Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.



Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Кваліфікація злочинів / Коржанський М.Л.

2.1. КВАЛІФІКАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ОСОБИ

1. ВБИВСТВА

Вбивством у кримінальному праві називається протиправне і винне заподіяння смерті при посяганні на життя

іншої людини[i].

До визначення поняття вбивства М. І. Загородников подає підстави відповідальності за вбивство як окрему ознаку цього злочину. Такий додаток зовсім зайвий, бо всякий злочин є підставою кримінальної відповідальності і без нього така відповідальність неможлива.

Вбивство — один з найтяжчих злочинів. Воно позбавляє потерпілого найбільш цінного блага — життя. Наслідки вбивства безповоротні, заподіяну ним шкоду не можна ніяк відшкодувати. Крім того, вбивство заподіює надзвичайно тяжку шкоду не тільки потерпілому, а й його рідним і близьким. Це трагедія для всіх, хто знав потерпілого.

Разом з тим невинне (саsus) чи легальне (наприклад, у стані необхідної оборони, при виконанні вироку про смертну кару, під час війни) позбавлення життя не є вбивством.

Вбивство — це заподіяння смерті комусь, іншому, не собі. Тому самогубство або замах на самогубство вбивством не визнається, оскільки об'єктом вбивства може бути тільки життя іншої людини. Але сприяння самогубству чи допомога самогубцеві вважається сприянням вбивству, бо в цьому випадку має місце сприяння заподіянню смерті іншій людині. Таке сприяння самогубству кваліфікується за статтями 19 і 94 чи ст. 93 КК.

Об'єктом вбивства є життя. Вбивство може бути скоєне тільки відносно живої людини, незалежно від її віку, стану здоров'я, суспільного становища чи властивостей її особи.

Життя як об'єкт кримінально-правової охорони являє собою не тільки біофізіологічні процеси. Визначаючи об'єкт посягання при вбивстві, важливо розрізняти в людині її суспільну та біологічну властивості. Біологічна суть людини — в її фізичному стані, у стані та функціонуванні всього її організму чи його окремих органів. Цим і визначається людина як природна істота. З цього боку в людині найважливішими ознаками і властивостями є фізична сила, дії серця та мозку, рук і ніг, відсутність хвороб чи аномалій і т. ін.

Філософи завжди чітко і послідовно розрізняли особу і людину. "Особа, — зазначає А.Г. Спіркін, — це людина, яка береться в певному її аспекті, як член певної суспільної групи з її системою суспільно значущих рис і функцій; це суб'єкт діяльності, стосунків, свідомості, самосвідомості і світогляду. Біологічні її властивості не стосуються цього поняття"[ii]. Особа — це поняття тільки суспільне. Суспільну суть людини визначають такі її якості, як громадянство, освіта, фах, місце проживання та праці, сімейний стан, громадська поведінка та інші риси й ознаки. Біологічне в людині — це ті її властивості, які бачить лікар, а суспільні — це ті, які бачить суддя.

У кримінально-правовому відношенні біологічне в людині — це предмет злочинів проти особи, а суспільні її риси та властивості — об'єкт. Такий висновок треба зробити, крім іншого, ще й тому, що об'єктом злочину, як це вже давно доведено, можуть бути і є тільки суспільні відносини[iii]. Біологічне в людині (біологічні процеси та стан її здоров'я взагалі чи окремих органів) не є суспільними відносинами. Суспільна суть людини полягає в тому, що вона є особою. Саме це і становить її суспільне становище, відносини між іншими людьми, тобто суспільні відносини, стосунки певного індивіду в їх сукупності.

Людина є і не може не бути природною, предметною істотою. Людина — частина природи і тому біологічно вона може бути визначена як природна, предметна істота. Це треба підкреслити тому, що у кримінально-правовій літературі на предметно-істотні властивості людини не звертаєтсья певної уваги, що призводить до створення якоїсь безтілесної, нереальної суті людини. Живим цінним предметом вважають людину і філософи.[iv] Зрозуміло, що такий погляд на людину неповний, однобічний і тому ненауковий. Для права, як інструмента суспільного регулювання, дуже важливо розрізняти фізичну (біологічну) і суспільну властивості людини, бо людина, вилучена із суспільних відносин, перестає бути особою (наприклад, Мауглі), хоч залишається живою природною істотою. Не визнавався особою і раб, за вбивство якого наставала відповідальність як за знищення майна.

Якщо не розрізняти в людині її біологічну і суспільну суть, це призводить до невдалого і необгрунтованого подвоєння об'єкта посягання, бо в такому разі об'єктом злочинів проти особи вважають особу і суспільні відносини. Зокрема М.К. Аніянц пише: "Разом з особою людини об'єктом цих злочинів є суспільні відносини соціалістичного суспільства в цілому"[v]. Таке визначення об'єкта злочинів проти особи невдале, бо особа і є сукупністю суспільних відносин. Ще одна вказівка на суспільні відносини, хоч і "в цілому" нічого не додає до цього поняття.

При вчиненні злочину впливом на тіло людини об'єктом такого злочину не може бути визнане лише тіло людини чи її життя в біологічному розумінні або здоров'я в значенні відповідного стану всього організму. Життя і здоров'я як об'єкти кримінально-правової охорони можуть бути визнані об'єктом посягання лише з урахуванням усіх сторін однієї й тієї ж суспільної істоти, різноманітність ознак якої діалектично позначають поняття "людина" і "особа". Ці поняття охоплюють безліч особливостей, рис, ознак людини, які висвітлюють дві її головні сторони — біофізичну (жива біологічна особистість) і суспільну (сукупність суспільних відносин).

Виділити якусь одну з них (біологічну чи суспільну) можна лише умовно. Насправді ці дві сторони людини непорушно поєднані і становлять одне ціле. Тому загальне твердження про те, що кримінальний закон охороняє життя і здоров'я людини в її фізичному, біологічному розумінні, так само і сукупність суспільних відносин, існуючих з приводу цих благ людини і спрямованих на їх охорону, правильне. Але при цьому важливо підкреслити і мати на увазі те, що без людини, як живої біологічної особистості, суспільні відносини не можуть існувати, тоді як у деяких (хоч і поодиноких) випадках суспільні відносини, спрямовані на охорону життя і здоров'я певної особи, можуть бути скасовані, виключені за особливих, надзвичайних обставин (виконання вироку про смертну кару, стан необхідної оборони і т. ін.). В таких випадках життя в біологічному розумінні і життя як об'єкт кримінально-правової охорони не збігаються, бо немає суспільних відносин, які охороняють це життя.

Отже, життя як об'єкт кримінально-правової охорони обов'язково містить у собі суспільні відносини, що існують з приводу охорони цього життя в біологічному розумінні. Саме тому, що об'єкт посягання при вбивстві — не тільки біологічна особистість, а й певна сукупність суспільних відносин, спрямованих на охорону цієї особистості (в кожному випадку ця сукупність буває найрізноманітнішою і особливою), кримінальний закон містить цілу низку норм, які охороняють ці відносини — статті 93—98 КК. Крім того, є багато інших кримінально-правових норм, що охоплюють заподіяння смерті потерпілому, зокрема статті 58, 59, 69, 190', 215, 217 та 218—220' КК.

Кримінально-правова охорона об'єкта має загальний, повний і постійний характер. Якщо ж визнати об'єктом злочину при вбивстві не суспільні відносини, а життя в біологічному розумінні, то тоді зовсім неможливо з'ясувати правомірність заподіяння смерті у стані необхідної оборони, при виконанні вироку про смертну кару, заподіяння тілесних ушкоджень, наприклад під час хірургічної операції (ампутація руки чи ноги). І як тоді зрозуміти кваліфікацію заподіяння смерті терористичним актом за ст. 58 КК, при порушенні правил охорони праці за ст. 135 чи при порушенні правил безпеки руху за ст. 215 КК?

Саме тому, що при заподіянні смерті посягання спрямоване на сторону особи, на особливу сторону її суті — окрему групу суспільних відносин, які утворюють якусь окрему складову частину цієї особи (державний діяч, робітник, новонароджений і т. ін.), це посягання має різну кримінально-правову оцінку і кваліфікацію, тобто становить окремий самостійний злочин.

Не можна визнати обгрунтованим твердження про те, що життя і здоров'я людини є самостійні об'єкти незале-жно від того, носієм яких суспільних відносин вона була чи є[vi]. Заподіяння смерті одній і тій же людині (наприклад, працівникові міліції) може бути різним злочином саме залежно від того, на які суспільні відносини було спрямоване посягання — на державну владу (ст. 58 КК), на особу (статті 93—100 КК), на державне управління (ст. 190' КК) чи на громадську безпеку <ст. 215 КК), або й зовсім не бути злочином (ст. 15 КК).

Не можна також визнати правильним протиставлення людини особі і на цій підставі виникаюче твердження, що кримінальний закон охороняє людину з боку її фізичної цілості. Сама по собі фізична цілість кримінальним законом не охороняється. Досить згадати суспільно корисну працю лікарів, щоб переконатися в цьому. Без урахування тих суспільних відносин, які утворені і існують у суспільстві для забезпечення фізичної цілості людини, неможливо обгрунтувати кримінальну відповідальність, зокрема за тілесні ушкодження, визначити їх правову кваліфікацію.

У дійсності кримінальний закон охороняє людину не тільки і не стільки як живу біологічну істоту, а головним чином як особу в її суспільному розумінні, як сукупність суспільних відносин. Поняття "людина" не відповідає за своїм змістом поняттю " об'єкт злочину". Тому в кримінальному законі поняття "людина" в значенні об'єкта злочину не використовується. Найчастіше в цьому значенні використовується слово "особа", зокрема статті 69, 8б2, 93, 99 та 108 КК, а глава III Кримінального кодексу так і називається "Злочини проти життя, здоров'я, волі і гідності особи". Будь-який вплив на тіло людини в розумінні окремої біологічної істоти визнається злочинним лише в тих випадках, якщо цей вплив порушує існуючі в суспільстві відносини з приводу охорони цієї людської особистості. У всіх інших випадках такий вплив не є злочином.

