Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.



Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Філософія (курс лекцій) – Буслинський

Тема 2. Історичний розвиток світової філософії

2.1. Антична філософія.

2.2. Філософія Середньовіччя (XIII – XV ст.).

2.3. Філософія епохи Відродження (XV – XVI ст.).

2.4. Філософія Нового часу (XVII – XVIII ст.).

2.5. Німецька класична філософія (XVIII – XIX ст.).

2.6. Марксистська філософія.

2.7. Основні напрямки сучасної світової філософії.

2.8. Основні риси української філософії.

2.1. Антична філософія.

Науки, котрі у нас є, майже всі мають джерелом греків

Френсіс Бекон.

Ми повинні “... знову і знову повертатися у філософії, як в усіх багатьох інших галузях, до досягнень того маленького народу, універсальна обдарованість і діяльність якого забезпечила йому в історії розвитку людства місце, на яке не може претендувати жодний інший народ... В багатоманітних формах грецької філософії вже є в зародку, в процесі виникнення, майже всі пізніші типи світоглядів”

Фрідріх Енгельс.

Кожному явищу матеріального і духовного світу об’єктивно притаманні внутрішні суперечності, котрі є коренем їхньої життєвості, джерелом будь-якого руху і розвитку. Не є виключенням в цьому плані і філософія, котра, відображаючи ці суперечності, сама розвивається суперечливо – через боротьбу ідей, концепцій, шкіл, напрямків. Свідченням цього є історичний розвиток світової філософії – від її початку, понад 2500 років тому, і до нашого сьогодення.

Однак перш ніж перейти до конкретного розгляду історичного розвитку світової філософської думки, необхідно відповісти на запитання: за якими ознаками, критеріями поділяється світова філософія? Що кладеться в основу такого поділу?

Є різні підходи до цієї проблеми. Перший – формаційний. Згідно з цим підходом, світова філософія поділяється в залежності від суспільно-економічних формацій, тобто типу суспільства, що базується на певному способі виробництва. Історії відомі кілька суспільно-економічних формацій: рабовласницька, феодальна, капіталістична тощо. Тому і філософія поділяється за таким критерієм: філософія рабовласницького суспільства, феодального, буржуазного і т.д.

Другий підхід поділу філософії – цивілізаційний, тобто філософія поділяється з точки зору того, який вплив на суспільне життя, його духовну сферу, мала та чи інша філософська система, філософія на розвиток світової цивілізації. Цивілізація (від лат. – громадянський, державний) – сукупність матеріальних і духовних досягнень матеріальних і духовних досягнень суспільства, ступінь розвитку його матеріальної і духовної культури. Звідси і критерій поділу філософії: антична філософія, філософія епохи Відродження, філософія Нового часу, західноєвропейська філософія, марксистська філософія і т.п.

При цьому враховується вплив окремих видатних філософів, вчених, їхніх праць на суспільний процес, їхніх праць на суспільний прогрес, розвиток науки і культури. Під цим кутом зору вивчають праці Гегеля, Бекона, Ньютона, Ейнштейна та інших, оцінюючи їхній вплив на суспільний процес. Візьмемо для прикладу твір відомого французького філософа Ж.-Ж. Руссо (1712 – 1778) “Про суспільний договір, або Принципи політичного права” (1762), в якій він захищає демократичні права народу, протиставляє свавіллю владних структур ідею народного суверенітету, яким народ володіє невід’ємно. Руссо одним із перших обґрунтував думку про неправомірність влади, котра діє проти життєвих інтересів людей, захищає право народу на насильницьке повалення будь-якого антинародного режиму. “Людина народжується вільною, а між тим скрізь вона в кайданах” – це Руссо. Руссо – захисник свободи людини, її соціальної рівності. Своїми ідеями філософ на кілька десятиліть випередив свій час, – передбачив ті демократичні перетворення у суспільстві, які відбулися в Європі в кінці XVIII – початку ХІХ століття і продовжують здійснюватися в наші дні.

Визначальний вплив на подальший розвиток науки, духовної сфери людства, його культури, мала також видатна праця Ісаака Ньютона (1643 – 1727) “Математичні начала натуральної філософії” (1687), в якій він відкрив і обґрунтував основні закони класичної фізики, закон всесвітнього тяжіння. Ця праця була одним з найвеличніших досягнень в історії людської думки, вона стала біблією науки. Відомий англійський фізик Джон Бернал (1901 – 1971) про цю працю Ньютона висловився так: “За переконливістю аргументації, підкріпленій фізичними доведеннями, книга ця не має собі рівних в усій історії науки... Ньютон дав математичний ключ, котрий був придатний для розв’язання фізичних проблем ще протягом 200 років (Див. Дж. Бернал. Наука в истории общества. М., 1956, стор. 266, 268).

Тому і невипадково, що філософію в багатьох зарубіжних навчальних закладах, наприклад в США, вивчають з точки зору того впливу, який здійснив той чи інший філософ на суспільний, духовний прогрес людства, його культурні надбання.

В даному курсі лекцій тема “Історичний розвиток світової філософії” буде розглянута з точки зору впливу останньої на суспільне життя, розвиток його духовних цінностей.

Антична філософія. Виникнення різноманітних філософських шкіл, напрямків в стародавній Греції припадає на VI століття до нашої ери і було зв’язане з формуванням рабовласницьких суспільних відносин, розвитком торговельних, політичних, культурних зв’язків грецьких міст-держав між собою і країнами Сходу, особливо Єгипту та Вавилону. Центрами бурхливого розвитку ремесел, торгівлі, культури античності стали такі міста-держави, як Мілет і Ефес (Мала Азія). В енциклопедичному словнику про ці місця мовиться таке:

Мілет - це стародавнє місто в Іонії (Мала Азія), торговий, ремісничий і культурний центр античності котрий відігравав провідну роль в грецькій колонізації (ним засновано біля 80 колоній). Строге планування Мілета кінця V століття до нашої ери - один з кращих зразків містобудування (Див. Советский энциклопедический словарь. М., 1982, стор. 814).

Ефес - стародавнє місто в Карії (на західному узбережжі Малої Азії), торговий, ремісничий і релігійний центр. В Ефесі знаходиться одне з семи “чудес світу” – храм Артеміди Ефеської. Заснований греками в XII столітті до нашої ери (там же, стор. 1575).

Саме тут, в цих містах-державах, і виникли перші філософські школи в стародавній Греції – мілетська школа, яку заснував Фалес і ефеська школа, яку започаткував Геракліт. Для цих шкіл характерними були стихійно-матеріалістичні тенденції.

Філософські школи Мілета і Ефеса вели гострі дискусії з різними напрямками в філософії, зокрема з піфагорійською і елейською школами, для яких характерними були тенденції містично-ідеалістичного ґатунку. Ця боротьба точилася з широкого кола філософських проблем, як-то: розуміння розвитку, руху, першоначал всього існуючого, сутності гармонії, протилежностей, суперечностей діалектики, космогонії, релігії, об’єктивності природних явищ тощо.

Почнемо із з’ясування основних ідей Стародавньої філософії і, звичайно, необхідно почати з Фалеса (624 – 547 рр. до нашої ери) - родоначальника не лише античної, а й взагалі європейської філософії, одного з семи наймудріших філософів античного світу. Серед них, окрім Фалеса, були: Солон, Біант, Піттак, Хілон, Клеобула і Періандр.

Щоб мати конкретне уявлення про цих філософів, слід викласти хоча б деякі їхні судження, афоризми, оригінальні думки, настанови, які вони проголошували і яких вони, очевидно, дотримувалися.

Солон: 1. Нічого надмірного; 2. Уникай задоволення, котре породжує страждання; 3. Добропорядність вдачі дотримуй вірніше присягання; 4. Скріплюй слово печаткою мовчання, а мовчання - печаткою підходящого моменту; 5. Не бреши, але говори правду; 6. Батьки завжди праві; 7. Не поспішай набувати друзів, а набувши їх, – не поспішай від них відмовлятися; 8. Навчившись підкорятися, навчишся управляти; 9. Чого не бачив, того не говори; 10. Поважай друзів; 11. Знаєш – так мовчи; 12. Не будь зарозумілим; 13. Не приятелюй з дурними; 14. Вимагаючи, щоб відповідальність несли інші, неси її сам; 15. Про таємне догадуйся по явному.

Біант: 1. Більшість людей є дурними; 2. Берись за справу не поспішаючи, а почате доводь до кінця; 3. Слухай побільше; 4. Бери переконанням, а не силою; 5. Говори доречно; 6. Набувай у молодості благополуччя, а в старості – мудрість; 7. Безрозсудності не схвалюй; 8. Розсудливість – люби; 9. Подивись на себе в дзеркало і коли виглядаєш прекрасно, – поступай прекрасно, а якщо виглядаєш потворно, то виправляй природний недолік добропорядністю; 10. Набуваєш: справою своєю – пам’ять про себе, належною мірою – обережність, характером – благородство, працею – терпіння, словом – переконання, рішенням – справедливість, відвагою – мужність, діянням – владу, а славою – верховенство.

Піттак: 1. Про те, що маєш намір зробити, не розповідай: не вийде – засміють; 2. Що обурює тебе у ближньому, того не роби сам; 3. Покладайся на друзів; 4. Довірений тобі залог – віддай; 5. Друга не ганьби і ворога не хвали: не обачливо це; 6. Володій своїм; 7. Що страшно пізнати? – майбутнє, що безпечно? – минуле, що надійне? – земля, що ненадійне? – море, що ненаситне? – користолюбство; 8. Плекай благочестя, виховання, самообладання, розсудок, правдивість, вірність, досвідченість, вправність, товаришування, старанність, господарність, майстерність.

Хілон: 1. Знай себе; 2. Випиваючи, не базікай; 3. На обіди до друзів ходи повільно, на біди – швидко; 4. Весілля влаштовуй дешеве; 5. Не ганьби ближніх, а то почуєш таке, від чого будеш прикро вражений; 6. Небіжчика величай; 7. Старшого поважай; 8. До того, хто втручається у чужі справи, май ненависть; 9. Віддавай перевагу втраті, ніж ганебному прибутку: перше засмутить один раз, друге буде засмучувати завжди; 10. Над тими, хто потрапив у біду – не смійся; 11. Якщо в тебе крута вдача, виявляй спокій, щоб тебе скоріше поважали, ніж боялись; 12. Будь захисником своєї сім’ї; 13. Язик твій хай не випереджає розум; 14. Не бажай неможливого.

Клеобула: 1. Батька треба поважати; 2. Будь здоровий і тілом, і душею; 3. Будь любослух, а не багатослів; 4. Будь стриманим на язик; 5. До несправедливості стався з ненавистю; 6. Плекай благочестя; 7. Співгромадянам давай найкращі поради; 8. Силою не роби нічого; 9. Дітей виховуй; 10. Ворога народу вважай супостатом; 11. В достатку не чванься, в нестатку не принижуйся; 12. Насмішкою дотепника не смійся, а то будеш ненависний тому, на кого вони спрямовані.

Періандр: 1. Що чудово? – спокій; 2. Що небезпечно? – необачність; 3. Старанність – все; 4. Демократія ліпше тиранії; 5. Задоволення – смертні, доброчесності – безсмертні; 6. Нечесний прибуток викриває нечесну натуру; 7. Стань гідним своїх батьків; 8. З друзями будь одним і тим же і в удачі, і в біді; 9. Дав слово – дотримайся його; 10. Таємниці не розголошуй; 11. Невдачі приховуй, щоб не радувати своїх ворогів (Див. Фрагменты ранних греческих философов. Часть 1, М., 1989, стор. 92 - 93).

Фалес: 1. Не збагачуйся нечесним шляхом; 2. Які послуги робиш батькам, такі і сам матимеш в старості від дітей; 3. Що важко? – пізнати самого себе; 4. Що легко? – наставляти інших; 5. Що приємно? – досягнення того, чого бажаєш; 6. Що шкідливо? – нестриманість; 7. Що стомливо? – неробство; 8. Що нестерпно? – невихованість; 9. Учи і вчись кращому; 10. Дотримуйся міри; 11. Не довіряй всім підряд; 12. Знаходячись при владі, управляй самим собою; Що є божество? – те, у чого немає ні початку, ні кінця (там же, стор. 93, 103).

І насамкінець слід підкреслити, що ці фрагментарні настанови (імперативи) античних мудреців були висловлені ними понад 2500 років тому, за 500 років до народження Ісуса Христа і його вчення, але і насьогодні вони не втратили своєї актуальності. В них відображені педагогічні, психологічні, моральні, виховні, глибокі життєві принципи античних філософів, котрі мають загальнолюдське значення. Чи неправда?

Фалес. Найвидатнішим представником мілетської школи був, безумовно, Фалес. Його називали “першим мудрецем”, “першим філософом”, “першим природодослідником”, “першим фізиком”, “першим геометром”, “першим астрономом”. За свідченням його сучасників, Фалес “першим взявся за філософію природи”, “першим відкрив, що затемнення Сонця відбувається внаслідок покриття його Місяцем”, “першим зайнявся астрономією і передбачив сонячне затемнення”, “першим довів, що діаметр Сонця складає одну сімсот двадцяту частину сонячної орбіти, рівно як і величина Місяця складає одну сімсот двадцяту частину місячної орбіти”, “першим назвав останній день місяця тридцятим”, “першим вписав в коло прямокутний трикутник”, “першим довів, що коло поділяється діаметром навпіл”, “першим встановив, що при пересіканні двох прямих вертикальні кути рівні”. Будучи в Єгипет, Фалес “першим виміряв висоту піраміди по її тіні, підмітивши момент, коли наша тінь дорівнювала нашому зросту”, не маючи потреби в будь-яких інструментах (Див. Фрагменты ранних греческих философов, стор. 100 - 101, 104, 113).

Фалес був видатною особистістю і тому з повною підставою його сучасники називали першим.

В письмовому вигляді філософ не залишив нічого, окрім “Морської астрономії”. Те, що ми знаємо про Фалеса – це свідчення його сучасників. Помер Фалес на 78 році життя, спостерігаючи за змаганнями атлетів, від тісняви і спеки. На могилі філософа його прихильники накреслили такі слова: “Поглянь на цю могилу – вона мала, але слава глибокодумного Фалеса висока до неба”.

В чому сутність філософської концепції Фалеса?

Фалес обґрунтував новий погляд на світ, суть якого полягає в тому, що всю його багатоманітність речей і явищ він звів до єдиної загальної першооснови – води. Все з води, стверджував філософ, і все в воду перетворюється. Вода з легкістю втілюється в різні речі, набуває різних форм. Частина води, котра випаровується стає повітрям; найбільш тонкі прошарки повітря спалахують у вигляді ефіру; випадаючи в осадок, вода стає землею. Тому з чотирьох елементів (води, вогню, землі і повітря) найпричиннішим елементом є вода. Вона – найперший, наймогутніший і найневичерпніший елемент природи.

Аргументуючи своє уявлення про воду як першооснову всього існуючого, Фалес зазначає, що, по-перше, начала, зародки всього живого – вологі, оскільки всі речі беруть свій початок з води; по-друге, всі рослини, маючи воду, ростуть, розвиваються, плодоносять, а позбавлені цього – засихають. Вода – основа, без чого не може існувати жодна істота; по-третє, сам вогонь Сонця і зірок живиться водяними випаровуваннями, так само як і космос.

Космологічна концепція Фалеса зводилася до трьох основних положень: 1) Сонце, Місяць, зірки мають землеподібну природу. Земля там розжарена; 2) Земля плаває на воді, подібно до шматка деревини (Фалес пояснював у зв’язку з цим такі природні явища, як коливання ґрунту, землетруси тощо); 3) начало і кінець Всесвіту – вода.

Філософське значення концепції Фалеса полягало в тому, що він вперше в історії людства поставив питання, котре в подальшому стало основним питанням всієї світової філософії, а саме: що є першим, єдиним, основоположним у цьому світі і дав відповідь на це: все є вода - матеріальний елемент природи.

Анаксімандр. Вчення Фалеса про єдине речовинне начало розвивали його учні. Серед них був і Анаксімандр (610 – 546 рр. до н. ери) – другий великий представник мілетської філософської школи. На відміну від свого вчителя, основою всього існуючого Анаксімандр вважав не воду, а якесь вічне, найбільш загальне, нескінченне начало.

Один з сучасників Анаксімандра про відмінність його філософської концепції пише, що помітивши взаємоперетворення чотирьох елементів, які були в основі всіх речей, за вченням філософів, – води, повітря, вогню і землі, – він “не вважав жодного з них гідним того, щоб прийняти його за субстрат інших, але визнавав таким субстратом щось інше, відмінне від них (Фрагменты..., стор. 117). Цим іншим був апейрон – загальна, нескінченна, невизначена першоречовина, суміш всіх елементів, з котрих складається світ.

Пояснюючи свій вибір такої першоречовини, як апейрон, Анаксімандр звертає увагу на дуже важливу філософську проблему – про виникнення світу через взаємодію протилежностей і їх боротьбу. Протилежності (тепле і холодне, сухе і вологе) споконвічно наявні в речах і виділяються з них. На думку філософа, апейрон “сім’ятворно” містить у собі самому народження всіх речей. Вони виникають завдяки виділенню ними “протилежностей внаслідок вічного руху” (там же, стор. 117).

Вічний рух є причиною народження світів. Земля – матеріальне утворення, ніщо її не тримає, на місці ж вона залишається внаслідок рівної віддаленості від усіх точок периферії космосу. Форма Землі – кругла. Вона складається з двох плоских поверхностей; по одній ми ходимо, а інша їй – протилежна. Все розвивається природно, без будь-якого втручання надприродних, божественних сил, тобто для Бога Анаксімандр не залишає ніякого місця. Не випадково, відомий релігійний філософ, єпископ і богослов Августін “Блаженний” Аврелій (V ст. н. ери) дорікає Анаксімандру за те, що тай в своїй концепції народження нескінченних світів “не приділив ніякої ролі божественному розуму” (“Фрагменты, стор. 123).

Анаксімандр був відомій в античному світі завдяки своїм науковим досягненням. Він першим винайшов сонячний годинник (так званий гномон) – стародавній астрономічний інструмент, котрий складається з вертикального стержня, встановленого на горизонтальній площині. За довжиною і спрямуванням тіні даного стержня можна було визначити висоту і азимут Сонця. Анаксімандр першим накреслив на карті заселену людьми частину Землі (ойкумену).

Анаксімен. Останнім видатним представником мілетської школи був Анаксімен (588 – 525 рр. до н. ери). Він продовжував розвивати уявлення своїх попередників про першооснову світу.

Всі речі, котрі ми бачимо і котрі нас оточують, стверджував філософ, виникають з повітря. Воно є рухливим. Бо коли б воно не рухалося, то все що змінюється, ніколи не могло б змінитися. Рух повітря є вічним, без нього неможливе ні виникнення, ні зникнення. Коли повітря урівноважене, однорідно-усереднене, то воно себе нічим не виявляє і ми його не помічаємо. Повітря виявляє себе лише тоді, коли стає холодним, теплим, вологим, рухливим. Тобто, відчутні відмінності повітря набуває лише тоді, коли воно рухається: нагрівається чи охолоджується.

Всі речі природи виникають через протилежності гарячою і холодного, котрі є у самому повітрі. Це здійснюється або шляхом розрідження повітря, коли воно нагрівається, або його згущення, коли воно охолоджується. Все існуюче “розрідженням і згущенням” виникає. Розріджуючись, повітря стає вогнем, згущаючись – вітром, поміж хмарою; згустившись ще більше стає водою, потім землею, потім камінням, а з них – все інше, навіть Бог.

Уже відомий нам філософ-містик Августин “Блаженний” про це пише так: Анаксімен “богів не заперечував, тільки він вважав, що не ними створене повітря, але самі вони виникли з повітря (Фрагменты..., стор. 131). Тому, на думку Анаксімена, повітря повинно розглядатися як вище першоначало у порівнянні з іншими простими елементами (водою, вогнем, землею).

Таким чином, повітря є найпершим, основоположним елементом всього існуючого, яке завдяки своїм протилежностям – гарячого і холодного – породжує весь світ. Анаксімен не лише визначив першоначало всіх речей, але й вказав на механізм їх утворення через взаємодію зовнішніх протилежностей. Це була одна з перших наївних спроб з’ясування сутності руху, зміни через взаємодію протилежностей, котрі внутрішньо притаманні усім цим речам і явищам об’єктивної дійсності.

Більш глибоке розуміння проблеми протилежностей, їхньої єдності та боротьби, ми знаходимо в творчості іншого видатного мислителя стародавньої Греції – Геракліта.

Геракліт. Геракліт Ефеський (544 – 488 рр. до н. ери) – творець античної діалектики, оригінальний і яскравий філософ. Вчення Геракліта стало одним з величних досягнень древньогрецької культури. Напрямок, яким він очолював в античній філософії, відіграв важливу роль в подальшому розвитку надбань мілетської школи і діалектичного погляду на світ речей і явищ. Філософ виступив на захист своїх попередників (Фалеса, Анаксімандра, Анаксімена), їх уявлення про матеріальні начала всього існуючого, проти ідеалістичних та антидіалектичних вчень Піфагора і елеатів – Парменіда, Зенона (кінець VI – початок V ери). Останні виражали інтереси реакційної аристократії і вели непримиренну боротьбу проти мілетської філософської школи і Геракліта.

Твір Геракліта, який дійшов до нас під назвою “Про природу” складається з трьох глав: про всесвіт, про державу і про богослів’я. Філософ приніс його в дарунок храмові Артеміди (одне з “семи чудес світу”), написавши його не дуже зрозумілою мовою, щоб книга була доступною лише здібним її зрозуміти. Сучасник філософа свідчив, що твір цей здобув для Геракліта таку славу, що “від нього пішли і послідовники його вчення, котрі були названі гераклітовцями” (Фрагменты..., стор. 177).

З твору Геракліта “Про природу” збереглося біля 130 фрагментів, суджень, висловлювань, настанов. Вони є основою для з’ясування філософського вчення мислителя.

Єдиним, матеріальним першоелементом світу Геракліт вважав вогонь, бо “на вогонь обмінюється все і вогонь – на все, як золото – на товари і на товари золото” (Див.Фрагменты..., стор. 49). Вогонь, як першоелемент, лежить в основі всіх речей; сама природа є вічно живим вогнем, котрий ніколи не згасає. “Світ, єдиний із всього, не створений ніким із богів і ніким із людей, а був, є і буде вічно живим вогнем, що закономірно запалюється і закономірно згасає”. Це просто блискучий виклад початків стихійної діалектики.

Стихійна діалектика у Геракліта виявляється в його вченні про рух, зміни, перетворення речей, протилежності та їхню боротьбу.

Всесвіт – плинний, змінний. Він знаходиться у вічному русі, як і всі речі, що нас оточують. Своє уявлення про це Геракліт висловлює в таких судженнях, які стали вже крилатими: “все тече, все змінюється”; “неможливо двічі ввійти в одну і туж річку” в один і той же час стосовно одного і того ж суб’єкта, “бо протікає інша вода” (Фрагменты..., стор. 209, 211, 212).

Глибокі загадки висловлює Геракліт стосовно протилежностей, їх взаємозв’язків, переходів одна в одну. Він один з перших обґрунтував думку про те, що сама гармонія є єдністю протилежностей і висміював тих, хто цього не розумів. Ось судження філософа на цей рахунок: “ворогуюче з’єднується, те, що розходиться – складає чудову гармонію, і все відбувається через боротьбу”; і далі: “все відбувається через боротьбу і за необхідністю” (там же, стор. 42).

Протилежності, за Гераклітом, їх взаємодія, внутрішньо притаманні всім речам світу. Кожна річ – це єдність протилежностей. “Одне і теж у нас – живе і мертве, не спляче і спляче, молоде і старе. Бо це, що змінилось, є те, і навпаки, те, що змінилось, є це” (там же, стор. 49).

Необхідність взаємодії, боротьби протилежностей Геракліт називав “загальним логосом”. Цей “логос” “існує вічно”, “все здійснюється за цим логосом” (Див. Материалисты древней Греции. М., 1955, стор. 41). Це фактично була догадка філософа про всезагальність протилежностей про сутність самого джерела руху, котрий здійснюється через взаємодію протилежностей і їхню боротьбу.

Підсумовуючи вищевикладене, можна виділити у філософському вченні Геракліта три фундаментальних положення, котрі мають виключне значення для філософії, для розкриття сутності діалектики та її розуміння:

1. Це судження про зміну, плинність всіх речей і явищ, їх біжучість, взаємопереходу.

2. Це теза про всезагальність внутрішніх протилежностей, котрі притаманні всім речам і явищам, їх єдність і боротьбу.

3. Це уявлення про матеріальний першоелемент всього існуючого – вогонь.

Таким чином, визначальним, своєрідним у античній філософії було те, що найперші філософи стародавньої Греції були матеріалістами, вони бачили світ таким, яким він є, який розвивається природним шляхом сам по собі, без втручання не лише людей, але й богів.

Патріарх античної філософії Арістотель (мова про нього йтиме далі) про перших древньогрецьких філософів говорив таке: “Більшість перших філософів вважали начала, котрі відносяться до розряду матерії, єдиними началами всіх речей: з чого всі речі складаються, з чого, як з першого, вони виникають і в що, як в останнє, вони знищуються...” (Фрагменты..., стор. 109).

Зведення всього існуючого до єдиного загального першоначала, – котре здійснили перші філософи Греції – це свідчення виникнення першої форми теоретичного філософського знання про цілісність світу, його походження, природу, зміну та розвиток.

Проти Геракліта, його вчення про біжучість, плинність всього існуючого, єдність та боротьбу протилежностей, котрі притаманні всім речам і явищам, виступили відомий античний філософ і математик Піфагор і представники так званої елейської філософської школи – Ксенофонт, Парменід і Зенон.

Піфагор. Піфагор (580 – 500 рр. до н. ери) – засновник піфагорійської філософської школи. Він і його послідовники відкидали вчення мілетських філософів і Геракліта про єдине матеріальне начало, про розуміння розвитку, руху, космогонії тощо.

Піфагор стверджував, що в основі всього існуючого, його першоелементом є число. Весь світ – це гармонія чисел та їх відношень. Навіть душа є числом, котре само по собі спричиняє рух. Завдяки числам утворюється “космічний порядок”. Пізнання світу – це не що інше як з’ясування чисел, які цим світом управляють. Завдяки числам всі речі піддаються обрахункам, вони можуть визначатися числами, наприклад, точка – це не що інше, як одиниця; лінія – двійка; поверхня – трійка; тіло – четвірка і т.д. “Числу всі речі подібні” – підкреслював Піфагор (Див. Фрагменты..., стор. 149). Основою всіх чисел піфагорійці вважали одиницю, яку вони обожнювали.

Ось розміркування піфагорійців стосовно значення одиниці: одиниця, котра додана до парного числа, дає непарне (2 + 1 = 3), а додана до непарного, дає парне (3 + 1 = 4). Отже, одиниця має властивості робити парне і виходить, що сама повинна бути парною. Єдність таким чином сама в собі містить різні визначення. Одиниця – “мати богів”, загальне першоначало і основа всіх природних явищ.

Слід відзначити, що Піфагор і його послідовники, відкидаючи уявлення Геракліта про протилежності, їх єдність і боротьбу, значну увагу приділяли протилежностям таким, як межа – безмежно, парне – непарне, праве, ліве, чоловіче – жіноче, спокій – рух, світло – темрява, пряме – криве, добро – зло, прямокутник – квадрат тощо. Однак у вченні Піфагора – це зовнішні протилежності і вони не переходять одна в одну, як це здійснюється у філософії Геракліта. З цього приводу можна сказати так: тут ми маємо деякі елементи стихійної діалектики.

Слід також відзначити, що Піфагор і його школа мають певні заслуги перед наукою і філософією. Вони сприяли розвиткові математичних, фізичних та астрономічних знань, особливо геометрії (згадаймо “Піфагорову теорему”: квадрат гіпотенузи дорівнює сумі квадратів катетів).

Однак у вченні Піфагора і піфагорійців про числа та їхню сутність неприховано відображена ідеалістична тенденція в древньогрецькій філософії, перебільшення, абсолютизація чисел, перетворення їх у самостійні сутності, визнання за ними незалежного існування. Навіть сучасники Піфагора ставили таке уявлення про числа під сумнів. Один з них, наприклад, писав: “елліни вважають, що Піфагор говорив, що все народжується з чисел. Однак це вчення викликає подив: яким чином те, що навіть не існує, мислиться таким, що народжує? (Фрагменты..., стор. 149)

Гегель у своїх лекціях з історії філософії наводить таке судження стосовно чисел і їх інтерпретації у філософії Піфагора:

“Числа, де вони? Відокремлені простором, існують вони самі по собі в небі ідей? Вони не суть безпосередньо самі речі, оскільки річ, субстанція є щось інше ніж число – тіло не має ніякої схожості з останнім” (Цит. по В.И. Ленин. Соч., т. 38, стор. 247).

