Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.



Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Правознавство – Мельник

РОЗДІЛ ІІ КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО

§ 1. “Декларація про державний суверенітет” від 16 липня 1990 року

“Декларація про державний суверенітет” була прийнята за часів існування СРСР, тому її положення зводилися до забезпечення суверенітету в складі СРСР. Деякі положення “Декларації” застаріли, але основні з них не втратили свого значення і сьогодні.

Декларація стала основою для прийняття нової Конституції, законів України, проголосивши три види суверенітету: державний, національний і народний.

Державний суверенітет – це верховенство державної влади всередині держави і незалежність її у зовнішніх відносинах.

Національний суверенітет – це здійснення українською нацією свого невід’ємного права на самовизначення.

Народний суверенітет – це повновладдя народу, який здійснює свою владу незалежно від інших соціальних сил.

Суть Декларації зводиться до таких положень, які викладені в 10 розділах.

1. Україна є суверенною національною державою, яка реалізує своє невід’ємне право на самоврядування в межах існуючих кордонів.

2. Народ України є єдиним джерелом державної влади в Україні. Повновладдя народу реалізується як безпосередньо, так і через народних депутатів. Від імені всього народу може виступати виключно Верховна Рада України.

3. Україна є самостійною у вирішенні будь-яких питань свого державного життя. Державна влада в Україні здійснюється за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову.

4. Україна має своє громадянство і забезпечує рівність перед законом усіх громадян держави, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, освіти, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин.

5. Територія України в існуючих кордонах є недоторканою і не може бути змінена та використана без її згоди.

6. Україна самостійно визначає свій економічний статус і закріплює його в законах. Народ України має виключне право на володіння, користування і розпорядження національним багатством України.

7. Україна самостійно встановлює порядок організації охорони природи на території держави, порядок використання природних ресурсів, гарантії екологічної безпеки.

8. Україна забезпечує національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості і традицій, гарантує всім національностям, що проживають на території держави, право їх вільного національно-культурного розвитку.

9. Україна має право на власні Збройні Сили, має внутрішні війська та органи державної безпеки. Україна проголошує, що має намір в майбутньому стати нейтральною державою.

10. Україна виступає у міжнародних відносинах як рівноправний учасник, активно сприяє зміцненню загального миру і міжнародної безпеки.

§ 2. Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року

Акт проголошення незалежності України юридично закріпив повну самостійність України як незалежної держави поза СРСР.

Цей акт Верховна Рада України прийняла 24.08.91, виходячи з небезпеки, яка нависла над Україною в результаті державного перевороту в СРСР 19.08.91. Верховна Рада України проголосила незалежність України та створення самостійної держави – України.

Проголошувалося, що територія України є неподільною і недоторканою.

Закріплювалося, що з моменту проголошення незалежності на території України мають чинність виключно Конституція та закони України.

§ 3. Закон України “Про правонаступництво” від 12 вересня 1991 року

У зв’язку з тим, що в Україні була проголошена незалежність і самостійність Актом проголошення незалежності та Декларацією про державний суверенітет, у державі сталися кардинальні зміни. Права СРСР у певній мірі перейшли до України як суб’єкта конституційного права. Іншими словами, виникло правонаступництво. І тому 12.09.91 було прийнято Закон “Про правонаступництво”. Цей закон встановлює органи державної влади, кордони, законодавчі нормативні акти, міжнародні права та обов’язки Української держави.

Цей закон складається з 9 статей і проголошує такі основні положення:

З моменту проголошення незалежності України найвищим органом державної влади України є Верховна Рада України.

До прийняття нової Конституції України діє Конституція Української РСР.

На території України діють закони та інші нормативні акти Української РСР, оскільки вони не суперечать законам України, прийнятим після проголошення незалежності України.

Органи державної влади й управління, інші державні органи, сформовані на основі Конституції УРСР, діють до створення державних органів на підставі нової Конституції.

Державним кордоном України є колишній кордон УРСР у складі СРСР станом на 16.07.90.

Україна підтверджує свої зобов’язання за міжнародними договорами, укладеними УРСР до проголошення незалежності України.

Україна є правонаступником прав і обов’язків за міжнародними договорами СРСР, які не суперечать Конституції України та інтересам України.

Україна дає згоду на обслуговування зовнішнього боргу СРСР за станом на 16.07.90 і не несе зобов’язань за кредитними договорами та угодами СРСР, укладеними після 01.07.91 без згоди України.

Громадянами України є всі громадяни СРСР, які на момент проголошення незалежності України постійно проживали на території України.

§ 4. Конституція України – основний закон держави

Конституція – найважливіший нормативний акт держави, її основний закон. Такої назви не мають жодні інші нормативно-правові акти. Конституція стоїть на першому місці в законодавстві держави і містить у собі вихідні засади національної системи права. Усі правові акти повинні співвідноситися з Конституцією і не можуть їй суперечити.

Норми Конституції за юридичними характеристиками є також основоположними для всіх державних органів, службових осіб, громадських об’єднань, громадян.

Конституція є основним законом, тому що закріплює:

– державний устрій держави, тобто визначає, яке значення в державі належить державній владі, визначає взаємозв’язок і взаємодію політичних партій, влади, релігії, громадських організацій;

– взаємовідносини держави та особи, тобто права й обов’язки громадян. Україна дотримується Загальної декларації прав людини, яку вона ратифікувала;

– відносини, пов’язані з організацією адміністративно-територіального устрою держави, тобто поділ території на райони, області, Автономну Республіку Крим;

– відносини, що регулюють порядок організації, систему і компетенцію державних органів.

Конституція приймається в особливому порядку вищим представницьким органом держави або безпосередньо народом шляхом референдуму.

Діюча Конституція була прийнята на V сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року і складається з 15 розділів.

I. Загальні засади. Закріплюються принципи конституційного ладу в Україні.

II. Права, свободи та обов’язки людини й громадянина. Регулюються питання, пов’язані з основами правового статусу людини і громадянина.

III. Вибори. Референдум. Регулюються питання, пов’язані з прямим народовладдям: основні його форми, принципи виборів, підстави проведення та обмеження щодо референдумів.

IV. Верховна Рада України. Визначається правовий статус Верховної Ради України.

V. Президент України. Визначається місце і роль Президента в державі, окреслюється коло його відповідальних повноважень, регламентується порядок обрання Президента та припинення його посадових функцій, форми співпраці Президента з органами законодавчої влади, участі у формуванні судової влади.

