Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Історія держави і права України, том 1 - за ред. В.Я.Тація, А.Й.Рогожина, В.Д.Гончаренка
§ 2. Державний лад
Розвиток капіталізму в Росії зумовив зміни у її державному ладі, що певною мірою знаменували перехід держави від самодержавного до конституційного правління. Цей процес активно відбувався під час революції 1905— 1907 рр. Революційні події початку 1905 р. примусили царя Миколу II у рескрипті, даному на ім'я міністра внутрішніх справ О. Г. Булигіна, проголосити свій намір «залучати обраних від населення людей до участі в попередньому розробленні й обговоренні законодавчих пропозицій... при обов'язковому збереженні непорушності Основних законів імперії».
6 серпня 1905 р. були прийняті закон «Установа Державної думи» і «Положення про вибори до Державної думи». Державна дума створювалася «для попереднього розроблення і обговорення законодавчих пропозицій», які потім мали надсилатися через Державну раду імператору для затвердження. Отже, остання мала лише законодорадчі повноваження. Порядок формування Державної думи, названої «булигінською» за іменем автора законопроекту про її заснування міністра внутрішніх справ Булигіна, регулювався спеціальним Положенням про її вибори. Цей правовий акт містив ряд істотних виборчих обмежень для значної кількості підданих Російської імперії. Так, з виборчого корпусу виключалися жінки, особи чоловічої статі, молодші 25 років, військовослужбовці, учні, «бродячі інородці». Високий майновий ценз виключав з числа виборців робітників і селянську бідноту. Вибори передбачалися по куріях від землевласників, міських жителів та селян і були багатоступеневими. При цьому поміщики і великі буржуа голосували за двоступеневою системою, а селяни — за чотириступеневою системою. Російська куріальна система виборів копіювала найконсервативніші західно-європейські виборчі закони.
Засновуючи таку Державну думу, царський уряд прагнув зберегти монархічні ілюзії (насамперед, серед селянства) і в такий спосіб послабити напругу революційної боротьби у країні. Однак унаслідок протидії з боку опозиційних сил вибори в булигінську думу так і не відбулися. Загальноросійський жовтневий політичний страйк примусив царат піти на істотні поступки революційному рухові й оприлюднити Маніфест від 17 жовтня 1905 р. В оцінці останнього в історичній і юридичній літературі, незважаючи на деякі розбіжності загальновизнаним є те, що він проголошував засади буржуазного конституціоналізму.
Жовтневий Маніфест уперше в історії Росії проголосив заснування парламенту. Справді царський Маніфест установлював «як непорушне правило, щоб жодний закон не міг набути сили без схвалення Державною думою, і щоб обранцям народу забезпечувалася можливість справжньої участі у нагляді за закономірністю дій поставлених від Нас властей». За Маніфестом від 17 жовтня 1917 р. Державна дума була постійно діючим органом, який мав суттєве право в галузі законодавства й управління. Маніфест визначав залучення до участі в Думі деяких класів населення, які раніше були позбавлені виборчих прав.
11 грудня 1905 р. було видано указ «Про зміни Положення про вибори до Державної думи», який розширив коло виборців. Раніше засновані землеробська, міська та селянська виборчі курії доповнювалися робітничою курією. Робітники могли брати участь у виборах за підприємствами, що налічували не менше 50 осіб. Розширювався склад виборців від міської курії. На підставі цього нормативного акта здійснювалися вибори депутатів Державної думи І і II скликань.
З червня 1907 р. було оприлюднене нове антидемократичне «Положення про вибори до Державної думи». Новий виборчий закон суттєво урізав представництво в Думі деяких окраїн Російської імперії. Зросла кількість виборців від землевласницької курії і скоротилася — від селянської. Особливо зменшувалися виборчі права робітників. В усій Росії виділялося тільки шість промислових губерній (у тому числі Харківська і Катеринославська), робітники яких мали право обирати своїх депутатів до Державної думи. Міська курія поділялася на дві курії. До першої входили так звані «цензові елементи», тобто власники нерухомості, які обирали більше половини виборців. Унаслідок цих змін один голос у першій (землевласницькій) курії прирівнювався трьом голосам багатих городян другої курії, 15 голосам селян третьої курії і 45 голосам робітників великих підприємств. За такої системи більша частина виборщиків обиралася, зрозуміло, дворянством і великою буржуазією. На частку ж робітників припадало лише 2,4% виборців. Усього ж активним виборчим правом користувалися лише 15% населення Російської імперії.
У кінцевому підсумку, склався такий порядок виборів членів Державної думи.
Повітові землевласники поділялися на тих, котрі мали повний майновий ценз, і тих, котрі його не мали. До перших належали особи, які володіли площею землі, зазначеною в особливому розкладі для даного повіту, а також власники іншої нерухомості в повіті, що оцінювалася не нижче 15 тис. крб. Ця група землевласників безпосередньо складала повітовий з'їзд землевласників. До других належали власники нерухомості меншої вартості та представники церкви, які володіли в повіті нерухомим майном. Ці виборці на попередньому своєму з'їзді обирали зі свого середовища уповноважених, які й брали участь у повітовому з'їзді землевласників, на якому всі землевласники повіту обирали зі свого середовища виборних у кількості, вказаній для кожного повіту і курії.
