Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Історія держави і права України, том 1 - за ред. В.Я.Тація, А.Й.Рогожина, В.Д.Гончаренка
§ 3. Право § 4. Суспільно-політичний лад і право на західноукраїнських землях (кінець XVIII — перша половина XIX ст.)
Захоплення західноукраїнських земель Австрією. Наприкінці XVIII ст. майже усі західно-українські землі опинилися під владою Австрії. Захопивши за першого поділу Речі Посполитої 1772 р. Галичину, австрійський уряд потурбувався про узаконення цього реакційного акту. Відповідно до порад пруського короля Фрідріха і керівника російської зовнішньої політики* графа Паніна австрійський канцлер А. Кауниць доручив розшукати в архівах Австрії матеріали, які могли б будь-яким чином виправдати безправний акт розділення Польщі й участі в ньому Австрії. Це завдання виконали придворний радник Розенталь, чеський архіваріус Коллар й угорський історик Бенчур.
На підставі зібраних матеріалів наприкінці 1772 р. було складено й опубліковано обгрунтування окупації. Юридично її «підставою» став факт короткочасного панування в Галичині угорського короля Андрія II. Коли у війні з Польщею в битві під Завихостом над Віслою в 1205 р. загинув галицько-волинський князь Роман Мстиславович, його союзник Андрій II взяв опіку над вдовою і дітьми — Данилом і Васильком. Скориставшись правом опіки, Андрій II заволодів Галичиною і назвав себе королем Галичини. Цей титул вживали в офіційних документах і його спадкоємці.
Однак австрійські або угорські (Угорщина разом із Закарпаттям з 1526 року перебувала у складі Австрії) претензії були звичайною фікцією, а складений документ мав створити вигляд правомірності несправедливого акту поділу Польщі й участі у ньому Австрії. Австрійський уряд штучно об'єднав українські і польські землі в один адміністративний край, установив офіційну назву — Королівство Галичини і Володимерії. Договір від 3 травня 1815 р. між Росією, Пруссією і Австрією остаточно закріпив територію Галичини за Австрією.
З 1809 р. до 1815 р. Тернопільський округ входив до складу Російської держави, але за рішенням Віденського конгресу (1814— 1815 pp.) його повернули Австрії (за винятком Хотинського повіту). У 1812 р. на підставі Бухарестського мирного договору Хотинський повіт увійшов до складу Росії.
Північна Буковина (історична назва території сучасної Чернівецької області України) увійшла до складу Австрії за Кучук-Кайнарджийським мирним договором, укладеним між Росією і Туреччиною в липні 1774 р. у с Кучук-Кайнарджи поблизу болгарського міста Сілістри після російсько-турецької війни 1768—1774 рр. Територія Кременецького повіту в 1793 р. увійшла до складу Росії. Впродовж багатьох століть на Буковині відбувався мирний процес розселення українців і молдаван. Українські села глибоко вклинилися у Південну Буковину, а в окремих місцевостях Північної Буковини розширилися молдавські поселення. У період турецького й австрійського панування між українцями і молдаванами склалися відносини дружби і солідарності в боротьбі проти іноземних загарбників, відбувалося взаємне збагачення культур, що виявлялося у народній творчості, обрядах, звичаях обох народів.
Закарпатську Україну (історична назва території сучасної Закарпатської області) з другої половини XI ст. почали захоплювати угорські феодали, завершивши цей процес лише в ХНІ ст. У1526 р. Закарпаття разом з Угорщиною опинилося під владою Австрії.
Юридично австрійське панування в Закарпатті було оформлене проголошенням у 1713 р. Карлом VI неподільності земель Габ-сбурзької імперії, визнаної в 1721 р. усіма Європейськими державами. У 1723 р. представницькі збори Угорщини відмовилися від власної державності на користь Австрійської імперії.
Економічна політика Австрії підчас панування на західноукраїнських землях зводилася до хижацької експлуатації природних багатств, мала колоніальний характер і була спрямована на те, щоб залишити українські землі відсталим аграрним краєм, додатком до промислових районів Австрії. Один з перших губернаторів Галичини, до складу якої патентом від 18 серпня 1786 р. була включена Буковина, граф Гесс заявляв, що вона разом з Буковиною може бути тільки постачальником хліба для західної частини Австрії.
Соціально-економічне гноблення посилювалося національним гнобленням, сутністю якого були спроби денаціоналізувати західних українців, позбавити їх рідної мови і культури, витруїти з їхньої свідомості все, що нагадувало б про спільність походження й історичної долі зі східноукраїнським народом. У Галичині переважними правами користувалися польські поміщики, на Буковині — румунські, на Закарпатті — угорські.
А. Суспільний лад. Із загарбанням Австрією західноукраїнських земель суспільні відносини в них майже не змінилися. Панівним класом залишалися феодали, яких австрійський уряд поділив у 1775 р. на магнатів і лицарів. Шляхту звільнили від обов'язку служити в ополченні. Замість служби була встановлена грошова контрибуція. Кріпосні селяни перебували у повній залежності від поміщиків, які скрізь урізали селянські наділи, збільшували панщину, встановлювали нові повинності й захоплювали у свою власність громадські луки і пасовиська. З метою захисту інтересів поміщиків губернатор Галичини Гадик своїм розпорядженням від 10 березня 1774 р. навіть заборонив селянам продавати свою робочу худобу без дозволу поміщиків, щоб вони під приводом відсутності такої не могли ухилятися від роботи в поміщицьких маєтках.
