Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.



Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Основи економічної теорії: політекономічний аспект

Розділ 27. Фінансово-грошова система

Розділ 27. Фінансово-грошова система

§ 1. Сутність і структура фінансової системи у суспільному відтворенні

§ 2. Бюджетна система

§ 3. Грошова система

§ 4. Кредитна система

§ 5. Валютна система

Розділ 27 ФІНАНСОВО-ГРОШОВА СИСТЕМА

1. Сутність і структура фінансової системи у суспільному відтворенні

Фінанси - це грошові фонди, що утворюються в процесі від-творення. Економічні відносини, що виникають між державою, банками, суб'єктами господарської діяльності, окремими громадя-нами, між галузями економіки, регіонами тощо у зв'язку з форму-ванням та використанням грошових фондів, становлять фінансові відносини. Отже, до фінансів не належать кошти, що обслуговують особисте споживання та обмін (роздрібний товарооборот, оплата побутових, комунальних послуг, особистого транспорту, зв'язку тощо).

Формування, розподіл і використання в процесі суспільного ви-робництва грошових фондів, необхідних для забезпечення функ-ціонування економіки та її розвитку, утворюють фінансову систему суспільства. Фінансова система має такі складові: загальнодержавні фінанси, фінанси органів місцевого самоврядування, суб'єктів гос-подарювання, громадських організацій і недержавних позабюджет-них фондів (рис. 37).

Сукупність фондів грошових коштів, що знаходяться в розпо-рядженні держави, підприємств та організацій, утворюють фінан-сові ресурси. Останні характеризують стан економіки і одночасно є джерелом її розвитку.

Розрізняють такі джерела і методи формування фінансових ре-сурсів: стягнення податків; відрахування частини прибутків від суб'єктів господарювання; відрахування на страхування; інші види відрахувань у централізовані фонди; продаж державою цінних па-перів і свого майна; одержання кредитів; емісія грошей.

Структура фінансової системи країни включає в себе такі скла-дові:

1. Державні фінанси - головний елемент в структурі фінансо-вої системи. Це система грошових фондів, що знаходяться в розпо-рядженні держави і призначені для фінансового забезпечення влас-тивих їй функцій (управління народним господарством, утримання законодавчої та виконавчої влади, оборона, охорона законності та правопорядку, розвиток фундаментальної науки, космічні дослі-дження, охорона природи, структурна перебудова економіки тощо). За рахунок централізованих джерел; фінансуються витрати на ви-рівнювання соціальної забезпеченості регіонів. Державні фінанси охоплюють також відповідні механізми мобілізації ресурсів та їх зосередження в державі. Так, основним механізмом мобілізації фі-нансових ресурсів в державний бюджет є податкова система.

2. Фінанси областей (регіонів) та органів місцевого самовряду-вання. За рахунок коштів місцевих бюджетів фінансуються витра-ти по розв'язанню проблем місцевого рівня. Джерелами місцевих доходів є; кошти від приватизації, орендна плата, дивіденди від під-приємницької діяльності, місцеві податки. Так, прибутковий по-даток з громадян повністю передається до бюджетів за місцем їх проживання. В розмірі 100 відсотків до місцевих бюджетів базового рівня передаються всі місцеві податки і збори. Відрахування від загальнодержавних податків і зборів до бюджетів областей здійсню-ють на основі стабільних (затверджених) нормативів.

Тим областям (регіонам), в яких доходна частина не перекриває мінімальних потреб по витратах, надаються дотації, субвенції або субсидії. При цьому норматив дотації передбачено у відсотках, а субсидії та субвенції - в грошових одиницях. Субвенції надаються переважній більшості регіонів України.

У результаті децентралізації фінансової системи, що здійсню-ється в Україні, основний обсяг соціальних витрат переноситься на місцевий та регіональний рівні.

Фінансові ресурси регіонів визначаються виробленим в розра-хунку на душу населення національним доходом, оскільки фінан-сові надходження забезпечуються насамперед з доходів економіч-них суб'єктів. Потребу у фінансових ресурсах регіонів розрахову-ють на основі фактичного рівня витрат. У той же час існують суб'єк-тивні відмінності в розмірах, території, географічному положенні, кліматі, економічній структурі регіонів. Фактичні витрати, з одного боку, можуть не охоплювати завдань, які не розв'язуються через відсутність коштів, а з іншого - вони можуть зростати при нееко-

номічних або просто марнотратних витратах. Крім того, за рівнем витрат не можна визначити, наскільки жителі регіону забезпечені суспільними благами.

3. Фінанси суб'єктів господарювання, які становлять систему від-носин, що виникають у процесі господарської діяльності у зв'язку з формуванням і використанням грошових фондів (у тому числі за рахунок прибутку), що забезпечують процес виробництва та від-творення в межах підприємства (фірми). Так, підприємство формує фонд розвитку виробництва, фонд оборотних коштів, у тому числі власних, фонд оплати праці, фонд споживання, страховий і резер-вний фонди, здійснює амортизаційні відрахування з основних фон-дів. Крім того, підприємство сплачує податок з прибутку, здійснює внески в різні цільові позабюджетні фонди (Пенсійний фонд, Фонд зайнятості населення, Фонд Чорнобиля, страхові платежі), сплачує податки в місцеві бюджети тощо.

Фонди суб'єктів господарювання використовуються їх авансу-ванням (оборотні кошти) або проведенням витрат.

Отже, у фінансах суб'єктів господарювання відображаються вся їх господарська діяльність, ефективність використання основного та оборотного капіталу, інвестиційна політика, обсяг реалізації про-дукції протягом певного періоду.

За структурою власності фінанси суб'єктів господарювання по-діляють на приватні, змішані та державні. Специфіка фінансів виз-начається також організаційно-правовою формою підприємства. Так, для фінансів орендних підприємств характерний такий важливий елемент, як система орендних платежів. Фінанси акціонерних то-вариств мають специфіку, що зумовлюється властивим акціонер-ній формі власності способом мобілізації грошових коштів (прода-жем акцій та облігацій), розподілу одержаного доходу у вигляді прибутку (дивіденди акціонерам, відсотки власникам облігацій, тантьєми менеджерам тощо).

4. фінанси населення - це грошові фонди, які формуються у жителів країни із доходів, отриманих на основі трудової, госпо-дарської та інших видів діяльності.

Наведені елементи фінансової системи взаємопов'язані. Так, з одного боку, фінанси суб'єктів господарювання та фінанси насе-лення є джерелом ресурсів для державних фінансів, насамперед на них націлені існуючі для цього мобілізаційні механізми - податко-ва система, система страхових і пенсійних відрахувань, митні, рентні та інші платежі. З іншого боку, ресурси, сконцентровані в державних фінансах, знову спрямовуються в господарство країни у вигля-ді капіталовкладень, субсидій і дотацій підприємствам, а також на-селенню у формі різних витрат соціального характеру.

Фінанси суб'єктів господарювання та населення пов'язані не лише з державними фінансами, а й між собою. Так, насамперед на підприємстві (фірмі) населення (в порядку оплати праці) одержує основну частину своїх фінансових ресурсів.

5. Позабюджетні фонди, що займають особливе місце в системі фінансів, класифікують за такими принципами:

а) за визначенням статусу їх власності (державні, недержавні);

б) за територіально-галузевою належністю (загальнодержавні, регіональні, наприклад позабюджетні фонди місцевих Рад, галу-зеві, благодійні);

в) за цільовою спрямованістю (соціальна допомога, технічний розвиток, сприяння підприємництву, а також за загальнодержав-ною і регіональною програмами тощо),

Державні позабюджетні фонди (пенсійний, фонд соціального страхування, фонд охорони природного навколишнього середови-ща, приватизації, підтримки підприємництва, інноваційний, розвитку шляхового господарства та ін.) створюються за рахунок закріпле-них джерел (в тому числі державного бюджету). Кошти цих фондів спрямовуються на державне соціальне страхування й забезпечен-ня населення, а також на державні програми розвитку відповідних галузей економіки (в тому числі невиробничої сфери).

Так, у фонд приватизації надходять кошти від приватизації майна загальнодержавної власності. Пенсійний фонд утворюється за раху-нок відрахування від коштів соціального страхування. Крім того, до пенсійного фонду відраховується 1 відсоток від заробітної плати робітників і службовців. Призначення фонду зайнятості населення полягає у фінансовому забезпеченні заходів держави щодо підтрим-ки прийнятного рівня безробіття, виплаті відповідної допомоги тощо.

Суб'єктам господарювання під державні програми кошти з цих фондів надаються у двох видах: фінансування і безвідсоткової по-зики.

Недержавні позабюджетні фонди формуються за рахунок дже-рел, які зазначені в їхніх статутах (наприклад, благодійний фонд). Держава може підтримувати ці фонди встановленням податкових пільг на їхні вторинні доходи, якщо вони одержані за рахунок від-сотків або дивідендів від вкладень у державні облігації або цінні папери банків і підприємств. Податковим пільгам мають підлягати також кошти, спрямовані на фінансування загальнодержавних про-грам на позикових безвідсоткових умовах.

Державним фінансам (державні бюджетні та позабюджетні фон-ди) належить провідна роль у всій фінансовій системі. Це своєрід-

ний барометр, що відбиває загальний стан економіки, потужний чинник, що визначає її розвиток.

Через державні фінанси перерозподіляється значна частина ВВП країн з розвиненою економікою: в Японії - 1/3, Франції - більше ніж 1/2, Швеції - 2/3 тощо, в Росії - 1/2. В Україні за роки незалежності мало місце зростання частки ВВП, що розподіляється через бюджет, до половини і більше. В Росії, наприклад, ця частка також становить 1/2.

Для порівняння в колишньому СРСР через державний бюджет перерозподілялося понад 70 відсотків ВВП.

функції держави та суспільних фінансів в умовах ринкової еко-номіки вперше були сформульовані Р. А. Масгрейвом у роботі "Тео-рія і практика державних фінансів" (1978 р.). За Масгрейвом, фі-нанси виконують три функції:

надання суспільних товарів* та послуг або регулювання проце-су, відповідно до якого визначається склад суспільних товарів і від-бувається розподіл обмежених виробничих факторів (робочої сили та капіталів) між суспільним і приватним секторами (алокативна функція);

коригування розподілу доходів і майна (дистрибутивна функ-ція);

підтримання високого рівня зайнятості за достатньої стабільності цін (стабілізаційна функція).

На наш погляд, доцільно виділити ще одну функцію фінансів - контролюючу. Так, основним об'єктом контролю з боку держави за фінансами суб'єктів господарювання є додержання останніми встановлених правил списання витрат на собівартість реалізованої продукції, а також облік власних коштів (майна) і фінансових ре-зультатів як об'єктів оподаткування.

Основним критерієм оцінки фінансового стану країни є рівень збалансованості в розподілі фінансових ресурсів між. суб'єктами господарювання, які формують фінансові ресурси, і тими суб'єкта-ми, хто ці ресурси використовує. Отже, збалансування доходів і витрат є складовою фінансовою стабілізації.