Міські виборці засновували в межах кожного повіту два з'їзди: до першого належали власники нерухомості в межах міських поселень більшої вартості (у містах з населенням понад 20 тис. осіб вартість нерухомості становила не менше 1 тис. крб., в інших — 300 крб.) або торговельних підприємств перших п'яти розрядів, і до другого з'їзду належали у містах власники нерухомості меншої вартості, які сплачували протягом не менше року основний промисловий податок на особисті промислові заняття. Кожний із цих з'їздів засновувався у повіті окремо і самостійно обирав визначене йому число виборних для губернських виборчих зборів.
Виборці із селян на волосному сході обирали від кожної воло-стІ по два уповноважених серед селян-домогосподарів, які особисто вели господарство на купленій або надільній землі і були приписані до сільського товариства не менше року. З'їзд цих уповноважених від усіх волостей повіту обирав зі свого середовища виборних для участі у губернських виборчих зборах.
Робітники обирали зі свого середовища уповноважених за таким розрахунком; на підприємствах із загальною кількістю робітників чоловічої статі від 50 до 1000 осіб — одного уповноваженого, а де робітників було понад 1000 осіб — по одному уповноваженому на кожну повну тисячу робітників. Уповноваженими могли бути тільки робітники, які працювали на підприємстві не менше шести місяців. Ці уповноважені від підприємств даної губернії складали губернський з'їзд для виборів зі свого середовища призначеного числа виборних.
Обрання членів Державної думи здійснювалося у губернських виборчих зборах, куди збиралися виборні від усіх курій. Спочатку вони обирали: а) одного члена Державної думи з числа виборних від селян; б) одного з числа виборних — землевласників; в) одного-двох — з числа міських виборців, а в деяких зазначених у законі губерніях— одного члена Державної думи від робітників і козаків. Після цього виборні обирали решту членів Державної думи, потрібних для даної губернії, з усіх взагалі виборних. Вибори членів Державної думи були двохступеневими для великих землевласників і міських виборців, триступеневими — для дрібних землевласників і робітників, і чотириступеневими — для селян.
Обраними могли бути тільки особи, які володіли російською мовою. Члени Державної думи, які обіймали платні посади на державній службі, мусили піти у відставку. Виняток допускався для міністрів, які могли зберегти свої посади.
З розглянутого вище порядку виборів членів Державної думи був зроблений виняток для семи найбільших міст, які виділялися з губерній, а їх населення окремо обирало членів Державної думи: Петроград (б членів Думи), Москва (4), Рига, Київ, Одеса, Варшава (по 2) і Лодзь (1). Вибори у цих містах здійснювалися прямим голосуванням виборців, які розподілялися на два розряди, кожний з яких обирав половину членів Державної думи, які обиралися від міста.
Члени Державної думи обиралися на 5 років, кожний з них повинен був принести особливу присягу. Відмова від неї давала підставу вважати, що особа звільняється від обов'язків члена Державної думи.
Члени Державної думи вважалися представниками всієї країни, а не тільки своїх виборців, тому вони не звітували перед останніми. Члени Державної думи користувалися свободою думки і міркувань у справах, які перебували у віданні Думи. Затримати їх за борги і обмежити їхню волю могли лише за постановою судової влади, а під час сесії Державної думи — тільки з її дозволу. Члени Державної думи працювали на платних засадах, одержуючи від казни 4200 крб. на рік, а також компенсацію за оплату проїзду до Санкт-Петербургу і назад.
Компетенція, а також загальні питання організації і діяльності Державної думи визначалися передусім таким правовим актом, як «Установа Державної думи», а також низкою статей Основних державних законів Російської імперії в редакції 23 квітня 1906 р.
Державна дума була органом насамперед законодавчим. Вона мала право обговорювати внесений на її розгляд законопроект, могла його прийняти або відхилити, внести до його тексту поправки і зміни. Одночасно Державна дума наділялася правом законодавчої ініціативи, тобто правом висувати пропозиції про зміни чинного або видання нового закону. Це право Думи поширювалося на всі закони за винятком Основних державних законів Російської імперії, перегляд яких міг здійснюватися тільки за ініціативою імператора. Ці ж Основні закони містили норми про вилучення із законодавчої компетенції Державної думи (статті 21, 96—97, 125). Наприклад, устрій установ, що перебували у віданні Міністерства імператорського двору, а так само порядок управління ними визначалися безпосередньо царем, а постанови з військово-судової і військово-морської судової частин видавалися у порядку, встановленому у зводах військових і військово-морських постанов. Однак ці та деякі інші вилучення із законодавчої компетенції Державної думи не могли змінити загального положення, що жоден закон у державі не міг бути прийнятий без ухвалення Державної думи.