VI. Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади. Регламентуються основні повноваження Кабінету Міністрів України та місцевих держадміністрацій.

VII. Прокуратура. Регулювання діяльності прокуратури в окремому розділі означає, що виконання покладених на них функцій є самостійним видом державної діяльності.

VIII. Правосуддя. Закріплюються основні гарантії незалежності суддів. Визначаються основні засади судочинства. Тут не відтворено всю систему судів, вона буде визначатися галузевим законодавством.

IX. Територіальний устрій України. Закріплено принципові основи територіального устрою України, зафіксовано його засади.

X. Автономна Республіка Крим. Закріплено статус Автономної Республіки Крим у складі України.

XI. Місцеве самоврядування. Конкретизуються положення загальних засад конституційного ладу в Україні з питань місцевого самоврядування.

XII. Конституційний Суд України. Затверджується правове становище Конституційного Суду України як єдиного органу конституційної юрисдикції в Україні, порядок обрання та вимоги до суддів Конституційного Суду України, компетенція Конституційного Суду України.

XIII. Внесення змін до Конституції України. Визначається порядок внесення змін до Конституції, перегляду її окремих положень.

XIV. Прикінцеві положення. Присвячені набуттю Конституцією чинності, тобто введенню її в дію.

XV. Перехідні положення. Містяться нові принципи організації суспільства і держави. Закріплюють порядок і строки зміни чинного законодавства, а також строки повноважень посадових осіб, органів державної влади та місцевого самоврядування, обраних чи призначених до набуття чинності новою Конституцією України.

§ 5. Правовий статус людини і громадянина України

Перш ніж говорити про права людини і громадянина, необхідно встановити зміст понять “людина”, “особа”, “громадянин”.

Людина – біологічна істота, тобто одна з форм земного життя, яка наділена здатністю мислити, створювати й використовувати знаряддя праці, володіти членороздільною мовою й нормально розвиватися лише в широкому й тісному спілкуванні із собі подібними. Цей термін характеризує представника людського роду (індивіда) як особливу колективістську біологічну істоту.

Особа – людина як суб’єкт, що вже має індивідуальні, саме цій конкретній людині притаманні інтелект, моральні та інші якості, сформовані у процесі суспільного життя.

Громадянин – це особа, яка перебуває у сталих юридично визначених зв’язках із конкретною державою, що знаходить своє вираження в наявності відповідного громадянства.

Права людини – це певні можливості особи, що необхідні для її існування та розвитку в певних конкретно-історичних умовах. Це міра можливої поведінки, що дозволяє конкретному громадянину вибирати вид діяльності з метою задоволення особистих інтересів.

Права й свободи людини і громадянина можуть бути згруповані за сферами життєдіяльності індивіда.

У Конституції України виділяють три основні групи прав і свобод та одну групу обов’язків.

1. Громадянські права і свободи людини. Ця група прав і свобод громадян забезпечує недопустимість посягання державних органів, громадянських організацій, службових осіб на життя, здоров’я, свободу, честь і гідність людини та недопустимість свавільного позбавлення її життя (ст. 25 – право на громадянство; 27 – право на життя; 28 – право на повагу гідності; 29 – право на свободу і власну недоторканість; 30 – право недоторканості житла; 31 – таємниця листування, недоторканість особистого життя; 33 – свобода пересування; 34 – свобода думки і слова; 35 – свобода світогляду; 40 – право звертання до органів державної влади; 48 – право на гідний життєвий рівень; 49 – право на безпечне для життя середовище; 51 – право на свободу сім’ї; 52 – право на дітей; 55 – право на судовий захист своїх прав і свобод; 56 – право на відшкодування збитків; 57 – право захисту своїх прав і обов’язків; 58 – право не відповідати за дії, які під час їх вчинення не були визнані законом як правопорушення; 59 – право на правову допомогу; 60 – право невиконання незаконних розпоряджень і наказів; 61 – право індивідуального характеру відповідальності; 62 – принцип презумпції невинуватості; 63 – право підсудного на захист).

2. Політичні права і свободи громадян України – визначені законодавством можливості громадян, які забезпечують реальну можливість для них безпосередньо впливати на громадське та політичне життя країни (ст. 63 – право на свободу об’єднань; 38 – право участі у керівництві державними справами; 39 – право на участь у зборах, мітингах і т. п.).

3. Економічні, соціальні та культурні права і свободи людини та громадянина.

Економічні права – це можливості людини брати участь у виробництві матеріальних та інших благ. Ці права належать кожному громадянинові. Вони визначають місце людини в економічному й соціальному житті та складають основу правового статусу громадянина як трудівника. (ст. 41 – право на приватну власність; ст. 42 – право на підприємницьку діяльність; ст. 13, 41 – право на користування об’єктами державної та комунальної власності).

Соціальні права – це певні можливості людини користуватися соціальними благами у сфері матеріального виробництва, трудової діяльності, освіти, здоров’я, відпочинку, які передбачені у відповідних статтях Конституції України (ст. 43 – право на працю; ст. 44 – право на страйк; ст. 45 – право на відпочинок; ст. 46 – право на соціальний захист; ст. 47 – право на житло; ст. 49 – право на охорону здоров’я, медичну допомогу і медичне страхування).

Культурні права – це суб’єктивні права людини в культурній (духовній, ідеологічній) сфері, це певні можливості доступу до духовних здобутків свого народу і всього людства, їх засвоєння, використання та участі у подальшому їх розвитку (ст. 53 – право на освіту; ст. 54 – право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності, свобода літературної, наукової та технічної творчості).

Рівність прав громадян України означає, що надання будь-яких привілеїв або запровадження певних обмежень для громадян України за ознаками раси, кольору шкіри, політичних та інших переконань, соціального походження, майнового стану, за мовними або іншими ознаками належить розглядати як порушення Конституції та законів України, а винних у цьому притягають до відповідальності. Особливо підкреслюється принцип рівності прав жінки і чоловіка, зокрема, надання жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї, а також рівність прав дітей незалежно від походження або від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним.

У розділі ІІ Конституції України, крім прав і свобод людини та громадянина, зафіксовано й конституційні обов’язки. Конституційний обов’язок – це міра обов’язкової поведінки, якої повинен дотримуватися кожний для забезпечення нормального функціонування інших суб’єктів-громадян суспільства. Так, ст. 65 Конституції проголошує, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов’язком громадян України.

Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

Захист своєї Батьківщини є не тільки правовою, а й моральною вимогою до кожного громадянина. Виконання цього обов’язку передбачає захист країни, її населення, матеріальних і духовних цінностей, територіальної цілісності та суверенітету. Захист держави виражається у забезпеченні оборони і безпеки, що досягається за допомогою політичних, економічних, правових, соціальних, військових та інших заходів. Для оборони країни утворюються Збройні Сили і встановлюється військовий обов’язок громадян, основною формою виконання якого є проходження військової служби. Громадяни відбувають військову службу відповідно до Закону України від 25.03.92 “Про загальний військовий обов’язок і військову службу”. На військову службу призиваються громадяни чоловічої статі віком від 18 до 29 років, які не мають прав на звільнення або відстрочку від призову. Передбачається можливість вступу чоловіків та жінок на військову службу за контрактом.

Відповідно до Закону України від 12.12.97 “Про альтернативну (невійськову) службу” формою реалізації військового обов’язку є проходження альтернативної (невійськової) служби, яка є державною службою поза Збройними Силами України чи іншими військами, що запроваджується замість проходження військової служби.

Право на альтернативну (невійськову) службу як вид виконання загального військового обов’язку мають громадяни України, які належать до діючих, згідно із законодавством, релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю та службу в армії1.

Обов’язковими атрибутами держави є: Державний Прапор, Герб і Гімн. Ці символи встановлюються ст. 20 Конституції України та законами України і як атрибути суверенності та незалежності потребують відповідної поваги й захисту.

Ст. 66 Конституції України покладає на своїх громадян обов’язок не заподіювати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані збитки.

Цей конституційний обов’язок знайшов своє відображення в ряді законів України. Так, Закон України від 25.06.91 “Про охорону навколишнього природного середовища“ зобов’язує громадян раціонально використовувати природні ресурси, здійснювати заходи щодо запобігання псування, забруднення, виснаження природних ресурсів, негативного впливу на стан навколишнього природного середовища.

Законом України “Про охорону і використання пам’яток історії та культури“ від 13.07.78 визначаються вимоги щодо охорони пам’яток історії та культури.

Чинне законодавство встановлює правило, за яким у разі відмови добровільно відшкодувати збитки, заподіяні порушенням порядку використання і охорони природних ресурсів, пам’яток історії та культури, відповідні спори вирішуються в судовому порядку.

Одним із конституційних обов’язків громадян України є обов’язок кожного сплачувати податки і збори в порядку та розмірах, встановлених законом.

Згідно зі ст. 67 Конституції України усі громадяни щорічно подають до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом.

Принципи побудови системи оподаткування в Україні, види податків, зборів та інших обов’язкових платежів, напрями їх зарахування і використання, перелік платників податків та об’єктів оподаткування, а також відповідальність за порушення податкового законодавства визначаються Законом України “Про систему оподаткування”.

Контроль за дотриманням податкового законодавства і правильністю обчислення, повнотою і вчасністю сплати податків, зборів та інших платежів і внесків до державних цільових фондів здійснюється органами державної податкової служби України.

У ст. 68 Конституції України закріплено обов’язок кожного неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Даний обов’язок є однією з передумов формування в Україні правової держави. Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності.

Встановлення чинним законодавством норм про юридичну відповідальність пов’язане з незадовільним рівнем загальної правової культури багатьох громадян, навіть з правовим нігілізмом, коли ігнорується або принижується абсолютна цінність державних організацій суспільства та правової системи.

§ 6. Громадянство України

Громадянство України визначає постійний правовий зв’язок особи та Української держави, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов’язках.

Право на громадянство є невід’ємним правом людини. Громадянин України не може бути позбавлений громадянства або права змінити громадянство.

Громадяни України, незалежно від підстав і порядку набуття громадянства, мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

В Україні існує єдине громадянство. Підстави набуття і припинення громадянства України визначаються Законом України “Про внесення змін до Закону України “Про громадянство” від 16 квітня 1997 року.

Так, відповідно до з цього закону громадянами України є:

1) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України;

2) особи, які на момент набрання чинності Законом України “Про громадянство”(13 листопада 1991 року) постійно проживали в Україні, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, і які не є громадянами інших держав;

3) особи, які народилися або постійно проживали на території України, а також їх нащадки (діти, онуки), якщо вони на 13 листопада 1991 року проживали за межами України, не перебувають у громадянстві інших держав і до 31 грудня 1999 року подали у встановленому цим Законом порядку заяву про визначення своєї належності до громадянства України;

4) особи, які набули громадянства України відповідно до цього Закону.

Згідно зі ст. 11 Закону громадянство України набувається:

1) за народженням;

2) за походженням;

3) через прийняття до громадянства України;

4) через поновлення у громадянстві України;

5) за іншими підставами, передбаченими цим Законом;

6) за підставами, передбаченими міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Закон також визначає підстави припинення громадянства. Громадянство припиняється:

1) внаслідок виходу з громадянства України;

2) внаслідок втрати громадянства України;

3) за підставами, передбаченими міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Громадянство України втрачається:

1) якщо громадянин України добровільно набув громадянства іншої держави;

2) внаслідок вступу особи на військову службу, в службу безпеки, правоохоронні органи, органи юстиції або органи державної влади іноземної держави без згоди на те державних органів України та за поданням відповідних державних органів України;

3) якщо особа, яка перебувала за межами України, не стала без поважних причин на консульський облік протягом семи років.

Іноземці та особи без громадянства можуть бути за їх клопотанням прийняті до громадянства України. Умовами прийняття до громадянства України є:

1) визнання і виконання Конституції України та законів України;

2) неперебування в іноземному громадянстві;

3) безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх п’яти років.

Це правило не поширюється на осіб, які виявили бажання стати громадянами України, за умови, якщо вони народилися чи довели, що хоча б один із батьків, дід чи баба народилися на її території;

4) володіння українською мовою в обсязі, достатньому для спілкування;

5) наявність законних джерел існування.

Заяви з питань громадянства, закріплені підписом заявника із зазначенням дати складання, у письмовій формі подаються на ім’я Президента України через органи внутрішніх справ за місцем постійного проживання заявника, а особами, які постійно проживають за кордоном – через відповідні дипломатичні представництва або консульські установи України.

§ 7. Право громадян на об’єднання в політичні партії та громадські організації.