Водночас патент від 1775 р. приписував шляхті ставитися до «холопів» по-людськи і не вимагати більшого, ніж установлено в інвентарях. Проте цей припис на практиці залишився добрим наміром. У 1783 р. уряд офіційно поновив право поміщиків тілесно карати селян.
Закон 1766 р. закріпив на Закарпатті економічне і політичне панування німецьких і угорських феодалів, що було підтверджене патентом 1785 р.
У Північній Буковині переважно фільварково-поміщицька система була закріплена в «Соответствующих пунктах», затверджених Марією-Терезією 11 листопада 1769 р. Установлювалося повне і виключне право феодалів як на землю, так і на селян. Юридично була оформлена їх кріпосна залежність.
Правові відмінності між окремими групами селян Східної Галичини наприкінці третьої чверті XVIII ст. утратили своє значення. У 1776 р. у Галичині налічувалося 1859,6 тис. кріпаків, або 72% загальної кількості селян.
У 70—80 роках XVIII ст. імператор Йосип II здійснив низку реформ, метою яких було узаконити взаємовідносини селян і поміщиків. Наприкінці 1772 р. було видано патент (наказ) про складання інвентаря, на підставі якого, патентом 1782 р. вводився спеціальний податок на землю. Патенти 1781 і 1782 pp. забороняли шляхті вимагати від селян більше трьох днів панщини на тиждень або 156 днів на рік, обмежували додаткові повинності на користь землевласника. Установлювалися право переходу на інші наділи, право залишити господаря, право вільного шлюбу. Селянин міг звернутися зі скаргою на господаря до суду. Земельний наділ селянина можна було передавати у спадщину. Наприкінці свого правління Йосип II підписав патент про заміну панщини грошовою виплатою. Проте, як і чимало інших нововведень, він не був запроваджений у життя.
У 1789 р. вводилося нове оподаткування, відповідно до якого 70% врожаю залишалося у селянина, 12% — віддавалося державі, 18% забирав поміщик. Податки на користь держави одержував війт, який передавав їх державним чиновникам. На практиці усі реформи запроваджувалися у життя тільки частково, тому тривалий час на західноукраїнських землях зберігалася система кріпосництва.
На початку XIX ст. процес обезземелювання селян посилився. Середній наділ селянського господарства в 1819 р. становив 14 акрів землі, поміщицького — 1051 акр. У 1819 р. було складено новий інвентар, на підставі якого в 1821 р. вводився новий земельний податок. Згідно з ним під час визначення належності лісів і випасів більша їх частина закріплювалася за поміщиками, що призвело до затяжних судових процесів між селянськими общинами і поміщиками. Не змінив становища селян і новий закон 1836 р. Він зберіг за поміщиками адміністративно-поліцейські функції. Селяни залишалися в повній адміністративній залежності від своїх господарів. Панщина у 1845 р. досягала 83,2% усіх феодальних повинностей, тоді як натуральна данина становила 10,8%, а чинш — 6%. Повинності поглинали майже 85% прибутку селянських господарств. У Галичині в 1846 р. це призвело до масових селянських виступів. Уряд Австрії був вимушений скоротити панщину на 27%, ліквідувати літні допоміжні дні, возну повинність, розширити права селян на їхні земельні наділи.
З метою регулювання повинностей селян, деякого обмеження сваволі місцевих феодалів, а також регламентування відносин між поміщиками і селянами на території Закарпаття імператриця Марія Терезія (1764—1772 pp.) здійснила нову реформу. Були взяті на облік усі селянські землі, встановлені розміри земельних наділів. Залежно від якості землі вони поділялися на п'ять розрядів. Розмір селянського наділу (телек) визначався від 18 до ЗО зольдів орної землі і 12 вигойної землі (для сінокосів). Фактично більшість селян мали половину або чверть телека. З 2947 дворів повним наділом користувалися тільки 146. Володільці повних наділів зобов'язувалися відпрацювати 52 дні на рік своїм тяглом або 104 дні «пішої» панщини. У пропорційному відношенні встановлювалася панщина для користувачів частиною наділу. Желяри, які мали своє господарство, відпрацьовували 18, бездомні — 12 днів панщини на рік. Селяни мали віддавати поміщику дев'яту частину врожаю і виконувати інші натуральні та грошові повинності.
Крім того, селяни сплачували державні податки, виконували повинності на користь держави. Справжнім горем для селян-кріпа-ків була рекрутчина. У середині XVIII ст. військова служба в Закарпатті (Угорщині) була довічною.
У 40-х роках XIX ст. селяни-кріпаки латифундій Закарпаття виконували понад 20 видів панських робіт. Розміри панщини та інших повинностей були значно вищими, ніж передбачені реформою норми. Так, домінія графа Шернборна отримувала додатково 5 тис. робочих днів за рахунок найбідніших селян, в користуванні яких було по 1/3 і 1/4 частині наділу.
У Північній Буковині імператорський акт 1785 р. скасував особисту залежність кріпаків, але зберіг поміщицьке володіння землею. За селянами залишалися усі феодальні повинності. Вводилося право вільного переходу селян. Однак гноблення селян, загальна економічна відсталість Буковини стали причиною багатьох повстань, найзначнішим серед яких було повстання під проводом Луки Кобилиці в 40-х роках XIX ст.
Правове становище міського населення залежало від категорії міста. Відповідно до його величини і кількості населення міста поділялися на три групи (Львів, королівські й муніципальні). Громадянство кожного міста було спадковим, і тривалий час порядок його набуття і втрати регулювався без великих змін колишніми нормами права.
