Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ
11.ФІНАНСОВО КРЕДИТНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ.
11.1. Фінансово–бюджетна система.
Фінансово-бюджетну систему України складають фінанси республіки, місцевих органів влади, фінанси підприємств і організацій всіх форм власності, банківський і державний кредит.
Бюджетна система будується на основі таких принципів: 1.закріплення за кожною ланкою бюджетної системи законодавчо встановлених джерел доходів; 2.встановлення диференційованих податків на прибуток залежно від видів діяльності та рівновеликих податків по всіх формах власності, підпорядкованості та належності в межах кожного виду діяльності; 3.забезпечення самостійності кожної ланки бюджетної системи у формуванні та використанні закріплених доходних джерел.
Система самостійності бюджетів різних рівнів (при раціональному зв’язку між ними) дозволяє відповідним органам управління мати фінансову базу проведення власної соціально-економічної політики, виконання своїх функцій та реалізації соціальних програм.
Закон України “ Про бюджетну систему України ” (29.06.1995 р.) визначає основні категорії, що характеризують бюджетну систему, таким чином.
Бюджет — план утворення і використання фінансових ресурсів для забезпечення функцій, які здійснюються органами державної влади та місцевими Радами народних депутатів.
Зведений бюджет України — сукупність всіх бюджетів, що входять до складу бюджетної системи.
Бюджетний устрій — організація і принципи побудови бюджетної системи, її структури, взаємозв'язок між окремими ланками бюджетної системи.
Бюджетний процес — регламентований законодавством порядок складання, розгляду, затвердження бюджетів, їх виконання і контроль за їх виконанням, затвердженням звітів про виконання бюджетів, що входять до бюджетної системи України.
Бюджетний рік починається з 1 січня і закінчується 31 грудня.
Бюджетна класифікація — єдине систематизоване, функціональне згрупування доходів і видатків бюджету за однорідними ознаками, що забезпечує загальнодержавну і міжнародну порівняльність бюджетних даних.
Дефіцит бюджету — перевищення видатків над доходами. Профіцит (надлишок) — перевищення доходів над видатками.
Склад видатків Державного бюджету України:
1. фінансування загальнодержавних централізованих програм підтримання та підвищення життєвого рівня народу, заходів щодо соціального захисту населення;
2. фінансування здійснюваних установами та організаціями заходів у галузі освіти, культури, науки, охорони здоров ’ я, фізичної культури, молодіжної політики, соціального забезпечення, що мають загальнодержавне значення;
3. фінансування виробничого і невиробничого будівництва, геолого-розвідувальних, проектно-пошукових та інших робіт, що здійснюється відповідно до загальнодержавних програм;
4. на оборону;
5. на охорону навколишнього природного середовища;
6. на утримання правоохоронних та митних органів, податкової, захисту прав споживачів та контрольно-ревізійної служб;
7. утримання органів законодавчої, виконавчої, судової влади та прокуратури;
8. здійснення зовнішньоекономічної і зовнішньополітичної діяльності;
9. дотації, субвенції, що передаються з Державного бюджету України до бюджетів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя;
10. на виплату всіх видів пенсій, видатків, спрямованих на захист громадян, що постраждали від Чорнобильської катастрофи, виплату допомоги по безробіттю, витрати на професійне навчання вивільнюваних працівників і незайнятого населення та заходи по створенню додаткових робочих місць;
11. утворення державних матеріальних і фінансових резервів;
12. обслуговування внутрішнього і зовнішнього державних боргів та їх повернення;
13. інші заходи, що фінансуються з Держбюджету відповідно до Законів України.
У Держбюджеті передбачається резервний фонд КМУ у розмірі до 2% від обсягу його видатків для фінансування невідкладних витрат в народному господарстві, соціально-культурних та інших заходів, що не могли бути передбачені під час затвердження Держбюджету.
У Держбюджеті понад передбачені видатки утворюється оборотна касова готівка в розмірі до 2% загального обсягу видатків бюджету. Вона може бути використана протягом року на покриття тимчасових касових розривів і повинна бути відновлена у тому ж році до розмірів, установлених під час затвердження Держбюджету.
Доходи Держбюджету України формуються за рахунок:
1. частини податку на додану вартість та акцизного збору, які визначаються Законом про Держбюджет на наступний рік;
2. 30% від податку на прибуток підприємств та організацій усіх форм власності, від податку на майно підприємств та організацій, від плати за землю;
3. надходжень від зовнішньоекономічної діяльності;
4. частини надходжень від приватизації, надходження від реалізації державного майна, орендна плата за оренду цілісних майнових комплексів;
5. внесків до Пенсійного фонду, Державного фонду сприяння зайнятості населення, Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення та внесків до інших загальнодержавних цільових фондів,створення яких передбачене законодавством України;
6. надходжень від внутрішніх позик, повернутих державі позик, процентів від наданих державою позик і кредитів;
7. дивидендів від акцій та інших цінних паперів, що належать державі в акціонерних господарських товариствах;
8. плата за спеціальне використання природних ресурсів;
9. інших доходів, встановлених законодавством України і віднесених до доходів Держбюджету.
Закон України “ Про бюджетну систему України ” визначає також склад доходів і видатків республіканського бюджету АРА, обласних, районних та міських бюджетів.
Організація бюджетного процесу. Верховна Рада не пізніше 15 червня поточного року розробляє і надсилає Президенту України спеціальну постанову (бюджетну резолюцію) про основні напрямки бюджетної політики на наступний бюджетний рік.
Міністерство фінансів на підставі основних прогнозних макропоказників економічного і соціального розвитку України на плановий рік та фінансових можливостей держави складає попередній проект зведеного бюджету України і доводить відповідні прогнозні показники до міністерств, відомств, інших органів державної виконавчої влади, які подають Мінфіну свої пропозиції.
Мінфін розглядає ці пропозиції і готує проекти зведеного та Державного бюджетів України і до 15 серпня подає їх на розгляд КМУ, який приймає остаточне рішення щодо проекту Закону про Держбюджет і подає його Президенту України. В разі згоди Президента проект Закону до 15 вересня вноситься на розгляд Верховної Ради.
Верховна Рада затверджує: граничний розмір дефіциту, суми доходів відповідно до бюджетної класифікації, суми видатків щодо кожного розпорядника коштів відповідно до бюджетної класифікації, суми дотацій, субвенцій та розміри відрахувань від регулюючих доходів до бюджетів АРК, областей, міст Києва та Севастополя, розмір оборотної касової готівки Держбюджету України.
Доходи і видатки цільових загальнодержавних фондів, включених до складу Держбюджету, затверджуються щодо кожного фонду окремо.
Звіт про виконання Держбюджету подається Президентом України Верховній Раді до 1 травня року, наступного за звітним.
Закон України “ Про Рахункову палату ” (11.07.1996 року)визначає, що Рахункова палата є постійно діючим органом контролю, який утворюється Верховною Радою України, підпорядкований і підзвітний їй.
Завданням Рахункової палати є здійснення контролю за: 1. своєчасним виконанням видаткової частини Державного бюджету України, витраченням бюджетних коштів, у тому числі коштів загальнодержавних цільових фондів, за обсягами, структурою ті їх цільовим призначенням; 2. утворенням і погашенням внутрішнього та зовнішнього боргу України, визначення ефективності та доцільності видатків державних коштів, валютних та кредитно-фінансових ресурсів; 3. фінансуванням загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального і національно-культурного розвитку, охорони довкілля; 4. дотриманням законності щодо надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам, міжнародним організаціям, передбачених у Державному бюджеті України; 5.законністю та своєчасністю руху коштів Державного бюджету України та коштів позабюджетних фондів в установах Національного банку та уповноважених банків.