Звідси треба зробити висновок, що людина, як біологічна одиниця, її існування, фізичний стан, тілесна недоторканність охороняються кримінальним законом не завжди. Кримінально-правовій охороні людина, її тіло, життя і здоров'я підлягають лише тоді, коли з приводу цих благ існують суспільні відносини, які утворюються в суспільстві для їх охорони. Якщо у деяких випадках цих відносин немає (скасовані, виключені законом), то людина, як біологічна одиниця, її тілесна недоторканність кримінально-пра-вовій охороні не підлягають. З цього якраз і виникає правомірність заподіяної шкоди у стані необхідної оборони чи при затриманні злочинця (ст. 15 КК) або у стані крайньої необхідності (ст. 16 КК). Отже вплив на тіло людини лише тоді є злочином, коли вона е суб'єктом певних відносин, які охороняються кримінальним законом, а цей вплив спрямований на пошкодження цих суспільних відносин.

Життя кожної людини як об'єкт кримінально-правової охорони не має ніяких юридичних особливостей і відмінностей. Кримінальний закон однаковою мірою охороняє життя молодого юнака і безнадійно хворого чи старого, який доживає свій вік, видатної особи, героя чи негідника або завзятого злочинця.

Така юридична оцінка життя має важливе значення для кваліфікації вбивства при помилці в потерпілому. Як правило, така помилка на кваліфікацію злочину не впливає, оскільки подібне посягання у всякому разі спрямоване на життя іншої людини.

В одній справі було доведено, що брати Шиганови змовилися вбити Кочеткова. З цією метою Олександр узяв сокиру, а Микола — рушницю, і вони пішли до Кочеткова. Олександр увійшов до хати, а Микола з рушницею став біля вікна. В хаті Олександр почав сваритися з дружиною Кочеткова і близько підійшов до вікна. Миколі здалося, що це Кочетков, він вистрілив з рушниці і вбив свого брата Олександра. Обласний суд обгрунтовано засудив його за навмисне вбивство.

У деяких випадках при кваліфікації таких злочинів трапляються помилки. Наприклад, неправильно було кваліфіковано дії К., який у стані сп'яніння почав бійку із С., а коли С. ударив К. цеглиною, то К. побіг у двір до свого брата, там схопив долото і почав шукати С., щоб вбити його. При пошуках К. зустрів М. і, вважаючи що це С., ударив лезом долота М. в голову, від чого М. помер. Обласний суд засудив К. за навмисне вбивство. Судова колегія Верховного Суду України визнала таку кваліфікацію неправильною і перекваліфікувала дії К. як замах на вбивство С. за статтями 17 і 94 КК і необережне вбивство М. за ст. 98 КК. Пленум Верховного Суду СРСР зазначив, що така перекваліфікація безпідставна, оскільки К. мав намір вбити С., але помилився і вбив М. Ця помилка не виключає умисної вини у вчиненому вбивстві, бо К. розумів, що внаслідок його дій настане смерть людини, і намагався досягти цього наслідку[vii].

Але за наявності особливих, визначених законом ознак потерпілого (державний діяч, представник влади, працівник міліції, вагітність, неповнолітня тощо) і помилки винного відносно цих ознак, злочин кваліфікується залежно від наміру суб'єкта. Якщо винний, помиляючись щодо цих властивостей потерпілого, не знав і тому не враховував їх, то злочин не можна кваліфікувати за тими статтями КК, які передбачають наявність у потерпілого цих особливостей. У таких випадках повинні затосовуватися загальні норми кримінального закону, які цих особливостей потерпілого не враховують. Тобто посягання на життя чи здоров'я державного діяча, представника влади, працівника міліції та інших, якщо винний не знав, що потерпілий є такою особою, належить кваліфікувати як злочин проти особи.

Пропозиція Л. Андреєвої кваліфікувати злочин при помилці в особі потерпілого, який має кваліфікуючі ознаки, за сукупністю злочинів нам здається необгрунтованою[viii].

Для кваліфікації вбивства і відмежування його від аборту важливе значення має визначення початкового моменту життя людини. В медицині початком життя вважається початок фізіологічних пологів. В юридичній літературі щодо цього є й інші міркування. Дехто початком життя вважає початок дихання[ix].

Треба зазначити, що це дуже пізній початок, оскільки новонароджений у звичайних природних умовах його розвитку в тілі матері не може почати дихати раніше, ніж буде звільнений від усього, що пов'язувало його з тілом матері. Тому немає жодних підстав залишати новонародженого на час від початку фізіологічних пологів до початку дихання без кримінально-правової охорони. Хоч цей час і нетривалий, але він має важливе значення для охорони життя.

Початок фізіологічних пологів (патологія до уваги не береться, бо вона або не має юридичного значення, або має зовсім іншу юридичну природу) — це саме той момент, коли закінчився розвиток плоду, він дозрів для самостійного життя поза тілом матері, тобто з'являється нове життя, новий громадянин заявляє про себе. З цього моменту кримінальний закон і повинен брати життя цього громадянина під свою охорону. Посягання, які спрямовані на заподіяння смерті плоду до початку фізіологічних пологів, кваліфікуються як аборт. Заподіяння смерті під час пологів, кваліфікується як вбивство і в тих випадках, коли пологи були викликані штучно і плід був життєздатним (життєздатним визнається плід після 6 місяців вагітності).

Для кваліфікації вбивства важливим є також визначення моменту закінчення життя, оскільки навмисні дії, що могли заподіяти смерть, відносно померлого (трупа) кваліфікуються як замах на вбивство.

Донедавна в медичній науці і судовій практиці настання смерті пов'язувалось з діяльністю серця. Але розвиток медичної науки і техніки дав можливість поновлювати дихання і роботу серця навіть через тривалий час (були випадки через 2—3 тижні і навіть через місяць) після настання клінічної смерті. Тому тепер у медичній практиці настання смерті пов'язується не з роботою серця, а з необоротними процесами у головному мозку і центральній нервовій системі[x].

З настанням смерті посягання на життя вважається закінченим, тобто воно містить усі ознаки складу закінченого злочину. Якщо внаслідок посягання на життя смерть не настала, то злочин кваліфікується як замах на вбивство. При цьому треба мати на увазі, що посягання на життя може кваліфікуватися як замах на вбивство лише тоді, коли він був вчинений з прямим умислом, коли смерть потерпілого була бажаним наслідком для винного, коли заподіяння потерпілому смерті було метою дій винного[xi]. Злочин може кваліфікуватися як замах на вбивство лише в тих випадках, коли винний передбачав настання смерті потерпілого, коли такий наслідок дій охоплювався його умислом. Тому погроза вбивством і заподіяння потерпілому тяжких тілесних ушкоджень, якщо немає умислу заподіяти смерть, не можуть кваліфікуватися як замах на вбивство.

Про намір винного вчинити вбивство за прямим умислом можуть свідчити:

1) погрози, висловлювані винним до посягання;

2) неприязні взаємовідносини між винним і потерпілим, поведінка винного і потерпілого, яка передувала вчиненню злочину;

3) спрямованість дій винного і характер заподіяних потерпілому ушкоджень (поранення голови, лівого боку грудей, печінки, лівого і правого пахів тощо);

4) застосування таких знарядь чи засобів, якими безсумнівно може бути заподіяна смерть (вогнепальної зброї, сильнодіючої отрути, високої чи занадто низької температури тощо);

5) інтенсивність дій винного (нанесення багатьох ударів, ран, які свідчать про намір заподіяти смерть);

6) причини припинення злочинних дій.

Якщо потерпілому були заподіяні такі тілесні ушкодження, які не поєднуються з життям, то час настання смерті не впливає на кваліфікацію злочину.

В англійському праві діє правило: ніхто не може бути засуджений за вбивство, якщо потерпілий прожив один рік і один день після заподіяння йому ушкодження[xii]. Кримінальне законодавство України не знає якихось строків, по закінченні яких настання смерті не може кваліфікуватися як вбивство. Судова колегія Верховного Суду України в ухвалі в справі П. зазначила, що за наявності умислу на вбивство час настання смерті потерпілого не може впливати на кваліфікацію злочину[xiii].

Для кваліфікації вбивства треба досить старанно дослідити інтелектуальний момент умислу: передбачав чи не передбачав винний, що його дії можуть призвести до смерті потерпілого. Треба мати на увазі, що в таких випадках, коли винний передбачав такі наслідки, вбивство має кваліфікуватися як навмисне. Для цього потрібно ретельно дослідити докази, що мають значення для з'ясування змісту і спрямованості умислу винного. Питання про умисел необхідно вирішувати виходячи із сукупності всіх обставин вчиненого злочину, зокрема враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, попередню поведінку винного і потерпілого, їхні стосунки.

Визначальним при цьому є суб'єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій. При умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного. В разі заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, ставлення до настання смерті проявляється в необережності[xiv].

Суб'єктивні ознаки злочину мають такі властивості, що один різновид вини охоплює інший, утворюється відповідна їх ієрархія, підпорядкованість. Тому визначення форми і виду вини має бути послідовним, щоб запобігти помилкам. Найбільш повні ознаки має прямий умисел, а тому він охоплює і непрямий. Оскільки їхні інтелектуальні моменти тотожні (усвідомленість і передбачення), і відрізняються вони тільки вольовим моментом, то не важко помітити, що бажання охоплює допущення, тобто той, хто бажає певних наслідків своїх дій, безумовно і допускає настання їх, бо неможливо бажати чогось і не допускати можливості настання того ж. У свою чергу непрямий умисел охоплює злочинну самовпевненість, бо той, хто має намір і сподівається відвернути настання певних наслідків, у той же час їх і не передбачає, інакше неможливий ніякий розрахунок.

Отже, утворюється відповідна система форм і видів вини, кожен різновид якої охоплює той, що розташований у цій системі нижче. В цілому вона має такий вигляд:

1) прямий умисел;

2) непрямий умисел;

3) злочинна самовпевненість;

4) злочинна недбалість.

Практичне значення такої системи форм і видів вини в тому, що визначати їх у певній справі треба, починаючи зверху і йти донизу. На черговій нижній ступінь можна переходити лише тоді, коли буде одержано відповідь на надійну відсутність у діях винного попереднього ступеня. Наприклад, про непрямий умисел можна ставити питання лише тоді, коли переконаємось, що діяння було вчинене не з прямим умислом і т.д.