Закон України “Про об’єднання громадян” від 16 червня 1997 року

Громадяни України мають право на свободу об’єднання. Це право є невід’ємним і закріплене Загальною декларацією прав людини, гарантується Конституцією та іншими законами України.

Закон складається із 6 розділів (34 статей):

І. Загальні положення. У цьому розділі йдеться про те, що об’єднання громадян – це добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами прав і свобод. Незалежно від назви, об’єднання громадян визнається політичною партією або громадською організацією.

Політична партія – це об’єднання громадян-прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, головною метою яких є участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого самоврядування та представництво в їх складі.

Громадська організація – це об’єднання громадян для задоволення та захисту своїх соціальних, економічних, культурних та інших інтересів.

Об’єднання громадян, метою яких є: пропаганда війни та релігійної ворожнечі, зміна шляхом насильства конституційного ладу, обмеження загальновизнаних прав людини тощо, не підлягають легалізації. Забороняється створення політичних партій в органах виконавчої, судової влади, Збройних Силах, Прикордонних військах.

ІІ. Засади діяльності та статус об’єднань громадян. Закріплюються принципи створення та діяльності об’єднань громадян, статус спілки об’єднань громадян, взаємовідносини держави та об’єднань громадян.

ІІІ. Порядок створення та припинення діяльності об’єднань громадян. Йдеться про засновників, членство в об’єднаннях громадян, статут об’єднань громадян, легалізацію, реєстрацію, символіку об’єднань громадян.

ІV. Права об’єднань громадян, господарська та інша комерційна діяльність. Розділ роз’яснює правовий статус об’єднань громадян, право власності, господарську та іншу комерційну діяльність об’єднань громадян.

V. Нагляд та контроль за діяльністю об’єднань громадян. Відповідальність за порушення законодавства. Державний контроль здійснюється державними органами відповідно до законодавства.

Нагляд за виконанням та додержанням законності об’єднаннями громадян здійснюють органи прокуратури. Органи державної податкової служби та фінансові органи здійснюють контроль за сплатою податків та джерелами і розмірами надходжень.

За порушення законодавства про об’єднання громадян застосовуються такі стягнення: попередження, штраф, тимчасова заборона окремих видів діяльності, примусовий розпуск (ліквідація).

VІ. Міжнародні зв’язки об’єднань громадян. Міжнародні об’єднання громадян. Громадські організації, їх спілки можуть засновувати міжнародні громадські організації або вступати в них, укладати відповідні угоди, утворювати міжнародні спілки об’єднань громадян.

Міжнародні громадські об’єднання, філіали, відділення, представництва громадських організацій іноземних держав на території України діють відповідно до цього закону, інших законодавчих актів.

§ 8. Право громадян на свободу світогляду та віросповідання.

Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації” від 23 квітня 1991 року

Кожному громадянину України гарантується право на свободу совісті. Це право включає свободу мати, приймати та змінювати релігії або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання.

В Україні усі правовідносини, пов’язані із свободою совісті та діяльністю релігійних організацій, регулюються законодавством України, зокрема цим законом.

Закон складається із шести розділів (32 статті).

Завданнями цього закону є: гарантування права на свободу совісті громадянам України та здійснення цього права, забезпечення прав та інтересів громадян незалежно від ставлення до релігії; визначення обов’язків держави щодо релігійних організацій; визначення обов’язків релігійних організацій перед державою і суспільством; подолання негативних наслідків державної політики щодо релігії та церкви.

Закон регулює питання створення і діяльності різних релігійних організацій.

У розділі ІІІ йдеться про майновий стан релігійних організацій.

Крім цього, в законі закріплені права релігійних організацій та громадян, пов’язані зі свободою віросповідання, трудова діяльність у релігійних організаціях та на їх підприємствах.

За порушення законодавства про свободу совісті та релігійні організації службові особи і громадяни несуть відповідальність, встановлену законодавством України.

§ 9. Право на освіту. Закон України “Про освіту” від 23 травня 1991 року

Освіта – основа духовного, соціального, економічного, культурного розвитку суспільства і держави.

Метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості, розвиток її талантів, виховання високих моральних якостей, забезпечення народного господарства кваліфікованими працівниками, спеціалістами.

Закон “Про освіту” складається із 7 розділів (61 стаття).

І. Загальні положення. Цей розділ визначає завдання законодавства про освіту, основні принципи освіти: доступність для кожного громадянина усіх форм і типів освітніх послуг, які надаються державою.

У цьому розділі дається перелік органів державного управління освітою та їх повноваження, інші загальні засади освіти України.

ІІ. Система освіти. В Україні встановлюється єдина структура системи освіти, що включає дошкільне виховання, загальну середню освіту, професійну освіту, вищу освіту, післядипломну підготовку (стажування, клінічна ординатура тощо), аспірантуру, докторантуру, підвищення кваліфікації, перепідготовку кадрів, позашкільне навчання і виховання; самоосвіту.

ІІІ. Учасники навчально-виховного процесу. Цей розділ визначає учасників навчально-виховного процесу. Ними можуть бути: вихованці, учні, студенти, курсанти, слухачі, стажисти, аспіранти, докторанти, вихователі, вчителі, викладачі, методисти, навчально-допоміжний персонал; батьки або особи, що їх замінюють; представники підприємств, установ, організацій, які беруть участь у навчально-виховному процесі.

Визначено права, обов’язки, види соціально-матеріального забезпечення учасників навчально-виховного процесу.

ІV. Фінансово-господарська діяльність, матеріально-технічна база навчально-виховних закладів. Держава забезпечує бюджетні асигнування на освіту, а також валютні асигнування на основну діяльність. Поряд з цим, виділено додаткові джерела фінансування: плата за надання додаткових освітніх послуг; кредити і позички банків; кошти, одержані за підготовку, підвищення кваліфікації та перепідготовку кадрів відповідно до укладених договорів; добровільні грошові внески, матеріальні цінності, одержані від підприємств, установ, організацій, окремих громадян. Бюджетні асигнування на освіту та позабюджетні кошти не підлягають вилученню. Матеріально-технічна база навчально-виховних закладів освіти включає будівлі, споруди, землю, комунікації, обладнання, транспортні засоби та інше майно.

Житлова площа, збудована за рахунок власних коштів навчально-виховних закладів, не підлягає вилученню.