Рахункова палата проводить аналіз відхилень від показників Державного бюджету України та готує пропозиції про їх усунення, а також про удосконалення бюджетного процесу в цілому. Вона регулярно інформує Верховну Раду України, її комітети про хід виконання Державного бюджету України та стан погашення внутрішнього і зовнішнього боргу України, про результати здійснення інших контрольних функцій.
Державне казначейство згідно постанови КМУ № 590 від 31.07.95 року:
1. організовує виконання Держбюджету і здійснює контроль за цим;
2. здійснює управління наявними коштами Держбюджету, в т. ч. в іноземній валюті, та коштами державних позабюджетних фондів у межах видатків, установлених на відповідний період;
3. здійснює фінансування видатків Держбюджету;
4. веде облік касового виконання Держбюджету, складає звітність про стан виконання державного та зведеного бюджетів;
5. здійснює управління державним внутрішнім та зовнішнім боргом відповідно до чинного законодавства;
6. розподіляє між Держбюджетом та місцевими бюджетами відрахування від загальнодержавних податків, зборів і обов’язкових платежів за нормативами, затвердженими Верховною Радою;
7. здійснює контроль за надходженнями і використанням коштів державних позабюджетних фондів;
8. розробляє та затверджує нормативно-методичні документи з питань бухгалтерського обліку, звітності та організації виконання бюджетів всіх рівнів.
Державне казначейство складається з Головного управління та його територіальних органів — управлінь Державного казначейства в АРК, областях, містах Києві та Севастополі з відділеннями у районах, містах і районах у містах.
Правові основи державного пробірного нагляду викладені у Декреті Кабміну України “Про державний пробірний нагляд” від 17 травня 1993 року.
Державний пробірний нагляд — система заходів, спрямованих на здійснення державного контролю за видобуванням, виробництвом, використанням, обігом, обліком і зберіганням дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння та виробів з них, виконання операцій із зазначеними цінностями, а також забезпечення залучення до вторинної переробки відходів і брухту, що містять дорогоцінні метали і дорогоцінне каміння.
Державний пробірний нагляд здійснюється Державною пробірною палатою України, підпорядкованими їй регіональними державними інспекціями пробірного нагляду та постійними контролерами на підприємствах по виробництву дорогоцінних металів та обробці алмазної сировини.
Усі ювелірні та інші побутові вироби з дорогоцінних металів, виготовлення в Україні, ввезені з-за кордону для продажу, або ті, що вивозяться з України, повинні відповідати встановлним пробам і мати державне прбірне клеймо.
Проба — державний стандарт, що визначає цінність сплаву, з якого виготовлено вироби з дорогоцінних металів, і засвідчує вміст вагових одиниць основного дорогоцінного металу в одиниці тисячі вагових одиниць сплаву.
В Україні для ювелірних та інших побутових виробів із дорогоцінних металів встановлюють такі проби: платина — 950; золото — 333; 375; 500; 585; 750; срібло — 750; 800; 830; 875; 925; 960.
Вироби, що мають пробу нижче встановленої мінімальної, не підлягають клеймуванню та реалізації як вироби з дорогоцінних металів.
Виготовлювачі ювелірних та інших побутових виробів з дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, зобов’язані мати іменник , відбиток якого проставляється виготовлювачем на всіх виробах.
Закон України “Про державний внутрішній борг України” (16.09.92 року) визначає, що державним внутрішнім боргом України є строкові боргові зобов’язання Уряду України у грошовій формі.
До боргових зобов’язань Уряду України належать випущенні ним цінні папери, інше зобов’язання у грошовій формі, гарантовані Урядом України, а також одержані ним кредити.
Боргові зобов’язання Уряду України можуть бути короткострокові — до 1 року, середньострокові — від 1 до 5 років і довгострокові — 5 і більше років.
Боргові зобов’язання Уряду України виступають у вигляді облігацій внутрішніх державних позик і казначейських зобов’язань України. В окремих випадках можуть бути і інші форми урядових боргових зобов’язань.
Граничні розміри державного внутрішнього боргу України, його структура, джерела та строки погашення встановлюються Верховною Радою України одночасно із затвердженням Державного бюджету України.
11.2. Регулювання цін та ціноутворення.
Методи регулювання цін. Держава здійснює вплив на ціни, використовуючи прямі (адміністративні) і непрямі (економічні) методи. Економічні методи є основними в практиці країн з ринковою економікою, оскільки вони не порушують дії ринкового механізму. Вони полягають в зміні податків, облікових ставок, митних тарифів, імпортних квот, еміссії грошей і т. д. Наприклад, зниження непрямих податків в період сильної інфляції сприяє зниженню цін, стримує інфляцію. Полегшання імпорту товарів в країну посилює конкуренцію на національному ринку і сприяє зниженню цін. Обмеження еміссії грошей зменшує сукупний платоспроможний попит і також стримує ріст цін. Податкові, кредитні пільги, прямі державні субсидії і дотації сприяють зниженню витрат виробництва і відповідно — цін.
Адміністративне регулювання цін здійснюється різними методами, число яких в ФРН, Бельгії, Італії, Голандії в повоєнний період складало 2-5, а у Франції — 14. Широко використовується “заморожування” цін, тобто їх примусова стабілізація за певний період. У Франції при методі “таксації” уряд сам встановлював та змінював ціни, виходячи з даних, наданих підприємствами. Методи “рамкових” та “кошторисних” цін передбачають, що державні органи встановлюють тільки спосіб розрахунку цін, виходячи в першому випадку з визначеного кола витрат, в другому — з кошторисної вартості робіт. При цьому ціна розраховувалась самими виробниками товару, але обов ’ язково повинна була бути затверджена державним органом. По ряду товарів у Франції використовувалися спеціальні цінові режими: режим вільних контрольованих цін, режим обумовленої свободи ціноутворення, режим вільно контрольованих цін. Ціни встановлювались самими товаровиробниками, однак для їх введення підприємства повинні були отримати на протязі, як правило, 15 днів згоду урядових органів.
Там, де у виробництві товарів значна частка державних підприємств, вони можуть стати лідерами в цінах і визначати їх рівень в цілому по галузі.
Загальні принципи регулювання цін. Адміністративне встановлення цін (”заморожування”, ”таксація”) дозволяє швидко стабілізувати ціни та змінити їх в потрібну сторону. Але адміністративно встановлені ціни мають ряд недоліків. Вони обмежують конкуренцію, бо не дають змоги маневрувати цінами. Утруднюється вільний обмін продукцією : для когось з виробників при даних цінах невигідно виробляти певну продукцію чи купувати засоби виробництва. Ціни поступово відриваються від реальних умов ринку, не враховують змін у співвідношенні попиту і пропозиції. Якщо ціни довгий час не переглядаються, вони відриваються від вартості — витрат відтворення. Внаслідок цього покупець невірно орентується в реальних затратах виробництва, бо дороге при низьких цінах виглядає дешевим, дешеве —дорогим. Це приводить до того, що потреби в предметах споживання та засобах виробництва задовільняються при витратах більших, ніж це необхідно. Якщо витрати відтворення змінюються при незмінних цінах, зменшення витрат не приводить до зупинення виробництва в гірших умовах, бо попередня ціна дозволяє мати достатню норму прибутку і в гірших умовах. Збільшення витрат при незміній ціні приводить до того,що розширення виробництва або не забезпечує достатню норму прибутку, або ж веде до втрат. Внутрішні ціни відриваються від світових, ускладнюється міжнародний обмін, країна починає відставати від науково-технічного прогресу. Адміністративно встановлені стабільні ціни мають витратний характер: приводять до того, що потреби задовільняються при затратах більших, ніж це необхідно.
