Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ
2. ПРИЧИНИ РЕФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ, ПЕРЕХОДУ ДО РИНКУ
2.1. Зміни в умовах і стратегії розвитку економіки після завершення первинної механізації
Зміна умов розвитку економіки СРСР після завершення первинної механізації. В період первинної механізації народного господарства (30-ті і 50-ті роки) проблема економії часу як джерела економічного зростання вирішувалася в значній мірі за рахунок заміщення робочої сили в сільському господарстві. Достатньо було тиражувати засоби механізації (трактор, автомобіль, комбайн та ін.), для того, щоб на протязі багатьох років отримувати робочу силу для міста з села. З 1929 року до 1959 рік з села в місто перейшло працювати 59-60 мільйонів чоловік.
У 20-ті роки основні продукти харчування в СРСР – хліб, масло, крупи, а також значну частину одягу та взуття - населення виготовляло в домашньому господарстві. Розвиток легкої та харчової промисловості, комунальних послуг, торгівлі дозволили частину людей, зайнятих тут, використовувати в народному господарстві. Навіть в період 1961-1965 рр. з домашнього господарства було залучено у суспільне виробництво 10,1 млн. чоловік.
Значним джерелом економії часу було потенційне заміщення робочої сили на знов стоворених та реконструйованих підприємствах, де використовувалася нова техніка та технологія. Основна частина приросту продуктивності праці в промисловості досягалася за рахунок введення в дію нових підприємств.
У 80-ті роки можливості залучення нової робочої сили з сільського господарства виявилися практично вичерпаними: чисельність зайнятих в суспільному секторі стабілізувалася на рівні, який дещо перевищував 20 млн. чоловік. В той же час недостатня механізація сільського господарства обумовила необхідність залучати на збиральні роботи з міста щороку більше 15 млн. чоловік.
Вичерпані й можливості залучення робочої сили з домашнього господарства. В народному господарстві було зайнято 92,4% працездатних, ті, що залишилися (7,6%), були представлені в основному домогосподарками, у яких декілька дітей, і які у суспільному виробництві не в змозі були приймати участь.
Зменьшився приріст трудових ресурсів. Все це з особливою гостротою поставило питання про зміну економічної політики з таким розрахунком, щоб забезпечити розвиток економіки за рахунок економії робочого часу.
На той час виявився вичерпаним потенціал механічних видів технології. Нова техніка створювалася на основі винаходів, які використовуються вже десятки років. Потенціал їх підходить до кінця, тому нова техніка виявляється не-набагато ефективнішою за стару. В результаті значно зросла ціна, яку суспільство платило за підвищення продуктивності праці, за економію робочого часу.
Приріст продуктивності та збільшення строку служби нової й модернізованої техніки забезпечувалися лише на 10-20%. При вказаній ефективності нової техніки та існуючих темпах приросту основних виробничих фондів техніка ця могла забезпечити приріст виробництва на 2% в рік.
Збільшення продуктивності праці досягалося все більш високою ціною: на кожен мільйон карбованців, фактично затрачених на нову техніку, в дев’ятій п’ятирічці вивільнено 85 працівників, в десятій – 64 , за три роки одинадцятої – 44 працівника. Заміщення одного працівника обходилася відповідно у 11,8, потім у 15,4 та 22,7 тис.крб. У 1983 р. вивільнення одного працівника за рахунок заходів по новій техніці обійшлося у 23,9 тис.крб.
Вибір техніки після завершення первинної мехінізіції. По мірі завершення первинної мехінізації вичерпуються найбільш ефективні варіанти підвищення продуктивності праці, зростають затрати на вивільнення одного працівника. В 60-ті роки вони становили 5 тис.крб. Із збільшенням затрат на вивільнення одного робітника суттєво змінюється підхід до вибору техніки, стратегія розвитку економіки.
Повернемось до прикладу, наведеного в табл.1.1. При надлишку робочої сили і нестачі капітальних вкладень більш високі темпи економічного зростання можна мати, якщо обирати варіанти, що вимагають менших капітальних вкладень, забезпечують лише механізацію основного виробництва. Вигідніший другий варіант, для здійснення якого потрібно 600 млн.крб. капітальних вкладень, в порівнянні з першим варіантом, який вимагає при комплексній механізації 900 млн.крб. Обсяг виробництва по варіантах однаковий - 300 тис. виробів за рік.
Під час первинної механізації, коли витрати на вивільнення одного робітника невеликі (приймемо їх рівними 1 тис.крб.), для отримання того ж приросту в 300 тис. виробів на рік перший варіант вимагає 660 млн.крб. (60 млн.крб. на вивільнення 60 тис. робітників плюс 600 млн. крб. на створення робочих місць), другий – 900 млн.крб. Перевага віддається, як і при надлишку робочої сили, варіанту, що вимагає менших капітальних вкладень.
Якщо ж витрати на вивільнення одного робітника складають 5 тис.крб., для реалізації другого варіанта треба витратити 900 млн.крб. (300 млн.крб. – для вивільнення 60 тис. робітників, 600 млн.крб. на створення робочих місць), тобто стільки ж, скільки і для реалізації першого варіанту. В цих умовах доцільніше реалізувати перший варіант, переходити до комплексної механізації та автоматизації виробництва. Будівництво заводів типу ВАЗа, КамАЗа означало перехід до вибору комплексно механізованих та автоматизованих варіантів розвитку виробництва.
У 80-ті роки продовження стратегії економічного зростання 30-50-х років вело до величезних втрат. Для того щоб побудувати завод, де механізовано тільки основне виробництво, необхідно було з інших галузей вивільнити 60 тис. чоловік. Якщо виходити з того, що витрати на вивільнення одного працівника складають 25 тис.крб., для цього необхідно 1,5 млрд.крб. Всього для реалізації другого варіанту необхідно 1,5+0,6=2,1 млрд.крб., тоді як для будівництва комплексно механізованого і автоматизованого підприємства – 0,9 млрд.крб.
Зараз доцільно взяти курс на реконструкцію виробництва. Навіть якщо витрати на реконструкцію будуть рівними витратам на нове будівництво (0,9 млрд.крб.), і ці витрати дозволять вивільнити 60 тис. чоловік, вивільнення одного працівника обійдеться в 900 млн.крб.: 60 тис. працівників = 15 тис.крб., що значно меньше, ніж середні витрати на вивільнення одного працівника (25 тис.крб).
Або ж кошти доцільно направити на механізацію допоміжного виробництва: витрати на вивільнення одного працівника, зайнятого тут, в середньому в три рази менші, ніж на вивільнення з основного, а для вивільнення підсобного працівника, що використовується на вантажно-розвантажувальних роботах, витрат необхідно в 5-6 разів менше.