V. Міжнародне співробітництво. Навчально-виховні заклади мають право укладати угоди про співробітництво, встановлювати прямі зв’язки з навчальними закладами зарубіжних країн, мають право на зовнішньо-економічну діяльність відповідно до законодавства та ін.

VІ. Міжнародні договори діють тоді, коли цими договорами встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законами України.

VІІ. Відповідальність за порушення законодавства про освіту несуть службові особи і громадяни, які допустили такі порушення, відповідно до законодавства України.

§ 10. Поняття і принципи виборчого права. Закон України “Про вибори народних депутатів України” від 24 вересня 1997 року

Виборче право – це система норм, які регулюють порядок формування виборчих державних органів та здійснення виборцями своїх прав.

Закон України “Про вибори народних депутатів” формулює принципи виборчого права.

Загальне виборче право не означає, що виборчими правами можуть користуватися всі жителі України. Стаття 70 Конституції передбачає деякі спеціальні умови для їх отримання. До них належать:

– ценз громадянства – виборчих прав не мають іноземці та особи без громадянства, які проживають в Україні;

– віковий ценз – активного виборчого права набувають громадяни України, яким на день виборів виповнилося 18 років.

Рівне виборче право означає участь виборців у виборах народних депутатів на рівних засадах, тобто рівну для кожного виборця можливість впливу на результат виборів.

Пряме виборче право означає, що депутати обираються безпосередньо виборцями, і його слід відрізняти від непрямого виборчого права, яке застосовується в деяких країнах.

Принцип таємного голосування полягає у забороні зовнішнього нагляду і контролю за волевиявленням виборців у будь-якій формі.

Реалізація принципу таємного голосування забезпечується встановленням відповідальності осіб, які порушили таємність голосування.

Після прийняття нової Конституції одним з найважливіших кроків на шляху політичної реформи стало ухвалення 24 вересня 1997 року Закону України “Про вибори народних депутатів України”, до якого були внесені зміни і доповнення законами України від 25 та 30 грудня 1997 року.

Закон встановлює змішану, мажоритарно-пропорційну виборчу систему, за якої 225 народних депутатів України обираються відповідно до мажоритарної системи відносно більшості голосів і ще 225 – за списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва. Така система є оптимальною для сучасного етапу розвитку українського суспільства. З одного боку, вона дозволяє громадянам України, виборцям зорієнтуватися щодо конкретних кандидатів у народні депутати, з іншого – визначитися в українській політичній палітрі й, отже, сформувати національну політичну еліту. Ця система вперше після досягнення незалежності України створює умови для повноцінної політичної структуризації суспільства, значного підвищення відповідальності політичних сил, які будуть представлені в Парламенті1.

За своєю структурою Закон “Про вибори народних депутатів України” складається з одинадцяти розділів і 53 статей. Серед розділів Закону: реєстрація кандидатів у депутати; передвиборна агітація; фінансування виборчої кампанії; голосування; підрахунок голосів і визначення результатів виборів; повторне голосування, повторні вибори, порядок заміни народних депутатів, позачергові вибори; заключні положення; прикінцеві положення.

Крім принципів виборчого права, що вже розглядалися, цей Закон регламентує, що вибори народних депутатів можуть бути черговими, позачерговими, повторними, а також вибори замість депутатів, які вибули.

Так, чергові вибори проводяться у визначені ст. 77 Конституції України строки: в останню неділю березня четвертого року повноважень Верховної Ради України.

Позачергові вибори, відповідно до Конституції України, призначаються Президентом України у зв’язку із достроковим припиненням повноважень Верховної Ради України і проводяться в період 60-ти днів з дня опублікування рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України.

Повторні вибори можуть бути призначені Центральною виборчою комісією у випадках, коли вибори в певному виборчому окрузі визнані недійсними або такими, що не відбулися.

Вибори замість депутатів, які вибули, призначаються Центральною виборчою комісією в одномандатних округах у випадках, коли достроково припиняються повноваження народних депутатів України, обраних у відповідних округах.

Одномандатні виборчі округи утворюються Центральною виборчою комісією з приблизно рівною кількістю виборців у кожному виборчому окрузі на всій території України за пропозиціями Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних, Київської і Севастопольської міських рад з урахуванням адміністративно-територіального устрою України та компактності проживання національних меншин.

Територією багатомандатного загальнодержавного виборчого округу є вся територія України, а його центром – місто Київ. Виборцями цього округу є всі громадяни України, які мають виборче право.

Для проведення голосування і підрахунку голосів територія виборчих округів поділяється на виборчі дільниці.

Вибори організовують і проводять:

– Центральна виборча комісія;

– окружні виборчі комісії;

– дільничні виборчі комісії.

Дільнична виборча комісія уточнює списки виборців, після чого вони підписуються головою та секретарем комісії і не пізніше як за 15 днів до дня виборів подаються для загального ознайомлення, а також для перевірки їх правильності.

На всій території України в день виборів голосування проводиться з сьомої до двадцять другої години, що дозволяє виборцям прийти на виборчі дільниці в зручний для них час.

Дільнична виборча комісія зобов’язана сповістити виборців про час та місце голосування не пізніше як за 15 днів до дня виборів. Для безпосередньої участі у виборах кожному виборцю видається бюлетень встановленої форми.

Після закінчення голосування дільнична виборча комісія на підставі списку виборців встановлює загальну кількість виборців, які взяли участь у голосуванні, а потім підраховує кількість голосів, поданих за кожного кандидата у депутати, а також за кожен список кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків партій.

Результати підрахунку заносяться до протоколу, перший примірник якого відправляється до окружної виборчої комісії, яка також складає протокол на підставі даних дільничних виборчих комісій. Перший примірник протоколу окружної виборчої комісії негайно надсилається до Центральної виборчої комісії.

Депутатські мандати між політичними партіями, виборчими блоками партій, списки кандидатів у депутати, від яких отримані чотири або більше чотирьох відсотків голосів виборців, розподіляються пропорційно кількості отриманих ними голосів. З цією метою обчислюється виборча квота, тобто кількість голосів виборців, необхідна для отримання одного мандата.

Обраним вважається кандидат у депутати, який одержав більшість голосів виборців, які взяли участь у голосуванні відносно інших кандидатів, які балотувалися в даному виборчому окрузі.

При однаковій кількості голосів проводиться повторне голосування.

Рішення про визнання народного депутата обраним приймає окружна виборча комісія. Це рішення може бути оскаржене до Центральної виборчої комісії у тижневий строк.