Тому найбільш жорсткі методи регулювання цін використовуються на протязі короткого періоду і в окремих випадках, коли інші методи не дають потрібного результату.
У Франції з другої половини 30-х років до закінчення війни Національний комітет по цінах міг встановлювати “нормальні” гуртові та роздрібні ціни, перевищення яких переслідувалось законом. В 40-50-і роки при товарному дефіциті і значній інфляції використовувались найбільш жорсткі методи регулювання цін — “заморожування”, “таксація”. Тенденція до лібералізації цін, звільнення їх від адміністративного регулювання почала проявлятися в 60-і роки, коли виявились позитивні зрушення в розвитку економіки. В цей час значного поширення набув метод договорів про ціни. Договори укладались між галузевими об’єднаннями, асоціаціями виробників і окремими підприємствами. В них визначалися наміри сторін щодо ціноутворення (стабілізація цін, обмеження їх зростання, конкретні розміри і умови можливого підвищення цін). При порушенні договорів фінансові органи використовували або блокування цін, або накладали штраф. Послаблення адміністративних методів регулювання цін здійснювалось одночасно з розвитком економічних інструментів (податки, кредити, забезпечення конкуренції і т. п.).
Звільнення цін від адміністративного регулювання проводилось поступово: від найбільш жорстких методів регулювання переходили до менш жорстких, від них – до вільного ціноутворення. В першу чергу лібералізація цін проводилась там, де була сильна конкуренція з боку світового ринку, де ціни не зазнають сильного коливання (наприклад, в молочно–консервній промисловості), де є традиційно стабільний ринок збуту. При виникненні економічних труднощів процес лібералізації цін призупинявся, посилювались адміністративні методи регулювання цін. Коли у Франції інфляція була на рівні 10-14% (1973-74 рр., 1980-81 рр.), державному контролю підлягали всі ціни. При інфляції менше 4% державний контроль за цінами послаблювався. При збільшенні інфляції в 1982 р. було введено “заморожування” цін. В 1983 р. була введена в дію раніше прийнята система укладання договорів між керівництвом і виробниками про обмеження зростання цін. Зниження темпів інфляції до кінця 1984 р. дозволило звільнити від адміністративного регулювання ціни майже на 2/3 промислових товарів. На початок 1987 р. ціни приблизно на 3/4 товарів і послуг формувались вільно.
Якщо є конкуренція, контроль за цінами можна суттєво обмежити: вони формуються вільно, під впливом попиту і пропозиції. Коли в 1978 р. у Франції було прийнято рішення про введення вільних цін на велику кількість промислових товарів, одночасно приймалися міри по підвищенню конкуренції. Якщо існує природня монополія, то держава регулює ціни (зазвичай — на енергоносії, суспільний транспорт, послуги зв’язку і т. п.).
Державою в США регулюється від 5 до 10% цін, в Японії — 20% споживчих цін, в Австралії — близько 10%, Швейцарії — ціни майже 50% об’єму товарної продукції. В Іспанії державні ціни складають 10% в загальній структурі споживчих цін.
В Швеції умови втручання держави в процес ціноутворення визначаються Законом про регулювання цін. Згідно цього закону, керівництво має право здійснювати міри щодо прямої дії на ціни (“заморожування”) у випадку війни чи при загрозі значного загального підвищення цін. Заморожування цін може бути загальним або вибірковим (по окремих товарах).
В роки другої світової війни широко використовувалась карткова система при прямому встановленні цін державою. Вона була ліквідована в 1956 р., після відміни карток на каву, цукор і деякі інші товари. Заморожування цін активно використовувалось в період 1970-78 рр. для зменшення темпів інфляції. На думку шведських спеціалістів, заморожування ефективне лише на короткий час — для відновлення різких дисбалансів на ринку і запобігання вибухам інфляції.
Закон передбачає можливість встановлення державою максимального рівня цін на окремі товари, введення порядку, при якому підвищення цін дозволяється тільки після подання попереднього попередження і обгрунтування.
Держава в Швеції жорстко регулює закупівельні ціни на зерно, молоко, м’ясо, яйця і ряд інших сільськогосподарських продуктів. Держава при переговорах з виробниками риби встановлює нормативну ціну на їх продукцію, по трісці — нижню і верхню межі ціни. Фіксується також нормативна кількість продажу (максимальна), по відношенню до якої можуть діяти цінові надбавки.
Ціноутворення частково регулюється також нормативними актами, які пов’язані з конкуренцією. За законом про конкуренцію забороняється бруто-ціни (встановлення цін перепродавцям: оптовикам, роздрібним продавцям, агентам) і картелі учасників торгів. Забороняється встановлення мінімальних цін, нижче яких неможливий перепродаж.
Державне управління цін і конкуренції при Міністерстві громадянської адміністрації має у всіх 23 губерніях Швеції контори кількістю від 2 до 10 чоловік. Вони забезпечують нагляд і контроль за цінами. Діє закон про обов’язок надання відомостей про ціни і умови конкуренції. Там, де діє державна монополія (вино-горілчані вироби, поштові послуги і ін.), суттєвий вплив на встановлення цін має держава. Наприклад, уряд визначає норми прибутку енергетичного концерну “Ваттенфаль”, в залежності від якої їм встановлюється тариф на електроенергію.
В ФРН “Закон про принципи господарської структури і політики цін після валютної реформи” (24 липня 1948 р.) ліквідував сотні всіх передумов, які регулювали економічне життя і ціни. Для захисту споживачів на окремі важливі предмети споживання вводились так звані доречні ціни. Так, перший каталог доречних цін, виданий 11 вересня 1948 р., встановлював, що ціна чоловічих черевиків повинна знаходитись в межах від 24,50 до 30 марок. Регулюванню підлягали ціни на вугілля, нафту і деякі інші види сировини. Решта цін були вільними і відображали співвідношення попиту і пропозиції.
Міністр народного господарства ФРН Людвіг Ерхард розглядав ціни в нерозривному зв’язку з іншими економічними категоріями і процесами. Найважливішою метою було забезпечити постійне функціонування ринку покупця, дію конкуренції, яка знищує всі привілеї, не обумовлені підвищенням продуктивності праці. В зв’язку з цим проводилась боротьба проти всяких видів монопольних об’єднань, які здатні встановлювати монопольні ціни і обмежувати конкуренцію. Приймалися всі заходи для збереження стійкості валюти. Уряд протидіяв всякому підвищенню заробітної плати без збільшення продуктивності праці. Знижувалось мито і тим самим збільшувалась пропозиція товарів за рахунок зонішньої торгівлі. Все це дозволило відмовитись від адміністративного регулювання цін, звільнити ціни і в добувній промисловості.
Світові ціни в залежності від характеру утворення можна поділити на ціни “вільного” ринку і ціни “закритого” ринку.
Ціни “вільного” ринку формуються в залежності від співвідношення попиту і пропозиції на світовому ринку. В якості світових цін на цукор-сирець виступає його ціна на біржах в Нью-Йорку і Лондоні, на кольорові метали (мідь, олово, свинець, цинк) — ціни лондонського ринку кольорових металів.