Ксенофан. Ксенофан (565 – 473 рр. до н. ери) – чільний представник елейської філософської школи. Школа ця отримала свою назву від міста Елеї, розташованого в південній частині Апеннінського півострова. Ксенофан – засновник цієї школи, родоначальник пантеїстичного світогляду. Пантеїзм (від грец. дослівно: усе бог) – філософсько-релігійне вчення, згідно з яким бог є безособовим началом і тотожній усій природі.

Ксенофан прожив довге життя. Сучасники свідчать що він помер, коли йому було 91 рік (Фрагменты..., стор. 157).

У вченні Ксенофана важливе місце займає уявлення про бога, як про єдине ціле, нескінченне і вічне. Бог начало усіх речей, він не схожий з людиною, але все бачить і все чує, він цілком є розум, свідомість. Бог внутрішньо притаманний усім речам і явищам – він “зрісся” з ними (Фрагменты..., стор. 166). Цицерон свідчить, що Ксенофан “приписав Всесвіту не лише свідомість, а й нескінченність і визнав його богом” (там же).

Ксенофан піддав критиці вчення про множинність богів. Бог один, стверджував філософ. Інакше не може бути. Припустимо, що богів багато. Якщо при цьому вони в чомусь будуть переважати один одного, а в іншому випадку – поступатися, то тоді вони не будуть богами, тому що божество за своєю природою не терпить над собою панування. Якщо ж вони будуть рівними, то не будуть володіти природою бога, тому що бог повинен мати перевагу над всіма, а не бути рівним. Тому, завершує своє доведення Ксенофан, оскільки бог є, то він повинен бути лише один. Крім того, якби їх було багато, то бог не мав би силу здійснити все, що він бажає. Отже, він лише один (там же, стор. 160).

Виступаючи проти мілетських філософів стосовно вічності руху, Ксенофан доводив, що руху у природі як такого не існує – “ніщо не рухається”, “все є одне, причому без змін”, “ ніщо не виникає, не знищується і не рухається”. “Все є одне, воно не підвладно зміні і що це одне є Бог – ніколи не народжений, вічний, кулеподібний” (там же, стор. 165). І далі: Бог “вічно на місці одному перебуває, не рухаючись зовсім. Проходити то туди, то сюди йому не личить.” (там же, стор, 173)

Парменід. Ксенофан був засновником елейської школи. Але справжнім її родоначальником був Парменід із Елеї (кінець VI – V ст. до н. ери). Мав аристократичне походження. Був знатний і багатий. Своє філософське вчення він виклав у поемі “Про природу”.

Сутність його філософських поглядів: Світ – нерухомий, незмінний, постійний. Думка про те, що речі і явища природи, як стверджує Геракліт, рухливі, біжучі є хибною. Єдиним, що заслуговує а увагу, є “буття”. Все – буття. Небуття немає. Виходить, що немає і самого руху: куди ж йому рухатися. Таке “буття”, за Парменідом, – не змінне, стабільне. Воно не виникає і не зникає. Воно просто є. У нього немає ніяких суперечностей (це все спрямовано проти вчення Геракліта). Таке буття рівне думці, воно тотожне їй. “Одно і теж думка і те, на що ця думка спрямована”. Фактично Парменід ототожнював уявлене ним “незмінне буття” з мисленням. “Незмінне буття” Парменіда було відірване ним від реальної природи і тлумачилося як самостійна, самодостатня абстрактна сутність.

Парменід заперечував значення відчуттів як джерела знань, оскільки, на його думку, лише розумом можна досягти знання, пізнати істину. “Розумом ти розв’яжи це надзвичайно важке завдання” (Цит. по История философии, в 4-х томах, том 1, М., 1957, стор. 88). Це теж було все спрямовано проти вчення Геракліта і його уявлення про роль відчуттів у пізнанні.

Таким чином, відкинувши думку про біжучість, плинність речей і явищ природи, ототожнивши “незмінне, вічне буття” з мисленням, заперечивши значення чуттєвого пізнання, Парменід фактично продовжував розвивати ідеалістичні антидіалектичні засади свого попередника Ксенофонта.

Зенон. Зенон Елейський (490 – 430 рр. до н. ери) – учень послідовник Парменіда, яскравий і оригінальний представник елейської філософської школи. Поділяв погляди свого вчителя, відомий в історії філософії як автор багатьох апорій, спрямованих проти визнання істинності руху. Апорія (від грец. – безвихідь) – утруднення у розв’язанні проблем руху, простору і часу. Сучасники Зенона свідчать, що ним було визначено 45 апорій, з яких до нас дійшло лише 9. В чому суть цих апорій?

Як і його попередники – Ксенофан і Парменід – Зенон продовжував розвивати вчення елеатів про нерухомість і незмінність буття. Він доводив, що “суще за необхідністю одне і є нерухомим” (Фрагменты..., стор. 303). Визнання того, що це “суще” рухається призводить до нерозв’язних суперечностей, до апорій.

“Дихотомія” (поділ навпіл) – перше заперечення Зенона проти руху. Суть: предмет, що рухається, повинен пройти половину шляху, перш ніж досягнути його кінця, а перш ніж пройти цю половину шляху, повинен пройти її половину і т.д. – без кінця. Звідси висновок: визнання руху призводить до утруднень, які не можна розв’язати з допомогою мислення. Тому думка про рух належить до хибних думок.

Помилка Зенона в цьому плані полягає в тому, що він абсолютизує неперервність руху, а він одночасно і перервний. Бо коли ми йдемо, то, безумовно, проходимо відстань не зразу, а частинами, відразу наближаючись до кінця шляху і кожна частина останнього нерозривно зв’язана з цим кінцем, з неперервністю.

Таку ж помилку припускає Зенон в своєму розміркуванні про “стрілу, яка летить”. Зенон прагне довести, що стріла, яка випущена з лука – не летить. Ось його доведення: віддаль, яку пролітає стріла, складається з суми точок, які знаходяться у спокої. Тому і стріла, яка летить, теж повинна знаходитися в такому ж стані – у спокої. Виникає запитання, як же з цілого ряду станів спокою виникає рух? Це – абсурд. Виходить, що рух як такий відсутній, він не є істинним. Його не можна відобразити з допомогою мислення, понять. Зенон розглядає рух як просту суму станів спокою, не беручи до уваги єдність руху і спокою. І в цьому його помилка.

Третя апорія Зенона називається “Ахіллес і черепаха”. Суть: Ахіллес, бігун, ніколи не дожене, черепаху, яка почала рух раніше його. Бо, щоб догнати черепаху, він повинен пройти половину її шляху. Однак черепаха не стоїть на місці і поки Ахіллес пройшов половину її шляху, вона проповзла ще далі і йому знову слід пройти половину цього шляху, щоб її наздогнати. Цей аргумент Зенона також ґрунтується на поділові шляху до нескінченності, як і при “дихотомії”. Тобто, якщо є рух, якщо черепаха рухається, то навіть самий швидкий бігун ніколи не дожене черепаху, а якщо це так, та будь-який рух неможливий, його немає.

Апорія Зенона “Просяне зерно” – спрямована проти визнання істинності чуттєвого сприйняття, оскільки “суще”, “Єдине буття” може бути пізнаним не почуттями, а виключно мисленням.

Щоб довести це, Зенон, як свідчать його сучасники, ставить перед софістом Протагором такі запитання:

“Скажи мені, Протагор, чи видає шум при падінні одне просяне зерно при падінні чи одна десятитисячна частина цього зерна? Той відповів, що не видає. А медимн (основна міра сипучих речовин в стародавній Греції, що дорівнює 52,5 літра – В.Б.) – просяних зерен – видає шум при падінні чи ні? Коли той відповів, що медимн видає шум, Зенон запитав: “Ну а чи немає пропорції між медимном просяних зерен і однією зерниною чи його десятитисячною частиною? Той відповів, що є. “Ну так не відносяться між собою їх шуми в цій же пропорції? – запитав Зенон. “Оскільки тіла, що видають шум, співвідносяться між собою так само, як і їх шуми, чи не так? А раз так, то якщо шумить медимн проса, то повинно шуміти і одна зернина і одна його десятитисячна частина” (Див. Фрагменты..., стор. 313).

Арістотель з цього приводу зауважив, що розміркування Зенона, що “будь-яка частина просяного зерна шумить при падінні” – хибна. Одна зернина проса “не приведе в рух ту кількість повітря, яке приводить в рух при своєму падінні цілий медимн проса” (там же).

Як бачимо, Зенон був майстром зіставлень суперечливих думок, розміркувань, тез. Він один з перших тлумачив діалектику як спосіб поєднання протилежних поглядів з метою знаходження істини. Не випадково Арістотель назвав Зенона “винахідником діалектики” (там же, стор. 248). Хоча в цілому Зенон був антидіалектиком, оскільки не визнавав руху, змін у природі, вів боротьбу проти діалектики Геракліта і мілетської філософської школи.

Демокріт. Демокріт (460 – 370 рр. до н. ери) – видатний матеріаліст античності, “перший енциклопедичний розум серед греків” (К.Маркс. Див. К.Маркс і Ф.Енгельс. Твори, т. 3, стор. 126), вершина давньогрецької науки, один з засновників атомістики.

У своїх творах Демокріт розглядав проблеми філософії, логіки, діалектики, математики, фізики, астрономії, техніки, військової справи, медицини, біології, педагогіки, філології, риторики, етики.

Демокріт разом з Левкіппом розробив античну атомістичну теорію побудови матерії. З точки зору цієї теорії всі речі, котрі нас оточують, складаються з неподільних частинок матерії – атомів. Останні є вічними і незмінними. Самі вони рухаються завдяки тому, що є пустота і відрізняються один від одного лише величиною, формою, порядком і положенням. Всі тіла – це різноманітне поєднання атомів. Рухаючись в різних напрямках, вони з’єднуються, утворюють нові тіла, а коли розпадаються, то тіла гинуть. Так відбувається народження всієї багатоманітності речей і світів, котрі не створені богом, а існують самі по собі, за необхідністю. “Атоми... носяться у всесвіті, крутячись у вихорі і, таким чином, народжується все складне: вогонь, вода, повітря, земля” (Див. Материалисты древней Греции. М., 1955, стор. 62).

У природі немає випадкових явищ – все в ній знаходиться у зв’язку і взаємодії. “Жодна річ не виникає безпричинно, все виникає на якій-небудь основі і в силу необхідності” (там же, стор. 66).

Така концепція Демокріта була спрямована проти релігії і теології – вчення про те, що всі явища, речі природи мають у собі цілепокладаючі начала, якісь душі. Виходить так, що нібито речі і явища мають мету і її досягають. Це, безумовно, сумнівне вчення. Лише людина здатна свідомо ставити перед собою мету і досягати її.

Все має свою причину. Це, дійсно, так. Але не все відбувається з необхідністю, бо є випадковість. З точки зору діалектики, причина співвідноситься не з необхідністю, а з наслідком. Необхідність же корелюється не з причинністю, а з випадковістю.

Однак, відкинувши випадковість і звівши все до необхідності, Демокріт ототожнив причинність з необхідністю і довів свій детермінізм (причину обумовленість явищ) до фаталізму – точки зору на те, що хід подій наперед визначений фатумом, долею людини, оскільки випадковостей не буває – все “передбачено”. Демокріт не розкрив взаємозв’язку необхідності і випадковості, їхньої діалектики.

Разом з тим слід відзначити, що ідеї Демокріта про атомну будову матерії, про нескінченність всесвіту, вічність руху, причинність про їх об’єктивне існування, відіграли виключну роль в подальшому розвитку і філософії, і природознавства.

Сократ. Сократ (469 – 399 рр. до н. ери) – один з найбільш відомих філософів стародавньої Греції, перший крупний мислитель, котрий став родоначальником об’єктивного ідеалізму, спрямованого проти матеріалістичних вчень мілетської і ефеської філософських шкіл, автор так званого “сократичного методу”.

Сократ мав багаточисельний гурт учнів, з якими він проводив свої філософські бесіди. Частина з них була налаштована проти афінської рабовласницької демократії. Саме це було поставлено в вину Сократу і стало приводом до його переслідування. Він був звинувачений в розтлінні юнацтва вільнодумством. За вироком суду філософ у травні 399 р. до н. ери був страчений. В тексті звинувачення було сказано, що Сократ “не визнає богів, котрих визнає місто і вводить інших, нових богів. Звинувачується він в розтлінні молоді. Міра покарання – смерть.” Останні слова Сократа на суді: “Вже пора йти звідси, мені – щоб вмерти, вам – щоб жити, а що з того краще, нікому не відомо, окрім богів”. За вироком суду Сократ випив чашку розтертої ядовитої цикути (болиголова) (Див. П.С. Таранов. Анатомия мудрости. Том 1, Сімферополь, 1996, стор. 175).

Сократ нічого не писав. Про його вчення ми знаємо від його сучасників та учнів. Сократ відмовився від дослідження природи, вважаючи це заняттям негідним і безбожним. Він був ярим противником матеріалістичних вчень своїх попередників. Природа, світ речей не повинна цікавити справжнього філософа. Предметом філософії може бути лише те, що доступне людині, тобто її душа, духовне начало. Звідси і відомий афоризм Сократа: “Пізнай самого себе”. Самопізнання є, таким чином, головним завданням філософії.

Відмовившись від пізнання природи, Сократ зосереджувався на дослідженні етики, етичних проблем. Це здійснювалося у відриві від життя, практики, перетворювалося у самоціль і релігійно-ідеалістичний характер. Вся його етика ґрунтувалася на вчені про світовий дух, світовий розум, Бога як верховного управителя світу.

Сократ, за свідченням сучасників, справляв на присутніх велике враження своєю логікою, почуттям гумору, вмінням знаходити суперечності у розміркуваннях свого співбесідника і їх блискуче спростовувати. Він відомий в історії філософії як автор методу, котрий названий в його честь – “сократичним”.

“Метод Сократа” – це творча дискусія між ним і його учнями, мета якої знаходження “істини” в бесідах, суперечках – шляхом постанови низки запитань, щоб поставити супротивника у безвихідне становище і, таким чином, довести його некомпетентність. Цей метод Сократа став одним із джерел діалектики.

Сократу належить крилата фраза: “Я знаю, що я нічого не знаю”. На його думку, такий сумнів повинен стимулювати процес пізнання, “самопізнання”, поглиблення знань.

Знання – це виявлення загального для багатьох речей шляхом індукції, наведення, переходу від пізнання окремих ознак речі до їх загального визначення. Індукція Сократа – це пошук “загального” не в об’єктах природи, а в поведінці людини, її різноманітних “доброчесних” вчинках. З допомогою індуктивного методу пізнання філософ намагався визначити етичні поняття такі, скажімо, як добро і зло, мужність, мудрість, справедливість, обман тощо. Сократ одним із перших філософів звернув увагу на значення понять в процесі пізнання, прийоми їх визначення і застосування, однак лише для етики.

Таким чином, філософське вчення Сократа було в своїй основі ідеалістичним. Його характерними рисами були: відмова від дослідження природи, віра в світовий дух, світовий розум, концентрація зусиль лише на самопізнанні, абсолютизація етичних проблем.

Продовжувачем філософського вчення Сократа був його учень Платон.

Платон. Платон (427 – 347 рр. до н. ери) – найвидатніший представник античного ідеалізму в його найбільш розвиненій формі. Він належав до вищої рабовласницької знаті. Все своє свідоме життя боровся проти афінської демократії. Багато подорожував. Побував в Південній Італії і Сіцілії. Тут познайомився зі вченнями елейців і піфагорійців. Після повернення до Афін організував філософську Академію, що стала основним центром боротьби проти матеріалістичних вчень мілетської школи, Геракліта, Демокріта, проти науки.

Філософія Платона відображала інтереси крупних рабовласників, котрі намагалися ліквідувати зачатки рабовласницької демократії і встановити неподільне панування аристократії. Платон – засновник об’єктивно-ідеалістичного напрямку у філософії.

Сутність філософського вчення Платона можна відобразити в таких положеннях:

1. Існує два світи: світ ідей і світ речей. Світ ідей – дійсний, справжній, вічний, висхідний. Світ речей – недійсний, залежний від світу ідей, він є хибним, недостовірним, несправжнім. Світ, в якому ми живемо, – нестабільний, змінний, знаходиться у невпинному русі, тоді, коли світ ідей – стабільний, постійний, вічний. Платон виходить, таким чином, з роздвоєння світу, підпорядкування “світу речей” “світові ідей”.

2. Кожна річ (світу речей) має свою назву, свою ідею, котра існує самостійно, незалежно від самої речі. Речі виникають і зникають, а ідеї, про речі залишаються завжди, вічно. Від ідей залежать всі предмети об’єктивної дійсності.

3. Кожна ідея про річ – це поняття про ці речі. Вони, як і самі ідеї, вічні. Поняття утворюється раніше, ніж сама річ. Поняття є передумовою речі, а не навпаки.

4. Кожна ідея – це сама сутність речі. Немає ідеї, отже, немає і ніякої сутності речі. Ідея речі і сутність речі – тотожні.

Щоб підкреслити ілюзорність, несправжність “світу речей”, Платон наводить такий приклад: уявіть собі, що люди знаходяться в глибокій печері і на стінах її бачать лише тіні тих людей, котрі проходять повз неї. Ті, що знаходяться у печері людей не бачать, а тіні їх приймають за дійсний світ. Отак і в житті, світ речей, як і самі тіні – недійсний, хоча люди вважають їх справжніми. Світ речей – це тіж самі тіні, а справжніх першооснов цих речей люди не бачать, не бачать ідей, котрі є їх сутністю.

Таким чином, вчення Платона – це об’єктивний ідеалізм, оскільки світ речей, що чуттєво сприймається, сама матерія, розглядається ним як результат нематеріальних ідей, котрі передують речам і існують самі по собі, незалежно від людини і її свідомості.

На думку Платона, справжнє пізнання – це пригадування. Тому, щоб пізнати істину, необхідно зосереджуватися на своїй душі, котра є безсмертною, і котра може все згадати про “світ речей”. Отже, не треба діяти, пізнавати практично, а слід лише пригадати те, що знає твоя душа. Це ще один аргумент на користь його ідеалістичного вчення.

Як і елеати (Ксенофан, Парменід, Зенон), Платон вважав, що буття незмінне і вічне. Однак допускав його суперечливість. Він стверджував, що вищі види буття, такі, як рух і спокій містять у собі суперечності. Такі види буття: і єдині, і множинні; і вічні, і змінні; і рухливі, і спокійні. Подібні суперечності є необхідною умовою для спонукання душі до розміркувань, пригадування. Методом виявлення суперечностей, котрі мають місце в уявленнях, є діалектика. Під цим поняттям Платон розумів, як і його вчитель Сократ, мистецтво ставити запитання, знаходити на них відповіді, дискутувати.

Безперечною заслугою Платона в історії філософії є його вчення про роль понять в процесі пізнання, які є вічними. Речі виникають і зникають, а поняття про них залишаються назавжди. Платон з’ясовував діалектику понять, виходячи з їх протиставлення, суперечливості. Бо пізнати істину можна лише тоді, коли є протилежні думки, що щось існує і одночасно, що це щось – не існує. Платон перебільшував, абсолютизував значення понять, визнавши за ними безпредметне, незалежне існування.

Ідеї Платона, його вчення, мали великий вплив на подальший розвиток світової філософії і особливо на розвиток ідеалістичної філософської думки.

Арістотель. Арістотель (384 – 322 рр. до н. ери) – найвидатніший античний філософ, енциклопедичний вчений, патріарх грецької і світової філософії, за висловлюванням Гегеля, “вчитель людства”. Арістотель створив енциклопедичне філософське вчення, котре охоплювало логіку, діалектику, теорію пізнання, психологію, фізику, зоологію, політику, економію, політику, педагогіку, риторику, етику, естетику, космологію, астрономію. Будучи учнем Платона, поставив під сумнів його ідеалістичну “теорію ідей”, спробу пояснити існування “світу речей” завдяки існуванню “світу ідей”.

Арістотель піддав платонівське вчення про ідеї глибокій, змістовній критиці. Йому належить крилата фраза: “Хоч Платон і істина мені дорогі, однак святий обов’язок наказує віддати перевагу істині”. Філософ не погоджувався з думкою Платона про те, що нібито ідеї утворюють особливий, надчуттєвий світ, котрому підпорядковується світ реальний. Арістотель був переконаний, що “ідеї” Платона не можуть існувати окремо від самих речей. Він висунув проти “теорії ідей” Платона шість заперечень.

Перше заперечення. Вчення Платона про сутність ідей – ускладнює розуміння, усвідомлення буття. В арсеналі Платона “ідей більше ніж речей”, тобто, що ідеї можуть існувати і без речей. Однак жодний із способів доведення не встановлює з усією очевидністю самостійного існування ідей без речей.

Друге заперечення. “Теорія ідей” Платона – внутрішньо суперечлива, нелогічна. За вченням філософа, кожна ідея відображає якусь конкретну річ. Однак є ідеї, котрі не мають свого конкретного аналога, наприклад, ідея загального, абстрактного. В такому випадку повинні існувати ідеї неіснуючого, нездійсненного, заперечного, знищуваного і т.п. А це вступає в глибоке протиріччя з платонівською теорією ідей.

Третє заперечення. Речі стають сутностями, лише тоді, коли мають свої ідеї. Тоді виходить, що існує лише один єдиний світ сутностей або ідей і що речі без ідей не існують, а це не відповідає дійсності.

Четверте заперечення. Вчення Платона вимагає існування окремої ідеї для кожної окремої речі. Однак кожна окрема річ – неоднозначна, багатогранна і тому вона повинна мати декілька ідей. Наприклад, ідея людини: ідея людини як людини взагалі; ідея людини як живої істоти, що відрізняється від інших істот; ідея людини як особистості і т.д. Це свідчить про те, що вчення Платона про ідеї позбавлене сенсу.

П’яте заперечення. Як можуть ідеї, будучи сутностями речей, існувати окремо від них? Якщо ідея тотожна сутності речі, то вона повинна знаходитися у самій речі. Якщо ж ідеї існують поза речами, то вони не є їх сутностями.

Шосте заперечення. Якщо ідеї є розумовими, ідеальними аналогами речей, то цілком очевидно, що вони не можуть бути джерелом зміни, руху самих речей. Бо рух притаманний лише реальному буттю речей. “Якщо в ідеях міститься джерело руху, то тоді, очевидно, ідеї будуть рухатися; якщо ж ні, то звідки рух з’явиться?” Ідеї рухаються тому, що рухається світ речей, а не світ ідей. Платон же стверджує, що “ідея – це щось вічне, тобто не знає ні народження, ні загибелі, ні зростання, ні збіднення, вона сама по собі, завжди в самому собі одноманітне...” (Див. П.С. Таранов. Анатомия мудрости. Том 1, Симферополь, 1996, стор. 215)

На противагу Платону Арістотель визнавав об’єктивне існування матеріального світу. “Намагання довести, що природа існує, смішне”, бо все це “відомо само по собі”. Матеріальний світ існує без втручання будь-яких вигаданих “ідей”. Природа, на думку філософа, – це сукупність речей, що знаходиться у вічному русі і змінах. “Я називаю матерією перший субстрат кожної речі, з якого виникає яка-небудь річ” – це Арістотель. Фактично, філософ виступив проти основних положень ідеалістичного вчення Платона.

Разом з тим, визначаючи матерію як “перший субстрат” речі, Арістотель сам відступає від істини, стверджуючи, що матерія сама по собі інертна, невиразна. Вона активна лише тоді, коли є форма. Матерія має лише можливість виявлення своєї сутності, дійсність же такого виявлення залишається лише за формою. Форма робить матерію тим чим вона фактично є. “Форма стоїть попереду матерії, – підкреслював Арістотель, – і є щось в більшій мірі існуюче”. Вона визначає матерію, бо є активним, рухливим, виразним началом. “Формою усіх форм” є світовий дух, бог. В цьому виявляється непослідовність Арістотеля, його ідеалізм.

Великі заслуги має Арістотель в розвитку наук. Він є творцем формальної логіки, її важливих принципів (законів): принципу недопустимості суперечностей, принципу виключення третього.

Арістотель один із перших розробив і застосував у пізнанні такі методи дослідження, як індукція і дедукція – рух думки від часткового до загального (індукція) і від загального до часткового (дедукція); він створив вчення про силогізми і їх правила; вперше визначив судження як форму думки, в котрій що-небудь стверджується чи заперечується; вперше здійснив класифікацію категорій логіки, визначивши десять таких категорій (сутність, місце, час, простір, володіння, діяння, страждання).

Одним з найбільш цінних надбань філософії Арістотеля є його вчення про різні види (форми) руху матерії. Він розрізняв шість таких форм: виникнення, знищення, перехід з одного стану в інший, збільшення, зменшення, переміщення.

Категорії у Арістотеля – рухливі, біжучі, переходять одна в одну. Арістотель пояснює це на прикладі мідної кулі. Остання є єдністю матерії (міді) і форми (кулеподібності). Матерія і форма – протилежності, але вони переходять одна в одну. Мідь є матерією по відношенню до кулі (як форми). Однак таж мідь (як матерія) є формою по відношенню до своїх фізичних елементів, які її складають. Мідь є можливість форми. Форма є дійсність того, чим виявляється мідь. Думка про можливість руху понять, переходу одного стану в інший є геніальною.

Погляди Арістотеля на соціальні проблеми, на державу, її сутність та походження, ґрунтувалися на вивченні ним солідного фактичного матеріалу – дослідженні устрою 158 грецьких міст-держав.

Держава, на думку філософа, є продуктом земного походження. Вона створюється задля досягнення загального блага.

У своїй праці “Політика” Арістотель з’ясовуючи принципи державного устрою, виділяє три правильних форми такого устрою і три неправильних. До правильних він відносить: монархію (влада одного, що переслідує загальне благо); аристократія (влада небагатьох, кращих представників, котрі здійснюють її в інтересах усіх громадян); політію (влада більшості, що відбирається на основі певного цензу і яка переслідує загальні блага людей. Неправильні форми державного устрою: тиранія (влада одного, який керується власною вигодою, своїми інтересами; олігархія (влада небагатьох заможних людей, певного клану, котрий переслідує тільки власну вигоду; демократія – влада більшості незаможних громадян, яка здійснюється в інтересах виключно цієї більшості. Демократія – “влада черні”. Арістотель був противником такої демократії. Найліпшою формою державного устрою він вважав “політію”. Арістотель виражав інтереси середніх прошарків рабовласницької знаті.

Філософ висловив дуже важливу думку про те, що в основі всіх великих суспільних потрясінь лежить майнова нерівність людей. Завдяки цьому одні люди в суспільстві – щасливі, інші – нещасні, одні мають більше благ, “ніж це необхідно” –живуть в радості, насолоджуються, інші вдаються до грабіжництва від бідності. Арістотель розумів, що “коли в державі багато людей позбавлено політичних прав, коли у ній багато злидарів, тоді така держава неминуче буває переобтяженою ворожо налаштованими елементами” (Див. Аристотель. Политика. Соч в 4-х томах, т.4, М., 1983, стор. 122).

Арістотель вперше піддав аналізу форму вартості. Він прийшов до висновку, що у міновій вартості товару лежить відношення рівності їх вартостей. Чому обмінюються товари? Тому що мають рівну вартість. Це теж – Арістотель.

Такі основні ідеї античних філософів, котрі дають уявлення про змістовність і різноманітність їх філософських вчень, які були розроблені ними понад 2500 років тому.

Враховуючи вищевикладене, можна визначити основні риси античної філософії.

Основні риси античної філософії. По-перше. Для античної філософії характерним є наявність різноманітних шкіл, течій, напрямків, ідеї яких стали джерелом виникнення майже усіх пізніших типів світогляду;

По-друге, антична філософія була, як правило, органічно зв’язана з наукою;

По-третє, для філософії стародавньої Греції визначальною є стихійна діалектика;

По-четверте, помітною рисою античної філософії є оригінальність філософських ідей, самостійність філософського мислення взагалі;

По-п’яте, це створення цілісної картини світу на основі уявлення про єдині начала буття (матеріальні і ідеальні).

2.2. Філософія Середньовіччя (V – XV ст.)