За роки незалежності фінансова система України практично не розбудовувалася. До 1996 р. в Україні була практично відсутня концепція фінансової системи країни, що пояснюється насамперед як розбалансованістю бюджету в умовах кризового стану економіки, так і відсутністю конституційних засад формування фінансової системи в умовах ринку. В цілому можна виділити такі особливості функціонування фінансової системи в зазначений період.

1. Мало місце інфляційне зростання фінансових ресурсів. Кош-ти на фінансування витрат бюджету, з одного боку, отримуються за рахунок додаткової емісії платіжних засобів, не забезпечених зростанням виробництва товарів і наданням послуг. З іншого боку, мало місце також інфляційне зростання доходів суб'єктів господа-рювання.

2. Зростаюча частка національного доходу формувалася у сфе-рі обігу. Так, обсяг сформованих фінансових ресурсів в 1990- 1994 рр. збільшувався насамперед за рахунок введення нових видів централізованих надходжень до бюджету і позабюджетних фондів, а також надання бюджетові кредитів НБУ.

3. Розбалансування фінансової системи в розрізі ланок як фор-мування, так і використання фінансових ресурсів країни унемож-ливлює фінансову стабілізацію в економіці. З одного боку, мало місце збільшення витрат на соціальні програми при відсутності коштів на їх фінансування, з другого - спад виробництва.

4. Зниження частки фінансових ресурсів, сформованих у суб'єктів господарювання відносно національного доходу. Це свідчить про переміщення акценту у формуванні фінансових ресурсів зі сфери виробництва до сфери обігу. Надходження фінансових ресурсів від суб'єктів господарювання зменшилось при одночасному зрос-танні абсолютної маси фінансових ресурсів у державі. Очевидно, що таке зростання не є прямим результатом продуктивності сус-пільної праці.

5. Регіони (області) України істотно диференційовані за величи-ною виробленого національного доходу на душу населення. Тому має місце перерозподіл фінансових ресурсів між центром та регіонами. Так, частка місцевих бюджетів в консолідованому бюджеті України становить 30 відсотків (решта припадає на обласні бюджети).

6. Фінансова система не забезпечує недержавним структурам рівноправності, оскільки зберігаються неоднакові підходи до оподат-кування підприємницьких структур різних форм власності. Головним недоліком фінансової системи є те, що вона стала гальмом у роз-витку виробництва на підприємствах державної форми власності.

Викладені особливості функціонування фінансової системи в Україні в умовах кризового стану економіки підтверджують вели-ке значення фінансово-грошової стабілізації, міцної фінансової системи як основної складової частини процесу економічних ре-форм.

§ 2. Бюджетна система

Бюджет - це баланс грошових доходів (надходжень) і витрат (використання), який складається для держави, місцевих органів управління, суб'єктів господарювання, сімей або окремих грома-дян на певний термін. З метою створення єдиної інформаційної системи зведення державних доходів та видатків на всіх рівнях влади, забезпечення загальнодержавної та міжнародної порівнян-ності бюджетних даних Верховна Рада у липні 1996 р. прийняла Постанову "Про структуру бюджетної класифікації України".

Державний бюджет - це річний план державних витрат і дже-рел їхнього фінансового забезпечення. Бюджетна система (Дер-жавний бюджет) містить бюджет центрального уряду, а також бюд-жети всіх рівнів місцевої влади. Відповідно бюджети бувають цен-тральними, обласними, місцевими. Часто, коли розглядають міс-цеві бюджети, мають на увазі всі бюджети, крім бюджету централь-ного уряду. В Україні до місцевих бюджетів належать бюджети областей, міські бюджети Києва і Севастополя, районні бюджети сільських районів, міські бюджети міст обласного підпорядкуван-ня, бюджети внутрішньоміських районів, бюджети міст районного підпорядкування тощо. Між ними існують досить складні відно-сини, пов'язані з розподілом джерел бюджетних доходів, фінансу-ванням місцевих бюджетів з боку центрального уряду шляхом пе-рерозподілу коштів у масштабі країни тощо. Отже, державний бюджет - це не тільки бюджет центрального уряду, а й сукупність бюджетів усіх рівнів державної адміністративно-територіальної вла-ди. Сукупність різних видів бюджетів, що перебувають між собою в певному взаємозв'язку і взаємозалежності, створює бюджетну систему, що діє в країні.

З бюджетом тісно переплітаються позабюджетні фонди (кош-ти) - кошти держави, що мають цільове призначення і не включа-ються до державного бюджету. Позабюджетні кошти знаходяться в розпорядженні центральних і місцевих органів влади. Вони кон-центруються в спеціальних фондах (наприклад, пенсійному). Поза-бюджетні фонди створюються за рахунок цільових податків, по-зик, субсидій з бюджету. Вони розширюють можливості втручання держави в економіку не за рахунок бюджету, отже, дають змогу уникнути парламентського контролю. Крім того, створюється ви-димість зменшення дефіцитності бюджету. Так, в Україні до складу бюджету не включалися, а отже, дуже часто і не контролювалися законодавчою владою використання різноманітних податків і збо-рів на утримання автомобільних шляхів, фонди соціального захис-ту інвалідів, зайнятості населення, приватизації, охорони праці, природи тощо.

В окремих випадках можуть створюватися бюджетні резерви, необхідні для безперебійного фінансування намічених заходів та забезпечення непередбачених невідкладних витрат.

Проект бюджету щорічно обговорюється і приймається законо-давчим органом - парламентом країни. З політичної точки зору державний бюджет - це своєрідний компроміс між цілями держави, заінтересованої в зростанні бюджетних коштів, а отже, і податко-вих надходжень, та інтересами власників і працюючих за наймом (лобі, що представляють і захищають їх інтереси в парламенті) з приводу податкових ставок на власність, доходи, податкових пільг, бюджетних витрат на соціальні цілі; компроміс між загальнодер-жавними і місцевими інтересами; компроміс між інтересами окре-мих галузей з приводу податків і субсидій, пільгових кредитів і державних замовлень, підрядів на будівництво та інвестиційних премій. Кожен такий компроміс супроводжується політичною бо-ротьбою в парламенті.

Доходна частина бюджету складається в основному з бюджет-них надходжень. Менша її частина - це неподаткові надходження. В Україні головну роль відіграють податок на прибуток та податок на додану вартість. Велика частка непрямих податків (ПДВ та акциз) пояснюється тим, що в умовах спаду виробництва держава не може забезпечити надходження в бюджет шляхом прямого оподаткуван-ня прибутку підприємств, організацій та доходів громадян. Тому застосовують непряме оподаткування, яке є формою вилучення доходів у споживачів.

Видатки державного бюджету виконують функції політичного, соціального і господарського регулювання. Видатки класифікують залежно від пріоритетності підходу:

а) предметна, або галузева, бюджетна класифікація- визна-чення витрат за галузями господарства і управління;

б) економічна - диференціація витрат за господарськими озна-ками або виробничими елементами (капітальні вкладення, заробіт-на плата, дотації тощо);

в) змішана, або комбінована - поєднання відомчих і предмет-них ознак;

г) цільова - врахування загальнонаціональних, політичних, еко-номічних і соціальних цілей або програм;

д) функціональна - державні кошти розглядаються як інстру-мент політики уряду;

е) бюджетна класифікація за фінансовими ознаками - видатки класифікують на безповоротні, тимчасові та умовні.

Кожна країна має свою структуру доходів і видатків бюджету. Це залежить від багатьох чинників: державного ладу, рівня еконо-мічного розвитку, політики, що проводиться в конкретних умовах

(стримування ділової активності або її стимулювання, лібералізації економіки чи активного соціального захисту населення та ін.). Незважаючи на різноманітність державних підходів до формування та використання бюджету, існують загальні риси та закономірності.

Перше місце в бюджетних видатках розвинутих країн займають соціальні статті: соціальна допомога, освіта, охорона здоров'я. В цьому - головна мета бюджетної політики, як і всієї державної економічної політики взагалі: стабілізація, зміцнення та пристосу-вання існуючого соціально-економічного ладу до умов, що зміню-ються. Такі витрати покликані пом'якшити диференціацію соціаль-них груп, властиву для ринкової економіки. При цьому полегшення доступу відносно менш забезпечених прошарків до одержання ква-ліфікації, належного медичного обслуговування, гарантованої міні-мальної пенсії та пристойного житла відіграє не тільки соціальне стабілізуючу роль, а й забезпечує господарство найважливішим фактором виробництва - кваліфікованою та здоровою робочою силою, а отже, збільшує національне багатство країни.

У видатках на господарські потреби виділяють бюджетні суб-сидії сільському господарству, які мають також соціальну, політич-ну та господарську спрямованість.

Видатки на озброєння і матеріальне забезпечення зовнішньої політики, а також адміністративно-управлінські витрати, з одного боку, визначаються потребами безпеки держави, пріоритетами зов-нішньої та внутрішньої політики, з другого - вони впливають на попит на споживчі товари.

Кон'юнктурним цілям бюджетного регулювання служать видат-ки по внутрішньому державному боргу, розміри витрат на кредити та субсидії приватним та державним підприємствам, сільському господарству, на створення і вдосконалення об'єктів інфраструкту-ри, на закупівлю озброєнь та військове будівництво.

Структура видатків державного бюджету здійснює регулюючий вплив на розміри попиту і капітальних вкладень, а також на галу-зеву і регіональну структуру економіки, на національну конкурен-тоспроможність на світових ринках.

Важливе місце займає зовнішньоекономічний аспект політики бюджетних витрат. Так, видатки на кредитування експорту, стра-хування експортних кредитів та капіталу, що вивозиться, які фі-нансуються з бюджету, стимулюють експорт і в довгостроковому плані поліпшують платіжний баланс, відкривають для економіки країни нові зарубіжні ринки, сприяють зміцненню національної валюти, забезпеченню поставок на внутрішній ринок необхідних товарів із-за кордону.

У структурі видатків бюджету України велику частку становлять витрати на народне господарство - покриття взаємозаборгованості, підтримка збиткових підприємств. Такий високий відсоток витрат неможливий в країнах з ринковою економікою, але цілком зрозу-мілий в умовах, коли основний в економіці державний сектор зна-ходиться в кризовому стані і потребує державних асигнувань.

Виконання державного бюджету в ідеалі - це повне покриття видатків доходами. Перевищення видатків над доходами призво-дить до утворення бюджетного дефіциту, який покривається дер-жавними позиками - внутрішніми і зовнішніми. Позики здійсню-ються у вигляді продажу державних цінних паперів (облігацій, век-селів), позик у позабюджетних фондів (наприклад, у Пенсійного фонду або у фонду допомоги по безробіттю) або через одержання кредиту в банку. Останню форму фінансування бюджетного дефі-циту використовує місцева влада. Зовнішні позики для покриття дефіциту державного бюджету в таких міжнародних економічних організаціях, як МВФ, СБ і в розвинених країнах та їхніх об'єднан-нях типу ЄС тощо, характерні для країн, що розвиваються, а також все більше використовуються і перехідними до ринку країнами, в тому числі Україною.