З уведенням до державного механізму Російської імперії Державної думи цар сам вже не міг приймати закони. Він мав право затверджувати (або не затверджувати) те, що розглядалося Державною думою. Щоправда, ст. 87 Основних державних законів у редакції від 23 квітня 1906 р. передбачала один виняток. Цар міг самостійно приймати надзвичайні закони у невідкладних випадках під час перерви у засіданнях Державної думи. Однак і такий надзвичайний закон обов'язково вносився на розгляд Думи не пізніше ніж через місяць після початку її засідань. Якщо ж закон не вносився протягом зазначеного часу в Думу, він втрачав силу.
Законодавство передбачало наявність у Державної думи повноважень і в сфері фінансів. їй належало право розгляду і затвердження державного розкладу витрат і доходів. Однак законодавство передбачало і деякі обмеження повноважень Державної думи у сфері фінансів. Так, вона не могла розглядати бюджетні питання, пов'язані з діяльністю військового міністерства і міністерства імператорського двору. Не втручалася Дума і в питання про витрати на утримання імператорської родини.
Наділялася Державна дума й контрольними повноваженнями за законністю дій міністрів, використовуючи право запитів до них.
У галузі верховного управління до відання Державної думи належали такі справи: а) про відчуження частини державного майна; б) про будівництво скарбницею залізниць за її рахунок; в) про заснування компаній на акціях; г) про кількість новобранців, необхідну для покриття поповнення армії і флоту; д) державні позики для державних витрат; є) справи, що вносилися на розгляд Державної думи за особливими Височайшими веліннями.
До відання Державної думи належали й питання, що стосувалися її внутрішньої організації. Так, Дума виробляла «наказ», тобто правила внутрішнього розпорядку та організації діяльності самої Думи. Право Державної думи приймати свій наказ закріплювалося ст. 62 «Установи Державної думи».
У травні 1906 р. І Державна дума прийняла перші три глави наказу «Відкриття зборів Думи і перевірка обрання членів оної», «Обрання посадових осіб Думою», «Відділи і комісії Думи», а також правила про припинення дебатів. II Державна дума прийняла глави наказу 1906 р. до тимчасового керівництва і доручила своїй комісії з Наказу — переглянути ці глави й опрацювати наступні, що й було зроблено. II Дума прийняла четверту главу «Порядок провадження справ у Державній думі» та чотири відділи п'ятої глави «Порядок засідань Державної думи». III Державна дума прийняла до тимчасового керівництва Наказ 1906—1907 pp. і доручила своїй комісії з Наказу опрацювати його новий варіант. У 1908 р. Дума прийняла деякі положення нового Наказу, а в червні 1909 р. схвалила його повністю і прийняла до керівництва з жовтня 1909 рА
Державна дума обирала зі свого середовища Голову Державної думи та двох його товаришів (які виконували в разі необхідності обов'язки Голови) строком на 1 рік (після чого вони могли обиратися знову), а також на 5 років секретаря Думи та його товаришів для завідування канцелярією Думи, Обрані особи становили президію з питань, що стосувалися діяльності Думи. Державна дума могла створювати зі свого середовища комісії і відділи для попереднього розроблення питань, законопроектів та інших справ. Постанови Державної думи з усіх названих питань були остаточними.
Державна дума працювала сесійно. Засідання відкривав, закривав і робив перерви Голова Думи. Він же керував засіданнями, голосуванням і дебатами, пильнував за додержанням порядку під час засідання, міг зупинити порушника, позбавити його слова тощо. Для кворуму Думи вимагалася присутність у ній не менше третини усього її складу. Якщо засідання не могло відбутися внаслідок неповного складу, то за вимогою міністра, який вніс питання на розгляд, призначалося його слухання вдруге на засіданні не пізніше як через два тижні у засіданні, яке вважалося дійсним незалежно від кількості присутніх у залі засідань Державної думи.
Засідання Думи були публічними. Закритими для публіки вони оголошувалися або самою Думою, або за розпорядженням Голови Думи внаслідок заяви міністра, який вніс питання на розгляд про те, що воно не підлягає розголошенню у державних інтересах. Усі справи в Думі, у тому числі й пов'язані з прийняттям закону, вирішувалися простою більшістю голосів (за винятком відміни виборів того чи іншого члена Думи і визнання пояснень міністра незадовільними, коли вимагалося 2/3 голосів усього складу Думи). Якщо ж голоси членів Думи розподілялися порівну, то голосування відбувалося вдруге, якщо і після цього не утворювалося більшості, то голос Голови Думи давав перевагу.
Прийнятий Державною думою законопроект аж ніяк не ставав законом. Законопроект з Державної думи надходив до Державної ради, яка могла за наявності бажання його відхилити.