На зламі IV ст. нашої ери Римська імперія почала втрачати свою колишню могутність через загострення соціальної напруги і класову боротьбу. Повстання рабів, а також навала варварів призвели до того, що в V столітті Римська імперія остаточно розпадається. Разом з розпадом останньої рухнув рабовласницький лад, на розвалинах якого виникло нове, феодальне суспільство. Відбулася зміна греко-римської культури – феодальною культурою, світоглядною основою якої стало християнство. Все це знайшло відображення і в суспільній свідомості, зокрема у філософії. Остання стає служанкою богослів’я, а філософи стають, як правило, апологетами (захисниками) християнства.

Провідним напрямком в розвитку філософії феодального суспільства було схоластика (від грец. – школа) – тип середньовічної філософії, цілком підпорядкованої релігії. Це філософське вчення, котре було відірване від життя, від реальних проблем, мало єдину мету – обґрунтування і захист теології, релігійного світогляду. Тому основними проблемами, на які звертали увагу схоласти, були: примат віри над розумом, віри над знанням, наукою; бог як абсолютна сила і абсолютна влада; бог як буття, істина і благо тощо. Філософською основою схоластичних вчень були ідеї античної філософії, особливо Платона і Арістотеля про вічність “ідей”, про бога як рушійну силу, “форму усіх форм” і т.п.

Важливе місце в середньовіковій філософії займала боротьба номіналістів і реалістів з приводу природи загальних понять, так званих универсалій.

Реалісти (Ансельм Кентерберійський, Іоанн Скот), у відповідності з вченням Платона, вважали, що реально існують лише загальні поняття, які є вічними. Вони існують до речей, до природи; нібито, поняття “будинок взагалі”, “людина взагалі” і т.п. існують до появи конкретного будинку, людини тощо.

Номіналісти (Іоанн Росцелін, Пьер Абеляр, Вільям Оккам) дотримувалися інших поглядів. Вони стверджували, що реально існують лише окремі речі, котрі передують поняттям про них. Поняття є лише іменами, назвами речей (лат nomina – назва, ім’я). поняття утворюються в процесі пізнання окремих речей і окремо від них не існують.

За цією здавалось би абстрактною суперечкою таїлася суттєва філософська проблема, а саме, що чому передує: об’єктивно існуючі речі поняттям про них, чи, навпаки, поняття, котрі є продуктами мислення, передують самим речам; наше пізнання йде від речі до поняття, чи від поняття до речі. Слід відзначити, що тут, в зародку, вже містилися елементи емпіризму і раціоналізму, матеріалізму і ідеалізму, котрі отримали свій розвиток пізніше.

Найбільш відомим представником середньовікової схоластики був італійський філософ і богослов Фома Аквінський (1225 – 1274 рр.). Основна ідея усіх його багаточисельних філософських праць, виданих згодом у 18 томах, – це підпорядкування філософії релігії, знання – вірі, істини – божественному одкровенню. Він відомий в церковному середовищі як теоретик богослів’я, котрий обґрунтував п’ять способів доведення буття бога (про це мова буде йти далі в розділі, присвяченому з’ясуванню сутності неотомістської філософії).

Фома Аквінський, як і філософи-схоласти в цілому, геоцентричну систему Птоломея, згідно з якою нерухомим центром всесвіту є земля, а всі інші планети – Сонце, місяць, зірки – обертаються навколо неї, прирівнювали до релігійного догмату, який приймався без доведення.

Нові тенденції у схоластичній філософії Середньовіччя, відмінні від вчення Ф.Аквінського, були представлені у творчості Роджера Бекона (біля 1214 – 1294 рр.) і Дунса Скота (1265 – 1308 рр.).

По-перше, вони піддали сумніву схоластичні методи з’ясування проблеми універсалій, пропонуючи взамін їх пустоти і формалізму, дослідні методи, котрі “доходять до пізнання причин явищ”. По-друге, на противагу правовірним схоластикам і Ф.Аквінському, вони звертали увагу на проблеми природознавства. По-третє, вони прагнули розірвати зв’язок між філософією і теологією, до певної міри вивільнити філософію від гніту церкви.

Основні риси філософії Середньовіччя. Слід відзначити, що по рівню розвитку філософії, культури в цілому середньовікова філософія була кроком назад у порівнянні з античністю. Хоча падіння Римської імперії, перехід від рабовладіння до феодальних суспільних відносин, було прогресивним явищем в історії розвитку суспільства. феодальний лад відкривав простір для подальшого прогресу у розвитку виробництва, науки, техніки, ремесел, культури, політичних та соціальних відносин.

На межі двох епох – античної і середньовікової – сформувався новий світогляд – виникло християнство, яке мало домінуючий вплив на духовне життя усіх європейських країн.

Які ж риси притаманні філософії Середньовіччя, чим вона відрізняється від античної філософії?

Коротко, ці риси можна звести до наступних:

1. Засилля в усіх сферах життя релігії;

2. Схоластика як спосіб філософствування;

3. Теоцентризм;

4. Геоцентризм;

5. Переважання ідеалістичних напрямків у філософії;

6. Слабкі паростки матеріалізму.

2.3. Філософія епохи Відродження (XV – XIII ст.)

Для багатьох країн Західної Європи XV століття було переломним у їх розвитку. Наступала нова епоха – епоха краху феодальної системи і виникнення буржуазних суспільних відносин, котрі руйнували феодальну замкненість господарських стосунків, їхню обмеженість і вимагали простору для подальшого розвитку продуктивних сил. Тільки тепер, власне, закладались основи пізнішого розвитку крупного виробництва. Диктатура церкви була зламана. Поступово зникали примари Середньовіччя. Це дало змогу по-новому подивитися на грецьку стародавність, відродити те, що було втрачено. Відбувається небачений розквіт мистецтва, літератури, математики, механіки, астрономії, медицини. Це була епоха, котра мала вирішальній вплив на подальший розвиток людства.

Першою країною, в якій почав розвиватися капіталізм на рубежі XV – XVI століть, була Італія. Пріоритет останньої в цьому відношенні і обумовив її видатну роль в подальшому розвитку культури, науки, мистецтва, філософії в епоху, котра отримала в історії назву – Відродження.

У філософії відбувається зміна у її предметності. Поряд з вивченням природи, природних явищ, в центр вивчення ставиться людина, особистість, її творчість, гідність, свобода. Цей новий напрямок одержав назву гуманізму (від лат. humanus – людяний).

У філософії відроджується античний матеріалізм і стихійна діалектика; відбувається гостра критика схоластики, софістики, релігії; створюється нова картина світу на основі геліоцентризму – заперечення геоцентричної системи Птоломея.

На розвиток філософії в цей період значний вплив мав відомий італійський філософ, теолог, географ, механік, астроном і математик, кардинал римської церкви – Микола Кузанський (1401 – 1464).

Микола Кузанський добре знав вчення античних філософів і багато в чому поділяв їхні погляди. Так, він стверджував, що світ нескінченний, що Земля є одним з багатьох небесних тіл і подібно до них сама рухається і не є центром всесвіту; руху Землі ми не помічаємо, тому що сприймаємо його у порівнянні з чимось нерухомим. Наша Земля обертається навколо своєї осі і здійснює повне обертання протягом доби. В цьому відношенні Микола Кузанський був одним з попередників Коперника.

Істина, на думку філософа, досягається не в схоластичних, пустопорожніх дискусіях, а в процесі практичного досвіду, експерименту, вивченні природних явищ. При цьому він віддавав перевагу математичним методам пізнання.

Важливе місце у творчості Кузанського займали питання діалектики, яку він спробував відродити. Він доводив, що всі речі у світі мають зв’язок між собою і знаходяться у вічному русі і змінах, що “всі речі складаються з протилежностей” і що вони мають реальне існування.

М.Кузанський був кардиналом католицької церкви, але мав своєрідний погляд на сутність бога, відмінний від офіційного тлумачення цього. Він був пантеїстом, тобто вважав, що “бог в усіх речах як всі вони в ньому”, що природа – від бога, але сама вона має божественні атрибути – нескінченність у просторі і часі. Це тоді, коли канонічна, теологічна точка зору полягала в тому, що світ кінечний в просторі і в часі його творіння богом.

Філософські ідеї М.Кузанського мали в цілому прогресивне значення.

Видатний вклад в розвиток культури, живопису, науки і філософії епохи Відродження зробив геніальний італієць Леонардо да Вінчі (1452 – 1519). Він був великим художником, механіком, інженером, математиком, астрономом і філософом.

Леонардо да Вінчі – автор знаменитої картини Мони Лізи (“Джаконди”), котра нині зберігається в Луврі (Париж). Йому належать ідеї створення парашута, літального апарату, багатьох технічних винаходів тощо.

Як філософ, Леонардо да Вінчі близько підійшов до матеріалізму, визнавав вічність і нескінченність природи, захищав матеріалістичні ідеї Геракліта, Демокріта, Епікура стосовно руху, зміни речей і явищ, можливості їх пізнання, закономірностей їх розвитку. Явище природи, стверджував мислитель, ґрунтуються на об’єктивних законах природи. “Необхідність – наставниця і пестунка природи. Необхідність – тема і винахідниця природи, і узда, і вічний закон” – це все думки Леонардо.

Його поглядом притаманні елементи стихійної діалектики про перехід матерії з одного стану в інший. Так, вода перетворюється в пар, а пар в воду, остання стає льодом, а лід стає знову водою і т.п. Тут висловлена глибока здогадка про плинність, біжучість природних явищ. І далі: речі, котрі є у природі, безперервно вмирають і знову безперервно народжуються. Якщо будеш замішувати те, що руйнується за день, то знову буде народжуватися стільки, скільки витрачається.

Варті уваги і погляди да Вінчі і на процес пізнання. Вони теж є матеріалістичними, близькими до вчення Демокріта. “Все наше пізнання починається з відчуттів” – стверджував італійський філософ. Це – серйозний елемент, котрий стосується матеріалістичної теорії пізнання.

У процесі пізнання Леонардо да Вінчі акцентував увагу на ролі досвіду, експерименту, на встановленні причинних зв’язків між явищами. Останнє є важливим завданням науки.

Істина – одна і належить вона не релігії, не теології, а науці, чільним провідником якої він був сам. Філософ боровся проти релігії, схоластики, алхімії, астрології. Леонардо відкидав уявлення Птоломея про те, що Земля – центр всесвіту, і, таким чином, ставив під сумнів один з основних церковних догматів.

І насамкінець слід підкреслити, що, як митець, Леонардо да Вінчі, мав величезний вплив на розвиток мистецтва не лише в епоху Відродження. Його естетичне вчення, реалістичне за своїм змістом і прекрасне за своєю формою, є неминущим надбанням світової культури.

Корінний переворот в уявленнях про всесвіт, про рух планет, про Сонячну систему, здійснив видатний польський астроном Микола Копернік (1473 – 1527) – творець геліоцентричного вчення (“геліос” – грец. сонце). Він наніс найвідчутніший удар по теології, її догматам. В 1543 році у своїй праці “Про оберти небесних сфер” М.Копернік встановив, що не Земля, а Сонце є центром нашої планетної системи і, таким чином, цілком відкинув, птоломеївську теологічну концепцію як неспроможну.

Глибокі філософські роздуми стосовно походження природи, матеріальності світу, його об’єктивності, нескінченності і нестворенності, ми знаходимо у творчості видатного італійського вченого Джордано Бруно (1548 – 1600). У молоді роки Джордано Бруно був монахом. Однак за свої погляди, котрі суперечили релігійним догматам, був звинувачений у єресі і відлучений від церкви. Не відмовившись від своїх переконань, у лютому 1600 року спалений живцем на центральній площі у Римі.

Основні ідеї вчення Джордано Бруно: всесвіт єдиний, матеріальний, нескінченний і вічний. Те, що ми бачимо – лише мала частина світу. Зірки – це сонця інших планетних систем. Земля - пилинка в безкрайніх просторах галактики. Основа всього існуючого – матеріальне начало. Воно породжує все із самого себе і є причиною усіх природних речей і явищ. Д.Бруно утверджував матеріальну єдність світу і його об’єктивність – продовжував розвивати матеріалістичні традиції античної філософії. В той же час він стверджував, що “природа – це бог в речах”, тобто, стояв на позиціях пантеїзму.

Джордано Бруно – прихильник стихійної діалектики. Він високо цінував ідеї Геракліта про рух, зміни, суперечності. Д.Бруно: “... знищення є не що інше як виникнення, і виникнення є не що інше як знищення; любов є ненависть; ненависть є любов...” (Див. Джордано Бруно. Диалоги. М., 1949, стор. 291). І далі: “Хто хоче пізнати найбільші таємниці природи, хай розглядає і спостерігає мінімуми і максимуми суперечностей і протилежностей” (там же).

Уявлення про єдність протилежностей, про знищення одного і виникнення іншого, про суперечливість природних явищ, було спробою Д.Бруно відродити стихійну діалектику античних філософів на основі геліоцентричного вчення. Це одна із характерних рис філософії Джордано Бруно.

Нова епоха – епоха Відродження – вимагала нових підходів до з’ясування особливостей формування держави, котра приходила на зміну феодальному державному управлінню. Необхідно було визначити основні засади її розвитку і функціонування. Першим, хто звернув на це увагу, був Нікколо Макіавеллі.

Ніколо Макіавеллі (1469 – 1527) – відомий італійський державний діяч, філософ, військовий теоретик, історик і літератор. За своїм походженням – аристократ зі знатної, але збіднілої родини. Займався громадсько-політичною діяльністю. Після одного з політичних переворотів в Італії був запідозрений в антиурядовій змові, попав в немилість до правителя, був висланий до свого маєтку, де проживав там і написав більшість своїх соціально-політичних та літературних творів.

Будучи патріотом своєї країни, Макіавеллі вважав, що головною причиною страждань Італії є слабкість її державного устрою, політична роздрібленість. Тому він намагався обґрунтувати таку концепцію державотворення, державного управління, виходячи з якої можна було б це подолати. Ідеал держави Макіавеллі вбачав в Римській республіці, вважаючи останню найкращою формою правління, бо вона є втіленням ідеї сильної держави, здатної зберегти громадський порядок і стабільність.

У своїй широко відомій праці “Государ” (1532) Макіавеллі описує способи створення сильної і могутньої держави в умовах, коли народ ще не вихований і не має громадянських доброчесностей. В таких випадках необхідно доводити, що держава – вищий прояв людського духу, а служба її – це мета, сенс життя підлеглих, щастя самої людини. Государ може і не враховувати прийняті норми моралі, якщо його дії спрямовані на зміцнення держави, збереження її цілісності і процвітання.

У своєму трактаті “Государ” Макіавеллі зображає тип правителя, котрий за допомогою жорстокості, обману, демагогії, насильства, дворушництва, зрадництва і т.п. забезпечує зміцнення держави і розширення своєї влади.

Государ не повинен боятися осуду за ті пороки, без яких неможливо зберегти за собою верховну владу, бо є доброчесності, володіння якими може привести правителя до загибелі, і є пороки, засвоєння яких дасть змогу Государям досягти безпеки і благополуччя. Заслужити ненависть за добрі діяння Государю так же легко, як і за дурні вчинки. З цього випливає, що правителям, котрі намагаються утримати владу, дуже часто необхідно бути порочними.

Кожний Государ хотів би набути слави милосердного, а не жорстокого. Однак, якщо Государ бажає утримати у покорі своїх підданих, він не повинен рахуватися з обвинуваченнями у жорстокості. Вдаючись в окремих випадках до жорстокості, Государі поступають милосердніше, ніж тоді, коли допускають безпорядки, які ведуть до грабунків і насильства. Безпорядки є бідою для всього суспільства, тоді як покара на смерть вражає лише окремих осіб. Всі необхідні жорстокості повинні бути здійснені відразу, для того, щоб вони були перенесені з найменшим роздратуванням; добродіяння ж повинні здійснюватися мало-помалу, щоб підлеглі мали більше часу для їх вдячної оцінки.

Передбачливий Государ не повинен виконувати своїх обіцянок і зобов’язань, якщо таке виконання буде для нього шкідливим і якщо мотиви, котрі спонукали його дати такі зобов’язання, відпадуть. Звичайно, якби всі люди були чесними, то тоді подібна порада була б аморальною, але оскільки люди, як правило, не відрізняються чесністю, а підлеглі Государя не особливо турбуються про виконання своїх обіцянок перед ним, то і Государю відносно їх не слід бути особливо педантичним.

Згодом завдяки такому розумінню суті проблеми державного управління, державотворення, ставлення до підлеглих і з’явився термін “макіавеллізм” для визначення політики, що нехтує нормами моралі. Невипадково, що подібними порадами Макіавеллі користувалися всі диктатори, здійснюючи свою антидемократичну, аморальну політику.

Вважаючи армію важливим атрибутом держави, гарантом її захищеності і цілісності, Макіавеллі висловив ряд ідей стосовно її створення і зміцнення. Він, зокрема, рекомендував Государю створити армію на основі загального військового обов’язку, на постійній основі, і яка була б підпорядкована правителю. Бо армія найманців, на його думка, не може бути надійним захисником держави, оскільки вона не зацікавлена у її зміцненні.

Макіавеллі намагався обмежити владу церкви і авторитет папи, вважаючи, що церква повинна у переслідуванні своїх корисливих інтересів і роздрібленності держави, що було перешкодою для об’єднання багатьох князівств в єдину державу. Тому закономірно, що всі твори Макіавеллі були занесені церквою в так званий “Індекс заборонених книг”.

Макіавеллі висловлював глибокі думки стосовно рушійних сил історичного процесу, вважаючи такими силами політичну боротьбу, пристрасті та матеріальні інтереси людей.

Основні риси філософії епохи Відродження. На завершення розгляду проблем філософії епохи Відродження, як підсумок, слід з’ясувати її основні риси. Ними є:

1. Гуманізм;

2. Геліоцентризм;

3. Критика схоластики;

4. Відродження античної діалектики;

5. Пантеїзм;

6. Повернення до матеріалізму;

7. Дослідження проблем формування держави на переломному етапі переходу до буржуазних суспільних відносин.

2.4. Філософія Нового часу (XVII – XVIII ст.).

“Найкращим з усіх доведень є досвід, якщо тільки він корениться в експерименті”.

Ф. Бекон

Ми приступаємо до вивчення одного з визначальних напрямків світової філософії, в основі якого лежить прагнення експериментального дослідження природи, розробка методів такого дослідження, що мало велике значення для теоретичного обґрунтування матеріалістичної філософії XVII – XVIII ст. Цей напрямок представляють багато видатних філософів, але провідна роль в цьому належить Ф.Бекону і Р.Декарту.

Англійська філософія XVII ст. Проблема методу наукового пізнання. Першим філософом, котрий взявся за розробку наукового методу на основі матеріалістичного розуміння природи, був англійський філософ Френсіс Бекон (1561 – 1626). Він став родоначальником англійського матеріалізму і всієї експериментуючої науки свого часу. Природознавство в його очах було справжньою наукою, а фізика, котра спиралася на чуттєвий досвід – найважливішою частиною природознавства. Згідно з його вченням, чуттєве пізнання – джерело будь-якого пізнання. Дослідна наука якраз і полягає в застосуванні раціонального методу до чуттєвих даних. Наукове знання, на думку Бекона, випливає не просто з безпосередніх чуттєвих даних, а саме з цілеспрямовано організованого досвіду, експерименту, котрий необхідно покласти також в основу природної філософії.

Основною філософською працею Ф.Бекона є “Новий Органон” (1620), в котрий він з’ясував своє матеріалістичне розуміння природи і дав філософське обґрунтування свого індуктивного методу пізнання.

У розумінні природи Бекон насамперед виходив із вчень ранніх грецьких матеріалістів, для яких природа була ніким не створеною вічною і нескінченною і мала єдині матеріальні начала. При цьому він віддавав перевагу такому матеріальному началу, як атом, “який є істинно сутнім, володіє матерією, формою, місцем, опорою, стремлінням, рухом..., і який також при руйнуванні усіх природних тіл залишається непохитним і вічним” (Див. Ф.Бекон. Соч. в 2-х томах, т.2, М., 1972, стор. 335).

Бекон з притаманною йому іронією критикував ідеалістичні, схоластичні погляди філософів середньовіччя, як на його думку, нічого для науки і для філософії не дають, бо вони підмінюють суть справи красивими фразами і видають їх за саму сутність предмета. Схоласт “... плете яку-небудь наукову тканину, безперечно дивну за тонкістю нитки і за тонкістю роботи, але цілком пусту і ні на що не здатну”, – так Бекон оцінював погляди філософів-схоластів (Див. Ф.Бекон. Соч., т.1, стор. 125).

На шляху пізнання природи є багато перешкод і заблуджень. Ці заблудження Бекон назвав “примарами” – нереальними передсудами людського пізнання, які “осаджують уми людей” і стримують науковий прогрес (Див. Ф.Бекон. Соч., т.2, стор. 18). Таких примар у Бекона чотири види: примари роду, печери, майдану і театру.

Примари роду – “знаходять основу у самій природі людини, в племені чи самому роді людей, бо невірно стверджувати, що відчуття людини є міра речей” (там же, стор. 19). Тобто, людям, які належать до певної спільності, притаманні невірні уявлення про щось і ці невірні уявлення передаються із роду в рід.

Примари печери – це заблудження індивідуальне. “У кожного є своя особлива печера, котра послаблює і спотворює світло природи” (там же).

Примари майдану – це передсуди, “котрі відбуваються як би в силу взаємної зв’язаності і співтовариства людей” (там же). Люди зустрічаються, обмінюються новинами, певними знаннями, які нерідко бувають далекими від істини, і сприяють заблудженню.

Примари театру – це заблудження, котрі виникають внаслідок засвоєння неправильних філософських положень, філософських систем, “поставлених і зіграних комедій”, котрі представляють “вигадані і штучні світи” (там же, стор. 20).

Критикою цих примар, які перешкоджають пізнанню людей, Бекон прагнув звільнити їх від заблуджень, догм і передсудів.

Методом, здатним забезпечити істинне знання, без догм і передсудів, Бекон вважав послідовно проведену індукцію. Остання, на його думку, є поступове без пропусків, сходження від конкретних багаточисельних фактів, їх властивостей, до найзагальніших аксіом.

Кожний предмет, річ, за Беконом, має властивості, які виявляють себе у певній формі. Наприклад, багаточисленні явища мають таку властивість, як теплота. Останнє означає, що явище має форму її виявлення. Цією формою є особливий для кожного явища вид руху. Форма органічно зв’язана з властивістю. Форма дає уявлення про властивості речі, а речі у властивості оформляються. В такому випадку, форма являє собою сутність властивостей будь-яких речей. Вона є матеріальним носієм сутності.

На органічному зв’язку властивостей та їх форм виявлення і ґрунтується розроблений Беконом його індуктивний метод пізнання. Цей метод конкретизують три таблиці, які на думку філософа, дають можливість отримати істинне знання: “таблиця сутності і присутності” – дослідник повинен дати повний огляд усіх речей, явищ природи, в яких є та властивість, яка його цікавить; “таблиця відхилень, або відсутності” – в ній дослідник повинен виходити з того, що відсутність певної властивості у предмета означатиме відсутність її форми (сутності). Якщо предмет не має властивості, яку необхідно дослідити, то він виключається з подальшого розгляду. І насамкінець, остання таблиця індуктивного методу – “таблиця ступенів, або таблиця порівнянь”. Дослідник в цю таблицю включає всі предмети, котрі відрізняються один від одного за ступенем властивостей, форму яких необхідно знайти (Див. Ф.Бекон. Соч. в 2-х томах. т.2, стор. 93, 104).

Індукція Ф.Бекона є вченням про методи наукового експериментального дослідження на основі присутності бо відсутності певних властивостей речей, на основі зміни ступеню (інтенсивності) цих властивостей визначається їх форма, отже їхня сутність.

Бекон розглядав індукцію як засіб вироблення основоположних теоретичних понять і аксіом природознавства, або, як він сам висловлювався, “природної філософії”.

Введення експериментального індуктивного методу в наукове дослідження було видатним досягненням філософії ХVІІ століття.

Заради справедливості, слід також відзначити, що індуктивний метод Бекона страждає однобічності, бо зводить процес пізнання до лише аналізу, залишаючи поза своїм змістом уже доведені наукою загальні аксіоми. Індуктивний метод Бекона не може дати уявлення про єдність, цілісність природи.

Предметом філософії, за Беконом є бог, природа і людина. Однак бог не повинен бути в центрі філософії, бо бог – предмет вивчення релігії. Завданням філософії є створення образу природи, зображення того, що є в самій дійсності.

Природа – джерело всіх знань. Вона багатша і складніша від того, що відображається у свідомості людини, основна ступінь пізнання – чуттєве пізнання, досвід, експеримент. Шлях пізнання – це рух від досвіду до вищого узагальнення.

Світогляд Бекона був суперечливим, неоднозначним. В одному випадку він визнавав вчення про атомну будову речовини, в іншому – стверджував, що “все це є неправильним”, що матерія – це “сукупність частинок” (Див. Бекон. Соч. в 2-х томах, т.2, стор. 90).

Бекон не був і послідовним матеріалістом. Так він вважав, що на шляху пізнання природи слід взяти за зразок “божественне творіння”, “божественну мудрість і порядок” (там же, стор. 36), включав бога в предмет філософії і т.п.

Однак, попри всі суперечності і непослідовність Бекона, саме він, як родоначальник емпіричного пізнання природи, відіграв виключно важливу роль у подальшому розвитку світової філософії. Філософія Френсіса Бекона – це уособлення англійського Відродження.

* * *

За часів Бекона, експеримент, досвід, вважався найважливішим методом вивчення природи. Була прийнята думка, що таке вивчення є найбільш істинним, достовірним. Однак розвиток науки все вагоміше ставив на порядок дня питання про пошуки більш загальних синтетичних методі дослідження природи, погляд на світ не як на випадкове нагромадження предметів, не зв’язаних між собою, а як на єдине ціле.

Здійснити це могли лише видатні особистості з новим стилем мислення, котрий поєднував би знання, отримані в процесі спостереження і експерименту, і здатністю до широких наукових абстракцій і узагальнень.

Такою особистістю і став видатний мислитель Франції ХVІІ ст. – Рене Декарт – один з основоположників науки і філософії нового часу.

Р. Декарт – автор дедуктивного методу пізнання і родоначальник філософського раціоналізму. Рене Декарт (1596 – 1650) – філософ, математик, фізик, механік, фізіолог, народився в родині французького дворянина. Отримав блискучу освіту. Багато подорожував. Останні 20 років жив в Нідерландах, де займався науковою діяльністю. В 1649 році після переслідування його церковниками переселився до Швеції, де і помер у 1650р.

Р.Декарт – один з творців вищої математики; аналітичної геометрії; сформулював ряд законів механіки, зокрема загальний закон дії і протидії, закон збереження кількості руху при ударі непружних тіл; у фізіології один з перших описав рефлекторний акт тощо.

Основні філософські праці Декарта: “Розміркування про метод” (1637), “Роздуми про першу філософію” (1641), “Начала філософії” (1644).

Основна риса філософського світогляду Декарта – дуалізм. Дуалізм Декарта виявлявся у його вченні про так звані субстанції.

З одного боку, субстанція, як начало, є об’єктивним, вічним матеріальним тілом, котре для свого існування не потребує причини. Це – протяжна субстанція, реальне тіло.

З іншого боку, філософ допускав нематеріальну, ідеальну, “мислячу субстанцію”, котра існує незалежно, сама по собі. Отже, Декарт визнавав два незалежних начала – матеріальне і ідеальне. В цьому і полягає його двоїстість, дуалізм.

В теорії пізнання Декарт виступив як реформатор, автор нового наукового методу пізнання – дедукції, котра означає виведення пошукових істин на основі інших істин, що вже відомі і встановлені. Це щось на зразок математики, коли конкретне знання отримують на основі деяких загальних принципів, постулатів і аксіом.

Декарт сформулював чотири основні правила наукової дедукції:

Перше правило – не визнавати істинним нічого, окрім того, що з очевидністю пізнається, що не підлягає сумніву.

Цей сумнів не є переконанням в непізнаванності світу, а являє собою лише засіб для знаходження найпершого достовірного начала. Цим є знамените положення Декарта: “cogito ergo sum” – “мислю, отже існую”.

Друге правило – розподіляти кожне утруднення, яке виникає в процесі пізнання на стільки частин, наскільки це можливо для їх кращого розв’язання.

Третє правило – мислити необхідно логічно, по порядку, починаючи з предметів найбільш простих і тих, що легко пізнаються, щоб перейти від доведеного до ще не доведеного.