До цін “закритого” ринку відносяться ціни внутріфірмової торгівлі, ціни регіональних економічних угрупувань і ціни спеціальних преференційних (пільгових) угод. Ціни внутріфірмової торгівлі встановлюються в межах міжнародної корпорації, при обміні між материнською компанією і її філіалами за кордоном. Регіональні ціни діють, наприклад, між країнами ЄЕС по зернових, цукру і деяких інших видах продукції. Преференційні ціни встановлюються спеціальними угодами. Так, наприклад, по преференційних цінах здійснюється закупівля цукру країнами ЄЕС в країнах Африки і деяких інших країн. Їх величина зазвичай вища ніж на “вільному” ринку.
Ціни ринку взаємоторгівлі країн-членів РЕВ встановлювались на базі світової вартості — базисних цін світового ринку, які є середнім їх значенням за п’ятирічний період. Починаючи з 1975 року ціни встановлювались за п’ятиріччя, яке передувало даному року. Наприклад, ціни на 1987 р. встановлювались, виходячи із цін світового ринку за 1981-86 рр., на 1988 р. — за 1982-87 рр. і т. д. Тим самим ціни очищувались від спекулятивних і коньюнктурних нашарувань.
Ціни деяких товарів встановлюються за угодою основних виробників цих товарів. Наприклад, ціни на нафту встановлюються країнами ОПЕК — її основними виробниками, які панують на світовому ринку продажу нафти.
Регулювання цін в СРСР в 1970-80-ті роки . Державний комітет цін Ради Міністрів СРСР встановлював ціни на продукцію, яка охоплювала 80-85% від об’єму виробництва у важкій промисловості (на нафту, нафтопродукти, вугілля, газ, руди кольорових і чорних металів, ліс і пиломатеріали, цемент, шифер, гірськохімічну сировину, основні види продукції хімічної промисловості, машини, прилади, обладнання і т. д.). Держкомітет затверджував також ціни на товари народного споживання, які відігравали важливу роль в формуванні рівня життя народу (більше 50% всього об’єму товарообороту): на хліб, муку, крупи, цукор, масло, рибу, горілку і лікеро-горілчані вироби, тканини, трикотаж, взуття, тютюнові вироби, мило, фотоапарати, радіотовари, автомобілі, мотоцикли, велосипеди, електропобутові машини, будівельні матеріали і т. п.
Республіканські комітети встановлювали ціни на швейні вироби, посудогосподарські товари, меблі, галантерейні вироби та ін., а також продовольчі товари: ковбасні вироби, молочну продукцію, кондитерські вироби.
Відділи цін рад міністрів АРСР і облкрайвиконкомів встановлювали ціни на овочі, фрукти, а також тарифи на побутові послуги.
Міністерства і відомства СРСР затверджували оптові ціни на продукцію внутрівідомчого споживання і на запчастини. Вони мали право також встановлювати ціни на продукцію, яка виготовлялася по індивідуальних замовленнях зі згоди замовника. Таке ж право мали і підприємства: ціна встановлювалась за угодою із замовником, рентабельність виробів при цьому повинна була знаходитись в межах 10-20%.
На сільськогосподарську продукцію колгоспів і радгоспів були встановлені зональні закупівельні ціни. На основні види продукції вони встановлювались Радою Міністрів СРСР, а на інші продукти — радами міністрів союзних республік.
Ціни колгоспного ринку визначались співвідношенням попиту і пропозиції. В основі цін кооперативної торгівлі знаходились ціни колгоспного ринку. При продажу продукції безпосередньо в магазини і підприємства громадського харчування використовувались роздрібні ціни за мінусом торгової скидки.
Ціни на практиці в основному виконували обліково-розрахункові функції, не відображали суспільно необхідних затрат на виробництво і реалізацію продукції, погано враховували споживну вартість і якість продукції, не впливали належно на збалансованість попиту і пропозиції. Слабо діяли вони на прискорення науково-технічного прогресу, підвищення економічної ефективності. Ціноутворення в значній мірі базувалось на принципі повернення індивідуальних затрат підприємств. Відрив цін від вартості обумовлював необхідність великих дотацій на виробництво ряду товарів при завищенні цін на інші. Створився штучний дифіцит одних товарів за рахунок обмеження попиту на інші товари, які продавалися по завищених цінах. Система цін формувалася в значній мірі в відриві від рівня світових цін, що ускладнювало правильну оцінку ефективності зовнішньоекономічних зв’язків і викривляло їх дійсні результати. Встановлення цін і тарифів було занадто централізовано, що породжувало бюрократизм і гальмувало процес встановлення цін, безвідповідальне відношення до їх встановлення і розробки з боку міністерств і відомств (при звільненні споживача і виробника продукції від розробки цін).
Реформа ціноутворення 1987 р. передбачала перегляд цін з таким розрахунком, щоб позбутись вказаних вище недоліків. Передбачалось введення договірних цін і тарифів на нову продукцію, які мали самостійно встановлюватися підприємствами, організаціями і кооперативами. Передбачалось, що з часом система таких цін буде використовуватись ширше.
Почали використовуватись ціни трьох видів: вільні, твердо фіксовані і регульовані. В основі регульованих цін були покладенні прейскурантні ціни, встановлювались межі відхилення від них. Регульовані ціни на товари народного споживання встановлювали верхню межу цін. Для підприємств, які займають на ринку монопольне положення, регульовані ціни визначали верхню межу рентабельності на їх продукцію.
Закон України “ Про ціни і ціноутворення ”, прийнятий 03.12.90 року, передбачає використання вільних, державних фіксованих та регульованих цін та тарифів.
Кабінет Міністрів України (КМУ) постановою № 353 від 09.12.91 року затвердив Положення про державну інспекцію контролю за цінами.
Положення про державне регулювання цін (тарифів) на продукцію виробничо-технічного призначення, товари народного споживання, роботи і послуги монопольних утворень, затверджене КМУ 22.02.95 року за № 135, встановлює, що регулювання цін на продукцію монопольних утворень здійснюється шляхом встановлення фіксованих цін, граничних рівнів цін, граничних рівнів торгівельних надбавок і постачальницько-збутових націнок, граничних нормативів рентабельності, або шляхом запровадження обов ’ язкового декларування зміни цін.
У разі запровадження обов’язкового декларування зміни цін монопольні утворення можуть змінювати ціну на продукцію тільки після декларування такої зміни, реєстрації нового розміру ціни.
Регулювання цін не поширюється на продукцію, що експортується, нову продукцію, виготовлену із застосуванням запатентованого винаходу та високоефективної технології, створеної спеціально для цієї продукції (протягом трьох років з моменту постановки її на виробництво).
Постановами КМУ встановлена на імпорт окремих товарів мінімальна митна вартість. Це обумовлено забезпеченням повноти справлення податку на додану вартість та недопущення заниження митної вартості таких товарів.
З 07.12.96 року введена мінімальна митна вартість на імпортні лікеро-горілчані вироби та пиво. З 13.06.97 року набрала чинності постанова КМУ про введення мінімальної митної вартості на деякі товари, що підлягають обкладанню акцизним збором (кава, шоколад, хутряний одяг, одяг з натуральної шкіри, аудіо- та відеокасети, телевізори), з 28.12.97 року — на деякі товари сільськогосподарського виробництва та на окремі найменування одягу, білизни, взуття, з 27.01.97 року — на імпортні автомобілі та шини для них.