Соціально-економічне життя міст Східної Галичини наприкінці XVIII — початку XIX ст. не зазнало значних змін. Однак почали з'являтися прикмети капіталістичного розвитку. У 1841 р. у Східній Галичині налічувалося 25208 ремісників і 183 мануфактури. Останні були, як правило, поміщицькими підприємствами, де використовувалася праця кріпаків. Мануфактури переважно займалися харчовим, деревообробним і паперовим виробництвом.
У XIX ст. у закарпатських містах господарське життя пожвавішало. У 1804 р. в Ужгороді діяло 10 цехів, що об'єднували 377 майстрів і підмайстрів. Одночасно зростала кількість підприємств мануфактурного типу.
Особливим було становище єврейського населення, чисельність якого в Австрії досягала мільйона осіб. Половина з них проживала в Галичині. З метою зменшення єврейського населення австрійський уряд у 1773 р. заборонив євреям брати шлюб без дозволу властей і без сплати відповідного податку. їх позбавили також права орендувати землю, яку вони були не в змозі обробити власними силами, мати млини, корчми, тощо. Однак суспільна і господарська дискримінація стосувалася переважно незаможних євреїв.
Нестерпно тяжке соціально-економічне становище українського народу посилювалося спробами його деукраїнізації і зокрема забороною української мови. Тільки в Закарпатті у першій половині XIX ст. було прийнято п'ять законів про введення державної угорської мови із забороною користуватися українською.
Антикріпосницька боротьба українського населення виливалася у різні форми: скарги селян на поміщиків до державних органів, спори селян з домініями, втечі від поміщиків, псування панських посівів і луків, підпали поміщицьких маєтків, розправи над місцевою адміністрацією і сільською старшиною, відмова від виконання повинностей і сплати державних податків, виступи оприш-ківських загонів у Прикарпатті, масові повстання. Ця боротьба розхитувала феодально-кріпосницьку систему, примушувала уряд йти на поступки.
Б. Державний лад. Австрійська монархія була багатонаціональною державою, в якій у XVIII ст. — першій половині XIX ст. спадковий монарх зосереджував у своїх руках усю повноту законодавчої, виконавчої, військової і судової влади. Польські, румунські й угорські поміщики ввійшли в тісний контакт з австрійськими правлячими колами, використовуючи австрійський державний апарат для збереження свого панування.
Більша частина західноукраїнських земель була об'єднана в адміністративно-територіальну одиницю, яка мала назву «Королівства Галичини і Володимерії з великим князівством Краківським і князівствами Освенцімським і Заторським».
Для ведення галицьких справ у Відні в 1774 р. була створена Галицька надвірна канцелярія. її очолював канцлер, який, по суті, виконував функції голови уряду. Останній керувався двома принципами: по-перше, кожну з націй, підлеглих австрійському пануванню, тримати в шорах за допомогою решти націй, що перебували в такому самому становищі; по-друге, — і це взагалі є головним принципом усіх абсолютистських монархій — спиратися на два класи: феодальних землевласників і на могутніх грошових ділків, урівноважуючи водночас вплив і силу кожного з цих класів впливом і силою іншого. Об'єднання в межах однієї провінції польських і українських земель сприяло посиленню гноблення обох слов'янських народів австрійським урядом.
Австрійський абсолютизм зберігав деякі зовнішні форми станової організації. У 1775 р. у Галичині був заснований провінційний становий, так званий постулатовий сейм, в якому засідали «избранные представители» трьох станів: магнатів, лицарів і представників найбільших королівських міст (фактично право посилати своїх двох представників було надане тільки Львову і ніколи не поширювалося на інші міста). Компетенція і діяльність сейму переконують, що ця установа була тільки показною формою станової монархії, зовнішньою поступкою, що аж ніяк не обмежувала абсолютизм. Край існуванню галицького станового сейму поклала революція 1848 рА
Сесії сейму скликалися щорічно. Головував у сеймі губернатор Галичини або один із членів сейму, призначений імператором. Виконавчим органом сейму був постійний комітет у складі семи депутатів, обраних сеймом зі свого складу на шість років. Депутати приступали до виконання своїх обов'язків тільки після затвердження їхніх кандидатур імператором. Отже, галицький становий сейм був покликаний слугувати тільки декорацією абсолютистських порядків.
У Галичині існувало губернське управління на чолі з губернатором, наділеним досить широкими повноваженнями. Губернатора призначав і зміщував імператор. Губернатор був керівником краю. Його діяльність суворо контролювалася австрійським урядом. Він був незалежним від станового сейму і його виконавчого органу — станового комітету (акти сейму в обов'язковому порядку вимагали санкції імператора). До 1848 р. губернаторами Галичини призначалися виключно австрійці. Таким чином, губернське управління являло собою основний орган, що проводив австрійську поміщицько-буржуазну політику в Галичині.
Після захоплення Галичини Австрією скасовувався колишній адміністративний поділ на воєводства і повіти і вводився новий, дещо відмінний від інших австрійських провінцій, поділ на циркули і дистрикти. Спочатку Галичина поділялася на шість циркулів у межах колишніх польських воєводств (Белзький, Краківський, Люблінський, Подільський, Сандомерський і Червоно-Руський), які, у свою чергу, розпадалися на 18 дистриктів. У 1782 р. поділ на дистрикти скасували, залишивши поділ на 18 циркулів, які називалися також округами (Бережанський, Бохенський, Вадовицький, Же-шувський, Жовківський, Злочівський, Коломийський, Львівський, Пе-ремишлянський, Самбірський, Сандецький, Станіславський, Стрий-ський, Сяноцький, Тарновський, Тернопільський, Чортківський і Ясловський). У 1786 р. 19-м циркулом стала Буковина, і лише у 1849 р. на вимогу буковинської буржуазії вона відокремилася від Галичини в окремий край. Циркули очолювали призначені імператором окружні старости. До їхньої компетенції належали усі адміністративні й поліцейські справи, нагляд за торгівлею і промисловістю, призов на військову службу тощо.