Четверте правило – необхідно в процесі дослідження складати якомога повні огляди фактів, систем, гіпотез, предметів, їх властивостей – того, що вивчається, щоб бути впевненим, що нічого не пропущено.

На думку Декарта, дотримання цих правил – гарантія того, що достовірні начала філософії будуть знайдені.

Однак, і це слід підкреслити, дотримання цих правил не є ще гарантією достовірного пізнання. В історії філософії ми маємо безліч фактів, коли філософи про одні і ті ж речі висловлювали різні, навіть протилежні судження. Згадаймо, для прикладу, уявлення античних філософів про першоначала буття, філософії.

Декарт вважав, що пізнання не може ґрунтуватися на відчуттях, покази яких є обманливими. Єдиними, найдостовірнішим засобом пізнання, його критерієм може бути лише мислення, розум, інтелектуальна інтуїція.

Декарт так характеризує цю інтуїцію: “під інтуїцією я розумію не віру в хитке підтвердження почуттів і не обманливе судження безладного уявлення, а поняття ясного і уважного розуму... Так, наприклад, будь-хто може інтуїтивно осягнути розумом те, що він існує, що він мислить, що трикутник обмежується трьома лініями, що куля має одну поверхність і подібні цим істини...” (Р. Декарт. Правила для руководства ума, стор. 57 – 58).

Мислення, за Декартом, це самодостатній феномен, котрий не залежить від чуттєвого пізнання, досвіду. Мислення – це єдине джерело знань про все те, що безпосередньо не сприймається органами відчуттів. Воно первинно по відношенню до останніх. Тому єдиним, ясним, виразним знанням може бути лише те знання, котре отримане на рівні мислення.

Таким чином, Декарт перебільшував, абсолютизував раціональне, розумове у пізнанні. Він був засновником філософського раціоналізму – напрямку в теорії пізнання, згідно з яким його істини мають своїм джерелом не чуттєве пізнання, не емпіричний досвід, а розум (від лат ratio – розум, rutionalis – розумний).

Раціональні, логічні ознаки достовірного знання, його загальність і необхідність, Декарт вбачав у математиці, її аксіомах. Ці ознаки не даються у досвіді і його узагальненні, а взяті з самого розуму, його ідей, котрі природжені йому. Це, безумовно, безпідставна точка зору. Бо вона заперечує пізнання в його єдності з чуттєвим досвідом, практикою.

Раціоналізм фактично відкидає ту достовірну істину, що єдиним джерелом знань є чуттєвий досвід людини, вплив зовнішнього світу на її органи відчуттів.

Філософські погляди Декарта, його наукові здобутки, мали значний вплив на подальший розвиток науки і філософії.

Раціоналізм Декарта, як однобічне розуміння логічного характеру математичного знання, не став загальновизнаним напрямком у світовій філософії. Він мав як прихильників, так і супротивників.

Одним з перших, хто піддав змістовній критиці раціоналізм Декарта, його вчення про “природженість ідей”, був Джон Локк.

Філософія емпіризму Джона Локка. Джон Локк (1632 – 1704) – видатний англійський філософ, природодослідник, матеріаліст. Локк став першим філософом, котрий став на шлях ретельного аналізу і систематизації пізнавальних можливостей людини, його судження, висловлені з цього приводу, не втратили своєї актуальності і в наш час.

Основними філософськими працями Д.Локка є: “Досліди про закони природи” (1662 – 1664); “Два трактати про державне управління” (1679); “Досвід про людське розуміння” (1690); “Думки про виховання” (1693) та інші.

Локк спробував в противагу Декарту створити емпіричну (дослідну) методологію пізнання. Для нього не було проблеми стосовно того, звідки беруться знання, де їх джерело. “На досліді ґрунтується все наше знання, – від нього воно врешті-решт походить” (Див. П.С.Таранов. Анатомия мудрости. Том 2, стор. 233).

Локк був засновником емпіричної філософії. Емпіризм (від грец. empeiria – досвід) – філософське вчення, що визнає досвід єдиним достовірним засобом пізнання і применшує значення логічного аналізу - теоретичних узагальнень. Емпіризм виводить загальний і необхідний характер знань не з мислення, а з досвіду.

Локк доводив, що всі ідеї, всі поняття, котрі людина має, виникають внаслідок дії предметів зовнішнього світу на органи відчуттів людини. Дж.Локк відкинув вчення Декарта про природженість ідей. Якби ідеї у людей були б природженими, то тоді вони б мали однакові погляди на все, мали б однакові ідеї. Однак цього ми не спостерігаємо, зауважує філософ. Це тому, що такі ідеї просто не існують.

Єдиним джерелом усіх ідей Локк оголосив відчуття людини. Ідеї, набуті на основі відчуттів, лише матеріал для знання, котрий є первинним. Без нього ніяке знання, ніякі ідеї – неможливі.

Дж. Локк – автор сенсуалістичної теорії пізнання (від лат. sensus – відчуття). Сенсуалізм – філософське вчення, що визнає єдиним джерелом пізнання відчуття.

Дж. Локк перебільшував значення досвіду, відчуттів у процесі пізнання і належить до філософів-емпіриків, сенсуалістів.

Важливою складовою теорії пізнання Дж. Локка є його вчення про первинні та вторинні якості речей. Первинні якості їх є об’єктивними, такими, що від людини, її відчуттів не залежать. Первинними якостями є рух, спокій, маса, протяжність, твердість, зчеплення частинок, час, простір, фігура, кожного тіла тощо. Вторинні якості – суб’єктивні, тобто такі, що залежать від людини. Це те, що ми відчуваємо з допомогою наших органів відчуття, а саме: тепло тощо. Такий підхід до з’ясування відмінностей первинних і вторинних якостей речей, це, безумовно, серйозний аргумент на користь матеріалістичної теорії пізнання.

Основне завдання філософії – це дослідження здібностей людини до пізнання, виявлення джерел людського знання, їх природного походження.

Дж. Локк є видатним теоретиком в галузі вчення про державу, державну владу і право.

Держава, на думку Дж. Локка природного, а не божественного походження, так само як і влада короля. Людство народжене вільним і наділено від природи свободою, а влада короля “була дана йому волею мас”. Державу створюють люди для того, щоб запобігти війні між ними. Це – “головна причина того, що люди утворюють суспільство (державу), відмовляючись від “природного стану” (Дж. Локк. Избр. Филос. произведения в 2-х томах, т.2, М., 1960, стор. 16).

Держава виникає там, де вільні люди відмовляються від природного права на самозахист, від права особистого покарання насильників і надають це право суспільству в цілому. Причина переходу від природного стану людей до утворення держави – це ненадійність, негарантованість їх існування у природному стані.

Людина, на думку Локка, має три невід’ємних права: право на життя, право на свободу і право на власність, набуту особистою працею. Приватна власність за Локком, це результат безпосередньої трудової діяльності людини.

Мета держави – збереження свободи і власності. Держава не повинна бути свавільною. Її завдання – видавати закони, карати порушників права, захищати громадян від зовнішніх посягань.

Дж. Локк вимагав чіткого розподілу законодавчої та виконавчої влади. Законодавча влада повинна приймати закони. Виконавча влада повинна організовувати їх виконання.

Законодавча влада, прийнявши закони, немає потреби в подальших нарадах, зборах і т.п. Виконавча влада, навпаки, має потребу в постійно діючих органах, щоб виконувати ці закони.

Такі погляди Дж. Локка мали прогресивне значення. В них виявлялися прагнення філософа пристосувати уявлення про державу, державний устрій до тієї політичної форми правління, котра була встановлена в Англії в результаті буржуазної революції 1688 року.

Філософські та соціально-політичні ідеї Дж. Локка мали сильний вплив на подальший розвиток світової філософії, англійського просвітництва, спрямованого проти схоластики, на користь науки, емпіричного, дослідного знання – проти ідеології феодального суспільства.

Французька філософія ХVІІІ ст. Французька філософія займає чільне місце в історії європейської і світової культури завдяки діяльності таких видатних представників просвітництва, як Вольтер, Руссо, Дідро, Гольбах, Гельвецій.

Франсуа Марі Арує Вольтер (1694 – 1778) – видатний французький просвітник-енциклопедист, філософ, історик, блискучий літератор, правознавець, захисник обездолених. Всією своєю багатогранною діяльністю боровся проти засилля церкви, клерикалів, схоластики, властей; закликав до непокори, до боротьби: “Народ! Прокинься, розірви свої кайдани; тебе закликає свобода, ти народжений для неї” – це Вольтер. За критику антидемократичного правління регента Франції, майже на рік, був заточений в Бастилію. Нерідко змушений був тікати від переслідувань за кордон.

Опублікував низку філософських праць, таких як “Філософські листи” (1727 – 1733), “Метафізичний трактат” (1734), “Розміркування про людину” (1737), “Основи філософії Ньютона” (1736 – 1738), “Сократ” (1759), “Кишеньковий філософський словник” (1764) та багато інших. За життя Вольтера вийшли друком 19 томів його творів посмертне, повне видання творів філософа налічувало аж 70 томів.

В цих творах Вольтера були закладені основи французької філософії і французького просвітництва.

Головний об’єкт його досліджень – природа, її походження, матерія, її властивості, людина, її свобода, критика реакційної теології, клерикалізму (від лат. clericalis – церковний), французького судочинства, котре безпідставно переслідувало ідейних супротивників існуючого режиму. Основний девіз творчості Вольтера: “Чим люди більш освіченіші, тим більше вони вільні”. Не випадково багато праць філософа викликали супротив владних структур, ряд з них за рішенням французького парламенту було заборонено і спалено.

Вольтер розумів, що для розвитку просвітництва недостатньо лише заперечувати реакційну теологію, засилля клерикалів. Тому він вдався до матеріалістичних вчень англійських філософів – Бекона і Локка, праці яких добре знав.

Вольтер визнавав сенсуалістичну теорію Дж. Локка. Він відкидав твердження Берклі, англійського філософа-ідеаліста, що речі існують лише у відчуттях самого суб’єкта. Предмети зовнішнього світу існують реально, об’єктивно і своїм впливом викликають у нас певні відчуття. Твердження Берклі – це “абсурд”, “Дотик в прямому значенні цього слова, – підкреслював Вольтер, – дає мені незалежно від моїх відчуттів, ідею матерії” (Цит. по В.Н.Кузнецов, Б.В.Мееровский, А.Ф.Грязнов. Западно-европейская философия ХVІІІ века. М., 1986, стор. 186). І далі: “елементи світу матеріальні, інакше кажучи, вони є протяжною і непроникливою субстанцією” (там же).

Разом з тим Вольтер визнавав існування бога як творця і упорядника Всесвіту. Бог його створив і більше не втручається у його існування. Він вважав, що остаточне з’ясування. Він вважав, що остаточне з’ясування походження природи не можна пояснити з неї самої, тому необхідно визнати бога як її творця. Вольтер стояв на позиціях деїзму. Деїзм (від лат. deus – бог) – релігійно-філософське вчення, яке визнає бога першопричиною світу, але заперечує втручання в його подальший розвиток і функціонування. Вольтер полюбляв цитувати висловлювання Ф.Бекона, що “поверхова філософія схиляє розум до безбожництва, глибини філософії повертають уми людей до релігії” (там же, стор. 191).

Вольтер доводив, що матерія свій рух “отримує ззовні” і це означає, що бог є. Однак згодом під впливом англійських філософів-матеріалістів, він дещо змінив свій погляд на це: стверджував, що бог “іманентний самій природі”. Тобто перейшов на позиції пантеїзму.

Основна суперечність філософського вчення Вольтера – це невідповідність між його матеріалістичними поглядами на природу, її реальне існування, критика теології, з одного боку, і його спробами деїстичної аргументації божественного творіння світу, обожнення природи, з іншого.

Вольтер висунув і обґрунтував ряд плодотворних ідей стосовно предмету історичної науки. Він вважав, що історики повинні вивчати не діяльність коронованих осіб, а життя народу; історики повинні досліджувати його духовну культуру – мораль, філософію, право, науку, мистецтво, літературу. Предметом історії повинна бути історія розвитку матеріальної культури людства. Вольтер сам був автором ряду змістовних історичних праць таких, як “Історія Карла ХІІ” (1731); “Епоха Людовика ХІV” (1751); двотомна “Історія Російської імперії за Петра Великого” (1709, 1763) тощо.

Жан Жак Руссо (1712 – 1778) – визначний французький просвітник, енциклопедист, філософ, соціолог, літератор і педагог. Головними філософськими і соціологічними працями Руссо є: “Розміркування про походження і основах нерівності між людьми” (1755), “Суспільний договір” (1762), “Еміль або про виховання” (1762).

Основні проблеми філософії і соціології, котрі розглядав у своїх творах Ж.Ж.Руссо, можна звести принаймні, до таких визначальних для його вчення положень: 1) проблема людини її соціального становища у суспільстві; 2) проблема походження і сутності соціальної нерівності і соціального гніту; 3) проблема договірної теорії суспільства і держави; 4) проблема виховання громадян.

Як ніхто з його попередників, Руссо стає на захист обездолених верств населення. Він засуджує соціально-політичне поневолення людини у сучасному йому суспільстві, її безправ’я і гноблення. Філософ щиро вірив в те, що цього ганебного стану можна позбутися, коли стати на шлях “просвіченого правління”. Він був переконаний, що єдиний шлях подолання соціального поневолення – це просвітництво. Філософ був впевнений, що “народи залишаться зневажливими, розбещеними і нещасними” лише до тієї пори, “поки влада, з одного боку, а просвіченість і мудрість – з іншого, не вступлять у союз”. В цьому питанні Руссо стояв на позиціях “просвіченого правління”.

Далі. З’ясовуючи походження та сутність соціальної нерівності і соціального гноблення, Руссо приходить до глибокого висновку: фундаментальним, критеріальним джерелом такого стану у суспільстві є виникнення приватної власності.

“Та людина, – писав Руссо, – яка, обкопавши і обгородивши певну ділянку землі, сказала: “це моє” і знайшла людей, які були достатніми дурнями, щоб цьому повірити, була справжнім засновником громадянського суспільства”.

Однак філософ, в принципі, не заперечував сам інститут приватної власності. Він виступав лише проти її розміру і нерівномірного розподілу. Тому, щоб досягти соціальної рівності, необхідно повернути людей до того стану, в якому не буде крупної приватної власності, а отже, і соціального поневолення. Це, безумовно, “чітке” вирішення питання, але нездійсненне, ілюзорне.

Розглядаючи проблему суспільного устрою, Руссо прагнув знайти таку форму об’єднання людей, яка б захищала і охороняла своїм авторитетом гідність, честь, недоторканність, майно кожного громадянина. Руссо був прибічником демократичного буржуазного устрою – держави, котра основана на суспільному договорі. Він захищав думку про те, що народ має право на революційне повалення будь-якої влади, яка нехтує його життєвими інтересами.

Значним вкладом Руссо в договірну теорію держави було обґрунтування ним трьох фундаментальних тез: 1) народ – суверен; 2) суверенітет народу невід’ємний і неподільний; 3) законодавча влада належить тільки народу. Руссо вважав, що в законах, які приймаються, відображається “загальна воля” народу.

Свої педагогічні погляди Руссо протиставляв нормам старої феодально-кастової системи виховання. Він вимагав, щоб її метою була підготовка добропорядних, чесних молодих людей, котрі могли б утворювати високоморальну трудову сім’ю, здатну виховувати в такому дусі своїх дітей. Головним чинником цього повинні ж бути переконання і апеляція до їх розуму.

У з’ясуванні філософських питань Руссо дотримувався дуалістичних поглядів – визнавав існування двох першоначал: і матерії, і духу. В теорії пізнання поділяв сенсуалістичне вчення матеріаліста Дж. Локка. Руссо критикував християнство, відкидав теологічну догматику усіх релігій, які суперечили “суспільному договору” і разом з тим прагнув обґрунтувати свою “громадянську релігію”, вимагаючи, щоб “кожний громадянин” мав релігійні переконання. Руссо заперечував атеїзм, протиставляв свої погляди французьким матеріалістам. В питаннях світогляду дотримувався теїзму (від грец. teos – бог) – світогляду, в основі якого лежить розуміння бога, котрий не лише створив світ, але й втручається в усі його події. Філософ вважав, що Всесвітом управляє мудра і могутня сила, котра є благий бог.

Дені Дідро (1713 – 1784) – видатний французький філософ, просвітник, ініціатор і керівник багатотомної Енциклопедії, письменник. Разом з Вольтером мав великий вплив на суспільно-політичне життя Франції, французьку філософію і культуру.

Основні філософські праці присвячені з’ясуванню проблем походження природи, теорії пізнання, психології, атеїзму, літератури і мистецтва. Серед них: “Філософські думки” (1746), “Думки до пояснення природи” (1759), “Розмова Д’Аламбера і Дідро” (1759), “Філософські основи матерії і руху” (1770) та багаточисельні статті в Енциклопедії.

За своїми філософськими переконаннями Дідро – матеріаліст. Він був переконаний, що природа існує об’єктивно, реально, що “неможливо передбачити чогось, що існує поза матеріальним світом”. Відчуття є джерелом усіх наших знань. Наші судження про речі природи є вторинними по відношенню до них. Ми лише реєструємо те, що отримуємо в процесі досвіду. В теорії пізнання Дідро стояв на позиціях сенсуалізму.

“Пам’ятай, – писав філософ, звертаючись до свого читача, – що відчуття складають джерело усіх наших знань, що природа не бог, людина не машина, гіпотеза не факт; і будь певний, що якщо ти побачиш у моїй книзі що-небудь, що суперечить цим принципам, це означатиме, що ти мене зовсім не зрозумів” (Цит. по: Д.С.Таранов. Анатомия мудрости, т.2, стор. 342).

Дідро вважав, що для успішного пізнання природи необхідні три речі – три методи дослідження: спостереження природи, розміркування і експеримент. “Спостереження збирає факти; розміркування їх комбінує; досвід перевіряє результати комбінацій”.

І далі: “Достовірний метод філософствування був і буде полягати в тому, щоб розумом і експериментом контролювати відчуття, відчуттям пізнавати природу” (там же, стор. 357).

З’ясовуючи сутність матеріальності природи, Дідро висловлював думку про можливість загальної чутливості матерії. За цією теорією не лише людина, а й тварини мають психічні функції, наділені здатністю відчуття і пам'яттю.

Дідро був переконаним атеїстом, піддавав ніщивній критиці засилля церкви у суспільному житті, теологію, релігійні догмати. У своїй філософській еволюції філософ швидко пройшов шлях від деїзму Вольтера до матеріалізму і атеїстичних поглядів.

Головною справою життя Дідро, безумовно, було видання “Енциклопедії або Тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел”, котра відіграла велику роль у пропаганді нових суспільно-політичних ідей, наукових досягнень, розповсюдженні просвітництва, критиці схоластики та релігійного мракобісся. У Дідро були величезні труднощі на цьому шляху, але він довів цю справу до кінця – 35 томів Енциклопедії були видані.

Енциклопедія стала одним з видатних наукових і культурних надбань ХVІІІ століття. Говорячи словами Дідро, Енциклопедія набула значення “найрідшого з існуючих пам'ятників людського розуму”.

Вплив Дідро на суспільну думку в європейських країнах був величезний. Спілкування з ним стало бажаним для багатьох монархів, котрі намагалися показати свою просвіченість. Російська імператриця Катерина ІІ не забарилась скористатися цим. Дідро був запрошений до Петербургу. Протягом одинадцяти місяців (у 1774 р.) Дідро майже щоденно проводив двогодинні бесіди з імператрицею про нагальні соціально-економічні проблеми європейських країн і Росії. Філософ справив на Катерину ІІ позитивне враження. Та й Дідро теж не залишився у боргу перед імператрицею, оскільки він вважав найкращим державним устроєм просвічену монархію і захищав її.

Серед французьких просвітників-енциклопедистів ХVІІІ століття чільні місця займали видатні філософи-матеріалісти К.Гельвецій і П.Гольбах. Основними проблемами їх філософського вчення були проблеми природи, людини і суспільства.

Клод Адріан Гельвецій (1715 – 1771) – стійкий прибічник матеріалістичної філософії зокрема сенсуалізму Дж. Локка. Заслугу останнього він вбачав в тому, що англійський філософ за основу людських знань брав відчуття. Написав ряд змістовних праць: “Про розум” (1758), “Про людину” (1773), в яких намагався на основі матеріалістичного вчення з’ясувати сутність людини і суспільства.

Сутність вчення К.Гельвеція: природа існує об’єктивно, незалежно від людини. Вона вічна. Ніким не створена. Є, була і завжди буде. Людина здатна пізнати природу, її предмети і явища з допомогою відчуттів. Іншим засобом пізнання є мислення, котре розумів лише як комбінування відчуттів. Це досить спрощений підхід до такого феномену, як мислення, котре ґрунтується на відчуттях, однак до останніх не зводиться.

Особливу увагу Гельвецій приділяв проблемам людини, її вихованню, впливу на цей процес соціального середовища.

Гельвецій стверджував, що “жодна людина не народжується доброю” і що “жодна людина не народжується злою”. Люди народжуються не лише без ідей, а і “без характеру і байдужі до морального добра і зла...”. “Людина в колисці – ніщо і її вади, її доброчесності, її штучні пристрасті, її таланти, її передсуди і, накінець, навіть почуття себелюбства – все в ній нажите” (Див. К.Гельвецій. Соч. в 2-х томах, т.2, стор. 263, 271). І далі: “усім тим, чим ми є, ми зобов’язані вихованню” (там же).

Гельвецій був глибоко переконаний, що моральність, справжня доброчесність людині залежить від соціального середовища, від державного устрою, правильних законів. Тому для доброчинного виховання необхідно скасувати ті закони суспільства, які є шкідливими для народу, і замінити їх корисними для нього. Нове законодавство повинно стати основою нової моральності і нового виховання. Все суспільне життя на думку філософа цілком залежить від законодавства, а останнє повинно враховувати думку людей. Слід також підкреслити, що Гельвецій визнавав наявність закономірностей у розвитку суспільства, ототожнюючи їх з інтересами людей, котрі є “потаємною причиною” його руху.

У своїй знаменитій праці “Про розум” Гельвецій піддав гострій критиці церкву, реакційну мораль теологів протиставляючи їй “земну”, людську моральність. Не випадково Парижський архієпископ різко засудив книгу філософа, яка “приймає за своє основне начало мерзотну доктрину матеріалізму..., котра встановлює правила, зовсім протилежні євангельській моральності, котра спрямована на порушення миру в державі, на обурення підлеглих проти влади і проти самої особи їх государя; вона сприяє безбожникам, деїстам, всілякого роду невіруючим; відроджує майже всі їхні безбожні системи, які повні ненависті до церкви і її служителів, які порушують побожне благоговіння перед священним писанням і батьками церкви, і які є блюзнірськими, богохульними, хибними і єретичними” (Цит. по: В.Н.Кузнецов, Б.В.Мееровський, А.Ф.Грязнов. Западно-европейская философия ХVІІІ века. М., 1986, стор. 303).

Промовиста характеристика вчення Гельвеція. Чи неправда?..

Паризький парламент засудив книгу Гельвеція “Про розум” до спалення. Однак це не зламало філософа. Він продовжував працювати над проблемою людини. У 1770 році робота над новою книгою була завершена. Гельвецій назвав її “Про людину”, але публікувати не наважувався, боячись переслідування. Книга вийшла вже після смерті філософа, у 1772 році, в Голландії (до речі, з допомогою російського посла у цій країні князя Д.Голіцина).

Серед великих французьких філософів-енциклопедистів Поль-Анрі Гольбах (1723 – 1789) був найбільш яскравим, ґрунтовним і послідовним у своїх філософських поглядах. Написав ряд змістовних праць таких, як “Викриття християнства” (1761), “Кишенькове богослів’я” (1768), “Система природи або про закони світу фізичного і духовного” (1770), “Соціальна система” (1773), “Природна мораль” (1776) та багато інших. За свою творчу діяльність в 1780 році був обраний почесним членом російської імператорської академії наук.

Головною філософською працею Гольбаха була “Система природи”. В ній він дав розгорнуту, добре обґрунтовану теорію матеріалізму.

Основні положення філософського вчення такі:

1. Природа існує сама по собі, реально, об’єктивно, незалежно ні від бога, ні від людини. Вона – вічна, ніким не створена. “Слова бог і творіння не містять у собі ніякого реального змісту і тому їх необхідно вилучити із вжитку”.

2. Основою природи є матерія і рух. “Матерія є все те, що якимсь чином діє на наші відчуття”. Це – одне з найбільш важливих визначень матерії як речовини, що є у філософській літературі.

Рух – універсальний атрибут матерії, “спосіб її існування”. Рух необхідним чином випливає з самої сутності матерії. Рух і матерія – взаємозв’язані. Немає матерії без руху як і руху без матерії. “Природа отримала свій рух від самої себе”.

Гольбах розрізняв два види руху: а) рух як переміщення тіл, котрий ми спостерігаємо; б) рух як внутрішня, прихована зміна. “Рух... є послідовна зміна відношень якого-небудь тіла до різних точок простору” (Див. П.Гольбах. Соч. в 2-х томах, М., 1963, т.1, стор. 75). І далі: “Існує ще “внутрішній і прихований рух, котрий залежить... від поєднання, дії і протидії невидимих молекул, з яких складається... тіло” (там же, стор. 69).

Таким чином, Гольбах близько підійшов до розуміння руху як “зміни взагалі”.

3. В природі все причинно обумовлено. Безпричинних явищ не буває. Випадковість – це явища, причини яких нам невідомі. Фактично, Гольбах заперечував випадкові явища, їх зв’язок з причинністю, необхідністю.

4. Джерелом пізнання є природа. Наші відчуття – це образи тих речей, які ними відображаються. “Будь-яка ідея – це образ предмета, від якого походять наші відчуття і уявлення”. Гольбах солідарний з сенсуалістською теорією пізнання Дж. Локка.

5. Критика релігії і ідеалістичної філософії. Релігія виникла в результаті темряви, обману одних і жахом перед невідомим – інших. “Релігія – це мистецтво одурманювати людей з метою відволікання їх думок від того зла, яке заподівають їм у цьому світі ті, що мають владу”. “Кожна людина, яка розумно розмірковує, швидше стане атеїстом, бо з допомогою розміркування вона прийде до того, що теологія є набором нісенітниць, що релігія суперечить усім принципам здорового глузду і вносить несправності у людське пізнання” (Цит. по: В.С.Таранов. Анатомия мудрости, т.2, стор 387).

Гольбах рішуче виступив проти ідеалізму англійського філософа Дж. Берклі (1685 – 1753), котрий виходив з того, що існує лише те, що людина сприймає з допомогою відчуттів безпосередньо. “Існувати означає бути сприйнятим” – основна теза беркманської філософії. Те, що не сприймається відчуттями, отже, не існує. Без суб’єкта немає і об’єкта. Це, безумовно, нісенітниця. Таку, “філософію” Берклі Гольбах називав “найсумбурнішою” із усіх ідеалістичних систем, бо вона суперечить здоровому глузду.

6. Погляди на суспільство, його устрій. В основі їх – знання, освіта, просвітництво. Перетворення суспільства у відповідності з цим – єдиний шлях до покращення життя людей. Вирішальна роль в історії належить законодавцям, котрі повинні приймати “справедливі” закони. Бо лише такі закони забезпечать людям щасливе життя. Був прибічником договірної теорії держави. Вимагав свободи для функціонування приватної власності. Найліпшою формою державного устрою вважав конституційну монархію, не відкидаючи при цьому і абсолютну монархічну владу, у випадку, коли вона є “просвітницькою”. Буржуазне суспільство розглядав як “царство розуму”.

Філософія Нового часу, завдяки рішучій діяльності її видатних творців, остаточно підірвала вплив на суспільне життя реакційної церковно-феодальної ідеології, розчистила шлях для встановлення нових буржуазних відносин, сприяла подальшому розвитку матеріалістичного світорозуміння.

Основні риси філософії Нового часу (ХVІІ – ХVІІІ ст.). На завершення теми, слід визначити основні риси, що притаманні філософії Нового часу. Ними є, принаймні, такі основні риси:

1. Зв’язок з наукою. Критика схоластики;

2. Впровадження в науку експериментальних і математичних методів дослідження;

3. Розробка і застосування в процесі пізнання методів індукції і дедукції.

4. Раціоналізм і емпіризм як визначальні напрямки філософії Нового часу;

5. Розробка вчення про людину і її невід’ємні права;

6. Просвітництво;

7. Розробка договірної теорії держави, вчення про її сутність та природне походження.

2.5. Німецька класична філософія (ХVІІІ – ХІХ ст.)

