Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.



Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ

9. МАКРОЕКОНОМІЧНЕ ПЛАНУВАННЯ. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ РОЗВИТКУ НАУКИ І ТЕХНІКИ.

9.1 Досвід макроекономічного планування.

Директивне планування в СРСР . Основи планування народного господарства СРСР почали закладатися з 1917 р. В грудні 1917 р. була створена Вища Рада народного господарства (ВРНГ), яка стала першим плануючим та координуючим органом в економіці Радянської Росії. У грудні 1920 р. 8-й Всеросійський з ¢ їзд Рад обговорив та ухвалив перший у світі комплексний план реорганізації та розвитку економіки на базі електрифікації - (План ГОЭЛРО). У лютому 1921 р. був створений Держплан, завданням якого була розробка загальнодержавних господарських планів. З 1929 р. розвиток економіки СРСР відбувався на основі п ¢ ятирічних планів. Перший був здійснений у 1929 - 1932 рр., другий - у 1933 - 1937 рр., виконання третього п ¢ ятирічного плану 1938 - 1942 рр. було перервано війною. Після закінчення війни був розроблений четвертий п ¢ ятирічний план 1946 - 1950 рр., який дозволив відновити економіку, зруйновану війною, та перевищити рівень виробництва 1940 р. В подальшому розвиток економіки здійснювався на базі п ¢ ятирічних планів (винятком було корегування 6-го п ¢ ятирічного плану та розробка семирічного плану на 1959 - 1965 рр.).

Успішний досвід реалізації п ¢ ятирічних планів в СРСР сприяв розповсюдженню ідей планування в інших країнах світу. Розвиток економіки Індії, Франції та ряду інших країн відбувається по п ¢ ятирічних планах. На базі п ¢ ятирічних планів розвивалася економіка країн РЕВ. У 1976 - 1980 рр. був розроблений узгоджений п ¢ ятирічний план багатосторонніх інтеграційних заходів з розбивкою по роках.

Система планування перед економічною реформою початку 90-х років включала в себе Концепцію економічного та соціального розвитку СРСР на 15-річний період, Основні напрямки економічного та соціального розвитку СРСР на 15 років та Державний п ¢ ятирічний план економічного та соціального розвитку СРСР з розподілом завдань по роках. Планування спиралося на різного роду прогнози. Складовою частиною системи планування стали все ширше використовувані цільові комплексні програми.

Концепція економічного та соціального розвитку на 15-річний період повинна була містити набір пріоритетів та цілей розвитку економіки, визначала напрямок структурної та інвестиційної політики, науково-технічного прогресу, рубежі соціального розвитку, завдання підвищення освітнього та культурного потенціалу, підтримки обороноздатності країни.

Концепція спиралася на комплексну програму науково-технічного прогресу, державні цільові програми міжгалузевого характеру, довгострокові народногосподарські програми, аналогічні розробки міністерств, регіонів, а також на наукові дослідження та прогнози. Концепція... слугувала науково обгрунтованою програмою для підготовки основних напрямків економічного та соціального розвитку на 15 років.

Основні напрямки економічного та соціального розвитку на 15 років визначали темпи, пропорції, структуру суспільного виробництва, шляхи його інтенсифікації, розвиток народногосподарських комплексів, галузей та регіонів, пріоритетні науково-технічні напрямки та вирішення соціальних завдань. Складались вони з розподілом по п ¢ ятирічках. На першу п ¢ ятирічку передбачалися розгорнуті по роках адресні показники розвитку народногосподарських комплексів, галузей та регіонів. Основні напрямки служили вихідною базою для розробки наступного п ¢ ятирічного плану.

Державний п ¢ ятирічний план економічного та соціального розвитку був головною формою реалізації цілей та завдань, що наводилися в Основних напрямках..., та організації всієї господарської діяльності в країні: міністерств та відомств, республік та областей, підприємств та організацій. Він визначав найважливіші пропорції, показники, ефективність народного господарства. На основі п ¢ ятирічного плану регіонам та підприємствам в останні роки перед реформою крім контрольних цифр доводилися державні замовлення, постійні економічні нормативи та ліміти, на базі яких вони складали свої п ¢ ятирічні плани.

При директивному характері планування контрольні цифри мали обов ¢ язковий характер: підприємства повинні були на їх основі складати свої плани і домагатися неухильного їх виконання. При переході до індикативного плану контрольні цифри не носять директивного характеру. Вони відбивають суспільні потреби в продукції, що виробляється даним підприємством, та мінімальні рівні ефективності виробництва. Колективи підприємств мають простір для вибору рішень та партнерів при укладанні договорів. Контрольні цифри включали: об ¢ єм продукції (послуг) у вартісному виразі для укладання договорів, прибуток (доход), валютну виручку, найбільш важливі показники науково-технічного прогресу та показники розвитку соціальної сфери.

