Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ
3. КОНЦЕПЦІЯ РЕФОРМИ
3.1. Концепція переходу до ринкової економіки. Ринковий та плановий механізми регулювання економіки (компаративний аналіз).
Згідно “Концепції переходу Української РСР до ринкової економіки”, прийнятої Верховною Радою України в 1990 році, “Ринок України являє собою систему товарно – грошових відносин з механізмом вільного ціноутворення, з вільним підприємництвом, на основі економічної самостійності, рівноправності та конкуренції суб’єктів господарювання у боротьбі за споживача.”
Ринок України гарантує:
“ - свободу підприємницької діяльності, включаючи ціноутворення;
- виконання замовлень держави на взаємовигідних умовах, що забезпечить реалізацію вирішення головних завдань структурної перебудови економіки на основі цільових програм;
- соціальний захист населення, особливо його малозабезпечених верств.”
Втручання державних органів в економічні процеси обмежується до мінімального: їм делегуються лише ті функції, які не можуть бути забезпечені безпосередніми суб’єктами ринкових відносин.
Замість директивного планування вводиться індикативне, яке є системою необов’язкових для суб’єктів ринкових відносин рекомендацій, а також скоординованих та взаємопов’язаних засобів побічного (непрямого) впливу через бюджетно-фінансовий, грошово-кредитний механізм та прямого впливу через державне підприємництво і розробку цільових комплексних програм.
Поряд із розвитком споживчого ринку передбачалось створення ринку засобів виробництва – вільну реалізацію сировини, матеріалів, палива, енергії, обладнання. Створювався фінансовий ринок: ринки кредитних ресурсів, цінних паперів і валюти, які акумулюють та перерозподіляють тимчасово вільні грошові ресурси. Його формування здійснювалось на основі ліквідації монополії держави у банківській системі, перетворення державних спеціалізованих банків у комерційні, розвитку відповідних елементів ринкової інфраструктури.
Щоб створити велику кількість конкуруючих між собою, самостійних, вільних, економічно відповідальних не лише своїми поточними доходами, але й майновою власністю товаровиробників, подолати відчуження робітників від засобів та результатів виробництва, відновити та розвити конкуренцію, намічалося провести роздержавлення.
З цією ж метою проголошувалась свобода підприємництва, проводилась демонополізація економіки.
Було взято курс на лібералізацію цін та зовнішньоекономічних зв’язків.
Створювалась ринкова інфраструктура, основними елементами якої мали бути:
- на ринку засобів виробництва – товарні біржі, мережа оптових посередників, фонди стабілізації ринку, лізінгові фірми, сервісні центри, фірмові та комісійні магазини, брокерські та ділерські фірми, центри і пункти прокату;
- на фінансовому ринку – фондові та валютні біржі, комерційні банки, страхові компанії, аудиторські фірми;
- на ринку робочої сили (праці) – біржі праці, посередницькі фірми (контори) працевлаштування.
Комерціалізація означає переведення відносин розподілу на комерційні засади (введення платності послуг, наприклад, медичних послуг, освіти і т. ін.), заміну бюджетного фінансування кредитуванням, відмову від дотацій.
Це посилює роль ринку, розширює сферу ринкового регулювання. Основним оціночним показником діяльності підприємств і установ стає прибуток. Посилюється зацікавленість в його збільшенні.
Якщо існують дотації на певні товари, це призводить до неправильної орієнтації споживачів: дорога квартира, газ, продукти харчування виглядають як дешеві і споживаються нераціонально. Щоб продавати певні товари по знижених цінах, потрібно підвищити ціни на інші товари. Це може призвести до затоварювання такими товарами. Виробництво одних товарів (наприклад, м ’ яса, вершкового масла) ставилося в залежність від продажу інших товарів (наприклад, горілки, тютюнових виробів). Збільшення виробництва м ’ яса стримувалося його збитковістю при низьких цінах продажу.
Дотації на продукти харчування, утримання житла розподілялися таким чином, що більше отримував їх той, хто більше споживав м’яса, мав більшу житлову площу. Якщо в розрахунку на кілограм м ’ яса дотація становила 4-5 крб., то той, хто споживав м ’ яса 40 кг в рік, використовував 160-200 крб. дотації, а хто споживав 120 кг – 480-600 крб.
Підтримка сімей з дітьми частково здійснювалась за рахунок занижених цін на дитячі товари. Виробник такого роду товарів (на які виділялися певні дотації з бюджету) не зацікавлений в збільшенні їх виробництва та підвищенні якості, розширенні асортименту. Крім того, при такому способі підтримки дітей частина коштів витрачалася не за призначенням: близько 40% дитячих товарів розкуповувалося дорослим населенням, а приблизно 20% підлітків змушені були купувати товари дорослого асортименту.
З переведенням виробництва товарів дитячого асортименту на самоокупність потрібно вводити цільові дотації – для дітей, шкіл, дитячих садків та ясел..
Відмова від бюджетного фінансування підприємств, переведенню їх фінансування на комерційні основи сприяє більш раціональному розподілу грошових ресурсів: вони будуть використовуватися на ті заходи, які забезпечать повернення вкладених коштів та виплату процентів за кредит.
