Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Історія держави і права України, том 1 - за ред. В.Я.Тація, А.Й.Рогожина, В.Д.Гончаренка
§ 3. Право § 4. Суспільно-політичний лад і право на західноукраїнських землях (друга половина XVII —друга половина XVIII ст.)
Територія. Західноукраїнські землі в XVII—XVIII ст., як і колись, залишались у складі різних держав і мали різний юридичний статус. Нагадаємо, що в 1349 р. землі колишнього Галицько-Волинського князівства захопив польський король Казимир, приєднавши їх до складу Польської держави під назвою Руського воєводства. Північна Буковина з початку XIV ст. перебувала у складі Молдавського князівства, яке в 1564 р. визнало свою васальну залежність від османської Туреччини. Закарпаття ще наприкінці XI ст. захопила Угорщина, яка наприкінці XIII — на початку XIV ст. розпалася на ряд самостійних князівств. Закарпаття входило до складу Трансильвансько-го (Семиградського) князівства, що теж перебувало під протекторатом Туреччини. Наприкінці XVII ст. угорські землі повністю опинилися під владою австрійських Габсбургов (після австро-турецької війни 1687 р. і Карловецького конгресу 1698—1699 pp.).
Середина XVII ст. для України, в тому числі західноукраїнських земель, була знаменною. Це період грандіозної боротьби українського народу за соціально-політичне і національне визволення під керівництвом Б. Хмельницького. Перемоги Хмельницького значно активізували національно-визвольний рух на західноукраїнських землях. Після битви під Пилявцями Хмельницький вступив у Східну Галичину, тисячі добровольців поповнили його військо. Городяни і селяни активно допомагали козацьким загонам під керівництвом Головацького, Капусти, Кривоноса, Путияна, Товпиги виганяти і знищувати шляхту та її посібників, католицьке духовенство, захоплювати міста, села та замки.
«Один бог знает, — писав до Варшави в 1648 р. коронний підчаший зі Львова, — что произойдет с нашим Русским воєводством, так как здесь, что ни хлоп — то казак». Великий загін повстанців (близько 15 тис. осіб) очолив Семен Височан, який потім приєднався до полку І. Богуна. Боротьба не стихала і після відходу козацького війська і поразки 1651 р. під Берестечком. Те саме національне піднесення спостерігалося і в Буковині.
Суспільний лад. Панівний клас — феодали. Правлячу верхівку феодалів становили князі і панство, утворюючи могутній прошарок магнатів, аристократію. На праві власності їм належали величезні земельні володіння. Переважно із середовища магнатів рекрутувалися чиновники державного апарату, феодали входили до складу двірських рад, судів, командували військами. Магнати в основному походили з панівних класів Польщі, Румунії, Угорщини. Нечисленні знатні українські роди ополячувалися, румунізовува-лися.
Основну групу феодалів становила шляхта. Шляхетський титул був спадковим або присвоювався королем. Верхівка шляхти володіла вотчинними, а основна її маса — удільними землями. Шляхта звільнялася від податків і повинностей, за винятком так званої земської служби, тобто обов'язку служити у війську і виконувати деякі повинності, пов'язані з обороною країни. Особа шляхтича вважалася недоторканною, його ніхто не міг притягати до відповідальності, карати, хіба що за вироком особливих шляхетських трибуналів. Конфіскувати шляхетську власність можна було тільки за рішенням суду. Формально представники шляхти були між собою рівні, але у Східній Галичині переваги в усіх сферах життя надавалися польській шляхті, у Північній Буковині — румунському і в Закарпатті — угорському та австрійському дворянству.
Шляхтичі могли обіймати державні посади, якщо вони сповідували католицтво. Для православних шляхтичів (і взагалі усіх вільних) у 1676 р. під погрозою смертної кари був заборонений виїзд за межі Польщі або в'їзд на її територію без дозволу властей.
Численні привілеї польської шляхти (право безмитної торгівлі, експорту продукції сільського господарства, безмитного імпорту багатьох товарів та ін.) і, навпаки, усілякі утиски української шляхти, політика посиленої полонізації, мадяризації та ін. вели до того, що дедалі більше представників української шляхти сприймало католицтво, ополячувалось.
Серед шляхти було чимало дрібної, бідної, особливо у Східній Галичині, Північній Буковині. Зростала їх пауперизація. Нерідко їхніх земель ледь вистачало, щоб прогодуватися, і їхнє життя було схожим на життя селян. Тисячі дрібних шляхтичів потрапляли у феодальну залежність від вельмож, визнавали їхню протекцію, вступали до них на службу — управителями маєтків, економами, дворецькими тощо. Адже магнатські роди Браницьких, Вишневецьких, Любомирських, Потоцьких, Яблоновських та ін. створювали свої держави в державі, правили в них як повновладні правителі. Дрібні шляхтичі були зобов'язані підтримувати своїх протекторів і політично, в тому числі на місцевих сеймах, під час висування на різні посади, служити у їхньому війську. Шляхта була основною опорою королівської влади. Вона становила близько 8—10% населення країни за середнього показника в Європі 1—2%, Оскільки в цей час спостерігається тенденція активного проникнення в досить закрите середовище шляхти представників інших прошарків населення, то в 1669 р. польський Сейм прийняв рішення про встановлення інституту неповного шляхетства. Нова шляхта не мала аж до третього покоління права обіймати державні посади, обиратися депутатами сеймиків і вального Сейму.