У 1846 р. було проведено новий адміністративно-територіальний поділ, згідно з яким усю територію Галичини розділили на 74 повіти (місцями вони називалися староствами) на чолі зі старостами і начальниками повітів.
Австрійський уряд низкою послідовних заходів зводив нанівець самоврядування в містах. У 1786 р. було ліквідовано Магдебурзьке право у Львові. Внаслідок дріб'язкової урядової регламентації самоврядування тут залишалося тільки обмежене право судочинства й управління громадським майном. Однак і в цих питаннях державні власті здійснювали свій контроль. На території багатьох міст Західної України створювалися «юридики» — ділянки, виключені з підпорядкування міській владі і судочинству. Вони підпорядковувалися окремим світським або духовним феодалам.
Політичний лад західноукраїнських земель повністю відповідав інтересам місцевих феодалів. Однак формування адміністративного апарату в центрі і на місцях здійснювалося майже виключно силами окупаційних властей. Галичина, на думку деяких авторів, перетворилася в Ельдорадо для багатьох авантюристів, які могли тут стати впливовими чиновниками. Туди «потяглися, — писав великий український мислитель Іван Франко, — довгі ряди німецьких і чеських чиновників, які протягом десятиліть наводнювали край для служби, для хліба і кар'єри». У першій половині XIX ст. розгалужений адміністративно-бюрократичний апарат налічував близько 40 тис. чиновників. Вони заполонили численні, німецькомовні канцелярії і володарювали над населенням Галичини, чисельність якого у 1846 р. становила 2438 тис. осіб.
На керівні посади призначалися люди, які не тільки належали до заможних класів, а й пройшли вишкіл в австрійському бюрократичному державному апараті і звикли до тяганини і хабарів. Це підтверджується численними матеріалами, що зберігаються в архівах Відня, Кракова, Львова. Наприклад, один з перших старостів Львівського циркула граф Страсольдо вкрав величезну суму державних грошей і втік за кордон. В аморальній поведінці звинувачувався у 1808 р. навіть голова Львівського апеляційного суду Фер-вандт. Німецько-австрійська бюрократія була представницею феодально-абсолютистської державної машини, що виражала інтереси всього класу феодалів.
Характерною особливістю було те, що австрійський уряд не створив на західноукраїнських землях низової ланки управління. Політична влада у сільських місцевостях передавалася поміщикам (домініям), зміцнюючи у такий спосіб феодальні порядки. Поміщик призначав з трьох кандидатів, обраних селом, війта. Однак компетенція останнього була незначною, і якщо село налічувало не менше ЗО дворів, війт за виконання своїх обов'язків звільнявся на один день щомісяця від панщини. Виконавчим органом поміщика були так звані мандатори (уповноважені), засновані у 1781 р. їх утримували поміщики, а на посаду затверджували окружні старости.
Мандатори формально були державними чиновниками з повноваженнями від окружної влади, а фактично — службовцями домінії, оскільки плату одержували від поміщика. Влада мандатора мала універсальний характер — вони збирали податки, встановлювали різні повинності, доставляли рекрутів, виконували поліцейські функції, судили по першій інстанції, користувалися правом тілесного покарання тощо. В селах мандатори вважалися «всесильними сатрапами», і скарги на їхні дії ніколи не давали бажаних результатів, а навпаки, погіршували становище селян. Маючи величезні можливості для сваволі, мандатор ставав грозою для селян, об'єктом їхньої ненависті. Побоюючись помсти з його боку, селянин не насмілювався звернутися зі скаргою на нього до поміщика або до вищої інстанції. Безрезультатні, як правило, скарги мали найне-приємншгі наслідки для особи, яка скаржилася. Посада мандаторів у Галичині і Буковині була скасована лише у 1856 р.
Наприкінці першої половини XIX ст. відповідно до австрійської конституції 1849 р. і нового адміністративно-територіального поділу для управління окремими провінціями (вони дістали назву коронних країв), імператор призначав наділених широкими повноваженнями намісників (до цього вони називалися губернаторами). У вересні 1850 р. для Галичини та інших австрійських провінцій було видано крайовий статут, який передбачав поділ краю на три округи (Краківський, Львівський, Станіславський) і створення трьох окружних сеймів, а також центрального і крайового комітетів. Діяльність цих органів ставилася під суворий контроль призначеного імператором намісника. Поділ Галичини на три округи передбачав поділ її населення на три групи за національностями: Краківський округ — з польським населенням, Львівський — з польським і українським населенням і Станіславський — з українським населенням. Це була невдала спроба стерти національні суперечності в Галичині, де поляки становили 45,9% населення, українці — 45,4%, євреї 7,1%, інші — 1,6%.
У зв'язку з воєнними і політичними подіями австрійські власті встановлювали в окремих районах західноукраїнських земель тимчасове правління з надзвичайними повноваженнями. Так, територія Північної Буковини з 1774 р. до 1785 р. управлялася військовою владою. Воєнний стан вводився на окремих територіях і в першій третині XIX ст.