Постанова КМУ № 1548 від 25.12.96 року наводить перелік таких товарів та послуг, на які можуть встановлюватись граничні ціни та граничні рівні торгівельних надбавок (націнок) на вітчизняні та імпортні лікарські засоби і вироби медичного призначення (за переліком МОЗ).
Стаття 14 Закону України “ Про ціни і ціноутворення ” передбачає, що вся необгрунтовано одержана підприємством сума виручки в результаті порушення державної дисципліни цін підлягає вилученню в доход відповідного бюджету та, крім того, в позабюджетні фонди місцевих рад стягується штраф у двократному розмірі необгрунтовано одержаної суми виручки.
11.3. Податкова система.
Податки і їх види. Податки — обов’язкові збори, які виплачують фізичні і юридичні особи державі і місцевим органам влади. Їх роль в регулюванні економіки зростає. Якщо в 1913 р. податки становили 11-13% національного доходу, то в 1937 р. — 20-26%. На початку 70-х років питома вага податків в національному доході становила в США — 24%, Франції — 29,6%, ФРН — 21%. По відношенню до ВНП загальна сума податків становила в 1989 р. в СРСР — 40,1%, Швеції — 50,6%, Данії — 49,6%, Норвегії 47,8%, Франції — 45,6%, Італії — 40,2%, Англії — 38,6%, ФРН — 38%, Фінляндії — 37,1%, Швейцарії — 32%, Іспанії — 28,6%, в США (1990 р.) — 30%.
Податки поділяються на прямі і непрямі. Прямі податки платники податків сплачують безпосередньо із своїх доходів. Прямі податки поділяються на реальні (податки на об’єкти власності: землю, будинки, промислові та торгівельні заклади, на грошовий капітал) і особисті (на власність і прибутки окремих осіб: прибутковий, з майна, з спадщини і дарінь і т. д.). Непрямі податки — платежі в бюджет, які включаються в ціни (тарифи) товарів, послуг і видів діяльності (акцизи, мито, податок на додану вартість, податок на продажі, фіскальні монополії — монополії держави на виробництво і реалізацію товару через встановлення монопольно високих цін і ін.).
Прямі податки прямо пов’язані з прибутками громадян, більше платить той, хто заможніший. Напрямі носять регресивний характер: за одиницю товару однаково платить і бідний, і заможний, але в заможного такий податок складає меншу частку його прибутків, ніж в бідного. Співвідношення між прямими і непрямими податками змінюється на користь перших. В США питома вага прямих податків становила до першої світової війни 11%, в повоєнний період — близько 70%, в Канаді відповідно 9 і 56, Австралії — 10 і 51, Великобританії — 48 і 60%.
Державні податки встановлюються і справляються центральними органами влади, місцеві — місцевими органами управління на відповідній території. Загальні податки знеосіблені і поступають в загальну касу, яка визначає подальший порядок їх використання. Спеціальні (цільові) податки використовуються суворо за призначенням. Так, засоби державного соціального страхування практично у всіх державах використовуються тільки на соціальне забезпечення (пенсії) і соціальне страхування (допомогу).
Акциз — вид непрямого податку, надбавка до ціни певного товару, яка оплачується кінцевим споживачем. Використовується для збільшення доходів бюджету і повернення соціальних витрат, які викликаються споживанням певних товарів (тютюну, алкогольних напоїв),негативним впливом їх виробництва і споживання на природу, а також для покриття витрат на будівництво і утримання доріг (у вигляді податку на придбання автомобіля, дозвіл на водіння автомобіля і т. д.), для захисту вітчизняного виробництва деяких товарів і ін. Закон України “Про акцизний збір” (18 грудня 1991 р.) визначив ставку акцизного збору в відсотках від відпускної ціни по горілці 87,5%, пиву — 25%, тютюних виробах — від 14 до 40%, легковим автомобілям — 25%, ювілірним виробам із золота — 35% і т. д.
Податок з обороту — частина чистого прибутку підприємства, безпосередньо перетворювана в доход держбюджету. Принципи справляння податку з обороту в СРСР були визначені в 1930 р.. В 1991 р. податок з обороту замінений акцизом. Податок з обороту справляється: у вигляді різниці між роздрібними і гуртовими цінами підприємства; по твердих ставках (в крб.) з одиниці об’єму продукції; у відсотках до обороту. В 1960 р. податок з обороту в доходах державного бюджету становив 46,5%, в 1977 р. він знизився до 30,1%. Основна маса податку з обороту реалізовувалась в цінах чотирьох торгових груп: вино-горілчаної продукції, тютюнових виробів, тканин і цукру. Для засобів виробництва він був встановлений на нафтопродукти, газ і частково електроенергію.
Податок на додану вартість — вид непрямого податку, який сплачує кінцевий споживач, а також на різних стадіях виробництва і реалізації товарів. Додана вартість включає в себе амортизаційні відрахування, заробітну плату з нарахуваннями, деякі інші поточні затрати (в т. ч. проценти за кредит), а також прибуток. Додана вартість — різниця між виручкою підприємства від продажу своїх товарів і вартістю куплених матеріалів, які використані при їх виробництві. Припустимо, що фірма А за рахунок використання живої праці створює вартість в 30 од., фірма Б, купуючи товар фірми А за 30 од., додає вартість в 20 од. і продає свій товар фірмі В за 30+20=50 од. Фірма В додає обробкою вартість в 40 од. і продає товар кінцевому споживачеві за 50+40=90 од. При податку на додаткову вартість у 28%, фірма А повинна заплатити ПДВ 8,4 од., фірма Б — 5,6 од., фірма В — 11,2 од. Після введення податку на додану вартість фірма А буде продавати свій товар за 30+8 ,4=38,4 од., фірма Б — за 38,4+20+5,6=64 од., фірма В — за 64+40+11,2=115,2 од. Той же загальний податок в 8,4+5,6+11,2=25,2 од. можно було отримати за рахунок податку з обороту або з продажу, встановивши роздрібну ціну в 115,2 од. і податок з обороту (або акциз) в 25,2 од. При цьому змінюються місця надходження податку: при ПДВ податок буде поступати там, де виробляють товар ( по місцю розташування фірм А, Б, В), при податку з обороту — там, де товар продається.
Прибутковий податок — вид податку, котрим обкладається прибуток юридичної або фізичної особи, отриманий в результаті його діяльності або використання майна. Звичайно береться по прогресуючій системі з наростаючим розміром обкладання. В США від перших 50 тис. дол. прибутку корпорацій платять 15%, від слідуючих 25 тис. дол. – 25%, зверх 75 тис. дол. — 34%. На прибуток в межах 100-335 тис. дол. передбачений додатковий податок в розмірі 5%. Такі податки стимулюють перш за все розвиток малого бізнесу. Перша ставка податку на громадян після неоподаткованого мінімуму складає 15% і по мірі підвищення прибутку зростає до 33%. В ФРН розмір прибуткового податку коливається в межах від 22% до 53%. Прогресія податку починається, як правило, за межами середньої заробітної плати працюючого та рядового службовця.
Податкові пільги — переваги, часткове звільнення від виконання встановлених обов’язків по сплаті податків; економічний механізм впливу на вибір юридичними особами напрямів діяльності і використання чистого прибутку. В США податкові пільги отримують не фірми, а види діяльності. В Німеччині податкові пільги отримують фірми, які інвестують капітал в промислово відсталі райони. Податковими пільгами стимулюється розвиток сучасних галузей промисловості в сільській місцевості. Згідно Закону України “ Про оподаткування прибутку підприємств та організацій ” (21 лютого 1992 р.), від сплати податку звільняються учнівські та студентські підприємства, якщо чисельність студентів та учнів в загальній кількості працюючих складає не менше 80%, творчі союзи, заклади культури та спорту, прибутки видавництв, які випускають літературу на українській мові та малотиражні видавництва мовами національних меншин, якщо ця література складає не менше 70% загального об’єму їх виробництва і т.д.