Ручною працею до середини 80-х років в СССР було зайнято біля 50 млн. чоловік: приблизно третя частина працівників в промисловості, більше половини – в будівництві, три чверті – в сільському господарстві. Це – наслідок попередньої стратегії економічного зростання, що передбачає механізацію основного виробництва. І це – значний резерв економії часу, який здатний забезпечити подальше економічне зростання.
В середині 80-х років було декларовано курс на рішучі зміни співвідношення між новим будівництвом та технічним переозброєнням. Долю засобів, що направляються на реконструкцію, в загальному об ’ ємі виробничих капітальних вкладень передбачалося підняти з третини щонайменше до половини.
Курс на ресурсозбереження. В середині 80-х років витрати на тонну приросту нафти збільшилися більш ніж в 1,7 раза, витрати на видобування палива до початку 80-х років були вдвічі вищими, ніж на початку 70-х років, витрати на видобування залізної руди з середини 60-х років зросли втроє. Якщо на початку 70-х років, для того щоб видобути сировини на один карбованець, необхідно було витратити два карбованці капітальних вкладень, то до середини 80-х років – вже 4 карбованці, а до кінця 80-х років – 7 карбованців.
Приймемо, що витрати на вивільнення одного працівника з 60-х років до теперішнього часу зросли з 5 тис.крб. до 25 тис.крб., а капіталоємкість сировини – з 2-х крб. до 7 крб. на карбованець сировини. Для того щоб отримати приріст його видобування в об ' ємі річного виробітку одного робітника Вг (приймемо, що значення Вг складає 10 тис.крб.), в 60-ті роки необхідно було 5+2*10=25 тис.крб., а в кінці 80-х років – 25+7*10=95 тис.крб. Якщо в 60-ті роки заходи по економії матеріалів, що потребували в розрахунку на об ’ єм Вг капітальних вкладень на 45 тис.крб., були неефективними (краще було нарощувати видобування сировини), то в кінці 80-х років такого роду заходи дозволяли задовільняти потреби у сировині при значно меньших капітальних вкладеннях, ніж за рахунок її видобутку.
В кінці 80-х років краще було орієнтуватися на ресурсозберігаючі технології: економія сировини та палива обходилася у 2-3 рази дешевше збільшенння їх виробництва.
Аналогічний ефект приносило використання вторинної сировини. Так, капітальні вкладення на збір та переробку тонни чавуну в 25 разів менші, ніж на виплавку тонни чавуну з природньої сировини. Вторинне використання енергоресурсів обходиться в 2-2,5 раза дешевше, ніж будівництво підприємств, які забезпечують виробництво такої ж кількості енергії.
Скорочення строків використання засобів праці, відмова від капітальних ремонтів. Після того, як період первинної мехінізації завершено, зникає альтернатива: ремонтувати техніку або застосовувати ручну працю. Замість того виникає нова альтернатива: або ремонтувати техніку, поки вона здатна працювати, або ж скоріше її замінити.
Із загальної вартості основних виробничих фондів на початок 1985 року біля 3/4 було введено в дію до 1981 року і приблизно половина – до 1976 р. Обладнання на підприємствах, побудованих десять або більше років тому, застаріло з точки зору сучасних потреб. Більше третини машин до 1985 р. були фізично зношені. Сфера ремонту значно зросла. Ремонтом були зайняті 6 млн. чоловік і четверта частина верстатного парку держави. Приблизно п ’ ята частина капітальних вкладень та стільки ж чорних металів направлялися на ремонт.
Ремонт зношеної техніки нерідко обходився дорожче, ніж створення нової. Витрати на реставрацію за час використання машин в 2-3, а часом і в 4 рази перевищують їх початкову вартість. Продуктивність обладнання після капітального ремонту, як правило, зменшується, попередні експлуатаційні якості машин не завжди вдається відновити. Продуктивність праці кваліфікованих ремонтних працівників в 4-6 разів нижча, ніж працівників, що зайняті виготовленням нових машин. Крім того, в ремонтних роботах переважають ручні види праці. З економічної та соціальної точки зору доцільно відмовитися від капітальних ремонтів, перейти до політики більш швидкої заміни застарілих засобів праці новими.
Ще на початку 70-х років було поставлене завдання “розробити та поступово вводити нові, більш короткі строки амортизації виробничого обладнання, обмежуючи об’єми малоефективного капітального ремонту та збільшуючи частку амортизаційних відрахувань, що виділяються на заміну зношенного та застарілого обладнання.”
З 1988 р. переглянуті норми амортизаційних відрахувань з таким розрахунком, щоб значно скоротити строки служби засобів праці. При цьому збережені лише амортизаційні відрахування на реновацію (повне відновлення) та відмінені амортизаційні відрахування на капітальний ремонт.
В середині 80-х років по машинах та обладнанню в промисловості коефіцієнт вибуття становив 2,3%, в машинобудуванні та металообробці – 2,1%, в чорній металургії – 1,6%. Його намічалося підняти мінімум до 6% в рік з тим, щоб за 3-4 п ’ ятирічки повністю оновити основні виробничі фонди.
Більш повне використання ресурсів робочої сили стає актуальнішим по мірі зростання витрат на заміщення робочої сили. Припустимо, що робоче місце для одного робітника обходиться в 6 тис.крб. Чи доцільно створювати у колгоспі цех, що використовує сезонні надлишки робочої сили? Припустимо, що є можливість зайняти певну кількість працівників в цьому цеху на протязі 4-х місяців – з грудня по березень. У 60-ті роки вивільнення одного працівника обходилося в 5 тис.крб. Для того щоб отримати приріст даної продукції в об ’ ємі Вг, необхідно було затратити 11 тис.крб., в т.ч. 5 тис. на вивільнення працівника і 6 тис. на створення йому робочого місця. Для того щоб отримати той же приріст за рахунок створення в колгоспі сезонно функціонуючих підприємств, необхідно було створити три робочі місця загальною вартістю у 18 тис.крб. Створювати сезонно функціонуючі підприємства в цьому випадку недоцільно. Однак ситуація змінюється у 80-ті роки, коли витрати на вивільнення працівника наблизилися до 25 тис.крб. Для отримання приросту Вг в цьому випадку необхідно, якщо зростання відбувається коштом підвищення економічної ефективності, 25+6=31 тис.крб., якщо зростання відбувається за рахунок створення сезонно функціонуючого підприємства – тільки 18 тис.крб.