Основними адміністративно-територіальними одиницями Закарпаття були жупа і комітат. Існувало чотири жупи: Бережанська, Мармарошська, Ужгородська та Ужанська, на чолі яких стояли чиновники — жупани, котрі призначалися королем з вищої аристократії. У 40-х роках XIX ст. канцелярії, що здійснювали політичне керівництво, очолювали наджупани, а виконавчі функції перейшли до піджупанів, які підпорядковувалися наджупану, а також міністерству внутрішніх справ. Жупи підрозділялися на комітати управління, до яких входило ЗО—40 осіб (окружні начальники, секретарі, касири, землеміри, збирач податків та ін.). Найнижчою посадовою особою був староста села, який призначався феодалом. Після реформи (1764—1772 pp.) старости обиралися на один рік.
Крім адміністративно-територіального поділу, в Закарпатті існував і територіально-економічний — домінії. Останні об'єднували землі з містами і селами, які належали феодалу, церкві та державі. До складу домінії входила система «ключів», які складалися з кількох фільварків. Відомими були такі домінії, як Ужгородська, Великобичківсько-Мармарошська (державна), Мукачево-Чинадіїв-ська домінія графа Шенборна та ін.
Місцевими органами самоврядування з дуже обмеженими повноваженнями були так звані представництва, але наприкінці
XVIII ст. вони практично перестали існувати. Замість них створювалося комітатське зібрання як дорадчий орган при жупані. Воно складалося переважно із представників заможних прошарків населення.
В. Суд. Особливу роль у захисті інтересів заможних класів відігравали судові органи. У перші роки після захоплення Австрією західноукраїнських земель на їхній території існувала, майже без змін, колишня судова система. Усі рішення державних судів виносилися від імені австрійської імператорської влади. Кожному надавалося право оскаржити рішення судів губернатору, а смертні вироки виконувалися тільки після перевірки справи губернатором.
Усі суди розподілялися на шляхетські, церковні та міщанські. Шляхетськими судами першої інстанції були земські і міські суди. Для духовенства існували особливі єпископські суди, для міщан — магістратські суди у містах, які користувалися Магдебурзьким правом, селяни судилися у вотчинних судах. У часи просвітницьких реформ Йосипа II було встановлено правило, відповідно до якого поміщик-суддя мусив складати спеціальні іспити на право здійснювати правосуддя. Якщо він не складав їх, то повинен був за свої кошти утримувати суддю, так званого юстиціарія. Кріпосні селяни Закарпаття також підлягали юрисдикції поміщиків —- до-мініальним поміщицьким судам.
Формально піддані мали право оскаржити рішення домініаль-них судів до комітатського суду, але фактично це було нереально. Це право не зменшувало особистої залежності від поміщиків і не обмежувало судового свавілля володаря латифундії та її адміністрації стосовно селян.
Оскільки коронні трибунали після першого поділу Речі Посполитої виявилися у межах іншої держави, то у 1773 р. у Львові було створено верховний губернаторський суд як апеляційну інстанцію для всіх нижчих судів Галичини. Тільки з особливо важливих справ цей суд діяв як перша судова інстанція. З 1774 р. замість цього суду у Львові почав функціонувати королівський трибунал, який потім назвали імператорсько-королівським. Йому належало право помилування засуджених до смертної кари селян, за винятком особливо тяжких порушень закону, коли таке право належало виключно імператору.
Вищою інстанцією судового нагляду з 1780 р. був Галицький сенат у складі верховної судової палати, розташованої у Відні. Водночас із затвердженням королівського трибуналу при галицькому губернаторстві був створений суд з фінансових справ, а в 1775 р. — так звана апеляційна рада. Він як перша інстанція розглядав справи осіб, котрі не належали до шляхетського стану, але обіймали офіційні посади, а також справи іноземної шляхти, затверджував вироки з кримінальних справ міських і селянських (вотчинних) судів, якщо покаранням передбачалося не менше двох років позбавлення волі.
Зміни в системі державного апарату в середині XIX ст., викликані потребами капіталістичного розвитку, торкнулися і системи судів. Згідно з австрійським положенням про суд 1849 p., судова влада відокремлювалася від законодавчої та виконавчої і проголошувалася незалежною. Старі станові суди замінялися судовими установами для всіх станів. Запроваджувалися суди присяжних, повітові суди, повітові колегіальні суди, крайові суди і вищий крайовий суд у Львові, компетенція якого охоплювала всю Галичину і Буковину. Вищою судовою інстанцією в державі був Верховний судовий і касаційний трибунал. Але проголошені принципи не втілювалися в життя. Підтвердженням тому є заснована в 1850 р. в Австрії, в тому числі в Галичині і Буковині, державна прокуратура. При кожному крайовому суді був державний прокурор. При вищому крайовому суді у Львові та верховному і касаційному трибуналі у Відні існували посади генерального прокурора. Згідно з австрійським законом, суд підпорядковувався прокуратурі.
Інститут адвокатури було утворено на західноукраїнських землях ще у 1781 р. Однак аж до середини XIX ст. адвокатів було мало, і вони становили привілейовану групу населення. Для управління справами адвокатури у Львові, Станіславі і Чернівцях створювалися палати (колегії) адвокатів. Наприкінці XVII ст. сільські громади дістали право обирати своїх захисників на суді — так званих пленопотентів.
Г. Право. У 1772—1786 pp. тривав процес заміни польського законодавства австрійським. Правові положення, обов'язкові на території Галичини, містилися у спеціальних збірниках, що включали «накази і закони для всіх», «вироки», «мандати» та інші правові акти. Вони друкувалися польською і німецькою мовами. На цих же двох мовах друкувався «Провінціяльний звід законів» (Львів, 1827—1861 pp.), пізніше названий «Загальний вісник місцевих законів».