Дефіцит бюджету часто покривають також додатковою емісією грошей. Внаслідок такої емісії розвивається неконтрольована інфля-ція, підриваються стимули для інвестицій, розкручується спіраль "заробітна платня - ціни", знецінюються заощадження населен-ня, відтворюється бюджетний дефіцит.

Кредитну емісію як спосіб покриття дефіциту широко викорис-товують в Україні. Так, в 1996 р. 25 відсотків дефіциту визначали фінансування за рахунок емісійних кредитів НБУ. В 1994 р. ця'по-зиція становила майже половину, а в 1995 р. - 67 відсотків*. Ще 35 відсотків дефіциту покривалися за рахунок облігацій державної вну-трішньої позики (ОДВП) та казначейських зобов'язань. Якщо в 1995р. було розміщено ОДВП на 32 трлн крб., то на 1996 р. було заплановано обсяг емісії облігацій на суму 332 трлн крб., що свід-чить про позитивні зрушення в політиці покриття дефіциту.

У країнах з ринковою економікою має місце конституційне за-кріплення незалежності національного емісійного банку від вико-навчої та законодавчої влади. Емісійний банк не зобов'язаний фі-нансувати уряд, таким чином ставиться заслін інфляційному вибу-ху, який би мав місце у випадку, якби гроші друкувались на замов-лення уряду.

Як стверджує економічна наука, державний бюджет не обов'яз-ково має бути збалансованим щороку за доходами і видатками.

Наприклад, США - найбагатша країна світу - має дефіцит дер-жавного бюджету. Так, в окремі роки дефіцит Федерального бюдже-ту США досягав 4,1 відсотка ВНП. У зв'язку зі зростанням бюджет-них витрат рівень державного боргу в США в 1992 р. становив 2998,6 млрд дол., або 51,1 відсотка ВНП. Видатки Федерального бюджету лише на сплату відсотків перевищили 200 млн дол. В умо-вах ринкової економіки дефіцит може бути корисним у випадку, коли при спаді виробництва держава витрачає більше грошей, ніж одержує: він забезпечує збільшення попиту, в тому числі купівель-ної спроможності населення. Споживачі починають більше купу-вати, підприємці - більше продавати. Внаслідок цього зростають обсяги виробництва і скорочується безробіття.

Проте в період піднесення економіки держава не може дозволити собі дефіцит бюджету, оскільки він стимулюватиме інфляцію. Отже, бюджет, в якому збалансовані доходи та видатки, потрібний не щорічно, а для певного періоду. В окремі роки з метою стимулю-вання ділової активності держава може допускати дефіцит бюджету.

Наведені міркування не стосуються сучасної економіки Украї-ни, оскільки вона тільки трансформується в ринкову. Збільшення державних витрат в нашій країні спрямовано на попередження ма-сових банкрутств державних підприємств, які становлять значну частку в економіці, і масового зубожіння населення. Водночас де-фіцит в Україні обмежує стримування інфляції, введення націо-нальної валюти, стабілізацію грошово-кредитної системи.

Державні позики як засіб покриття дефіциту бюджету безпеч-ніші, ніж емісія, проте вони також певною мірою негативно впли-вають на економіку країни. По-перше, при певних умовах уряд вдається до примусового розміщення державних цінних паперів і, отже, порушує ринкову мотивацію діяльності приватних фінансо-вих інститутів. По-друге, якщо навіть уряд створює достатні стиму-ли для купівлі юридичними і фізичними особами цінних паперів уряду, то державні позики, мобілізуючи вільні кошти на ринку по-зикового капіталу, обмежують можливості одержання кредиту при-ватними фірмами. Фірми, особливо невеликі та середні, не є для банків такими надійними позичальниками, як державні органи. Збільшення попиту на ринку позикового капіталу через нові дер-жавні позики сприяє подорожчанню кредиту - зростанню обліко-вої ставки. Особливо складними є наслідки зовнішніх позик.

Заборгованість уряду та державних органів створює державний борг, який виплачується з відсотками. Тому кажуть,' що сьогоднішні державні позики - це завтрашні податки. Як правило, із поточних бюджетних доходів не вдається виплачувати повністю відсотки і в тер-мін гасити державні позики. У зв'язку з цим уряд вдається до нових позик: у такий спосіб, покриваючи старі борги, він створює нові.

Отже, дефіцит державного бюджету безпосередньо пов'язаний з явищем державного боргу. Зовнішній державний борг, що пере-вищує 80 відсотків від ВВП чи більше ніж в 2,2 раза експорт країни, вважається небезпечним для стабільності економіки, особливо для стійкого грошового обігу.

Важливо виділити такі особливості формування бюджету в Ук-раїні:

1. Суперечливий характер перерозподілу бюджетних ресурсів на рівні регіонів.

Регіони України істотно відрізняються за своїми фінансовими можливостями. Водночас при формуванні місцевих бюджетів за основу беруть визначення нормативів мінімальної бюджетної за-безпеченості та однакових для всіх областей нормативів відраху-вань від загальнодержавних податків до місцевих бюджетів.

Проблеми регіональної бюджетної політики мають розв'язува-тись через пошук оптимального ступеня централізації для різних завдань державної діяльності з точки зору ефективності виконан-ня державою трьох її основних функцій - алокативної, дистрибу-тивної та стабілізаційної; законодавче закріплення розподілу ком-петенції з розв'язання конкретних завдань між центральними ор-ганами влади та органами регіонального та місцевого самовряду-вання.

2. Виділення з центрального бюджету субвенцій(Субвенції з державного бюджету України спрямовуються в місцеві бюджети на конкретні програми і не можуть бути використані на інші цілі. Кошти, що виділяються з державного бюджету України для фінансування видатків місцевих бюджетів, що не покриваються доходами, є дотаціями.)* і субсидій у випадку, коли витрати місцевих бюджетів не покриваються дохода-ми. Відсутність законодавче встановлених умов надання субвенцій для областей (отже, критеріїв, на підставі яких здійснюється вилу-чення бюджетних коштів областей) призводить до того, що держав-ний бюджет перетворюється на знаряддя досягнення політич-них цілей, розв'язання завдань і додержання інтересів одних регіонів за рахунок коштів інших. Проте невизначеність у наданні субси-дій означає, що витрати місцевих бюджетів регулюються централь-ними органами влади, а органи місцевого самоврядування зали-шаються в більшості випадків лише виконавцями централізованих рішень.

3. Основним критерієм, відповідно до якого розподіляються ви-трати між державним та місцевим бюджетами, є організаційна під-порядкованість підприємств та організацій.

4. Підвищення цін, що спричинило зростання видатків бюджетів усіх рівнів, у той же час доходи зростали в менших обсягах. Це стало однією з головних причин незбалансованості бюджету. Так, за 1995 р. виконання держбюджету становило 87 відсотків по видат-ках і 85,5 відсотка по доходах.

5. Бюджетний дефіцит, що набув великих масштабів. По відно-шенню до ВВП він становив: в 1993 р. - 18 відсотків, в 1994 р. - 13, в 1996 р. - 8-12 відсотків. Головна особливість формуван-ня держбюджету 1996 р. полягала в тому, що видатки передбачали-ся лише в межах можливостей держави. Отже, уряд взяв курс на жорстку економію видатків, яка була продовжена на наступні роки.

6. Реформування бюджетної системи, що взаємопов'язане з ре-формуванням політичної системи. Так, згідно з Конституцією Ук-раїни скасовано підпорядкованість Рад по вертикалі. Це створює передумови для формування бюджетної системи, адекватної рин-ковій економіці.

§ 3. Грошова система

Рух грошей у процесі розширеного суспільного відтворення ут-ворює грошовий обіг, який безпосередньо включає рух грошей на стадіях розподілу, обміну та опосередковано обслуговує процес ви-робництва і споживання і, отже, впливає на всі стадії суспільного відтворення.

За характером руху грошових коштів обіг грошей поділяється на фінанси, кредит та грошовий обіг. Форми організації грошового обігу утворюють грошову систему. Ці форми визначає держава. Зокрема, держава визначає грошову одиницю, масштаб цін, види грошових знаків в обігу та порядок їх емісії, характер забезпечен-ня грошей, форми безготівкового платіжного обігу.

В Україні ці функції виконує Національний банк. НБУ має дер-жавну монополію на емісію грошей, здійснює управління грошо-вим обігом, регулює економічні процеси через механізми цього обігу. Згідно з чинним законодавством НБУ підзвітний лише Верховній Раді. Незалежність Національного банку від уряду є необхідною передумовою проведення ним такої політики, що забезпечує стій-кість національної валюти, її купівельну спроможність.

Гроші надходять в обіг через механізм банківського кредитуван-ня суб'єктів господарської діяльності. Обслуговуючи різноманітні акти купівлі-продажу товарів та інші платежі, гроші переходять від одного економічного суб'єкта до іншого, постійно віддаляючись від того місця, де вони увійшли в сферу обігу.

Рух грошей, що обслуговує кругообіг товарів та послуг у про-цесі розширеного відтворення, здійснюється в формах готівкового та безготівкового обігу. При цьому частка готівкового обігу стано-

вить 5-7 відсотків загального обігу грошової маси, а частка безго-тівкового обігу - 93-95 відсотків.

Безготівковий грошовий обіг має значні переваги над готівко-вим і тому є набагато ефективнішим і доцільнішим як для суспіль-ства в цілому, так і для кожного суб'єкта господарювання.

Готівкові гроші - це монети, банківські білети (банкноти) та казначейські білети.

Монета - це зливок металу, що має законодавче встановлені форму, вагу, склад металу, певні зображення та написи, включаю-чи номінал вартості, використовується як засіб обігу чи платежу. В умовах золотого стандарту монети виготовляли із золота з неве-ликим домішком для міцності інших металів (лігатури). Вага таких монет визначала їх вартість. Їх називали повноцінними. В наш час в усіх країнах світу в обігу знаходяться тільки неповноцінні моне-ти. Їх використовують як розмінні гроші, що дає змогу здійсню-вати будь-які дрібні покупки. Монети вводяться в обіг емісійним банком.

Банкноти - вид грошових знаків, що випускає центральний банк України*(Банкноти виникли в XVII ст. на основі розвитку вексельних відносин. Спо-чатку банкноти були простою розпискою банку про прийняття від клієнта золо-та на зберігання. Згодом такі розписки стали видавати при дисконті (купівлі) приватних комерційних векселів. Банкнота перетворилась у вексель на банкіра, набула подвійного забезпечення - золотого і вексельного (товарного), вільно розмінювалась на золото. Забезпечення векселями і золотом гарантувало повер-нення в банки надлишку банкнотів з обігу (при погашенні векселів і розміні на золото). З припиненням розміну банкнот на золото вони втратили одну з своїх класичних ознак, що наблизило їх до паперових грошей.). Сучасні банкноти виступають як національні гроші, мають силу законного і єдиного платіжного засобу з примусово встановленим державою курсом.

Казначейські білети - вид грошових знаків, що випускає дер-Хавне казначейство чи міністерство фінансів для покриття бюджет-них витрат. Їх випускають переважно в дрібних купюрах. З припи-ненням розміну грошових знаків на золото зникли економічні від-мінності між банківськими і казначейськими білетами.