Державні замовлення повинні були гарантувати задоволення першочергових суспільних потреб. Вони видавалися на поставку тієї продукції, яка необхідна для розв'язання загальнодержавних соціальних завдань, виконання науково-технічних програм, забезпечення обороноздатності та зміцнення незалежності країни, поставки сільськогосподарської продукції. Держзамовлення були обов ¢ язкові для виконання. Їх передбачалося розміщувати на конкурсній основі, а по мірі насичення ринку товарами - скорочувати їх об ¢ єм та склад. Держзамовлення видавалися також на введення в дію об ¢ єктів соціальної сфери та виробничих потужностей, які створювалися за рахунок державних централізованих капітальних вкладень.

Економічні нормативи визначали взаємовідношення з бюджетом, умови формування фонду оплати праці, фонду економічного стимулювання та інші сторони господарської діяльності підприємств (плата за трудові та природні ресурси, за виробничі фонди та ін.). Вони повинні були створювати заінтересованість підприємств у кращому задоволенні попиту, зростанні виробництва, підвищенні якості продукції, у виконанні держзамовлення, контрольних цифр п ятирічного плану, у прискоренні НТП. Економічні нормативи встановлювалися стабільними на п ¢ ять років до початку нового п ¢ ятирічного плану.

Ліміти встановлювали граничний розмір державних централізованих капітальних вкладень для розвитку міжгалузевих виробництв, нового будівництва та розв ¢ язання особливо важливих завдань у відповідності з переліком підприємств та об ¢ єктів, включених у державний план, об ¢ ємів будівельно-монтажних та підрядних робіт, матеріальних ресурсів, що централізовано розподіляються для забезпечення виробництва та будівництва. Сферу централізованого розподілу матеріальних ресурсів передбачалося звузити по мірі розвитку гуртової торгівлі ними.

Прогнози розвитку економіки - складова частина системи планування. Вони полегшують можливість передбачити, розрахувати різні варіанти розвитку економіки у зв ¢ язку з демографічною ситуацією, науково-технічним прогресом, змінами природного середовища, соціально-економічними процесами.

Прогнозування базується на дослідженнях дійсності та перспективах його змін. Це - аналіз тенденцій розвитку економіки, суспільних потреб, виробничих можливостей, розробка гіпотез майбутніх етапів НТП.

Цільові комплексні програми - пов ¢ язані по ресурсах, виконавцях та строках завершення комплекси планових заходів різного характеру (виробничих, організаційних, науково-технічних, соціально-економічних та ін.), здійснення яких забезпечує своєчасну реалізацію поставленої мети (або їх сукупності). Інструмент системного підходу в управлінні, що забезпечує інтеграцію всіх складових частин та елементів економіки для досягнення поставленої мети.

Ковзаюче безперервне планування . Концепцію економічного та соціального розвитку на 15 років передбачалося через кожні п ¢ ять років уточнювати, доробляти та продовжувати на наступну п ¢ ятирічку з урахуванням процесів, що відбуваються в народному господарстві, та виникаючих в народному господарстві проблем. За рахунок цього постійно проглядалася перспектива на 15 років. По п ¢ ятирічних планах по завершенню чергового року пророблявся план ще на рік. Наприклад, п ¢ ятирічний план на 1986 - 1990 рр. в 1987 р. треба було зверстати на 1987 - 1991 рр., в 1998 р. - на 1988 - 1992 рр. з тим, щоб постійно проглядати перспективу на п ¢ ять років.

Індикативне (рекомендаційне) планування , або економічне програмування - система державного регулювання економіки на основі комплексних суспільно-економічних програм, що направлені на реалізацію бажаного варіанту розвитку економіки, досягнення визначених стратегічних цілей. Індикативне планування носить рекомендаційний характер. Планові цифри являють собою оцінки очікуваного стану економіки та можуть служити загальними орієнтирами діяльності підприємств. Вони не мають обов ¢ язуючої сили.

Держава спонукає виконувати плани в основному економічними методами: шляхом введення додаткових податків чи податкових пільг, за рахунок регулювання цін, надання кредитів та грошових субсидій підприємствам, проведення політики “прискореної амортизації”. Система економічних стимулів змінюється в залежності від стану економіки та поставлених цілей. Держава - безпосередній замовник значної кількості продукції, робіт та послуг. Вона здійснює значну частину капітальних вкладень, перерозподіляє значну частину валового внутрішнього продукту.

В екстремальній ситуації (війна, відбудова економіки після війни, кризова ситуація та ін.) плани можуть містити директивні показники. Так, перший післявоєнний п ¢ ятирічний план Франції, прийнятий у 1945 р., визначав об ¢ єм виробництва сталі (у тоннах), електроенергії (в кіловатах), встановлював ціни на всі вироби та визначав систему контролю за ними, визначав обмінний курс франка та ін.