Для правильної кваліфікації вбивства важливе значення має дослідження мотиву і мети заподіяння смерті. Мотив злочину настільки важлива ознака суб'єктивної сторони складу злочину, що можна сказати: доки невідомий мотив тих чи інших дій, доти не можна сказати що трапилось, не можна дати суспільну чи юридичну оцінку цим діям. Пленум Верховного Суду України зазначив, що при засудженні за вбивство суди повинні старанно досліджувати мотиви злочину, що невиконання цих вимог призводить до судових помилок[xv].

Кримінальна відповідальність за вбивство настає з 14 років (ч. 2 ст. 10 КК). Суб'єктом злочинів, передабчених статтями 93—98, визнаються особи, яким до моменту вчинення вбивства вже виповнилося 14 років. Настання віку визначається з наступної доби після дня народження. При відсутності у особи документів, що підтверджують її вік, проводиться судово-медична експертиза для встановлення віку, а в необхідних випадках і для призначення її осудності.

Оскільки ст. 10 КК не встановлює відповідальності осіб, які не досягай 16-річного віку, за злочини, передбачені статтями 58, 59, ч. З ст. 62, ч. З ст. 66, ст. 69, ч. 2 ст. 71. ч. З ст. 822, ч. 4 ст. 1876 та ч. 2 ст. 1895 КК, такі дії винного, поєднані з вбивством, необхідно кваліфікувати відповідно за статтями 93—98 КК.

Якщо вбивство було заподіяно у співучасті кількома особами (двома або більше), то всі вони підлягають кримінальній відповідальності за вбивство, вчинене у співучасті. Судова колегія Верховного Суду України в ухвалі у справі Ш. і С. визнала, що у випадках навмисного вбивства, вчиненого групою осіб, завжди треба з'ясувати характер дій кожного із співучасників, а при кваліфікації злочину враховувати зміст їхнього умислу[xvi].

Виконавцями злочину при вбивстві визнаються всі ті особи, які діяли спільно, з наміром заподіяти смерть і безпосередньою брали участь у самому процесі заподіяння смерті. Виконавцями вбивства визнається кожен із співучасників, який діяв з наміром вбити потерпілого і спричинив йому рани життєво важливих органів незалежно від того, яка з цих ран стала безпосередньою причиною смерті.

Пособник вбивства від виконавця відрізняється тим, що свої дії він чинить до вбивства або після нього і в іншому місці; під час вбивства і на місці вбивства пособник не буває. Пособник лише допомагає виконавцеві заподіяти смерть потерпілому наданням йому знарядь чи порад, чи усуненням перешкод або обіцянкою сховати виконавця чи знищити сліди вбивства. Це можуть бути активні дії і бездіяльність. Бездіяльність пособника може бути злочином тоді, коли особа була зобов'язана запобігти вбивству (працівники міліції, лікарі, охоронці особи). Дії пособників і підбурювачів не містять усіх ознак складу злочину, оскільки не вони безпосередньо заподіяли смерть, і тому їхні дії квалiфікуються за статтями 19 і 93 чи ст. 94 КК.

Дії організатора вбивства (ч. 4 ст. 19 КК) кваліфікуються прямо за статтями, які передбачають відповідальність за вбивство, бо організатор відповідає за всі злочини, які він організував або вчиненням яких керував. Винятком є лише ексцес виконавця — вихід виконавця за межі змови між співучасниками, за який інші співучасники не несуть відповідальності[xvii].

Для кваліфікації вбивства необхідно врахувати всі ознаки складу злочину, а також усі дані, що характеризують особу підсудного (побутова поведінка, ставлення до праці чи навчання, його минуле, наявність судимості тощо).

Пленум Верховного Суду України зазначив, що вимоги закону про всебічне, повне та об'єктивне дослідження всіх обставин вчиненого злочину, обов'язкові при розгляді всякої справи, повинні особливо враховуватися у справах про навмисне вбивство, оскільки для винного у вчиненні цього злочину за обтяжуючих обставин закон допускає застосування смертної кари[xviii].

Залежно від тяжкості злочину кримінальний закон поділяє умисні вбивства на:

а) умисне вбивство за обтяжуючих обставин (ст. 93 КК);;

б) умисне вбивство без обтяжуючих і без пом'якшуючих обставин (ст. 94 КК);

в) умисне вбивство за пом'якшуючих обставин (статті 95—97 КК).

Загальний (або простий) склад злочину вбивства містить ст. 94 КК. Ця стаття передбачає відповідальність за вбивство, яке характеризується відсутністю як обтяжуючих обставин, що перелічені в ст. 93 КК, так і пом'якшуючих обставин, передбачених статтями 95—97 КК.

Наявність у злочині інших пом'якшуючих чи обтяжуючих вбивство обставин, які не містяться у статтях 93, 95, 96 та 97 КК, теж підпадає під ознаки ст. 94 КК. Як показує досвід таке вбивство вчиняється під час бійки, сварки або з помсти, чи ревнощів та в інших подібних випадках.

За ст. 94 КК, наприклад, були кваліфіковані дії X., яка вбила свого чоловіка. Було доведено, що її чоловік прийшов додому у стані сп'яніння і почав лаятися та ганятися за нею. X. побігла сховатися до сусідів. Вночі вона повернулася додому, побачила, що чоловік спить, взяла сокиру і вдарила його по голові, від чого він помер[xix].

Вбивство із спонукань помсти кваліфікується за ст. 94 КК лише в тих випадках, коли мета помститися виникла з особистих неприязних відносин між винним і потерпілим. Якщо ж помста виникла в зв'язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов'язку, то вбивство кваліфікується за п. "в" ст. 93 КК.

За ст. 94 КК кваліфікується вбивство з помсти за неправомірні чи аморальні дії потерпілого, які проте не були нападом, не утворювали стану необхідної оборони чи крайньої необхідності і не були спроможні спричинити фізіологічний афект (ст. 95 КК). Таким же чином кваліфікується вбивство і в тих випадках, коли мета помсти виникла внаслідок правомірних дій потерпілого (наприклад, докорів за пияцтво). Різновидом вбивства з помсти є вбивство з ревнощів. Таке вбивство кваліфікується теж за ст. 94 КК незалежно від того, чи були підстави до ревнощів чи ні.

Ще раз підкреслимо, що в усіх випадках, коли умисне вбивство було вчинене без перелічених у статтях 93 і 95— 97 КК обтяжуючих і пом'якшуючих обставин, дії винного кваліфікуються за ст. 94 КК (вбивство за несплату боргу, з почуття жалю до потерпілого, з використанням безпорадного стану потерпілого, в обопільній сварці або з помсти, ревнощів тощо)[xx].

Умисне вбивство за обтяжуючих обставин кваліфікується за ст. 93 КК. Кваліфікуючими ознаками цієї статті є:

1. Вбивство з корисливих мотивів (п. "а" ст. 93 КК) — це вбивство з метою отримати майно чи майнові прибутки або права. Це може бути також намір звільнитися від майнових витрат. До цього різновиду можна віднести вбивство

за винагороду чи з метою отримати гроші, права на житло, або з метою звільнитися від сплати аліментів на утримання дитини чи позбутися когось іншого з утриманців. Особливість корисливого вбивства полягає в тому, що єдиною перешкодою отримати майнову вигоду чи право на неї є потерпілий, і з настанням його смерті ця перешкода усувається.

Для застосування п. "а" ст. 93 КК не має значення, чи вдалося винному одержати майнову або іншу вигоду чи ні. Але п. "а" ст. 93 КК не може застосовуватися в тих випадках, коли вбивця не може одержати майнову вигоду від вчиненого ним вбивства (наприклад, звільнитися від сплати боргу).

Не може кваліфікуватися за п. "а" ст. 93 також вбивство дружини з метою звільнитися від неї, бо головним мотивом цього злочину є не корисливий мотив, а мета таким чином розірвати шлюб.

Особливість корисливого вбивства полягає в тому, що його мотив виникає до вчинення злочину, а вбивство є лише здійсненням цього наміру. Якщо ж намір заволодіти майном потерпілого виник у момент вбивства (що дуже сумнівно) або зразу ж після вбивства, то воно не може кваліфікуватися за п. "а" ст. 93. Таке вбивство кваліфікується як вчинене без обтяжуючих обставин, а привласнення після вбивства майна — як крадіжка за сукупністю статей 94 і 140 КК.

За п. "а" ст. 93 КК слід кваліфікувати умисне вбивство, яке вчинене з корисливих мотивів, коли винний, позбав-ляючи життя потерпілого, бажав одержати у зв'язку з цим і матеріальні блага для себе або інших осіб (заволодіти грошима, коштовностями, цінними паперами, майном), діста-ти чи зберегти певні майнові права, уникнути матеріальних витрат чи обов'язків (одержати спадщину, позбавитися боргу, звільнитися від платежу тощо) або досягти іншої матеріальної вигоди.

Дії організатора чи підмовника такого вбивства необхідно кваліфікувати за ст. 19 і п. "а" ст. 93 незалежно від того, що він мав на меті.

Для умисного вбивства з корисливих мотивів немає значення, чи досяг винний тієї матеріальної вигоди, якої прагнув.

У разі вчинення умисного вбивства під час нападу або зразу ж після нього з метою заволодіти або утримати індивідуальне майно громадян, колективне чи державне майно дії винного слід кваліфікувати за п. "а" ст. 93 КК і ч. З ст. 142 або ч. 2 ст. 86 КК.

Сукупність злочинів має місце і в тому разі, коли вбивство було вчинене з метою заволодіти вогнепальною зброєю або наркотичними засобами. У таких випадках дії винного підлягають кваліфікації за п. "а" ст. 93 та ч. 2 ст. 223 чи ч. З ст. 2292 КК за ознакою вчинення злочину шляхом розбійного нападу.

У випадках, коли умисел заволодіння майном виник у винного після вбивства, вчиненого з інших мотивів, його дії слід кваліфікувати за ст. 93 (при наявності обтяжуючих обставин) або за ст. 94 та відповідною статтею КК, яка передбачає відповідальність за крадіжку чи грабіж[xxi].

Не може кваліфікуватися за п. "а" ст. 93 КК вбивство при охороні власного майна, бо від цього винний не може одержати ніякої вигоди, так само як і у випадках вбивства за заподіяну майнову шкоду (знищення або пошкодження майна винного, коли не виникало стану ні необхідної оборони, ні крайньої необхідності).

Корисливе вбивство за багатьма ознаками схоже з вбивством під час розбою, яке утворює сукупність злочинів (п. "а" ст. 93 та ч. 2 ст. 86 чи ч. З ст. 142 КК).