Готівкові розрахунки здійснюються між підприємствами і насе-ленням, між окремими громадянами, а також на незначні суми між підприємствами, організаціями, установами. До готівкових роз-рахунків належать виплати підприємствами грошових доходів населенню у вигляді заробітної плати, стипендій, пенсій, грошо-вих допомог. Готівкові розрахунки між окремими громадянами виникають в процесі купівлі-продажу товарів, надання та опла-ти послуг. Готівка видається з рахунків підприємств за допомогою чеків.

При безготівковому грошовому обігу рух грошей здійснюється у вигляді перерахування сум на рахунках в банках чи зарахування взаємних вимог, тобто без готівкових грошових знаків. Безготівко-вий грошовий обіг має такі переваги:

значно скорочує суспільні витрати обігу;

створює сприятливі умови для державного регулювання грошо-вого обігу;

поліпшує економічне становище суб'єктів грошового обігу, ос-кільки прискорюється обіг їх грошових коштів, забезпечується тіс-ний зв'язок їх з банком та з грошовим ринком в цілому. Отже, всім учасникам сфери обігу економічно вигідно розраховуватись за сво-їми зобов'язаннями в безготівковій формі через банки (за виклю-ченням платежів на невеликі суми).

Система безготівкового обігу включає: принципи, вимоги до організації, форми і способи розрахунків, черговість платежів, роз-рахункові документи.

Переважна більшість безготівкових розрахунків здійснюється між суб'єктами господарювання. Незначну їх частину становлять без-готівкові розрахунки населення (перерахування за дорученням гро-мадян на вклади в банки заробітної плати, гонорару, пенсій тощо). За дорученням вкладників банки переказують грошові суми з вкладів громадян на рахунки відповідних організацій в оплату за товари та послуги тощо.

У розрахунках населення з підприємствами торгівлі та іншими організаціями застосовують розрахункові чеки(Чек- перевідний вексель, що виставлений банком і оплачується на пред'явника.) і банківські чекові книж-ки. Останнім часом набуває поширення застосовування кредитних карток. Чеки, кредитні картки, а також векселі(Вексель - цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов'язання боржника (векселедавця) сплатити після настання строку визначену суму грошей власнику векселя (векселедержателю). Розрізняють векселі прості та переказні.) являють собою платіжні засоби, що замінюють гроші. Це складові безготівкового обігу.

В цілому всі форми грошей можна звести до таких складових - так званих грошових агрегатів - МО, МІ, М2, МЗ (рис. 38). Сума всіх агрегатів називається сукупною грошовою масою.

З початку 1994 р. в Україні впроваджено міжрегіональну елек-тронну систему банківських розрахунків. Перерахування коштів суб'єктами господарської діяльності здійснюється по каналах елек-тронного зв'язку через систему розрахункових палат Національно-го банку. До електронної системи належать 25 регіональних роз-рахункових палат, об'єднаних у загальнодержавну мережу, на вер-шині якої - Центральна рахункова палата в Києві. Інформація в мережі передається засобами електронної пошти. Система має

високий ступінь захисту від несанкціонованого втручання. Про-грамне забезпечення для системи банківських розрахунків повніс-тю виконано українськими спеціалістами. Його рівень відповідає світовому і не має аналогів у країнах СНД.

Національна грошова система в Україні створюється в два ета-пи. На першому етапі (весною 1992 р.) було введено українські купоно-карбованці. Купон став білетом державної скарбниці, тоб-то купони - це паперові гроші з примусовим курсом.

Запровадження власної грошової одиниці створило передумови для виходу з рублевої зони, отже, сприяло становленню економіч-ної незалежності України. Разом з тим купоно-карбованці були введені в умовах поглиблення кризових процесів в економіці - спаду виробництва, інфляції, тому почали швидко знецінюватися. Зокрема, купоно-карбованці не змогли виконувати функцію засо-бу нагромадження. Вони не завжди виконували навіть функцію засобу обігу: суб'єкти господарювання часто віддавали перевагу бартерним операціям.

Це обумовило тимчасовий характер купоно-карбованця як гро-шової одиниці, необхідність її заміни міцною грошовою одиницею, яка б здатна була виконувати функції грошей як засобів обігу, пла-тежу і нагромадження. Введення такої грошової одиниці стало го-ловним завданням другого етапу становлення грошової системи в Україні. Щодо стійкості нової грошової одиниці - гривні" серед фахівців існує дві точки зору. Представники першого напряму вва-жають, що для цього повинні бути:

досягнення певної фінансової стабілізації та зниження темпів інфляції;

формування стабілізаційного (резервного) фонду Національно-го банку України, який має бути гарантом дієздатності гривні (дер-жавний золотий запас, державний валютний фонд). Стабілізаційні фонди НБУ служать засобом підтримки курсу національної валю-ти, особливо при від'ємному сальдо платіжного балансу і при утво-ренні надлишку в обігу українських платіжних засобів;

створення потужностей для карбування монет, друкування гро-шей. Це досить складна проблема в технічному відношенні. Так, долар США має 39 елементів захисту, німецька марка 40. 22 берез-ня 1994 р. в Україні відкрито власну фабрику друкування банкнот і цінних паперів. Українська гривня має понад 20 елементів захисту.

Представники другого напряму вважають ці умови недостатніми, адже фінансова стабілізація та зниження темпів інфляції можуть бути досягнуті штучними засобами (постійна затримка виплати за-робітної плати, тимчасове припинення емісії грошей). Якщо вони не спираються на позитивні зміни у процесі виробництва, то тривають недовго (наприклад, в Україні зниження темпів інфляції мало місце весною - літом 1994 р. і 1995 р., проте восени - зимою посилюва-лись інфляційні процеси).

Отже, другий етап грошової реформи в Україні - це утвер-дження грошової системи, яка грунтувалася б на стійкій, міцній, національній валюті - гривні, здатній сприяти поглибленню стабі-лізаційних процесів і економічному піднесенню. В Конституції Ук-раїни зазначено, що гривня є грошовою одиницею країни, і забез-печення її стабільності є основною функцією НБУ.

Грошова система України має такі особливості функціонування.

1. Емісійна-кредитна експансія Національного банку України. Спад виробництва призвів до зменшення доходів держави і примушував уряд провадити значні кредитні емісії. Наслідком цього стало швидке зростання купонно-грошової маси в обігу. Тільки за 2,5 року після досягнення незалежності обсяг грошової маси в обігу зріс більше ніж в 400 разів. Наслідком емісії купоно-грошей стало різке зни-ження купівельної спроможності карбованця.

До травня 1993 р. емісійні кредити НБУ Уряду надавались авто-матично. З червня 1993 р. було впроваджено систему контролю за кредитами уряду: їхні обсяги не могли перевищувати відповідної межі, яку встановлює Парламент.

2. Невідповідність між товарною і купонно-грошовою масою на ринку, якщо в обігу в значній кількості наявні "зайві гроші".

3. Розгортання і поглиблення платіжної кризи в умовах значної кредитної емісії. Це виявилось у зростанні обсягу дебіторської за-боргованості між підприємствами і організаціями.

4. Відтік грошових коштів у "тіньову економіку". За оцінками спеціалістів, він досяг багатьох мільярдів доларів США.

§ 4. Кредитна система

Кредитна система - це, по-перше, сукупність кредитно-розра-хункових відносин, форм і методів кредитування; по-друге, сукуп-ність кредитно-фінансових інститутів.

Кредит - це складова обороту грошей, що виражає економічні відносини, які виникають між кредитором і позичальником з при-воду одержання останнім позики в грошовій чи товарній формі на умовах повернення, терміновості та платності. Кредитні відносини між банками і клієнтами виникають не тільки при одержанні ос-танніми позики, а й під час розміщення ними заощаджень у вигля-ді внесків на поточних і депозитних рахунках.

Розрізняють такі форми кредиту (рис. 39):

Комерційний кредит має товарну форму і надається одним суб'єк-том господарювання (підприємством) іншому у вигляді продажу товарів з відстрочкою платежу. Комерційний кредит оформляється векселем. Векселі поділяються на прості та переказні. Простий вексель - це вексельне зобов'язання, що надається позичаль-ником на ім'я кредитора, яке містить у собі зазначення місця і часу видання боргового зобов'язання, суми останнього, місця і часу пла-тежу. Переказний вексель, або тратта, являє собою письмовий наказ однієї особи (кредитора) іншій (позичальнику) про сплату певної суми третій особі або пред'явнику. Особа, що надає переказний вексель, іменується трассантом; особа, яка зобов'язана здійснити платіж, трассатом, а особа, якій пе-редається право на одержання грошей, ремітентом. Об'єктом переказного векселя є товарний капітал.

Мета комерційного кредиту - прискорити реалізацію товарів. Відсоток за комерційним кредитом, який входить в суму векселя, нижчий, ніж по банківському кредиту. Розмір комерційного креди-ту обмежений величиною вільних капіталів, що знаходяться у під-приємців.

Банківський кредит надається володарями грошових коштів, позичальникам у вигляді грошових позик. Об'єкт банківського кре-диту - грошовий капітал. Позичальником може бути підприємець, держава, сектор домогосподарства. Кредитор - це володар (ко-ристувач) грошових коштів, насамперед банк.

Банківський кредит виходить за межі комерційного, оскільки він не обмежений напрямом, терміном та сумами кредитних угод. Сфера використання банківського кредиту ширша: комерційний кредит обслуговує тільки обмін товарів, а банківський - нагрома-дження капіталу, перетворюючи в капітал частину грошових дохо-дів і заощаджень населення.

Банківський кредит виступає, з одного боку, як позика капіталу, якщо позичальник використовує його для збільшення обсягу функ-ціонуючого капіталу, а з другого - як позику грошей - платіжних засобів, необхідних для погашення боргових зобов'язань.

Банківський і комерційний кредити тісно пов'язані між собою. Це зумовлено тим, що основою кредитної системи є комерційний кредит, що виявляється в наданні комерційними банками обліко-вого і акцептного кредитів, які пов'язані з обігом векселів. Комер-ційний кредит обслуговує рух товарів зі сфери виробництва у сферу споживання - виробничого та особистого, оскільки кре-дитуються не лише підприємства, а й споживачі.

З розвитком кредитної системи банківський кредит розвиваєть-ся швидкими темпами (порівняно з комерційним), в ньому відбува-ються суттєві зміни. Головна з них - зосередження зростаючої частки позикового капіталу у великих банках і використання знач-ної частки національних кредитних ресурсів провідними компанія-ми.

Банківські позики класифікуються залежно від:

економічної сфери застосування - внутрішні та між-народні;

структури банківської системи - кредити централь-ного банку і кредити комерційних банків;

сфери використання - виробничі та споживчі;

строку (терміну) користування: короткострокові - до одного року, середньострокові - до 3 років та довго-строкові - понад 3 роки.

Існують також інші критерії класифікації банківських кредитів, що визначаються їх забезпеченістю, ступенем ризику, методами надання та характером погашення.