Підсумком виборів вважається встановлення особи, обраної депутатом. Особи, які допустили порушення законодавства про вибори, несуть відповідальність, встановлену Законом України.

§ 11. Поняття і види референдумів. Закон України “Про всеукраїнський та місцеві референдуми” від 3 липня 1991 року

Референдум – це голосування всього населення держави або певної частини її населення з метою вирішення найважливіших питань державного та суспільного життя. Брати участь в референдумі можуть особи, які досягли 18 років.

Залежно від певних ознак референдуми поділяються на ряд видів. Розрізняють імперативний і консультативний, конституційний і законодавчий, обов’язковий і факультативний референдуми.

Нормативний акт, ухвалений імперативним референдумом, набуває найвищої юридичної сили й не потребує затвердження ніякими іншими суб’єктами. Консультативний референдум ставить за мету виявлення точки зору населення з приводу якогось питання, яка не має обов’язкової юридичної сили для органів держави.

Конституційний референдум вирішує питання щодо прийняття Конституції чи внесення до неї поправок.

Обов’язковий референдум проводиться для вирішення питань, які, відповідно до Конституції, можуть бути розв’язані тільки шляхом референдуму.

Відповідно до ст. 73 Конституції обов’язкові референдуми мають призначатися Верховною Радою для вирішення питань щодо зміни території України або Президентом – для затвердження змін до розділів І, ІІ, ХІІІ Основного Закону.

Всеукраїнський референдум може призначатися Президентом України з народної ініціативи для вирішення якогось конкретного питання, якщо цього вимагають не менше як три мільйони громадян України, які мають право голосу.

Предметом всеукраїнського референдуму може бути:

– затвердження Конституції України, її окремих положень та внесення до Конституції України змін і доповнень;

– прийняття, зміна або скасування законів України чи їх окремих положень;

– прийняття рішень, які визначають основний зміст Конституції України, законів України та інших правових актів.

Предметом місцевого референдуму може бути:

– прийняття, зміна або скасування рішень з питань, віднесених законодавством України до відання місцевого самоврядування;

– прийняття рішень, які визначають зміст постанов місцевих рад народних депутатів та їх виконавчих і розпорядчих органів.

Даний закон визначає порядок призначення референдумів, їх підготовку, принципи участі громадян у референдумах, порядок голосування, визначення підсумків та інші питання.

Як і в багатьох інших державах, в Україні для прийняття законопроектів, що стосуються податків, бюджету чи амністії, проведення референдуму не допускається.

§ 12. Президент України – вища посадова особа держави

Стаття 102 Конституції визначає Президента України як главу держави, який виступає від її імені. Це дає підставу вважати його уособленням держави та державної влади в цілому.

Президент України обирається громадянами України на основі загального, рівного та прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Конституція встановлює, що Президент України обирається строком на п’ять років. Президент має бути громадянином України, бо неприпустимо, щоб главою держави була особа, яка не має сталих правових зв’язків з цією державою.

Кандидат у Президенти повинен досягти 35 років. Вважається, що саме в цьому віці особа набуває певного життєвого досвіду, має достатньо здоров’я та енергії, які необхідні для виконання повноважень, покладених на Президента.

Кандидат у Президенти повинен проживати на території України протягом десяти останніх перед днем виборів років та володіти державною мовою. Цей строк є необхідним для того, щоб кандидат у Президенти міг орієнтуватися в особливостях суспільного життя країни, правильно визначити потреби і шляхи його вдосконалення.

Кандидат у Президенти України повинен мати право голосу, тобто ним може бути лише особа, яка не обмежена у виборчих правах і володіє активним виборчим правом. Конституція визначає, що одна й та сама особа не може бути Президентом України більше, ніж два строки підряд. Ця норма застосована для того, щоб одна особа не перебувала тривалий строк при владі, оскільки, як свідчить історія, це часто призводить до встановлення антидемократичних державних режимів.

Порядок проведення виборів Президента України встановлюється законом.

Президент України вступає на пост не пізніше ніж через тридцять днів після офіційного оголошення результатів виборів, з моменту складання присяги народові. Президент України користується правом недоторканості на час виконання повноважень, яку слід розглядати як особисту гарантію, що створює умови для безперешкодного здійснення президентських повноважень.

Конкретні повноваження Президента України, що закріплюються в Конституції, можна поділити на кілька груп:

– представницькі, коли Президент представляє державу в міжнародних зносинах, приймає вірчі та відкличні грамоти дипломатичних представників інших держав;

– такі, що стосуються діяльності Верховної Ради України – припинення її повноважень, якщо протягом 30 днів чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися;

– у сфері законодавства – призначення всеукраїнського референдуму щодо змін у Конституції України, право вето з наступним поверненням законів на повторний розгляд Верховної Ради України;

– щодо призначення та звільнення посад членів Кабінету Міністрів та інших посадових осіб;

– установчі – утворення та ліквідація за поданням Прем’єр-міністра, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади;

– у галузі правосуддя – утворення судів, здійснення помилування;

Перераховані групи повноважень нерозривно пов’язані із сутністю посади Президента як глави держави. Тому Президент не може делегувати своє повноваження іншим особам або органам.

Президент видає укази і розпорядження, які є обов’язковими до виконання на території України.

Повноваження Президента України припиняються у разі:

– відставки;

– неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров’я;

– усунення з поста в порядку імпічменту;

– смерті.

Адміністрація Президента – це робочий апарат Президента, який подає йому консультативну допомогу, проробляє варіанти рішень глави держави, прогнозує можливі політичні міжнародні наслідки, їх прийняття, організаційно забезпечує діяльність Президента.

До її складу входять ряд служб (юридична, з питань території, з міжнародних питань та інші) і відділів (у питаннях громадянства, помилування, прийому громадян), також існує група помічників, канцелярія, відділ кадрів тощо.

§ 13. Поняття і види влади

Влада – це авторитетна сила, вольові відносини між людьми, в яких ті, хто має владу, визначають поведінку підвладних осіб. Це реальна можливість здійснення своєї волі у соціальному житті, нав’язування її іншим людям при використанні різних засобів і методів, включаючи примус. Звідси, влада – це завжди двобічні відносини, де воля носія влади здійснюється через підлеглість підвладного.

Владу можна класифікувати за різними підставами:

а) за сферою реалізації розрізняють економічну і політичну владу;

б) відповідно до суб’єктів, що беруть участь у владовідносинах – державну владу, владу формальних і неформальних об’єднань.