Відрізняються ці злочини тим, що при корисливому вбивстві:

а) намір отримати майнову вигоду внаслідок вбивства виникає до вчинення вбивства, тоді як при розбої винний нападає з метою заволодіти майном потерпілого, який буває випадковою, незнайомою особою. Вбивство з корисливих мотивів частіше вчинюється щодо знайомих осіб;

б) корисливе вбивство вчинюється також з метою отримати майнові права або майно в майбутньому (наприклад, право на житло чи спадщину), тоді як при розбої це зовсім неможливо. При розбої винний прагне заволодіти майном негайно і тільки тим, яке є тут же у потерпілого чи при ньому.

Таким чином, вбивство, вчинене шляхом нападу з метою заволодіти майном у момент цього злочину, утворює сукупність злочинів і кваліфікується за п. "а" ст. 93 та статтями 86 чи 142 КК. Вбивство, яке не має ознак розбою (без нападу), належить кваліфікувати тільки за п. "а" ст. 93 КК.

За наявності у винного кількох спонукань до вбивства (наприклад, користь і помста) кваліфікація злочину за п. "а" ст. 93 КК не виключається, якщо хоч би один з мотивів був корисливий.

2. Умисне вбивство з хуліганських мотивів (п. "б" ст. 93 КК) характерне тим, що воно вчинюється як може здатися без наявних істотних причин, але з явною неповагою до суспільства. Винний вчинює дії винятково цинічні чи особливо зухвалі. Його поведінка є відвертим викликом громадському порядку і зумовлена бажанням протиставити себе всім, хто його оточує, показати всім свою зневагу до них.

Вбивство з хуліганських мотивів зовнішньо скоюється часто без приводу чи з використанням незначного приводу для вчинення злочину. Воно може бути вчинене і як відповідні дії на зауваження потерпілого чи іншу незначну подію (відмову дати палити, відповісти на запитання чи пропозицію стати в чергу тощо).

У багатьох випадках вбивство з хуліганських спонукань є кульмінацією хуліганської поведінки винного. Якщо інші хуліганські дії винного були відокремлені місцем чи часом від вбивства, то вони утворюють сукупність злочинів і їх кваліфікують за п. "б" ст. 93 і відповідною частиною ст. 206 КК. При ідеальній сукупності цих злочинів усе скоєне охоплюється п. "б" ст. 93 КК, і додаткова кваліфікація їх за ст. 206 КК буде зайвою.

Щоб кваліфікувати злочин за п. "б" ст. 93 КК, треба довести, що винний діяв саме з хуліганських мотивів. Недослідженість мотиву вбивства не значить, що воно було вчинене з хуліганських спонукань. У практиці застосування п. "б" ст. 93 КК це найпоширеніша помилка — слідство чи суд, не з'ясувавши мотиву вбивства, кваліфікують його як вчинене з хуліганських мотивів. Пленум Верховного Суду України з цього приводу в постанові від 25 грудня 1981 р. зазначив, що в судовій практиці трапляються помилки, коли суди, не встановивши дійсні мотиви вбивства, називають такими без достатніх підстав хуліганські спонукання[xxii].

Хуліганські спонукання, як зазначають дослідники, характеризуються прагненням до самоствердження, самовиразу особи з дуже низьким рівнем культури і виховання. Це прагнення до самоствердження хама, варвара, дикуна. В основі хуліганських спонукань лежить нестримний егоїзм, оз-лобленість і незадоволеність, які доходять до безвідповідальної злості і тупого відчаю, зумовлених явною розбіжністю між рівнем бажань особи і можливостями здійснення їх.

Важливо зазначити, що прагнення особи до самоствердження і самовизначення — це нормальна і природна потреба всякої людини[xxiii], але різні люди для цього використовують різні засоби. Суспільна і юридична оцінка всякого такого прагнення цілком залежить від того, якими засобами ця потреба задовольняєтсья. Одні задовольняють її творчою працею, науковими чи спортивними досягненнями, старанним виконанням громадських обов'язків тощо, інші — біганиною за речами, модою, "красивим життям", а треті — лайками, пияцтвом, жорстокістю, глумом над слабим чи старим. Дикі думки і вчинки народжуються дикими звичаями і звичками[xxiv].

Таким чином, хуліганський мотив — це прояв крайнього егоїзму, хамства, неповаги до оточуючих, найбільш грубі форми нівечення загальновизнаних норм моралі.

Оскільки злочин може бути вчинений з різних мотивів (конкуренція мотивів), то за п. "б" ст. 93 КК вбивство належить кваліфікувати лише тоді, коли хуліганський мотив був переважним.

У тих випадках, коли конфлікт між винним і потерпілим виник на підставі хуліганських спонукань, а потім переріс в особисті неприязні стосунки між ними, то вбивство не може бути кваліфіковане за п. "б" ст. 93 КК, бо переважним уже був не хуліганський мотив, а мотив помсти. Умисне вбивство, вчинене з мотиву ревнощів, помсти чи інших спонукань, які виникли на грунті особистих неприязних взаємовідносин, незалежно від місця його вчинення не кваліфікується за п. "б" ст. 93 КК.

Так, неправильно були кваліфіковані за п. "б" ст. 93 КК дії Г., який почав сварку з І. у знайомих і там же побив І. Коли вони разом через деякий час повертались додому, Г. вдарив ножем І. в живіт і потерпілий через кілька годин від цього помер у лікарні. Судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду визнала таку кваліфікацію помилковою і зазначила, що висновок суду про вчинення вбивства І. з хуліганських мотивів нічим не підтверджений, а тому дії К. треба кваліфікувати за ст. 94 КК[xxv].

Як пояснив Пленум Верховного Суду України, за п. "б" ст. 93 КК України слід кваліфікувати умисне вбивство з хуліганських мотивів, якщо його вчинено на грунті явної неповаги до суспільства, нехтування загальнолюдськими правилами співжиття і нормами моралі, а так само без будь-якої причини чи з використанням малозначного приводу.

Не можна розглядати як вчинене з хуліганських мотивів умисне вбивство в сварці чи бійці, яку почав сам потерпілий, а так само з ревнощів, помсти чи інших мотивів, що виникли на грунті особистих відносин, хоч при цьому і було порушено громадський порядок. Якщо, крім вбивства з хуліганських мотивів, винний вчинив ще й інші хуліганські дії (реальна сукупність), скоєне потрібно кваліфікувати за відповідною частиною ст. 206 та статтею КК, яка передбачає відповідальність за вбивство[xxvi].

3. Умисне вбивство, вчинене у зв'язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов'язку (п. "в" ст. 93 КК) — це вбивство, коли намір винного був зумовлений службовою чи громадською діяльністю потерпілого. Наприклад, вбивство громадянина, який став на заваді порушенню громадського порядку, чи свідка за те, що він дав правдиві свідчення, і т. ін. Приводом для вбивства в таких випадках є службова чи громадська діяльність потерпілого. Власне кажучи, таке вбивство вчинюється з мотиву помсти за суспільно корисну діяльність. Воно може бути вчинене і щодо потерпілого, який перешкоджав здійснити антисуспільні наміри винного (вбивство охоронця, слідчого чи прокурора і т. ін.).

За п. "в" ст. 93 КК кваліфікується умисне вбивство, вчинене з метою перешкодити правомірній діяльності потерпілого у зв'язку з виконанням ним свого службового або громадського обов'язку, а так само з мотиву помсти за таку діяльність. При цьому відповідальність за цією нормою настає незалежно від часу, що минув з моменту виконання потерпілим своїх обов'язків до його вбивства.

Під виконанням службового обов'язку слід розуміти діяльність особи, що входить у коло її повноважень, а громадського обов'язку — здійснення спеціально покладених на особу громадських повноважень чи інших дій в інтересах суспільства або окремих громадян (припинення правопорушення, повідомлення органам влади про злочин або готування до нього тощо)[xxvii].

У разі умисного вбивства громадянина, який вживав заходи щодо припинення хуліганства, дії винного охоплюються п. "в" ст. 93 КК і додаткової кваліфікації за п. "б" цієї статті не потребують. Хуліганство і наступне вбивство особи, яка припиняла ці дії, кваліфікуються за відповідною частиною ст. 206 і п. "в" ст. 93 КК.

Коли винний, бажаючи вбити потерпілого у зв'язку з виконанням ним службового або громадського обов'язку, помилково позбавив життя іншу людину, яка такого обов'язку не виконувала, його дії кваліфікуються за ст. 17 і п. "в" ст. 93 КК як замах на злочин, який він намагався вчинити, та за ст. 94 КК (якщо немає обтяжуючих обставин) .

За п. "в" ст. 93 КК вбивство кваліфікується лише в тих випадках, коли дії потерпілого були правомірні. Якщо службова особа або громадянин діяли неправомірно, то вбивство їх за таку діяльність не підпадає під ознаки п. "в" ст. 93 КК. Таке вбивство кваліфікують за ст. 94 КК.

Оскільки п. "в" ст. 93 КК передбачає відповідальність за вбивство у зв'язку з виконанням службового або громадського обов'язку, то для кваліфікації злочину за цією нормою немає значення де і коли потерпілий виконував ці обов'язки, як і те, чи продовжує він їх виконувати, чи вже перестав; немає значення і те, чиї інтереси порушувались службовою чи громадською діяльністю потерпілого — самого винного, його рідних чи друзів.

Окремими видами вбивства за службову чи громадську діяльність потерпілого є посягання на життя судді, працівника правоохоронного органу у зв'язку з виконанням ними службових обов'язків, а також члена громадського формування з охорони громадського порядку або військовослужбовця у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з охороною громадського порядку (ст. 190' КК), вбивство або посягання на життя державного діяча (ст. 58 КК) чи на життя представника іноземної держави (ст. 59 КК). Ці норми виділені законом в окремі склади злочинів лише за ознаками потерпілого. Оскільки це спеціальні норми, то вони мають перевагу перед загальною нормою п. "в" ст. 93 КК, тому при конкуренції цих норм застосовуються спеціальні норми.

4. Умисне вбивство двох або більше осіб (п. "г" ст. 93 КК) характеризується одним (єдиним) умислом на вбивство двох (або більше) потерпілих, тобто винний мав намір і мету вбити двох чи більше осіб.