Споживчий кредит надається приватним особам. Його об'єктом, як правило, є товари довгострокового користування (меблі, авто-мобілі, холодильники, телевізори тощо), різноманітні послуги. Спо-живчий кредит виступає у формі комерційного (продаж товарів з відкладенням виплати через роздрібні магазини) і банківсь-кого (надання позик кредитними установами на споживчі цілі). Різновидом споживчого кредиту є довгострокові (на дуже довгий термін) позики приватним особам на купівлю або будівництво житла держави акумулюються і перетворюються в позиковий капітал, який за плату надається в користування. Через кредитний механізм по-зиковий капітал перерозподіляється на основі повернення між га-лузями, переходячи в ті сфери, які забезпечують одержання біль-шого прибутку або яким надається перевага відповідно до націо-нальних програм розвитку економіки.

По-друге, регулювання економіки також здійснюється проведен-ням відповідної кредитної політики на державному рівні. Держава змінює обсяг і динаміку кредитів з метою впливу на господарські процеси, бере участь у процесі руху позикового капіталу від дже-рел до сфер застосування, регулює доступ позичальників на ринок позикових капіталів, полегшуючи або ускладнюючи отримання позик. Через диференціацію відсоткових ставок по кредиту, надан-ня урядових гарантій чи пільг стимулює першочергове кредитуван-ня тих підприємств та галузей, діяльність яких відповідає політиці національного економічного розвитку. Цій меті служить також дер-жавний кредит. Отже, кредит виступає як інструмент регулювання економіки.

Кредит розв'язує суперечність між тимчасово вільними грошо-вими коштами в одних юридичних та фізичних осіб і потребою в грошових коштах у інших. Кредит сприяє економії витрат обігу, оскільки частково замінює готівкові гроші кредитними (векселями, банкнотами, чеками, а також через розвиток безготівкових розра-хунків та прискорення обігу грошей).

Кредит сприяє концентрації та централізації капіталу, стимулює створення нових підприємств (у вигляді акціонерних товариств), а також об'єднань підприємств.

Складовою частиною кредитної системи є банківська система як сукупність різноманітних видів банків та банківських інститутів у їх взаємозв'язку. В країнах з ринковою економікою функціонує бан-ківська система двох рівнів. На першому, вищому рівні знаходиться центральний банк (або система банків, що виконують функції цен-трального банку), на другому, нижчому рівні - комерційні та спеціа-лізовані банки (іпотечні, інноваційні) та інші небанківські кредитно-фінансові інститути, що функціонують у різних сферах діяльності. Функції центрального банку;

регулювання грошового обороту через емісію банкнот і креди-тування банків нижчого рівня (головна функція);

банківський нагляд, регулювання діяльності комерційних банків економічними методами (через дотримання комерційними банка-ми економічних нормативів, встановлення резервів і визначення ставки рефінансування);

визначення та проведення монетарної та валютної політики дер-жави;

забезпечення ефективності функціонування системи розрахун-ків у державі.

Так, в США на першому рівні знаходиться центральний банк, до якого належать 12 регіональних федеральних резервних (емісій-них) банків. Керує федеральною резервною системою рада із чис-ла керуючих регіональних резервних банків. Рада є державним органом, що наділений повноваженням контролю за діяльністю всіх федеральних резервних банків і приймає всі основні рішення, що стосуються надання з їх боку кредитів комерційним банкам, про-ведення операцій з цінними паперами, визначає інші умови, що впливають на діяльність комерційних банків. Останні безпосередньо кредитують корпорації та населення. На другому рівні знаходяться 12000 комерційних банків.

В Україні роль центрального банку виконує Національний банк. Він має функціонувати досить автономно від уряду. Його головне завдання - забезпечення стійкості національної валюти, її купі-вельної спроможності. В цьому відношенні функції Національного банку навіть вище державних, оскільки дії держави відображають, як правило, інтереси окремих галузей, підприємств і соціальних груп. Центральний банк відстоює загальнонародні інтереси і пови-нен проводити незалежну політику.

Згідно з Законом України про Національний банк створюється Національна рада з питань грошово-кредитної політики у складі представників парламенту, президента, уряду, НБУ та комерційних банків. Цьому органу надані консультативні та спостережні функції при розробці та проведенні кредитно-грошової політики НБУ. За-конодавче закріплюються права та обов'язки головного банку краї-ни. Національний банк України підзвітний Парламенту, що включає призначення Голови НБУ, щорічний звіт та аудиторський висно-вок про діяльність НБУ, а також інформування Парламенту про стан грошово-кредитного ринку двічі на рік. Будь-яке інше втру-чання в будь-якій формі органів законодавчої, державної, виконав-чої влади та місцевого самоврядування або їх посадових осіб у ви-конання функцій та повноважень Банку України забороняється. Такі норми взаємовідносин центрального банку та вищого законо-давчого органу в основному відповідають практиці розвинутих

Європейських країн.

Комерційні банки - це приватні та державні банки, які працю-ють на комерційних засадах і здійснюють універсальні операції з кредитування промислових, торговельних та інших підприємств головним чином за рахунок тих грошових капіталів, які вони одер-жують у вигляді вкладів.

Спеціалізовані банки здійснюють окремі види кредитування. Так, зовнішньоторгові банки спеціалізуються на кредитуванні експорту та імпорту товарів, іпотечні банки - на наданні довгострокових позик під заставу нерухомого майна (землі, будівель). Ощадні бан-ки залучають дрібні заощадження і доходи, які без допомоги кре-дитної системи не можуть функціонувати як капітал.

Інвестиційні банки здійснюють операції на ринку цінних папе-рів (фондовому ринку), одержуючи при цьому доход. Інвестицій-ним банкам забороняється приймати кошти на депозити. Вони за-лучають капітал, як правило, шляхом продажу власних акцій або за рахунок кредиту комерційних банків. Свій капітал вони викорис-товують для довгострокового кредитування різних галузей.

Важливою складовою кредитної системи є різні небанківські кредитно-фінансові інституції.

Фінансові, інвестиційні компанії та інвестиційні фонди розмі-щують свої зобов'язання (акції) серед юридичних осіб та дрібних держателів і використовують одержані кошти для купівлі цінних паперів різних галузей економіки (рис. 41). Завдяки значній дивер-сифікації (вкладення коштів у різні підприємства) досягається пев-не розпорошення активів, знижується небезпека втрати заощаджень в разі банкрутства фірм, в акції яких вкладений капітал.

Страхові компанії здійснюють специфічну форму залучення коштів - продаж, страхових полісів. Одержані доходи, вони вкла-дають насамперед в облігації та акції інших компаній, державні цінні папери. Вони також надають довгострокові кредити підприєм-ствам і державі.

Наявність у кредитній системі різноманітних кредитно-фінан-сових інститутів розширює фінансові можливості індивідуальних клієнтів та дрібних фірм. Власник навіть невеликої фірми отримує широкий вибір джерел кредитування та вкладання вільних коштів.

Банківські системи в країнах з розвинутою ринковою економі-кою мають свої особливості. Так, в США діє закон 1956 р. про банківські холдингові компанії, який, зокрема, забороняє доступ юридичним особам, що займаються комерційною і виробничою діяльністю, до банківської справи. І навпаки, американські банки згідно з законом Гласа-Стегала від 1933 р. мають чітке функціо-нальне розмежування на комерційні банки, компетенція яких об-межується наданням кредитів і залученням коштів на депозити, і інвестиційні банки, що мають право здійснювати операції з цінни-ми паперами. Комерційні банки згідно з законом позбавлені мож-ливості володіти нефінансовими компаніями, вони не можуть бути повноцінними учасниками ринку цінних паперів. Аналогічно у Ве-ликобританії має місце законодавче розмежування функцій комер-ційних та інвестиційних банків. Банки задовольняють потреби го-ловним чином в короткостроковому кредиті і не грають значної ролі в довгостроковому фінансуванні.

У країнах Європи та в Японії банки не мають суворих обмежень у виборі вкладень (портфель банку) та контролі над діяльністю кор-порацій. Характерним в цьому відношенні є банківська система Німеччини, де функціонують 4000 банків двох типів: універсальні, спеціалізовані та 49 000 банківських установ.

В Україні законодавче не визначена "модель" комерційного бан-ку. Як свідчить практика, комерційні банки в Україні є універсаль-ними. Універсальний банк має тісні зв'язки з підприємствами, ви-конує нетрадиційні банківські операції (на відміну від "консерва-тивної моделі"). Це відповідає домінуючій в останні 10-20 років тенденції до універсалізації банківських операцій.

Банківські операції - це головний зміст діяльності банків. Роз-різняють такі групи банківських операцій.

1. Пасивні операції, за допомогою яких банки формують власні, залучені (депозити та вклади) та емісійні кошти для проведення в подальшому активних операцій. Власні кошти формуються за ра-хунок відрахувань з поточного прибутку, нерозподіленого прибут-ку або розміщення акцій (у випадку, коли банк за своєю організа-ційно-правовою формою є акціонерним товариством). В пасивних операціях центрального банку переважає емісія кредитних грошей (випуск банкнот), інвестиційних банків -o випуск і розміщення цін-них паперів. Отже, банки забезпечують концентрацію тимчасово вільних коштів і їх перерозподіл у ті сфери діяльності, де відчува-ється нестача грошових коштів.

2. Активи; операції, за допомогою яких банк розміщує власні та залучені кошти. Це насамперед кредити та банківські інвестиції (вклади коштів в цінні папери).

3. Розрахунково-касові операції. Для зберігання грошових кош-тів і здійснення розрахунків банки відкривають підприємствам роз-рахункові, поточні та інші рахунки (залежно від характеру їх діяль-ності і джерел фінансування). Банк є посередником у платежах. За дорученням підприємців банки ведуть розрахунки між постачаль-никами і тими, хто купує продукцію.

4 Банківські послуги - це вид діяльності комерційних банків, спрямований на залучення юридичних і фізичних осіб як постійних клієнтів. До них належать такі послуги:

посередницькі - посередництво в одержанні клієнтом кредиту, посередництво в операціях з цінними паперами, валютою, майном;

довірчі (трастові) - діяльність банку з управління майном, переданим клієнтом банку за дорученням. Довірене уп-равління майном за своєю специфікою споріднене з банківською діяльністю і пов'язане з виконанням робіт з обліку операцій, збе-реженню цінностей, розміщення коштів, фінансового аналізу тощо.

Довіреною особою банків є в основному приватні особи, а також фірми, благодійні організації, різні фонди (наприклад, пенсійний). Банки надають трастові послуги як приватним особам (розпоря-дження спадщиною, управління персональними трастами, опікун-ство із забезпеченням збереження майна, агентські функції), так і фірмам (розпорядження активами, агентські операції, ліквідація підприємств);

по зберіганню цінностей.

Комерційні банки проводять консультування клієнтів у галузі економічного (фінансового) аналізу та бухгалтерського обліку, ви-пуску та розміщення цінних паперів, аналізу інвестиційних проек-тів тощо. Консультаційні послуги, як правило, пов'язані з іншими операціями: кредитними, лізинговими, обслуговуванням платіжно-го обігу.