Індикативне планування виникло після 2-ї світової війни у Франції, Нідерландах, Норвегії, Японії, у 50-х та 60-х роках - в Швеції, Фінляндії, Італії, Англії, Бельгії, ФРН, Іспанії, до середини 70-х років намітився перехід до економічного програмування в США та Канаді.

Планові органи є практично у всіх країнах: у Франції - Генеральний комісаріат по плануванню, у Канаді - Економічна рада, Нідерландах - Центральне планове бюро, Японії - Економічна консультативна рада. Крім того, в Японії питаннями планування займаються державні організації: Консультативна рада планування комплексного розвитку території, Управління економічного планування, Департамент по комплексному розвитку території, Дослідницький економічний інститут, а також напівдержавний Японський центр регіонального розвитку та Японський центр по розвитку промисловості. Множинність планових органів характерна також і для ряду інших країн.

Планування в країнах, що розвиваються . Уряди країн, що розвиваються, все ширше використовують можливості планування для прискореного економічного розвитку та здійснення соціальних перетворень. Планування в тій чи в іншій формі має місце в більшості країн, що звільнилися. Обмеженість нагромадження, труднощі концентрації капітальних вкладень призводять до того, що утворення сучасного капіталомісткого виробництва, власної індустрії бере на себе держава. Сучасне виробництво може розвиватися при умові суворої пропорційності його основних елементів. У країнах, що розвиваються, ряд цих елементів відсутній, і держава повинна ці елементи створювати. Це також потребує планового розвитку економіки.

Макроекономічне індикативне планування, широко розповсюджене в країнах, що розвиваються, в значній мірі спирається на традиційну для Заходу методологію макроекономічного прогнозування.

Структурне планування в межах середньострокових та перспективних планів, спрямоване головним чином на перетворення соціально-економічної ситуації, на індустріалізацію, здійснюється в таких країнах як Алжир та Індія.

Кон ¢ юнктурне планування передбачає наявність розвинутої статистико-кон’юнктурної служби на місцях, наявність центральної плануючої організації та можливість реагувати на зміни кон ¢ юнктури внутрішнього та зовнішнього ринку в межах річного плану. Цей тип планування тільки вводиться в окремих країнах. У більшості країн умови його застосування відсутні.

Галузеве планування у країнах, що звільнилися, застосовується з кінця 40-х років. Регіональне планування повинно стати суттєвим елементом планування у країнах, що розвиваються, для яких притаманні значні територіальні диспропорції. Але практичне втілення такого роду планування поки незначне.

Програми державного сектора - найбільш розповсюджений вид планів в країнах, що розвиваються. Вони включають бюджетне планування, проектування основних показників діяльності державного сектора на різні строки, оцінки інвестиційних проектів, що фінансуються головним чином за рахунок бюджетних коштів чи зовнішніх позик. Інвестиційні програми складають основу планів.

Планування у Франції пройшло три етапи. В післявоєнний період для швидкої відбудови економіки при наявності значного державного сектора вимагалося сильне державне втручання в економіку, плани мали в значній мірі директивний характер. В кінці 60-х років був здійснений перехід до індикативного планування. Стратегічне планування притаманне для сучасного етапу розвитку економіки Франції. Десятий (п’ятирічний, потім - чотирирічний) (на 1989 - 1992 рр.) план розвитку економіки Франції передбачав зміцнення національної валюти та забезпечення зайнятості, упорядкування території, оновлення державних служб та ін. Кожен з стратегічних напрямків розвитку отримував статус цільової державної програми, реалізація якої забезпечувалася різного роду пільгами та преференціями, наданням кредитів, державними замовленнями та ін.

Планування в Японії направлене на забезпечення технологічного розвитку як головного засобу досягнення соціально-економічних цілей. Починаючи з 1962 р. розробляються довгострокові комплексні плани національного розвитку, що мають законодавчу силу. Міністерство зовнішньої торгівлі та промисловості розробляє довгострокові програми технологічної перебудови галузевої структури, в яких визначається спільна перспектива, слабкі ланки, що вимагають організаційних перетворень та концентрації ресурсів.

Проекти та програми в основному фінансує Японський банк розвитку, який забезпечує їх висококваліфіковану та незалежну експертизу. По кожному проекту і програмі призначається юридична особа, відповідальна за ефективність використання фінансових коштів та підписання контрактів з субпідрядниками.

На вищому рівні управління діє Рада по науці та техніці, очолювана прем ¢ єр-міністром. Функції Ради виконують підрозділи Управління по науці та техніці, заснованого у 1956 р. Воно направляє та координує всю науково-технічну діяльність на території країни, здійснює зведене її планування, аналіз загальних тенденцій в розвитку науки і техніки в країні та за кордоном, координацію науково-технічної діяльності державних установ, управління міжвідомчими програмами НДДКР, централізацію науково-технічної інформації, організацію міжнародного співробітництва.