Державні установи соціальної сфери працюють на некомерційній основі. Оцінку їх діяльності тому дає не споживач, що оплачує своїми грошима їх послуги, а якісь контролюючі органи. В цих умовах найважливішим є не реальна справа, а вмілий звіт про діяльність. Службовці не хочуть працювати з повною віддачею, визнаючи за краще доводити перед вищестоячою організацією необхідність додаткової робочої сили, ухиляються від прийняття самостійних рішень, неуважні до клієнтів. Тут низька якість обслуговування, існує великий бюрократичний аппарат.
Нема конкуренції між установами соціальної сфери, боротьби за споживача. Переведення на комерційні основи роботи, наприклад, сімейних лікарів інакше ставить проблему. Послуги лікаря оплачуються, але не пацієнтом, а лікарняною касою в суворій відповідності з виписаним лікарем рахунком. Кращий лікар заробляє набагато більше, ніж його недосвідчений або неуважний колега. Лікар сам купує або орендує приміщення, медичне обладнання, наймає допоміжний персонал. Для пацієнта послуги лікаря безкоштовні. А досвідчений та вмілий лікар зможе працювати з більшою віддачею.
Ринкове регулювання економіки у порівнянні з плановим має певні переваги та недоліки.
При ринковому регулюванні виробництво орієнтоване на платоспроможний попит населення. Тому виробляється те, що можна продати. Якщо ж товар споживачу не потрібний, його не можна продати, виробництво такого товару буде припинено.
Але ринок реагує на попит, забезпечений грошима, а не на потреби населення. У 1911 році в Росії голодувало 30 млн. осіб, а за кордон було продано 13,5 млн. т. зерна. Ринок реагував на тих, хто мав гроші: для їх потреб завозились з-за кордону легкові автомобілі з Англії, парфуми та шампанське з Франції та ін. Але ринку не було діла до тих, хто голодував: він реагує на гроші, а саме їх у голодуючих не було.
Ринкове регулювання економіки вимагає розбудови системи соціального захисту. Той, хто не може заробити на життя, повинен отримати з суспільних фондів пенсію, стипендію чи іншу допомогу. Треба зорієнтувати виробництво таким чином, щоб воно виробляло в першу чергу предмети першої необхідності. Для цього застосовують дотації на виробництво продовольства, підвищені податки на дорогоцінності, палаци, замки та інші предмети розкошу. Інакше може статися, що ресурси, які має суспільство, будуть направлені ринком на виробництво предметів розкошу, а бідні верстви населення залишаться без найнеобхіднішого.
Ринок створює противитратний механізм, конкуренцію: при насиченому ринку не можна продати товари дорожче чи гіршої якості, ніж конкуренти. Але конкуренція вимагає додаткових витрат: на рекламу, зустрічні перевезення та ін. Щоб конкуренція стала можливою, треба мати резервні потужності, робочу силу. Відповідно треба скоротити витрати на інші потреби: будівництво житла, розвиток сільського господарства та ін.
Ринкове регулювання економіки забезпечує перерозподіл коштів таким чином, що вони надходять туди, де вища норма прибутку. За певних умов це може привести до перетікання капіталу у спекуляцію за рахунок коштів, що були призначені для забезпечення виробництва.
Ринок припиняє виробництво там, де воно не потрібне: через відсутність попиту, через низьку ефективність виробництва. Але скорочення виробництва треба узгоджувати з можливостями створення робочих місць. Нема сенсу звільняти 10-15% робітників, якщо наявні ресурси дозволяють створити робочі місця для 2-3% робітників.
Планове регулювання економіки дозволяє вирішувати проблеми швидше, в короткі строки. Воно дає змогу надійно досягти наміченого під час тих чи інших криз, війни та ін. Рішення, які приймаються на основі вимог ринку, економічно більш обгрунтовані, дозволяють проводити, наприклад, спеціалізацію виробництва на більш надійних засадах.
Планове регулювання економіки дозволяє запобігти кризам; економічні кризи – невід’ємний елемент ринкового регулювання економіки.
Перехід до ринкового регулювання економіки полегшує входження в світовий ринок. Але країни з слабкою, малоконкурентоздатною економікою можуть потрапити у залежність від країн з сильною, конкурентоздатною економікою, якщо вони не організують надійного захисту вітчизняного виробника.
Перехід до ринку в умовах України звівся до “шокової терапії”.
“Шокова терапія” – методи швидкого та радикального переходу від планової економіки з державною власністю на засоби виробництва до ринкової економіки. Головним методом такого переходу виступає вільне ціноутворення, раптова лібералізація цін. Вільне ціноутворення, за задумом, має сприяти пожвавленню і формуванню ринкових відносин, системи незалежних товаровиробників і конкурентних ринків – основи нормальної ринкової економіки. Паралельно використовуються державні заходи по формуванню ринку: приватизація майна державних підприємств, демонополізація економіки, дерегулювання економіки, створення конкурентного середовища (малих підприємств, розвиток імпорту, венчура, лізінгу та ін.).
3.2. Лібералізація цін. Вільні ціни, їх переваги та недоліки. Норма прибутку як орієнтир в господарській діяльності.