Перші дві групи банківських операцій найпоширеніші і на них припадає найбільша частка банківського прибутку. В країнах з роз-винутою економікою в останні роки значно зріс обсяг банківських послуг. Вони стають другим за величиною джерелом банківського доходу.

Зараз відбувається інтенсивний процес формування банківської системи в Україні. Паралельно з реформуванням економіки відбу-вається становлення принципово нової банківської системи. В Ук-раїні, за прикладом економічно розвинених країн, формується двох-рівнева банківська система: Національний банк України на першо-му рівні та комерційні банки на другому.

На початок 1996 р. в Україні налічувалось 218 комерційних бан-ків*.

Створюються спеціалізовані комерційні банки. Так, з метою сприяння ринковим реформам в аграрній сфері в Україні створено Земельний банк.

Серед провідних комерційних банків можна виділити АК Укр-інбанк, ВА-банк (обидва - Київ), Приватбанк (Дніпропетровськ), Норд-Банк (Одеса), Західноукраїнський комерційний банк (Львів) тощо. Набирає сили процес централізації банківського капіталу через злиття і поглинання одних банківських структур іншими.

Крім того, створюються перші банки за участю іноземного капі-талу. Так, Перший український міжнародний банк має статутний фонд в розмірі 5 млн дол. США, в якому 20 відсотків належить голландському, а 30 відсотків американському капіталу; Київський інвестиційний банк, що має статутний фонд в 12 млн дол. США. Частка іноземних учасників - 51 відсоток, у тому числі ЄББР - 35, українських - 49 відсотків.

Особливості функціонування банківської системи в Україні такі:

1. Особливе місце в банківській системі займають перетворені в комерційні колишні державні банки, діяльність яких штучно під-тримується державою (АКБ "Україна", Промінвестбанк, Укрсоцбанк, Ощадбанк та Ексімбанк).

Так, Промінвестбанк має найбільший статутний фонд серед ко-мерційних банків країни. На кінець першого кварталу 1995 р. власні кошти банку становили 1/3 власних коштів усіх банків країни. Фі-зичним особам належало 88 відсотків акцій банку. Банк налічував 25 регіональних управлінь і 227 відділень, обслуговував 125000 юри-дичних осіб - клієнтів, з яких 78 відсотків відносилося до недер-жавної форми власності.

АКБ "Україна" за кількістю акціонерів є найбільшим акціонерним товариством. У 1994 р. його внесено до "BANKERS ALMANAC" - Реєстру банків світу, фізичним особам належало акцій на суму, що становило 68,5 відсотка статутного фонду банку.

При цьому Промінвестбанк, Агробанк "Україна" та Укрсоцбанк контролювали 87 відсотків банківського ринку.

2. Відбувається швидкий процес концентрації та централізації банківського капіталу.

3. Темпи зростання банків визначаються не суб'єктивними рин-ковими чинниками та власними можливостями, а насамперед адмі-ністративними заходами НБУ, зокрема Директивою про збільшен-ня комерційними банками статутного фонду.

Нормативна вимога Національного банку України при створенні нових комерційних банків з валютною ліцензією на ВКВ - це формування статутного фонду в розмірі 3 млн ЕКЮ. Це орієнтир для банків, які мають намір вийти на міжнародний рівень. Для ма-лих і середніх банків величина мінімальних вимог становить 1 млн ЕКЮ власних коштів. На серпень 1996 р. 39 відсотків банків в Ук-раїні мали власний капітал 1 млн ЕКЮ і більше*. Всі інші банки повинні мати власний капітал не менше ніж 1 млн ЕКЮ на 1 січня 1998 р.

4. Структура кредитних вкладень характеризувалася значною часткою емісійних кредитів НБУ, незначними частками кредитів у виробництво та довгострокового кредитування. При цьому креди-ти НБУ уряду країни вже за три роки після проголошення неза-

лежності становили близько 50 відсотків усіх кредитних вкладень в економіку України, з яких понад 70 відсотків було надано на пок-риття дефіциту бюджету.

Комерційні банки на першому етапі своєї діяльності орієнтува-лись на кредитування швидко скупних торгово-закупівельних опе-рацій недержавного сектора економіки. У виробництво було вкла-дено до 4 відсотків загального обсягу наданих кредитів, оскільки підприємствам невигідно брати кредити під високі відсотки.

В умовах високого рівня інфляції довгострокове кредитування в 1993 р. знизилось до 3 відсотків від загальної суми кредитних вкла-день, а в 1994 р. - до 1,9 відсотка.

У кредитуванні економіки бере участь іноземний капітал. Так, програма ЄБРР передбачає надання позик у розмірі від 100 тис. до 2,5 млн ЕКЮ на реалізацію проектів у сфері промислового вироб-ництва, будівництва, торгівлі, сільського господарства, транспорту. ЄБРР надав кредит в розмірі 100 млн ЕКЮ на підтримку малого бізнесу. Кредитування здійснюється через провідні комерційні банки країни.

5. Знецінення грошових вкладів населення, насамперед в Ощад-банку та інших кредитно-фінансових інститутах, за оцінками, ста-новить 100 тис. разів.

6. З кінця 1994 р. у банківській і кредитній системах почали розвиватись кризові явища. Так, сума задавненої заборгованості підприємств і організацій на кінець 1994 р., за даними НБУ, стано-вила 170,1 трлн крб., у тому числі 154,5 трлн крб. становила забор-гованість між підприємствами і 15,6 трлн крб. між комерційними банками. Одним із заходів для розв'язання платіжної кризи, що намагається застосувати НБУ, є використання Векселів. У 1995 р. припинили свою діяльність 20 комерційних банків і більше 50 фі-лій. Криза охопила великі комерційні банки "першої хвилі" (ІНКО, Відродження, Лісбанк та ін.). З кінця 1994 р. розпочалася "трастова криза".

7. Відбувається швидкий процес формування небанківських кре-дитно-фінансових інститутів. Це насамперед фінансові компанії, інвестиційні фонди та довірчі товариства.

У цілому реформування банківської системи в Україні - це склад-ний і довготривалий процес, що зумовлено не тільки складністю самої банківської системи, а й тим, що реформування її повинно йти в нерозривному зв'язку з реорганізацією сфери виробництва, формуванням ринку, реформуванням системи цін і власності, макроекономічною стабілізацією.

§ 5. Валютна система

Валютна система - це сукупність форм грошових розрахунків і фінансово-кредитних інструментів організації валютних відносин. Розрізняють національну, міжнародну (регіональну) та світову ва-лютні системи.

Національна валютна система - сукупність форм і інструментів організації валютних відносин даної країни з іншими країнами та міжнародними економічними й політичними структурами. Національ-на валютна система має такі елементи:

національна валюта(Валюта - в широкому розумінні означає грошову одиницю будь-якої країни (долар, фунт стерлінгів, карбованець, гривня тощо). Проте нерідко цей тер-мін використовується для позначення коштів, виражених в грошових одиницях тільки іноземних держав чи міжнародних кредитних організацій - готівки, вкладів на банківські рахунки, платіжних документів (векселів, чеків тощо), тобто як грошей іншої країни. В цьому розумінні термін "валюта" часто зустрічається в практиці міжнародних економічних відносин. Саме в цій сфері валютою назива-ють також кошти у національних грошових одиницях. Залежно від країни-емітента валютних коштів валюту підрозділяють на іноземну {націо-нальну, експортера і імпортера; залежно від режиму використання - на конвертовану (повністю чи частково) і н е к о н-вертовану; залежно від сфери і цілей використання - на валюту плате-жу, клірингу, ціни, операцій, валюту векселя тощо.)* - грошова одиниця країни;

склад, режим формування та використання золото-валютних резервів;

валютний паритет і режим курсу національної валюти;

режим оборотності національної валюти та характер валютних обмежень;

форми та організація міжнародних розрахунків;

статус національних установ, які регулюють валютні відносини та ін.

Національна валютна,система юридичне визначається національ-ним законодавством з урахуванням норм міжнародного права. Її призначення полягає в забезпеченні розрахунково-платіжних опе-рацій економічних суб'єктів країни з зовнішнім світом, нагрома-дженні золото-валютних резервів, регулюванні співробітництва в сфері міжнародних економічних відносин.

Міжнародна (регіональна) валютна система - це форма орга-нізації валютних відносин групи країн з метою сприяння їх зов-нішньоекономічним відносинам шляхом стабілізації валютних кур-сів. Прикладом може бути Європейська валютна система країн - членів ЄС. Вона включає такі основні елементи:

зобов'язання країн-учасниць системи підтримувати коливання валютного курсу своїх національних валют у межах встановленого діапазону;

створення спеціальної європейської валютної одиниці (ЕКЮ -- від англ. Еuropean Currency Unitе - умовна міжнародна розрахун-кова одиниця країн - членів ЄС. Створена в 1979 р. з метою протиставити свою колективну валюту американському долару і стримати його проникнення на євро-пейський ринок. Величина ЕКЮ розраховується на базі "кошика" національних валют країн - членів ЄС. Випускається у вигляді записів на рахунках централь-них банків країн - членів ЄС в Європейському фонді валютного співробітництва. Функції грошей, які виконує ЕКЮ, - це міра вартості, база для визначення валютних паритетів, засіб для міжнародних розрахунків тощо. З 1 січня 1999 р. відповідно до Маастріхських угод про організацію політичного та фінансово-економічного союзу ЕКЮ має стати спільною валютою всіх країн - членів ЄС і отримати назву Євро (від англ. - euro);

надання кредитної та фінансової допомоги урядам країн - чле-нів ЄС, коли вони не мають фінансових можливостей підтримува-ти курс своєї національної валюти на узгодженому рівні. Надання такої допомоги може здійснюватися на дво- і багатосторонній ос-нові. З цією метою створено Європейський фонд валютного спів-робітництва.

Основні етапи розвитку світової валютної системи були розгля-нуті у розд. 32, § 2. Оскільки проблеми сутності та функціонування цієї системи мають особливе значення для розуміння фінансово-грошових відносин в цілому, розглянемо її більш детально.

Світова валютна система - це форма організації міжнародного грошового обігу, яка склалася на основі розвитку світового госпо-дарства і закріплена міждержавними угодами. Вона має такі еле-менти: а) структуру міжнародних ліквідних засобів, за допомогою яких здійснюються міжнародні розрахунки (валюта та золото);

б) механізм валютних паритетів і курсів; в) умови взаємного кон-вертування (зворотності) національних валют; г) форми міжнарод-них грошових розрахунків; д) особливості формувань та функціо-нування міжнародних валютних ринків і світових ринків золота;

е) статус міждержавних валютно-кредитних організацій, які регу-люють міжнародні валютні відносини.

Країни - члени МВФ використовують при розрахунках штучну валюту - спеціально записані права (СДР - від англ. Special Dra-wing Rights), яка введена в міжнародний обіг у 1970 р. як безготів-кова.