При підвищенні витрат на заміну одного працівника все більше виправдовують себе заходи, спрямовані на покращення використання робочої сили: розвиток особистого підсобного господарства, садівництва, що сприяє збільшенню прикладання праці за рахунок залучення у виробництво перестарілих, підлітків, домогосподарок, дорослих чоловіків за межами робочого дня; праці студентів та школярів під час канікул або на протязі частини дня; створення цехів та підприємств, які дозволяють використовувати надлишки робочої сили в період, коли для неї немає роботи (сезонні надлишки робочої сили в сільському та лісовому господарстві, “мертвий сезон” в цукроварінні та переробці сільськогосподарської продукції і т.п.). Розвиток переробної промисловості на селі, створення тут підсобних промислів, цехів промислових підприємств дозволяє залучити у виробництво сезонні надлишки робочої сили, звільняє економіку від частини витрат по заміщенню робочої сили, дозволяє зберегти на селі ту робочу силу, яка інакше б пішла в місто. В свою чергу, збереження робочої сили на селі позбавляє від необхідності залучати робочу силу з міста в період збиральної компанії і від втрат, що пов’язані з цим залученням: недовикористанням виробничих потужностей в місті, витрат на переміщення робочої сили і т.п.
Великого значення набувають заходи по перекваліфікації робочої сили, по створенню системи працевлаштування, що дозволяє скоріше працевлаштовувати працівників, зменшити втрати часу на пошук роботи або пристосування до нової роботи.
Повинен змінитися підхід до нормування праці, до визначення оптимальної кількості персоналу, що обслуговує верстати, машини і т.п. Припустимо, що верстат коштує 50 тис.крб. Якщо заміна одного працівника обходиться у 1 тис.крб., для збільшення виробітку на 10% на даному верстаті (що зекономить 5 тис.крб. капітальних вкладів) можливо задіяти в якості допоміжного персоналу до 5 працівників.
Якщо заміна одного працівника обходиться у 25 тис.крб., оптимальним стає інше співвідношення між робочою силою та засобами праці. Припустимо, що перехід до обслуговування одним працівником трьох верстатів веде до збільшення виробітку у 2,7 рази. Таким чиним, ціною втрат у 50тис.*(3,00-2,70)=15 тис.крб. досягається вивільнення 1,7 працівника, для заміни яких інакше необхідно було б 1,7*25тис.крб.=42,5 тис.крб. Перехід до багатоверстатного обслуговування виступає як фактор вивільнення працівників.
Звідси витікає також, що по мірі зміни величини витрат на заміщення одного працівника необхідно міняти підхід до нормування, до визначення оптимального співвідношення між засобами виробництва та робочою силою.
Зростання значення зовнішньоекономічних зв’язків. Розвиток зовнішньоекономічних зв’язків сприяє економії робочого часу. Теорія порівняльних витрат Д.Рікардо пояснює, яким чином обмін між двома державами дозволяє їм обом отримувати економію робочого часу: “В Англ ии условия могут быть таковы, что производство сукна требует труда 100 работников в течение года, а на производство вина, если бы она вздумала выделывать его, потребовался бы труд 120 человек в течение того же времени. Поэтому Англия найдёт более выгодным ввозить вино и покупать его посредством вывоза сукна. Производство вина в Португалии может требовать труда 80 человек в течение года, а производство сукна потребовало бы труда 90 человек в течение того же времени. Поэтому для неё будет выгоднее вывозить вино в обмен на сукно ”. Обмін є вигідним і для Англії, і для Португалії: перша економить працю 20 чоловік на протязі року, друга – працю 10 чоловік. Без обміну сукном та вином Англія та Португалія змушені були б витрачати на задоволення потреб в цих продуктах працю 210 працівників на протязі року, тоді як при обміні – працю 180 працівників.
Дешевше закупити зерно у Канаді або США і везти його морем на Далекий Схід, ніж везти туди зерно з Казахстану. Дешевше було вивозити вугілля з Якутії в Японію, а на зароблену валюту ввозити вугілля з Польщі для Західних районів України.
Зовнішньоекономічні зв’язки дозволяють зменшити ті втрати, які держава несе від стихійних лих, страхують державу від випадковостей. Найбільший врожай (238 млнн. тонн зерна) було зібрано в СРСР у 1978 р. А у 1975 р. зібрали лише 140,1 млн. тонн, що на 98 млн. тонн меньше. Якщо не ввозити зерно, народне господарство понесе великі втрати: скоротиться поголів ’ я худоби, виробництво тваринницької продукції, споживання населення. Потім потрібні будуть великі витрати на те, щоб все це відновити.
Свого часу СРСР поставив у Францію прес такого типу, який там не вироблявся, і закупив у Франції ЕОМ. Франція в змозі була розробити та випродукувати аналогічний прес, а СРСР – ЕОМ даного типу. Але для цього необхідно було понести витрати на розробку та випуск даної продукції. Закупивши готову продукцію, СРСР і Франція звільнилися від необхідності таких витрат. Крім того, кожна держава отримала виграш часу: техніка поступила їй раніше, ніж можна було отримати її при організації власного виробництва.
Той же економічний ефект – скорочення витрат на розробку нової техніки і технології, виграш часу приносить закупка ліцензій, патентів, ноу-хау, використання інжинірінгових послуг.
В середині 70-х років число найменувань виробів в машинобудуванні досягло 600 тис. Випускали ж основних типів машин та обладнання: США – 250-300 тис., ФРН та Великобританія – по 100 тис., Японія та Італія – по 80-100 тис. Ні одна країна зараз не в змозі самостійно забезпечити себе новою технікою та технологіями. Частина необхідної їй техніки та технології вона повинна отримувати в обмін на товари, які продає за кордон. З плином часу створять або значно збільшать свій науково-технічний потенціал Китай, Індія та інші країни, що розвиваються. Частка окремої країни у світовому виробництві нової техніки та технології знизиться. Активне включення у світову економіку, у зовнішньоекономічний обмін стає умовою успішного розвитку національної економіки.
В свою чергу, для цього необхідно створити та реалізувати потужний сучасний експорний потенціал.
Особливе значення у сучасних умовах має обмін капіталом. У 1987 р. об’єм торгівлі між державами світу складав 1,5-3,0 трлн.доларів. А сумарний рух капіталів (позики, кредити, ссуди, інвестиції, продаж цінних паперів і ін.) перевищив 100 трлн.доларів. З 1983 р. по 1988 р. темпи зростання зовнішньої торгівлі США, ФРН, Японії, Франції, Англії не перевищували 5%, а темпи зростання їх інвестицій за кордоном перевищили 30%. Рух капіталів сьогодні – приводний ремінь розвитку світової економіки.
Отримувати нову техніку та технологію за рахунок ввезення іноземного капіталу вигідніше, ніж купувати її. При організації її виробництва на місці, частина капіталу (будівлі, земля, споруди і ін.) буде надана вітчизняним виробником, робоча сила в основному буде місцевою, як і сировина. Користуючись тією ж кількістю валюти, сучасної продукції можна буде отримати набагато більше, ніж при використанні її для закупки товарів.
2.2. Проблема економії часу після завершення первинної мехінізіції і досвід її вирішення.
Після завершення первинної механізації умови отримання економії часу ускладнились.