Західноукраїнські землі стали місцем апробації нового законодавства Австрійської імперії. Так, у 1797 р. був затверджений і набув чинності спочатку в Західній, а згодом і в Східній Галичині новий цивільний кодекс, що змінив польське цивільне законодавство, заклавши у нього основи цивільного законодавства Австрії. 1 січня 1812 р. на всій території Австрійської імперії вводився у дію новий цивільний кодекс, що являв собою модернізований варіант попереднього кодексу.
У Північній Буковині цивільний кодекс набув чинності з 1 лютого 1816 р.
Австрійським цивільним законодавством закріплювалися найважливіші правові інститути феодальної власності. Поміщики залишалися власниками землі. Податками ці землі стали обкладатися лише наприкінці XVIII ст. Вони були значно нижчими, ніж податки з земель, що належали селянам.
Наприкінці XVIII ст. і до середини XIX ст. відбувається парцеляція — подрібнення селянських земельних наділів, які передавалися у спадщину.
У сімейному праві Австрії зберігався церковний шлюб. З норм місцевого звичаєвого права на західноукраїнських землях чинною була норма, відповідно до якої, за тим з подружжя, хто пережив іншого, зберігалося право користуватися усім майном. Такий порядок був поширений і в селянському середовищі. Деякі майнові спори, особливо спадкові, розглядалися на підставі права Речі Посполитої, якщо воно застосовувалося до її поділу і якщо ці спори не були врегульовані пізнішими законами.
Цивільний кодекс став базою подальшого удосконалення цивільного законодавства. Проте лише у 1811 р. після декількох переробок цивільний кодекс був затверджений патентом від 1 червня і з 1 січня 1812 р. уведений у дію на території усієї Австрії. На Тернопільщині він набув чинності лише з 1 лютого 1816 p., бо вона з 1809 до 1815 р. перебувала у складі Росії.
Джерелом кодексу слугували пандектне право, прусське цивільне уложення 1794 р. і провінційне право деяких австрійських країв. Австрійський цивільний кодекс, будучи компромісом буржуазного і феодального права, в середині XIX ст. явно застарів.
Окремі положення цивільного кодексу наприкінці першої половини XIX ст. замінили надзвичайними актами — так званими новелами. Вони стосувалися окремого розширення прав жінок і позашлюбних дітей, подальшого розвитку права зобов'язань та ін.
Австрійський цивільний кодекс 1811 р. діяв з деякими змінами на території Галичини і в період її приєднання після Першої світової війни до складу Польщі.
Ще до проведення кодифікації цивільного права в 1763 р. в Австрії був затверджений кодекс вексельного права, чинність якого в 1775 р. поширювалася на Галичину, де раніше вексельні справи регламентувалися звичаєвим правом.
Майже одночасно з підготовкою цивільного кодексу почалася робота над створенням цивільно-процесуального кодексу. В Галичині він набув чинності з 1782 р. Через деякий час цей кодекс був доопрацьований, і з 1796 р. він набув чинності у Західній, а з 1807 р. і в Східній Галичині під назвою галицького цивільно-процесуального кодексу. Процес характеризувався надзвичайною повільністю, тяганиною і дороговизною суду. У 1825 р. було підготовлено новий проект цивільно-процесуального кодексу для усіх австрійських країв, але він не був затверджений імператором. З цього проекту пізніше набули чинності окремі його розділи (адвокатська ординація, закон про компетенцію судів, патент про судочинство в без-спірних справах тощо).
Робота з кодифікації кримінального права розпочалася в середині XVIII ст. У 1768 р. в Австрії був затверджений кримінальний кодекс (Терезіана). Він складався з двох частин, з яких перша стосувалася процесуального, а друга — матеріального права. Система покарань була дуже жорстокою. Так, у Калуші в 1775 р. суд засудив до спалення кількох жінок похилого віку, злочином яких було «заговорений» навколишніх ланів.
Процес мав інквізаційний характер з широким застосуванням катувань, які були скасовані у 1776 р. У Галичині цей кодекс застосовувався нетривалий час лише в частині процесуального права, яке зазнало деяких змін. Так, 10 серпня 1781 р. було видано розпорядження, що надавало суддям право допускати жінок і євреїв як свідків.
У 1786 р. затверджено інструкцію для судів усіх інстанцій, яка регулювала порядок розгляду справ. Вона складалася з двох частин: перша стосувалася діловодства, друга — регулювала порядок судочинства.
У 1787 р. був прийнятий новий, австрійський кримінальний кодекс, який містив окремі положення, характерні для буржуазного кримінального права. У 1788 р. як доповнення до нього вводився новий статут кримінального судочинства. Наприкінці XVIII ст. криміняльний кодекс набув чинності у Галичині, а незабаром — на усій території Австрійської імперії.
Кримінальний кодекс 1787 р. (Йосифіна) сприйняв певні прогресивні положення, зокрема обмеження покарання смертю, і вперше в історії австрійського кримінального права поділив злочинні дії на карні злочини, що розглядалися судами, і так звані політичні злочини (менш серйозні правопорушення), що розглядалися адміністративними органами.