Ми зупинимося на понятті політичної та державної влади.

Політична влада – це вироблення і запровадження у життя політичних програм усіма суб’єктами політичної системи1.

Державна влада здійснюється за допомогою соціального управлінського апарату на визначеній території, на яку поширюється державний суверенітет, має можливість використовувати тут засоби організованого і законодавчо встановленого примусу і насильства.

Ідея поділу влади має далеку історію. У Біблії можна прочитати про владу Божу і владу кесареву. Монтеск’є, видатний філософ ХVІІІ століття, доводив, що поділ влади є найпершою умовою правової організації суспільства і держави, що рівновага влад покликана забезпечити існування політичних свобод.

Єдина державна влада за принципом поділу влад здійснюється законодавчими, виконавчими та судовими органами державної влади, що дає змогу запобігти диктаторству будь-якої з них і водночас організувати їх спільну діяльність на основі взаємозалежності та взаємодії у процесі реалізації єдиної державної влади в Україні згідно з Конституцією.

Особливе місце в системі органів державної влади в Україні має Президент України, який не входить безпосередньо до жодної з гілок влади. Проте його статус як глави держави наділяє його повноваженнями, згідно з якими він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав і свобод людини та громадянина.

Відповідно до Конституції України державна влада здійснюється на підставі державних програм.

Законодавча влада – це влада, на яку покладена функція прийняття та видання законів – нормативних актів вищої юридичної сили, якщо інше не передбачено референдумом.

Виконавча влада – це правозастосовна влада, на яку покладається функція виконання законів. Виконавча влада діє на підставі таких принципів: пріоритет прав і свобод громадян, законність, демократизм.

Судова влада забезпечує належну дію механізму держави, шляхом здійснення правосуддя. Правосуддя здійснюється виключно судами. Завдання правосуддя – захист від будь-яких посягань на суспільний лад України, політичну систему, права і свободи громадян.

§ 14. Верховна Рада України

Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади в Україні. Виходячи з принципу розподілу влад, жодна влада не має переваг, вона незалежна від інших. Верховна Рада України має вплив на діяльність інших державних органів та органів місцевого самоврядування виключно через прийняття відповідних законів, які є загальнообов’язковими.

Верховна Рада України складається з однієї палати. Конституційний склад Верховної Ради України – це 450 депутатів, які обираються громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування за змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою.

Повноваження Верховної Ради України нового скликання починаються у день відкриття її першого засідання. Особи, обрані до Верховної Ради України, повинні здійснювати депутатські повноваження на постійній основі, тобто вони не можуть перебувати на державній службі. Повноваження народних депутатів виникають з моменту прийняття присяги. Народним депутатам гарантується депутатська недоторканість. Верховна Рада України здійснює свою роботу посесійно.

Конституція України закріплює повноваження Верховної Ради України. С.Л. Лисенков поділяє їх на кілька груп за суттю і призначенням:

– пов’язані зі змінами Конституції України;

– пов’язані з прийняттям законів;

– бюджетні;

– пов’язані з визначенням засад політики держави та програм суспільного розвитку;

– що визначають взаємовідносини Верховної Ради та Президента;

– пов’язані з формуванням інших державних органів;

– контрольні;

– пов’язані з організацією адміністративно-територіального поділу країни;

– пов’язані зі здійсненням зовнішніх функцій держави1.

– Стаття 92 Конституції визначає перелік питань, які регулюються виключно законами:

– питання прав і свобод людини та громадянина, гарантії цих прав і свобод, основних обов’язків громадянина;

– питання громадянства, право суб’єктивності громадян, статусу іноземців та осіб без громадянства;

– питання демографічних та міграційних процесів, прав корінних народів і національних меншин, порядку застосування мов;

– питання фінансових відносин у державі, порядок формування Державного бюджету та бюджетної системи України, основи грошового обігу та валютного регулювання;

– питання, пов’язані з порядком направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав і порядок допуску та умови перебування підрозділів збройних сил інших держав на території України.

Конституція України визначає порядок прийняття законів.

Так, стаття 93 Конституції визначає, що право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України належить Президентові, народним депутатам, Кабінету Міністрів України і Національному банку України.

Розгляд законопроектів Верховною Радою України згідно з Регламентом Верховної Ради України здійснюється в трьох читаннях.

Ухвалений Верховною Радою закон підписує Голова Верховної Ради України і невідкладно направляє його Президентові.

Президент протягом 15 днів після отримання закону підписує його та оприлюднює або повертає до Верховної Ради України з пропозиціями для повторного розгляду. Після повторного розгляду закон має бути підписаний і оприлюднений протягом 10 днів. Якщо протягом визначеного строку Президент не повертає закон до Верховної Ради, то він вважається схваленим і має бути підписаний Президентом і офіційно оприлюднений.

Конституцією встановлюється, що закон набуває чинності через 10 днів з дня офіційного оприлюднення, якщо щось інше не передбачено самим законом.

Згідно з Конституцією України керівництво Верховною Радою України здійснюють Голова Верховної Ради України, Перший заступник Голови Верховної Ради України і заступник Голови Верховної Ради України, які обираються Верховною Радою України зі свого складу та відкликаються нею.

Голова Верховної Ради України веде засідання Верховної Ради України; організовує підготовку питань для розгляду на засіданнях Верховної Ради України; підписує акти, прийняті Верховною Радою України; представляє Верховну Раду України у зносинах з іншими органами державної влади України та органами влади інших держав; організовує роботу апарату Верховної Ради України.

Верховна Рада України затверджує перелік комітетів Верховної Ради України, обирає голів цих комітетів. Комітети здійснюють законопроектну роботу, готують і попередньо розглядають питання, віднесені до повноважень Верховної Ради України.

У разі необхідності для підготовки і попереднього розгляду питань, що входять до повноважень Верховної Ради України, але мають тимчасовий характер або не потрапляють у коло питань, що підлягають розгляду в уже існуючих комітетах, Верховна Рада створює тимчасові спеціальні комісії.

Для проведення розслідування з питань, що становлять суспільний інтерес, Верховна Рада України може створювати тимчасові слідчі комісії.

Конституція не закріплює конкретний порядок організації та діяльності комітетів Верховної Ради України, її тимчасових, спеціальних і слідчих комісій, а покладає вирішення цих питань на відповідне законодавство.