Схожа картина спостерігалась і на Закарпатті, з тією лише різницею, що серед дворянства переважали угорці. Коли ж Угорщина приєдналася до складу Австрії, значна частина маєтків угорських і українських феодалів, противників Габсбургів, була конфіскована і перейшла у власність корони. Пізніше багато земель було передано у володіння австрійських феодалів. Насильницьке обезземелювання угорських феодалів викликало їх різкий опір, збройні виступи. Габсбурги були вимушені піти на поступки. В 1711 р. між імператором Австрії Карлом і ватажком угорського дворянства Ка-ролем був укладений договір, згідно з яким останнє було урівнене в правах з австрійським дворянством. Угорських дворян звільнили від державних податків, повністю переклавши їх на міщан і селян.
Певними особливостями відрізнялася Північна Буковина. Тут було дуже мало великих панських маєтків (фільварків), серед феодалів майже не було українців. Зате значним був прошарок вільних селян-резешей (до 30%).
Духовенство, передусім католицьке, утворювало другий привілейований стан. Воно поділялося на біле (світське) і чорне (ченці). Духовна знать — єпископи, настоятелі великих монастирів (кляш-торів) володіли землями, маєтками, селами і містами, кріпаками. Активну прокатолицьку діяльність розгорнули серед населення різні духовні ордени — домініканців, ієзуїтів, францисканців та ін. Духовенство користувалося численними правами і привілеями. Жодних податків на користь скарбниці воно не сплачувало, повинностей не виконувало. Навпаки, одержувало від світських властей землі, селян, різні цінності та ін. Вільні люди (крім шляхти) сплачували на користь церкви десятину. Церква мала свої суди, які розглядали справи не тільки духовенства і залежного населення, а й світських людей, що стосувалися шлюбу, сім'ї, спадкування, опікунства та ін. Сильним був вплив духовенства на систему освіти. Церква, різні ордени мали свої школи, колегіуми тощо.
У значно гіршому становищі перебувала, зокрема на Галичині і Волині, православна церква, її усіляко переслідували, пригноблювали, утискували в правах. Прагнучи остаточно підірвати її вплив, підпорядкувати католицькій церкві в 1596 p., як уже зазначалося, на Брестському соборі була проголошена унія католицької і православної церков, тобто з'явилася третя церква — уніатська. Польські власті вважали її єдино законною українською церквою, сподіваючись у такій спосіб окатоличити місцеве населення. Українська шляхта, частина міщанства добровільно перейшли в уніатство, але більшість населення примушували приймати католицтво силою. Так, у 1699 р. була введена унія в Перемишлянській єпархії, в 1700 р. — у Львівській, в 1722 р. — у Луцькій. Щоправда, слід сказати, що уніатська церква не виправдала сподівань Речі Посполитої, і тому вона не визнала уніатську церкву рівною з католицькою. Католицьке духовенство постійно втручалося в справи уніатської церкви, не допустило її ієрархів у польський Сенат, власті не давали її священикам жодних пільг (як і православним), феодали навіть примушували їх до відбування панщини.
Уніати не вважалися повноправними громадянами. І все тому, що уніатська церква не хотіла відмовитися від української мови, обрядів, народних традицій, свят тощо. Ця церква і пізніше протягом кількох століть захищала українське населення від полонізації, зберігала його мову, історію, культуру.
Уніатські, інколи й православні ієрархи, безупинно посилали в Рим і королю меморіали і петиції про своє тяжке становище в Польщі, про численні утиски, але даремно.
Селянство. У XVII—XVIII ст. основну масу населення західноукраїнських земель становило селянство. На той час у Східній Галичині вільних селян майже не залишилось. Усі вони стали залежними людьми, кріпаками шляхти, церкви, короля. Не мали вони права залишати своїх господарств, не мали права власності на землю. Селянське самоврядування було ліквідовано. Селяни опинилися під юрисдикцією феодалів. Останні дістали можливість втручатися навіть в особисте життя селян: давати або не давати дозвіл на шлюб, поховання (беручи за дозвіл плату), примушували селян користуватися тільки панськими млинами і трактирами, також беручи за це плату. їх принижували, не вважаючи за повноцінних людей, називали худобою, «бидлом».
Ця група селян називалась тягловими. До неї входили селяни державні, церковні, приватновласницькі. Як правило, тяглові селяни мали будинок, робочу худобу, інвентар, земельні наділи. Вони відробляли панщину — б—7 людино-днів на тиждень з лану (лан дорівнював у середньому 20—21 га). Основний тягар панщини припадав на літній час. Селянам установлювали час на оранку та інші роботи у панських маєтках. Крім того, вони були змушені сплачувати податки (прямі та непрямі), постачати державі і феодалам продукцію сільського господарства, брати участь у шарварках (до-рожних повинностях, громадських роботах: будівництві, ремонті доріг, мостів тощо).
Інші категорії залежного селянства — халупники, підсадки і загородники. Вони володіли тільки присадибними ділянками, інколи мали будинок, дрібний інвентар.
Коморники і захребетники взагалі не мали землі, свого господарства, жили на чужих дворах, працювали як наймити.
Водночас зберігалася певна частина особисто вільних селян — кметів, чиншових. Вони виконували феодальні повинності на користь держави.
Аналогічна картина спостерігалася на Закарпатті, де наприкінці XVII ст, значна частина селянства перебувала у кріпацькій залежності від феодалів або держави. Такі категорії селян, як удворники, лібертіни, сабодаші, мали своє господарство, користувалися земельними наділами, виконуючи натуральні та грошові повинності на користь феодалів та держави.
