Державного впливу, регулювання відтворювальних процесів, що аж ніяк не виключає, а навпаки, посилює каталізуючі дії ринкових регуляторів на активізацію підприємництва (бізнесу) у високорозвиненому конкурентному середовищі. Саме тут закладені суперечності в пошуках оптимальних співвідношень державних і ринкових регуляторів в єдиному механізмі моделювання управлінських рішень за оціночними критеріями темпів прогресивного розвитку - економічного оновлення і зростання. В умовах гіперінфляційного шоку відбувається нерівномірний, підчас і прямо протилежний рух індексів інфляції і реальної заробітної плати. З бурхливим зростанням споживчих цін, індексація заробітної плати та інших видів душових доходів, як правило, відстає від темпів інфляції. Вона взагалі відповідно з'їдає фонди нагромадження і споживання, блокуючи відтворення, і знижує рівень життя основної маси населення. Звідси падають стимули до високопродуктивної праці і результативного господарювання. Масово зупиняється робота підприємств і закриваються робочі місця в застарілих господарських структурах. Зростає безробіття з усіма негативними його наслідками. Інакше кажучи, це ще раз яскраво підтверджує незаперечний факт, наскільки ціновий механізм може виконувати функції могутнього регулюючого фактора як піднесення, так і руйнування економічного організму.

Рис. 4. Індекс споживчих цін (інфляції по місяцях 1994-1995 рр. в % до грудня попереднього року)

Внаслідок цінової анархії ще більше деформується структура промислового виробництва, виробничої і соціальної інфраструктури. Темпи спаду виробництва товарів народного споживання (галузі групи "Б"), що працює безпосередньо на споживчий ринок, випереджають темпи падіння базових галузей (група "А"). Інфляційні процеси загальмували структурну і якісну трансформацію народного господарства, зокрема конверсію військово-промислового комплексу, диверсифікацію капіталу. Урядові прогнози щодо інфляційного зростання споживчих цін виявляються, як правило, заниженими, бо держава майже не має вагомого впливу на цінову кон'юнктуру ринків. Вартість споживчого кошика продовжує зростати в умовах відставання темпів компенсацій у зміні рівнів заробітної плати і подушних доходів населення. Зокрема, наприклад, компенсації чергового (грудневого 1993 р.) витка цін підвищенням втроє заробітної плати, а також перегляди розмірів пенсій, стипендій тощо не компенсували навіть розрахункового цінового зростання, бо вже в жовтні середні роздрібні ціни досягли саме такої висоти, а чергове їх підвищення залишилося взагалі без компенсації.

Але ж при такому величезному ціновому компенсаційному стрибку при спаді виробництва потрібна відповідна маса готівки. Дещо пом'якшити ситуацію можна було б за рахунок прискорення її обігу, але ж він залишався досить повільним і до того ж час від часу "заморожувався" економічно не виправданими урядовими заходами. Тому наявною масою грошей в обігу, незважаючи на її величезний обсяг, справа не обходилася. Неминуча була або чергова емісія карбованців, або конфіскаційна грошова реформа. Без відповідних товарних і валютних резервів Уряд побоювався негайно здійснювати грошову реформу, яка відбулася лише через два з половиною роки пізніше. Потрібна була стратегія комплексного реформування економіки і антиінфляційної політики, включаючи механізм активного цінового регулювання, без чого сама лише грошова реформа не забезпечує фінансово-кредитної стабілізації.

Вплив держави на рух цін

Сьогодні головне завдання цінового регулювання - зупинити спад виробництва, випереджаюче зростання виробничих витрат і оптових цін, починаючи з енергетичних і мінерально-сировинних ресурсів, які, наче за ланцюговою реакцією, поширюють процес подорожчання по всіх наступних ланцюгах і сферах виробництва, обігу і споживання. А це утруднює досягнення рівноваги всієї цінової системи і товарно-грошового обігу. Тим більше, що ціни, внаслідок їх лібералізації і здійснення політики "шокової терапії", повністю вийшли з-під державного контролю і загнати їх знову в систему адміністративного державного планування - справа безнадійна.