Ще у 1980 р. прийнято рішення про розробку проекту “Технополіс”, який передбачає створення 19 міст науки, покликаних забезпечити перспективні дослідження у галузях, що вдосконалюються, - таких як електроніка, біотехнологія, тонка кераміка та ін. Створюється науково-технічна база, що забезпечує розвиток японської економіки в ХХІ сторіччі.

9.2. Макроекономічне планування в Україні після реформи.

“Концепція переходу Української СРСР до ринкової економіки” передбачає організацію індикативного та бюджетного планування. Метою індикативного планування є реалізація основних цілей державного впливу на соціально-економічний розвиток на базі обгрунтування та розробки відповідної стратегії, тактики і політики із засобами їх впровадження. Індикативне планування є системою необов ¢ язкових для суб ¢ єкта ринкових відносин рекомендацій, а також скоординованих та взаємопов ¢ язаних засобів побічного (непрямого) впливу через бюджетно-фінансовий, грошово-кредитний механізми та прямого впливу через державне підприємництво і розробку цільових комплексних програм.

Основними принципами індикативного планування є:

- поєднання аналітичних і прогнозних методів для вивчення соціально-економічних процесів, визначення конкретних об ¢ єктів державного впливу та вибору шляхів і засобів цього впливу;

- широке інформування суб ¢ єктів ринкових відносин про визначені перспективи та прогнози соціально-економічного розвитку для забезпечення їх необхідної орієнтації при виборі особистих господарських рішень;

- застосування переважно непрямих (побічних) регуляторів та нормативів, обов ¢ язкових для усіх суб ¢ єктів ринкових відносин;

- реалізація прямого впливу на соціально-економічні процеси переважно через кошти державного бюджету.

Регулюючий вплив планів та програм передбачається забезпечити за рахунок доведення до підприємств усіх видів власності лімітів земле-, водо-, лісокористування, нормативів плати за природні ресурси, орендної плати за землю, земельного податку, штрафів за одержання підприємствами прибутку у зв ¢ язку з незаконним підвищенням цін, нормативів штрафів за забруднення навколишнього середовища та нераціональне використання природних ресурсів, погодження з підприємствами та організаціями державного замовлення, лімітів капітальних вкладень та матеріальних ресурсів.

Цільові установки планів, прогнозів і програм реалізуються, головним чином, через фінансові засоби регулювання і, у першу чергу, бюджетного планування - державного бюджету і республіканських цільових фондів.

В перехідний період держава активно використовує регуляційні засоби грошово-кредитної політики.

Закон України “Про поставки продукції для державних потреб” (22.12.95 р.) встановлює, що продукція, необхідна для державних потреб, надходить за рахунок державного замовлення - розміщення державних контрактів на її поставку (закупівлю) шляхом конкурсного відбору.

Державні потреби - це потреби України в продукції, необхідній для розв ¢ язання соціально-економічних проблем, підтримання обороноздатності країни та її безпеки, створення та підтримання на належному рівні державних матеріальних резервів, реалізації державних та міждержавних цільових програм, забезпечення функціонування органів державної влади, що утримуються за рахунок Державного бюджету України.

Державний контракт - це договір, укладений державним замовником від імені держави з виконавцем державного замовлення, в якому визначаються економічні і правові зобов ¢ язання сторін і регулюються взаємовідносини замовника і виконавця.

Державні замовники - це міністерства та інші центральні органи державної виконавчої влади, Уряд АРК (Автономної Республіки Крим), обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, державні організації та установи, уповноважені Кабміном України укладати державні контракти з виконавцями державного замовлення.

Поставки продукції для державних потреб забезпечуються за рахунок коштів Держбюджету України та інших джерел фінансування, що залучаються для цього; поставки продукції для регіональних потреб - за рахунок коштів відповідних місцевих бюджетів.

Для виконавців державного замовлення, заснованих повністю або частково на державній власності, а також для суб ¢ єктів - монополістів на відповідному ринку продукції державні замовлення на поставку продукції є обов ¢ язковими, якщо виконання державного замовлення не спричиняє виконавцям його збитків.

Економічне стимулювання виконання державних замовлень здійснюється шляхом надання податкових пільг, цільових дотацій і субсидій, кредитів на пільгових умовах, валютних коштів, митних та інших пільг.

В разі необхідності для постачальників найважливіших видів матеріально-технічних ресурсів можуть встановлюватись спеціальні квоти (державне бронювання) на обов ¢ язковий продаж цих ресурсів виконавцям державних замовлень, що мають стратегічне значення і пов ¢ язані з підтримкою необхідного рівня обороноздатності країни та її безпеки.