З метою апробації у 1796 р. набув чинності у Західній, а в 1797 р. у Східній Галичині кримінальний кодекс, підготовлений австрійським криміналістом Й. Зонненфельсом, а в 1803 р. з незначними змінами він був поширений на територію усієї Австрії. Кодекс складався з двох частин: перша — про злочини, друга — про тяжкі поліцейські провини. Кожна з цих частин мала два розділи. Один з них містив норми матеріального, а другий — процесуального права. Кримінальний кодекс 1803 р. передбачав застосування смертної кари за державну зраду, вбивство, підроблення грошей і підпал. Однак здебільшого імператор, користуючись правом помилування, заміняв смертні вироки позбавленням волі, що в умовах розкладу кріпосного ладу і зростання капіталістичних відносин мало забезпечити популярність абсолютній владі і зміцнити віру народних мас у доброго імператора. Так, з 1304 смертних вироків, винесених австрійськими судами до 1848 p., виконано лише 448, а решта замінили позбавленням волі на різні строки.
Д. Революція 1848—1849 pp. У ЗО—40-х роках XIX ст. з розвитком капіталістичних відносин, активізацією антикріпосницької боротьби розгорнувся суспільно-політичний рух усіх слов'янських народів Австрійської імперії. Він був спрямований проти кріпацтва, абсолютизму, на вільний національний розвиток усіх народів, у тому числі й українського.
У середині XIX ст. на західноукраїнських землях, як і в усій Австрійській імперії, назріла революційна ситуація. 13 березня 1848 р. почалося повстання у Відні, 15 березня — в Будапешті, що призвело до повалення реакційного уряду Меттерніха і створення уряду з представників дворянства і ліберальної буржуазії. Імператор Фердинанд І був вимушений проголосити деякі буржуазно-демократичні свободи і пообіцяти конституцію.
Звістка про революцію в березні 1848 р. донеслася до Галичини, Буковини і Закарпаття. Революційні події дістали підтримку всіх верств трудящих. В адміністративних центрах відбулися масові мітинги і демонстрації, почалося формування національної гвардії, визволення політичних в'язнів. Перед центральним урядом Австрії виникла загроза масового антифеодального селянського повстання. Для його придушення 17 квітня 1848 р. імператор підписав патент (указ) про ліквідацію панщини в Галичині з 15 травня, а 9 серпня чинність цього указу поширювалася на Буковину. Проте закон про ліквідацію панщини в Австрії імператор затвердив лише 7 вересня 1848 р. У Закарпатті ще 27 березня 1848 р. було проголошено закон угорського сейму від 18 березня про ліквідацію кріпацтва і феодальних повинностей. Скасування кріпосного права затягнулося на довгі роки і здійснювалося в інтересах поміщиків. Але сам факт скасування кріпосницької залежності мав позитивне значення для розвитку суспільних відносин.
25 квітня 1848 р. було оприлюднено проект першої австрійської конституції (так звана конституція Піллерсдорфа), в якій проголошувалися деякі демократичні права і свободи. Ставши чимось на зразок сучасного основного закону, проект так і не набрав сили конституції, бо вже 16 травня втілення його в життя було офіційно призупинено.
Революція, загостривши соціальні суперечності, викликала піднесення національно-визвольних рухів. На жаль, ні польський національний рух, очолюваний Центральною радою народовою, ні керівники угорської національної держави, які заявили про свою прихильність до демократії і обіцяли справедливе розв'язання національних питань, не визнали за українським народом права на самовизначення, ігнорували його національні інтереси. Цим вони відштовхнули від себе українське населення, підірвали єдність усіх революційних сил, примусили лідерів західноукраїнських суспільно-політичних організацій шукати компроміс з центральною владою Австрії.
2 травня 1848 р. у Львові була створена політична організація— Головна руська рада. Вона висунула вимоги, що стосувалися захисту наданих Конституцією (1848 р.) політичних свобод і задоволення культурно-національних інтересів українського населення. Однією з головних вимог було об'єднання усіх західноукраїнських земель в єдину самоврядну адміністративно-територіальну одиницю Австрійської імперії. За прикладом Львова в багатьох містах Східної Галичини створювалися окружні ради. Під їхнім керівництвом почали формуватися загони «Народної гвардії», «Народної самооборони», «Батальйон руських гірських стрілків».
У червні 1848 р. на слов'янському конгресі у Празі була зроблена спроба об'єднати революційний рух усіх слов'янських народів у межах Австрійської імперії. Була створена Слов'янська народна рада, яка звернулася з маніфестами до усіх слов'ян із закликом до об'єднання, але цьому наміру не судилося здійснитися.
Усупереч планам своїх політичних супротивників керівники суспільно-політичних організацій Галичини, Буковини, Закарпаття аж до весни 1849 р. намагалися об'єднати усі західноукраїнські землі. Це прагнення виявилося і в період виборів депутатів до загаль-ноавстрійського рейхстагу в червні 1848 p., і в період його роботи, що розпочалася 10 липня 1848 р. З 368 депутатів (їх загальна кількість) Галичину представляли 96 депутатів, із них 39 українців, Буковину — 8 депутатів-українців. Спроби українських депутатів, які представляли інтереси селянства, легітимним шляхом пом'якшити кабальні умови скасування кріпосного права завершилися поразкою. Це призвело до масових протестів селян. Одним з найбільших було повстання селян на Буковині під проводом депутата рейхстагу Луки Кобилиці. 10 січня 1849 р. на всій території Галичини і Буковини було введено стан облоги. 6 лютого рейхстаг позбавив Кобилицю депутатського мандату. Бойові дії на території Угорщини восени 1848 — березні 1849 p., повстання в листопаді у Львові стали останніми сторінками революції, що потерпіла поразку.