Треба вдаватися до якісно нових ринкових регуляторів: з одного боку, обмежувати рівень монопольних цін, а з другого, -вводити систему жорстко контрольованих податків, які б робили невигідними для виробників і постачальників, для сфери торгівлі нарощування прибутків за рахунок штучного завищення цін на свої товари або послуги понад реальну їх вартість і, навпаки, Стимулювали б підвищення підприємницьких доходів за рахунок збільшення товарної маси, її асортименту та якості. Одночасно з лібералізацією зовнішньої торгівлі і руху капіталів, безумовно, слід ввести стабільне і чітке законодавче регулювання експортно-імпортних операцій, яке б гарантувало забезпечення економічних інтересів держави, задоволення внутрішнього ринкового попиту в умовах збалансованості експорту-імпорту, цінових паритетів і виключало б кризу загального платіжного балансу.

Указ Президента України від 3 листопада 1993 р. "Про заходи щодо стримування темпів зростання цін" став важливим кроком у боротьбі з гіперінфляційним зростанням цін. Підприємства і організації всіх форм власності могли, за Указом, змінювати оптові ціни (тарифи) на продукцію (товари, послуги) тільки у разі зростання виробничих витрат, яке не залежить від їх господарської діяльності. При встановленні нових оптових цін і тарифів на суму збільшення витрат нараховується рентабельність з коефіцієнтом 0,5 від досягнутого рівня рентабельності даної продукції, крім тих випадків, коли досягнутий рівень рентабельності не перевищує 10%. При цьому загальний рівень рентабельності обмежувався 45% до собівартості. Обмежувалися і розміри націнок на торговельну і постачальницько-збутову діяльність. З цього порядку виключалися сфери будівництва, сільського господарства, науки і наукового обслуговування, банківської діяльності та страхування. На них вводилися Кабінетом Міністрів особливі умови обмежень підвищення цін.

Проте механізму реалізації дії цього Указу практично не було і він майже не спрацював на отримання цінового зростання. Щоб створити належний механізм цінового регулювання, необхідно:

по-перше, законодавче ввести, незалежно від форм власності і господарювання, точний облік виробничих і обігових витрат, собівартості і рентабельності виробництва та збуту товарів і послуг, з виділенням витрат від зростання цін, які не залежать від господаря. Зробити це без скасування ряду раніше прийнятих законодавчих актів про невтручання держави в підприємницьку діяльність, комерційну таємницю тощо у приватних, кооперативних і спекулятивно-посередницьких структурах неможливо;

по-друге, ввести жорсткі економічні і юридичні санкції, включаючи судову відповідальність за порушення Закону, перекручення калькуляції, обліку і звітності заради того, щоб обійти його вимоги;

по-третє, мати необхідний контрольний апарат (пам'ятаючи, втім, що він може стати додатковим джерелом поширення корупції і тоді не принесе економічного ефекту).

Це тягне за собою і необхідність законодавчого введення регулювання рівнів заробітної плати та інших вирішальних статей господарських витрат, без чого їх отримання від інфляційного зростання не відбудеться. Та й сам порядок формування рівнів цін залежно від співвідношень ринкових попиту і пропозиції несумісний з директивним їх формуванням. Тому покладати великі надії на вагоме стримування інфляційних хвиль в результаті дії відповідних законодавчих актів не доводиться.

Шаблонне обмеження 45% рентабельності підприємств різних галузей промисловості в умовах інфляційного тиску виключає господарську маневреність, спрямовану на досягнення розширеного відтворення, структурне і якісне оновлення виробництва, перетворення його в конкурентоспроможне.

Протидіяти одержанню підприємствами-монополістами надприбутків, як уже було сказано, можна за допомогою прогресивного їх оподаткування, що досить широко застосовується в багатьох країнах світу. Виправдовує себе адміністративне обмеження верхньої межі цін на монопольні товари або послуги, але робити це треба на міцній законодавчій основі.

Не виключається і пряме державне встановлення рівнів цін на ті чи інші товари або послуги, які мають вирішальне значення для життя суспільства. Так, у країнах Європейського співтовариства і США встановлюється рівень фермерських цін, щоб підтримувати на стабільному рівні доходи фермерів. Японський уряд жорстко регулює ціни на рис. Економічно розвинені держави аж ніяк не усуваються від цінового регулювання і в багатьох інших сферах діяльності, і це допомагає не припускати інфляційних вибухів.

Отримання зростання роздрібних цін потребує контролю за цінами оптовими, за транспортними і торговельними націнками, податками на додану вартість. Щоб реально стримати їх зростання, треба мати високий ступінь ринкової конкуренції, яка диктує кожному підприємцю необхідність господарювати з мінімальними витратами. Податок на додану вартість та торговельну націнку треба було б визначати не у відсотках від ціни, а у фіксованому розмірі на одиницю товару, що певною мірою стабілізує цінові збудження.