Річ у тім, що водночас із заснуванням Державної думи цар здійснив реорганізацію Державної ради, зробивши її учасником законодавчого процесу. Ця реформа була закріплена низкою законодавчих актів: у маніфесті «Про зміни Установи Державної ради і перегляд Установи Державної ради», указі «Про переустрій установи Державної ради» й у новій редакції «Установи Державної ради», виданих 20 лютого 1906 р., в Основних державних законах Російської імперії в редакції 23 квітня 1906 р. Названі акти перетворили Державну раду по суті у другу, верхню палату російського парламенту.
Державна рада мала рівні з Державною думою права. Водночас вона виконувала консервативну роль, яка забезпечувалася насамперед її складом. Річ у тім, що Державна рада утворювалася з членів, які призначалися імператором, і членів, які обиралися на корпоративній основі. При цьому загальна кількість призначених членів Державної ради не могла перевищувати загальну кількість членів Ради по виборах. Голова і віце-голова Державної ради щорічно призначалися імператором з членів Ради за призначенням. Такими, що призначалися членами Державної ради, могли бути вищі посадові особи. Повний склад виборних членів Державної ради становив 102 особи. Вони обиралися за указом імператора різними установами і групами населення на строк 9 років. Кожні три роки третина кожного розряду членів Ради вибувала у черговому порядку із заміною вибулих членів новообраними від тих самих установ. Вибори відбувалися так.
Від православного духовенства Синод обирав шість членів Державної ради: три — від чернецького духовенства і три — від білого духовенства. Від кожних губернських земських зборів, у тих губерніях, де вводилися земські установи, — по одному члену (усього 34 члени Державної ради). Від землевласників тих губерній, де не вводилися земські установи — по одному члену Державної ради, які обиралися з'їздом землевласників (усього 26 членів Державної ради). Від дворянських товариств — 18 членів Державної ради. Від Академії наук та університетів — б членів Державної ради. Від ради торгівлі і мануфактур, московського її відділення, місцевих комітетів торговлі і мануфактур, біржових комітетів і купецьких управ — 12 членів Державної ради.
Членами Державної ради не могли бути обрані такі особи: 1) молодші 40 років; 2) які не закінчили курси хоча б у середніх навчальних закладах або не склали відповідного іспиту; 3) іноземні піддані; 4) котрі перебували під судом або слідством за тяжкі злочини чи злочини, що ганьблять особу, а також за ухилення від військової повинності); позбавлені духовного стану за рішенням суду або ж виключені із середовища товариства і дворянського стану за вироками станів; 5) губернатори, віце-губернатори та особи, які обіймали поліцейські посади.
Вибори членів Державної ради були двоступеневими і здійснювалися закритим голосуванням. Обраними вважалися ті, хто набрав понад половину голосів виборців. За рівності голосів питання про обрання вирішувалося жеребкуванням. Члени Державної ради приступали до виконання своїх обов'язків після принесення особливої присяги. Вони не повинні були звітувати перед своїми виборцями і користувалися повною свободою суджень і думок у справах, що перебували у віданні Державної ради. Позбавити їх свободи або обмежити їхню волю можна було тільки за розпорядженням судової влади, а під час засідань Державної ради — тільки за попередньої згоди останньої. Зі складу Державної ради виборні члени вибували у разі втрати російського підданства і цензу, який давав право на участь у виборах.
Засідання Державної ради вважалися такими, що відбулися, якщо з'явилася 1/3 її членів без урахування членів за призначенням чи членів за виборами. Рішення приймалися простою більшістю голосів. Під час розподілу голосів порівну здійснювалося нове голосування. Якщо ж і на цей раз не було більшості голосів, то голос Голови Державної ради давав перевагу.
Засідання Державної ради були відкритими. Але з міркувань державних інтересів вони могли відбуватися й за закритими дверима. Детально організація і діяльність Державної ради визначалися наказом, який приймався Радою й оприлюднювався для загального відома Сенатом. Такий «Наказ Державної ради» був опублікований 12 травня 1907 р..
Будучи консервативним органом, Державна рада була покликана, за замислом її реорганізаторів, стримувати ліберальні поривання Державної думи. Рада мала «відігравати роль деякого буфера між Державною думою і самодержавною владою».
Законопроекти, що надійшли до Державної думи і схвалені як нею, так і Державною радою, так само як і законопроекти, запропоновані Державною радою і схвалені як нею, так і Державною думою, надавалися імператору для затвердження. Без цього затвердження жоден закон не міг «мати свого впровадження»
Власноручне затвердження законопроекта царем виражалося словами: «Бути так». Отже, законопроект, схвалений Державною думою і Державною радою, ставав законом лише після його затвердження монархом, а відтак влада давати країні закони належала у кінцевому підсумку йому. У використанні імператором права абсолютного вето щодо актів, прийнятих Державною радою і Державною думою (поряд з деякими іншими чинниками), окремі вчені не без підстав вбачають установлення в Росії на початку XX ст. перехідної форми правління від абсолютної до дуалістичної монархії. Наголосимо, що сам спосіб вироблення законів був визначений лише після появи у державному механізмі Російської імперії Державної думи і реорганізації Державної ради: законопроект повинен був пройти через названі дві законодавчі установи.