Вбивство двох чи більше потерпілих може бути вчинене одночасно або в різний час. Ця обставина вирішального значення не має. Головне, що поєднує вбивство двох чи більше осіб у п. "г" ст. 93 КК — це єдність умислу щодо таких дій. За відсутності єдності умислу на вбивство двох чи більше осіб злочин кваліфікується як повторне вбивство за п. "з" ст. 93 КК.

За п. "г" ст. 93 КК кваліфікуються і ті випадки, коли після вбивства однієї особи винний вчинив замах на вбивство іншої особи або коли вбивству передував замах на вбивство іншої людини, якщо всі ці дії (обидва злочини) охоплювались одним умислом.

Разом з тим при спрямованості умислу на вбивство двох або більше осіб вбивство одного з них і замах на життя іншого (другого) не може вважатися закінченим злочином — вбивством двох чи більше осіб, бо злочинний намір вбити двох чи більше осіб не був здійснений через причини, які не залежали від волі винного. Такі дії кваліфікуються за ст. 94 чи ст. 93 і ст. 17 та п. "г" ст. 93 КК.

Так, судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду кваліфікувала за статтями 94 і 17 та п. "г" ст. 93 КК дії Ж., який з наміром вбити Т. і Ш. (коли потерпілі спали) наніс їм удари ножем у груди і вбив Т., а ПІ. заподіяв тілесні ушкодження[xxviii].

При цьому послідовність дій винного при одночасному вбивстві однієї і замахові на життя іншої особи на кваліфікацію злочину не впливає.

Якщо вбивство двох або більше осіб охоплювалось одним (єдиним) умислом, то перерва в часі між вбивством одного і вбивством другого (інших) потерпілого юридичного значення не має і на кваліфікацію цього злочину не впливає.

Замах на вбивство кількох осіб кваліфікується за ст. 17 і п. "г" ст. 93 КК. Додатково кваліфікувати ці дії ще й за п. "е" ст. 93 КК немає потреби, якщо спосіб заподіяння смерті був небезпечний тільки для цих потерпілих.

Вбивство двох або більше осіб відрізняється від вбивства способом, що був небезпечним для життя багатьох осіб (п. "е" ст. 93 КК), суб'єктивною стороною: за п. "г" ст. 93 КК дії кваліфікуються при намірі винного вбити кількох осіб, а за п. "е" ст. 93 КК тоді, коли його умислом охоплювалося заподіяти смерть одному, а відносно інших потерпілих винний діяв необережно — вчинив необережне вбивство (ст. 98 КК) чи поставив потерпілих, крім жертви, в небезпечне для життя людини становище (ст. 111 КК).

Вбивство двох осіб не може кваліфікуватися за п. "г" ст. 93 КК, якщо одно з них було необережним (ст. 98 КК), або вчинене при перевищенні меж необхідної оборони (ст. 97 КК), чи в стані фізіологічного афекту (ст. 95 КК).

5. Умисне вбивство жінки, яка завідомо для винного була в стані вагітності (п. "д" ст. 93 КК).

Для кваліфікації вбивства за п. "д" ст. 93 КК не мають значення:

в) взаємовідносини винного і потерпілої (чоловік і жінка, знайомі, друзі, закохані чи зовсім незнайомі);

б) звідки винному було відомо про вагітність потерпілої;

в) строк вагітності;

г) мотиви вбивства (помста, ревнощі, хуліганство).

Відповідальність за п. "д" ст. 93 КК настає в разі умисного вбивства жінки, яка завідомо для винного дійсно перебувала у стані вагітності.

Вбивство жінки, яку винний помилково вважав вагітною, підлягає кваліфікації за ч. 2 ст. 17 і п. "д" ст. 93 та ст. 94 чи ст. 93 КК (за наявності інших обтяжуючих обставин)[xxix].

Якщо немає доказів того, що винний безсумнівно знав про вагітність потерпілої, його дії не можуть бути кваліфіковані за п. "д" ст. 93 КК. У таких випадках застосовують ст. 94 КК.

6. Умисне вбивство, вчинене з особливою жорстокістю або способом, небезпечним для життя багатьох людей (п. "е" ст. 93 КК).

В п. "е" ст. 93 КК йдеться не про всіляку жорстокість, бо вбивство — це завжди акт жорстокості, а про особливу жорстокість, коли жертві були заподіяні особливі муки (безпосередньо перед вбивством чи під час його), особливі страждання або коли винний застосовував тортури, мордування, отруту, що спричинює нестерпний біль, чи завдав потерпілому безліч поранень.

Особлива жорстокість може виявлятися в нещадності до жертви, глумі над мерцем, заподіянні особливо тяжких страждань присутнім при вбивстві близьким чи рідним потерпілого. За п. "е" ст. 93 КК були кваліфіковані, наприклад, дії осіб, які вчинили вбивство і під час цього, протягом тривалого (більше як годину) били потерпілого ногами і руками в живіт, в груди, в голову, внаслідок чого потерпілий відчував особливі страждання[xxx].

У судовій практиці визнається, що ознака особливої жорстокості вбивства є у випадках, коли напередодні чи в процесі вбивства до потерпілого застосовувались тортури, мордування або винний глумився над жертвою і при цьому мав намір заподіяти потерпілому особливі муки та страждання. За п. "е" ст. 93 КК були кваліфіковані дії М., який під час сварки облив свою коханку бензином, підпалив і замкнув її в хаті. У потерпілої було обпечено 95% тіла, від чого вона померла у лікарні[xxxi].

Кваліфікуючи умисне вбивство за п. "е" ст. 93 КК, необхідно мати на увазі, що закон пов'язує особливу жорстокість із способом позбавлення людини життя та іншими обставинами, які свідчать про виявлення винним особливої жорстокості.

Як вказав Пленум Верховного Суду України, умисне вбивство визнається вчиненим з особливою жорстокістю, коли винний усвідомлював, що завдає потерпілому особливих страждань шляхом глумління, тортур, мордування, мучення, в тому числі з використапнням вогню, струму, кислоти, лугу, радіоактивних речовин, отрути, яка завдає нестрепного болю тощо. До особливо жорстокого способу умисного вбивства належить також заподіяння великої кількості тілесних ушкоджень, які завідомо для винного завдавали потерпілому особливих страждань.

Умисне вбивство слід також вважати вчиненим з особливою жорстокістю, якщо воно супроводилося глумлінням над трупом, а так само у присутності близьких потерпілому осіб, і винний усвідомлював, що такими діями завдає їм особливих страждань.

Знищення або розтин трупа з метою приховати вбивство не можуть вважатися вбивством з особливою жорстокістю.

Умисне вбивство в стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства або тяжкої образи з боку потепрпілого, або з перевищенням меж необхідної оборони, хоч би його було вчинено з ознаками особливої жорстокості шляхом заподіяння великої кількості тілесних ушкоджень або у присутності близьких потерпілому осіб, необхідно кваліфікувати відповідно за ст. 95 чи ст. 97 КК[xxxii].

Не може вважатися особливою жорстокістю знищення мерця (трупа), а також сама по собі велика кількість (безліч) заподіяних потерпілому поранень.

Вбивство способом, небезпечним для багатьох осіб (п. "е" ст. 93 КК), має місце тоді, коли винний здійснював намір на вбивство певної особи і при цьому розумів, що він застосовує такий спосіб, який небезпечний для життя не тільки однієї людини. Такими способами можуть бути постріл у натовп або застосування для вбивства вогню (пожежі), води (затоплення), спорудження різних пасток тощо.

За п. "е" ст. 93 КК вбивство кваліфікується в тих випадках, коли небезпека для інших, крім жертви, осіб була реальною, тобто дії винного могли заподіяти шкоду їхньому здоров'ю чи життю. Якщо при вбивстві способом, небезпечним для життя багатьох осіб, були заподіяні тілесні ушкодження або смерть іншим особам, то воно кваліфікується, крім п. "е" ст. 93 КК, також і за п. "г" цієї статті чи за статтями, які передбачають відповідальність за тілесні ушкодження[xxxiii].

7. Умисне вбивство, вчинене з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення, а також поєднане із зґвалтуванням (п. "ж" ст. 93 КК).

У п. "ж" ст. 93 КК поєднано три самостійні мотиви, які закон визначає як кваліфікуючі обставини вбивства. В деяких випадках вони можуть бути в сукупності, одночасно. Наприклад, вбивство потерпілої після її зґвалтування.

Вбивство з метою приховати інший злочин припускає вчинення винним до цього іншого злочину або замаху на злочин. При цьому для кваліфікації вбивства за п. "ж" ст. 93 КК не має значення, який злочин був попереднім і хто став потерпілим — чи той же потерпілий або свідок попереднього злочину, чи інші особи, які, на думку винного, могли його викрити.

За п. "ж" ст. 93 КК вбивство кваліфікується незалежно від того, чи вдалося винному досягти мети — приховати попередній злочин, а також незалежно і від того, чи можна було таким чином злочин приховати.

Вбивство з метою приховати інший злочин утворює з цим попереднім злочином сукупність, і вони кваліфікуються за п. "ж" ст. 93 КК і статтею КК, яка передбачає відповідальність за приховуваний злочин. Наприклад, умисне вбивство з метою приховати вчинений перед цим розбій кваліфікують за п. "д" ст. 93 та за ч. 2 ст. 86 чи ч. З ст. 142 КК[xxxiv].

Вбивство з метою полегшити вчинення іншого злочину — це один із засобів усунути ту особу, яка, на думку винного, дійсно може перешкодити здійсненню його наміру. Наприклад, вбивство охоронця майна.

Кваліфікація не змінюється залежно від того, чи вдалося винному вчинити той злочин, вчинення якого він хотів полегшити вбивством. Вчинення зазначеного злочину чи замах на нього утворюють сукупність із вбивством.

Вбивство, поєднане із зґвалтуванням, містить у собі два різні самостійні злочини — вбивство і зґвалтування. Поєднує їх лише те, що один з них (зґвалтування) є кваліфікованою ознакою другого (вбивство).

Вбивство, поєднане із зґвалтуванням, вчиняється як під час зґвалтування чи замаху на нього, так і після зґвалтування. У всіх випадках ці злочини утворюють сукупність і кваліфікуються за п. "ж" ст. 93 та за ч. 4 ст. 117 КК. Необережно заподіяна смерть при зґвалтуванні також кваліфікується за сукупністю злочинів за ст. 98 та ч. 4 ст. 117 КК.