Проте слід пам'ятати, що суто адміністративне регулювання цін та їх складових частин само по собі не спроможне протидіяти їх зростанню тому, що неможливо проконтролювати калькуляцію по всій величезній номенклатурі товарів і послуг. Про це свідчить досвід планування адміністративної економіки, коли при досить розгалуженій системі органів ціноутворення вдавалося періодично проводити лише вибіркові перевірки, які не могли перешкодити зростанню цін в його різноманітних формах. Інакше кажучи, зростання цін не можна перебороти лише адміністративними заходами, тим більше в умовах активної дії таких інфляційних факторів, як незбалансованість товарних ринків з перевищенням попиту над пропозицією по багатьох видах продукції, монополізм > сферах виробництва та обігу, зростаючі дефіцити державного бюджету і платіжного балансу, штучно занижений валютний курс тощо.

Радикальним і, можливо, неминучим тимчасовим засобом призупинення зростання цін і передумовою для подолання вищеназваних факторів в умовах інфляції і надзвичайного загострення економічної ситуації, на наш погляд, може стати заморожування цін і зарплати (разом із встановленням обгрунтованого валютного курсу і процентної ставки) на період як мінімум кілька місяців. Цей захід неодноразово і часто успішно використовувався у світовій практиці, щоб збити хвилю бурхливої інфляції, уникнути загрозливого падіння виробництва та істотного зростання безробіття, а також для проведення найнагальніших структурних змін. До нього вдавалися, зокрема, в середині 80-х років у Болівії, Ізраїлі, Аргентині тощо.

На Україні цей захід, можливо доведеться ще використовувати у наступні роки, виходячи з кон'юнктури світових цін на енергоносії та інші матеріальні ресурси, які відіграють істотну роль у формуванні витрат вітчизняного виробництва. Цьому повинна передувати підготовча робота, спрямована на упорядкування системи заробітної плати, матеріальних і фінансових затрат, на розробку відповідних нормативних документів і законодавчих актів. Не виключається і доцільність введення надзвичайного економічного стану в країні, якщо не пощастить нормальним шляхом подолати загострення кризи і подальшого спаду.

Економічними дослідженнями і практичним досвідом багатьох країн світу доведено, що інфляція темпами 3-4% на рік здебільшого використовується як своєрідний каталізатор додаткового стимулювання економічного зростання. Вихід за ці межі навіть до 7-8% загрожує втратою контролю над розкручуванням інфляційної спіралі, перетворенням її на дестимулюючий і дестабілізуючий фактори. І коли зараз українське суспільство дехто прагне переконати, що величезним досягненням нашої банківсько-фінансової політики є зниження темпів інфляції до 3-4% па місяць, то це означає продовження інфляційної політики тільки помірними темпами.

Проте така політика ще не приносить дійсної грошово-фінансової та кредитної стабілізації, бо тяжіє до фази більш бурхливого інфляційного процесу. Тому антиінфляційно-створювальний напрямок державної економічної політики (стратегії) буде для України головним - як мінімум на ближчі 10 років наступного XXI сторіччя. Ніяке "економічне чудо" не відбудеться, якщо не досягти за рахунок інвестиційної, інноваційної і трудової активності жорсткої системи організації і управління, дисципліни і стимулювання праці, високих темпів щорічного зростання ВВП і НД, оновлення товаровиробництва і інфраструктури до рівня надійної і стійкої конкурентоздатності.

Стимулююча функція ринку спрацьовує позитивно лише за умов чіткої організації і управління процесами трансформації макро- і мікроекономічних структур у напрямку їх соціальної переорієнтації, спрямування на випуск експортоспроможної продукції. Враховуючи економічний і технологічний стан національного товаровиробництва і інфраструктури України, для фундаментальної їх трансформації щорічно потрібні будуть величезні інвестиції 56 і відповідний час.