Такими були порядок формування, правове становище, організація роботи Державної ради і Державної думи, з функціонуванням якої передусім і пов'язувалися зміни у державному ладі Російської імперії на початку XX ст.
І Державна дума розпочала роботу 27 квітня 1906 р. До її складу було обрано 478 депутатів. У Думі переважали фракція кадетів (179 депутатів) і трудовики (97 депутатів), що зумовлювало її ліволіберальний характер. До складу І Державної думи входили 38 адвокатів, які у дореволюційній Росії мали високу наукову кваліфікацію, чимало професорів, доцентів і приват-доцентів.
Від українських губерній до складу І Державної думи увійшли 102 депутати. Частина депутатів-українців (45 осіб) створила в Думі українську фракцію — Українську думську громаду. її політичною платформою була автономія України. Ідейним керівником Української думської громади був професор української історії Львівського університету Михайло Грушевський. Друкованим органом української фракції був «Український вісник».
Центральним у роботі І Державної думи було аграрне питання. Висувалися різні програми щодо нього. Передбачалося зокрема примусове відчуження «за справедливу винагороду» тільки тієї частини землі поміщиків, яка віддавалася ними селянам в оренду на кабальних умовах. Трудовики підготували «законопроект 104-х», що передбачав націоналізацію землі і введення урівнювальних засад у землекористуванні, а це можна було здійснити тільки за умови ліквідації поміщицького землевласництва — опори самодержавної країни. Тому височайшим указом від 8 липня 1906 р. І Державна дума була розпущена.
У Маніфесті «Про розпуск Державної думи і про час скликання такої в іншому складі» від 9 липня 1906 р. Микола І заявляв, що він бажає від «нового складу Державної думи здійснення очікувань наших і внесення в законодавство країни відповідності до потреб оновленої Росії».
Однак сподіванням царя не судилося звершитися. Вибори до II Державної думи відбулися у січні-лютому 1907 р. Незважаючи на спад революції, поліцейську сваволю, чинність закону від 19 серпня 1906 р. про військово-польові суди II Державна дума за своїм складом виявилася лівішою І Думи. З 518 депутатських місць у II Державній думі ліві партії і групи (трудовики, соціал-демократи, есери, народні соціалісти) отримали 222 місця, що становило 43% від загальної кількості депутатських місць. Фракція кадетів у II Думі налічувала 98 осіб. Від українських губерній у II Державну думу були обрані 102 депутати. У Думі українські депутати знов об'єдналися у громаду, що налічувала 47 членів» Громада видавала часопис «Рідна справа — вісті з Думи». В ньому друкувалися промови членів, заяви громади, в яких ставилася вимога автономії України, запровадження місцевого самоврядування, введення української мови у школах, учительських семінарах, судах, церкві, створення кафедр української мови, літератури й історії в університетах. На думку членів української фракції, зокрема селянських депутатів, усі ці завдання мали вирішуватися законодавчим шляхом, через послідовне реформування державного устрою, економічних та соціальних відносин.
II Державна дума працювала з 20 лютого по 2 червня 1907 р. За 103 дні свого існування вона збиралася на дві сесії і провела 53 засідання. У центрі уваги II Державної думи, як і раніше, було аграрне питання. Кадети виступали за відчуження частини поміщицької землі і передачу її селянам за викуп. Праві октябристи перебували, по суті, на позиції уряду і відстоювали столипінський указ від 9 листопада 1906 р. Трудовики та інші селянські угруповання, що примикали до них, загалом відстоювали ту ж саму програму, яку вони висунули в І Державній думі, в «проекті 104-х». Таким чином, у Думі створювалася реальна загроза столипінській аграрній реформі, чого ніяк не міг допустити царський уряд, і він організував розгін II Державної думи. Привід для цього було знайдено. 1 червня 1907 р. П. А. Столипін виступив у Думі з вимогою виключити з Думи депутатів від соціал-демократичної фракції, звинувативши їх у підготовці воєнної змови проти уряду. Дума вимагала доказів і передала питання для вивчення в комісію. Не чекаючи результатів розвідування, цар Микола II видав 3 червня 1907 р. указ про розпуск II Державної думи і про призначення виборів нового складу Думи на підставі зміненого ним одноособово виборчого закону. Прийняте царем рішення про зміну закону про вибори до Державної думи без санкції Думи і Державної ради (як це передбачалося ст. 87 Основних державних законів Російської імперії в редакції 23 квітня 1906 р.) означало «справжній державний переворот, контрреволюційний переворот, що знаменував собою закінчення першої народної революції».
У країні склалася третьочервнева монархія, заснована на союзі поміщиків і буржуазії, на політиці лавірування між ними. За своєю суттю ця монархія була антинародною, й уся її діяльність була спрямована проти інтересів народних мас. Одним з елементів політики царського уряду в період третьочервневої монархії було насаждання ідеології великодержавного шовінізму й посилення національного гноблення. В Україні царат переслідував українську мову і культуру — забороняв користуватися українською мовою у навчальних закладах і адміністративних установах, припиняв видання українських газет і журналів, художньої літератури. У школах не можна було співати українських пісень, читати вірші й виконувати українські мелодії».