В разі необгрунтованої відмови від укладання державного контракту з винної сторони стягується штраф в розмірі вартості державного контракту.

В разі невиконання чи неналежного виконання державного контракту виконавець крім сплати неустойки (штрафу, пені) відшкодовує збитки в повному обсязі, які було завдано неналежним виконанням зобов ¢ язань.

Державний замовник відшкодовує завдані виконавцю контракту збитки, включаючи очікуваний і неодержаний прибуток, а також витрати, пов ¢ язані з реалізацією продукції, від якої відмовився державний замовник.

Указом Президента України №595/99 від 1 червня 1999 року затверджено “Положення про порядок здійснення закупівлі товарів, робіт і послуг для державних потреб”.

Цим “Положенням...” передбачається створення спеціально уповноваженого органу виконавчої влади з питань координації закупівлі товарів, робіт і послуг. Оголошення про заплановану закупівлю чи проведення процедури попередньої кваліфікації виконавців публікується у “Віснику державних закупівель”, що видається цим уповноваженим органом, в інших друкованих засобах масової інформації, а у разі потреби - у відповідних міжнародних виданнях. Процедура закупівлі не може здійснюватись до публікації повідомлення про неї.

“Положенням...” визначено умови, за яких може бути прийняте рішення про відмову виконавцю в участі в процедурі закупівлі.

Викладено загальні умови здійснення закупівлі: замовник надає всім заінтересованим виконавцям документацію про замовлення, проводить попередню кваліфікацію виконавців і повідомляє їх про її результати, готує звіт про здійснення результатів закупівлі та ін.

Окремі розділи розкривають процедури: 1.відкритих торгів та торгів з обмеженою участю; 2.двоступеневих торгів; 3.запиту цінових позицій (котирувань) і закупівлі в одного виконавця; 4.оскарження.

Закон України “Про державне оборонне замовлення” (3.03.99 р.) визначає організацію закупівлі та виробництва продукції для потреб національної оборони та безпеки.

Державні наукові та науково-технічні програми - основний засіб реалізації пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки. Вони дозволяють концентрувати науково-технічний потенціал країни для розв ¢ язання найважливіших природничих, технічних і гуманітарних проблем.

Державні наукові та науково - технічні програми формуються Міністерством України у справах науки і технологій на основі цільових проектів і розробок, відібраних на конкурсних засадах.

Вони поділяються на загальнодержавні (національні), державні (міжвідомчі), галузеві (багатогалузеві), регіональні (територіальні). Основним засобом реалізації загальнодержавних (національних) науково-технічних програм є державні (міжвідомчі), галузеві (багатогалузеві) та регіональні (територіальні) програми.

“Положення про державну науково - технічну програму” затверджене Кабміном України 10.10.1995 р. № 796.

Підготовка планів, аналіз стану економіки, контроль за виконанням планів вимагають відповідних статистичних даних. Організація статистики в Україні визначається Законом України “Про державну статистику”, який прийнятий 17.09.1992 р.

Головні завдання державної статистики: збирання, розробка, узагальнення та всебічний аналіз статистичної інформації про процеси, що відбуваються в економічному та соціальному житті України та її регіонів; розробка і впровадження статистичної методології, яка базується на результатах наукових досліджень, міжнародних стандартах та рекомендаціях; забезпечення достовірності, об ¢ єктивності, оперативності, стабільності та цілісності статистичної інформації; забезпечення доступності, гласності і відкритості зведених статистичних даних в межах чинного законодавства.

9.3. Державне регулювання наукової та науково-технічної діяльності.

Закон України “Про наукову і науково-технічну діяльність” (попередня назва - “Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності”) визначає правові, організаційні та фінансові засади функціонування і розвитку науково-технічної сфери.

Розділ “Правовий статус суб ¢ єктів наукової і науково-технічної діяльності” визначає статус: вченого, наукового працівника, науково-педагогічного працівника, наукових установ та їх керівництва (керівника, вченої або наукової , науково-технічної чи технічної ради), Національної академії наук України та галузевих академій наук, громадських наукових організацій, наукової та науково-технічної діяльності в системі вищої освіти.

Законом вводиться державна атестація наукових організацій всіх форм власності, що внесені або претендують на внесення до Державного реєстру наукових установ, яким надається підтримка держави (включає їх до реєстру Міністерство України у справах науки і технологій).

Вводиться також державний реєстр наукових об ¢ єктів, що становлять національне надбання. Наукові організації та вузи IV рівня акредитації, що проводять комплексні наукові дослідження загальнодержавного рівня та мають світове визнання своєї діяльності, отримують статус національного наукового центру.