Прогнозні оцінки можуть бути реалістичними, якщо, перш за все, повернути власний капітал країни у внутрішнє інвестування, в тому числі легалізувавши і повернувши з-за кордону ту валюту, яку вивезено туди у період 1992-1996 рр. Але справа не лише в цих капіталах, які награбовано і вивезено в минулі часи. Вирішальну роль має відігравати діюча система господарювання, для якої треба створити належні умови формування високих доходів, які б дозволяли своєчасно розраховуватися з державою по податках і платежах, формувати відтворювальні фонди нагромадження і споживання. Без цього на одних кредитних ресурсах ззовні потрібні трансформаційні процеси не відбудуться. Тим більше, що діюча в 1997 р. кредитна система і процентна політика взагалі не забезпечують можливостей довгострокових вкладень, заганяючи власних товаровиробників у ще більш глибокий кризовий стан і повне банкрутство. Зовнішні кредити, як вже відзначалося, теж залишаються досить незначними і аж ніяк не задовольняють потреб країни та її підприємницьких структур у здійсненні ринкових реформ.

Механізм регулювання в інвестиційній політиці

Треба чітко зрозуміти, що економічний механізм являє зараз досить складну сукупність регуляторів, за допомогою яких реалізуються складові загальнодержавної і ринкової політики - монетарної, валютної, цінової, фінансової, банківсько-кредитної, платіжної, податкової, митної, бюджетної, страхової тощо. І цей механізм теж поступово трансформується (удосконалюється і ускладнюється). З'являються все нові економічні зв'язки (внутрішні і зовнішні), які потребують відповідних взаємоузгоджень, прямих і опосередкованих регуляторів.

Усі вони знаходяться між собою в органічній взаємодії і при належному відлагодженні забезпечують стабільне функціонування всієї економічної системи. При цьому саме регулюючий механізм активно впливає на рівні доходності і витрат різних господарських структур, формування і використання бюджетів (державних і місцевих), сімейних бюджетів різних соціальних верств населення, на ступінь збалансованості платіжного балансу країни, на матеріальні інтереси і нагромадження для відтворювальних і оновлюючих процесів.

Інакше кажучи, економічна політика держави реалізується через механізм органічної єдності і взаємодії економічних регуляторів. Наприклад, те, що не врегульовано ціновою і ринковою політикою (скажімо, в рівнях доходності), має доповнюватися регулюванням через податкову і кредитну політику. Якщо ж економічний механізм невідлагоджений, не діє скоординовано і цілеспрямовано, дає збої, то й вся економіка стає дезорганізованою і хаотичною.

Банківська і фінансова системи України зараз прагнуть діяти певною мірою "самостійно" у відриві від національного товаро-виробництва та інших господарських систем, забуваючи про те, що економічна природа банківсько-фінансових структур є обслуговуючою, тобто вони призначені для виконання найважливіших своїх функцій забезпечення нормального грошового і фінансово-кредитного кругообігу в єдності з створенням і обігом суспільної вартості в метаморфозі її речової і грошової форм. При цьому товаровиробництво і ринок у широкому їх розумінні виступають фундаментальною основою стабільного і високодоходного функціонування банків та фінансових інституцій.

Якщо ж вони стають осторонь товаровиробництва та інтелектуального потенціалу, то це неминуче раніше чи пізніше призводить їх до занепаду і краху. На суто паперовому обігу грошей і цінних паперів, минаючи безпосереднє відтворення, стабільного і вагомого бізнесу в довгостроковому часі не буває. Це в нормальній економіці виступає переважно додатковим джерелом банківських нагромаджень. Найбільш міцною опорою діяльності банківсько-фінансових структур завжди був виробничо-ринковий грунт, його інвестиційна та інноваційна підтримка з боку банківського капіталу. Саме на цьому він нарощував і нарощує свою фінансову могутність. Штучний відрив банків від підприємницької (виробничої) діяльності загрожує посиленням кризових явищ.

Треба повернути банківсько-фінансову систему країни обличчям до національного товаровиробництва, створення, зокрема за рахунок кредитних ресурсів, найбільш ефективних господарських структур, пріоритетних у макроструктурі держави і системі підприємництва. Загальнодержавна політика виробляється і здійснюється всіма гілками влади, як єдина і обов'язкова для всіх без виключення структур, що закріпляється відповідними законодавчими актами. Спроби (а вони в Україні непоодинокі) видавати дії окремих гілок влади, або навіть окремих структур Національного банку. Міністерства фінансів чи інших міністерств та відомств за вимоги загальнодержавної політики, є ніщо інше, як протиправне перевищення відомчих повноважень, прагнення поставити те чи інше відомство над державним законом. Таких прикладів можна навести безліч. Парламентом, наприклад, затверджується держбюджет з постатейними доходами і затратами. Проте Мінфін зараз (1997 р.) може їх грубо і безкарно порушувати. Разом же з Кабінетом Міністрів органи виконавчої влади взагалі за своїми суб'єктивними поглядами і рішеннями диктують, які статті бюджету виконувати, а які не виконувати, навіть кому видавати, а кому не видавати бюджетні кошти.