Лібералізація цін передбачає перехід до вільних цін, які формуються на ринку під дією попиту і пропозиції.
Тверді, стабільні державні ціни мають ряд недоліків. Вони обмежують конкуренцію, так як не дають можливості змінювати ціни у порівнянні з конкурентами. Ціни поступово відриваються від реальних умов ринку, не враховують змін у співвідношенні попиту і пропозицій, в результаті чого по одних товарах спостерігається затоварювання, по інших – дефіцит. Якщо ціни тривалий час не переглядаються, вони відриваються від вартості – затрат відтворення. При занижених цінах дороге виглядає дешевим, при завищених – дешеве дорогим. В результаті потреби в предметах широкого вжитку і засобах виробництва задовольняються при затратах більших, ніж це необхідно. Ускладнюється вільний обмін товарами: для деяких товаровиробників стає невигідним через підвищення витрат виробництва виробляти певну продукцію.
Якщо затрати виробництва знижуються, це не призводить до скорочення виробництва в гірших умовах, так як попередня ціна дозволяє мати достатній прибуток і в гірших умовах виробництва. Збільшення затрат відтворення при незмінності ціни призводить до збитковості виробництва або зменшення прибутку, стимулює припинення виробництва або блокує його розширення.
Внутрішні ціни відриваються від світових, ускладнюється міжнародний обмін.
Стабільні ціни стримують підвищення якості продукції (підвищення якості продукції зазвичай вимагає додаткових затрат та підвищення цін). Ускладнюється процес створення нової продукції: це вимагає складної та тривалої процедури утвердження цін на нові вироби.
Вільні ціни розширюють самостійність підприємств. Організація виробництва якогось нового товару вже не вимагає попередніх тривалих узгоджень, ціна на нього встановлюється виробником самостійно, і якщо при цій ціні товар буде реалізований, буде забезпечене подальше його виробництво.
Ціни на товари підвищеної якості, машини, що приносять економію часу, встановлюються з врахуванням отриманого ефекту. Це забезпечує зацікавленість підприємств у виробництві нової продукції, підвищує їх сприйнятливість до НТП. Поступово, по мірі насичення ринку певними машинами, ціни на них знижуються. Таким шляхом нова техніка поступає спочатку туди, де вона в стані принести підвищений ефект, потім туди, де ефект нижчий і т.д.
Певна частина сировини, матеріалів може виявитися в дефіциті. При вільних цінах це призводить до росту цін на них. При підвищених цінах певну сировину купують ті підприємства, на яких її застосування приносить підвищений ефект. Підприємства, які виробляють цю сировину, орієнтуються на розширення її виробництва, сюди перетікає капітал, переходить робоча сила, що веде в кінцевому підсумку до ліквідації дефіциту.
Ціни змінюються по мірі зміни затрат відтворення. Це сприяє припиненню виробництва там, де воно недостатньо ефективне. По мірі росту затрат виробництва зростають і ціни. Не виникає проблеми дотацій. Виробництво не припиняється через збитковість (як це може бути при стабільних цінах): ціни зростають по мірі збільшення витрат.
Із введенням вільних цін включається в дію механізм ринкового регулювання економіки. Підвищення попиту викликає підвищення цін, норми прибутку на вкладений капітал, курсу акцій. Через банки, цінні папери, створення акціонерних компаній капітал плине туди, де він приносить більш високий прибуток. Виробництво товарів підвищеного попиту розширюється. При ситуації, коли пропозиція перевищує попит, ціни на товари падають, прибуток зменшується, норма прибутку падає, відбувається відтік капіталу, виробництво даних товарів скорочується.
Вільні ціни забезпечують постійну насиченість ринку, збалансованість попиту та пропозиції. Це сприяє дії протизатратного механізму. При диктаті споживача і розвинутій конкуренції поганий, неякісний, дорогий товар не продати. Насичений ринок стимулює зниження затрат, підвищення якості, розширення асортименту товарів, в кінцевому підсумку - задоволення потреб населення з мінімальними затратами.
Виробництво орієнтується на максимум прибутку, прибуток стає основним оціночним показником, який стимулює розширення виробництва та скорочення затрат. Знімаються тим самим негативні наслідки застосування показників валової (реалізованої, товарної) продукції як оціночних.
Ціни формуються по затратах відтворення, наближуються до вартості, до світових цін. Тим самим долається їх затратний характер.
Однак практика застосування вільних цін в наших умовах в останні роки виявила суттєві вади, які притаманні цим цінам.
Перехід до вільного ціноутворення створив умови для різкого підвищення цін, яке переросло в гіперінфляцію. В свою чергу гіперінфляція привела до зменшення попиту, знецінення коштів підприємств, що викликало падіння виробництва.
Невміле регулювання вільних цін стало причиною порушення паритету цін на продукцію сільського господарства та промислову продукцію для села: умови обміну для села погіршилися вп ’ ятеро. Завищення курсу гривні привело до такого зниження цін на імпортні товари, яке зумовило масову нерентабельність виробництва (збиткові 50% підприємств та 90% КСП) та захоплення нашого внутрішнього ринку іноземними виробниками товарів.