Дотації — допомога, яка видається без повернення з державного бюджету для відшкодування збитків у випадках, коли ціни на виготовлену продукцію або надані послуги нижче собівартості. В 1990 році по СРСР дотації на утримання житлового фонду становили 13,0 млрд. руб. В 1984-86 рр. бюджетні дотації становили у відсотках до фермерської ціни пшениці в США — 44,3%, ЄЕС — 36,3%, Японії — 97,7%, цукру — відповідно 76,0%, 74,7%, і 71,8%, молока — 66,3%, 55,8%, 81,8%, яловичини — 9,4%, 53,0% і 55,4%. Дотації по підтримці цін та прибутків отримують близько третини усіх ферм США.
Субвенція — грошова допомога держави місцевим органам влади, яка надається на фінансування окремого міроприємства і підлягає поверненню у випадку порушення цільового призначення.
Субсидія — допомога, переважно у грошовій формі, яка надається державою за рахунок засобів державного бюджету місцевих органів влади, юридичним та фізичним особам, іншим державам.
Прямі субсидії використовуються для стимулювання наукових досліджень, фінансування НДДКР, міроприємств по впровадженню нової техніки і перепідготовки кадрів. За допомогою прямих субсидій держава розвиває перспективні галузі, підтримує старі галузі, забезпечує оздоровлення окремих компаній і цілих галузей, створює інфраструктуру, сприяє підвищенню конкурентоспроможності національної економіки і ін..
Непрямі субсидії держава надає шляхом проведення політики прискореної амортизації, через диференційовані податкові ставки, пільгові кредити. В ряді випадків держава скуповує акції і боргові зобов’язання компаній, які збанкрутували, нереалізовані товари, в інших — продає по занижених або символічних цінах державну власність, використовує державне страхування та гарантування депозитів, експортних кредитів, купує по завищених цінах зброю та військове спорядження і ін..
Податкова система містить в собі сукупність податків, компетенцію органів державної влади в області податкового регулювання і способи взаємодії між собою, методи начислення податків, а такожподатковий контроль.
У Франції нараховується близько 120 податків, ФРН — 70, в Японії — 25 державних і 30 місцевих податків.
Податкові санкції — інструмент державного економічного і адміністративного впливу податкових органів на платників податків і посадових осіб, які не виконують діючого законодавства про оподаткування. Включає штрафи і пеню: за приховання (заниження) прибутку, доходів або інших об’єктів оподаткування; за своєчасно не сплачені суми податків; за відсутність обліку прибутку (доходу) або ведення цього обліку з порушенням встановленого порядку; за непредставлення або несвоєчасне представлення податковим органам звітів, розрахунків і інших документів, необхідних для обрахунку і сплати податків.
За відхилення від податків в Японії стягують штраф у розмірі від 5 до 40% від суми податку, який повинен бути сплачений. Злісне ухиляння від податку карається тюремним ув ’ язненням на три роки. В Німеччині при значному порушенні в бюджет забирається весь прихований доход і штраф, який становить таку ж саму суму. Замість штрафу можна добровільно відсидіти у в ’ язниці з розрахунку за 100 марок — один день. В США тюремне ув ’ язнення може бути до п’яти років, а в Німеччині при обтяжуючих обставинах навіть до 10 років. В США діють (як і в Німеччині) спеціальні податкові суди (в такий суд може звертатись і платник податків з позовом до податкових органів).
Використання податків для регулювання економіки. Податки — гнучкий і вибірково діючий інструмент впливу на економічні і соціальні процеси.
За допомогою податків регулюють промисловий цикл: в роки підйому беруть особливий податок на інвестиції для стримання їх зростання; при спаді цей податок знижується або відміняється. Зниження податків на більш забезпечені прошарки населення мало на меті у 80-ті роки в США збільшити накопичення і створити передумови для підвищення темпів економічного зростання.
За допомогою податків зменшується диференціація прибутків громадян і майнова диференціація. Цьому сприяє прогресивне оподаткування доходів громадян, податки на спадщину і даріння, на майно, введення акцизів або завищених податків з продажу предметів роскошу. В Німеччині власник дорогоцінностей повинен заявити про це в податковій декларації і сплатити за них майновий податок.
Податки дозволяють досягти певної мети, наприклад, зацікавити корпорації у виробництві продукції, яка створює менше екологічне навантаження. В США існує податок на корпорації, в результаті діяльності яких з’являються токсичні відходи, податок на компанії, які виготовляють тару без її повторного використання (консервні банки і іншу тару, яка йде після використання у відходи). В США і Німеччині власники автомобілів з екологічно чистими двигунами платять набагато менші податки, або взагалі не обкладаються податками.
Податки виконують стимулюючу функцію. В США при злитті компаній нова компанія на рік звільняється від податків, якщо хоча б одна із компаній, які ввійшли в склад нової, була збитковою. У Франції при злитті або реорганізації компаній дається відстрочка при сплаті податків, деякі види акцій компаній звільняються від податків. Знов створені акціонерні компанії на два роки звільняються від податків, на третій рік обкладаються податками 25% їх прибутку, на четвертий рік — 75%, на 6-й і далі — 100%. Отримують податкові пільги компанії, які створюють філіали за кордоном. З 1988 р. у Франції звільнюється від оподаткування 25% приросту засобів підприємства на професійну підготовку; в районах з високим безробіттям можливе його повне звільнення від податків.
Підвищення податків на певні товари стимулює зменшення їх споживання, зменшення — сприяє зниженню цін і збільшенню споживання даних товарів. Зменшення податків в період інфляції сприяє зниженню цін або стримує їх зростання.
Податки по вибірковості дії і по широті впливу на виробництво, споживання і соціальні процеси — найважливіший інструмент регулювання ринкової економіки.
Податки в Японії можна класифікувати по трьох групах: 1.прямі прибуткові податки на юридичні і фізичні особи; 2.прямі податки на майно; 3.прямі і непрямі споживчі податки.
Підприємства сплачують від прибутку: державний прибутковий податок (33,48%), префектурний прибутковий податок (1,67%) і міський, районний (4,12% від прибутку). Податок на підприємництво (10,71%) від прибутку надходить в розпорядження префектури.
Фізичні особи сплачують прибутковий податок по прогресивній шкалі, яка має п’ять ставок: 10; 20; 30; 40; 50%. Прибутковий префектурний податок справляється по трьох ставках 5; 10 і 15%. Поверх того, кожен громадянин незалежно від величини прибутку сплачує податок 3200 ієн в рік. Але існує досить значний неоподаткований мінімум, який враховує також сімейний стан людини. Не платять податки з сум, які були витрачені на лікування, багатосімейні мають додаткові податкові пільги.
Податки на майно платять зазвичай в розмірі 1,4% від вартості майна. До об’єкту оподаткування входять: все нерухоме майно, земля, відсотки по банківських депозитах. Податки платять також при придбанні чи продажу майна.
Серед споживчих податків основним виступає податок із продажу (3%). Податки платять власники автомобілів. Справляється акциз за послуги: за проживання в готелі, харчування в ресторанах, купання в гарячих джерелах та ін..