У таких складних внутрішньополітичних умовах восени 1907 p. були проведені вибори у III Державну думу. Завдяки новому виборчому закону від 3 червня 1907 р. у цій Думі з 442 депутатських місць 383 отримали поміщики й буржуазія. У ній склалася правоок-тябристська та октябристсько-кадетська більшість. Від українських губерній до III Державної думи було обрано 111 депутатів, у тому числі 64 поміщики, 13 священиків і тільки 20 селян. Щодо партійної належності депутати від України розподілилися так: 55 правих, і російських націоналістів, 41 октябристів, 5 кадетів, 2 соціал-демократи.
Склад III Державної думи влаштовував царський уряд, що зумовило її функціонування впродовж повного строку (1 листопада 1907 р. — 9 червня 1912 p.). Вона була слухняним знаряддям самодержавства. За період роботи III Державної думи нею було розглянуто: 2571 законопроект, внесений урядом, 205 законодавчих пропозицій, внесених членами Державної думи, 157 запитів.
До IV Державної думи (15 листопада 1912 — б жовтня 1917 pp.) було обрано 445 депутатів. Основними фракціями у ній були праві, октябристи, прогресисти, кадети. Від українських губерній до IV Державної думи увійшли 97 депутатів, з яких крайніх монархістів було 59, октябристів — 21, кадетів, прогресистів — 14, трудовиків — 1, соціал-демократів (більшовиків) — 2. У IV Державній думі неодноразово виникали гострі дебати з національної проблеми, зокрема, 3 українського питання. Відволікаючи депутатів від розв'язання основних соціально-економічних і політичних питань, царський уряд завалив IV Державну думу безліччю другорядних законопроектів. Так, тільки за період 1912—1914 pp. на її розгляд було пере
дано понад 2000 таких законопроектів.
Отже, незважаючи на негативне ставлення украй правих реакційних урядових кіл до Державної думи як законодавчого органу, царат не спромігся на повну її ліквідацію. За її допомогою царат «створював видимість участі народу у державному житті країни».
І все ж Державна дума «за усіх її слабкостей та недоліків, що перешкоджали їй стати справжнім парламентом у західноєвропейському розумінні, все ж відіграла в історії Росії позитивну роль».
На початку XX ст. збереглися усі основні ланки місцевої адміністрації, суду, поліції, жандармерії.
Як і в попередній період, управління Україною здійснювалося по губерніях. Так, в губерніях Чернігівській, Полтавській, Харківській, Катеринославській, Херсонській, Таврійській управління очолювали губернатори. На чолі управління Київської, Волинської і Подільської губерній» об'єднаних у генерал-губернаторство, стояв генерал-губернатор, а самі губернії очолювалися губернаторами.
На початку XX ст. у міру розвитку революційного руху зростала роль карального апарату царата. Так, у 1902 р. Департамент поліції організував розшукові відділення, які у 1903 р. були перейменовані в охоронні. Охоронні відділення були, по суті, таємною поліцією, покликаною здійснювати політичний розшук.
Боротьба з революцією примусила царський уряд піти на деяку децентралізацію органів політичного розшуку, надання їм певної самостійності і більшої оперативності. У 1906 р. були організовані районні охоронні відділення, територія діяльності кожного з яких охоплювала декілька губерній. Так, українські губернії були підвідомчі трьом районним охоронним відділенням, а саме; Південно-Західному: (Київська, Чернігівська, Полтавська, Подільська, Волинська губернії), Південному: (Херсонська (з містом Одесою), Таврійська, Бессарабська губернії і все узбережжя Чорного моря), Пів-денно-Східному: (Харківська, Катеринославська, Курська, Воронезька, Чорноморська губернії, а також і область війська Донського). Керівництво названих районних охоронних відділень перебувало відповідно в містах Києві, Одесі, Харкові. 14 грудня 1906 р. було
прийнято Положення про районні охоронні відділення. Ці нові структури повинні були об*€днати розшукові органи цілих районів, з тим щоб обробити одержану ними інформацію і скласти найоб'ек-тивнішу картину про протиурядові організації, що діяли на території району.
У підпорядкуванні районних охоронних відділень перебували охоронні відділення, Положення про які було затверджено 9 лютого
1907 р. міністром внутрішніх справ П. А. Столипіним. В ст. І Положення зазначалося: «У тих місцевостях, де є необхідним створення окремих розшукових органів, негласні розслідування у справах про державні злочини покладаються на особливо призначених з цією метою офіцерів корпусу жандармів або чиновників при Департаменті поліції зі створенням при них у разі потреби канцелярії, названої охоронним відділенням». Одним з найголовніших завдань охоронних відділень була боротьба з «революційними співтовариствами».
До складу кожного охоронного відділення входили загальна канцелярія, відділ зовнішнього спостереження й агентурний відділ (відділ внутрішнього спостереження).