Кожній країні у фонді надається певна частка в грошових оди-ницях СДР, в межах якої вона може купувати потрібну для покрит-тя дефіциту платіжного балансу іноземну валюту в інших країн - членів МВФ, розраховуючись за неї в СДР через фонд. Безпосе-редні платежі здійснюються в цій національній валюті. Максималь-на сума СДР, яку країна може отримати в обмін на СДР, має бути не більшою 200 відсотків від квоти. Частка України в МВФ стано-вить 0,66, або 990 млн дол. Частки деяких інших країн: США - 17,92; Великобританії - 6,19; ФРН - 5,40; Японії - 4,22; Кана-ди - 2,99, Росії - 3,0. Отже, як штучна валюта СДР виконують функції нагромадження та засобу платежу.

Поступово СДР перетворились у міжнародні резервні та пла-тіжні засоби і широко використовуються країнами - членами МВФ для поповнення своїх валютних резервів та порівняння вартості різних валют.

Одними з головних елементів валютної системи є інструменти регулювання міжнародних розрахунків. У міжнародній практиці існували такі різновиди цих інструментів:

подвійний стандарт (біметалізм), який передбачає використан-ня двох дорогоцінних металів (золота та срібла);

золотий стандарт, який передбачає використання золота певної ваги та чистоти, вільну чеканку монет, вільний їх обіг та обмін на інші валюти, підтримання паритету неповноцінних грошей з золотом;

золото-злитковий стандарт, при якому використовуються не монети, а злитки золота, а регулюванню підлягають тільки угоди у великих розмірах;

золото-девізний стандарт, коли основним інструментом регу-лювання міжнародних розрахунків стають замінники золота (деві-зи), як такі Виступають деякі національні та колективні валюти;

нарешті, девізний (валютний) стандарт, якщо відбулася демо-нетизація золота.

"Національні валюти, що вільно обмінюються на інші національні валюти, та міжнародні платіжні засоби за діючим курсом, назива-ються конвертованими, відповідно ті, що нездатні до такого обмі-ну - неконвертованими.

Розрізняють конвертованість валюти повну і часткову, внутрішню і зовнішню, по поточних операціях і по переміщенню капіталів і кредитів.

Повна конвертованість означає вільний обмін на іноземну ва-люту для всіх категорій .власників у будь-якій^ формі і при всіх опе-раціях без обмеження суми. Таку властивість мають валюти країн з високорозвинутою ринковою економікою, сталим грошовим ме-ханізмом, широкими економічними зв'язками та ідентичністю умов національного ринку з світовим.

При частковій конвертованості обмін дозволяється тільки для певних власників або по певних видах операцій, а при внутрішній конвертованості має місце вільний обмін національної валюти на іноземну для резидентів (юридичних і фізичних осіб даної країни) та вільні платежі їх за кордоном. Зовнішня конвертованість озна-чає вільне нагромадження валюти на рахунках нерезидентів (юри-дичних і фізичних осіб інших країн), переказ її за кордон чи кон-версію в іншу валюту.

Конвертованість по поточних операціях означає, що національ-на валюта вільно обмінюється тільки для забезпечення повсякден-ної зовнішньоекономічної діяльності учасників міжнародних еко-номічних відносин (торгівля, страхування, транспорт, туризм тощо).

Вищою і складнішою для забезпечення є конвертованість валю-ти по операціях, пов'язаних з переказом -капіталів і кредитів.

У сучасній практиці повністю конвертованими є валюти найроз-винутіших країн світу - США, Німеччини, Великобританії, Франції, Японії та ін. Валюти багатьох країн конвертуються частково (най-більше обмежень вводиться по операціях, пов'язаних з переказом капіталу).

Використання національної валюти як міжнародного платіжно-го засобу дає країні-емітенту значні переваги, оскільки вона може форсувати імпорт, перевершуючи обсяги власного експорту, покри-ваючи дефіцит платіжного балансу емісією національної валюти.

Валюта колишнього СРСР була неконвертованою. Для міжнарод-них розрахунків використовувався інвалютний рубль. З метою досяг-нення відповідності цін на зовнішньому ринку з внутрішні-ми була запроваджена система валютних коефіцієнтів відносно валют і груп товарів. Кількість таких валютних коефіцієнтів досягала 10 тис.

Забезпечення конвертованості національної валюти України є важливим економічним завданням. Першим кроком до повної .кон-вертованості є досягнення стабільності обмінного курсу. Ця ста-більність спочатку виявляється як відносна стабільність відносно твердих іноземних валют (курси яких також змінюються). Для до-сягнення стабільності обмінного курсу слід мати:

стійке перевищення експорту над імпортом;

стабілізацію грошового обігу та обмежену емісійну політику все-редині країни;

приплив іноземних інвестицій і кредитів в Україну;

формування золото-валютного резерву - офіційного запасу золота та іноземної валюти. Валютні резерви існують у вигляді інва-лютних депозитів у банках інших країн, вкладень в іноземні дер-жавні цінні папери, готівкових запасів .(авуарів) в іноземній валюті та запасу золота в розпорядженні Національного банку чи валют-но-фінансових органів. З грудня 1994 р. кошти офіційних валют-них резервів НБУ були переведені з кореспондентських рахунків в уповноважених банках України на власні кореспондентські рахун-ки НБУ, відкриті в іноземних банках.

В сучасних умовах в основу курсів валют покладено співвідно-шення їх купівельних спроможностей відносно певного набору (кошика) товарів і послуг. Таке співвідношення формує паритет купі-вельної спроможності валют. Однак цілий ряд чинників_може спри-чиняти значне відхилення валютного курсу від їх основи.

Найдієвішим серед них є зміна попиту і пропозиції іноземної валюти в країні, яка визначається насамперед зміною стану її пла-тіжного балансу. Якщо активне сальдо балансу зростає, то збіль-шується надходження в країну іноземної валюти і пропозиція її порівняно з попитом на валютному ринку. Це приведе до зростан-ня курсу національної валюти. І, навпаки, якщо стан платіжного балансу погіршується, випереджаючими темпами зростатиме попит на інвалюту, що призведе до падіння курсу національної валюти.

Стан же платіжного балансу визначається багатьма чинниками:

зміною структури виробництва, конкурентоспроможністю націо-нальної продукції, кон'юнктурою внутрішнього і міжнародного ринків тощо. Якщо при цьому в країні мають місце обмеження на операції з іноземною валютою, то виникає кілька курсів національ-ної валюти. Поряд з офіційним формується курс "чорного ринку". Щодо України, то тут крім офіційного, що формується на базі кур-су валютної 'біржі, діють комерційний курс та курс "чорного рин-ку".

Під час продажу і купівлі іноземної валюти банки диференцію-ють рівні курсів: "курс продавця" встановлюється вищим від "кур-су покупця". Ця різниця забезпечує банкам прибуток від валютних операцій (маржу).

Сучасна світова валютна система (валютна система світового господарства) набула законодавчої сили з квітня 1978 р., коли біль-шість країн - членів МВФ ратифікували угоду, в якій були зафік-совані основні принципи нової світової валютної системи. Ці прин-ципи прийняті на раді Тимчасового комітету МВФ на початку 1976 р. на Ямайці.

Особливість сучасної світової валютної системи полягає в тому, що вона вперше в історії свого розвитку грунтується не на золоті, а на обігу паперових і кредитних грошей. Остаточно відбувається демонетизація золота, тобто ліквідація його офіційних грошових функцій. Паперові та кредитні гроші майже повністю втратили пря-мий зв'язок з золотом. Останнє перетворюється у звичайний то-вар, ціна якого відповідно до закону вартості залежить від витрат виробництва і співвідношення попиту і пропозиції на "золотих" ринках.

Єдиною валютою, що обмінювалась на золото до 1971 р., був до-лар США, проте лише при розрахунках між центральними банками і в обмежених розмірах. З 1976 р. в міжнародних розрахунках діє девізна система, при якій жодна з національних валют, включаючи долар США, не розмінюється на золото.

Демонетизація золота, втрата ним ролі світових грошей супро-воджувалися кардинальними змінами у системі та механізмі ва-лютних курсів. Було скасовано золотий паритет валют, встановле-

на система "плаваючих" валютних курсів, при якій курси націо-нальних валют коливаються під впливом ринкових сил, зміни їх купівельної спроможності і співвідношення попиту і пропозиції даної валюти на валютних ринках.

Якщо країна хоче закріпити паритет своєї валюти, то вона може це зробити шляхом прив'язування її до іншої національної або ко-лективної, інтернаціональної валюти.

Демонетизація золота змінила структуру ліквідних або платіж-них коштів у міжнародних розрахунках країн. Нині виділяють три види таких коштів:

а) певні національні валюти, які є ключовими, резервними;

б) колективні розрахункові валюти - спеціально записані пра-ва (СДР), європейська валютна "одиниця (ЕКЮ);

в) золото, яке хоч і втратило роль і функції грошей, використо-вується далі як міжнародна платіжна і резервна цінність. Роль цієї функції золота зросла завдяки багаторазовому збільшенню його ціни на світових ринках.

Юридичне роль світових грошей виконують девізи - національні та колективні валюти. В той же час ще в 1989 р. економічно розви-нуті країни мали у вигляді золота 39 відсотків запасів валюти.

Отже, сучасна валютна система світового господарства грун-тується на двохосновних принципах:

вільний ринковий рух ("плавання") валютних курсів;

використання у вигляді ліквідних розрахункових і резервних коштів багатьох національних паперових грошей і міжнародних кредитних чи розрахункових грошей. Тому вона є системою бага-товалютного ринкового стандарту, тобто системою, яка не має міцної, стабільної основи. Це зумовлює внутрішні суперечності цієї системи.

У колишньому СРСР існувала валютна монополія - виключне право держави здійснювати угоди з іноземною валютою та іншими валютними цінностями. Вся валютна виручка надходила в розпо-рядження держави і використовувалась централізовано на потре-би, які визначались у директивному порядку. Отже, підприємства-виробники експортної продукції повністю позбавлялись права на валютну виручку від їх продажу.

Після проголошення незалежності Україна залишилася без ва-лютних резервів (оскільки через валютну монополію всі валютні резерви були зосереджені в союзному центрі) та змушена була створювати власну валютну систему. З початком ринкових пере-творень було ліквідовано валютну монополію держави. Учасника-ми валютних відносин, у тому числі в сфері міжнародних еконо-мічних відносин, стали суб'єкти господарювання всіх „форм влас-ності. Так, загальний обсяг валютних коштів підприємств та організацій всіх форм власності в Україні станом на 01.10.95 р. стано-вив 994,1 млн дол. США, в тому числі в банках України - 912 млн, в банках за межами України - 82,1 млн. Ємність доларового ва-лютного ринку становила на серпень 1995 р. 748 млн дол. Про струк-туру надходжень та витрат іноземної валюти суб'єктів господарю-вання в Україні свідчать такі дані:

Особливістю формування валютної системи в Україні стала до-ларизація грошового обігу. Згідно з Указом Президента України в червні 1992 р. було надано дозвіл на обіг (до введення гривні) іно-земної валюти та на реалізацію товарів за валюту. З 1 серпня 1995 р. з готівкового обігу як засіб платежу долар було виведено.