Розділ “Державні гарантії діяльності вчених, наукових працівників” визначає систему наукових степенів та вчених звань, підготовки наукових кадрів та підвищення їх кваліфікації, атестації наукових працівників, оплати та стимулювання їх праці, пенсійного забезпечення та соціального захисту.

Розділ “Повноваження суб ¢ єктів державного регулювання та управління в сфері наукової і науково-технічної діяльності” визначає повноваження Верховної Ради, Президента, Кабінету Міністрів, Міністерства України у справах науки і техніки, інших органів центральної влади та місцевих рад і органів виконавчої влади.

Розділ “Форми і методи державного регулювання та управління у науковій і науково-технічній діяльності” визначає цілі та напрямки державної політики, принципи державного управління та регулювання у науковій і науково-технічній діяльності.

Організація бюджетного фінансування передбачає створення Державного фонду фундаментальних досліджень та Державного інноваційного фонду. Фінансування розвитку науки і технології ведеться в значній мірі по загальнодержавних (національних) науково-технічних програмах. Обсяг фінансування встановлюється Верховною Радою при прийнятті Державного бюджету України на черговий рік.

Міністерство України у справах науки і техніки (раніше - Державний комітет України у справах науки, техніки та промислової політики - ДКНТП): розробляє засади наукового та науково-технічного розвитку України; забезпечує розвиток наукового і науково-технічного потенціалу України; організує і координує інноваційну діяльність; координує розвиток загальнодержавної системи науково-технічної інформації; координує діяльність органів виконавчої влади щодо розроблення загальнодержавних наукових і науково-технічних програм та контролює їх виконання; здійснює керівництво системою наукової і науково-технічної експертизи; забезпечує інтеграцію вітчизняної науки у світовий простір із збереженням і захистом національних пріоритетів.

Держпатент України (Державний комітет України з питань інтелектуальної власності) забезпечує реалізацію державної політики у сфері правової охорони винаходів (корисних моделей), промислових зразків, знаків для товарів і послуг. Відповідні відносини регулюються Законами України: “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” (15.12.1993р.), “Про охорону прав на промислові зразки” (15.12.1993р.), “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” (15.12.1993р.).

Винахід (корисна модель) - результат творчої діяльності людини в будь-якій галузі технології.

Промисловий зразок - результат творчої діяльності людини у галузі художнього конструювання.

Знак для товарів і послуг - позначення, за яким товари і послуги одних осіб відрізняються від однорідних товарів і послуг інших осіб. Не можуть одержати правову охорону позначення, які зображують: державні герби, прапори та емблеми; офіційні назви держав; емблеми, скорочені або повні найменування міжнародних міжурядових організацій; офіційні контрольні, гарантійні та пробірні клейма, печатки; нагороди та інші відзнаки.

Не реєструються як знаки позначення, які відтворюють: промислові зразки, права на які належать в Україні іншим особам; назви відомих в Україні творів науки, літератури і мистецтва або цитати і персонажі з них, твори мистецтва та їх фрагменти без згоди власників авторського права або їх правонаступників; прізвища, імена, псевдоніми або похідні від них, портрети і факсиміле відомих в Україні осіб без їх згоди.

Порядок одержання патенту або свідоцтва на знак для товарів і послуг.

Особа, яка бажає одержати патент, і має на це право, подає до Держпатента заявку, тобто сукупність документів, необхідних для видачі патенту. Вимоги до цих документів визначаються Держпатентом.

Заявник, який бажає скористатись правом пріоритету, протягом трьох місяців від дати подання заявки подає заяву про пріоритет з посиланням на дату подання і номер попередньої заявки та її копію, якщо ця заявка була подана в іноземній державі - учасниці Паризької конференції про охорону промислової власності.

Якщо за результатами експертизи заявки визначено, що винахід чи промислова модель відповідають умовам патентоспроможності, заявник має право отримати патент. Здійснюється державна реєстрація патенту, після чого будь-яка особа може ознайомитись з ним у встановленому порядку.

Власник патенту має право дати будь-якій особі дозвіл (видати ліцензію) на використання винаходу (корисної моделі). Ця особа зобов ¢ язана укласти з власником патенту договір про платежі.

Закон України “Про науково-технічну інформацію”. Прийнятий 25.06.1993 року.