Якщо зґвалтування було вчинене групою осіб, то за вбивство, поєднане з ним, відповідають всі співучасники незалежно від того, чи всі вони мали статевий зв'язок з потерпілою.

За п. "ж" ст. 93 КК мають кваліфікуватися також випадки вбивства потерпілої (потерпілого), поєднаного із задоволенням статевої пристрасті неприродним способом (ч. 2 ст. 118 КК) чи мужолозтвом (с. 122 КК), які були вчинені із застосуванням фізичного насильства.

8. Умисне вбивство, вчинене особливо небезпечним рецидивістом або особою, яка раніше вчинила умисне вбивство, за винятком вбивства, передбаченого статтями 95—97 КК (п. "з" ст. 93 КК).

За п. "з" ст. 93 КК кваліфікується вбивство, що має ознаки ст. 93 КК чи ст. 94 КК, яке було вчинене особливо небезпечим рецидивістом (ст. 26 КК), тобто особою, яка вже до вчинення цього злочину була визнана судом особливо небезпечним рецидивістом. Просте вбивство (ст. 94 КК), вчинене особливо небезпечним рецидивістом, кваліфікується за п. "з" ст. 93 КК, а маючи кваліфікуючі ознаки, також за відповідними іншими пунктами ст. 93 КК (пункти "д", "е", "ж" і т. ін.). Не можуть кваліфікуватися за п. "з" ст. 93 КК випадки вчинення вбивства особливо небезпечним рецидивістом за пом'якшуючих обставин — при перевищенні меж необхідної оборони (ст. 97 КК) чи в стані фізіологічного афекту (ст. 95 КК).

Пункт "з" ст. 93 КК передбачає також відповідальність за повторне вбивство, тобто за вбивство, вчинене два чи більше разів.

Повторним визнається вбивство, вчинене:

а) за відсутності єдиного умислу на вбивство двох чи більше осіб;

б) у різний час незалежно від тривалості перерви між ними.

Повторності не утворює:

а) вбивство, вчинене при перевищенні меж необхідної оборони (ст. 97 КК) чи в стані фізіологічного афекту (ст. 95 КК);

б) вбивство, за яким уже закінчились строки давності (ст. 48 КК) чи судимість знята або погашена (ст. 55 КК);

в) вбивство двох або більше осіб (п. "г" ст. 93 КК);

г) необережне вбивство (ст. 98 КК);

д) друга спроба замаху на вбивство тієї самої особи, якщо ці дії охоплював один умисел.

Для кваліфікації злочину за п. "з" ст. 93 КК не має значення:

а) чи був винний притягнутий до кримінальної відповідальності за перше вбивство;

б) чи відбував він покарання за перше вбивство чи ні, відбув таке покарання повністю чи частково.

Вбивство вважається повторним і тоді, коли вбивству чи замахові на нього передував замах на вбивство або готування до вбивства, а також заподіяння смерті при бандитизмі (ст. 69 КК), посяганні на життя державного діяча (ст. 58), представника іноземної держави (ст. 59 КК), судді, працівника правоохоронного органу у зв'язку з виконанням ними службових обов'язків, а також члена громадського формування з охорони громадського порядку або військовослужбовця у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з охороною громадського порядку (ст. 190' КК).

Для кваліфікації вбивства як повторного за п. "з" ст. 93 КК не має значення, яку роль відігравав винний у попередньому вбивстві — був він виконавцем злочину чи іншим співучасником (організатором, підмовником чи пособ-ником). Повторність надає як співвиконавство, так і інша форма співучасті. Посягання особою, яка раніше вчинила навмисне вбивство, кваліфікується лише за ст. 190' КК. Оскільки ця норма не передбачає вчинення такого злочину за обтяжуючих обставин, додаткова кваліфікація цих дій ще й за п. "з" ст. 93 КК не потрібна.

Законом України від 2 жовтня 1996 р. до ст. 93 КК були включені два нові різновиди вбивства за обтяжуючих обставин: 1) умисне вбивство, вчинене на замовлення (п. "и" ст. 93 КК) та 2) умисне вбивство, вчинене за попереднім зговором групою осіб або організованою групою (п. "і" ст. 93 КК).

Пункт "и" передбачає відповідальність за вбивство, вчинене на замовлення. Таке вбивство визнається вчиненим за обтяжуючих обставин незалежно від мотивів вбивства (помста, ревнощі, кар'єризм тощо) і від того, хто був виконавцем і замовником вбивства. Вбивство, вчинене на замовлення і за платню, кваліфікується за сукупністю пунктів "а" та "и" ст. 93 КК.

Пункт "і" ст. 93 КК охоплює дві обставини, що обтяжують відповідальність за вбивство: а) вчинення діяння за попереднім зговором групою осіб і б) вчинення вбивства організованою групою (ст. 19 КК).

За вбивство, вчинене групою осіб або організованою групою, відповідальності підлягають всі учасники групи незалежно від того, хто безпосередньо заподіяв смерть потерпілому.

Не може кваліфікуватися вбивство однієї особи за сукупністю пунктів "а", "б", "в" та "ж" ст. 93 КК у будь-якому їх поєднанні, оскільки неможливо вчинити вбивство одночасно з корисливих, хуліганських мотивів, у зв'язку з виконанням потерпілим свого службового або громадського обов'язку чи з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення.

Відповідно до ст. 277 Кримінально-процесуального кодексу суд не може змінювати кваліфікацію дій винного в умисному вбивстві з одного пункту на інший пункт ст. 93 КК, якщо це тягне за собою зміну формулювання обвинувачення, що погіршує становище підсудного і порушує його право на захист.

Але міра покарання за ст. 93 КК призначається за сукупністю пунктів, а не окремо по кожному з них. Безпідставно, наприклад, було призначено покарання І. та К. за п. "а" ст. 93 КК — 15 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна та за п. "г" ст. 93 КК — 15 років позбавлення волі. Судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду України, розглянувши справу, вказала, що суд безпідставно призначив засудженим І. та К. покарання окремо за кожним з названих пунктів ст. 93 КК. Санкція цієї статті є загальною як до будь-якого з пунктів, так і до будь-якої їх сукупності. Окремо по кожному пункту вона не визначена, а тому міра покарання по кожному з них, у разі наявності їх сукупності, призначатися не може[xxxv].

Стаття 93 КК містить вичерпний перелік обтяжуючих обставин, за яких вбивство визнається кваліфікованим. Вбивство за інших обтяжуючих злочин обставин (наприклад, використання безпорадного стану потерпілого, своїх рідних — батька чи матір), які в ст. 93 КК не згадані, кваліфікується за ст. 94 КК.

Згідно з принципом повноти осудності при кваліфікації вбивства, яке містить кілька обтяжуючих обставин, злочин кваліфікується за всіма пунктами ст. 93 КК, що передбачають ці обставини. Так, вироком судової колегії обласного суду П., раніше судимого за ст. 17 та 94 КК, засуджено за пунктами "д", "е" та "з" ст. 93 КК до 15 років позбавлення волі за те, що він на грунті особистих неприязних стосунків з особливою жорстокістю вбив О., знаючи що вона вагітна[xxxvi].

Істотні особливості має кваліфікація вбивства, заподіяного у стані фізіологічного афекту чи в стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства або тяжкої образи потерпілим (ст. 95 КК). В медичній літературі та фахівцями в галузі психології зазначається, що вираз "сильне душевне хвилювання" невдалий для визначення того психічного стану людини, який у психології називають фізіологічним афектом і який є обставиною, що пом'якшує кримінальну відповідальність.

За ст. 95 КК вбивство кваліфікується лише в тих випадках, коли воно було вчинене в стані фізіологічного афекту.

Афектом у психіатрії називають дуже сильні і різкі емоції та переживання — жах, лють, відчай і т. ін.

У стані фізіологічного афекту самооцінка і самоконтроль поведінки значно утруднюються, зменшуються, але зовсім не виключаються, як під час патологічого афекту. У стані патологічного афекту людина не здатна розуміти своїх дій, а значить ні контролювати їх, ні керувати ними. В такому стані людина визнається неосудною (ст. 12 КК).

Вбивство вважається вчиненим у стані фізіологічного афекту за наявності таких умов:

1) Якщо сильне душевне хвилювання (афект) виникло раптово, як відповідь на протизаконні дії потерпілого і викликало намір вбити його. Фізіологічний афект — це дуже сильний емоційний спалах, але наскільки він сильний, настільки і не тривалий. Тривалим він бути не може, такого психологічного навантаження людина довго не витримає.

Вбивство у стані фізіологічного афекту визнається вчиненим за пом'якшуючих обставин лише тоді, коли умисел на вбивство виник і був здійснений у стані фізіологічного афекту, коли винний перебував у цьому стані.

2) Якщо фізіологічний афект виник:

а) внаслідок насильства потерпілого над винним чи його рідними і близькими (вбивство, заподіяння тілесних ушкоджень, погроза застосувати насильство, знищити майно і т. ін.); якщо насильство було протизаконним, дійсним і значним, тобто здатним спричинити фізіологічний афект, але не створювало стан необхідної оборони чи крайньої необхідності;

б) внаслідок тяжкої образи потерпілим винного — брутального і цинічного приниження гідності особи;

в) внаслідок інших протизаконних або глибоко аморальних дій потерпілого, якщо ці дії потягли чи могли потягти за собою тяжкі наслідки для винного чи його близьких (знищення майна, приниження гідності тощо). Судова практика визнає, що фізіологічний афект можуть спричинити подружня зрада, зрада закоханих, а також багаторазові протизаконні дії, остання з яких і стала причиною афекту.

Таким чином, вбивство у стані фізіологічного афекту є відповідь на протиправні чи аморальні дії потерпілого, і тому воно визнається вчиненим за пом'якшуючих обставин. Наприклад, судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду УРСР розглянула справу Н., яка вбила свого чоловіка. Потерпілий систематично пиячив, бив свою дружину, приводив додому чужих жінок. У день вбивства він прийшов додому у нетверезому стані, почав вимагати, щоб жінка задовольнила його статеву пристрасть неприродним способом, а коли вона відмовилась, ударив її ногою в живіт. Н. схопила ніж і вдарила ним чоловіка в груди, від чого він помер. Верховний Суд УРСР ухвалив, що дії Н. треба кваліфікувати за ст. 95 КК, оскільки вони були вчинені у стані сильного душевного хвилювання, спричиненого тяжкою образою і протизаконним насильством з боку потерпілого[xxxvii].