В умовах спаду революційного руху австрійський уряд пообіцяв українським суспільно-політичним організаціям надати українським землям деяку автономію, якщо ці організації додержуватимуться прогабсбурзької політики. Але вірний принципу «поділяй і владарюй», уряд не дотримувався своїх обіцянок і здійснив новий поділ західноукраїнських земель. 4 березня 1849 р. імператор Франц-Йосиф «дарував» нову, антидемократичну конституцію, яка оформила австрійську імперію як централізовану державу. Уся повнота влади зосереджувалася в руках імператора і його міністрів. Східна Галичина разом із західно-польською Галичиною входили до складу однієї провінції. Буковина проголошувалася коронною територією з окремим крайовим сеймом і адміністрацією, які віддавалися в повне розпорядження румунських поміщиків.
7 квітня 1849 р. представник Закарпаття в Головній руській раді звернувся з черговою пропозицією об'єднання Закарпаття з Галичиною. 20 квітня Рада надіслала меморандум про можливе об'єднання Галичини і Закарпаття, однак позитивної відповіді не одержала. 10 листопада 1849 р. депутація закарпатських українців на чолі з А. Добрянським (юристом, членом Головної руської ради, автором проекту утворення окремого самоврядного краю з усіх західноукраїнських земель у складі Австрійської держави, у 1848— 1849 pp. — комісар при російській армії, яка допомагала придушити повстання в Угорщині) прибула у Відень, де провела переговори з міністром внутрішніх справ А. Бахом, а також зустрілася з імператором. 19 листопада Добрянський подав на ім'я імператора «Пам'ятку русинів угорських» — проект розподілу Угорщини на національні території з утворенням українського дистрикту.
За Декретом імператора від 6 вересня 1850 р. Угорщину було поділено на 5 військових дистриктів, 4 жупи (комітати) з переважно українським населенням були об'єднанні в один Руський дис-трикт з адміністративним центром в м. Ужгороді Фактично керівником українського дистрикту став А. Добрянський. З листопада 1849 р. до березня 1850 р. на території дистрикту було поновлено право користуватися українською мовою, утворені місцеві виборні органи самоврядування, проведена шкільна реформа та ін. Однак в березні 1850 р. А. Добрянський був переведений на нове місце служби і вся влада знову повернулася до рук угорських феодалів.
Ідея державної автономії західноукраїнських земель, що одержала підтримку серед населення Західної України у період революції 1848—1849 pp. була з самого початку приречена на невдачу, її причини: неготовність суспільно-політичних сил України вирішити цю проблему, небажання правлячої верхівки Австрійської імперії надати націям право на самоврядні автономії, протистояння в середині революційних угруповань, утворених за національним принципом. Крім внутрішніх причин, була ще й зовнішня, яка в кінцевому підсумку визначила перевагу контрреволюційних сил, — це вплив царської Росії.
Ще на початку революції, імператор Микола І заявив, що Галичина може бути Австрійською або Російською і що Росія готова ввести свої війська в Галичину і приєднати її до Росії.
Перша половина XIX ст. для історії держави та права України була періодом відсутності української національної державності і входження земель України як адміністративних одиниць до складу Російської та Австрійської імперій. Важливою особливістю цього періоду було збереження української національної правової системи у вигляді визнаних як Росією, так і, до певної міри, Австрією українських збірників нормативних актів та вимушена згода їх на застосування звичаєвого права в українських землях.
У 30-х роках XIX ст. Східна Україна була повністю інтегрована в Російську імперію. Така ж доля спіткала у середині XIX ст. Західну Україну, що входила до складу Австрійської імперії.
У 30-х роках XIX ст. була проведена систематизація права в Російській імперії. Підготовлені Повне зібрання законів і Звід законів, які і в Україні стали найважливішими джерелами права.
Наприкінці першої половини XIX ст. у Європі назріла нова соціально-економічна та політична криза, почався новий етап національно-визвольного руху. Українська нація разом з народами Європи перебувала в очікуванні революційного вибуху, буржуазних реформ.
Український народ не змирився із втратою національної держави. Він не втрачав надії на її відновлення. Ці сподівання, оптимістичні настрої дослідники називають живим духом Полуботка. На формування цих прагнень впливали ідеї Французької революції, національні визвольні рухи у Західній Європі та Росії. Передова частина українського суспільства, його інтелігенція зверталися до героїчної історії свого народу, наполегливо шукали шляхи відновлення української державності. Великий вклад у цю благородну справу внесли українські підпільні революційні гуртки і товариства.
«Руська Правда» — програма Південного товариства декабристів визнавала за Україною право увійти в складі рівноправних областей до майбутньої Російської республіки. Товариство об'єднаних слов'ян, яке приєдналося до Південного товариства, бачило Україну суверенною республікою у складі федерації слов'янських держав.
Ці ідеї були продовжені Кирило-Мефодіївським братством, створеним у грудні 1845 — січні 1846 р. в Києві видатними представниками українського народу — М. Гулаком, М. Костомаровим, П.Кулішем, Т. Шевченком та ін. Програма братства передбачала національне визволення України і входження її до федерації слов'янських народів. «І Україна буде непідлеглою Речі Посполитій в Союзі Слов'янськім...».
Слід підкреслити, що програма Кирило-Мефодіївського братства поєднувала боротьбу за визволення України та відновлення її самостійності з боротьбою за соціальну рівноправність, свободу слова, вірувань, друку. При цьому братчики надавали Україні провідну — месіанську — роль в організації федерації слов'янських народів.
Книга: Історія держави і права України, том 1 - за ред. В.Я.Тація, А.Й.Рогожина, В.Д.Гончаренка
ЗМІСТ
На попередню
|
|