Формування курсу національної валюти по відношенню до інших валют здійснюється на Українській міжбанківській валютній біржі (УМВБ). Валютна біржа - це організаційно оформлений регуляр-ний ринок, на якому відбувається торгівля валютою на основі по-питу і пропозиції. УМВБ здійснює такі операції:

укладає угоди зі своїми членами та організовує двосторонні уго-ди між ними на купівлю і продаж іноземної валюти по ринковому курсу;

організовує розрахунки в іноземній та національній валюті по угодах, які укладені на біржі;

визначає поточний ринковий курс іноземної валюти до націо-нальної; o

організовує операції Національного банку з підтримання ринко-вого курсу національної валюти.

З кінця 1993 р. ринковий валютний курс українських грошей визначався досить вузьким ринком товарів і послуг, а також ва-лютними обмеженнями. Зміна валютного курсу залежала голов-ним чином від зміни грошової маси. В цей же час було встановлено фіксований валютний курс, що мало негативні наслідки. Так, втра-

ти країни від фіксованого курсу, за оцінками фахівців, становили 1,2 млрд дол.

З жовтня 1994 р. курс грошової одиниці встановлюється на ос-нові торгів на УМВБ. Це сприяло стабілізації валютного ринку в Україні, забезпечило встановлення офіційного курсу грошової оди-ниці на основі ринкового. З 1 квітня 1996 р. за рішенням НБУ українська грошова одиниця була прив'язана до доларів США но-вого зразка.

Офіційний курс національної грошової одиниці до долара США НБУ встановлює щодня на основі результатів торгів на УМВБ, до інших валют - на основі курсів, що друкуються лондонською га-зетою "Financial Times".

В Україні встановлена система валютного регулювання та ва-лютного контролю на державному рівні. Валютний контроль - це форма державного регулювання купівлі і продажу іноземної валю-ти з метою підтримання рівноваги платіжного балансу та стійкості національної валюти. Контроль здійснюється за валютними опера-ціями, наданням іноземним юридичним і фізичним особам креди-тів і позик, ввезенням, вивезенням і переказом валюти за кордон тощо. У практиці є такі засоби контролю:

встановлення Лімітів на вивезення валюти за кордон;

необхідність одержання дозволу з боку уповноважених орга-нів держави на надання кредитів і позик іноземним юридичним особам.

Серед форм валютного регулювання та контролю виділяють насамперед нормативну - на основі укладання міжнародних ва-лютних угод і видання нормативних актів з боку державних орга-нів (Парламенту, Кабінету Міністрів та НБУ).

Національний банк України визначає порядок розрахунків за експортно-імпортними операціями суб'єктів господарської діяль-ності України з нерезидентами, порядок валютних розрахунків між резидентами в Україні, порядок вивезення готівкової іноземної валюти фізичними особами - резидентами і нерезидентами. Так, усі розрахунки суб'єктів господарювання України (резидентів) з суб'єктами господарювання інших країн (нерезидентами) здій-снюються через кореспондентські рахунки уповноважених банків України в іноземних банках. При цьому валюта платежу визнача-ється за домовленістю між партнерами та фіксується в контракті. Через кореспондентські рахунки, відкриті іноземними комер-ційними банками в уповноважених банках України, здійснюються розрахунки між резидентами і нерезидентами в межах України. В цьому випадку НБУ визначає валюту платежу (наприклад, розра-хунки за рахунками типу "лоро", відкритими іноземними банка-ми в банках України, здійснюються тільки між резидентами і нерезидентами (юридичними особами) лише в національній валюті Ук-раїни) .

Розрахунки за міжурядовими угодами здійснюються через ко-респондентські рахунки тих комерційних банків України, які упов-новажені Урядом України.

НБУ визначає також контрагентів по купівлі валюти через упов-новажені банки на УМВБ. Так, юридичні особи-резиденти не ма-ють права купувати іноземну валюту на ринку України для розра-хунків з резидентами України; юридичним особам-нерезидентам заборонено купувати іноземну валюту з рахунків типу "ностро" на валютному ринку України.

НБУ визначає порядок та умови валютних вкладів населення в банках України. З метою контролю над рухом іноземних капіталів НБУ визначає порядок надання резидентам ліцензій на одержання кредитів в іноземній валюті від іноземних кредиторів і надає рези-дентам дозвіл на вивезення раніше придбаних ними іноземних цін-них паперів.

НБУ здійснює валютні інтервенції на УМВБ. Щоб підвищити курс національної валюти, НБУ продає іноземну валюту, а щоб понизи-ти його, - скуповує. Так, у березні 1994 р. інтервенція НБУ стано-вила 88 відсотків від обсягу валютних продаж. З 17 по 27 серпня 1995 р. НБУ скупив на валютному ринку більше 65 млн дол.; він домігся таким чином зниження курсу національної грошової одиниці лише на 2 відсотки. Валютні інтервенції НБУ у великих розмірах мають такий наслідок, як завищення обмінного курсу національної грошової одиниці. Щоб не допустити обвального падіння курсу національної грошової одиниці, НБУ резервує значні суми у ВКВ. Для підтримки національної валюти НБУ застосовує такі методи:

валютні інтервенції, в тому числі за рахунок скорочення влас-них резервів;

введення 10-відсоткового обмеження ("валютного коридору") на встановлення комерційними банками готівкового курсу;

введення кредитної "стелі";

збільшення нормативів резервування валюти;

стримування зростання грошової маси через механізм мульти-плікатора.

З метою децентралізації формування валютного курсу національ-них грошей НБУ відкрив регіональні філії УМВБ.

Контроль за валютними операціями комерційних банків здій-снюється через надання Національним банком генеральної та інди-відуальних ліцензій на здійснення банками платіжних і розрахун-кових операцій з валютними цінностями.

Валютне регулювання та контроль здійснює Уряд, який визна-чає спосіб розрахунків за міжнародними торговельними угодами

(наприклад, валютний кліринг тощо), форми та порядок експор-тного та імпортного кредитування суб'єктів господарювання, поря-док надання гарантій іноземним кредиторам за кредитами, які на-даються українським позичальникам; надає індивідуальні ліцензії на здійснення резидентами майнових інвестицій за межами Укра-їни; визначає порядок ліцензування та перелік експортних та імпорт-них товарів; встановлює обов'язковий продаж виробниками експорт-ної продукції частини валютної виручки на міжбанківському валют-ному ринку; визначає розмір ставки податку на валютну виручку підприємства та формує податкові надходження до державного валютного фонду України, має контролювати валютні кошти суб'єк-тів господарювання на закордонних рахунках тощо.

Особливістю становлення валютної системи в Україні є вклю-чення в міжнародні кредитні відносини перш за все Уряду, який використовує іноземні валютні кредити для фінансування бюдже-ту та платіжного балансу. В той же час у міжнародні кредитні від-носини замало включаються підприємства і банки. Таке включен-ня сприятиме прискоренню міжгосподарських платежів, послаб-ленню напруги навколо кредитних грошей, збільшенню ресурсів внутрішніх інвестицій, зміцненню золото-валютних резервів НБУ. Понизиться також відсоток за кредитами, стабілізується курс кар-бованця.

Ряд комерційних банків України стали членами міжнародної платіжної системи Visa Intarnational в Україні, а також членами міжнародної електронної системи SWIFT (Товариства міжнарод-них банківських фінансових телекомунікацій), яка створила авто-матизовану систему здійснення міжнародних платежів через ши-року мережу комп'ютерів.

Книга: Основи економічної теорії: політекономічний аспект

ЗМІСТ

1.	Основи економічної теорії: політекономічний аспект
2.	Розділ 2. Основні методи пізнання соціально-економічних процесів
3.	Частина II. ЗАГАЛЬНІ ОСНОВИ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ Розділ 3. Процес суспільного виробництва, його фактори, зміст і результативність
4.	Розділ 4. Матеріальні основи розвитку сучасної цивілізації
5.	Розділ 5. Економічна система суспільства і власність
6.	Розділ 6. Економічні потреби та інтереси - головна рушійна сила соціально-економічного прогресу
7.	Розділ 7. Суспільний поділ праці - джерело соціально-економічного розвитку
8.	Розділ 8. Людина - основне джерело і критерій соціально-економічного
9.	Розділ 9. Багатство людського суспільства як результат і умова соціально-економічного розвитку
10.	Розділ 10. Сутність і генезис товарного виробництва. Товар і його властивості
11.	Частина III. ЗАГАЛЬНІ ОСНОВИ ТОВАРНОГО ВИРОБНИЦТВА І РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ Розділ 11. Гроші як економічна категорія
12.	Розділ 12. Основні рушійні сили та економічні закони товарного виробництва
13.	Розділ 13. Ринкове господарство i його основні суб'єкти
14.	Розділ 14. Сучасний ринок, його структура і функції
15.	Розділ 15. Конкуренція і монополія в ринковій системі
16.	Розділ 16. Мікроекономічний рівень господарювання і форми його організації
17.	Розділ 17. Співвідношення попиту та пропозиції і ціноутворення
18.	Розділ 18. Витрати виробництва і прибуток
19.	Розділ 19. Капітал і підприємництво
20.	Розділ 20. Підприємство в умовах ринкового господарювання
21.	Розділ 21. Теоретичні основи економіки домогосподарства
22.	Розділ 22. Відтворення і економічне зростання на макрорівні
23.	Розділ 23. Макроекономічний рівень господарювання і система національних рахунків
24.	Розділ 24. Економічна рівновага і циклічність суспільного виробництва
25.	Розділ 25. Зайнятість і безробіття. Принципи функціонування та тенденції розвитку ринку робочої сили
26.	Розділ 26. Особливості відтворення в аграрній сфері економіки
27.	Розділ 27. Фінансово-грошова система
28.	Розділ 28. Система розподілу доходів
29.	Розділ 29. Особливості економічних відносин і різноманітність форм еволюції країн, що розвиваються
30.	Розділ 30. Економічний устрій в умовах переходу від командно-адміністративної системи господарювання до ринкових відносин
31.	Розділ 31. Сутність світового господарства, його структура і суперечності розвитку
32.	Розділ 32. Традиційні та стратегічні міжнародні економічні відносини. Платіжний баланс
33.	Розділ 33. Зовнішньоекономічні відносини і проблеми інтеграції України у світове господарство
34.	Розділ 35. Економічна теорія як підґрунтя економічної політики
35.	Розділ 36. Економічна роль держави
36.	Розділ 37. Політика державного регулювання економіки
37.	Розділ 38. Податково-бюджетна політика держави
38.	Розділ 39. Кредитно-грошова політика держави
39.	Розділ 40. Інноваційна політика держави
40.	Розділ 41. Особливості сучасної економічної політики в Україні
41.	Розділ 42. Становлення та еволюція економічної теорії
42.	Розділ 43. Перша класична ситуація як розквіт політичної економії
43.	Розділ 44. Друга класична ситуація: епоха мікроекономічної
44.	Розділ 45. Кейнсіансько-неокласичний синтез - визначальна характеристика третьої класичної ситуації
45.	Розділ 46. Четверта класична ситуація: формування новітніх напрямів світової економічної теорії.

На попередню



Додати в закладки

  
Переклад Translate