Желяри і таксалісти мали присадибне господарство, але не володіли орною землею. Вони також виконували різні повинності. На початку XVIII ст. в Ужгородській домінії тільки 2,2% селян працювали на повних наділах (приблизно 10—14 га); близько 44% мали половинні наділи, інші — й того менше. Феодальні повинності селян законом не регламентувалися. В тій самій Ужгородській домінії наприкінці XVII ст. існувало п'ять видів прямих податків — платежів і стільки ж різних селянських повинностей. Селяни сплачували подушну подать, податок із селянського двору («порцію»), чинш («ценз» — фіксована грошова плата), десятину або дев'ятину на користь церкви. Крім того, вони сплачували дорожню подать, мостові (проїзди через мости), подать з котла (за виробництво горілки й пива), податок за невживання горілки або вина, що вироблялися в поміщицьких винокурнях («суха корчма»). Селяни повинні були
приносити феодалам дарунки до різних свят. Крім роботи на господаря, вони виконували трудові повинності для держави і своєї общини. У Мукачівській домінії в середині XVII ст. кожний надільний селянин мусив відпрацювати своїм тяглом 105 днів на рік у господарстві феодала, безкінні і малоземельні — 50 днів «пішої» панщини. У деяких категорій селян панщина становила на рік майже половину всього робочого часу.
На Закарпатті кріпаки втратили «право виходу» від феодалів ще в першій половині XV ст. На початку XVII ст. закріпачені селяни становили тут 88,8% населення. Селян продавали, віддавали за борги.
Воєнне лихоліття кінця XVII — початку XVIII ст. ще більше погіршило їхнє становище. У Мукачівській та Ужгородській до-мініях було повністю знищено або обезлюднено 45—50% усіх сіл, засівалися тільки 1/3—1/5 усіх селянських господарств. Зростала кількість безземельних. Разом з малоземельними вони становили на початку XVIII ст. 85% усіх селян.
На Північній Буковині процес повного закріпачення селян завершився наприкінці XVII ст. Особисту волю зберегла тільки та частина селян, яка перебувала на військовій службі.
Найчисленнішу категорію залежних селян становили тут «ве-чини». Вечином ставав кожний безземельний селянин, який пропрацював на землях феодала 12—15 років. Вечинів можна було вільно купувати-продавати.
Селяни другої категорії — «латураші» зберігали право переходу. На початку 40-х років XVIII ст. була встановлена 12-денна річна панщина для латурашів у монастирських вотчинах і 6-ден-на— у боярських. Крім того, селяни сплачували різні натуральні побори: десятину врожаю, продукцію скотарства за користування лугами та пасовиськами, дичину і рибу — за полювання і рибальство. Селяни своїм транспортом забезпечували потреби вотчини. Бояри користувались монополією на виробництво алкоголю, млинною монополією та ін.
Порівняно невисокий рівень селянських повинностей на користь вотчинників-феодалів у Північній Буковині пояснюється тим, що в умовах турецько-фанаріотського панування місцеві феодали були змушені левову частину продукції, що вироблялася в регіоні, та коштів віддавати в скарбницю османської Туреччини. У середині XVIII ст. державні податки і натуральні повинності на користь молдавського господаря і турецького султана в 5—8 разів перевищували сеньйоральну ренту. Державні податки і повинності перетворилися в централізований спосіб привласнення додаткового продукту, розмір якого у XVIII ст. досягнув свого апогею.
Крім величезної данини («харач») і натуральних постачань, населення виконувало військові повинності щодо забезпечення турецької армії кіньми, транспортом, фуражем, лісом, будівництвом доріг, мостів, фортець. Централізована форма привласнення ренти пояснює особливість реформи, проведеної молдавським господарем у 1749 p., коли була ліквідована особиста залежність селян від феодалів. Унаслідок цього зникає різниця між вечинами і латурашами. Водночас селян прикріпили до землі, з якої вони централізованим шляхом сплачували значну частину додаткового продукту.
Приблизно з 40-х років XVIII ст. на західноукраїнських землях посилюється розвиток товарно-грошових відносин. Ці відносини дедалі глибше проникали не тільки в шляхетське, а й у селянське господарство. Зростає виробництво хліба та іншої продукції сільського господарства. її вивозять за кордон, значну частину — в міста. Багато магнатських маєтків збували до 50% зерна та іншої продукції. Поряд з традиційними сільськогосподарськими підприємствами — млинами, солеварнями, ґуральнями, тартаками, дедалі частіше з'являються залізні і скляні гути (заводики), суконні мануфактури, паперові, цегляні та інші заводики, кам'яні та вапняні кар'єри. В багатьох із них застосовувалася наймана праця.
Підприємницька діяльність феодалів приводила до збільшення селянських повинностей, що супроводжувалося обезземелюванням селян. У першій половині XVIII ст. кількість безземельних у Східній Галичині досягла 41,3% загального числа селян проти 25,9% у другій половині XVII ст.
Як природна реакція на зростаючу експлуатацію у XVII— XVIII ст. активізувався антифеодальний рух гайдуків і опришків. Вони нападали на багатих феодалів і лихварів, громили їхні маєтки і замки, роздавали майно і гроші бідним селянам. Найбільшого піднесення цей рух досяг у ЗО—40 роки XVIII ст. під керівництвом Олекси Довбуша.