Охоронні відділення у своїй діяльності широко використовували провокацію. Вона була звичайним методом роботи цих відділень.
У боротьбі з революційним рухом у країні царський уряд покладав на охоронні відділення великі надії. Тому не випадково в галузі політичного розшуку охоронним відділенням надавався повний простір діяльності і забезпечувалися значні права.
У 1914 р. районні охоронні відділення скасовувалися як зайва проміжна ланка у громіздкому апараті політичного розшуку царської Росії.
Для посилення боротьби з кримінальною злочинністю 6 липня
1908 р. був виданий закон «Про організацію розшукової частини», згідно з яким у складі поліцейських управлінь губерній і великих міст створювалися «розшукові відділення чотирьох розрядів для провадження розшуку у справах загальнокримінального характеру...». У розвиток цього закону 9 серпня 1910 р. Міністерство внутрішніх справ видало Інструкцію чинам розшукових відділень. Незважаючи на широку регламентацію дій працівників зазначених відділень, Інструкція не вирізнялася достатньою чіткістю своїх норм.
У зв'язку із загостренням соціальної напруженості на селі і селянськими виступами у 1903 р. була здійснена часткова реорганізація сільської поліції. Так, замість виборних від селян соцьких, засновувалися штатні посади сільських стражників, які були державними службовцями, нижчими чинами поліції.
19 серпня 1906 р. цар підписав указ про заснування військово-польових судів. 20 серпня того самого року він затвердив «Правила про військово-польовий суд». Положення складалося лише з шести коротких статей, і вже це саме по собі свідчило, що військово-польовий суд був «не стільки судом, скільки бойовим засобом дії».
Військово-польові суди створювалися у місцевостях, де проголошено військовий стан або стан надзвичайної охорони. Ці суди не були постійними органами, а створювалися для розгляду конкретних справ, причому по можливості протягом доби з моменту вчинення злочинного діяння. Суди могли створюватися за ініціативою начальника гарнізону, військового загону, командира порту, за розпорядженням і вказівкою генерал-губернатора, головнокомандувача, командувача військ округу та уповноваженими ними особами.
До складу військово-польового суду входили голова і чотири офіцери гарнізону або військових кораблів флоту. Всі п'ять осіб, які входили до військово-польового суду, мали належати до стройових офіцерів, навіть якщо у місцевості, де засновувався військово-польовий суд, були й чини військово-судового відомства. Таким чином, ні від голови, ні від членів військово-польового суду юридичних знань і практичної підготовки до судової діяльності не вимагалося. Отже, подібний склад військово-польового суду не давав жодних, хоча б найменших гарантій ні незалежності, ні вміння з'ясувати суть справи, що розглядалася судом.
Засідання військово-польового суду відбувалося за закритими дверима, а прізвища головуючого і членів суду зберігалися в таємниці. Для військово-польових судів практично не існувало жодних процесуальних правил. Справи розглядалися у спрощеному порядку. Судовий розгляд не повинен був тривати понад дві доби. Весь судовий розгляд зводився до оголошення в суді складеного військовими або поліцейськими чинами протоколу (донесення) і допиту обвинуваченого. При цьому невизнання обвинуваченим своєї вини, докази і обставини, що він наводив у своє виправдання, прохання про виїслик свідків і очевидців тощо судом до уваги не бралися, а їх зміст не перевірявся. Вироки військово-польового суду, що постановлялися «за законами воєнного часу», передбачали, як правило, тільки одну міру покарання, а саме: смертну кару. Оскарженню вироки не підлягали. Вони виконувалися «невідкладно», принаймні не пізніше доби «з моменту проголошення». Подібним чином діяли і військово-морські суди на підставі «Правил про військово-польовий морський суд», затверджених імператором Миколою II 20 серпня 1906 р..
Діяльність військово-польових судів викликала осуд усіх верств населення країни. Негативно оцінювали цю діяльність і багато депутатів II Державної думи. Так, один з членів Думи, виступаючи на засіданні 12 березня 1907 р. і характеризуючи військово-польові суди, наголосив, що вони «є апаратом, удосконаленим для смертної кари. Вони є простим щаблем до шибениці».
Правила про військово-польовий суд втратили силу з 19 квітня 1907 р. згідно зі ст. 87 Основних державних законів Російської імперії в редакції 23 квітня 1906 р. і внаслідок того, що царський уряд зрозумів безперспективність їх проведення у нормальному законодавчому порядку через Державну думу.
Революційні події 1905—1907 рр, помітно вплинули й на діяльність судової системи, що функціонувала на підставі «Установи судових установлень» 1864 p., яка була орієнтована на посилення репресій проти активних учасників революцій. Так, Міністерство юстиції, яке очолювало всю судову систему, в період 1905—1907 pp. видало цілу низку секретних циркулярів та інструкцій, що орієнтували суди на посилення подібних репресій.