Нагадаємо, що у Франції перехід від твердих цін, які встановлювала держава, до вільних цін зайняв майже 40 років; при цьому було використано 14 модифікацій цін: перехідних від твердих до вільних.
Використання показника прибутку (норми прибутку) як основного орієнтира при прийнятті господарських рішень має свої плюси і мінуси.
Показник реалізованої (валової) продукції, який використовувався як оціночний, мав затратний характер, бо стимулював, зокрема, зростання матеріалоємності продукції. Показник прибутку виступає як противитратний, бо зацікавлює підприємства в зниженні матеріалоємності продукції.
Прибуток – узагальнюючий показник, в якому враховуються зміни в усіх елементах процесу праці: робочій силі, предметах і засобах праці, а також в споживних вартостях, які створюються в процесі праці. Ця властивість показника прибутку дозволяє однозначно оцінювати варіанти господарських рішень, наслідки діяльності підприємств, порівнювати їх, співставляти ефект і витрати на його досягнення. В цьому його перевага, як показника оцінки діяльності, в порівнянні з системою оцінки наслідків за 2-3 показниками.
Орієнтація на максимізацію прибутку як мету діяльності може мати своїм наслідком безробіття і нераціональне використання капітальних вкладень.
Припустимо, що вивільнення одного робітника досягається ціною капітальних вкладень в 25 тис. крб., а вартість робочого місця дорівнює 15 тис. крб. Разом для отримання приросту матеріальних благ чи послуг в обсязі річного виробітку одного робітника ВГ потрібно 25+15=40 тис. крб. капітальних вкладень.
Якщо на розвиток економіки можна направити 40 млрд. крб., їх треба поділити в пропорції 25:15 на заміщення робочої сили та для створення робочих місць. В цьому випадку не буде безробіття: 1 млн. вивільнених робітників отримає 1 млн. додаткових робочих місць, а виробництво зросте на 1 млн. ВГ.
Але якщо витрати на заміщення робочої сили приносять норму прибутку у 30%, а витрати на створення робочих місць – 15%, 40 млрд. крб. будуть використані на заміщення робочої сили. Вигідне приватним власникам капіталу його вкладення (40 млрд. крб. при нормі прибутку 30% принесуть 12 млрд. крб. прибутку) буде невигідним для суспільства: обсяг виробництва не зросте, а кількість безробітних збільшиться на 40 млрд.: 25 тис. = 1,6 млн. осіб.
В ринковій економіці держава має так регулювати кредит, капітальні вкладення, підприємництво, щоб вивільнення робітників не привело до масового безробіття.
Прибуток можна отримати як за рахунок збільшення обсягу виробництва, так і за рахунок зниження витрат. Власник капіталу зацікавлений у всемірному збільшенні виробництва; одночасно він зацікавлений в скороченні витрат на зарплату. Така масова орієнтація власників капіталу врешті решт приводить до того, що постійно відтворюється невідповідність між пропозицією товарів та попитом на них. Попит відстає від виробництва, і це породжує кризи перевиробництва. Держава в цьому випадку приймає заходи до зниження темпів зростання виробництва, якщо спостерігається “перегрів” економіки, до збільшення споживання (підвищення розміру мінімальної зарплати, пенсій і т. ін.), щоб уникнути кризи надвиробництва.
Орієнтація на прибуток в умовах надлишку робочої сили не забезпечує вибору оптимальних варіантів розвитку економіки (див. табл. 1.1).
Орієнтація на прибуток в останні роки привела до рішень, вигідних власникам капіталу, а не суспільству. Сировину стало вигідним вивозити за кордон, а не продавати вітчизняним підприємствам. Це привело до деіндустріалізації країни.
Після реформи стало вигідним ввозити вугілля з Польщі і закривати власні шахти. В країнах з потужним експортним потенціалом це дійсно вигідно: потреби у вугіллі можна задовольняти при менших витратах (на експорт продукції, за рахунок якого купують вугілля). Але в наших умовах це веде до зростання безробіття і зовнішньої заборгованості (вугілля фактично купують за рахунок іноземних кредитів).
Гривня економії на зарплаті в складі показника прибутку прирівнюється гривні економії матеріалів чи засобів праці. Але вплив цих форм економії часу на зростання економіки та загального добробуту не однаковий. Так, економія 6 тис. крб. в рік на зарплаті до реформи означала вивільнення двох працівників, матеріалів – одного працівника і тих капітальних вкладень, які йдуть на створення робочого місця. Економія 6 тис. крб. на засобах праці не еквівалентна економії 6 тис. крб. зарплати: кожен карбованець, витрачений на машину, заощаджує на зарплаті кілька карбованців.
Норма прибутку неточно характеризує внесок того чи іншого варіанту економії часу в підвищення продуктивності праці, зростання загального добробуту.
Припустимо, що в кожному з двох випадків прибуток зростає на 60 тис. крб. за рахунок зменшення витрат виробництва коштом 300 тис. крб. вкладень у відповідні машини. Норма прибутку по варіантах однакова (60:300=20%), тому згідно існуючого методичного підходу варіанти слід визначати рівними по ефективності.