“Все, що в науках засновано на розумі, залежить від філософії.”

Гегель.

Німецька класична філософія представлена багатьма видатними особистостями (Фіхте, Шеллінг, Шопенгауер та інші). Але найбільший вклад в розвиток німецької класичної філософії внесли такі мислителі, як І.Кант, Г.Гегель і П.Фейєрбах.

Основні філософські ідеї І.Канта. Імануїл Кант (1724 – 1804) – німецький філософ і вчений, родоначальник німецької класичної філософії. Народився в м. Кенігсберзі (Прусія) в родині ремісника. Закінчив теологічний факультет Кенігсберзького університету, в якому спочатку був доцентом, потім професором і ректором. Викладав у ньому ряд курсів філософії, логіки, математики, механіки, фізики, географії, антропології і загальної історії. Був енциклопедично ерудованою людиною.

Розрізняють два періоди в творчій діяльності Канта – “докритичний” (до 1770 р.) і “критичний”.

В “докритичний” період Кант виступив як крупний вчений, теоретик, природодослідник. В цей період він визнавав можливість об’єктивного існування речей поза свідомістю людини.

“Ідеалізм, – писав Кант, – полягає в утвердженні, що існують лише мислячі істоти, а речі суть лише наші уявлення..., яким насправді не відповідає ніякий предмет. Я ж, навпаки, кажу: нам дані ці речі як такі, що знаходяться поза нами... Я визнаю, що поза нами існують тіла, тобто речі, які самі по собі нам невідомі, але про які ми знаємо з уявлень, котрі збуджуються у нас їх впливом на нашу чутливість. Хіба можна назвати це ідеалізмом? Це його пряма протилежність” (Цит. по: П.С.Таранов. Анатомия мудрости, т.2, стор. 404).

В “докритичний період” Кант публікує свою блискучу роботу “Загальна природна історія і теорія неба” (1755), в якій обґрунтовує гіпотезу про природне походження сонячної системи. Кант пояснював процес виникнення сонячної системи діянням протилежних сил і тенденцій – притяганням і відштовхуванням, доцентровими і відцентровими силами.

Це дало можливість обґрунтувати ряд особливостей сонячної галактики – розташування орбіт планет майже в одній площині, а також виникнення природних супутників планет, кілець Сатурна і т.п. Кант стверджував, що народження нових світів і руйнування старих – це вічний, безперервний процес оновлення світу.

Космогонічна концепція Канта була найвеличнішим досягненням астрономії з часів Коперніка. Вперше було розхитано уявлення про те, що природа немає ніякої історії в часі.

В “докритичний період” Кант зробив важливе відкриття про гравітаційну взаємодію Місяця і Землі, котра впливає на швидкість їх обертання, про уповільнююче обертання Землі внаслідок тертя, котре викликається приливами і відливами. Всі ці ідеї Канта стали основою для нового погляду на світ як на рухливий, змінний, суперечливий. Це відіграло важливу роль у формуванні діалектики.

Таким чином, в “докритичний період” вченню Канта були притаманні елементи матеріалізму і діалектики, а саме: визнання ним об’єктивного, реального існування природи (концепція природної історії сонячної системи); наукові відкриття стосовно взаємодії Місяця і Землі, уповільнюючого обертання Землі внаслідок приливів; діяння відцентрових і доцентрових сил, притягання і відштовхування; визнання фундаментального положення матеріалістичної філософії про те, що речі існують поза нашою свідомістю і що уявлення про них ми маємо завдяки відчуттям, які є джерелом знань.

В “критичний період” творчість Канта набуває іншого ґатунку. Він фактично став на шлях заперечення пізнання речей, їх сутності. в цей період Кант публікує ряд праць таких, як “Критика чистого розуму” (1781), “Критика практичного розуму” (1788), “Критика здатності суджень” (1790).

Головна ідея цих творів – це “критика” теорії пізнання, теза про те, що людина перш ніж з’ясувати сутність речей повинна встановити межі своїх пізнавальних можливостей; що вона зможе пізнати, а що не зможе.

Вже в цьому містився сумнів Канта стосовно можливості самого пізнання. Це, можна сказати, перша циклинна в Кантівську теорію незнання. Це – перший елемент агностицизму. Агностицизм (від грец. а – не, gnosis – знання) – вчення, яке повністю чи частково заперечує можливість пізнання світу.

Кант вимагав здійснювати пізнання теоретично, а не в процесі практичної діяльності. Гегель у зв’язку з цим писав, що Кант подібний до людини, котра бажає навчитися плавати до того, як вона ввійде у воду.

Другий елемент агностицизму Канта – це розміркування про несхожість, неідентичність самого предмету і його образу.

Предмети природи, за Кантом, знаходяться поза нашою свідомістю, незалежно від неї. Але образи їх, що виникають у нашій свідомості, не схожі, не ідентичні з предметами, так само як дим не схожий на вогонь, як крик, викликаний біллю, на саму біль.

Третій елемент агностицизму Канта – це уявлення про категорії мислення як “чисті”, апріорні, дані до досвіду форми пізнання. Апріорі (лат. a priori – первісно) – термін ідеалістичної філософії, котрим позначаються знання, отримані до досвіду і незалежно від нього, і яке споконвічно притаманне свідомості. Так, Кант стверджував, що такі категорії, як простір і час є апріорними формами пізнання.

Більше того, за вченням Канта, всі категорії трансцендентальної логіки є “чистими”, апріорними, позбавленими “домішок” досвіду, практики. Трансцендентальний (від лат. transcendere – переступати) – все те, що виходить, переступає, за межі чуттєвого досвіду, не дається в ньому, тобто є апріорним. Таке тлумачення Канта є просто недоречним. Бо всі категорії, поняття науки мають практичне, апостеріорне походження. Вони є результатом узагальнення практичного досвіду.

Апостеріорі (від лат. a posteriori – з наступного) – термін, що на відміну від апріорі, означає знання котре отримане в результаті досвіду, практичної діяльності.

Четвертий елемент агностицизму Канта – це розрив діалектичного зв’язку між сутністю і явищем, встановлення принципової відмінності між ними. Кант вважав, що сутність є “річчю в собі” і її пізнати неможливо, що людина здатна пізнати неможливо, що людина здатна пізнати лише явища. Однак з точки зору діалектики, між явищем і сутністю немає принципової межі, а є лише відмінність між тим, що пізнано і тим, що ще не пізнано. Коли ми пізнаємо явище, то так чи інакше одночасно пізнаємо і його сутність. Сутність таким чином, з’являється, а явище дає уявлення про сутність. Інакше бути не може.

Кант – філософ суперечливий, непослідовний. З одного боку, він глибокий вчений-природодослідник, котрий здійснив ряд важливих відкриттів, був близький до матеріалізму і, з іншого боку, став родоначальником класичного агностицизму, фактично став на шлях заперечення пізнання. З одного боку, все багатство реального світу Кант втиснув у свої 12 апріорних категорій загальної логіки і вважав їх вічними, незмінними, нерухливими, які ні за яких обставин не переходять одна в одну. З іншого боку, розглядаючи так звані антиномії “чистого розуму”, розкрив глибоку діалектику взаємозв’язку, категорій кінечного і безкінечного, простого і складного, причини і наслідку, свободи і необхідності. Антиномія (грец. – суперечність в законі) – нездоланна суперечність, утруднення. Що це за антиномії “чистого розуму”?

Кант у своїй праці “Критика чистого розуму” розглядає чотири такі антиномії:

1. Світ має початок в часі і просторі. Світ не має початку і в часі, і в просторі.

2. Будь-яка складна річ складається з простих частин. В світі немає нічого простого.

3. Все в світі відбувається за необхідністю. Однак цього не досить для пояснення усіх явищ. Бо у світі дії, які здійснюються свободно, вільно. “Існує свободна причинність. Немає ніякої свободи, все здійснюється у світі тільки за законами природи”.

4. У світі є необхідна сутність як його причина. Немає ніякої абсолютно необхідної сутності в світі, ні поза ним.

Тобто, Кант звернув увагу на суперечності “чистого розуму”, які, на його думку, є нерозв’язними, антиномічними. Іншими словами “чистий розум” може довести одну частину антиномії і спростувати іншу і навпаки, може довести іншу і спростувати одну.

Це вчення Канта про антиномії “чистого розуму” відіграло важливу роль у розвитку діалектики.

Позитивним у вченні Канта було уявлення про роль антагонізмів у суспільному розвитку і про необхідність вічного миру, якого можна досягти через взаєморозуміння між народами, міжнародну торгівлю, співробітництво, врахування взаємних інтересів, невтручання в внутрішні справи держав, статус-кво кордонів тощо.

Інтерес представляють і розміркування Канта про моральний закон (категоричний імператив), про людину, яку не можна розглядати як засіб для досягнення будь-якої мети, бо вона сама є такою метою. Ці думки Канта, безперечно, є одним з досягнень німецької класичної філософії.

Кант – дуаліст. З одного боку, він визнавав, що матеріальні речі існують самі по собі, об’єктивно і відображаються нашими відчуттями. З іншого боку, він вважав, що вони є “речами в собі”, тобто непізнаванними.

Далі. Заперечуючи бога, як архітектора Всесвіту, Кант разом з тим стверджував, що божественний дух створив необхідні передумови для наступного розвитку природи; що є вище, розумне начало, творець світової доцільності і гармонії. У зв’язку з цим він прагнув обмежити науку, щоб зберегти релігію. “Я повинен, – писав Кант, – потіснити знання, щоб надати місце вірі”.

Таким чином, основною рисою філософії Канта є її двоїстість, поєднання в одній системі різнорідних, протилежних філософських напрямків. Основна суперечність філософського вчення Канта – це невідповідність між визнанням ним існування речей, явищ природи поза свідомістю людини і запереченням їхнього пізнання (речі – об’єктивні, але непізнаванні).

Філософська система і діалектика Гегеля. Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770 – 1831) – один з найвидатніших німецьких філософів, чільний представник німецької класичної філософії, об’єктивний ідеаліст.

Філософія Гегеля – вершина німецького класичного ідеалізму кінця ХVІІІ – початку ХІХ століття.

За основу усіх явищ природи і суспільства Гегель приймав духовне першоначало. Він називав його “світовим духом”, “абсолютною ідеєю”, “світовим розумом”. “Абсолютна ідея” – об’єктивна, ні від кого і ні від чого незалежна, реально існуюча і внутрішньо суперечлива. Вона є основою гегелівської системи об’єктивного ідеалізму.

Сутність гегелівської філософської системи. “Абсолютна ідея”, маючи свій імпульс розвитку, оскільки вона внутрішньо суперечлива, у своєму русі проходить три ступені: 1) розвиток цієї ідеї на першому етапі породжує своє власне багатство, створюючи свої поняття, категорії. Гегель цей процес з’ясував у своїй праці “Наука логіки”. 2) Ідея завдяки своїй суперечливості переходить у своє інше буття, у свою протилежність, якою є матеріальна річ – природа. Гегель розглядає це у своїй праці “Філософія природи”. 3) На третьому етапі розвиток ідеї завершається повним збігом (тотожністю) самої ідеї і світу або, за висловом Гегеля, “абсолютним знанням”. Лише на цьому етапі “абсолютна ідея”, як “абсолютне знання”, знову повертається до своїх джерел і пізнає саму себе, свій розвиток. Процес розвитку “абсолютної ідеї” завершується. Це з’ясовується Гегелем у праці “Філософія духу”. Схематично це можна відобразити таким чином: “абсолютна ідея” – природа – абсолютне знання (філософія). Завершується гегелівська філософська система і завершується її пізнання.

Найбільш змістовним етапом розвитку абсолютної ідеї є початковий її етап, де Гегель розглядає власне багатство самої цієї ідеї. Цим багатством є: вчення про буття, де Гегель вперше обґрунтовує ним створений один із основних законів діалектики – закон переходу кількісних змін у якісні і визначає ті категорії (поняття), які цей закон конкретизують – кількість, якість, становлення, міра, перехід, визначеність, стрибок; вчення про сутність, де Гегель зосереджує свою увагу на суперечливості буття, як першооснови будь-якого руху, будь-якої життєвості, і яка міститься в самих речах і явищах, іманентно їм притаманна. “Принцип усілякого саморуху, – писав Гегель, – є ні чим іншим як зображенням суперечності”.

У своєму вченні про сутність Гегель підходить до розуміння одного з фундаментальних принципів діалектики – принципу суперечності, його всезагальності. Він визначає його як закон мислення закон єдності та боротьби протилежностей, конкретизує його рядом категорій: протилежність, відмінність, суперечність, єдність (тотожність), боротьба, взаємодія, позитивне, заперечувальне, різниця тощо.

Розробка Гегелем вчення про суперечливість всього, що нас оточує, – найвище досягнення світової філософії ХІХ століття, надбання високої гуманітарної культури, результат проникнення мислення людини у фундаментальну, глибинну сутність усіх речей і явищ дійсності.

Вчення про поняття. На цьому етапі абсолютна ідея збагачується новим змістом стосовно утворення понять логіки, їх суперечливості. Гегель розглядає поняття загального, особливого і одиничного, їх суперечливість.

Поняття особливого “знімає” у собі одиничне і, таким чином, є його першим запереченням. Поняття “зняття” у Гегеля означає одночасно і знищення, і утримання. Згідно з цим, вища категорія “знищує” в процесі свого руху те, що є в нижчій, але зберігає у собі все позитивне, що міститься у попередній категорії, але в переробленому, “знятому” вигляді.

Далі. Поняття загального, у свою чергу, включає в себе особливе, тобто “знімає” його і тому є його другим запереченням. Отже, рух думки йде таким шляхом: одиничне – особливе (перше заперечення одиничного) – загальне (друге заперечення особливого). Тут Гегель підходить до розкриття сутності своєї знаменитої тріади: тезис, антитезис і синтез або заперечення заперечення. Це не що інше, як геніальна здогадка філософа про важливий загальний закон діалектики – закон заперечення заперечення.

Величезною заслугою Гегеля є розробка ним діалектичного методу дослідження, котрий за своїм змістом включає в себе закони і принципи діалектичної логіки, закони мислення. За Гегелем, цей метод не може бути відмінним від діалектики, він тотожній їй. А це означає, що діалектичний метод передбачає розгляд усіх явищ через призму їх суперечливості: зв’язку з іншими явищами; біжучості категорій; якісних перетворень; утримання, “зняття” старого у новому тощо.

Діалектичний метод, писав Гегель, “... єдино істинний. Він не є чимось відмінним від свого предмета і змісту, бо саме зміст внутрі себе, діалектика, котру він має у собі, рухає вперед цей зміст. Не можна вважати науковими будь-які способи викладу, якщо вони не дотримуються руху цього методу” (Див. Гегель. Наука логики. Соч. т.1, М., 1970, стор. 108).

До заслуг гегелівської філософії слід віднести також змістовну розробку категорій діалектики, розкриття їх сутності та особливостей. Це низка таких категорій, як форма і зміст, сутність і явище, можливість і дійсність, необхідність і випадковість, причина і наслідок, частина і ціле і т.п. Гегель показав, що категорії діалектики є рухливими, біжучими, плинними, як наслідок плинності тих речей, які вони відображають. Гегель піддав критиці дуалізм Канта, його сумніви стосовно можливості пізнання сутності речей; він був переконаний, що “у затаєній і замкнутій сутності Всесвіту немає сили, котра змогла б протистояти дерзанню пізнання; вона повинна розкритися перед ним, показати йому свої багатства і свої глибини...” Гегель розробив і застосував такий важливий метод наукового дослідження, як сходження від абстрактного до конкретного . Вся його філософська система є ілюстрацією цього методу – від загальної, абстрактної “абсолютної ідеї” до філософії з її конкретним багатством понять, категорій і принципів.

Ґрунтовною і глибокою є гегелівська концепція філософії історії. Виходячи з взаємовідношення суб’єкта і об’єкта, історика та предмета його дослідження, Гегель історичну літературу поділяє на три види: 1) першопочаткову; 2) рефлективну; 3) філософську. Першопочаткова історія – це відношення одночасності, в тому значенні, що сам дослідник знайомий із своїм предметом безпосередньо. Це висхідна історична форма. Дух автора і дух подій, про які він пише, є тотожними. Автор не користується рефлексією, оскільки сам відтворює їх вочевидь. Рефлективна (відображувальна) історія – це, коли автор живе в один час, а досліджує інший. “Рефлективний” історик черпає свій матеріал з першопочаткової історії. Він може ненароком спотворити дух тієї епохи, про яку пише. Рефлективна історія несе в собі можливість антиісторизму, несвідомого перекручення історичної правди.

Гегель ставить, таким чином, дуже важливе питання історичного пізнання, а саме: як із сучасності проникнути у давнину, як відтворити дух епохи, яка зникла, коли дослідник належить до зовсім іншої епохи.

Філософська історія, за Гегелем, повинна бути такою, якою вона є: історичною, емпіричною – такою, яка не допускає апріорних вигадок.

Філософія історії займається не окремими ситуаціями, а загальним мисленням, оскільки проникає в ціле – прослідковує загальні закономірності його розвитку.

Вся історія людства, за Гегелем, є прогресом в усвідомленні свободи і її об’єктивації у політико-правових формах та інститутах. Всесвітня історія - це прогрес у розвитку і усвідомленні свободи. Філософ приходить до фундаментального теоретичного висновку, що всесвітньо-історичний процес здійснюється з необхідністю, що історія розвивається закономірно (Див. Г.Гегель. Соч. т.8. Философия истории. М., 1935, стор. 32 – 33, 92 – 94).

Разом з цими здобутками гегелівської філософії необхідно відзначити і її негативні сторони.

1. Філософська система Гегеля і його діалектика, діалектичний метод, не узгоджувалися між собою. З одного боку, Гегель вважав свою систему завершеною, остаточною, незмінною. З іншого боку, його ж діалектичний метод вимагав зміни, руху, розвитку, так як останні, з точки зору діалектики, є найзагальнішими принципами буття. Тому основною суперечністю гегелівського філософського вчення була суперечність між його консервативною, незмінною системою і його ж діалектичним методом.

2. Діалектика як метод, на думку Гегеля, може бути застосована лише для усвідомлення, аналізу тільки минулого, а не теперішнього і майбутнього. Можна так сказати: посада зобов’язувала. Гегель був офіційним прусським філософам. Він став на шлях відвертої апологетики реакційної прусської монархії Фрідріха-Вільгельма ІІІ, вважаючи її “найдосконалішою формою держави”, вищим виявленням і втіленням “абсолютного духу”. Тому і не бажав Гегель застосовувати свою діалектику для аналізу німецької дійсності, оскільки це таїло небезпеку для стабільності самої прусської реакційної державної системи.

3. Хибною в самій основі є “абсолютна ідея” Гегеля, яка, нібито, породжує із самої себе весь предметний світ. Це – відродження на вищій основі об’єктивного ідеалізму Платона, його “теорії ідей”, безпідставність якої показав ще Арістотель.

4. Однією з негативних рис суспільних поглядів Гегеля є його націоналізм, зверхнє ставлення до інших народів, відмова їм у цивілізованому розвитку. Гегель лише німців вважав носієм абсолютного духу, “історичним народом”. Духи ж інших народів – “безправні”.

Безумовно, це негативні моменти у філософському вченні Гегеля, однак, попри все це, Гегель вніс великий вклад в розвиток філософії, мав енциклопедичну вченість і там, де він брався за справу, там його поява була епохальною. Гегель геніально вгадав діалектику речей в діалектиці понять.

Одним з серйозних і непримиренних супротивників філософського вчення Гегеля був Людвіг Фейербах.

Матеріалізм і гуманізм філософії Л.Фейербаха. Людвіг Фейербах (1804 – 1872) – німецький філософ, войовничий матеріаліст і гуманіст, чільний представник німецької класичної філософії. Ввійшов в історію як глибокий і ґрунтовний критик ідеалізму Гегеля.

На думку Фейербаха, “філософія Гегеля – це раціональна містика”, “спекулятивна філософія”, котра є безпідставною. Абсолютний дух Гегеля є звичайною людською свідомістю, яка відірвана від людини і перетворена в абсолют. Така філософія не зможе досягти істинних результатів, доки вона перебуває в межах “чистої думки”. Думка – це кінець, а не початок речей.

Основні філософські твори Л.Фейербаха: “До критики філософії Гегеля” (1839), “Про начала філософії” (1841), “Сутність християнства” (1841), “попередні тези до реформи філософії” (1842), “Основні положення філософії майбутнього” (1843), “Питання про безсмертя з точки зору антропології (1846 – 1866) та багато інших.

Сутність основних положень філософії Фейербаха можна звести, принаймні, до наступних:

1) Природа, буття, матерія – основа, реальність, котра з необхідністю породжує мислячий дух, розум. Природа, матерія, існує незалежно від мислення, свідомості і будь-якої філософії. Свідомість є продуктом матерії, а не навпаки (Див. Людвиг Фейербах. Избр. Филос. Произведения в 2-х томах, т.1, М., 1955, стор. 69, 87, 117)

2) Природа – основа, на якій діє людина як частина природи;

3) Природа – джерело усіх наших знань. Якби не було природи, то наше пізнання не мало б ні спонукань, ні матеріалу, ні змісту. Початок пізнання – відчуття. “Моє відчуття суб’єктивно, але його основа або причина об’єктивна” (цит. твори, т.1, стор. 572). Пізнання цим не закінчується. “Відчуттями читаємо ми книгу природи, але розуміємо її не відчуттями, а розумом” (том же, стор. 271). Людське пізнання – безмежне. “Те, чого ми ще не пізнали, пізнають наші нащадки” (Цит. твори, т.1, стор. 85).

4) Не “абсолютний дух” повинен бути предметом філософії, а “людина, включаючи і природу”. Це – єдиний, універсальний і вищий предмет філософії” (Див. цит. твори Фейербаха, т.1, стор. 202);

5) Релігія є заблудженням людини. Вона свого власного змісту. “Божественна сутність є не чим іншим як людською сутністю, яка об’єктивується і розглядається як окрема сутність” (там же, т.2, стор. 43). “Людина об’єктивує свою сутність і в цьому полягає таємниця, сутність релігії” (там же, стор. 60), “Бог є відособлена, виділена, суб’єктивна, своєрідна сутність людини” (стор. 61), “Бог – це відокремлене від людини його Я”.

“Людина втілює в релігії свою власну потаємну сутність” (там же, т.2, стор. 64);

6) Релігію необхідно подолати. В результаті подолання релігії необхідно: на місці віри поставити – невіру; на місце релігії – освіту; на місце біблії – розум; на місце неба – Землю, на місце Христа – людину.

Однак Фейербах не ставить питання про подолання релігії як форми свідомості. Він намагався надати філософії характер релігії, тобто створити нову релігію, але без бога.

Фейербах у своєму вченні перебільшував роль форм суспільної свідомості у розвитку суспільства. Він вважав, що періоди розвитку людської історії “відрізняються один від одного лише перемінами в релігії” (Див. Соч., т.1, стор. 108). Однак це не відповідає істині. Християнство існує вже понад 2000 років, а людство у своєму розвитку пройшло вже кілька епох (періодів) – рабовласництво, феодалізм, капіталізм, посткапіталізм тощо, хоча релігія (християнство) не зазнала до корінних змін. Докорінні зміни мало матеріальне виробництво, яке і зумовило подальші суспільні зміни.

Фейербах не зрозумів ролі матеріально-предметної діяльності людей як критерію істини в процесі пізнання, замінивши його сумнівним категоричним судженням, що “істинно те, що відповідає сутності роду; невірно те, що йому суперечить. Іншого закону для істини не існує” (Див. Людвиг Фейербіх, т.2, стор. 192).

Далі. Критикуючи справедливо гегелівську філософію, протиставляючи йому свою матеріалістичну концепцію природи, Фейербах абсолютно не зрозумів діалектику Гегеля – саме те, що є найціннішим у його вченні. Він просто відкинув її, як раціональну містику.

Маркс у своїх “Тезах про Фейербаха” звинувачував його в тому, що, нібито, Фейербах розглядав людину абстрактно, лише як біологічний вид, а не як суспільну істоту, продукт історії. Однак це не зовсім справедливо по відношенню до Фейербаха. Філософ неодноразово наголошував на тому, що людина не лише творіння природи, а й продукт історії. “Людина, – писав Фейербах, – яка виникла безпосередньо із природи, і була лише чисто природною істотою, а не людиною, а продукт культури, історії” (Людвиг Фейербах. Соч. т.1, стор. 266).

Людвіг Фейербах великий своїм палким захистом матеріалізму, його змістовною розробкою, критикою релігії і ідеалізму, своїм гуманізмом, непохитною вірою в людину, її розум, людяну мораль. В чому виявляється гуманізм філософії Фейербаха?

Він виявляється насамперед, в тому, що Фейербах поставив людину в центрі своєї філософії.

В обґрунтуванні ним моральних принципів людини, якими повинні бути: примноження добра, чиста совість, любов до людини, її прагнення до щастя та її благо. Сутність цих принципів відображає таке судження Фейербаха: “Добрим і моральним є лише той, хто виключно і єдино, абсолютно і безумовно має своїм принципом і критерієм благо людини” (Соч. т.1, стор. 640); і далі: “Чиста совість є не що інше, як радість з приводу радості, котра принесена іншій людині” (там же, стор. 634); “Моя моральна вимога до людей обмежується виключно тим, щоб вони не робили нічого злого” (там же, стор. 641); “Доброчесність – це власне щастя, котре, однак, почуває себе щасливим тільки у зв’язку з чужим щастям” (там же, стор. 635).

Гуманізм Фейербаха виявляється, далі, у постановці питання про необхідність освіченості людини, набутті нею знань, щоб потіснити віру; у перетворенні самої філософії в релігію, де б у центрі стояв не Ісус Христос, а людина.

Такі головні основні положення і принципи філософії Людвіга Фейербаха. Його вчення стало одним з теоретичних джерел марксистської філософії.

Основні риси німецької класичної філософії. Насамкінець, необхідно визначити основні риси, що притаманні німецькій класичній філософії ХІХ століття. Такими її рисами є:

По-перше, ґрунтовна розробка теорії діалектики, її логіки і методології, законів, категорій і принципів; по-друге, змістовна критика традиційної метафізики; по-третє, перехід від суб’єктивного ідеалізму до об’єктивного; по-четверте, теоретичне обґрунтування агностицизму; по-п’яте, змістовна розробка матеріалістичної концепції світорозуміння; по-шосте, постановка питання про розвиток суспільства як закономірний процес.

2.6. Марксистська філософія

Філософи лише різним чином пояснювали світ, а справа полягає в тому, щоб змінити його.

К.Маркс

Марксизм, котрий виник у 50-х роках ХІХ століття, є радикальною соціально-політичною, економічною і філософською концепцією, що увібрала в себе досягнення в розвитку економіки, політики, соціології, науки і філософії того часу. Її авторами сули німецькі філософи Карл Маркс (1818 – 1883) і Фрідріх Енгельс (1820 – 1895).

Марксизм виник на певному суспільному ґрунті. Його викликали до життя відповідні історичні умови, теоретичні джерела і наукові відкриття.

Конкретно-історичними умовами виникнення марксизму були: утвердження буржуазних суспільних відносин; формування пролетаріату як класу, вихід його на політичну арену; потреба робітничого класу у теоретичному усвідомленні своєї ролі.

Теоретичними джерелами марксизму стали і англійська політична економія (Д.Рікардо, Ад.Сміт); німецька класична філософія (Г.Гегель, Л.Фейербах); соціологічна концепція французьких і англійських соціалістів (А.Сен-Сімон, Ш.Фурьє, Р.Оден).

Наукові передумови виникнення марксизму визначаються досягненнями в галузі природничих наук. Ф.Енгельс виділяв в цьому відношенні три найбільш видатні відкриття того часу. Це – відкриття у 50-х роках ХІХ століття законів збереження енергії і речовини (Майер, Гельмгольц, Джоуль); відкриття клітинної будови живих організмів (Шлейден, Шван, Горянінов); відкриття Ч.Дарвіна щодо еволюційного походження живих організмів.

Після цих відкриттів стало ясно, що попередній метод усвідомлення дійсності – метафізика, стала поступатися новій концепції – діалектиці.

Оскільки суспільна свідомість завжди є відображенням суспільної дійсності, то джерела марксистської філософії як форми суспільної свідомості необхідно шукати у суспільному житті, точніше у суспільному бутті людей, їх матеріально-предметній діяльності.

Марксистська філософія є результатом усвідомлення непримиренних соціальних суперечностей, їх теоретичної інтерпретації, узагальнення революційної соціально-політичної практики. Мова йде про усвідомлення соціальних суперечностей не взагалі в історії суспільного розвитку, а в суспільстві конкретному – буржуазному. Чому?