Значна роль у переслідуванні учасників революцій належала прокуратурі Так, циркуляри Міністерства юстиції, прийняті наприкінці 1905—1906 pp., містили категоричні вимоги до прокурорів судових палат виявляти надзвичайну активність у переслідуванні осіб, обвинувачених у державних злочинах, аграрних безпорядках, а так само і в загальнокримінальних злочинах, учинених з політичних мотивів. Наприклад, у циркулярі Міністра юстиції І. Г. Щигловитова прокурорам судових палат від 14 липня 1906 р. відзначалося, зокрема, що з метою прискорення розгляду справ прокурорам судових палат доручалося вживати «найенергійніші заходи». Зокрема при провадженні попереднього слідства не слід було торкатися «обставин, що мають другорядне значення», обмежуючись «лише ретельним з'ясуванням найсуттєвіших даних, точне встановлення яких необхідне для визначення складу злочину, виявлення і викриття винних, а також визначення доказової сили зібраних проти них доказів». І далі у цитованому циркулярі вказувалося, що «всі зусилля повинні бути спрямовані на усунення будь-якої затримки в провадженні розслідувань у зазначених вище справах, швидкий розгляд яких с однією з найважливіших гарантій справедливого і такого, що відповідає інтересам державного порядку і громадської безпеки відправлення правосуддя». Зрозуміло, що подібні циркуляри аж ніяк не слугували справі забезпечення гарантій підсудним, а навпаки, підштовхували суддійських чинів до порушень законності при провадженні розслідування кримінальних справ і здійснення суду над активними учасниками революції 1905—1907 рр.
В умовах нового піднесення революційного і демократичного руху у 1910—1911 pp. царський уряд пішов на внесення змін у судову систему Російської імперії. Законом від 15 червня 1912 р. «Про перетворення місцевого суду» поновлювався інститут мирових суддів. При цьому зміст багатьох статей «Установ судових установлень», присвячених мировій юстиції, законом від 15 червня 1912 p. було змінено. Так, наприклад, у ст. 64 «Установ судових установлень» в редакції 1864 р. зазначалося, що «...Вищий нагляд за всіма взагалі мировими суддями, також, як і за їхніми з'їздами, зосереджується в Касаційних Департаментах Сенату і в особі Міністра юстиції». Ця ж сама ст. 64 «Установ судових установлень» в редакції закону від 15 червня 1912 р. мала інший зміст: «.„Вищий нагляд за всіма взагалі мировими суддями, також, як і за їхніми з'їздами, належить судовим палатам в межах їхніх округів, Касаційним Департаментам Правлячого Сенату, Міністру юстиції».
Отже, ст. 64 нової редакції містила одну з головних новел, введених в «Установи судових установлень», яка полягала у підпорядкуванні всієї мирової юстиції вищому нагляду не тільки касаційним департаментам Сенату і Міністра юстиції, як це було спочатку за судовими статутами 1864 р., а й судовим палатам у межах їхніх округів. Порядок введення в дію закону від 15 червня 1912 р. визначався у затвердженому 26 червня 1913 р. «Положенні про введення в дію закону від 15 червня 1912 р. про перетворення місцевого суду»,
У повному обсязі закон від 15 червня, однак, після його прийняття не був уведений. Спочатку його дія поширювалася на такі десять губерній, як Київська, Волинська, Подільська, Харківська, Катеринославська, Херсонська, Таврійська, Полтавська, Чернігівська і Курська. Відкриття нового мирового суду у цих губерніях приурочувалося на 1 січня 1914 р. Всього в названих губерніях було засновано 970 посад дільничних мирових суддів і 120 мирових з'їздів.
У зв'язку з поновленням інституту мирових суддів судові функції земських начальників скасовувалися. Стали також ліквідовуватися й посади міських суддів.
У період, що розглядається, були внесені окремі часткові зміни в компетенцію земських органів самоврядування. Так, згідно із законом від 20 лютого 1906 р. кожні губернські земські збори дістали право обирати по одному члену Державної ради строком на З роки. Законом від 5 жовтня 1906 р. «Про скасування деяких обмежень у правах сільських обивателів та осіб інших колишніх податних станів» скасовувався порядок призначення губернатором гласних від селян у земства з поновленням повітового виборчого з'їзду від сільських товариств. У 1912 р. повітові земські збори і міські думи здобули право обрання мирових суддів у тих губерніях Російської імперії, де мирова юстиція поновлювалась. Однак у цілому питання про реформу земського і міського самоврядування, висунуте в умовах громадського піднесення на початку XX ст., так і не вийшло зі стадії складання проектів та їх обговорення.
Аналіз змін у державному ладі Російської імперії на початку XX ст. дає змогу зробити висновок, що правляча еліта на чолі з царем Миколою II здійснила деякі заходи з лібералізації режиму під безпосереднім тиском революційних подій, чередуючи реформи з контрреформами.
Книга: Історія держави і права України, том 1 - за ред. В.Я.Тація, А.Й.Рогожина, В.Д.Гончаренка
ЗМІСТ
На попередню
|
|