Вбивство не можна кваліфікувати за ст. 95 КК, якщо стан фізіологічного афекту був викликаний законними діями потерпілого, зокрема взяттям під варту (ст. 155 КПК), конфіскацією майна, затриманням злочинця (ст. 15 КК).

Для кваліфікації злочину за ст. 95 КК важливо визначити два часові інтервали:

а) між протиправними діями потерпілого і виникненням у винного фізіологічного афекту — тривалість цього інтервалу значення не має — він може бути як занадто коротким, так і занадто довгим. Ця обставина на кваліфікацію вбивства за ст. 95 КК не впливає;

б) між виникненням афекту і вбивством. Оскільки зло-чин можна кваліфікувати за ст. 95 КК лише у тому випадку, коли винний перебував у стані афекту, то для застосування цієї норми дуже важливо визначити тривалість такого стану. Вивчення судової практики свідчить, що стан фізіологічного афекту триває не більше як 3—4 хвилини. У різних людей ця тривалість буває різною. Більш темпераментні особи скоріше "спалахують", але довше "остигають", тому у них стан фізіологічного афекту може тривати 5—7 хвилин. Саме цей час і визначений у ст. 95 КК словосполученням "раптово виникло", тобто тривало не довго. Коли між виникненням афекту і вбивством минуло більше часу (близько 20—ЗО хвилин), то кваліфікувати вбивство за ст. 95 КК немає підстав, бо в таких випадках стан фізіологічного афекту вже минув, закінчився, і винний, вбиваючи, уже не перебуває у такому стані. Якщо винний, перебуваючи у стані фізіологічного афекту, вбив одного потерпілого і намагався вбити ще одну особу, то його дії кваліфікують за сукупністю злочинів за ст. 95 КК, ст. 17 та ст. 95 КК, оскільки ця норма не передбачає посилення відповідальності за повторний злочин.

Стаття 95 КК передбачає відповідальність лише за умисне вбивство у стані фізіологічного афекту. Випадки заподіяння умисних тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень у стані фізіологічного афекту кваліфікуються за ст. 103 КК. Умисне вбивство у стані фізіологічного афекту одної особи і спричинення при цьому умисних тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень іншій особі кваліфікується за сукупністю злочинів за статтями 95 і 103 КК[xxxviii].

Вбивство у стані фізіологічного афекту за обтяжуючих обставин, перелічених у ст. 93 КК, кваліфікується тільки за ст. 95 КК, тому що обставини, які пом'якшують відповідальність, мають перевагу перед обставинами, які обтяжують відповідальність.

На цих же підставах вбивство у стані фізіологічного афекту і в стані необхідної оборони, але з перевищенням її меж кваліфікується лише за ст. 97 КК без застосування ст. 95 КК, оскільки ст. 97 КК містить більш пом'якшуючі відповідальність обставини[xxxix].

Умисне вбивство матір'ю своєї новонародженої дитини (ст. 96 КК).

Даний вид вбивства, виділений законодавцем в особливий, окремий склад злочину, має лише йому притаманні специфічні властивості:

1) таке вбивство вчиняє матір, позбавляючи життя свою. дитину;

2) вбивство вчиняє матір під час пологів або відразу ж після них;

3) вбивство спрямоване на життя новонародженої дитини, яка ще тільки народжується чи щойно народилася.

Усі ці ознаки вбивства матір'ю своєї новонародженої дитини враховані законодавцем, і тому воно вважається вчиненим за обставин дуже пом'якшуючих відповідальність.

Перелічені ознаки цього злочину мають вирішальне значення для його кваліфікації.

За ст. 96 КК кваліфікується вбивство дитини тільки матір'ю. Якщо подібне вбивство вчиняє батько чи хтось інший з родичів, то вони підлягають відповідальності на загальних підставах за ст. 94 чи ст. 93 КК. Інші особи, крім матері, можуть бути співучасниками вбивства, вчиненого матір'ю. У таких випадках їх дії кваліфікують за статтями 19 і 96 КК.

Убивство може кваліфікуватися за ст. 96 КК лише тоді, коли дитину вбила мати, яка цю дитину народила. Вбивство чужої дитини незалежно від будь-яких обставин не може кваліфікуватися за ст. 96 КК.

За ст. 96 КК кваліфікується вбивство, вчинене матір'ю під час пологів або відразу ж після них. Якщо після пологів минув деякий час, то заподіяне вбивство, хоч би і матір'ю своєї новонародженої дитини, не може кваліфікуватися за ст. 96 КК.

Не може кваліфікуватися за ст. 96 КК посягання на життя плода ще до пологів. Такі дії кваліфікуються як незаконне проведення аборту (ст. 109 КК) або примушування жінки до вчинення аборту (ст. 110 КК).

Кваліфікація вбивства при перевищенні меж необхідної оборони (ст. 97 КК) зумовлює труднощі у зв'язку з тим, що в законі не зовсім чітко визначені межі необхідної оборони і ознаки перевищення їх.

За ст. 97 КК може кваліфікуватися вбивство лише в тих випадках, коли воно було вчинене в стані необхідної оборони, але винний явно, безсумнівно перевищив її межі.

Злочинність вбивства у стані необхідної оборони полягає в тому, що заподіяння такої шкоди нападаючому не було необхідним. Винний міг у цьому разі захистити свої інтереси (чи іншої особи), не заподіюючи смерть. Але оскільки це було вчинено для захисту законних інтересів від нападу потерпілого, то вбивство у стані необхідної оборони з перевищенням її меж визнається законом вчиненим за обставин, пом'якшуючих відповідальність.

За законом, перевищення меж необхідної оборони — це явна, очевидна невідповідність захисту характерові і небезпеці нападу, коли при цьому нападаючому без необхідності навмисно заподіюється шкода — смерть.

Якщо нападаючому шкоду заподіяно з необережності (навіть смерть), то це не є перевищенням меж необхідної оборони.

Перевищення меж необхідної оборони може статися лише під час оборони, коли винний перебував у стані необхідної оборони і діяв з мотиву захисту. В постанові Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами законодавства, яке забезпечує право на необхідну оборону від суспільно небезпечних посягань" від 28 червня 1991 р. (п. 4) зазначається, що лише за наявності стану необхідної оборони треба робити висновок, перевищила особа межі необхідної оборони чи ні. Якщо ж цього стану ще не було, тобто напад ще не почався, і не було ніяких підстав вважати, що він негайно неминуче почнеться, або напад уже закінчився і не було з чого зробити висновок, що він продовжуватиметься, то заподіяна в таких випадках шкода не може кваліфікуватися за ст, 97 чи ст. 104 КК. Відповідальність у таких випадках настає на загальних підставах як за звичайний злочин проти особи (ст. 94 чи ст. 101 КК).

Щоб встановити наявність або відсутність ознак перевищення меж необхідної оборони, треба врахувати не лише відповідність чи невідповідність знаряддя захисту і нападу, а й характер небезпеки, що загрожувала особі, яка захищалася, обставини, що могли вплинути на реальне співвідношення сил нападаючих і тих, хто захищається, а саме: місце і час, раптовість нападу, неготовність до його відбиття, кількість нападаючих і тих, хто захищається, їхні фізичні дані (вік, стать, стан здоров'я тощо) та інші обставини[xl].

За ст. 97 КК кваліфікується також вбивство злочинця під час його затримання з метою доставлення до відповідних органів влади, якщо при цьому були перевищені межі необхідності і злочинцеві була заподіяна явно зайва шкода.

Якщо вбивство було вчинене у стані необхідної оборони з перевищенням її меж і той, хто захищався одночасно перебував у стані фізіологічного афекту, то його дії кваліфікуються за ст. 97 КК, тобто за більш м'яким законом, а не за ст. 95 КК[xli].

Заподіяння при перевищенні меж необхідної оборони тяжких тілесних ушкоджень, від яких настала смерть, за відсутності умислу на позбавлення життя, кваліфікується за ст. 104 КК.

Замах на вбивство не може кваліфікуватися за ст. 97 КК, бо при цьому не може бути перевищення меж необхідної оборони.

Значні особливості має кваліфікація заподіяної шкоди у стані так званої уявної оборони, тобто тоді, коли в дійсності нападу не було, а винному лише здалося, що на нього нападають.

Вбивство у стані уявної оборони залежно від конкретних обставин кваліфікується:

а) за ст. 97 КК, якщо вся обстановка події давала підстави вважати, що це був справжній напад, але винний перевищив межі тієї шкоди, яка була б необхідною при відповідному реальному посяганні;

б) за ст. 94 чи ст. 93 КК, якщо обстановка не давала підстав для сумлінної помилки про напад і винний міг розібратися в обставинах подій, але не звернув на це достатньої уваги, був неуважний, байдужий;

в) позбавлення життя виключає кримінальну відповідальність, якщо обстановка події давала достатні підстави вважати, що відбувається реальне посягання, і винний не міг усвідомлювати своєї помилки[xlii].

Вбивство, вчинене при перевищенні меж необхідної оборони, кваліфікується також за ст. 97 КК і в тих випадках, коли воно має обтяжуючі ознаки, передбачені пунктами "г", "д", "е" та "з" ст. 93 КК[xliii].

Всі кримінально-правові норми (статті КК), які передбачають відповідальність за умисне вбивство, можна розташувати за відповідною системою і визначити правило застосування їх (кваліфікації). Система названих статей КК України має такий вигляд — статті 94, 93, 95 та 97.

Кваліфікація передбачених ними злочинів (при їх конкуренції) підпорядковується правилу: при наявності у вчиненому злочинові ознак двох чи більше норм (статей) застосовується остання з конкуруючих норм (статей). Наприклад, якщо в діях винного є ознаки статей 94 і 93, застосовується ст. 93, якщо дії мають ознаки статей 94, 93 та 95, застосовується ст. 95 і т. ін. Але треба мати на увазі, що це правило поширюється тільки на випадки конкуренції норм (статей) при їх ідеальній сукупності. Воно непридатне для випадків реальної сукупності, коли ці злочини були вчинені в різний час, у різних місцях, щодо різних потерпілих.