Основні завдання національної системи науково-технічної інформації:

1. формування на основі вітчизняних та зарубіжних джерел довідково-інформаційних фондів, включаючи бази і банки даних, та інформаційне забезпечення юридичних та фізичних осіб;

2. одержання, обробка, зберігання, поширення і використання інформації, одержаної в процесі науково-дослідної, дослідно-конструкторської, проектно-технологічної, виробничої та громадської діяльності юридичних і фізичних осіб;

3. організація надходження до України, обробка, зберігання та поширення зарубіжної науково-технічної інформації на основі вивчення світового інформаційного ринку;

4. підготовка аналітичних матеріалів, необхідних для прийняття державними органами, органами місцевого і регіонального самоврядування рішень з питань науково-технічного, економічного і соціального розвитку країни;

5. аналітично-синтетична обробка першоджерел, реферування опублікованих і не опублікованих на території України джерел науково-технічної та економічної інформації, створення на цій основі і поширення інформаційної продукції та послуг;

6. розроблення і впровадження сучасних технологій в науково-інформаційну діяльність;

7. організація пропаганди і сприяння широкому використанню досягнень науки і техніки, передового виробничого досвіду;

8. створення загальнодоступної мережі бібліотек, інформаційних центрів громадського користування як бази для освіти, виробництва та наукових досліджень, системи реалізації прав громадян на культурний і фаховий розвиток.

“Положення про державний інноваційний фонд” затверджено Кабміном України 17.08.1995 р. № 650.

Держіннофонд має обласні відділення, відділення в містах Києві і Севастополі. Очолює його голова, який призначається Кабміном. Вищий орган Держіннофонду - рада, в яку входять заступники керівників Мінекономіки, Мінфіну, Міннауки, голови нацбанку та ін.

Кошти Держіннофонду формуються за рахунок частини бюджетних коштів, які виділяються державою для підтримки науково-технічної діяльності; позабюджетних коштів у вигляді обов ¢ язкових внесків підприємців, установ, організацій незалежно від форм власності; повернення коштів інноваційної позички, лізингу та інвестиційного внеску і частини прибутків від реалізації інноваційних проектів відповідно до чинного законодавства; добровільних внесків юридичних та фізичних осіб.

Держіннофонд проводить комплексну науково-технічну експертизу інноваційних проектів; проводить фінансування і матеріально-технічне забезпечення відібраних до реалізації проектів; здійснює контроль за цільовим використанням призначених для цього коштів і матеріально-технічних ресурсів.

Він вживає заходів для створення сучасної інфраструктури інноваційної діяльності; створює інформаційну систему баз даних у сфері інноваційної діяльності, здійснює заходи щодо організації навчання, підвищення кваліфікації та перепідготовку спеціалістів з питань інноваційної діяльності; організує надання експертизи, правових та інжинірингових послуг підприємствам, установам, організаціям в сфері інформаційної діяльності; пропагує науково-технічні дослідження, проводить рекламу і видавничу діяльність.

Держіннофонд має право виступати замовником робіт, пов ¢ язаних з використанням покладених на фонд завдань та реалізацію інноваційних проектів. Він сприяє реконструкції підприємств в ході реалізації інноваційних проектів, спрямованих на виробництво конкурентоспроможної продукції, освоєнню енерго - та ресурсозберігаючих технологій, збільшенню випуску наукоємкої продукції.

Він бере участь у міжнародному співробітництві у сфері інноваційної діяльності і проводить зовнішньоекономічну діяльність у процесі реалізації міжнародних науково-технічних та інноваційних проектів, взаємодіє з відповідними іноземними та міжнародними організаціями.

Закон України “Про промислово-фінансові групи в Україні” визначає промислово-фінансову групу (ПФГ) як “об ¢ єднання, до якого можуть входити промислові підприємства, сільськогосподарські підприємства, банки, наукові і проектні установи, інші установи та організації всіх форм власності, що мають на меті отримання прибутку, та яке створюється за рішенням Уряду України на певний термін з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки України, включаючи програми згідно з міждержавними договорами, а також виробництва кінцевої продукції”.

Кабмін України приймає до розгляду проекти створення ПФГ за умови, що розрахунковий обсяг реалізації кінцевої продукції ПФГ буде еквівалентний сумі 100 млн. доларів США за рік, починаючи з другого року після створення ПФГ.

Створення ПФГ забороняється у сфері торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування населення, матеріально-технічного постачання, транспортних послуг.

ПФГ не має статусу юридичної особи. Право діяти від імені ПФГ має виключно головне підприємство ПФГ. Президентом ПФГ є керівник головного підприємства ПФГ.

Головне підприємство та учасники ПФГ укладають Генеральну угоду про сумісну діяльність щодо виробництва кінцевої продукції ПФГ, яка підлягає затвердженню постановою Кабміну України. Генеральна угода визначає взаємні зобов ¢ язання учасників ПФГ щодо виробництва проміжної продукції. Вони оформляються також двосторонніми угодами про поставки проміжної продукції. Цими угодами визначається також взаємна відповідальність сторін за порушення зобов ¢ язань.

Постановою Кабінету Міністрів України від 22 травня 1996 року № 549 затверджене “Положення про порядок створення і функціонування технопарків та інноваційних структур інших типів”.