Виробництво сьогодні значно більш диверсифіковане, ніж в період первинної механізації: в ньому набагато більше галузей, видів виробництва, надзвичайно різноманітні засоби виробництва. Змінилися потреби населення, вони сьогодні значно більш різноманітні, і це також сприяло диверсифікації виробництва.
Отримувати економію часу за рахунок простого тиражування техніки, як в 30-50-ті роки, сьогодні не вдасться. Окремі види верстатів, машин, технологій в країні використовує щонайбільше кілька десятків тисяч робітників. За цих умов навіть видатний винахід, який підвищує продуктивність праці 100 тис. робітників вдесятеро, суттєво не вплине на розвиток економіки. Він дозволить вивільнити 90 тис. робітників, за рахунок чого загальний обсяг виробництва зросте на якусь частку відсотка.
Для того щоб досягти значного зростання виробництва, продуктивність суспільної праці треба підвищувати де тільки це можливо, вдосконалювати виробництво якнайширшим фронтом, при активній участі в цій справі можливо більшої кількості робітників. Як цього досягти? Як вирішують цю проблему країни, де первинну механізацію виробництва завершили на 15-20 років раніше нас і де раніше ніж у нас виникла дана проблема?
1.Посилюється залежність заробітків робітників від кінцевих наслідків діяльності підприємств та їх підрозділів з таким розрахунком, щоб певну частину ефекту від вдосконалення виробництва отримували ті, хто його забезпечив.
Все більшу частину заробітків робітники отримують як дивіденди по акціях, премії по наслідках господарювання. В Японії нерідко на протязі року робітник отримує 20-50% річного заробітку, решту – 50-80% - по завершенні року, залежно від кінцевих наслідків господарювання. В США і десятках інших країн посиленню зв’язків заробітків робітників від кінцевих наслідків діяльності сприяє розвиток “робітничого капіталізму”, передача робітникам у власність заводів і фабрик.
В останні десятиріччя широкого розвитку на Заході набувають венчур та лізінг. Венчур (ризикове підприємництво) ставить заробітки членів венчурного колективу в пряму залежність від успіху їх роботи по створенню певного приладу, механізму, товару. Значну частину свого заробітку члени венчурного колективу отримують тільки після того, як буде організовано виробництво товару чи буде продано ліцензію на його виробництво.
Лізінг (оренда обладнання) теж відрізняється сильним зв’язком заробітку орендарів з кінцевими наслідками діяльності. Заробітки тут формуються за залишковим принципом: орендарі отримують свою частку продукту після того як будуть компенсовані всі витрати, здійсненні всі виплати.
Посилення зв’язку заробітку робітників з кінцевими наслідками діяльності підприємств вимагають також зміни в змісті праці. Раніше робітники були зайняті переважно фізичною працею, наслідки якої легко було виміряти кількістю кубометрів, виробів та їх якістю. Сьогодні робітники все частіше керують виробничими процесами, автоматизованими виробництвами. Їх внесок в підвищення загального добробуту визначається якістю прийнятих ними рішень і знаходить своє відображення в кінцевих наслідках діяльності виробничого колективу.
Основні резерви економії часу знаходяться сьогодні на діючих підриємствах. Її можна отримати за рахунок реконструкції виробництва, кращого використання засобів виробництва, оптимізації строків служби засобів праці, співвідношення їх і робочої сили, раціоналізаторської діяльності робітників, заміни старої техніки новою, включення підприємств в міжнародний поділ праці та ін.
Вдосконалення виробництва за рахунок перелічених вище заходів вимагає з боку колективів підприємств значних зусиль і певних втрат. Тому повинна існувати значна матеріальна зацікавленість робітників в досягненні кращих кінцевих наслідків діяльності підприємства: не лише в особистому виробітку, але й в економії засобів праці, раціоналізації виробництва, в пошуку і застосуванні нової техніки і технології.
2. Розширюється самостійність підприємств та їх підрозділів. Відбувається дерегулювання економіки, посилюється конкуренція. Підприємства, на яких створена сильна матеріальна зацікавленість у вдосконаленні виробництва, повинні отримати можливості для проведення такого вдосконалення.
Поки розвиток відбувався в значній мірі за рахунок створення нових підприємств і навіть цілих галузей, це обумовлювало централізацію ресурсів фонду нагромадження в руках економічного центру: Держплана, Ради міністрів, міністерств. Коли ж основні резерви економії часу і зростання економіки знаходяться на діючих підприємствах, треба створити умови, за яких ці підприємства отримають доступ до коштів, необхідних їм для вдосконалення виробництва. Це досягається за рахунок розширення самостійності підприємств, дерегулювання економіки, коли держава зменшує своє втручання в діяльність підприємств.
Філіали підприємств або їх цехи перетворюються на самостійні підприємтсва. Галузеву монополію США АТТ було свого часу розділено на 23 самостійних регіональних компанії. Це прискорило вдосконалення виробництва. Регіональні телефонні компанії раніше зобов ’ язані були використовувати обладнання виключно виробництва АТТ. Після того як вони стали самостійними, це відкрило їм можливість купувати краще обладнання у конкуруючих фірм, сприяло запровадженню оптико-волоконної ситеми зв ’ язку.
Розвиток конкуренції за рахунок дерегулювання економіки, демонополізації, лібералізації зовнішньоекономічних зв’язків, полегшення процедури створення нових підприємств посилює економічну відповідальність підприємств за наслідки діяльності, змушує їх приймати заходи щодо вдосконалення виробництва, підвищення конкурентноздатності.
Треба врахувати також, що масштаби виробництва за останні дісятиріччя суттєво зросли. Об ’ єм інформації, яку повинен переробляти апарат управління, зростає в квадраті до обсягу виробництва. Система управління, розрахована на високу ступінь централізації при прийнятті рішень, не може витримати зрослих навантажень. Необхідно делегувати повноваження по прийняттю господарських рішень і використанню ресурсів вниз, підприємствам, відповідно розширивши їх самостійність.
3. Здійснюється тактика “малих колективів”, яка посилює сприйнятливість народного господарства до науково-технічного прогресу. Інколи 1-2 деталі для великого збирального виробництва виготовляє окрема фірма, на якій працює 5-12 робітників. Таким чином, в найменшій клітинці народного господарства створюється зацікавленість в науково-технічному прогресі, в пошуку і застосуванні нової техніки і технології у вдосконаленні виробництва, результати якого дістануться малому колективу.
Розвитку малих підприємств в останні десятиріччя сприяли також зміни в продуктивних силах. Якщо паровий двигун можна було ефективно використати лише на великих підприємствах, то електромотор дав шанс конкурувати з ними малим підприємствам. Малі підприємства мають і інші переваги: їх легко організувати, робоче місце коштує небагато, транспотртні витрати невеликі, вони здатні швидше перебудовувати виробництво.