Але можна припустити, що зменшення собівартості на 60 тис. крб. в рік є наслідком вивільнення в першому випадку 40 робітників з зарплатою кожного 1,5 тис. крб., а в другому - 10 робітників (наслідок економії матеріалів при виробітку їх на одного робітника на 6 тис. крб. в рік). В першому випадку продуктивність суспільної праці зростає більше, внесок цього варіанту в підвищення загального добробуту вищий, ніж другого.
Можна також припустити, що 300 тис. крб. капітальних вкладень є результатом праці в першому випадку 40, а в другому 100 робітників, що строк служби машин складає: першої 10, другої 5 років. Таким чином, щоб отримувати в рік 60 тис. крб. прибутку, треба зайняти в середньому на рік в першому випадку 40:10=4, а в другому 100:5=20 робітників.
В першому випадку продуктивність суспільної праці підвищується: один робітник, зайнятий виробництвом машин, забезпечує заміщення Е3=40:4=10 робітників. В другому випадку продуктивність суспільної праці зменшується: щоб вивільнити 10 робітників, виробництвом машин в середньому за рік довелося зайняти 20 робітників.
При прийнятті рішень на державному рівні треба брати до уваги цю неточність норми прибутку як критеріального показника при виборі варіантів НТП, розвитку економіки.
3.3. Лібералізація зовнішньоекономічних зв’язків, її переваги та недоліки.
Лібералізація зовнішньоекономічних зв’язків (ЗЕЗ) своєю кінцевою метою ставить активне включення економіки країни в світовий ринок. Вона передбачає відмову від монополії зовнішньої торгівлі та валютної монополії, перехід до конвертованості національної валюти, створення умов для залучення іноземних інвестицій.
З лібералізацією ЗЕЗ розширюється самостійність підприємств. Вони можуть збільшувати експорт та імпорт, не запитуючи на те особливих дозволів, як було раніше. Розширюються можливості пошуку та придбання найновішої техніки та технології, кращих товарів, можливості включення підприємств в більш вигідні коопераційні зв’язки. В пошук більш ефективних варіантів задоволення потреб, розвитку виробництва, нової техніки та технології включаються значні маси людей. Полегшуються контакти з іншими країнами, культурний та науковий обмін, обмін студентами та аспірантами.
Багатшим стає ринок, розширюється вибір товарів широкого вжитку, їх асортимент.
Посилюється тиск конкуренції на вітчизняних виробників зі сторони іноземних виробників. Ввіз товарів з-за кордону дозволяє поставити під удар конкуренції навіть підприємства-монополісти. Наприклад, єдиним виробником автомобілів в Італії є “Фіат”. Але подолати його монополію на національному ринку дозволяє імпорт автомобілів зі США, Німеччини, Японії та ін. країн.
Покращуються умови для ввозу та вивозу капіталу. При неконвертованій валюті іноземним інвесторам невигідно робити капіталовкладення у нас: зароблені гроші фактично нема на що витрачати, а перетворити їх в конвертовану валюту неможливо. Зовнішня конвертованість валюти дає можливість іноземним інвесторам обміняти виручку на ВКВ та вивезти отриманий прибуток за кордон.
З ’ являється можливість стабілізувати національну валюту, стримати інфляцію. При фіксованому курсі валюти, наприклад, 2 грн за долар США, товар, який на світовому ринку продається за 100 доларів, на внутрішньому ринку буде коштувати 200 грн. Це обмежує можливості підвищення цін вітчизняними підприємствами.
Раніше стабільність купівельної здатності грошей забезпечувалась золотими запасами держави: паперові гроші можна було обміняти на певну, визначену законом кількість золота. Сьогодні паперові гроші не мають грошового забезпечення. Але купівельну здатність їх можна стабілізувати, якщо встановити і підтримувати фіксований курс даної валюти до твердих валют. Для цього треба мати стабілізаційний фонд, засоби якої використовують для валютної інтервенції, підтримання курсу національної валюти. Із збільшенням валютних резервів зростають можливості емісії паперових грошей, які зберігатимуть попередню купівельну здатність, отже, зростають можливості збільшення таким шляхом ефективного попиту.
Які від ’ ємні наслідки введення конвертованості національної валюти?
Відбувся перерозподіл валютних ресурсів на користь багатих . Раніше валютні ресурси використовувалися для придбання значної кількості зерна (до 30-40 млн. т. щороку), м’яса (близько 1 млн. тон), олії (приблизно половина її імпортувалася). Це створювало продовольчий фонд для забезпечення пенсій, стипендій, зарплати. Існували пільгові умови придбання за кордоном та реалізації ліків, що давало можливість продавати їх за низькими цінами.
Після введення конвертованості національної валюти доступ до неї отримали ті, хто має гроші. Відповідно валюта стала використовуватися в більшій мірі для задоволення їх потреб: придбання легкових автомобілів, предметів розкоші та ін.
Створилися умови для відтоку валюти за кордон. Після того як держава відмовилася від монополії на експорт та імпорт, стало важче “ тримати кордон” –контролювати надходження та витрачання валюти, наслідком чого стало вивезення величезних валютних сум за кордон.