Державні прибуткові податки займають частку в 56,5%, майнові — 25% і споживчі — 18,5%. За рахунок державних податків надходить 64,2%, місцевих — 35,8% податкових коштів. Після перерозподілу через держбюджет 64,2% податкових засобів витрачається на місцеві потреби, а 35,8% — на загальнодержавні.
Податки в США . Податкова система в США в основному трьохрівнева (федеральні податки, податки штатів, муніципальні податки; є невеликі податки і збори графств, спеціальних округів і тауншипів). Кожний рівень управління має свою прибуткову базу і лише деякі податки діляться між штатами та містами. В Німеччині податки, які приносять найбільші надходження, поділяються між бюджетами всіх рівнів: 42,5% прибуткового податку з громадян надходить у федеральний бюджет, 42,5% — в бюджет землі і 15%-в міський бюджет. З податку на підприємницьку діяльність 85% надходить у місцевий бюджет, 15% діляться між землею та центром. Аналогічно поступають з іншими податками.
В структурі федерального бюджету США за 1990 рік прибутковий податок з громадян склав 41%, відрахування на соціальне страхування — 34, податок на прибуток корпорацій, фірм, підприємств — 10, акцизні збори — 3,0, мита — 1,4, податки на спадок та даріння — 0,7, запозичені кошти — 8,0 та інші надходження — 1,9%. Прибутковий податок з громадян (за межами неоподаткованого мінімуму) складає від 15% до 33%, з корпорацій — в середньому 34%. Податок на спадок і даріння сплачується, якщо вартість дарунку або спадку перевищує 10 тис. дол. Розмір цього податку залежить від вартості власності та ступеню споріднення.
Основні джерела прибутків штатів — податки з юридичних і фізичних осіб і податок з продажу, відрахування від якого йдуть і в муніципальні бюджети. Податок на корпорації знаходиться у межах від 5% до 10%, податок з продажу — від 3% до 8,25%. Податок нагадує ПДВ. В ЄЕС податок з продажу вищий: в Німеччині, наприклад, він складає 14% (на книжки, журнали та продовольчі товари — 7 % ).
Муніципалітети найбільш великі суми прибутків отримують від податків на нерухомість (Нью-Йорк — 40%, Сан-Франциско — 38%). Інші податки можна поділити як податки на угоди, податки на послуги міста і податки, які визначають політику міста.
До перших відносяться податок на передачу нерухомості. В Нью-Йорку цей податок використовується у випадку, коли ціна продажу нерухомості більше 1 млн. дол., його ставка наближається до 10% вартості майна, що продається. Податки на послуги міста: в Нью-Йорку податок на проживання в готелі становить 19% від вартості проживання, на припаркування автомобіля — 18,7% вартості парковки; існують податки на користування автомагістралями, на каналізацію, на електроенергію, на послуги зв’язку. Податки, які визначають політику міста, перш за все ставлять перед собою мету захистити навколишнє середовище (податок на фірми, відходи виробництва яких токсичні та ін.).
Кожен платник податку зобов’язаний не пізніше 15 квітня року, слідуючого після звітного, відправити в регіональні служби внутрішніх доходів декларацію про сукупний річний прибуток. В той же час всі фірми, підприємства і організації надсилають дані про виплачені грошові суми (зарплата і ін.), а також про всі фінансові операції. Дані вводяться в комп’ютер, співставляються з податковими деклараціями. Це дозволяє виявити податкові декларації, які потребують кращої перевірки, що здійснюється податковими інспекторами. Щорічно перевіряється близько 2% податкових декларації.
За приховання податків — штраф (в штаті Іллінойс — за несплату податку із продажу штраф наближається до 30%). За прострочку платежів податку — штраф в 2% за кожен місяць прострочки. Злісний неплатник може підлягати штрафу до 15 тис. дол., а корпорація — до 500 тис. дол. Тюремне ув’язнення за несплату податків в США може становити до 5 років.
Закон України “Про систему оподаткування” (нова редакція 18.02.1994 року) визначає систему оподаткування як сукупність податків і зборів (обов’язкових платежів) до бюджету та до державних цільових фондів, що справляються у встановленому законом України порядку.
Платники податків зобов’язанні:
1. вести бухгалтерський облік, складати звітність про фінансово-господарську діяльність і забезпечувати її зберігання у терміни, встановлення законами;
2. подавати до державних податкових органів та інших державних органів відповідно до законів декларації, бухгалтерську звітність та інші документи і відомості, пов’язанні з обчисленням і сплатою податків і зборів (обов’язкових платежів);
3. сплачувати належні сума податків і зборів у встановленні законами терміни;
4. допускати посадових осіб державних податкових органів до обстеження приміщень, що використовуються для одержання доходів чи пов’язанні з утриманням об’єктів оподаткування, а також для перевірок з питань обчислення і сплати податків і зборів.
5. керівники і відповідні посадові особи юридичних осіб та фізичні особи під час перевірки, що проводиться державними податковими органами, зобов’язанні давати пояснення з питань щодо оподаткування у випадках, передбачених законами, виконувати вимоги державних податкових органів щодо усунення виявлених порушень законів про оподаткування і підписати акт про проведення перевірки.
Загальнодержавні податки і збори встановлюються Верховною Радою України і справляються на всій території України. До них належать: 1.податок на додану вартість; 2.акцизний збір; 3.податок на прибуток підприємств; податок на доходи фізичних осіб; 5.мито; 6.державне мито; 7.податок на нерухоме майно (нерухомість); 8.плата (податок) за змлю; 9.рентні платежі; 10.податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів; 11.податок на промисел; 12.збір за геологорозвідувальні роботи, виконанні за рахунок державного ; 13.за спеціальне використання природних ресурсів; 14.збір за забруднення навколишнього природного середовища; 15.збір до Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення; 16.збір на обов’зкове соціальне страхування; 17.збір на обов’язкове пенсійне страхування; 18.збір до Державного інноваційного фонду; 19.плата за торговий патент на деякі види підприємницької діяльності; 20.фіксований сільськогосподарський податок; 21. Збір на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства; 22.гербовий збір (застосовується до 1 січня 2000 року).
Указ Президента України “Про місцеві податки і збори” від 25.05.1999 р. № 565/99 передбачає встановлення 1 січня 2000 року таких місцевих і зборів: 1.податок з реклами; 2.комунальний податок; 3.збір за здійснення зарубіжного туризму; 4.готельний збір; 5.збір за припаркування автотранспорту; 6.ринковий збір; 7.збір за видачу ордера на квартиру; 8.курортний збір; 9.збір за використання місцевої символіки; 10.збір за проведення аукціону, конкурсного розпродажу і лотерей; 11.збір за проїзд по території Автономної Республіки Крим та прикордонних областей автотранспортом, що прямує за кордон; 12.збір за видачу дозволу нарозміщення об’єктів торгівлі і сфери послуг; 13.збори за надання земельних ділянок для будівництва об’єктів виробничого і невиробничого призначення, індивідуального житла та гаражів у населених пунктах.
Указ визначає суть кожного виду податків і зборів, умови їх стягнення та граничні ставки.
В порівнянні з переліком податків і зборів, наведеному в Законі України “Про систему оподаткування” Указ Президента вносить такі зміни: відміняються збори за участь в бігах на еподромі, за виграш на бігах, з осіб, які беруть участь у грі на тоталізаторі на еподромі; збір за право проведення кіно- і телезйомок; збір з власників собак. Вводяться: збір за здійснення зарубіжного туризму, збори за надання земельних ділянок.