Тому, що в буржуазному суспільстві соціальні суперечності найбільш розвинені, загострені. Їх легше усвідомлювати, вивчати, розкривати їхню сутність та причини виникнення.

Опоненти Маркса стверджували і стверджують, що він нібито був патріархом класової боротьби, оскільки багато своїх ідей він розвинув саме на цій основі.

Однак це не відповідає дійсності. Боротьба класів була відкрита і описана ще до Маркса. Її творцями були французькі історики ХІХ століття – Француа Гізо (1787 – 1874), Огюст Міньє (1796 – 1884) і Огюстен Тьєрі (1795 – 1856). Вони одними з перших прийшли до висновку, що боротьба класів ведеться із-за економічної, майнової нерівності. Особливо це стало помітним, коли по Європі пройшла лавина буржуазних революцій, в яких, як вирішальна сила, виступив робітничий клас (революційні виступи робітників в Манчестері (1819), повстання ліонських ткачів у Франції (1831), чартистський рух в Англії (1839) і т.д.).

Маркс дав свою, аргументовану концепцію класової боротьби. Свої думки він виклав у листі до свого друга Йосипа Вейдемейєра від 5 березня 1852 року. Ось її основні положення: 1) класи виникають на певному етапі розвитку суспільного виробництва; 2) класова боротьба неминуче веде до встановлення влади робітників – диктатури пролетаріату; 3) диктатура пролетаріату є лише етапом на шляху ліквідації класів взагалі.

Маркс виявив глибоку невідповідність між суспільним характером виробництва і приватно-капіталістичним способом присвоєння, між працею і капталом. Саме це, на думку Маркса і лежить в основі класової боротьби.

Маркс показав, що лише робітничий клас, як самий революційний і організований, зацікавлений в поваленні буржуазного ладу, може стати могильником капіталізму. Шляхом встановлення своєї політичної влади і знищення приватної капіталістичної власності. Всесвітньо-історична роль пролетаріату саме полягає в цьому. Таке уявлення є найважливішою частиною марксистської теорії революційного перетворення суспільства, його філософії.

Основні ідеї нового філософського світогляду Маркс виклав у своїй праці “Тези про Фейербаха”, про яку Енгельс говорив, що у ній, у зародку, є всі елементи нової філософії. У чому сутність цих елементів?

1. Центральною ідеєю тез Маркса є з’ясування змісту практики як предметної діяльності, котра повинна лежать в основі оцінки предметності як самого мислення, так і пізнання. Саму практику Маркс визначав як збіг зміни обставин і людської діяльності, такий збіг він розглядав як “революційну практику”.

Все суспільне життя, за Марксом, є, по суті, практичним. Всі таємниці, котрі заводять теорію, філософію в нетрі, містику, знаходять своє раціональне розв’язання лише у людській практичній діяльності. Маркс висуває ідею практики як критерію істини на відміну від попередньої філософії, котра вбачала цей критерій у теоретичній діяльності.

2. Люди суть продукти обставин і виховання. Це – теза попередньої філософії. У дійсності ж, за Марксом, сутність людини визначається сукупністю усіх суспільних відносин.

3. Коріння релігії слід шукати у земній основі. Це вірно. Але ця земна основа може бути зрозумілою лише з її само суперечливості.

Земна основа роздвоюється, відокремлює себе від самої себе і це відокремлене видається за релігійне, “самостійне царство”. Отже, земна основа релігії може бути зрозумілою лише через свою суперечливість і її подолання. Уявлення про бога, саме “релігійне почуття” формується на земній основі і є “суспільним продуктом”.

4. Найбільше, що могла досягти попередня філософія – це спостереження діяльності окремих індивідів у громадянському буржуазному суспільстві. Для неї характерна споглядальність як спосіб діяння.

5. точка зору попередньої філософії – буржуазне суспільство. Точка зору нової філософії – людське суспільство або усуспільнене людство.

6. Попередня філософія лише намагалася пояснити світ, а справа полягає в тому, щоб змінити його.

Далі. Говорячи про нові елементи марксистської філософії марксистської філософії слід послатися на Енгельса, котрий в заслугу Марксу ставив дві речі: 1) відкриття матеріалістичного розуміння історії; 2) відкриття закону додаткової вартості.

Сутність матеріалістичного розуміння історії Маркс з’ясував у передмові до своєї праці “До критики політичної економії”. Ось його стислий виклад:

У суспільному виробництві свого життя люди вступають в певні, необхідні, від їхньої волі не залежні відносини – виробничі відносини, котрі відповідають певному ступеню розвитку їх матеріальних продуктивних сил. Сукупність цих виробничих відносин складають економічну структуру суспільства, реальний базис, на якому здіймається юридична і політична надбудова, якій відповідають певні форми суспільної свідомості. Спосіб виробництва матеріального життя обумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі. Не свідомість людей визначає їхнє буття а навпаки, їх суспільне буття визначає їх свідомість. На певному ступені свого розвитку матеріальні продуктивні сили суспільства вступають у суперечність з існуючими виробничими відносинами, насамперед з відносинами власності, які є визначальним елементом виробничих відносин, внутрі яких вони до цього часу розвивались. Із форм розвитку продуктивних сил ці відносини перетворюються у їх кайдани. Тоді наступає соціальна революція, яка приводить виробничі відносини, насамперед, відносини власності, у відповідність з розвитком продуктивних сил. Зі зміною економічної основи більш-менш швидко відбувається переворот в усій величезній надбудові. При цьому необхідно розрізняти матеріальний переворот в економічних умовах виробництва від юридичних, політичних, філософських та інших ідеологічних форм, в яких люди усвідомлюють цей конфлікт між продуктивними силами і виробничими відносинами. Як про окрему людину не можна судити на основі того, що вона сама про себе думає, так само не можна судити про певну епоху перевороту за її свідомістю. Навпаки, цю свідомість необхідно пояснити з суперечностей матеріального життя, із існуючого конфлікту між суспільними продуктивними силами і виробничими відносинами. Жодна суспільна форція не загине до тих пір, поки розвиваються її продуктивні сили, для яких вона дає достатньо простору і нові більш розвинені виробничі відносини ніколи не з’являться раніше до тих пір поки визріють матеріальні умови її існування в надрах старого суспільства (Див. К.Маркс и Ф. Енгельс. Соч. т.13, стор. 6-7).

Це коротке, стисле формулювання основних положень, законів і принципів марксистської соціальної філософії. Сутність матеріалістичного розуміння історії, отже, полягає в тому, що в основі життя суспільства лежать фундаментальні матеріальні чинники, а суспільна свідомість, її різноманітні форми в кінцевому рахунку визначаються цими матеріальними чинниками і залежать від них.

Що ж до відкриття Марксом закону додаткової вартості, про який говорив Енгельс, то тут необхідно зауважити наступне:

Маркс встановив, що додаткова вартість створюється працею робітників зверх вартості його робочої сили і безвідплатно привласнюється роботодавцем (капіталістом). Тобто, закон додаткової вартості відображає необхідний, суттєвий зв’язок, відношення між робітником і роботодавцем, коли останній привласнює частину праці робітників без будь-якого еквіваленту. Іншими словами, закон додаткової вартості відображає відношення експлуатації робітників капіталістами. Він є основним об’єктивним законом капіталістичного способу виробництва. Додаткова вартість, яка створюється робітниками і привласнюється, – глибинна, критеріальна основа непримиренних соціально-класових суперечностей. Тому класова боротьба робітників проти буржуазії є закономірною, необхідною і неминучою.

Маркс і його вчення мали і мають багато послідовників. Це такі відомі діячі, як Йосип Вейдемейер (1818 – 1866), Фрідріх Енгельс (1820 – 1895), Йосип Дідген (1828 – 1866), Поль Лафарг (1842 – 1911), Едуард Бернштейн (1850 – 1932), Карл Каумський (1854 – 1438), Г.В.Плєханов (1856 – 1918), Димитр Благоєв (1856 – 1924), В.І.Ленін (1870 – 1924), Карл Лібкнехт (1871 – 1919), Й.В.Сталін (1879 – 1953), Пальміро Тольятті (1893 – 1964), Мао-Цзе-дун (1893 – 1976), Моріс Кронфорт ( 1909 – 1980), Герберт Антекер (народ. 1915 р.), Луї Альтюсер (народ 1918 р.), Микола Трибаджанов (народ. 1920 р.), Йожер Лукач (народ 1922 р.), Альфред Козінг (народ. 1928 р.) та багато інших.

Основні риси марксистської філософії. Марксистська філософія є результатом теоретичного усвідомлення суперечливої капіталістичної дійсності, непримиренних суперечностей між робітниками, з одного боку, і роботодавцем (буржуазією), з іншого. Марксистська філософія є радикальним оновленням світової філософії. В чому цей радикалізм виявляється?

1. В тому, що марксистська філософія вперше стала світоглядом пригніченого класу, відображала інтереси пролетаріату. Робітничий клас знайшов у марксистській філософії свою духовну зброю. Марксистська філософія знайшла в особі робітничого класу свого матеріального носія.

2. Радикалізм марксистської філософії виявляється у визначенні самого її предмету, яким є найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства і мислення.

3. Радикалізм, далі, виявляється у розповсюдженні діалектики Гегеля не лише на сферу духовного життя суспільства, але і на матеріальний світ, суспільство, що дало змогу визначити матеріальну основу суспільства – спосіб виробництва матеріальних благ, обґрунтувати тезу про первинність суспільного буття щодо вторинності суспільної свідомості.

4. Радикалізм філософії К.Маркса виявляється у відкритті матеріалістичного розуміння історії.

5. Для марксистської філософії є визначальним відкриття основних законів розвитку суспільства (основного соціологічного закону, закону відповідності виробничих відносин характеру і рівню розвитку продуктивних сил тощо); погляд на розвиток суспільства як на природно-історичний процес.

6. В марксистській філософії, вперше, практика, як людська предметна діяльність, включена в теорію пізнання як основа, джерело і критерій істини.

І, насамкінець, останнє міркування стосовно марксизму і марксистської філософії, їхньої трагедії.

Трагедія ця полягає в утопізмі, нездійсненності ряду положень марксизму і марксистської філософії, які не витримали перевірки суспільною практикою.

Марксистська філософія, марксисти, виходячи із своїх основоположних постулатів, ідеальну, уявлювану модель соціалістичного суспільства видавали за емпіричну реальність. На практиці ж ці постулати не знайшли свого підтвердження.

2.7. Основні напрямки сучасної світової філософії.

“Свобода духу не є відокремленим проголошенням прав, а є вищим станом, який повинна досягнути людина. Перемога над рабством є духовний акт”

М.Бердяєв

Філософію ХХ століття характеризують різноманітні школи, напрямки, течії, що є відображенням складності суспільного життя, його суперечливості. До них відносяться: неокантіанська філософія, неогегельянська, феноменологічна, герменевічна, екзистенціальна, неотомістська, неопозитивістьська тощо.

Основними ж течіями, котрі репрезентують філософську думку ХХ століття, є, принаймні, три напрямки, а саме: екзистенціальна філософія, неотомістська і неопозитивістська.

Почнемо з екзистенціальної філософії.

Предмет, основи поняття та принципи філософії екзистенціалізму. Екзистенціальна філософія – одна з найбільш модних сучасних філософських систем. Це, насамперед, пояснюється тим, що вона звертається до людини, її життя, проблем існування, її внутрішнього світу.

Екзистенціальна філософія виникла, як особливий напрямок, після 1-ої світової війни у Німеччині (Мартін Хайдеггер (1889 – 1976), Карл Ясперс (1883 – 1969)) і Данії (Сьорен Кьеркьегор (1813 – 1855), Отримала свій подальший розвиток після 2-ої світової війни у Франції (Жан-Поль Сартр (1905 – 1980), Альбер Камю (1913 – 1960), Габріель Марсель (1889 – 1973)) і Іспанії (Хосе Ортега-і-Гассет (1983 – 1955)).

Філософія екзистенціалізму виникла, таким чином, на крутому переломі суспільної історії. Вона є теоретичним усвідомленням драматизму першої половини ХХ століття, трагізму людини, котра потрапила на межу життя і смерті, буття і небуття в результаті реальної загрози її існуванню як людини, як виду.

Лихоліття світових воєн, їх трагічні наслідки, похитнули ілюзії частини інтелігенції Заходу щодо сенсу життя, його раціональності. На зміну цьому прийшло розчарування, невпевненість у майбутньому, зневіра, відчуття приреченості людини, безглуздя самого її існування. Необхідно було знайти відповіді на запитання: в чому сенс життя? Що робити? І чи взагалі варто жити?

Ідейними джерелами екзистенціалістської філософії стали: погляди датського філософа С.Кьеркьегора, який, до речі, вперше використав поняття “екзистенція”. Згідно з його розумінням цього поняття, філософ повинен розглядати дійсність суб’єктивно – так як він її сприймає – виключно через своє існування, своє життя; феноменологія німецького філософа Едмунда Гуссерля (1859 – 1938), його концепція, що предмет, об’єкт пізнання не існує без суб’єкта, а виявляється і створюється лише в результаті інтуїції – містичної здатності людини до пізнання, котре не спирається ні на досвід, ні на мислення; суб’єктивістські та ірраціональні ідеї “філософії життя” німецького філософа Вільгельма Дільтея (1833 – 1911) та французького філософа Анрі Бергсона (1859 – 1941) тощо.

Основоположною ідеєю усіх цих різних філософських течій, яка їх об’єднувала, було поняття життя та його ірраціональне тлумачення. Життя – “космічна сила”, “життєвий порив”, “внутрішнє переживання”, “універсальний відчай”, “життя як воля” і т.д. і т.п. Життя – абсолютно нескінченне начало світу, котре відрізняється як від матерії, так і від свідомості. Його не можна осягнути раціонально. Життя не можна пізнати ні з допомогою почуттів, ні з допомогою мислення. Воно пізнається лише інтуїтивно. Таке тлумачення життя і стало відправним моментом у розвитку екзистенційної філософії.

Розрізняють релігійний екзистенціалізм (Марсель, Ясперс, Бердяєв) і атеїстичний (Сартр, Хайдеггер, Камю). Однак поділ між ними умовний. Релігійний ґрунтується на тому, що все від бога. Атеїстичний на тому, що бога немає, але життя без нього неможливе і абсурдне.

Екзистенціалізм (від лат. existentia – існування) – дослівно: філософія існування, існування людини – ірраціональний, суб’єктивно-ідеалістичний напрямок у сучасній світовій філософії. Ірраціональний (від лат. irrationalis – нерозумний) – принцип ідеалістичних філософських вчень, які розумовому, раціональному пізнанню протиставляють інтуїцію, віру, одкровення, “екзистенційне прояснення” тощо.

Предметом філософії існування або екзистенціалізму є людина, її внутрішній світ, її життя, суб’єктивність, усвідомлення нею дійсності, переповненої суперечностями.

Основними поняттями цієї філософії є: “існування”, “тривога”, “розпач”, “закинутість”, “абсурд”, “приреченість”, “заколот”, “провина”, “сумнів”, “відчай”, “пристрасть”, “свобода”, “сенс життя” тощо. Тобто, всі ці поняття мають відношення до людини, її внутрішнього світу – всього того, що і є предметом філософії екзистенціалізму.

Фундаментальним, визначальним поняттям екзистенційної філософії є поняття існування. Існування, на думку Сартра, це не що інше як переживання суб’єктом свого власного буття. Поняття “існування” не піддається пізнанню ні науковими, ні іншими методами. Сартр: “існування” означає: випробовувати почуття, ставати, бути ізольованим, бути суб’єктивним, бути вічно стурбованим самим собою... “тривога” – це означає, що людина має “почуття відповідальності”. “Розпач” – це даремні очікування, нездійсненні мрії, що приводить до розпачу. “Замкнутість” – це означає, що людина – замкнута, що бога немає, якби був бог, то людина не була б такою жалюгідною і “закинутою”. Їй немає на що спертися а ні в собі, а ні ззовні. Якщо ж бога немає, то все дозволено. Людина є вільною. Людина – це свобода. Однак людина, колись закинута у світ, “відповідає за все, що робить” (Див. Ж.-П. Сартр Экзистенциализм – это гуманизм. Див. Сумерки богов. М., 1990).

Таким чином, “існування”, як основоположне поняття екзистенціалізму, ототожнюється з суб’єктивними переживаннями людини і видається за первинне начало, що дає підставу констатувати, що це філософське вчення належить до суб’єктивно-ідеалістичного напрямку філософії.

Значне місце у філософії екзистенціалізму займає проблема свободи, її тлумачення. Сама “екзистенція”, існування людини ототожнюється з її свободою однак свобода визначається як особистісний вибір людини. “Формула “бути вільною” для людини означає самовизначення до її власних бажань”. Дійсна свобода відкривається для людини тоді, коли вона знаходиться у пошуку, у турботі, тривозі, що її немає. “Людина не може бути то рабом, а то вільною. Вона повністю і завжди вільна або її (людини) немає взагалі” (Ж.-П. Сартр).

Карл Ясперс, провідний представник релігійного екзистенціалізму пояснює, що свобода людини – це не є її свавілля. Вона обмежена законом, гарантується законом.

“Людині, – пише К.Ясперс, – властиві два домагання: 1) на захист від насильства; 2) на визнання значимості своїх поглядів – своєї волі. Захист надає їй правова держава, визнання значимості її поглядів і волі – демократія. Свобода може бути завойована лише в тому випадку, якщо влада долається правом, свобода бореться за владу, яка слугує праву своєї мети вона досягає у правовій державі. Закони мають однакову силу для всіх. Зміна законів здійснюється лише правовим шляхом” (К.Ясперс. Смысл и назначение истории. М., 1991, стор. 171, 175).

Важливим поняттям філософії існування є “сенс життя”, той зміст, який філософи вкладають в це поняття. В чому ж сенс життя? Навіщо людина живе? Для чого?

Безумовно, це непрості запитання. Однозначної відповіді на них немає. Є різне, неоднозначне розуміння проблеми сенсу життя. Є, наприклад, альтруїстичні концепції: людина живе для того, щоб інших зробити щасливими; сенс життя в тому, щоб робити людям добро; сенс життя в продовженні свого роду; у примноженні добра на землі тощо.

У філософії екзистенціалізму питання про сенс життя вирішується однозначно: життя людини – це “буття для смерті” (Сартр), тому і життя, і смерть – абсурдні. “Абсурдно те, що ми народилися, абсурдно і те, що ми живемо”. “Рух людини до смерті – основний сенс людського буття (М.Хайдеггер).

Камю вважав абсурдним весь світ, в якому людина приречена на абсурдне існування. Який же вихід з цього? Виходу немає. Залишається суїцид, самогубство. “Залишається лише одна по-справжньому серйозна філософська проблема самогубства,” – писав А.Камю (Див. А.Камю. Миф о Сисифе. Сумерки богов, М., 1990, стор. 223).

Екзистенціальна філософія протиставляє людині суспільство як щось вороже їй, що руйнує її свободу, індивідуальність. Звідси вимога бунту проти нього. Бунтувати – означає існувати. Кредо Камю: “Я бунтую – це означає, що я існую”. Бунтівна людина – це особистість, яка говорить “ні”, яка все заперечує. Камю протиставляє бунт, як він його розуміє, боротьбі людини за свої права, проти її абсурдного існування. Філософ протиставляв бунт революції, бо остання примушує людину робити те, чого вона часто-густо не хоче, нав’язуючи їй чужі погляди, чужу мету, обмежуючи її свободу.

Ірраціональність буття, абсурдність самого існування людини, сумніви в можливості раціонального пізнання світу – це все складові філософії екзистенціалізму.

Буття, на думку Сартра, “не має ні приводу, ні причини, ні необхідності”. Розум не може бути ключем до пізнання, бо нездатний розібратися в тому, що правильно, а що – ні. “Істини серед нас немає. Двоїстість і суперечність оточують нас і ми ховаємося від самих себе”. Світ – це шифрограма, яку не можна розшифрувати, стверджує Ясперс. Безнадійні спроби раціонального пізнання. Для цього потрібна віра – або релігійна, або філософська.

Абсурдність, ірраціональність філософії існування виявляється також і в утвердженні, що “глибинні основи” свого існування людина здатна пізнати лише в екстремальних умовах, в т.зв.. “пограничних ситуаціях” як то: провина, смерть, самогубство, заколот, страждання тощо.

Що ж до принципів філософії екзистенціалізму, то їх з’ясував Ж.-П. Сартр у своїй праці “Екзистенціалізм – це гуманізм” (1947). Всі речі, розмірковує філософ, спочатку мають сутність, а лише потім існують тобто, виходить так, що будь-яка річ, яку ми бачимо вперше, і нічого про неї не знаємо, вже має свою сутність. Сартр наводить такий приклад: людина знає про сутність ножа, вже до того, як він виник. Це – нісенітниця. Про сутність ножа люди дізналися лише в процесі практичного використання різних предметів, поки дійшли до розуміння сутності ножа.

Отже, на думку Сартра, всі речі спочатку мають свою сутність, а потім існують. Лише людина спочатку існує і тільки згодом набуває своєї сутності. “Людина спочатку існує і лише потім вона визначається”. Це – перший принцип екзистенціальної філософії (Див. Ж.-П. Сартр. Экзистенциализм – это гуманизм. Сумерки богов. М., 1990, стор. 323).

Другий принцип філософії існування – суб’єктивність людини. Це означає, що: а) суб’єкт сам себе обирає, сам робить себе людиною; б) людина не може вийти за межі своєї суб’єктивності. “Саме це... і є глибоким сенсом екзистенціалізму”, бо “... немає ніякого іншого світу, окрім людського світу, світу людської суб’єктивності” (там же, стор. 324, 343). Тобто, все існуюче має сенс лише тоді, коли сприймається людиною, відображається нею, зв’язана з її переживаннями, можливостями, вибором, тривогою, відповідальністю, свободою, пограничними ситуаціями і т.п.

Суб’єктивність людини, безумовно, важливий момент в її існуванні. Однак у Сартра він набуває гротескного характеру, перебільшується, абсолютизується, видається за первісну основу, що є безпідставним.

В цілому філософія екзистенціалізму є ірраціонально-суб’єктивістським вченням, суттєвими рисами якого є песимізм, перебільшення значення суб’єктивного, фатальна приреченість людини, абсурдність її існування тощо.

Неотомістська філософія. Сучасна релігійна філософія не є єдиним цілим. Під впливом різних віросповідань вона розподіляється на ряд філософських шкіл, концепцій, доктрин, типів мислення. Виходячи з цього можна говорити про християнську, іудаїстську, мусульманську, буддійську, ламаїстську і т.д релігійні філософії.

В рамках християнства існують і розвиваються католицька, протестантська і православна філософії. Кожна з них має свої особливості.

Найбільш представницькою, широко розповсюдженою у наш час, є філософія неотомізму, заснованого на вченні італійського теолога Фоми (Томмазо) Аквінський (1225 –1274).

Чільні представники цього філософського напрямку: французи Жак Марітен (1882 – 1973) і Етьєн Жільсон (1884 – 1978), Юзеф Бохенський (народ. 1902 р.), австрієць Густав Веттер (народ. 1911 р.), поляк Керел Войтила (народ. 1920 р.) – нинішній Папа Іван–Павло ІІ та інші.

Теоретичним центром по розробці філософії неотомізму є: Академія святого Фоми у Римі, католицький університет у Фрейбурзі (Швейцарія), Католицькі університети у Вашингтоні, Парижі, Мадриді, Торонто, Оттаві і т.д.

Родоначальником неотомізму є Фома Аквінський, його теологічне вчення, яке Енциклікою Папи Льва ХІІІ (1879) визнано єдино істинною філософією, що відповідає усім християнським догматам. Неотомізм (від нео... і томізм (від імені Томмазо) – об’єктивно-ідеалістичне вчення, офіційна філософська доктрина католицизму. Виник у середині ХІХ століття.

Неотомізм відродив і модернізував схоластичне теологічне вчення томізму, його основні принципи і постулати.

Основний томістський принцип, який взятий за основу і сучасним неотомізмом, це: “філософія – служниця богослів’я”. У “Католицькому словнику” про це мовиться таке: філософія є нею тому, що “по-перше, тому, що вона прокладає дорогу для віри, встановлюючи, наприклад, духовну природу душі, буття бога і т.д.; далі, тому, що, хоч вона і не може довести істини одкровення, вона може показати, що вони не є такими, що явно суперечать розуму; в-третіх, тому, що в усіх випадках, коли філософія і теологія стикаються, філософ зобов’язаний, коли з’являється необхідність, виправити свої висновки у відповідності з вищою і найбільш достовірною істиною віри. Це схоластична аксіома, що ніщо не може бути істинним у філософії, що визнається неправильним у теології” (Цит. по: Современная буржуазная философия. М., 1978, стор. 415).

Схоластичними аксіомами були у вченні Фоми Аквінського і такі принципи як принцип гармонії віри і знання, примат віри над знанням (знання не повинно суперечити вірі, якщо це не так, то воно повинно бути відкинуто як неприйнятне); принцип ієрархії (принцип Піраміди: на вершині абсолютна божественна свідомість, все інше – у її підніжжя); принцип творіння всього існуючого богом. Всі ці принципи є основоположними у сучасному неотомізмі.

Авторитет Аквінського дуже високий у католицькому світі. Його називають “пророком”, “святим”, який передбачив і з’ясував багато сучасних філософських проблем. Вчення Фоми, заявляють неотомісти, дає істинні відповіді на всі світоглядні проблеми людини. “Усім тим, хто нині хоче істини, – писав Марітен, – ми кажемо: ідіть до Фоми”.

Чому ж сучасні католицькі філософи так підносять Фому і його схоластичне вчення, котре відповідало рівню розвитку суспільства у ХІІІ столітті?

Щоб дати відповідь на це запитання, необхідно розглянути дуже важливу особливість релігійної філософії, а саме: її доступність, зрозумілість, простоту викладу. Без цього не можна зрозуміти, чому філософське вчення схоласта ХІІІ століття стало необхідним, прийнятним у ХХ столітті.

Вчення Фоми Аквінського як раз і мало таку особливість, як відносна простота доведення релігійних постулатів, доступність, певна спрощеність в поясненні складних проблем розвитку природи, людина і суспільства.

Візьмемо, для прикладу, п’ять способів доведення буття бога. Скажімо так: Фома добре знав філософію, особливо античну, особливо філософію Платона і Арістотеля і використав їх вчення для обґрунтування теології.

У католицькій філософській доктрині є вісім способів доведення буття бога, п’ять з них обґрунтував Фома Аквінський. Ось вони, ці п’ять способів:

1) бог існує на основі загальної причини. Аргументація: все у світі має свою причину, а це означає, що є “причина причин”, нею є бог;

2) на основі наявності руху. Аргументація: все у світі рухається, рух – невід’ємний атрибут природи. Це означає, що хтось зробив “перший поштовх”, хтось дав “початок рухові”. Цей початок рухові дав бог;

3) на основі випадковості усіх конечних речей світу. Це означає, що за випадковістю стоїть необхідна істота. Цією необхідною істотою є бог;

4) на основі недосконалості творінь людини робиться висновок, що є щось найдосконаліше і цим найдосконалішим є бог;

5) на основі доцільності і того порядку, котрий існує у Всесвіті. Ця існуюча доцільність лише підтверджує, що її може створити лише бог.

Сучасні неотомісти доповнили розробку Фоми Аквінського ще трьома доведеннями буття бога, а саме:

6) психологічним (наявність бога у свідомості доводить те, що він є насправді. Бо якщо є бог у свідомості, то він є також і в дійсності);

7) моральним (чому всі люди мають ідентичні моральні принципи? Тому, що бог засновник світового морального порядку);

8) історико-юридичним (це доведення здійснюється на документально-історичній основі – діяння Ісуса Христа, як Сина Божого, його вчення, народження, розп’яття, воскресіння тощо).

Предметом філософії неотомізму є, звичайно, бог, його діяння як творця Всесвіту, вірування в нього.

В гносеології неотомізм всіляко обмежує раціональне пізнання, бо є, мовляв, істини, які недоступні йому. Це – божественні істини, які можуть бути предметом віри, а не науки. Межами пізнання є лише світ речей, які створені богом. Що ж торкається релігійних догм, то вони знаходяться за межами раціонального пізнання і не можуть бути її предметом. Буття бога повинна бути доведено лише на основі тих речей, котрі він створив. Теологія – це наука вищого рангу, вона вивчає абсолютне, божественне і сама не потребує ніякого обґрунтування.