Міщани. Міське управління. Ще в період XIV—XV ст. жителі міст на західноукраїнських землях відособились в окрему соціальну спільність, стан міщан. Число їх зростало, втім, як і кількість міст. У 1676 р. на Львівській землі налічувалося понад 50 міст і містечок, у Галицькій — 38, у Волинській — 68 тощо. Проте міста в Угорщині, Молдавії, особливо в Польщі, важливого політичного значення не мали. Річ у тім, що устрій цих держав, їхня політика, всевладдя магнатів і шляхти не давали можливості містам належним чином розвиватися, зміцнюватися. Центром економічного життя, навіть виробництва — сільськогосподарського, ремісничого, дрібно-промислового та ін., — на тривалий час стали панські, шляхетські фільварки, а не міста. З іншого боку, німецька колонізація в Польщі, австрійська — в Угорщині, турецька — в Молдавії, особливо в містах, призвели до того, що з національного погляду в містах утворилися дві різні і постійно конфліктуючі групи: переважно чужоземний патриціат і місцеві міські низи. Міська верхівка — купці, лихварі, власники будинків, землевласники — користувалася найбільшими привілеями і була тісно економічно й політично пов'язана з магнатами і шляхтою. І в національному, і в соціальному відношенні вона протистояла середнім і бідним міщанам.
Купецтво в містах об'єднувалось у гільдії. Більшість ремісників — у цехи: зброярів, будівельників, залізних справ майстрів, шевців, аптекарів та ін. Кожний цех мав свій статут, суд, органи управління. Очолював цех виборний «цехмайстер». Цеховим майстрам були підпорядковані підмайстри й учні. Керівництво цеху наглядало за порядком, якістю продукції, її продажем, цінами, захищало інтереси цеху. Цехи платили місту і державі певну суму податків, виставляли певну кількість воїнів, мали виділені для захисту ділянки міського муру.
Нижчий прошарок міського населення становили так звані «партачі» — позацехові дрібні ремісники. Як правило, це були незаможні люди, які не мали можливості сплатити досить високий вступний внесок у цех, причому переважно місцеві, українці, яких німці і поляки взагалі намагалися не допускати в цехи, а також «сільські» ремісники з прилеглих сіл.
Ще нижче стояли різноробочі, поденники, міська голота. Українські міщани, які у великих містах становили меншість, оскільки їх посилено витісняли німці, австрійці й поляки, об'єднувалися в братства. Братства, які спочатку мали суто релігійний характер і були створені при церквах, наприкінці XVI — в XVII ст. набули деяких рис цехового устрою — щорічні обрання керівних органів, членські внески та ін. Але, крім релігійних, вони стали здійснювати широкі економічні, культурно-просвітницькі функції. Вони захищали українське міщанство, зверталися зі скаргами до суду, посилали посольства до королів, магнатів, сейму, будували школи, лікарні, друкарні, допомагали бідним, людям похилого віку, сиротам. Особливо активним було Львівське братство. Організація братств була нескладною: невеличка кількість членів — ЗО—50 осіб, щомісячно — збори; один раз в рік — обрання керівників («старших братчиків»); чітке ведення документації, особливо фінансової; повне довір'я і чесність; сплата членських внесків. Спочатку в братства входили тільки міщани, потім -— і українська шляхта, духовенство.
У XVIII ст. у зв'язку з посиленням онімечення та ополячування українського населення, особливо у містах, українське міщанство виявляло дедалі меншу активність. Братства знову обмежили свою діяльність переважно релігійними проблемами, скорочувалися кількість і роль братських шкіл, видання книг українською мовою.
У тому ж XVIII ст., хоча чисельність міщан і кількість міст зросли (в містах Східної Галичини мешкало 335 тис. осіб, або 12,8% усього населення), але міщани втратили усі ознаки економічної незалежності. Більше половини міст були власністю феодалів. Єдиний привілей, яким користувалися міста, — право торгівлі, в тому числі ярмаркової.
Розвивались і ремесла. Так, наприкінці XVII ст. у Львові існувало близько 100 ремісничих спеціальностей, з яких 50 були об'єднані в 33 цехи. Львову на західноукраїнських землях було надано право складування усіх «східних товарів», що надходили в Польщу як у головний пункт торговельного шляху зі Сходу на Захід. Правом складування таких товарів на різні строки користувались у різний час також Белз, Володимир, Добромиль, Коломия, Луцьк, Самбір та Холм. У містах часто (2—3 рази на рік) проводились ярмарки, а у великих — щотижневі торги.
Міста Закарпаття великого соціально-політичного значення також не мали, а на початку XVIII ст. спостерігається скорочення міського населення. Навіть у комітатських центрах (Ужгород, Берегове та ін.) проживало лише кілька тисяч осіб. Наприкінці XVII ст. в краї налічувалося 20 міст і містечок, більшість з яких належала приватним особам і державній скарбниці. Так, Ужгородом володіла казенна домінія, Мукачевим і Береговим — домінія графа Шенбор-на, коронні міста Тячев, Хуст, Бишков перебували у віданні соляного, гірничорудного та лісового казенного управління.