Конкретні умови справляння податків і зборів викладено в Законах України “Про податок на додану вартість” ( 03.04.97 р.), “Про оподаткування прибутку підприємства” ( оновлена редакція 22.05.97 р.), “Про акцизний збір” (18.11.92 р.), Дикрет КМУ від 26.12.93 “Про прибутковий податок з громадян” , “Про фіксований сільськогосподарський податок” (17.12.98 р.), “Про державне мито” (18.12.91 р.).
Закон України “Про державну податкову службу в Україні” (26.01.93 р.) до системи державної податкової служби відносить: державну податкову адміністрацію України, державні податкові адміністрації в АРК, областях, містах Києві і Севастополі, державні податкові адміністрації в районах, містах, районах міст. В складі органів державної податкової служби знаходяться спеціальні підрозділи по боротьбі з податковими порушеннями (податкова міліція).
Завдання органів державної податкової служби:
1. здійснення контролю за додержанням податкового законодавства, правильністю обчислення, повнотою і своєчасністю сплати до бюджетів, державних цільових фондів податків і зборів, а також неоподаткованих доходів, установлених законодавством;
2. внесення у встановленому порядку позиці щодо вдосконалення податкового законодавства;
3. прийняття у випадках, передбачених законом, нормативно-правових актів і методичних рекомендацій з питань оподаткування;
4. формування та ведення Державного реєстра фізичних осіб-платників податку та інших обов’язкових платежів та Єдиного банку даних про платників податків — юридичних осіб;
5. роз’яснення законодавства з питань оподаткування серед платників податку, запобігання злочинам та іншим правопорушенням, віднесеним законом до компетенції податкової міліції, їх розкриття, припинення, розслідування та провадження у справах про адміністративне порушення.
Повноваження податкової міліції. Податкова міліція:
1. приймає і реєструє заяви, повідомлення та іншу інформацію про злочини та правопорушення, віднесенні до її компетенції, здійснює у встановленому порядку їх перевірку і приймає щодо них передбачені законом рішення;
2. здійснює відповідно до закону оперативно-розшукову діяльність, досудову підготовку матеріалів за протокольною формою, а також проводить дізнання та досудове (попереднє) слідство в межах своєї компетенції, вживає заходів до відшкодування заподіяних державі збитків;
3. виявляє причину і умови, що сприяли вчиненню злочинів та інших правопорушень у сфері оподаткування, вживає заходів до їх усунення;
4. забезпечує безпеку працівників органів державної податкової служби та їх захиствід протиправних посягань, пов’язаних з використанням ними посадових обов’язків;
5. запобігає корупції та іншим службовим порушення серед працівників державної податкової служби;
6. збирає, аналізує, узагальнює інформацію щодо порушень податкового законодавства, прогнозує тенденції розвитку негативних процесів кримінального характеру, пов’язаних з оподаткуванням.
Закон України “ Про державний реєстр фізичних осіб — платників податків та інших обов ’ язкових платежів ” прийнятий 22.12.94 року.
Державний реєстр — це автоматизований бвнк даних. Створений для забезпечення єдиного державного обліку фізичних осіб, які зобов’язані сплачувати податки, збори, інші обов’язкові платежі до бюджетів та внески до державних цільових фондів.
Ідентифікаційний номер Державного реєстру є обов’язковим для використання підприємствами, установами, організаціями всіх форм власності, включаючи установи Національного банку України, комерційні банки та інші фінансово-кредитні установи в разі:
· виплати доходів, з яких утримуються податки та інші обов ’ язкові платежі згідно з чинним законодавством України;
· укладення цивільно-правових угод, предметом яких є об ’ єкти оподаткування та щодо яких виникають обов ’ язки сплати платежів;
· відкриття рахунків в установах банків.
Закон України “ Про заставу ” (02.10.92 року) визначає заставу як спосіб забезпечення зобов ’ язань . В силу застави кредитор (заставоотримувач) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов ’ язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами.
Заклад — застава рухомого майна, при якій майно, що складає предмет застави, передається заставодавцем у володіння заставоотримувача.
Заставоотримувач, якщо інше не передбачене договором, зобов ’ язаний: вживати заходів, необхідних для збереження предмету закладу; у випадках, коли це передбачено договором, одержувати з предмету закладу доход в інтересах заставодавця; регулярно надсилати заставодавцю звіт про користування предметом закладу, якщо користування ним допускається відповідно Закону; страхувати предмет закладу в обсязі його вартості за рахунок та в інтересах заставодавця; сплачувати податки та збори, пов ’ язані з володінням заставою, за рахунок заставодавця; належним чином утримувати предмет закладу, нести відповідальність за нього у випадках, коли немає доказів, що втрата, пошкодження або загибель закладу сталася не з його вини; негайно повідомляти заставодавця про виникнення загрози загибелі чи пошкодження предмета закладу; негайно повертати предмет закладу після виконання заставодавцем або третьою особою забезпеченого закладом зобов ’ язання.
Іпотека — застава землі, нерухомого майна, при якій земля та (або) майно, що становить предмет застави, залишається у заставодавця або третьої особи.
Застава векселя чи іншого цінного паперу, який може бути переданий шляхом вчинення передавального запису (індосаменту), здійснюється шляхом індосаменту і вручення заставоотримувачу індосованого цінного паперу.
Предметом застави товарів в обороті або переробці можуть бути сировина, напівфабрикати, комплектуючі вироби, готова продукція тощо. Вони перестають бути предметом застави з моменту їх вручення набувачу або транспортній організації для відправлення набувачу або передачі на пошту для пересилки набувачу. Набуті заставодавцем товари стають предметом застави з моменту виникнення на них права власності.
Указ Президента України “ Про іпотеку ” від 14.06.99 року № 641/99 детально визначає, яке майно може бути, а яке не може бути предметом іпотеки, права та обов ’ язки заставодавця та заставоотримувача, суть різних видів іпотеки: звичайної, об ’ єднаної, спільної та умовної, структуру іпотечного договору, заставної, правила їх реєстрації та ін.
ЗАВДАННЯ ПО ВИВЧЕННЮ ТЕМИ 11
1. Організація бюджетної системи. Закон України “Про бюджетну систему України”. Видатки і доходи Держбюджету України.
2. Закон України “Про державний внутрішній борг”.
3. Закон України “Про Рахункову палату”.
4. Державне казначейство і його функції. Державний пробірний нагляд.
5. Закон України “Про систему оподаткування”. Обов ’ язки платників податків. Загальнодержавні та місцеві податки і збори.
6. Види податків. Використання податків для регулювання економіки.
7. Чим відрізняється податок на додану вартість від акцизу? Від податку на продаж товарів?
8. Чому частка прямих податків з початку ХХ сторіччя зростає швидше ніж непрямих?
9. Яка різниця між дотаціями, субсидіями, субвенціями? Чим прямі субсидії відрізняються від непрямих?
10. Закон України “Про заставу”. Чим відрізняються застава, іпотека, заклад? Указ Президента України “Про іпотеку”(14.06.99 року).
11. В чому переваги і недоліки прямих (адміністративних) і непрямих (економічних) методів регулювання цін?
12. Як організовано ціноутворення на продукцію сільського господарства?
13. В чому різниця в методах регулювання цін в повоєнний період в ФРН та Франції?
14. Закон України “Про ціни та ціноутворення”. Регулювання цін на продукцію монопольних утворень. Мінімальна митна вартість на імпорт товарів.
Закони України “Про державну податкову службу”, “Про державний реєстр фізичних осіб — платників податків та інших обов ’ язкових платежів”.
Книга: ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