Лізінг та венчур сприяють залученню до числа учасників вдосконалення виробництва тих організаційних, підприємницьких талантів, які не мають достатнього стартового капіталу, щоб організувати підприємство. Оренда землі також полегшує залучення до фермерської справи тих, хто не має необхідних коштів для придбання землі.
Збільшення кількості учасників вдосконалення виробництва, розширення їх самостійності вимагають послаблення ролі адміністративних методів регулювання економіки на користь посилення ролі економічних методів – методів масового регулювання. Зростає роль ринку як регулятора виробництва та стимула розвитку продуктивних сил.
2.3. Затратний характер економіки і форми його прояву.
Посилення ролі ринку необхідне також для створення в нашій економіці противовитратного механізму.
Економіка повинна бути націлена на те, щоб потреби задовільнялися з мінімально можливими затратами. Але не виключена можливість виникнення ситуацій, коли створюється зацікавленність в протилежному.
Надлишок грошей в порівнянні з товарною масою при твердих цінах сприяє росту витрат в порівнянні з суспільно необхідними. Він веде до:
1.Диктату виробника. Якщо гроші не дефіцит,то положення контролює той, хто розпоряджається матеріальними ресурсами. Диктат виробника виявляється у нав’язуванні дорогої та неякісної продукції, в вимогах зустрічної поставки дефіцитних матеріалів. Збіднюється асортимент. Покупець змушений брати усе, що запропонують. Все це веде до випуску непотрібної, неякісної, дорогої продукції. Здійснюються витрати, без яких можна обійтись.
Диктат виробника обумовлюється також монополією. Підприємству-монополісту немає потреби турбуватися про вдосконалення виробництва, зниження собівартості, випуск нової продукції.
2. Надмірному зростанню запасів. При надлишку грошей підприємство прагне мати в запасі дефіцитну сировину, верстати, машини. Аналогічно діють і громадяни. Частина запасів втрачається (по продовольству 10-15% в рік), зростають витрати, що пов ’ язані із зберіганням запасів.
3. Росту незавершенного будівництва. Надлишок грошових коштів дозволяє багатьом підприємствам та організаціям починати будівництво, для якого невистачає матеріалів, обладнання, робочої сили. Відбувається розпилювання капітальних вкладень. В середині 80-х років в СРСР одночасно будувалося 300 тис. включених до плану будівництва об ’ єктів, на кожному з яких працювало у середньому 12 будівельників. Будівництво надмірно затягувалось, в результаті чого народне господарство несло невиправдані втрати.
4. Виникненню ажіотажного попиту, розвитку спекуляції. Варто якомусь товару опинитися у тимчасовому дефіциті, як відразу ж починається гонитва за ним. Товар розкуповується, його необхідно купувати за кордоном або налагоджувати виробництво на інших підприємствах. Потім попит на товар падає нижче нормального, виробництво необхідно припиняти. Закуплений товар поступово витрачається, запаси вичерпуються, попит знову зростає, і історія повторюється: ажіотажний попит через певний час повторюється і викликає необхідність нових непотрібних витрат.
Формуються групи, які зацікавленні в організації і підтриманні дефіциту. Активізується чорний ринок. Об ’ єми поставок, що зросли, просто не потрапляють у відкриту торгівлю. Зростає статус органів та робітників, що розпоряджаються товарною масою.
5. Руйнування нормального ринку, обмеженню зв ’ язків з іншими державами. При надлишку грошей нормальний обмін при їх допомозі все частіше заміняється бартерним. Це перешкоджає нормальному функціонуванню підприємств. Області, території прагнуть обмежити вивіз дефіцитної продукції, насамперед товарів народного споживання за свої межі, що порушує економічні зв’язки.
Надлишок грошей плине туди, де є товари, - в країни з насиченим ринком, товаронаповненою валютою, породжуючи там інфляцію та дефіцити. Уряд цих країн змушений обмежувати обмін своїх грошей на іншу валюту, особисті контакти громадян, вивіз товарів та ін.
6. Порушення розподілу по праці. При надлишку грошей та нестачі товарів у кращому становищі опиняється той, хто може обміняти свою заробітну плату на товар. Стимулююча роль заробітної плати падає. Все важливішими стають особисті зв ’ язки, напівлегальні та нелегальні домовленності, переплати. Все більшого значення набуває, як отоварити заробітну плату, а не скільки заробити.
Кооперативи, отримавши право продавати свої товари безпосередньо на вільному ринку, при надлишку грошей та дефіциті товарів могли отримувати завищені прибутки в порівнянні з державними підприємствами, що були змушені продавати свої товари по твердих цінах. На початку “перебудови” з 400 тис. швачок 100 тис. перейшло до кооперативів. Продуктивність праці при пошитті, наприклад, штанів, знизилася у них в 2,5 рази, а заробітна плата зросла у 2 рази. Така ситуація руйнувала розподіл по праці та сприяла деградації економіки: створенню відсталих, неконкурентноздатних підприємств з пониженою продуктивністю праці.
7. Гальмуванню НТП: немає сенсу виробляти нову техніку, так як при надлишку грошей будуть розкуплені і застарілі верстати і машини.
- Витратний характер економіки породжувався також оцінкою результатів діяльності підприємств по показнику валової (реалізованої) продукції, яке включає матеріальні витрати. В результаті цього:
- підприємства були зацікавлені у збільшенні матеріальних витрат. Чим більше вони, тим більша валова продукція, вище заробітки. Так, витрати на будівництво молочних ферм у розрахунку на одне скотомісце збільшилися більше ніж у три рази за рахунок неекономічних планіровочних рішень, а також використання більш дорогих конструкцій;
- розвивається непотрібна спеціалізація та кооперація виробництва. Багато видів сировини та напівфабрикатів на свому шляху проходять п ’ ять і більше підприємств, і на кожному з них включаються в об ’ єм валової (товарної, реалізованої) продукції. Тому “вал” подібний гумовому метру: чим вище рівень спеціалізації, тим сильніше він розтягується;
- гальмується науково-технічних прогрес, насамперед – ті заходи, які націлені на пониження матеріалоємкості. Так, Брестський завод побутової хімії замінив в аерозольних балончиках фреон пропаном. Тонна фреона коштувала 1300 крб., а спеціально підготовленого пропана – не більше 500 крб. Внаслідок здешевлення балончиків завод втратив 5 млн.крб. валової продукції. В результаті фонд заробітної плати зменшився на 100 тис.крб., меншими стали і інші фонди економічного стимулювання.
Нержавійка з сталі по якісних параметрах не поступається нікелєвій, але не користувалася попитом, так як приблизно у два рази дешевша. Від її випуску постраждав завод, бо це зменьшило вал, “впала” й продуктивність праці, розрахована на основі цього валу. “Схудли” й фонди економічного стимулювання підприємства. Будівельники не хотіли брати труби: це знизило б їм об’єм виробництва в карбованцях та відповідно зменшило б заробітну плату.