У XVII—XVIII ст. міста на західноукраїнських землях, як і у відповідних державах в цілому, за своїм правовим становищем розподілялися на три категорії: державні (королівські), самоврядні і приватновласницькі. Залежно від величини і чисельності населення міста поділялись (у Східній Галичині) на: Львів, королівські і муніципальні. Польські королі надавали великим містам, у тому числі і на західноукраїнських землях, Магдебурзьке право. Повним таким правом користувались у Східній Галичині семеро міст, у більш урізаній, неповній формі — ще близько чотирьох десятків. Магдебурзьке право перетворювало міста в автономні самоврядні одиниці зі своїми виборними органами управління, не підпорядкованими магнатам, своїми судами та ін. Це право передбачало рівність усіх міщан перед законом. Однак насправді управління містами було в руках патриціату — німців, австрійців та поляків, на Закарпатті — ще угорців, у Північній Буковині — турків, волохів та ін. Саме ця верхівка комплектувала міські магістрати, до складу яких входили бургомістр (бурмістри), війт, міська рада, райці та лавники. Магістрати відали адміністративними, господарськими, поліцейськими та судовими питаннями. Середнє і незаможне міщанство в ці органи не допускали. У Львові, наприклад, вони поповнювалися шляхом кооптації з числа представників двох-трьох десятків найбільш багатих і знатних сімейств.
До того ж у статутах багатьох міст було записано, що всі міські власті формуються і служать тільки тим, хто сповідує римо-ка-толицьку віру. Українців, вірменів, євреїв та ін. вважали людьми нижчого гатунку, визначали їм для поселення невеличкі відокремлені квартали, переважно за міськими мурами. У міських органах управління, судах їх представництво було мізерним або ж його взагалі не було.
Львову в 1658 р. були пожалувані шляхетські привілеї, згідно з якими місто здобуло право обрати своїх послів у польський парламент — Сейм, щоправда, з обмеженими повноваженнями — вони не брали участі у голосуванні Місто дістало також право придбання земельних угідь. Крім Львова, в Речі Посполитій такі права мали ще тільки чотири міста: Краків (столиця), Вільно, Люблін і Кам'янець-Подільський.
Що стосується королівських міст, то управління там здійснювали королівські намісники та інші чиновники, які призначалися королем або намісниками. Міщанська власність у них наближалася до повної власності.
Міщани виконували на користь держави різні повинності, сплачували податки: податок у вигляді відсотка від вартості проданих товарів, податок з напоїв (вироблених і проданих), податок з власників будинків, обов'язок розміщувати та утримувати королівське військо, якщо воно перебувало у місті, та ін.
Найбільше міст належало до категорії приватновласницьких. Із 160 міст і містечок Львівської, Холмської, Перемишлянської та Галицької земель, також на Буковині та Закарпатті більше половини належали різним магнатам та великій шляхті. Власники цих міст керували усім їхнім економічним і політичним життям, нав'язували міщанам продукти фільваркового господарства (лісоматеріали, хліб, навіть квашену капусту тощо). Жителі сплачували феодалам численні податки, їх примушували відбувати панщину. Міщани мали обмежене право власності. Багато містечок незабаром перетворилися на придатки фільваркового господарства. Навіть великі міста, в тому числі королівські і муніципальні, були часто оточені феодальними, так званими «юридиками», тобто поселеннями з ремісничими майстернями, корчмами і навіть базарами. Деякі з них були вельми багатолюдними, вони розбивали просторову цілісність і правову однорідність міст, заважали їхньому розвитку, підривали економіку.
Завершуючи характеристику суспільного ладу західноукраїнських земель цього періоду, констатуємо, що трудящі маси, які проживали на цих землях, зазнавали дедалі більшого соціального, національного і релігійного гноблення. Вони були політично безправними, вважалися людьми нижчого гатунку, до них презирливо ставились як свої, так і чужі господарі-феодали.
Західноукраїнська знать у переважній своїй більшості зрадила своєму народові, перейшла на бік панівних класів держав-загарбниць.
Верхи дедалі більше відособлювалися від народу, а самі не змогли протистояти польському, угорському, австрійському впливу. У XVIII ст. польська мова стала повністю домінувати в соціально-політичному житті Східної Галичини, німецька та угорська — на Закарпатті, румунська — на Буковині. Це також стосувалося писемності, видавничої справи, освіти. Польська, німецька та угорська мови (потім румунська на Північній Буковині) стали мовами вищих верств, а українська — мовою низів, які зневажалися.
Державний лад. У складі Речі Посполитої західноукраїнські землі поділялися на воєводства — Руське, Белзьке, Волинське. Очолювалися воєводства воєводами, яких король призначав з числа магнатів. При них існував великий штат різних за рангом чиновників, яких підбирав собі воєвода. Головним з них був каштелян, котрий допомагав воєводі в управлінні і заміщав його в разі необхідності. У переважній більшості ці чиновники підбиралися з шляхти. Воєводства найчастіше поділялися на землі. Наприклад, до складу Руського воєводства входили Львівська, Галицька, Перемишлянська, Сянокська і Холмська землі. Вони очолювалися старостами, їх також призначав король за поданням воєводи. Землі поділялися на повіти, волості, міста і села (гміни). Гміни очолювали солтиси або війти. До кінця XVIII ст. у гмінах збиралися сільські сходи для вирішення загальних справ.
Слід зазначити, що чиновницький апарат шляхетської Речі Посполитої був недостатньо розвинутий, незважаючи на наявність численних урядників. Шляхта уважно пильнувала за тим, щоб король не створив вірного йому, розгалуженого чиновницького апарату. Адже в Польщі через сваволю і всевладдя магнатів і шляхти королівська влада в середині століття (та й пізніше) так і не змогла зміцнитися. Абсолютної монархії тут не існувало ніколи.
Щодо закріпаченого населення, то функції державної адміністрації виконували феодали. Міста з Магдебурзьким правом мали власні органи управління.