Інакше кажучи, закон про бюджет виконавчою гілкою влади трактується і реалізується довільно, ігноруючи його вимоги і зміст. Те ж саме можна сказати і про загальнодержавну грошову, валютно-фінансову і кредитну політику, яка опинилася у виключній прерогативі Національного банку. Він здійснює цю політику здебільшого у вузькокорпоративних інтересах, штучно заганяючи державу в гостру платіжну кризу - спочатку в гіперінфляційний шок, а потім у параліч платоспроможності внутрішнього ринку та інвестиційний шок. Засоби масової інформації, в свою чергу, нерідко, потураючи вимогам тих або інших політичних сил, викликають в суспільстві недовіру до державного законодавства і загальнодержавної економічної політики. Зрозуміло, що це також не сприяє досягненню стабільної економічної ситуації в країні.

Про занепад інвестиційної діяльності в Україні свідчить той факт, що за шість минулих років загальний обсяг інвестицій всіх форм підприємств і організацій скоротився майже у чотири рази, в тому числі державних- майже в 5 разів (табл. 5, рис. 5). У колективних формах господарювання темпи скорочення капіталовкладень були значно повільнішими, але й тут їх спад досяг 2,2 разі Приблизно на стільки ж зменшено інвестиції і в приватному секторі, хоча здавалось би, що після роздержавлення і приватизації, саме в двох останніх секторах економіки мало б відбутися інвестиційне пожвавлення і зростання. Насправді ж приватний капітал вітчизняних, а слідом за ними і іноземних інвесторів у національне товаровиробництво не поспішає. Найгірша ситуація склалася в аграрному секторі, де інвестиції скорочено до 16,2% рівня 1990 р., тобто більше ніж у 6 разів. Характерно, що звітна статистика Мінстату України навіть не зафіксувала реального обсягу і частки іноземних капіталовкладень в економіку країни. Разом з тим, у розділі того ж Статистичного щорічника - "Зовнішньоекономічна діяльність" відзначається, що тільки прямі іноземні інвестиції у 1995 р. (капітал нерезидентів на початок року) складали 483,5 млн.. а на початок 1996 р. - 750 млн. доларів США. Проте викликає здивування, чому невідомо, в які конкретні сфери спрямований цей фінансовий капітал, що за нього придбано і побудовано. модернізовано і технологічно оновлено. Якщо це приховується, стає невідомим для широкого загалу салатників податків, то виникає підозра, що ці зарубіжні кредитні ресурси йдуть не за призначенням або навіть кладуться у власні кишені корумпованих владних структур, збільшуючи державний борг з виплатою його майбутніми поколіннями. Кредити, що з врахуванням лагу не повертаються за рахунок приросту доходу від реалізації інвестиційних проектів, є економічно неефективними ні для підприємця, ні для держави, тим більше, коли вона опинилася вже на межі банкрутства, а додаткові безповоротні борги неминуче заганяють її у боргову яму й на майбутнє.

Таблиця 5. Динаміка інвестицій в Україні* (у порівнянних цінах, млн. крб).

Роки	Капітальні вкладення підприємств і організацій усіх форм власності		В тому числі
			Державних		Колективних		3 них аграрних		Приватних (включаючи житлове бу­дівництво)		Інших держав, міжна­родних органі­зацій та юри­дичних осіб ін­ших дер­жав
	млн. крб.	в % до 1990	в%до заг. вкла­день	в % до 1990	в % до заг. вкла­день	в % до 1990	в % до заг. вкла­день	в % до 1990	в %до заг. вкла­день	в % до 1990
1990	53516	100	77,8	100	19,0	100	16,0	100	3,2	100	0
1991	49713	92,9	72,8	86,8	24,2	118,6	17,7	103,0	3,0	87,3	0
1992	31363	58,6	72,4	54,4	24,3	75,1	15,0	54,8	3,3	61,2	0
1993	28103	52,5	64,8	43,8	29,1	80,2	13,1	42,9	6,1	101,4	0
1994	21768	40,7	63,3	33,1	31,7	67,7	9,2	23,4	5,0	64,7	0
1995	14134	26,4	61,5	20,9	33,5	46,4	9,8	16.2	5,0	41,9	0