Витратному характеру економіки сприяла система стабільних цін, встановлених державою.
На ряд товарів ціни були занижені. Це сприяло нераціональному використанню сировини та матеріалів. Заходи по економії сировини та матеріалів виглядали недостатньо ефективними, так як ефект від їх економії при низьких цінах був незначним. Потреби населення в продовольстві задовільнялися неекономічно: за рахунок споживання тих товарів, які коштували дорого, але для споживача виглядали дешевими через занижених на них цін.
Відхилення ціни від вартості дезорієнтує споживача при виборі товарів, в результаті чого потреби задовільняються при більших, ніж це можливо, витратах.
До зайвих витрат веде встановлення цін по витратах виробництва, а не відтворення. Це зберігає застаріле, неефективне виробництво, затримує заміну його більш ефективним. Так, на думку акад.Аганбегяна, в Донбасі є 30 застарілих шахт. Якщо їх закрити, ресурси, що вивільняться, на інших шахтах дадуть в три рази більше. Висловлювалась думка про те, що сільськогосподарське виробництво доцільно сконцентрувати в кращих природних умовах, скоротивши посівні площі.
Відхилення внутрішніх цін від світових стримує розвиток світової торгівлі. Наближення їх до світових цін сприяє розвитку виробництва тих товарів, які в даній країні обходяться дешевше, і припиненню виробнцтва тих товарів, які дешевші на світовому ринку. При налагодженому обміні товарів ті ж потреби задовільняються при менших витратах, ніж при власному виробництві.
Витратному характеру економіки сприяла безкоштовність бюджетних коштів, які надавалися підприємствам та організаціям, що приводило до неефективного їх використання, фінансування підприємств під план, а не по конкурсу, слабка дія механізму перепливу коштів туди, де вони могли принести більший ефект.
Директивний характер планування вимагав виконання плану за будь-яку ціну, хоча в ряді випадків це було не доцільно, так як досягалося при занадто високих витратах .
До додаткових витрат приводила недостатня пов ’яза ність плану з реальним попитом населення, що вело до виробництва продукції, яка не користується попитом. Недостатній зв ’ язок оплати з кінцевим результатом, стимулювання за проміжний результат також породжували зайві витрати.
Недорозвинутість конкурентного середовища викликала необхідність адміністративного встановлення цін, їх постійне відставання від тих змін, які відбувалися у витратах виробництва, в співвідношенні попиту та пропозиції на ринку, і в кінцевому результаті - витратний характер цін.
2.4. Реформування економіки в повоєнний період.
Матеріальні втрати СРСР за період війни склали 679 млрд.крб. (в цінах 1941 року). Втрати Української РСР склали 285 млрд.крб., РРФСР – 255 млрд.крб., Білоруської РСР – 75 млрд.крб. В ці 679 млрд.крб., які дорівнювали третині національного багатства СРСР, не виключені втрати від зменшення національного доходу внаслідок припинення або скорочення роботи державних підприємств, кооперативів, колгоспів, вартість конфіскованих німецькими окупантами предметів продовольства і постачання, військові витрати СРСР, а також втрати від зниження темпів господарського розвитку країни на протязі 1941-1945 рр.
Об ’ єм виробництва в 1945 р. до довоєнного рівня складав по групі “Б” 59%, продукції сільського господарства – 60%, роздрібного товарообігу – 45%.
В листопаді 1945 року закінчилася робота над планом відбудови та розвитку народного господарства СРСР на 1946-1950 рр. Вже в середині 1945 р. почався частковий перехід промисловості на випуск цивільної продукції.
Довоєнний рівень промислового виробництва був перевищений в 1948 р. на 18%, а в 1950 р. – на 73%. Середньорічні темпи зростання валової продукції промисловості в четвертій п ’ ятирічці складали 13,6% проти 13,2% за три довоєнних роки.
Національний доход зріс за п’ятирічку на 64% в порівнянні з 1940 р. Виробництво предметів споживання в 1950 р. більш як вдвічі перевищило рівень 1945 року, загальна сума доходів робітників, службовців, селян в порівнянні з 1940 роком зросла на 62% (в співставних цінах).
В кінці 1947 року нормований розподіл продуктів був замінений державною та кооперативною торгівлею, була проведена грошова реформа, яку почали готувати ще з початку 1943 року.
Зростання реальних доходів населення забезпечувалось зниженням роздрібних цін на товари масового споживання: за 1947-1950 р.р. зниження цін було проведене тричі. Виплати і пільги населенню в 1950 році майже в три рази перевищили рівень 1940 року.
В 1949 р. було створено Раду Економічної взаємодопомоги (РЕВ), в яку війшли Болгарія, Польща, Угорщина, Румунія, СРСР та Чехословаччина, з лютого 1949 року – Албанія, в вересні 1950 р. – НДР, в червні 1962 – МНР, в липні 1972 р. – Куба.
В 1957 р. об’єм промислової продукції в СРСР в порівнянні з 1940 роком зріс вчетверо, чисельність промислових підприємств досягала 200 тис., велося будівництво 100 тис. об’єктів. Всім цим керувало 37 міністерств по промисловості і будівництву.
Керівництво з центра при таких обсягах виробництва ускладнилось. До того ж відомчі бар’єри заважали спеціалізації і кооперуванню виробництва, стримували місцеву ініціативу.
Тому в 1957 р. було прийняте рішення про перехід до управління народним господарством по економічних адміністративних районах. Було створено 105 раднаргоспів (рад народного господарства), з них на Україні – одинадцять. Було ліквідовано 25 галузевих міністерств.
Кожний раднаргосп мав галузеві і функціональні управління і відділи. Галузеві об’єднували однорідні підприємства (наприклад, легкої промисловості, машинобудування та ін.). При них створювались технічні ради, функціональні управління або відділи (планово-економічні, матеріально-технічного постачання, фінансові, праці та зарплати та ін.), які займались плануванням, координацією, контролем виконання.
Організація раднаргоспів дозволила скоротити транспортні витрати (коопераційні зв’язки між підприємствами в ряді випадків вдалось налагодити в межах відносно невеликої території раднаргоспу), в ряді випадків об’єднати підприємства, які виробляли споріднену продукцію і належали до різних міністерств, створити міжгалузеві підприємства по ремонту, виробництву заготовок, інструментів та ін.
Але раднаргоспи не мали можливостей комплексно вирішувати науково-технічні проблеми галузей, забезпечити науково-технічний прогрес. Науково-дослідні організації виявились відірваними від виробництва, що гальмувало розробку і впровадження нової техніки.
В 1965 році було прийняте рішення про ліквідацію раднаргоспів і створення союзно-республіканських та загальносоюзних міністерств.
Невдалою виявилась спроба реформувати управління сільським господарством. Замість управлінь сільського господарства в районах та областях були створені інспекції по закупівлі сільськогосподарської продукції, в областях – науково-дослідні станції. Але така система проіснувала ледве вісім місяців, після чого фактично повернулися до попередніх форм управління (обласні науково-дослідні станції збереглися).