Для задоволення шляхетських амбіцій земські урядники призначалися тільки з шляхетського середовища, причому не тільки у воєводствах і землях, а й у повітах, навіть волостях. Оскільки посади воєвод і старост наприкінці XVII — на початку XVIII ст. перетворилися в довічні, а інколи й спадкові, то вони розглядали ці посади лише як джерело доходу. Функції ж, пов'язані з посадою, покладали на чиновників, яких самі ж і призначили — підстаросту, бурграфа, міського суддю. У XVII ст. була навіть встановлена певна ієрархія посад — підкоморія, старости, хорунжого, земського судді, стільника, чашника, підсудка, підстільного, підчашника, ловчого, військового, писаря, мечника. Відтоді підвищення за посадою здійснювалося відповідно до цієї ієрархії.
Досить широко застосовувалася практика продажу посад. Стали предметом купівлі-продажу й офіцерські звання. Посади продавав король, хоча робили це і вищі сановники двору.
Законодавчі функції у феодальній Польщі, як відомо, здійснювали король і станово-представницький орган — Сейм, що складався з Сенату, де засідали магнати — світські і духовні, та посольської палати («посольськой ізби»). Сейм визначав основні напрями внутрішньої і зовнішньої політики держави, контролював фінанси. Король владарював, але не правив.
У посольську палату кожна земля і воєводство посилали своїх послів (делегатів); великі воєводства — по шість, менші — по чотири-п'ять, землі звичайно по два — виключно шляхтичів). Обирали цих послів місцеві сеймики, які регулярно збиралися в землях. Наприкінці XVII—XVIII ст. у Речі Посполитій нараховувалося близько 70 сеймиків. Сеймик Львівської землі збирався в м. Судова Вишня.
Земські сеймики розглядали різні питання і у зв'язку з цим по-різному називалися. Найважливішими були ті, які скликалися перед вальним (загальнодержавним) Сеймом. їх скликав король, посилаючи делегата з королівським листом, в якому були викладені підстави для скликання Сейму. Заслухавши листа й обравши до Сейму послів, сеймик складав їм свою інструкцію-наказ. Він містив вказівки щодо позиції з питань, винесених на Сейм. Інколи послам надавали свободу дій, що називалася «правомочністю». Потім збиралися посли сеймиків і магнати усього воєводства або провінції, узгоджуючи свою позицію на вальному Сеймі. Окремо скликалися воєводами елекційні сеймики, на яких висувалися кандидати на управлінські і судові посади.
По закінченні засідань вального Сейму скликалися реляційні сеймики, на яких звітували посли про виконання ними посольських функцій.
З другої половини XVII ст. значення вального Сейму падає головним чином через нескінченні дискусії і так звану «вільну заборону» («ліберум вето»), що могла застосовуватися з боку будь-якого посла, внаслідок чого Сейм досить часто не міг ухвалити рішення. З кінця XVI ст. (1582 р.) по 1762 р. були розпущені, не прийнявши рішень, 53 Сейми (40%).
Саме тому почало зростати значення земських сеймиків. На їхні сесії виносили дедалі ширше коло питань, у тому числі економічних. Вони отримали від короля право обирати комісарів у так званий Трибунал скарбниці (вищий суд з фінансових питань), створювали воєводські скарбові суди та ін.
Король дедалі частіше звертався безпосередньо до сеймиків для вирішення різноманітних питань, сам же їх і скликав. Приймаючи рішення про стягнення державних податків (сеймикам відраховувалася деяка їх частина), сеймики одержували прибуток за рахунок державної скарбниці. Дедалі частіше сеймики втручались у функції місцевого управління, відтісняючи на другий план старост і воєвод, призначали деяких вищих командирів у війську (ротмістрів), стали відати наборами солдатів.
Була зроблена спроба обмежити сеймикове управління так званою конституцією 1717 p., вилучивши з їх компетенції військові питання, а також більшість фінансових. Але через відсутність нових органів управління на місцях значення цих обмежень було невеликим.
Спочатку сеймики також діяли за принципом одноголосності, але з XVIII ст. дедалі більше переважала система більшості голосів. «Ліберум вето» у вальному Сеймі було скасоване: в 1764 р. — щодо економічних питань, в 1791 р. — в цілому.
Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. у політичному житті Речі Посполитої, в тому числі і на, західноукраїнських землях, з'явився ще один різновид колегіального магнатсько-шляхетського органу влади — конфедерація. Це — об'єднання магнатів і шляхти окремих земель або воєводств, скріплених присягою. Часто до них приєднувалися й інші землі. Акт конфедерації вносили (реєстрували) у судових книгах. Конфедерації обирали свій керівний орган — генеральність. Вищим же органом була вальна (загальна) рада. Конфедерації створювалися для підтримки короля, і проти нього. Конфедерація, не визнана королем, називалася рокошем. Життєдіяльність конфедерацій, незважаючи на їхню формальну заборону сеймом у 1717 p., була наслідком слабкості королівської і взагалі державної влади.
Північна Буковина в середині XVII—XVIII ст. входила до складу Молдавії. Останню очолював воєвода, який називав себе «господарем землі Молдавії». Воєвода управляв за допомогою апарату різних сановників. Серед них виділялися великий ворник, який виконував функції верховного судді і призначав усіх нижче-стоящих суддів-ворників; логофет — державний канцлер; парка-лаб — комендант фортець і укріплень та ін. Двірська знать входила до складу Двірської ради. Вона і вища феодальна знать у цей період значно обмежили раніше дуже широку владу господаря.