Відбувається деіндустріалізація країни. Виходячи з приватних інтересів, вивозять за кордон сировину, внаслідок чого вітчизняні підприємства простоюють. Ввозиться готова продукція, а власне виробництво припиняється, втрачаються робочі місця. Потік сировини дедалі більше обминає Україну, скеровуючись до тих країн, де сильніша і більш товаронаповнена, забезпечена кращими товарами валюта.
Ринок захоплюють іноземні товаровиробники. Прорахунки в організації захисту вітчизняного виробника, завищення курсу національної валюти привели до того, що вітчизняні товаровиробники виявилися неконкурентоздатними навіть на внутрішньому ринку. За експертними оцінками, експансія внутрішнього ринку продовольчими товарами імпортного походження досягла 60%, непродовольчими – 80%.
Відбувається перехід до використання на внутрішньому ринку світових цін. Раніше ціна на внутрішньому ринку встановлювалася на базі національних витрат виробництва. За основу її брали середню по галузі або по ціновій зоні собівартість продукції. До неї додавався прибуток, достатній для того, щоб забезпечити самофінансування. Якщо середня собівартість одиниці певної продукції 400 грн., а прибуток – 80 грн., то ціна на такий товар на внутрішньому ринку складала 400+80=480 грн.
Після введення внутрішньої конвертованості валюти ціна на даний товар на внутрішньому ринку визначається цінами світового ринку. Так, якщо ціна його на світовому ринку 100 $ , за 4 гривні можна придбати 1 $ , мито і витрати на імпорт – 60 грн., то на внутрішньому ринку ціна такого товару складатиме 100*4+60=460 грн.
Таким чином, ціни внутрішнього ринку прив’язуються до світових цін. Це дозволяє при фіксованому курсі валюти і стабільності світових цін, відсутності обмежень на ввезення даного товару, незмінності мита стабілізувати ціни внутрішнього ринку. Даний товар за вказаних вище умов продаватиметься за 460 грн.
Але така система стримування інфляції вимагає постійної присутності на нашому внутрішньому ринку імпортних товарів. Без цього неможлива прив’язка цін внутрішнього ринку до світових. Тому валюта використовується нераціонально: не на розвиток власного виробництва, придбання нової техніки і технології, а на імпорт товарів широкого вжитку. Витрачена таким чином валюта стимулює розвиток сільського господарства, легкої і харчової промисловості не в Україні, а в країнах, з яких імпортують товари.
При введенні внутрішньої конвертованості валюти не було враховано, що на світовому ринку інший, ніж на нашому внутрішньому, паритет цін на продукцію сільського господарства і продукцію промисловості, яка надходить селу в обмін на його продукцію. До реформи за зерновий комбайн віддавали у нас втричі менше зерна, ніж в США. Подібним було співвідношення цін на паливо та добрива, з одного боку, і сільськогосподарську продукцію, з іншого. Пояснювалося це тим, що в США нижча вартість сільськогосподарської продукції (вища врожайність, продуктивність худоби, краща технологія виробництва).
Введення внутрішньої конвертованості нашої валюти привело до запозичення того паритету цін, який існував на світовому ринку. Він визначається паритетом цін в основних країнах-експортерах сільськогосподарської продукції: США, країнах Західної Європи. Внаслідок цього та факторів, які сприяли здороженню продукції сільського господарства (зниження врожайності, продуктивності худоби, значному зростанню цін на паливо та добрива, зменшенню дотацій), ціни на продукцію сільського господарства в 1995 році зросли в 60 тис. разів, а на промислову продукцію для села – в 288 тис. разів. Умови обміну для села погіршилися в 280:60=4,8 разів.
Це поставило сільське господарство на межу знищення. Воно не має необхідних коштів для ведення виробництва. Простоюють підприємства, які виробляють машини та інші засоби виробництва для села, бо нема попиту на їх продукцію. Сільське населення не має грошей для придбання товарів широкого вжитку. Це зумовлює скорочення їх виробництва.
Завищення курсу національної валюти призвело до суттєвого заниження цін на внутрішньому ринку. Якщо товар, вартістю 100 $ при курсі 4 грн. за 1$ 100*4,00+60=460 грн, то при курсі 2,00 грн. за 1$ , ціна такого товару 100*2,00+60=260 грн.
Внаслідок цього стала масовою збитковість вітчизняних підприємств; нерентабельні 50% підприємств та 90% КСП.
Державне регулювання економіки після лібералізації зовнішньоекономічних зв’язків виявилося неефективним: невдало був побудований захист вітчизняного виробника, помилкою виявилося завищення курсу гривні.
3.4. Роздержавлення і приватизація.
“Концепція переходу Української РСР до ринкової економіки” декларувала проведення роздержавлення і приватизації.
Декларувалось, що роздержавлення здійснюється “з метою забезпечення дії на ринку України великої кількості самостійних, вільних, економічно відповідальних не тільки своїми поточними доходами, але й майновою власністю товаровиробників, подолання відчуження робітників від засобів і результатів виробництва, відновлення і розвитку конкуренції, структурної перебудови виробництва і управління економікою, залучення іноземних інвестицій…”.
Роздержавлення мало грунтуватися на принципах додержання інтересів трудящих та суспільства, добровільності, рівноправності існування та захисту усіх форм власності, врахування специфіки різних галузей народного господарства, гласності.