Широка економічна дискусія першої половини 60-х років відмітила, що господарський розрахунок на підприємствах має в основному формальний характер, права підприємств в господарській діяльності обмежені, в управлінні економікою переважають адміністративні міри на шкоду економічним.
Економічна реформа 1965 року передбачала скорочення чисельності планових показників, які доводились підприємствам згори, наділення їх коштами, необхідними для розвитку і вдосконалення виробництва, краще використання таких важелів як прибуток, ціна, премія, кредит.
Постановою “Про вдосконалення планування та посилення економічного стимулювання промислового виробництва” (1965 р.) передбачалось:
1. проводити оцінку наслідків діяльності підприємств по реалізованій продукції, рентабельності виробництва (прибутку) і по виконанню завдань по поставках найважливіших видів продукції;
2. поставити оплату праці працівників промисловості в безпосередню залежність не тільки від наслідків їх індивідуальної праці, але й від загальних підсумків роботи підприємств. До реформи преміальний фонд на підприємствах складав 2-3% до фонда зарплати. Після реформи фонди економічного стимулювання складали вже 12-13% до зарплати. З ’ явилось таке поняття як тринадцята зарплата – доплата після завершення року по наслідках господарської діяльності;
3. покласти в основу економічних відношень між підприємствами принцип взаємної матеріальної відповідальності. Розвивати постійні прямі зв ’ язки між підприємствами, що виготовляють і споживають продукцію. Підвищити роль господарських договорів.
Оцінка результатів діяльності підприємств після реформи проводилась, як правило, по 2-3 показниках. Спочатку це були показники обсягу реалізації продукції та рентабельності, потім – продуктивності праці та виробництва продукції вищої категорії якості, а також показник виконання планів поставок продукції споживачам у відповідності з договорами (замовленнями). В окремих галузях в ролі оціночних використовували показники економії матерільних ресурсів, підвищення фондовіддачі, рентабельності, зниження собівартості.
Оцінка результатів діяльності по 2-3 показниках має значні вади. Поза контролем залишається багато інших можливостей підвищення економічної ефективності. З’являється можливість покращувати фондостворюючі показники коштом погіршення інших показників економічної ефективності. Так, певне підвищення продуктивності праці може бути досягнуте за рахунок невиправдано великих витрат на мехінізацію виробництва, суттєвого зниження фондовіддачі.
Існує розрив між показниками оцінки ефективності планових варіантів (приведені витрати С+ЕнК) та результатів діяльності підприємств, тобто тими ж варіантами, але вже здійсненими.
Якщо у підприємств різних галузей різні показники, за якими оцінюють їх діяльність, їм важко узгодити свої плани: вигідне одному підприємству може виявитись невигідним іншому. Наприклад, одне підприємство стимулюється за підвищення якості продукції, друге – за зниження собівартості. Для першого підприємства вигідно отримувати від другого більш якісну сировину, але другому це невигідно, бо підвищення якості сировини вимагає додаткових витрат, внаслідок яких зростає собівартість продукції.
Важко дати однозначну відповідь на питання, як працювало підприємство, краще чи гірше, якщо один фондостворюючий показник покращується (наприклад, якість продукції), а другий – погіршується (наприклад, продуктивність праці). На практиці при підвищенні якості продукції дуже часто продуктивність праці знижується, бо підвищення якості продукції вимагає додаткових затрат праці.
Непродуманий підбір оціночних показників веде до того, що одні і ті ж первинні види ефекту відображаються в них багато разів, інші - в меншій кількості показників. Так, економія живої праці знайде своє відображення в показниках продуктивності праці, прибутку, а в разі, якщо ця економія використана на розширення виробництва на даному підприємстві, - в показнику реалізованої продукції. Економія уречевленої праці знайде своє відображення лише в одному з цих показників – показнику прибутку (якщо продуктивність праці розраховують по валовій продукції).
Інколи проблему більш повної оцінки результатів діяльності підприємств пробують вирішувати за рахунок збільшення кількості оціночних показників. Але кожний додатковий оціночний показник – це нове обмеження при виборі варіантів господарських рішень.
КамАЗ підвищив надійність і ресурс двигуна в 2-3 раза, коли застосував для його виготовлення новий, більш дорогий матеріал. Це привело до підвищення матеріалоємкості продукції. Оскільки матеріалоємкість продукції на КамАЗі – фондостворюючий показник, фонд матеріального заохочення на підприємстві був зменшений.
Нова технологія складання гідроагрегату дозволила заощадити 700 тис. крб., але витрати на зарплату зросли на 20 тис.крб. Це привело до порушення нормативного співвідношення між темпами зростання продуктивності праці і зарплати, а відтак - до зменшенння фонду зарплати.
Щоб точно зорієнтувати підприємство у його господарський діяльності, оцінити його внесок в підвищення загального добробуту, треба мати узагальнюючий показник, який зводить первинні види ефекту до однієї форми виразу, дозволяє дати однозначну відповідь на питання, який варіант кращий, як працювало підприємство: краще чи гірше в порівняннні з іншими підприємствами.
У 1979 р. була прийнята постанова “Про покращення планування і посилення впливу господарського механізма на підвищення ефективності виробництва і якості роботи”.
Постанова націлювала на покращення планування науково-технічного прогресу, прискореня реалізації науково-технічних винаходів, направлених на підвищення темпів зростання продуктивності праці і якості продукції.
Намічалося завершити за 2-3 роки формування виробничих об ’ єднань як основної госпрозрахункової ланки промисловості. Малося на меті за рахунок цього досягти централізації допоміжних і обслуговуючих служб, підвищити рівень спеціалізації виробництва.
Вводився показник нормативної чистої продукції, на основі якого проводилася оцінка діяльності підприємств, виділялися кошти на зарплату.
В липні 1987 року була прийнята серія постанов по радикальній реформі управління економікою. Ними передбачалося:
1. перейти від директивного планування до індикативного. Контрольні цифри, які доводились плановими органами до підприємств, вже не мали директивного характеру. Вони відображали суспільні потреби в продукції, яку виробляло підприємство, мінімальні рівні ефективності виробництва. Але вони не повинні були сковувати трудові колективи при розробці планів, обмежувати їх ініціативу;
2. ввести державне замовлення, яке має гарантувати задоволення першочергових суспільних потреб. Державні замовлення обов ’ язково мають бути включені в план підприємства. З часом намічалося скорочувати склад і об ’ єм державного замовлення;
3. застосовувати довгострокові економічні нормативи, які мають забезпечити тісний зв’язок державних інтересів з госпрозрахунковими інтересами підприємств. Економічні нормативи визначали взаємовідносини з бюджетом, формування фонду оплати праці, фондів економічного стимулювання. Вони мали бути стабільними на протязі п ’ ятирічки;
4. встановлення лімітів державних капітальних вкладень для нового будівництва, розвитку міжгалузевих виробництв, а також тих матеріальних ресурсів, які розподіляються централізовано.