В адміністративному відношенні Молдавія поділялася на округи. Буковина — на Чернівецьку і Сучавську округи. Чернівецьку очолював староста, Сучавську — паркалаб (Сучава була укріпленим містом). їхніми помічниками були логофети і ватамани. Округи поділялися на околи з намісниками на чолі, околи — на містечка та села (громади), якими управляли ворники і ватамани.
Уся адміністрація утримувалася за рахунок зібраних з населення податків.
Міста Молдавії мали своє самоврядуванні, але його контролювали державні чиновники. Це самоврядування виглядало так: міщани обирали міську раду у складі 6-—12 каргарів-бюргерів і начальника міста-шолтуза. Вони розпоряджалися міським майном, збирали податки, чинили суд.
Закарпаття входило до складу Угорщини, яка, у свою чергу, в середньовіччя опинилася під владою Габсбургів. Воно мало свою систему управління.
В Угорщині, як і в Польщі, главою держави був король. Щоправда, влада його була значно ширшою. Він особисто вирішував питання, що стосувались іноземних справ, військових, фінансових, він вносив, затверджував і оприлюднював закони та ін. Королівська влада була спадковою — як по чоловічій, так і по жіночій лінії (закон 1723 p.).
Станово-представницьким органом були Державні збори, що складалися з двох палат — табул. У верхній палаті засідали великі світські й духовні феодали, вищі сановники. У нижній — по два представники від комітатів, вільних королівських міст і капітулів. Тут же засідали представники відсутніх магнатів, середні чиновники, судді та ін. Тобто збори не були «чистим» становим органом. Окремої палати міст не було.
Збори обговорювали і ухвалювали закони, затверджували податки, набір рекрутів та ін. У сфері вищого управління діяли двірська канцелярія, двірська військова рада, двірська облікова палата, економічна директорія, рада намісництва.
Територія Угорщини поділялася на воєводства, або банати, на чолі з воєводами. Заступником воєводи був підвоєвода. Воєводи наділялися всією повнотою влади у сфері управління.
Воєводством стало й Закарпаття, яке в середині XVII ст. поділялося на 13 комітатів на чолі з королівським урядником — наджупаном. Центром комітата було укріплене місто.
Воєвод, підвоєвод і наджупанів призначав король. Ще в XIV ст. у комітатах почали створюватися місцеві, тобто комітатські сеймики. У них брали участь представники всіх вільних мешканців ко-мітату. Проте з XV ст. ці сеймики стають суто шляхетськими органами. Щоправда, в них брали участь і місцеві чиновники. Саме ці комітатські сеймики делегували по двоє своїх представників до Державних зборів. Компетенція комітатських сеймиків (їх ще називали дворянськими зборами) визначалась так: вирішувати усі справи, що підпадали під категорію «провінціальне управління комітатів». У межах своєї компетенції вони видавали статути та інші правові норми. Рішення ухвалювалися більшістю голосів. Обговорювали кандидатуру і давали згоду на призначення наджупана.
На Закарпатті, до речі, як воєвода, так і наджупани комітатів були угорці, втім, як і переважна більшість дворянства, не кажучи вже про магнатів. Наприкінці XVII — у XVIII ст. серед них з'явилося і чимало австрійців. В Угорщині сеймики такого всевладдя, як у Польщі, не мали. Вони, зокрема, не могли вирішувати фінансових, військових, церковних проблем. Комітатські сеймики скликалися приблизно двічі на рік.
При наджупанах діяли так звані комітатські комісії — колегіальні органи управління і різні чиновники, в тому числі заступники з різних питань — алішпани.
У XVIII ст. комітати були поділені на округи на чолі з фесол-габіро, а округи — на райони або циркули. В кожному окрузі налічувалося 2—3 циркули. На чолі стояв начальник, який вважався заступником фесолгабіра. Останній був не тільки адміністратором-управлінцем, а й вершив суд в окрузі.
Міста в Угорщині були королівськими, такими, які користувалися самоврядуванням (виборний муніципалітет, міська рада, міський голова — біро, або бургомістр) та сільські містечка, що перебували під владою феодалів.
Села (общини) також були державні, підпорядковані скарбниці, і приватновласницькі. Але навіть останні мали певне самоврядування. На чолі общини стояв сільський староста, який обирався населенням із запропонованих поміщиком кандидатів. Він же вершив суд з виборними присяжними. Селяни обирали й письмоводителя— нотаря.
В окремих гірських районах Закарпаття тривалий час зберігалися сільські общини, організація яких базувалася на волоському праві (тобто звичаєвому молдавському праві). їхніми органами були сільські збори і сільське правління на чолі зі старостою (коне-зем). Група таких сіл об'єднувалася під владою війта (войди).
Суд. У часи польського панування, втім, як і угорського, і молдавсько-турецького, суди на західноукраїнських землях мали чітко виражений становий характер.
У Польщі шляхетськими судами першої інстанції були:
1. Гродський суд, або замковий. Суд чинив одноособово намісник, староста або воєвода. Формальну сторону справи пильнував замковий суддя, канцелярію вів писар. Цей суд розглядав кримінальні справи, причому усіх вільних людей.
Підкоморський суд. Діяв у кожному повіті. Розглядав земельні спори.
Земський суд, або шляхетський трибунал (суддя, підсудок і писар). Розглядав в основному цивільні справи шляхти. Діяв у кожному повіті. Обирався шляхтою.