§ 15. Кабінет Міністрів і його компетенція

Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади.

Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України в межах Конституції.

До складу Кабінету Міністрів входять Прем’єр-міністр, Перший віце-прем’єр-міністр, три віце-прем’єр-міністри, міністри.

Прем’єр-міністр України призначається Президентом України за згодою більше ніж половини від конституційного складу Верховної Ради України.

Конституція передбачає вирішальну роль Прем’єр-міністра у визначенні основних напрямів і порядку організації діяльності уряду, які повинні відповідати Конституції, законам України, указам Президента.

Кабінет Міністрів України складає повноваження перед новообраним Президентом.

Основні повноваження Кабінету Міністрів закріплені в ст.116 Конституції України і стосуються управління найважливішими напрямами державного життя:

– забезпечення державного суверенітету й економічної самостійності України;

– здійснення ефективної внутрішньої та зовнішньої політики;

– дотримання прав і свобод людини й громадянина;

– розробка та здійснення загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального й культурного розвитку України;

– управління об’єктами державної власності;

– розробка та виконання Державного бюджету України, звіт про його виконання перед Верховною Радою України;

– забезпечення обороноздатності й національної безпеки України, громадського порядку, боротьба із злочинністю та ін.

Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов’язковими щодо виконання.

Акти Кабінету підписує Прем’єр-міністр України.

Кабінет Міністрів України повинен здійснювати контроль за виконанням прийнятих ним правових актів безпосередньо або через підлеглі йому органи.

Організація, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади визначаються Конституцією і законами України.

§ 16. Місцеві органи виконавчої влади

Виконавчу владу в областях і районах, містах Києва та Севастополя здійснюють місцеві державні адміністрації.

Склад держадміністрацій формують голови відповідних місцевих адміністрацій.

Голови місцевих держадміністрацій призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України.

При здійсненні своїх повноважень голови місцевих держадміністрацій відповідальні перед Президентом і Кабінетом Міністрів, підзвітні та підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня.

Місцеві держадміністрації підзвітні та підконтрольні радам у частині повноважень, делегованих їм відповідними районними чи обласними радами.

Рішення голів місцевих держадміністрацій, що суперечать Конституції та законам України, іншим актам законодавства України, можуть бути відповідно до закону скасовані Президентом України або головою місцевої держадміністрації вищого рівня.

Місцеві державні адміністрації, згідно зі статтею 119, на відповідній території забезпечують:

1) виконання Конституції та законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади;

2) законність і правопорядок; додержання прав і свобод громадян;

3) виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях компактного проживання корінних народів і національних меншин – також програм їх національно-культурного розвитку;

4) підготовку та виконання відповідних обласних і районних бюджетів;

5) звіт про виконання відповідних бюджетів та програм;

6) взаємодію з органами місцевого самоврядування;

7) реалізацію інших, наданих державою, а також делегованих відповідними радами, повноважень.

§ 17. Місцеве самоврядування

Питання місцевого самоврядування закріплені в розділі XІ Конституції України і конкретизуються в Законі України “Про місцеве самоврядування в Україні” від 27 травня 1997 року.

Місцеве самоврядування є правом територіальної громади – жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста – самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Особливості здійснення місцевого самоврядування в містах Києві та Севастополі визначаються окремими законами України.

Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи.

Органами місцевого самоврядування, що представляються спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради.

Питання організації управління районами в містах відносяться до компетенції міських рад.

Сільські, селищні, міські ради можуть дозволяти за ініціативою жителів створювати будинкові, вуличні, квартальні та інші органи самоорганізації населення і наділяти їх частиною власної компетенції, фінансів, майна.

До складу сільської, селищної, міської ради входять депутати, які обираються жителями села, селища, міста на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на чотири роки.

Територіальні громади на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування обирають строком на чотири роки відповідно сільського, селищного та міського голову, який очолює виконавчий орган ради та головує на її засіданнях.

Статус голів, депутатів і виконавчих органів ради та їхні повноваження, порядок утворення, реорганізації, ліквідації визначаються законом. Голова районної та голова обласної ради обираються відповідною радою і очолюють виконавчий апарат ради.

Стаття 143 зазначає, що територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону; забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів; утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організації та установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції.

Обласні та районні ради затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку відповідних областей і районів, контролюють їх виконання; затверджують районні та обласні бюджети, які формуються з коштів державного бюджету, для їх відповідного розподілу між територіальними громадами або для виконання спільних проектів та коштів, залучених на договірних засадах з місцевих бюджетів для реалізації спільних соціально-економічних і культурних програм; контролюють їх виконання; вирішують інші питання, віднесені законом до їхньої компетенції.

Органам місцевого самоврядування можуть надаватися законом окремі повноваження органів виконавчої влади. Держава фінансує здійснення цих повноважень у повному обсязі за рахунок коштів Державного бюджету України або шляхом віднесення до місцевого бюджету у встановленому законом порядку окремих загальнодержавних податків, передає органам місцевого самоврядування відповідні об’єкти державної власності.

Органи місцевого самоврядування з питань здійснення ними повноважень органів виконавчої влади підконтрольні відповідним органам виконавчої влади.

Органи місцевого самоврядування у межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов’язковими щодо виконання на відповідній території.

Рішення органів місцевого самоврядування з мотивів їх невідповідності Конституції чи законам України зупиняються у встановленому законом порядку з одночасним зверненням до суду.
Права місцевого самоврядування захищаються в судовому порядку, визначеному загальними правилами цивільного законодавства про форму угод.

Книга: Правознавство – Мельник

ЗМІСТ

1.	Правознавство – Мельник
2.	Глава 2. Право
3.	РОЗДІЛ ІІ КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО
4.	РОЗДІЛ ІІІ ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО
5.	Розділ IV ЖИТЛОВЕ ПРАВО
6.	Розділ V СІМЕЙНЕ ПРАВО
7.	Розділ VI АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО
8.	Розділ VII ФІНАНСОВЕ ПРАВО
9.	Розділ VIII ТРУДОВЕ ПРАВО
10.	Розділ IX КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО
11.	Розділ Х ЕКОЛОГІЧНЕ ПРАВО
12.	Pозділ ХІ СУДОВА СИСТЕМА ТА ПРАВООХОРОННІ ОРГАНИ УКРАЇНИ

На попередню



Додати в закладки

  
Переклад Translate