Передбачалося на протязі 4-5 років перейти від централізованого розподілу матеріальних ресурсів і прикріплення споживачів до постачальників до оптової торгівлі засобами виробництва.
Малося на меті створити умови для діяльності підприємств на умовах повного господарського розрахунку і самофінансування, посилити зацікавленість підприємств в найбільш повному використанні своїх резервів і можливостей для збільшення випуску і підвищення якості продукції, ефективності виробництва.
Права і об ’ язки підприємств були визначені в Законі СРСР “Про державне підприємство (об ’ єднання)”, прийнятому 30.06.87 року.
Для переходу на повний госпрозрахунок і самофінансування намічалося здійснити радикальну рефому системи ціноутворення, перейти до нової системи цін, яка б створила кращі умови для боротьби за ефективність виробництва, ресурсозбереження, якість продукції. Система цін мала включати централізовано встановлювані ціни, договірні та самостійно встановлювані підприємствами ціни. З часом питома вага останніх цін мала зростати.
Реформувалась банківська система. З Держбанку виділилися Промислово-будівельний банк, Агропромисловий банк, Банк житлово-комунального господарства і соціального розвитку, Банк трудових збережень і кредитування населення (Ощадбанк).
Була прийнята також спеціальна постанова №817 “Про підвищення ролі Державного комітету СРСР по науці і техніці в управлінні науково-технічним прогресом в країні”.
Був взятий курс на розвиок кооперативів, прийнята постанова Ради Міністрів, яка визначала статус малого підприємства і відкривала шлях для створення малих підприємств.
СТРАТЕГІЯ ПРОРИВУ. Вона була здійснена новими індустріальними країнами (Південна Корея, Тайвань, Сінгапур та ін.). За допомогою іноземного капіталу в цих країнах були створені сучасні підприємства, які працювали на експорт. Масове виробництва тут обходилось дешевше: в 1986 році середня погодинна оплата праці в порівнянні з США була нижчою в Південній Кореї в 9 раз, на Тайвані в 8 раз, в Сингапурі - в 6 раз, в латиноамериканських нових індустріальних краінах - в 10 раз.
Більша частина продукції нових підприємств експортувалась в країни, які створили ці підприємства. Новим індустріальним країнам така політика транснаціональних корпорацій дала можливість отримати нову техніку і технологію, мати значні валютні надходження. Валютні надходження дали можливість швидко збільшити фонд накопичення, імпортувати нову техніку і технологію, перебудовувати економіку на її базі, мати високі темпи економічного зростання.
Певні елементи стратегії прориву були в розвитку економіки СРСР. Перед реформою надходження від експорту зброї досягли приблизно 21 млрд.дол. на рік. Значні валютні надходження приносив експорт нафти та газу. Можна було очікувати значних валютних надходжень від експорту літаків, використання космічної техніки. Це дозволило створювати сучасні конкурентоздатні підприємства типа ВАЗу, КамАЗу, переозброювати діючі підприємства сучасною технікою, підвищувати конкурентоздатність виробництва.
ЗАВДАННЯ ПО ВИВЧЕННЮ ТЕМИ 2
1. Чому знизились темпи зростання економіки у 80-ті роки?
2. Які особливості стратегії розвитку економіки у 80-ті роки?
3. Чому у 80-ті роки було взято курс на :
4. реконструкцію виробництва, а не на нове будівництво?
5. більш повне використання робочої сили? Зміну співвідношення між засобами виробництва і робочою силою?
6. скорочення строків служби засобів праці?
7. розвиток зовнішньоекономічних зв ’ язків?
8. В чому вигідніше мати резерви: в товарах? золоті? вільно конвертованій валюті?
9. Що вигідніше: ввозити товари чи капітал?
10. Чому Японія та Західна Європа спочатку забезпечили зовнішню конвертованість валюти?
11. Чому в останні десятиріччя швидкими темпами розвиваються малі підприємства?
12. В чому причини розвитку венчура?Лізінга?
13. В чому суть тактики малих колективів? Розширення самостійності підприємств та їх підрозділів?
14. В чому суть “робітничого капіталізму”? Чому перехід до нього відбувається перш за все на підприємствах з новітньою технологією?
15. Як змінився зміст праці? Чому “класична школа” управління поступилася “школі людських відносин”?
16. Які причини зумовлюють необхідність посилити залежність заробітків робітників від кінцевих наслідків роботи?
17. Як забезпечити розширення кола тих працівників, які приймають участь у вдосконаленні виробництва, прискоренні НТП?
18. В чому знаходив свій вираз затратний характер нашої економіки?
19. Чому диктат виробника веде до зайвих витрат по задоволенню потреб суспільства? Чим він породжується?
20. Чому оцінка результатів діяльності за валовою (реалізованою) продукцією веде до зайвих витрат?
21. Яким чином сприяла затратному характеру нашої економіки система стабільних встановлюваних державою цін?
22. В чому полягали інші вияви затратності нашої економіки?
23. Як створити противовитратний механізм?
24. Які обставини зумовили посилення ролі економічних методів управління? Ролі ринку в сучасних умовах?
25. В чому полягали переваги і недоліки системи раднаргоспів?
26. Основні засади реформи 1965 року.
27. В чому недоліки реформи 1965 року? Зокрема, системи оцінки результатів діяльності за 2-3 показниками? В чому полягає стратегія прориву?
Книга: ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ
ЗМІСТ
| 1. | ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ |
| 2. | 2. ПРИЧИНИ РЕФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ, ПЕРЕХОДУ ДО РИНКУ |
| 3. | 3. КОНЦЕПЦІЯ РЕФОРМИ |
| 4. | 5.ПРОБЛЕМИ ПОДОЛАННЯ КРИЗИ І ВІДБУДОВИ ЕКОНОМІКИ. |
| 5. | 6.РЕГУЛЮВАННЯ ВІДНОСИН ВЛАСНОСТІ. |
| 6. | 7.ОРГАНІЗАЦІЯ СИСТЕМИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ В УМОВАХ РИНКУ |
| 7. | 8. ОРГАНІЗАЦІЯ ПІДПРИЄМНИЦТВА, РИНКУ ТА КОНКУРЕНЦІЇ. |
| 8. | 9. МАКРОЕКОНОМІЧНЕ ПЛАНУВАННЯ. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ РОЗВИТКУ НАУКИ І ТЕХНІКИ. |
| 9. | 11.ФІНАНСОВО КРЕДИТНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ. |
| 10. | 12. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ. |
| 11. | 14. РЕГУЛЮВАННЯ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА ТА АПК |
| 12. | |
На попередню
|
|