Неотомістська філософія від початку і до кінця – у вченні про природу, людину, їх пізнання – теоцентрична, спрямована на абсолютне утвердження, обґрунтування і виправдання релігійного світорозуміння.

Слід відзначити сучасну суспільну концепцію католицької церкви, котра має ряд позитивних моментів.

Соціальна доктрина зорієнтована на загальнолюдські цінності такі, як право на життя, гідне людини, на свободу, на приватну власність, на громадянське суспільство, де панує право.

Соціальна філософія неотомізму зорієнтована на жорстоку критику як соціалізму (радянського зразка), так і капіталізму з його соціальними вадами. Особливо така орієнтація церкви стала можливою з приходом у Ватикан Карела Войтили – краківського кардинала, який був обраний Папою Іваном-Павлом ІІ.

Папа у свої вже немолоді роки відвідав понад 120 країн світу. Веде величезну пропагандистську діяльність, спрямовану не лише на зміцнення релігії, але й на захист обездолених, бідних, пригнічених.

Капіталістичну систему Папа називає антинародною. Однак критика капіталізму спрямована не проти його приватновласницьких основ, а проти його етичної і культурної сутності. Капіталізм, на думку Папи, робить ті ж самі помилки, що були і при соціалізмі – не дає розвиватися самій людині, принижує її гідність, порушуючи її права, розглядаючи її як “простий елемент, молекулу у соціальному організмі”. Американський образ життя – неприйнятний для людини, вважає Папа. Його можна назвати “культурою смерті” – на континенті процвітає торгівля наркотиками, злочинність, культ наживи, проституція, жорстокість відчуженість між людьми.

Папа пропонує “евангелізувати капіталізм”, сподіваючись на те, що ця система вбере в себе християнські цінності, повагу до людини, до обездолених на всій планеті.

Такі, коротко суть і особливості сучасної неотомістської філософії – офіційної доктрини католицької церкви.

Неопозитивізм: його сутність та принципи. Неопозитивізм, як філософський напрямок, бере свій початок ще з першої половини ХІХ століття. Його родоначальником був французький філософ Огюст Конт (1798 – 1957).

Конт висунув ідею створення нової філософії, відмінної як від матеріалізму, так і від ідеалізму, оскільки, на його думку, останні нічого для науки не дають на зміну їм повинна прийти позитивна філософія або позитивізм (від лат. positivus – позитивний).

Сутність позитивізму відображають такі три основні його положення: 1) пізнання людини повинно бути вільним від будь-якої філософії; 2) вся попередня філософія як метафізична, так і діалектична повинна бути усунена і замінена: або спеціальними науками, або узагальненим оглядом системи знань, або загальною класифікацією наук, їх співвідношенням; 3) позитивна філософія повинна бути нейтральною, що сприятиме усуненню протилежності між матеріалізмом і ідеалізмом.

Позитивізм Конта заперечував, таким чином, роль будь-якої філософії у розвитку теоретичного мислення, виробленні понять, з’ясуванні світоглядних проблем науки; у дослідженні пограничних проблем, які виникають на межі наук, і які не піддаються інтерпретації жодної з них. Конт фактично відкинув основний предмет будь-якого філософського напрямку – відношення “людина – світ”, вважаючи таким предметом – класифікацію наук.

Кредо Конта: “наука повинна бути сама собі філософією”, тому всі проблеми традиційної філософії необхідно відкинути як псевдопроблеми.

Однак швидко виявилось безпідставність такої тези. Виникає нова форма позитивізму, котра повертається до проблем попередньої філософії: природи пізнання, досвіду, проблем співвідношення суб’єкта і об’єкта, фізичного і психічного, категорій “річ”, “субстанція”, елементів світу тощо. Це – друга історична форма позитивізму – емпіріо критицизм (від грец. empirie – досвід і критика) – дослівно: “критика досвіду”. Основоположниками цього напрямку були швейцарський філософ Ріхард Авенаріус (1843 – 1896) і австрійський філософ Ернст Мах (1838 – 1916). Філософія “другого позитивізму” була зведена махізмом до теорії пізнання, відірваної від реальної дійсності. Однак вона переконливо довела, що наука не може обійтись без філософії, її понять і методології, бо, як говорив Гегель, “все, що в науках засновано на розумі, залежить від філософії” (Див. Д.С.Таранов, т.2, стор.477).

Виникнення і формування “третього позитивізму” – неопозитивізму зв’язано з діяльністю таких філософів, як М.Шлік (1882 – 1936), О.Нейрат (1882 – 1945), Р.Карнап (1891 – 1970), Г.Рейхенбах (1891 – 1953), Л.Вітченштейн (1889 – 1951), А.Айєр (1910 – 1989), Б.Рассел (1872 – 1970) і представників нової хвилі постпозитивізму таких, як К.Коппер (1902 – 1994), Т.Кун (народ. 1922 р.), П.Фейєрабенд (народ. 1924 р.), Ю.Хабермас (народ. 1929 р.) та інших.

Сутність неопозитивізму – у запереченні сучасної філософії як науки, в абсолютизації науково-природничого знання, в недооцінці суспільних наук. Статус науки мають, на думку філософів цього напрямку, лише природничі науки, котрі отримують свої знання з допомогою природничо-експериментальних методів. Філософія не може бути наукою, оскільки вона свої проблеми розв’язує іншими методами.

Дійсно, філософія не досліджує свої проблеми з допомогою науково-природничих, препаративних методів таких, як кристалізація, спектрографія, фільтрація, перегонка, рентгенографія і т.п. Однак з цього зовсім не випливає, що філософія не є наукою.

Філософія має справу з найбільш загальними проблемами буття. Тому ці проблеми можуть бути з’ясовані лише адекватними їм методами пізнання такими, як індукція і дедукція, аналіз і синтез, логічний і історичний методи, методом сходження від абстрактного до конкретного – з допомогою діалектики, її законів і принципів. Предметом неопозитивізму є аналіз мови науки, тлумачення текстів, їх пояснення.

Для неопозитивізму характерними є три науково-пізнавальних принципи: редукціоналізму, верифікації і конвенціоналізму.

Принцип редукції (від лат. reductio – повернення, відновлення) – зведення в процесі дослідження одного явища до іншого, однієї проблеми до іншої з метою спрощення їх. Це – логічний прийом, котрий застосовується у пізнанні. Однак не все складне можна звести до простого. Зведення, скажімо, вищих форм життя до нижчих – це нонсенс. Втрачається специфіка явища, тобто принцип редукції не можна абсолютизувати, як це допускається у філософії неопозитивізму.

Принцип верифікації – це перевірка результату дослідження на істинність. З точки зору неопозитивізму істинно лише те, що може бути безпосередньо емпірично перевірене на практиці. Перебільшення, абсолютизація цього принципу у неопозитивізмі призводить до відкидання такої важливої форми розвитку природничо наукових знань, як гіпотеза.

Принцип конвенціоналізму – принцип домовленості, “договору”. Дослідники домовляються стосовно того чи іншого об’єкту пізнання: як його тлумачити, що він собою являє, яка його особливість тощо. Але при цьому втрачається об’єкт пізнання як об’єктивна реальність, саме те, з приводу чого відбувається “домовленість”.

Сучасний неопозитивізм мав ряд різновидностей: логічний позитивізм, семантичний, пост-позитивізм тощо. Але сутність їх одна – абсолютизація суб’єктивних моментів у пізнанні, ігнорування його об’єктивних моментів, перебільшення значення природничих наук, надзвичайна формалізація гносеологічних проблем.

Необхідно також відзначити здобутки філософів – неопозитивістів, а саме: їх значний вклад в розвиток логіки, математики, емпіричної соціології, семантики – аналізу смислу наукових термінів, положень, знаків, законів, їх адекватності тим об’єктам, для відображення яких вони створені.

Основні риси сучасної світової філософії. Сучасна епоха характеризується небаченим досі зростанням впливу науково-технічного прогресу на природу, на всі сторони життя суспільства, людину, на саме її існування – результаті інформатизації, комп'ютеризації, електронно-атомних технологій, новітніх засобів масової інформації, які тепер не мають меж. Під впливом цього формується нова картина світу, відбувається радикальна зміна ціннісних орієнтацій і пріоритетів людини. Загальнолюдські цінності набувають все більшого визнання. Навіть колишній Радянський Союз, який фактично не визнавав “Загальну декларацію прав людини”, прийняту ООН у 1948 році, через 41 рік врешті-решт у 1984 році ратифікував її.

Філософія як теоретична форма відображення дійсності (форма суспільної свідомості) не може цього не враховувати. У зв’язку з цим сучасна світова філософія набуває таких основних рис:

1. Осмислення глобальних проблем, котрі стоять нині перед людством, а саме: екологічних, ресурсозберігаючих, продовольчих, демографічних, енергетичних, технологічних і т.п.;

2. Переосмислення в цьому контексті проблем самої людини, її виживання як виду;

3. Визнання пріоритету у філософії загальнолюдських цінностей, відображених у “Загальній декларації прав людини”;

4. Плюралізм (множинність) філософських вчень і напрямків, заперечення монополізму будь-якого з них;

5. Толерантність (терпимість) щодо ставлення до різних філософських концепцій;

6. Постановка проблеми формування планетарної свідомості.

2.8. Українська філософія.

“Всіх наук сім’я всередині людини ховається, тут їх джерело затаєння.”

Г.Сковорода

З давніх-давен український народ був високорозвиненим етносом, про що свідчать висока трипільська культура. (Середина 4 – 3-го тисячоліття до н.е.), а також видатна пам’ятка українського народу V – ІХ ст. – "Велесова Книга". В ній, зокрема, чітко прослідковується характерна риса філософського світогляду українців – непохитна віра у свої власні сили та здібності. "А йдемо куди – знаємо...". "Йдемо до полів наших трудитися, як боги веліли кожному чоловікові"; "Правда така, що ми Дажбожі внуки..., а ум великий божий є єдиний з нами і тому творимо і говоримо з богами воєдино"; "Маємо істину віру, що не потребує людської жертви"; "Ми відважні, коли боремося за життя..."; "І одсічемо старе життя наше од нового..." (Див. "Велесова Книга". - К., 1994. стор. 26, 18, 14, 39, 41, 47).

В цих висловлюваннях виявлені світоглядні орієнтації наших пращурів, їх цінності, які вони сповідали: впевненість у власних силах, працьовитість, творчість, відважність, повага до життя людини, рішучість у боротьбі за свободу, оптимізм, надія на краще майбутнє.

Філософія Київської Русі

В "Ізборнику Святослава" (1703 р.) серед інших перекладів знаходяться уривки з "Діалектики" візантійського філософа VІІ - VІІІ ст. Іоанна Дамаскіна, в яких дається таке визначення філософії: "Філософія є пізнанням речей божественних і людських, тобто видимих і невидимих. Філософія є мистецтвом мистецтв і наукою наук; вона є любов’ю до мудрості, істинною ж мудрістю є бог".

Переважаючим у подальшому становленні філософії Київської Русі стає платонівський мотив філософії як "любомудрія", тобто "софійне" розуміння філософського знання. У платонівсько-християнській традиції "софія", тобто "мудрість" тлумачиться як особистісне, а не абстрактне значення, що свідчить про екзистенціальність (життєвосмисловість) філософської думки, а християнство сприймається під знаком Софії". (Недаремно саме Софії - Мудрості в Київській Русі було присвячено три її головних храми: у Києві, Новгороді та Полоцьку), а хрещення Русі змальовується одним із перших київських любомудрів Іларіоном як прихід "примудрості Божої" - Софії. Тому мудрість є не просто "віданням", тобто знанням. Вона є знанням не речей самих по собі, а їхньої суті, яка є "божественним задумом" їх творіння.

Філософія Київської Русі охоплює період з ХІ ст. Найбільш ранньою оригінальною пам’яткою цієї доби слід вважати "Слово про закон і благодать" Іларіона. Закінчується цей період в середині ХІV ст., із втратою незалежності Галицько-Волинським князівством, культура якого безпосередньо розвивала здобутки Київської Русі. Впродовж цього періоду філософія існувала як сукупність філософських ідей, які структурували світогляд і відображалися у всьому масиві результатів культурно творчості. Тобто філософія ще не виділилась у відносно самостійну сферу теоретичного освоєння світу.

Отже, державотворчі процеси, суспільні відносини, культура в цілому і філософія зокрема формуються спочатку на власній родоплемінній основі, на перших порах без впливу більш розвинених цивілізацій.

Суттєвий вплив на розвиток Київської Русі здійснило хрещення Русі у 988 р. Ця історична подія привела до того, що через Візантію в культуру давніх русичів входить антична філософія, християнська література, завдяки чому Русь познайомилася з досягненнями культури, філософії давньоєвропейських народів. Але здобутки античної філософії проникали в культуру Русі через християнських авторів і в християнській "обробці". Внаслідок цього філософія сприймається русичами як частина теології, яка підпорядкована теології. Це призвело до того, що тривалий період давньоруська філософія існувала як підпорядкована релігії частина культури.

Варто також відзначити, що християнство, християнські та античні автори були відомі лише вузькому колу духовної еліти суспільства. Основна ж маса населення Русі продовжувала вірити у традиційних язичницьких богів – Перуна, Даждьбога, Стрибога тощо. Все це призвело до того, що філософія Київської Русі на перших порах свого розвитку мала перш за все просвітницький характер, її основне завдання вбачалося в тому, щоб роз’яснювати народу основні положення християнства і християнської філософії. Саме тому давньоруські автори писали свої твори не у формі наукових трактатів, а у вигляді послань, проповідей, звертань тощо.

Основою проблемою філософії цього періоду була людина, сенс її буття, розуміння людського щастя та шляхів його досягнення, співвідношення Бога і людини, тобто морально-етична проблематика.

Морально-етичний напрямок у філософії Київської Русі започаткував митрополит Іларіон, який у 1051 р. написав вже згадуваний твір "Слово про закон і благодать", в якому осмислюється історія людства, вказується на її цілісний характер, розглядаються проблеми сенсу людського життя, свободи людини у світі на основі християнських догматів.

У творчості митрополита київського Климента Смолятича (серед. ХІІ ст.) філософська проблематика представлена більш чітко й систематично. Розглядаючи життєво-смислові проблеми буття людини, він виходить з того, що істина вже закладена у Біблії, тому завданням розуму і філософії полягає в тому, щоб вірно зрозуміти цю божественну істину. У "Посланні Пресвітері Фомі" Смолятич досліджує питання, яким же є справедливий життєвий шлях людини і робить висновок, що це є осягненням заповідей, які дані людині Богом, та неухильне їх виконання. На думку автора, найбільше перешкоджають людині йти праведним шляхом дві її вади - марнославство і славолюбство.

Однією з найяскравіших постатей серед діячів культури Київської Русі ХІІ ст. є Кирило єпископ Туровський. Він народився (1130 р.) у заможній сім’ї в невеличкому місті Турові, там пройшов його життєвий шлях, який закінчився у 1182 р. З 1169 р. Кирило стає єпископом Туровським і був ним, очевидно, до самої смерті. В його творчому доробку поряд з урочистими "Словами" виділяються "Бесіди", послання сучасним йому політичним і церковним діячам.

Творчість Кирила є не лише високим зразком володіння словом, але й насичена глибоким моральним змістом, що й зумовило високий авторитет його як єпископа. Твори Туровського найповніше репрезентують широке коло комплексу тих ідей, які розроблялися у філософській думці Київської Русі. На відміну від багатьох сучасників він не компілятор, а оригінальний мислитель. Зрозуміло, що він не міг вийти за межі середньовічного способу мислення і тому постійно використовує традиційні авторитетні тексти, усталені образи й сюжети. Творчість Кирила безпосередньо пов’язана з грецькою культурою, перш за все з візантійською, а через неї - і з античною спадщиною.

У вченні про буття (онтології) Туровський виходить з фундаментального протиставлення двох світів – земного і небесного, видимого й невидимого, що і є суттю християнського дуалізму взагалі. Значну увагу він приділяє аналізові протилежностей "внутрішнього" і "зовнішнього", їх співвідношенню як церковного і світського, християнського і поганського. Як висновок – зовнішнє є темрявою, внутрішнє – світлом.

Ця особливість у розумінні світу визначає й підхід Туровського до центральної проблеми філософії Київської Русі – проблеми людини, що є цілком закономірним, адже в природі людини поєднані обидві сторони християнської картини світу.

Розглядаючи співвідношення “Бог – людина”, Туровський безперечний пріоритет надає Богові, який є творчою силою, творцем всього сутнього; людина ж перебуває у стані підкорення Богові. Водночас мислитель акцентує увагу на тому, що весь задум створення спрямований до вищої мети, якою є людина. Бог відкриває істину людині, вказує їй шлях до обожнення, не позбавляючи свободи волі людини у виборі між добром і злом.

Кирило Туровський обґрунтовує позицію християнського антропоцентризму, згідно якої кожна людина, як праведник, так і грішник, є предметом Божої уваги. Виходячи з такої позиції, Кирило обґрунтовує співвідношення тіла і душі, яка є однією з центральних у творчості мислителя. При цьому він відходить від абсолютного протиставлення тіла і душі, прагне подолати їх суперечливість – адже з християнської позиції душа не може бути тільки чистою, а тіло – тільки грішним. Душа, хоча вона і вторинна за походженням, твориться не із землі, є витоком Божого Духу. Душа, за Туровським, є життєвим началом людини, від неї витікають доброчинні вчинки. Якщо ж душа підкоряється тілесному началу, то це призводить людину до гріха.

Найбільш відомими і значними творами Кирила Туровського є “Повісті про білоризця”, “Притча про сліпця й хромця”, “Слово”.

Розглядаючи історію давньоруської філософії, не можна обійти і її гносеологічні проблеми. Серед них значне місце займає проблема значення серця в пізнанні і житті людини. Підкреслюючи роль розуму, давньоруські мислителі не заперечували і значення почуттів та волі в пізнавальній діяльності людини, вищою метою якої є досягнення спілкування, злиття з божественною істиною. У цьому процесі особлива увага приділяється органу, завдяки якому стає можливим залучення людини до вищої істини. Таким органом вважалося серце як та ланка, яка зводить воєдино розум, почуття і волю людини. Серце є центром, завдяки якому людина приєднується до вищого, сакрального світу.

Саме виокремлення ролі серця суттєво вплинуло на подальший розвиток української філософської думки, однією з своєрідних рис якої стало зосередження уваги на розробці “філософії серця”, перш за все у творчості К.Транквіліона-Ставровецького, Г.Сковороди, П.Юркевича.

У філософії як складової культури періоду Київської Русі відображаються переважно дві суперечності давньоруського суспільства: боротьба трудящих проти соціального гноблення та міжусобиці в панівному класі суспільства. Тому основним спрямуванням теоретичних концепцій, що виникають у зв’язку з осмисленням цих суперечностей, є прагнення до їх пом’якшення, до гармонізації суспільного життя. Ці теорії соціального примирення звернені передусім до сфери моралі, адже виховання кожної людини в дусі принципів любові, милосердя і терпіння має привести до мирного і дружнього соціального життя (мабуть, це звучить актуально й для сьогодення в Україні).

У розвиток соціально-філософської думки цього періоду значний внесок зробили численні “Патерики”, особливо знаменитий “Києво-Печерський патерик”, в яких формується етичний ідеал української культури. Святість, образ святого розуміється як втілення морального ідеалу. Саме в цей період зростає інтерес до окремої особистості, до особливостей її внутрішнього світу та своєрідності життєвого шляху. Проблема добра і зла поєднується з проблемою святості і гріховності людини, з поняттям плоті і душі, тіла і духу.

За часів Київської Русі виникають перші спроби осмислення історії та її сенсу, долі та призначення батьківщини, ролі християнства в історії, співвідношення необхідності (тобто “закону”) та свободи (“благодаті”).

Українська філософія ХІV – ХVІ століття. Українська філософія ХІV – ХVІ століття представлена єресями, гуманістичними напрямками, діяльністю релігійно-національних братств.

Єресі слугували релігійною оболонкою соціального протесту народних мас проти існуючої влади, підтриманої церквою. Єресі (від грец. – особливе віровчення) – різні відхилення від офіційного віровчення.

Гуманістичний напрямок розвитку філософії України репрезентують такі мислителі, як Ю.Дрогобич (1450 – 1494), П.Русін (народ. 1470 р.), С.Оріхоський (1513 – 1566) та інші. Характерною рисою їх гуманістичного вчення був антропоцентризм, велич людини, її розум, внутрішній світ.

Другий гуманістичний напрямок мав зв’язок з діяльністю просвітників Острозької академії (Г.Смотрицький, Й.Княгиницький, І.Вишенський). Особливістю цього напрямку була ідея збереження і розвитку давньослов’янської мови, використання її духовного потенціалу для становлення людини як особистості, її самопізнання, духовного зростання.

В ХVІ столітті на Україні виникають релігійно-національні організації православної орієнтації, так звані братства, діяльність яких була спрямована проти релігійного, національного і соціального пригноблення українського і білоруського населення з боку панської Польщі і католицької церкви.

Такі братства були створені у Львові, Києві, Вільно, Мінську, Острозі та багатьох інших містах.

Характерними рисами діяльності братських угрупувань були: антиклерикальна, реформаційна спрямованість – антикатолицизм; протест проти національного і соціального поневолення; культурно-просвітницька діяльність; розгляд проблем людини, поєднання в ній тілесного і духовного начал, єднання її з Богом.

Діяльність братських шкіл, попри їхню історичну обмеженість, сприяла становленню самосвідомості православного люду, подальшому розвитку гуманістичних традицій української філософії.

Філософія Києво-Могилянської академії. Києво-Могилянська академія виникає на базі Київської братської школи та школи Києво-Печерського монастиря, які були об’єднані зусиллями митрополита Петра Могили в 1632 р. Спочатку це був колегіум, а згодом, з 1701 року, став академією, першим вищим навчальним закладом східних слов’ян. Вперше в Україні філософія викладалася окремо від теології. Її викладання в значній мірі було схоластичним. Викладачі академії розуміли філософію як систему дисциплін чи наук, покликаних віднайти істину, причину речей, даних людині богом, а також дослідити моральні основи її життя. Істину вони ототожнювали з вищим буттям, тобто богом, якого вважали також творцем природи.

Визначними філософами, котрі представляли Києво-Могилянську академію, були І.Гізель (бл. 1600 – 1683), Й.Кононович-Горбацький (пом. 1653 р.), С.Яворський (1658 – 1722), Ф.Прокопович (1681 – 1736), Г.Кониський (1717 – 1795) та інші.

Загальною ознакою їх філософського вчення було те, що воно в значній мірі ґрунтувалося на ідеалістичних, теософських началах. Теософія ( від грец. тео – бог, софія – мудрість) – релігійно-філософське вчення, котре претендує на те, щоб “науковими методами” довести “божественну мудрість”, зробивши її надбанням особи. Вони як правило, визнавали першопричиною всього існуючого бога, котрий творить не лише речі, “матерію”, але і їх “форму”.

Разом з тим під впливом розвитку науки і, насамперед, природознавства у філософії Києво-Могилянської академії поступово зміщуються акценти з теософії до пантеїзму, до визнання того, що сама природа є богом. “Повне визначення природи, – писав найвідоміший філософ академії Ф.Прокопович, – збігається з богом відносно природних речей, в яких він необхідно існує і які він рухає. Звідси виходить, що це визначення не лише природи..., але воно, очевидно, відноситься до матерії і форми (Цит по: “Философская мысль в Киеве. К., 1982, стор. 123).

Доречно відзначити, що розуміння філософами академії взаємозв’язку матерії і форми, хоч і ґрунтувалося на пантеїстичній основі, суттєво відрізнялось від тлумачення цього питання у філософії Арістотеля. У останнього матерія є пасивною, інертною, форма ж є активною, рухливою, причинною. Лише вона дає імпульс до розвитку. Проф. академії Й.Кононович-Горбацький, в противагу античному філософу, підкреслював, що “матерія не пасивна, як вважав Арістотель, а активна, бо з неї виводяться всі форми... Вся природа – це субстанція діяння” (там же, стор. 125). “Матерія є активною і діяльною”, – погоджувався учень Кононовича-Горбацького – І.Гізель, – але “активна сила кожної речі” залежить від “всемогутності божої” (там же, стор. 126).

І. Гізель – самобутній і глибокий мислитель. Він стверджував, що матерія (безумовно, створена богом) не може бути знищена ні в якісному, ні в кількісному відношенні. Вона не виникає і не зникає в процесі її перетворення, а лише переходить з одного стану в інший. “Матерія, – писав філософ, – є в однаковій кількості і до того, в якому вигляді вона була у тілі дерева, і потім, перебуваючи в тілі вогню, котрий виник з цього дерева” (там же, стор. 127).

Таку ж думку поділяв і Ф.Прокопович, який підкреслював, що “першу матерію не можна ніколи ні створити, ні зруйнувати, а також ні збільшити, ні зменшити ту, яку створив бог напочатку світу...; в якій кількості вона створена, такою ж залишається до цього часу і залишиться завжди” (там же, стор. 127 – 128).

Філософському вченню професорів Києво-Могилянської академії було притаманне розуміння єдності матерії і руху, його суперечливості, плинності речей. Рух – це така властивість матерії, без якої не можна збагнути будь-яких змін, процесів виникнення і зникнення, круговороту в природі. “Без ґрунтовного розуміння руху, – писав Ф.Прокопович, – неможливо добре зрозуміти і всього іншого..., бо всі переміни, виникнення і загибель, круговорот небес, рух елементів, активність і пасивність, біжучість і змінність відбуваються завдяки рухові. Рух являє собою як би загальне життя всього світу” (там же, стор. 128 – 129). Однак “причиною причин” цього руху, на думку філософа, є бог, тобто ця проблема теж вирішувалася філософами академії з позицій пантеїзму.

Разом з тим, незважаючи на такі пантеїстичні уявлення, у філософії Києво-Могилянської академії знаходили відображення елементи діалектики, глибокого розуміння сутності протилежностей у розвитку природи, її речей і явищ. І.Гізель, наприклад, вважав, що речі рухаються самі по собі і це відбувається внаслідок діяння протилежних сил, “де немає протилежностей, – писав І.Гізель, – там немає ні виникнення, ні знищення”, тобто немає руху. “Рух, – підкреслював Ф.Прокопович, – виникає з протилежного; тобто спокою.

Вся природа є єдністю руху і спокою. Якщо речі рухаються чи знаходяться у спокої, то все це обусловлюється самою природою, її “принципами”. Ф.Прокопович висловлював таку думку: “Природа є принципом і причиною руху і спокою, тобто якщо речі рухаються, їх рух обумовлюється природою, і якщо перебувають у спокої, то їх спокій знову-таки обумовлює природа... тіла за своєю природою або рухаються або знаходяться у спокої” (там же, стор. 130).

Досить змістовно представлена у філософії Києво-Могилянській академії концепція пізнання. Філософи академії які мали сумнів у можливостях людини пізнати оточуючий її світ, розуміли, що здійснюється як на рівні відчуттів, так і на рівні розуму. Великого значення в процесі пізнання вони надавали чуттєвій діяльності людини, вважаючи, що пізнання не може обійтись без цього. “Будь-яке пізнання, – наголошував С.Яворський, – залежить від відчуттів”. Не менше категоричним було також судження Й.Кононовича-Горбацького: “в інтелекті немає нічого, чого б не було раніше у відчуттях” (там же, стор. 133).

Однак, яким би важливим не було б чуттєве пізнання людини, воно само по собі ще не дає можливості проникнути у сутність речей і явищ. Для цього потрібен розум, інтелектуальна діяльність, з допомогою якої людина може здійснити це. Бо відчуття відображають дійсність конкретно, безпосередньо, а розум – опосередковано, узагальнено, абстрактно і це відображення більш досконале. “Розум, – писав І.Гізель, – пізнає чуттєві образи більш досконало, ніж відчуття, бо відчуття пізнає матеріально і конкретно, а розум – нематеріально і абстрактно” (там же, стор. 134).

Здається, що вищенаведені рядки взяті із сучасних досліджень по теорії пізнання, настільки вони їй в багатьох відношеннях адекватні. Це яскраве свідчення високого розвитку української філософії ХVІІ – ХVІІІ століття.

Результатом пізнання людини є досягнення нею істини. Це здійснюється, на думку філософів академії, двома шляхами – логічним (відповідність знання дійсності) і трансцендентальним, тобто таким, який надається людині богом, через його одкровення.

Що ж до критерію істини, то тут ми маємо помітне перебільшення чуттєвого пізнання, котре вважалося не лише початком пізнання, але і критерієм його достовірності. “Фізичні теорії, – наголошував Ф.Прокопович, – стають більш точними... через випробування їх органами відчуття” (там же, стор. 133).