Процеси роздержавлення власності планувалося здійснити в такий спосіб:
1) за рахунок продажу акцій і створення акціонерних товариств. На першому етапі роздержавлення акції було намічено продавати лише працівникам підприємств, що перетворювалися на акціонерні (як правило, великих підприємств). Акції мала право придбати й держава в особі органів державного управління чи державного підприємства. Частку акцій мали право придбати іноземні фізичні і юридичні особи;
2) за рахунок власних коштів, шляхом викупу у держави підприємств їх колективами, приватними особами, кооперативами та об’єднаннями (у першу чергу середніх та дрібних підприємств).
Передбачалося, що продаж і передача державної власності у комерційний сектор буде здійснюватися на базі ринкових цін, що враховують споживчу вартість основних фондів і оборотних засобів. Будуть широко використані аукціони при роздержавленні таких галузей, як торгівля і громадське харчування, сфера послуг, будівництво, автомобільний транспорт тощо. Мали бути створені органи по роздержавленню власності і зосередженню коштів від реалізації майна.
Передбачалась розробка республіканської програми роздержавлення власності.
Роздержавлення власності – перетворення державної власності в інші її види: приватну, колективну, акціонерну, змішану та ін. Форми роздержавлення:
1) оренда підприємства з правом викупу, виділення або утворення малих підприємств;
2) перетворення великих підприємств в акціонерні товариства або в товариства з обмеженою відповідальністю;
3) приватизація малих підприємств торгівлі та громадського харчування, побутового та комунального обслуговування і продаж у власність громадян державних легкових та вантажних автомобілів, об’єктів незавершеного будівництва, обладнання, матеріалів;
4) передача частини земельного фонду у власність громадян і в їх користування (без права перепродажу);
5) передача (викуп, продаж) частини житлового фонду у власність громадян.
Приватизація – передача державної або муніципальної власності за плату чи безкоштовно в приватну власність. Приватизація може виступати як форма субсидіювання приватного капіталу за рахунок держави. Так, в США з 1850 по 1871 рік залізничні компанії отримали 180 млн. акрів землі, лісопромислові – 12 млн. акрів лісу по ціні 400 $ за ділянку, яка коштувала 10-12 тис. $ .
Одна з форм приватизації – відкуп (продаж або передача на час за відповідну плату державних прав приватним особам чи компаніям). В державах Західної Європи на відкуп віддавалась державна монополія на продаж тютюну, солі, гральних карт, в Росії – право на продаж горілки (майже до кінця 19 сторіччя).
Наприкінці 80-х років більш як 80 країн світу прийняли програми скорочення державного сектору, приватизації. Узагальнення світового досвіду приватизації дозволяє виділити кілька моделей приватизації.
Британська модель характеризується продажем низькорентабельних та збиткових підприємств на ринку. При продажу великої кількості державних корпорацій уряд резервував так звану “золоту акцію”, яка давала йому можливість контролювати нову компанію. Без згоди власника “золотої акції” не можна: одній особі володіти більш як 15% акцій з правом голосу; іноземним інвесторам тримати всім разом більш як 15% акцій; випускати акції з правом голосу, відмінні від звичайних акцій; знімати директорів, призначених урядом. Головною виконавчою особою компанії повинен бути британський громадянин. Обмежувалось право компаній на добровільну ліквідацію або розформування, на перепродаж всіх або значної частини активів.
Французська модель групового централізованого продажу передбачала визначення ведучого інвестора – сильної конкурентоздатної фірми, для якої резервувався певний пакет акцій по значно вигідніших цінах, ніж на відкритому ринку. Така фірма була здатна налагодити управління підприємством, реорганізувати виробництво.
“Тверде ядро”. Французський уряд при приватизації державних підприємств приймав міри по формуванню твердих ядер стабільних акціонерів, на кожного з яких припадало 0,5-5% капіталу приватизованого підприємства. “Тверде ядро” в цілому володіло 15-30% акцій протягом, як мінімум двох років, забезпечуючи тим самим стабільний контроль за управлінням підприємством і захист від небажаних інвесторів, які могли б отримати небажаний контроль над підприємством.
“Тверде ядро” організовувалось при зачинених дверях, на основі переговорів між державною адміністрацією (міністерством), керівництвом підприємства, що приватизується, та зацікавленими інвесторами.
В КНР підприємства, створені з участю іноземного капіталу, контролюються державою: їй повинен належати контрольний пакет акцій. Після 10 років функціонування такого підприємства воно переходить у власність держави.
Визначається необхідність розвитку багатоукладності при ведучій ролі суспільної власності. На державних підприємствах це означає вдосконалення різних форм підряду. Їх акціонування і переведення на оренду дозволяється в дослідному порядку. Вважається, що і без зміни власності (без приватизації) можна перетворити державні підприємства в самостійні, відповідальні за прибутки і збитки підприємства, які самостійно розвиваються. Переважна більшість економістів КНР вважає, що перетворення державної власності в колективну (через акціонування) є головним напрямком переходу економіки до ринку.