Скарги на рішення цих судів розглядалися коронним трибуналом (заснований у 1578 р. Збирався двічі на рік у Любліні, для Великої Польщі — у Петркові). У трибуналі засідали представники шляхти (27 осіб), які обиралися на сеймиках, і депутати від духовенства (б осіб).
Був ще асесорський суд, який засідав під головуванням канцлера (апеляційна інстанція для королівських міст), маршалковські суди. Під час своїх засідань Сейм також міг вирішувати судові справи як перша й апеляційна інстанція.
У період, коли королівський престол був вакантним, шляхта створювала так звані «каптурові» суди (каптур — капюшон). У цих капюшонах засідали судді.
Судові справи у приватновласницьких містах і селах розглядали так звані домініальні, або вотчинні, суди, тобто суди поміщиків. У королівських маєтках і малих державних містах — суди старост.
На містах з Магдебурзьким правом діяв міський суд — лавни-ки на чолі з війтом.
На Буковині судові органи були становими. Кожний стан мав свої окремі суди і судочинство. Для селян суддею був ворник, для бояр та резешів — староста або справник, для духовенства — єпископ. На їхні рішення можна було апелювати до воєводи, який розглядав судові справи з участю бояр. Після програшу справи у воєводи винний мусив сплачувати судові витрати в подвійному розмірі і часто карався ще й биттям батогами. В Угорщині (і на Закарпатті) судовими органами були:
а) верховні суди — королівська курія, яка складалася з палати семи (апеляційна інстанція) і королівської палати — для дворян;
суд таверника і персоналія — особливі центральні суди для міст і міщан. Апеляційною інстанцією для них був суд персоналія (при королівській палаті);
б) районні палати (голова, п'ять—шість звичайних і кілька надзвичайних засідателів);
в) комітатські суди (дворянські) з секціями з цивільних і кримінальних справ;
г) міські суди. Справи тут розглядали міські ради. Апеляції подавали в суд таверника, а потім — суд персоналія;
д) сільський суд (у справах кріпаків), сільський голова (староста), управитель феодала, інколи сам феодал.
Існували і земські суди, які складалися з управителя маєтка, представника комітатської влади, алішпана і запрошених сусідів-феодалів. Навіть у XVII ст. в їхньому складі ще трапляються засідателі. Земський суд був апеляційним органом щодо рішень сільського старости, ради містечка, а також суду управителя.
Право. У феодальній Польщі джерелами права, що діяли і на західноукраїнських землях у XVII—XVIII ст., були звичаї, пристосовані до умов середньовічного станового суспільства, нормативні акти Литви і Польщі, в тому числі привілеї, які видавалися групам осіб або цілим станам, містам тощо (розподілялися на жалувані, пільгові й охоронні), постанови, статути, ордонанси тощо.
Важливим джерелом права було Магдебурзьке право. У другій половині XVII—XVIII ст. були здійснені перші переклади Магдебурзького права українською мовою. Однак найважливішим джерелом права були Литовські статути та ін.
На Закарпатті діяли закони короля і Державних зборів, королівські грамоти та ін. У XVI ст. королівські закони й декрети були кодифіковані (закони аж до 1830 р. писали латинською мовою; до 1572 р. — існували в рукописному вигляді. Саме в цьому році з'явився перший надрукований закон). У 1584 р. з'явилася перша систематизація законів, потім у 1628 p., далі — в 1653, 1668 та 1696 pp.
У 1619 р. з'явився перший свого роду процесуальний кодекс, в якому був підсумований порядок і спосіб судочинства. Доповнили його в 1699 р. В Угорщині і на Закарпатті діяли норми звичаєвого права, неабияке значення мала й судова практика, зокрема, верховних судів. На неї посилалися нижчестоящі суди. У 1723 р. були навіть зібрані і видані рішення верховних судів.
* * *
У другій половині XVIII ст. зусиллями імперської, антинаціональної політики російського царату було ліквідовано найцінніше завоювання українського народу — його національну державність, яка проіснувала 135 років (1648—1783 pp.). Одним із відчутних ударів, завданих їй царатом, було скасування гетьманства, яке з часів Б. Хмельницького символізувало національний державний суверенітет України. А зі скасуванням полково-сотенного адміністративно-територіального устрою українські землі було зведено до становища звичайної провінції Російської імперії. По всій Україні насильницьким шляхом встановлювалися органи управління Росії, впроваджувалося загальноімперське законодавство. Юридичне оформлення кріпосного права в Україні поглибило розкол українського суспільства.
У XVIII ст. у межах феодального суспільства набула свого найвищого розвитку Українська правова система. Орієнтована на європейську континентальну систему права, вона пережила період узагальнення вітчизняного та зарубіжного досвіду, пройшла найвищу стадію систематизації — кодифікацію. Про глибинний, об'єктивний характер української правової системи свідчить той факт, що вона (так офіційно і не визнана російським урядом) діяла в Україні аж до 40-х років XIX ст.
Розвиток суспільно-політичного ладу і права в західноукраїнських землях кінця XVII — другої половини XVIII ст, збігався з процесом розкладу державно-правової системи Речі Посполитої, що негативно позначилося на розбудові суспільно-політичного життя українського населення. Внаслідок насильницького розподілу західноукраїнських земель між агресивними сусідами — Авс-тро-Угорською та Російською імперіями процес формування української нації, об'єднання українських етнічних земель у межах національної держави затягнувся на сторіччя.
Книга: Історія держави і права України, том 1 - за ред. В.Я.Тація, А.Й.Рогожина, В.Д.Гончаренка
ЗМІСТ
На попередню
|
|