Згідно Положення, інноваційна структура - це юридична особа будь-якої організаційно-правової форми, що створена відповідно до законодавства (вид А), або група юридичних та фізичних осіб, яка діє на основі договору про спільну діяльність (вид Б), за визначеними галуззю діяльності та типом функціонування, орієнтованим на створення та впровадження наукоємкої конкурентоспроможної продукції.

Організаційне та методичне забезпечення створення і функціонування інноваційних структур здійснюється Міжвідомчою радою з координації діяльності щодо організацій та функціонування технопарків та інноваційних структур інших типів, яка діє відповідно до положення, що затверджується Кабінетом Міністрів України.

Статут інноваційної структури (для виду А) і договір про спільну діяльність (для виду Б) та проект діяльності інноваційної структури подаються до Міжвідомчої ради, яка готує експертний висновок та пропозиції щодо надання інноваційній структурі відповідного статусу.

Проект діяльності інноваційної структури повинен містити: 1. визначення концепції та цілей функціонування інноваційної структури; 2. техніко-економічне обгрунтування; 3. інформацію про її учасників; 4.інформацію про її органи управління та положення про орган управління науково-технічною діяльністю інноваційної структури, погоджене з Міннауки; 5. Бізнес-план, який передбачає комплекс підготовчих робіт з розгортання інноваційної структури, робоче освоєння території, будівництво і освоєння контрольних об ¢ єктів, формування творчих колективів, опрацювання організаційно-економічного механізму функціонування інноваційної структури, створення бізнес-центру, технологічних інкубаторів, інноваційних фондів, навчальних закладів, консалтингових та страхових фірм тощо, міжнародне співробітництво, виробничу і комерційну діяльність.

Міннауки за поданням Міжвідомчої ради здійснює реєстрацію інноваційної структури шляхом включення її до Державного реєстру та видачі відповідного свідоцтва. Свідоцтво дає право на отримання податкових, валютно-фінансових та інших пільг та переваг, установлених законодавством.

Постановами Кабміну України створюються фонди, які мають сприяти вирішенню певних науково-технічних проблем. Так, постановою Кабміну України від 7.02.1996 р. № 163 затверджено “Положення про загальнодержавний позабюджетний фонд енергозбереження”.

Кошти фонду формуються за рахунок платежів за нераціональне використання паливно-енергетичних ресурсів; добровільних внесків юридичних та фізичних осіб, інших надходжень.

Кошти фонду використовуються для фінансування заходів по економії паливно-енергетичних ресурсів, а також для розвитку нетрадиційної енергетики, проведення державної енергетичної експертизи, організації підготовки та перепідготовки кадрів, розробки енергетичних стандартів, норм і нормативів, участі в оснащенні підприємств засобами обліку, контролю та управлінням енерговикористанням, пайову участь в здійсненні програм енергозбереження та структурної перебудови економіки, надання кредитних пільг та субсидій для розробки і реалізації енергозберігаючих заходів.

ЗАВДАННЯ ПО ВИВЧЕННЮ ТЕМИ 9

1. Чим відрізняється нинішня організація планування від тієї, яка існувала в СРСР у 70-ті роки?

2. В чому полягає індикативне планування?

3. Як організовано державну контрактну систему?

4. Суть і значення наукових та науково-технічних програм. Промислово-фінансові групи.

5. Закон України “Про поставку продукції для державних потреб”, “Про державне оборонне замовлення”.

6. Закон України “Про науку і наукову діяльність”. Функції міністерства України у справах науки і техніки.

7. Функції Держпатента України. Закони України про охорону прав на винаходи і корисні моделі, на промислові зразки, на знаки для товарів та послуг.

Функції Державного інноваційного фонду. Порядок створення і функціонування технопарків та інноваційних структур інших типів.

Книга: ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ

ЗМІСТ

1.	ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ
2.	2. ПРИЧИНИ РЕФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ, ПЕРЕХОДУ ДО РИНКУ
3.	3. КОНЦЕПЦІЯ РЕФОРМИ
4.	5.ПРОБЛЕМИ ПОДОЛАННЯ КРИЗИ І ВІДБУДОВИ ЕКОНОМІКИ.
5.	6.РЕГУЛЮВАННЯ ВІДНОСИН ВЛАСНОСТІ.
6.	7.ОРГАНІЗАЦІЯ СИСТЕМИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ В УМОВАХ РИНКУ
7.	8. ОРГАНІЗАЦІЯ ПІДПРИЄМНИЦТВА, РИНКУ ТА КОНКУРЕНЦІЇ.
8.	9. МАКРОЕКОНОМІЧНЕ ПЛАНУВАННЯ. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ РОЗВИТКУ НАУКИ І ТЕХНІКИ.
9.	11.ФІНАНСОВО КРЕДИТНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ.
10.	12. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ.
11.	14. РЕГУЛЮВАННЯ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА ТА АПК
12.

На попередню



Додати в закладки

  
Переклад Translate