ПРИВАТИЗАЦІЯ: АРГУМЕНТИ “ЗА” І “ПРОТИ”. На користь приватизації висуваються певні аргументи; не менше і контраргументів. Розглянемо основні з них.
1. Державні підпримства малоефективні, їх характеризує низька продуктивність праці, висока капіталоємність, мала прибутковість. Державне регулювання діяльності таких підприємств не стимулює більш ефективне використання сировини, робочої сили, застосування кращих технологій. Приватизація стимулює підвищення ефективності таких підприємств, дозволяє відокремити політичні і економічні фактори і тим самим підвищити відповідальність за прийняття інвестиційних рішень.
Контраргументи . Значна частина державних підприємств була створена за рахунок націоналізації збиткових галузей (наприклад, в Англії - вугільних шахт, залізниць та ін.). Це відповідно позначилося на рентабельності державних підприємств. До того ж в підприємствах паливно-енергетичного комплексу, на залізницях переважає капітал, що обертається повільно. Ці підприємства виконують і соціально-політичні функції: через занижені ціни на їх продукцію національний доход перерозподіляється на користь її споживачів; існування таких підприємств, навіть при умові, що держава дотує їх, необхідне для нормального функціонування економіки.
Для того, щоб ці підприємства діяли на тих засадах, що й приватизовані, достатньо зняти з них політичні і соціальні функції, ліквідувати дотації і пільги, які вони отримують від держави. Приватизація в цьому випадку не є обов’язковою умовою пристосування державних підприємств до ринкового регулювання економікою.
2. Приватизація веде до комерціалізації, встановлює безпосередній зв’язок підприємств з ринком. Більш ефективним стає контроль ринку за діяльністю підприємства, відновлюється конкуренція, яка змушує підприємство застосовувати нову техніку і технологію, підвищувати якість продукції, ефективність виробництва.
Контраргументи . Конкуренція залежить не від форм власності, а від умов функціонування ринку: чи насичений ринок товарами, чи є резервні потужності, достатня чи ні кількість незалежних товаровиробників, скільки продукції імпортують, чи зацікавлений колектив підприємства в кращих наслідках роботи та ін.
Для створення ринкового середовища не обов’язково проводити приватизацію, достатньо передати підприємству майно на умовах оренди чи повного господарського ведення, поставити його в ті ж умови, в яких знаходяться інші підприємства.
Приватизація створює нові, сильні стимули економічної діяльності, сприяє вихованню чуття господаря у робітників підприємств.
Контраргументи. Реальним господарем на виробництві робітник стає тоді, коли рівень розвитку продуктивних сил вимагає від нього приймати рішення, керувати виробничим процесом, коли він має необхідні для цього можливості (кошти, матеріали, засоби праці та ін.), коли він зацікавлений у вдосконаленні виробництва і його заробіток суттєво залежить від кінцевих наслідків діяльності підприємств. Такі можливості для робітника створюються на підприємствах, оснащених сучасною технікою, де виробництво в значній мірі автоматизоване, тактикою малих колективів, розвитком лізінгу, венчура і т.ін.
Безпосередньо з приватизацією створення таких умов для перетворення робітника на господаря не пов’язане.
Приватизація створює сильний зв’язок між наслідками діяльності підприємства і доходами тих акціонерів, які мають значну кількість акцій. Але в сучасних умовах реально керує підприємством не власник акцій, а спеціаліст-менеджер. Саме його в першу чергу слід зацікавити в кращих наслідках роботи підприємства. Приватизація для цього не потрібна.
2. Приватизацію розглядають як засіб оздоровлення фінансів: скорочення дотацій, збільшення надходжень в бюджет за рахунок продажу акцій або самих підприємств.
Продаж підприємств чи їх акцій веде до перерозподілу коштів на користь державного бюджету (на першому етапі приватизації фактично перерозподілялися державні кошти). Ресурси для розвитку економіки збільшуються в разі продажу акцій іноземним інвесторам.
ЗАВДАННЯ ПО ВИВЧЕННЮ ТЕМИ 3
В чому полягає і для чого проводиться:
1. Дерегулювання економіки?
2. Комерціалізація?
3. “Шокова терапія”?
4. Лібералізація цін?
5. Лібералізація зовнішньо-економічних зв’язків?
6. Роздержавлення та приватизація?
7. Як створити противитратний механізм в економіці?
8. Які недоліки у твердих стабільних цін, які встановлювали державні органи? Які переваги?
9. В чому переваги показника норми прибутку як головного орієнтира в діяльності підприємств?
10. В чому недоліки показника норми прибутку як критерія при виборі варіантів господарських рішень? Які заходи державного регулювання потрібні для нейтралізації цих недоліків?
11. Як діє ринковий механізм?
12. Порівняйте ринковий та плановий механізм регулювання економіки.
13. Як забезпечити дію ринкового механізму? Які зміни в господарському механізмі для цього потрібні?
14. Переваги та недоліки монополії зовнішньої торгівлі.
15. Причини відмови від монополії зовнішньої торгівлі. Наслідки відмови.
Зміст “Концепції переходу Української РСР до ринкової економіки”//ВВРУ.- 1990.- №48.- Ст. 632.
Книга: ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