Таким чином, філософія Києво-Могилянської академії, з одного боку, ґрунтувалася головним чином на теософській, пантеїстичній і деїстичній основах, а, з іншого, і це є значним надбанням її розробників, глибоке розуміння сутності природи, її руху і розвитку, самої матерії, кількісної і якісної стабільності останньої, елементів діалектики протилежностей, теорії пізнання і т.п., що сприяло становленню і розвитку наукового світорозуміння. Філософія Києво-Могилянської академії – цінне надбання української духовної культури.

Філософія Г.С. Сковороди. Видатний український філософ Г.С. Сковорода (1722 – 1794), вихованець Києво-Могилянської академії, філософ, поет і мандрівник, посідає особливе місце в історії української філософії. Ще за його життя про нього складалися легенди як про українського Сократа. У 16 років він став студентом Київської академії, певний час перебував у двірській капелі у Петербурзі, мандрував по країнах Західної Європи, знав мови, вивчав філософію, був знавцем античної і патрістичної літератури. Часом свого становлення і особистісного утвердження Сковорода вважав свої 30 років; літературну діяльність він почав з другої половини 60-х років. За його життя нічого не було надруковано, вже після смерті стають відомими цикли його філософських діалогів (“Наркіс”, “Симфонія наречена книга асхань”, “Жена Лотова”, “Потоп зміїн” та інші).

Філософська концепція Г.Сковороди – пантеїзм. Бог і природа – це єдине ціле: кожна людина має в собі Бога, він не існує поза людиною. Головна проблема його філософії – це проблема людини. Його філософія “практична”, оскільки філософа цікавить передусім моральна проблематика. У центрі уваги філософії “мандрівного філософа” – релігійні і моральні проблеми. Г.Сковорода викладає їх мовою образів, символів, метафор. Методом розроблення цих проблем є пошук і протиставлення протилежностей, суперечностей, антитез, тому цей метод називають антитетичним.

Для Г.Сковороди весь світ є просякненим протилежностями: життя – смерть, світло – тінь, безглуздя – мудрість, плач – сміх, безчестя – слава, лютість – милість, початок – кінець тощо. Усе в світі рухається між протилежностями у колі (“кільці”), початком якого є відпадання від Бога, а кінцем – повернення до нього.

Г.Сковорода не створив теоретично оформленого і систематизованого вчення. Свою філософію він розумів, як вміння жити в Богові, у гармонії з природою, у мирі з людьми і власною совістю. “Коли дух людини веселий, думки спокійні, серце мирне, – то й усе світле, щасливе, блаженне. Оце і є філософія”, – стверджував Сковорода.

Провідними ідеями філософії Г.Сковороди стали:

– вчення про людину, про самопізнання як єдиний шлях до Бога і до щастя;

– вчення про три світи, які складають все існуюче;

– ідея подвійної природи трьох світів;

– “філософія серця” як осередку духовного життя людини та головного інструменту самопізнання;

– етичний ідеал “нерівної рівності” та ідея “сродної праці”.

По своїй любові до людини Бог дав їй все необхідне, вважав мислитель. Причому все, що потрібне, зробив легким, а важке – непотрібним. Найпотрібнішим для людини є щастя, “мир душевний”. Воно доступне всім, полягає в пізнанні себе як образу Божого. “Поглянь у себе”, тобто пізнай себе – це основний мотив філософії Сковороди.

Далі, вважав філософ, усе створене Богом можна визначити як три світи: перший є загальний світ, “де живе усе породжене”, “він складається із незчисленних світів і є великий світ” макрокосм; другий світ – це мікрокосм людини; третій – символічний світ Біблії. Символи Біблії “ведуть думку нашу до розуміння вічної натури”.

Кожен із трьох світів складається з двох “натур”, має подвійну природу, одна з яких – видима (матеріальна), друга – невидима, тобто божественна, – вважав Сковорода. Невидима натура і є Богом, який пронизує собою все суще (отже, тут ми бачимо ренесансний пантеїзм, про що вже говорилося раніше). Макросвіт за зовнішньою матеріальною оболонкою приховує внутрішній божественний сенс. Мікросвіт містить у собі гріховну, тілесну, земну природу людини, але разом з тим, – правдиву, дійсну природу – людину як образ і подобу Божу. За символами Біблії, за “видимою натурою” її тексту потрібно впізнати і розгадати живий дух, невидимий сенс божественного одкровення.

На противагу Просвітництву і раціоналізму ХVІІІ ст. Сковорода створює вчення про “серце”, як позасвідомі і надрозумові глибини людської душі. Серце – це “безодня” людської душі, через яку відкривається божественна “безодня”, тому “безодня кличе безодню”, через пізнання себе людина пізнає Бога. Серце, а не розум виступає джерелом бажань, почуттів і думок. Разом з тим людське серце є засобом пізнання, саме у ньому повинні з’єднатися розум і віра, розум і воля людини.

Таким чином, етичне вчення Г.Сковороди спрямоване на пошук шляху, що веде до дійсної людини, до щастя, до “обожнення”, до уподобання Богу. Людська доля залежить від природних нахилів, а тому у кожній людині є нахил до “сродної” собі справи. Для досягнення внутрішнього спокою і миру потрібно додержуватися правила про “сродність”, жити у злагоді зі своїм характером, з власною природою, не насилувати своїх схильностей і обдарувань. Тому етичним ідеалом Сковороди є ідеал нерівної рівності, адже усі люди є лише “тінню справжньої людини, усі рівні перед Богом, але разом з тим всі є різними, тому що мають свою власну натуру. Єдиною метою всіх людей є наближення до Бога, але кожна людина має свій шлях до Бога, своє призначення.

Українська філософія ХІХ – початку ХХ ст. Українська філософія ХІХ – початку ХХ століття представлена такими іменами, як О.Новицький (1806 – 1884), С.Гогоцький (1813 – 1898), Т.Шевченко (1814 – 1861), М.Костомаров (1817 – 1885), П.Юркевич (1827 – 1874), М.Драгоманов (1841 – 1895) та іншими.

Для мислителів цього періоду характерне глибоке розуміння проблем філософії, соціології, історичного процесу, соціально-політичної і національної проблематики.

Проф. Київського університету С.Гогоцький вперше в Російській імперії створив чотиритомну філософську енциклопедію – “Філософський лексикон” (1857). Проф. О. Новицький видав ряд філософських праць, високо цінував вчення видатного німецького філософа Гегеля за його глибоке розуміння закономірності історичного поступу, нерідко посилався на нього, використовував його судження. Так, у відповідності з гегелівською філософією, він стверджував, що філософія, “є наука, тобто думка, котра прагне до повного і систематичного розвитку самої себе”, що філософські вчення різних часів і народів “суть різнобічні і різноманітні способи відтворення дійсності в думках” (порівняйте висловлювання Гегеля про те, що “філософія є в думках охоплена епоха”) тощо.

Разом з тим це не завадило О.Новицькому піддавати філософську концепцію Гегеля за раціоналізм різкій критиці, оскільки зміст духовного світу людини, “живе в переконаннях серця, а не в поняттях розуму”. Ця критика здійснювалася О.Новицьким з позицій ірраціоналізму і теїзму, з позицій того, що “віра завжди вища знання, релігія вище філософії (там же, стор. 197).

Після Г.Сковороди провісником філософії українського духу був Т.Г.Шевченко. Важливою рисою його філософських, суспільно-політичних поглядів була послідовна і безкомпромісна антикріпосницька спрямованість, непримиренна боротьба проти самодержавної політики національного гноблення народів, відстоювання демократизму у національному питанні.

В історичному минулому України його цікавили події і традиції, пов’язані з визвольною боротьбою українського народу проти іноземних загарбників, проти соціального рабства і національного гноблення. Поет-філософ високо оцінив Запорозьку Січ, яка відіграла важливу роль в історії України і становить її славетну сторінку.

Хвилювала Т.Г.Шевченка і слов’янська проблема, яку він розв’язував з позицій демократизму і братерської єдності слов’ян.

Світосприйняттю Шевченка притаманний принциповий антропоцентризм який зумовлює сприйняття навколишнього світу природи, історії й культури крізь призму переживань, бажань, потреб і прагнень людини. Для нього цей світ уособлює Україна як екзестійний стан буття. Його особиста доля й доля його народу стають віддзеркаленням одне одного. Ця філософія глибоко індивідуальна, особиста і, разом з тим, ґрунтувалася на національній ідеї українського народу, його ментальності. Улюблений герой Шевченка – лицар народний, повстанець-гайдамака, козак-запорожець, що виступає оборонцем рідного краю, носієм народної правди і честі.

Вінець Шевченкової творчості – уславлення свободи, першої і неодмінної передумови людського поступу, добробуту й щастя. До найволелюбніших творів належить його “Кобзар”.

Т.Шевченко – поет-пророк. Він вірив у те, що представники науки і техніки допоможуть трудящій людині, що їхні відкриття служитимуть трудовому народу. Майбутня Україна повинна стати світом, звільненим від зла.

М.Костомаров – історик, етнограф, громадський діяч. Особливе значення при вивченні його соціально-філософських поглядів має праця “Книги буття українського народу”, у яких висвітлюється трагічна історія українського народу і виголошується впевненість, що він обов’язково відродиться як самобутній культурний етнос.

У 1861 р. Костомаров публікує велику статтю, в якій робить спробу проаналізувати основні риси української духовності у порівнянні з російською й доходить до висновку, що український народ має свої власні етнопсихологічні характеристики, які виокремлюють його серед інших народів, зокрема російського.

Одним із визначних українських філософів ХІХ століття був П.Юркевич – ґрунтовний розробник самобутньої концепції “філософії серця”.

П.Юркевич був переконаний, що в серці людини – найглибша основа і духовно-етичне джерело людського існування. В діяльності серця – в почуттях, переживаннях, емоціях, реакціях, а не в думках, в їх всезагальності, відображається індивідуальність особистості. Філософ підкреслює, що розум лише вершина, а не коріння духовного життя людини. Знання ми отримуємо в результаті духовної діяльності; лише тоді, коли воно проникло в серце, знання може бути засвоєним.

Будучи релігійним філософом, П.Юркевич не визнавав існування матеріального начала незалежно від духу. “Матеріальне начало” є лише таким, коли воно розглядається у взаємодії з духом. Про “духовне начало” ми маємо уявлення в результаті самоспостереження, внутрішнього досвіду.

П.Юркевич розгортає цілісну систему доказів стосовно серця як осереддя усієї тілесності і духовної діяльності людини, найсуттєвішого органу, відправної точки рухів, бажань, почуттів, думок, емоцій з усіма їх відтінками і особливостями. Бо:

– серце є охоронцем і носієм усіх тілесних і духовних сил людини;

– серце є центром духовного життя людини. Воно зачинає і породжує рішучість людини на ті, чи інші проступки; в ньому виникають багатоманітні наміри і бажання; воно є осереддям волі людини та її бажань;

– серце є центром всіх пізнавальних дій душі людини. Все, що ми знаємо, що ми пригадуємо – все йде від серця;

– серце є осереддям багатоманітних душевних почувань, хвилювань і пристрастей людини;

– серце – основа її морального життя, моральний стрижень. Лише серце здатне передати всі нюанси морального стану людини.

Тому серце є найважливішою складовою частиною нашого існування. Стан серця відображає весь наш духовний стан. Людина повинна віддати Богові одне своє серце, щоб стати йому вірним в думках, словах і справах (Див. П.Д.Юркевич. Философские произведения. М., 1990, стор. 73).

“Філософія серця” П.Юркевича – філософія кардіоцентризму (від грец. кардіо – серце, в центрі).

М.Драгоманов – український історик, мислитель, громадсько-політичний діяч. Основні його філософсько-соціологічні погляди викладені у двотомному виданні “Літературно-публіцистичні праці”. Він переконаний у безмежних можливостях людського розуму і науки пізнати навколишній світ. У своїх дослідженнях Драгоманов приділяє значну увагу проблемі методу, зокрема, для пізнання суспільного життя використовує соціологічний метод, який передбачає аналіз основних елементів кожного суспільного явища, розкриття їх взаємозв’язку і взаємодії.

Відзначаючи велике значення економічних факторів у розвитку суспільства, М.Драгоманов не погоджується з тим, що цей фактор є єдино вирішальним, виступає проти однобічного його переоцінювання, оскільки людство однаковою мірою загинуло б і від голоду, і від безпліддя, і від ідіотизму. Тому безглуздо вирішувати, яка саме потреба найголовніша, оскільки кожна з них головна.

Характерною рисою соціологічних поглядів мислителя є те, що “основною одиницею” суспільства він вважав людську особу. Її добробут і щастя були для нього важливою метою поступу.

Філософія І.Франка. І.Я.Франко (1856 – 1916) – видатний український письменник, філософ, громадський діяч. Закінчив філософський факультет Львівського університету (1880), мав вчену ступінь доктора філософії, яку отримав у Віденському університеті (1893).

Світогляд І.Франка формувався в складних умовах пореформеної Галичини під вирішальним впливом революційного демократизму Т.Шевченка, російських революційних демократів ХІХ століття, тісного зв’язку з робітничим і демократичним рухом Західної України. За свою суспільно-політичну діяльність, пропаганду соціалістичних ідей, заклики до повстання українського народу проти поневолення, Франко неодноразово піддавався ув’язненню з боку австрійських властей.

Філософські погляди Франка зазнали значного впливу марксистських ідей. Він був знайомий з “Капіталом” К.Маркса, частину якого переклав на українську мову, твором Ф.Енгельса “Анти-Дюрінг” тощо.

Свої філософські погляди Франко виклав в працях “Мислі о еволюції в історії людськості”, “Що таке поступ?”, “Про працю”, “Катехізис економічного соціалізму”, “Кілька слів о тім, як упорядкувати наші людові видавництва”, “Найновіші напрямки в народознавстві” та багатьох інших прозових, поетичних та публіцистичних творах.

Основою світогляду І.Франка є філософський матеріалізм.

У збірці “Зів’яле листя”, говорячи про матеріалістичне розуміння дійсності, І.Франко відзначає, що в основі всього існуючого лежить не ідея, дух, а матерія, яка вічна і не має ні початку, ні кінця. Її найважливішою властивістю є рух, зміна, плинність. “В дійсності, в природі, – писав Франко, – все підлягає безперервній зміні, руху і обміну матерії”.

Мислитель був переконаний, що життя, об’єктивна дійсність є визначальним у відношенні до свідомості, що свідомість – результат поступового і складного розвитку матерії, що природа створила людину з її високою організацією, а не якась істота – природу, як про це твердять філософи-ідеалісти.

І.Франко доводив безмежність пізнання на противагу агностицизму, вірив у пізнаванність світу і його закономірностей. “...Немає певних меж, – писав він, – котрі вказують людині: до сих пір дійдеш, а далі – ні. Те, що вчора пізнати здавалося неможливим, виявляється можливим сьогодні”. Природа, на його думку, пізнаванна, вона є своєрідною книгою, яку людина повинна читати, щоб бути щасливою, бо знання законів розвитку полегшить її життя. Тільки матеріалістична філософія, підкреслював І.Франко, може дати людям можливість відкрити безліч таємниць, розкрити їх, пізнати і використати, бо лише вона здатна об’єктивно з’ясувати факти, закони суспільного розвитку на основі досліджень зовнішнього світу.

І.Франко розумів, що ідеалістична філософія не ставила своєю умовою дослідження законів і сил природи, а звертала свою увагу на безплідне розміркування. Ідеалісти вважають, що зовнішній світ є тільки відбитком нашої думки, похідним нашого “Я”. Подібні твердження, писав І.Франко, породили у подальшому такі безглузді ідеї, котрі поділяє реакційна філософія Шопенгауера або Гартмана, що є запереченням усякої здорової науки.

В теорії пізнання І.Франко віддавав перевагу її чуттєвому етапу. Він вважав, що людина може говорити, думати лише про те, що у формі вражень дійшло до її свідомості. Однак відчуття ще не дають повного знання. Повнота його досягається “критичним розумом, котрий спирається на детальне вивчення і порівняння фактів і явищ”.

І.Франко розумів, що процес пізнання складний процес і його результати повинні підкріплюватися практикою. Однак він не зміг збагнути всієї складності процесу пізнання, не піднявся до розуміння практики як сукупної матеріально-предметної діяльності людини. Практику Франко розумів як критерій вірності відображення дійсності в художніх образах.

І.Франко виявляв глибоке розуміння окремих елементів діалектики. Він вимагав розглядати явища в їх розвитку. “Хто каже “поступ”, той каже одним духом дві речі. Одно те, що все на світі змінюється, ніщо не стоїть на місці, а друге..., що поступ веде до добра”. При цьому Франко виявляє розуміння суперечливості суспільного життя. На думку філософа причина розвитку лежить в самих речах і явищах. Кожний предмет має в собі внутрішню силу, що спричиняє рух. Ця внутрішня сила – суперечність, яка “... вирівнює всі нерівності, котра з найрізнородніших частей творить одноцільну єдність”. Франко дорікає тим філософам, які не бачили причинного зв’язку явищ, внутрішньої діалектики в предметах і явищах об’єктивної дійсності.

І.Франко був близьким до розуміння причинного зв’язку матеріальних, економічних відносин і сфер духовного життя суспільства. Так, в статті “Найновіші напрямки в народознавстві” він підкреслює, що суспільні і політичні установи є лише зовнішнім виявом, “надбудовою продукційних відносин”. Франко переконаний, що рівень духовного життя суспільства залежить від стану його економіки.

І.Франко розумів, що економічні зміни у суспільстві мусять спричиняти і духовні зміни у свідомості людей, бо без цього не можна здійснити ніякі корінні соціальні перетворення. Ці зміни у свідомості людей мислитель пов’язував з боротьбою проти релігії і ідеалізму, проти кріпосницької ідеології, соціального і національного гніту українського народу з боку царизму.

Виступи Франка проти релігії і ідеалізму, проти кріпосницької ідеології становлять суттєву рису його філософського світогляду.

Вплив марксистської філософії на Франка позначився і в розумінні ним ролі народних мас в історичному процесі. Він розумів, що королі, полководці, різні завойовники не тільки не “робили” і не “роблять” історії, а, навпаки, історія породжує їх самих. Бо вони з’явилися і стали необхідними лише внаслідок певних соціальних передумов.

В галузі естетики І.Франко теж стояв на матеріалістичній основі. Джерелом цього були естетичні погляди російських революціоністів-демократів 40-60 років ХІХ століття, естетика Т.Шевченка.

Для естетики І.Франка, як і для його сучасників – П.Мирного, П.Грабовського, М.Коцюбинського, Л.Українки, – характерною є боротьба за реалізм, народність мистецтва. За основу останнього, за висловом Франка, необхідно брати “життя як єдиний кодекс естетичний”.

Виступаючи проти Нечуя-Левицького, котрий проголошував вічність законів мистецтва і розглядав літературу як надкласове явище, Франко наголошував, що такої літератури немає у світі, а “вічні закони мистецтва” – це “старе сміття”, яке догниває на смітнику історії і яке перегризають тільки платні віслюки-літератори, що пишуть на лікті свої повісті і фейлетони. Література повинна бути живим відбитком сучасного життя народного, його образом – ось висновок, до якого приходить І.Франко.

І.Франко, йдучи за Т.Шевченком, не переставав закликати український народ до боротьби за своє соціальне і національне визволення. Його громадська, літературна і наукова діяльність характеризується, насамперед, соціально-політичною спрямованістю, революційністю, що відображала боротьбу трудящих мас західної України проти поневолення. І в цій боротьбі Франко займав видатне місце як революціонер-демократ, мислитель, традиції якого є цінним надбанням української суспільно-політичної думки.

Основні риси української філософії. І, насамкінець, необхідно визначити основні риси української філософії, що їй притаманні. Ними, принаймні, є такі:

– формування філософської думки українського етносу на самобутній, міфологічній основі;

– суттєве релігійне забарвлення давньоруської філософії;

– відображення у давньоруській філософії віри у власні сили і здібності етносу, прагнення до єднання усіх руських земель;

– переважання у філософській думці Київської Русі морально-етичної проблематики співзвучної з християнськими цінностями;

– дуалізм і пантеїзм української філософії ХVІІІ століття.

– “філософія серця” як самобутня інтерпретація єдності розуму, волі, почуттів людини, як засіб пізнання, долучення її до вищого, позаземного божественного світу;

– захист інтересів трудящих, боротьба проти їх соціального і національного гноблення;

– глибоке розуміння в українській філософії ХІХ століття проблем філософського матеріалізму, елементів діалектики; боротьба проти ідеалізму.

Українська філософія є філософією українського духу.

Контрольні запитання

1. В чому полягає предмет філософії екзистенціалізму?

2. З’ясуйте основні принципи екзистенціальної філософії.

3. Що таке “екзистенція”?

4. У чому сутність неотомістської філософії?

5. З’ясуйте принципи неопозитивістської філософії.

6. Що таке принцип верифікації?

7. В чому полягають основні риси сучасної світової філософії?

8. З’ясуйте основні риси античної філософії.

9. В чому сутність стихійної діалектики Геракліта?

10. Розкрийте сутність філософського вчення Платона.

11. В чому полягає критика Арістотеля “теорії ідей” Платона?

12. Назвіть основні риси середньовічної філософії.

13. У чому полягає гуманізм філософії епохи Відродження?

14. З’ясуйте основні риси філософії епохи Відродження.

15. З’ясуйте сутність філософського вчення Декарта.

16. Що таке індукція і дедукція?

17. З’ясуйте сутність раціоналізму і емпіризму.

18. Що означає поняття “сенсуалізм”?

19. В чому полягає матеріалістичне вчення Дж.Локка?

20. З’ясуйте соціально-політичні погляди Дж.Локка.

21. Хто був засновником французького просвітництва?

22. В чому сутність соціально-політичного вчення Вольтера?

23. Яке визначення для поняття “матерія” П.Гольбах?

24. Які риси притаманні філософії Нового часу?

25. В чому полягає основна суперечність філософського вчення Канта?

26. З’ясуйте сутність діалектики Гегеля.

27. В чому виявляється гуманізм філософії Фейербаха?

28. В чому полягають основні риси марксистської філософії?

29. В чому сутність матеріалістичного розуміння історії?

30. На яких засадах формувалася українська філософія?

31. Охарактеризуйте особливості давньоруської філософії.

32. Яка проблематика була домінуючою в українській філософії?

33. В чому полягає дуалізм української філософії ХVІІІ століття?

34. В чому сутність пантеїзму Г. Сковороди?

35. З’ясуйте сутність “філософії серця”.

36. Розкрийте теоретичні основи світогляду І.Франка.

37. Що таке філософія українського духу?

Теми рефератів

1. Предмет, основні поняття та принципи філософії екзистенціалізму.

2. Проблеми людини та її свободи у екзистенціальній філософії.

3. Сутність релігійного екзистенціалізму.

4. Неотомізм – філософська доктрина католицької церкви.

5. Сутність томізму та його основні принципи.

6. Неопозитивізм, його сутність та особливості.

7. Принципи неопозитивізму.

8. Антична діалектика.

9. Філософія Платона.

10. Філософське вчення Арістотеля.

11. Етика Сократа.

12. Гуманізм філософії епохи Відродження.

13. Індуктивний метод Ф.Бекона.

14. Раціоналізм Р.Декарта.

15. Сенсуалізм Дж.Локка.

16. Матеріалізм П.Гольбаха.

17. Вчення про людину К.Гельвеція.

18. Агностицизм І.Канта.

19. Сутність діалектики Г.Гегеля.

20. Основна суперечність філософської системи Г.Гегеля.

21. Антропологізм Л.Фейербаха.

22. Марксистська філософія як радикальне оновлення світової філософії.

23. Передумови і джерела формування філософських уявлень східних слов’ян.

24. Філософія у Києво-Могилянській академії.

25. Філософська система Г. Сковороди.

26. Філософська спадщина Г. Сковороди і сучасність.

27. Етичне вчення Г. Сковороди.

28. Кардіоцентризм української філософії.

29. Гуманізм філософії Т.Шевченка.

30. Філософські погляди І.Франка

31. Проблеми філософського матеріалізму у творчості І.Франка.

32. Філософія України другої половини ХІХ – початку ХХ століття.

Рекомендована література

1. Бердяев Н.А. Царство духа и щарство кеаря. М., 1995.

2. Жильсон Э. Разум и Откровение в Средние века. Богословие в культуре Средневековья. К., 1992.

3. Ж.-П. Сартр. Экзистенциализм – это гуманизм. Сумерки богов. М., 1990.

4. Ортега-и-Гассет Х. Что такое философия. М., 1991.

5. Хайдеггер Мартин. Время и бытие. М., 1993.

6. Маритен Ж. Философия в мире. М., 1994.

7. Камю А. Бунтующий человек. М., 1990.

8. Ясперс К. Смысл и назначение истории. М., 1991.

9. Философия ХХ века. М., 1997.

10. Современная западная филоиофия. Словарь. М., 1991.

11. Современная буржуазная философия. М., 1978.

12. Философский энциклопедический словарь. М., 1984.

13. Спиркин А.Г. Философия учебник. М., 1998.

14. Канке В.А. Основы философии. М., 2000.

15. Материалисты древней Греции. М., 1955.

16. Фрагменты ранних греческих философов. М., 1989.

17. Антология мировой философии, т.1, М., 1969.

18. Аристотель, Политика. Соч. в 4-х томах, т.4, М., 1983.

19. Макиавелли Никколо. Государь. М., 1990.

20. Бекон Ф. Новій органон. Соч. в 2-х томах, т.2, М., 1972.

21. Гегель Г. В.Ф. Энциклопедия философских наук в 3-х томах. т.1, М., 1 Наука логики. 1974.

22. Декарт Ф. Рассуждение о методе. Избр. произв. в 2-х томах, т.1, М., 1989.

23. Гельвеций К. О человеке. Соч. в 2-х томах, т.2, М., 1974.

24. Гольбах П. Система природы. Избр. соч. в 2-х томах, т.1, М., 1963.

25. Кант И. Критика чистого разума. Соч в 6-ти томах, т.3, М., 1964.

26. Локк Дж. Опыт о человеческом разуме. Избр. соч. в 2-х томах, т.1, М., 1969.

27. Гулыга А.В. Немецкая класическая философия. М., 1986.

28. Маркс К. Тезисы о Фейербахе. К.Маркс и Ф.Энгельс. Соч. т. 3.

29. Таранов П.С. Анатомия мудрости. 120 философов. Жизнь, судьба, учение, в 2-х томах. Симферополь, 1996.

30. Фейербах Л. Основные положения философии будущего. Избр. филос. соч. в 2-х томах, т.1, М., 1955.

31. Кузнецов В.Н., Мееровский Б.В., Грязнов А.Ф. Западноевропейская философия ХVІІІ века. М., 1985.

32. Краткий очерк истории философии. М., 1960.

33. Александров Г.Ф. История западно-европейской философии. М., 1946.

34. Філософія. Навчальний посібник, 2-ге видання, перероблене і доповнене. За ред. І.Ф.Надольного. К., 2001.

35. Велесова книга. К., 1994.

36. Грушевський М.С. Очерк истории украинского народа. К., 1991.

37. Горський В.С. Історія української філософії. Курс лекцій. К., 1996.

38. Історія філософії України. Підручник. К., 1994.

39. Сковорода Г.С. Повне зібр. творів у 2-х томах, К., 1973.

40. Франко І.Я. Зібр. творів у 50-ти томах, том 45, К., 1986.

41. Чижевський Д. Нариси історії філософії на Україні. К., 1992.

42. Юркевич П.Д. Философские произведения. М., 1990.

43. Философская мысль в Киеве (историко-философский очерк). К., 1982.

Книга: Філософія (курс лекцій) – Буслинський

ЗМІСТ

1.	Філософія (курс лекцій) – Буслинський
2.	Тема 2. Історичний розвиток світової філософії
3.	Тема 3. Філософське вчення про буття (онтологія)
4.	Тема 4. СПЕЦИФІКА ЛЮДСЬКОГО БУТТЯ (ФІЛОСОФСЬКА АНТРОПОЛОГІЯ)
5.	Тема 5. Свідомість як людський феномен
6.	Тема 6. Соціально-практична природа пізнання (гносеологія).
7.	Тема 7. Буття суспільства (соціальна філософія)
8.	Тема 8. ДИНАМІКА СУСПІЛЬНОГО ЖИТТЯ.
9.	Тема 9. Філософія культури
10.	Тема 10. Політичне життя суспільства

На попередню



Додати в закладки

  
Переклад Translate