*Розраховано: за Статистичним щорічником України, 1995, К. ; "Техніка", 1996 р. С. 273

Тому держава має поставити зарубіжні кредити, взяті під Державну гарантію, під особливо жорсткий державний контроль, спрямувавши їх суворо за призначенням, під реалізацію високоефективних проектів, щоб своєчасно їх повертати за рахунок відповідного приросту прибутків. Інакше приплив фінансового капіталу з-за кордону, який до того ж не покриває його відпливу з країни, не приносить відповідного приросту доходів, завершиться повним розвалом економіки держави. І тут необхідно мати надійну законодавчу базу, а також відповідну систему виконавчого Управління і контролю. Ніяка ідея проти фінансової експансії не спрацьовує, якщо держава не має на високопрофесійній основі надійної системи паритетних економічних взаємовідносин і чіткого захисту своїх фінансових і економічних інтересів.

Рис. 5. Динаміка інвестицій в Україні (у порівнянних цінах, млн. крб).

Таким чином, щоб по-справжньому каталізувати інвестиційну та інноваційну активність, без чого ніякої ефективної трансформації структурної і якісної перебудови економіки не відбудеться, необхідно:

по-перше, законодавче закріпити стабільні економічні умови функціонування платоспроможного внутрішнього ринку з пріоритетом на ньому національних товаровиробників;

по-друге. Національному банку домогтися оптимізації співвідношення маси і швидкості грошового обігу з рухом виробництва і структури ВВП, не припускаючи при цьому випуску в обіг як надмірної грошової маси, так і штучного її обмеження (стиснення), що паралізує нормальний процес товарно-грошового обігу. В першому випадку розкручується інфляційна спіраль з усіма її руйнівними наслідками, а в другому - паралізуються платоспроможність і доходність виробників і споживачів. можливості належного формування фондів нагромадження і споживання. При цьому відповідно деформується і курс національної валюти;

по-третє, стабілізація внутрішнього ринку з одночасним посиленням його стимулюючого впливу на розвиток національного товаровиробництва вимагає активної дії регулюючих функцій держави щодо процесів емісії і грошового обігу, розвитку фондового ринку, ринку цінних паперів, товарних бірж, бюджетного, цінового, податкового, кредитного регулювання. Надії на те, що сам ринок все це відрегулює без втручання держави і підприємців, досить ілюзорні і марні;

по-четверте, в здійснення інвестиційної та інноваційної політики держава має включати весь сукупний регулюючий механізм. Крім внутрішніх інвестиційних нагромаджень від прибутку, треба спрямовувати в інвестиції всю суму амортизаційних відрахувань з ринкове відновленої (шляхом індексації) вартості основних фондів; переорієнтувати кредитні ресурси з переважно короткострокових у переважно довгострокові під структурне і якісне оновлення власного товаровиробництва, спрямовувати бюджетні інвестиційні нагромадження, перш за все, на реалізацію загальнонаціональних програм соціально-економічного розвитку;
по-п'яте, законодавчо створити необхідні економічні і правові умови для повернення з-за кордону національних капіталів, що відплили туди протягом 1985-1997 рр. Активізувати залучення іноземних інвестицій під реалізацію конкретних проектів під жорстким державним контролем. Треба також використовувати можливості формування і використання на принципі взаємовигоди спільних кооперативних або корпоративних інвестицій, вступу національних підприємницьких структур великого бізнесу в системи транснаціональних корпорацій та інших форм співробітництва і господарювання з зарубіжними партнерами на сумісному капіталі.

Книга: Економічні трансформації на прикінці 20-го сторіччя - Лукінов

ЗМІСТ

1.	Економічні трансформації на прикінці 20-го сторіччя - Лукінов
2.	Частина І. Методологічні і політичні аспекти економічної трансформації
3.	Розділ 2. Трансформації в контексті світового розвитку
4.	Частина II. Механізм регулювання і структурна трансформація Розділ 3. Ринкові реформи і регулюючі механізми
5.	Частина III. Регіональні та міжнародні аспекти економічної політики Розділ 7. Соціальна переорієнтація економіки перехідного періоду з відносинами внутрішніх і зовнішніх ринків
6.	Післямова

На попередню



Додати в закладки

  
Переклад Translate