Норми (статті), в яких передбачається відповідальність за вбивство, можна розташувати і в більшу низку, зокрема таку — статті 94, 93, 190', 69, 58, 59, 95 та 97 КК. Але ця низка вже не має такої логічності, хоч вона і підпорядковується вищезазначеному правилу кваліфікації цих злочинів.

У багатьох випадках вбивство утворює сукупність злочинів, зокрема з бандитизмом (ст. 69 КК), тероризуванням засуджених (ст. 69' КК), розбоєм (статті 86 і 142 КК), зґвалтуванням (ст. 117 КК), перевищенням влади чи службових повноважень (ст. 166 КК), а також з хуліганством (ст. 206 КК). Оскільки ці склади злочинів не охоплюють заподіяння смерті потерпілому, а статті про вбивство не охоплюють цих злочинів, то їх завжди кваліфікують за сукупністю відповідних норм (статей).

Вбивство з необережності (ст. 98 КК).

Склад злочину, передбачений ст. 98 КК, від усіх інших видів вбивства відрізняється лише ознаками суб'єктивної сторони.

При цьому важливі обидві форми необережності — злочинна самовпевненість і злочинна недбалість.

Вбивство через злочинну самовпевненість має місце тоді, коли винний передбачає абстрактну можливість настання смерті, але розраховує її усунути, відвернути, вважаючи, що в даному випадку вона не настане. Винний розраховує на якісь певні реальні обставини (на своє вміння, свою фізичну силу, на властивості машин, механізмів, на поведінку тварин тощо). Але, як виявляється, цей розрахунок негодящий, невдалий. Вина особи, яка діяла таким чином, полягає у тому, що вона не була більш уважною, що покладалася на ненадійне. Найчастіше таке трапляється при порушенні різних правил — використання машин, зброї, вогню, вибухових речовин тощо.

У тих же випадках, коли винна особа передбачала хоч би й абстрактну можливість настання смерті потерпілого і розраховувала на те, що вона не настане, але цей її розрахунок був на якусь випадковість (на "авось"), а не на щось реальне, то таке вбивство визнається умисним.

Вбивство при злочинній недбалості вчиняється тоді, коли винний не передбачає, що від його дій може статися смерть, але за обставинами події він повинен був і міг передбачити такі наслідки своїх дій чи безділяьності. Наприклад П. під час сварки вдарив кулаком у живіт п'яного С. Від цього удару потерпілий упав, ударився головою об бруківку від чого і помер[xliv].

Від необережного вбивства треба відрізняти невинне заподіяння смерті (саsus), коли особа не могла передбачити настання таких наслідків своїх дій чи бездіяльності.

Умисне тяжке тілесне ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого (за відсутності умислу на заподіяння смерті), кваліфікується за ст. 101 КК. В усіх інших випадках, коли тілесні ушкодження призвели до смерті потерпілого, вони кваліфікуються за ст. 98 КК.

Так, зокрема, були кваліфіковані дії Русова, який під час сварки двічі вдарив Сіренка по обличчю. Від цих ударів Сіренко впав і помер. Смерть настала внаслідок крововиливу в мозок. Миколаївський обласний суд кваліфікував дії Русова за ст. 94 КК. Касаційна інстанція перекваліфікувала дії Русоав за ч. З ст. 101 КК. Пленум Верховного Суду СРСР у постанові в цій справі визначив, що для звинувачення Русова за ч. З ст. 101 КК треба було довести, що він мав намір заподіяти Сіренку тяжкі тілесні ушкодження. Доказів цього немає. В діях Русова не було нічого такого, щоб свідчило про наявність у нього наміру заподіяти Сіренку тяжкі тілесні ушкодження. Він хоч і не передбачав, але повинен був і міг передбачити і такі наслідки, які фактично настали, тобто заподіяв смерть необережно[xlv].

Необережне вбивство має такі суб'єктивні властивості, що для визнання особи винною досить довести, що вона могла передбачити такі наслідки своїх дій, бо згідно зі ст. 10 КК кожна особа, яка до вчинення злочину вже досягла 14 років, повинна була (зобов'язана) такі наслідки передбачити.

Наслідком багатьох злочинів, крім передбаченого ст. 98 КК, може стати смерть потерпілого. Такі злочини передбачені ч. З ст. 89, ст. 90, ч. З ст. 109, ч. 2 ст. 135, ч. 2 ст. 145, частинами 2 і 3 ст. 215 КК та ін. Всі ці злочини кваліфікуються за відповідними статтями. Застосовувати ст. 98 КК у таких випадках немає потреби.

За ст. 98 КК кваліфікуються дії, якими необережно була заподіяна смерть потерпілому, при використанні винним різних машин, механізмів при виконанні ним певних робіт (ремонтних, будівельних і т. ін.)[xlvi].

Усі види вбивства, передбачені статтями 93—98 КК, слід відрізняти від інших злочинів, пов'язаних з позбавленням життя людини чи посяганням на нього. При цьому необхідно враховувати що:

а) посягання на життя державного діяча, вчинене у зв'язку з його державною діяльністю, або на життя представника іноземної держави, вчинене з метою спричинити міжнародні ускладнення, є злочинами проти держави і повністю охоплюються відповідно ст. 58 чи ст. 59 КК і додаткової кваліфікації за п. "в" ст. 93 КК не потребують. Посягання на життя державного діяча чи представника іноземної держави охоплює як умисне вбивство, так і замах на умисне вбивство;

б) бандитизм, поєднаний з умисним вбивством, є посяганням на основи державного управління у сфері громадської безпеки та на життя людини. Оскільки диспозицією ст. 69 КК не передбачені такі наслідки, як позбавлення життя людини, дії винного у таких випадках кваліфікуються за сукупністю злочинів як бандитизм і умисне вбивство;

в) посяганням на життя, відповідальність за яке передбачено ст. 190' КК, вважається умисне вбивство або замах на вбивство судді, працівника правоохоронного органу у зв'язку з виконанням ними службових обов'язків, а також члена громадського формування з охорони громадського порядку або військовослужбовця у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з охороною громадського порядку. Такі дії кваліфікуються за сукупністю злочинів, передбачених ст. 190' та п. "в" ст. 93 чи ч. 2 ст. 17 і п. "в" ст. 93 КК;

г) у разі умисного вбивства, при вчиненні злочинів, в яких кваліфікуючою ознакою є загибель людей (ч. З ст. 62, ч. З ст. 66, ч. 2 ст. 71 та ч. 4 ст. 1876 КК), а також настання людських жертв (ч. З ст. 89, ч. 2 ст. 145 та ч. 2 ст. 1895 КК), дії винного кваліфікуються за відповідним пунктом ст. 93 чи за ст. 94 КК та статтею Кримінального кодексу, що передбачає відповідальність за один із зазначених злочинів. Заподіяння під час вчинення таких злочинів смерті з необережності додаткової кваліфікації за ст. 98 КК не потребує;

д) дії винного по угону транспортних засобів, поєднані з позбавленням життя потерпілого, кваліфікуються залежно від спрямованості умислу. Якщо при цьому ставилася корислива мета — заволодіти транспортним засобом, то такі дії кваліфікуються за п. "а" ст. 93 і ч. З ст. 142 КК. Вбивство з метою полегшити угон транспортного засобу кваліфікується за п. "ж" ст. 93 і ч. З ст. 2153 КК[xlvii].

Доведення до самогубства (ст. 99 КК).

Певні дії утворюють такий склад злочину, і їх кваліфікують за ч. 1 ст. 99 КК за таких умов:

1) якщо потерпілий перебував у матеріальній або іншій залежності від винного (був на утриманні, в шлюбі, підлеглий за службою, притягнутий до кримінальної відповідальності і т. ін.);

2) якщо винний довів потерпілого до самогубства жорстоким поводженням з ним чи систематичними приниженнями його людської гідності.

Якщо хоч би однієї з цих умов немає, складу злочину за ч. 1 ст. 99 КК не виникає.

Не визнаються в судовій практиці жорстоким поводженням, здатними довести до самогубства, припинення статевих зв'язків, розірвання шлюбу, поодинокі випадки побоїв та інші незначні дії (відмова одружитися тощо).

Відповідальність за ч. 1 ст. 99 КК за доведення потерпілого до самогубства або до спроби вчинити самогубство може нести лише особа, від якої потерпілий перебував у матеріальній чи іншій залежності, і тільки у випадку, коли це сталося внаслідок жорстокого поводження винного з потерпілим або систематичного приниження його особистої гідності.

Жорстоким поводженням визнаються безжалісні, грубі діяння особи, які спричиняють потерпілому фізичні чи психічні страждання (мордування, систематичне нанесення тілесних ушкоджень чи побоїв, позбавлення їжі, води, одягу, житла тощо). Систематичним приниженням людської гідності є тривале принизливе ставлення до потерпілого (постійні образи та інші форми знущання з честі і гідності людини).

Перевищення особою влади або службових повноважень, що призвело до самогубства потерпілого чи спроби вчинити самогубство, утворює сукупність злочинів, передбачених ч. 2 ст. 166 і ст. 99 КК[xlviii].

За ч. 1 ст. 99 КК кваліфікується злочин як у тих випадках, коли потерпілий позбавив себе життя, так і в тих випадках, коли він намагався це зробити, але з незалежних від нього обставин залишився живий. Обов'язковими ознаками злочину, передбаченого ч. 1 ст. 99 КК, є певні наслідки жорстокого поводження винного — самогубство чи замах на нього і причинний зв'язок між діями винної особи і цими наслідками.

Не може бути жорстоким поводження з потерпілим, якщо щодо нього вчинюються правомірні дії — притягнення до відповідальності, погроза викрити його злочинні дії, вимагання не порушувати громадський порядок, поводити себе гідно тощо. Доведення до самогубства — злочин, як правило, необережний. Але він може бути і умисним (непрямий умисел).

За ч. 2 ст. 99 КК доведення до самогубства або до спроби вчинити самогубство внаслідок систематичного цькування чи наклепу кваліфікується в тих випадках, коли потерпілий не був у матеріальній або іншій залежності від винного.

Погроза вчинити вбивство (ст. 100 КК) є психічне насильство над особою. Суспільна небезпечність цього злочину полягає в тому, що він позбавляє потерпілого спокою, небезпека його вчинення постійно переслідує потерпілого, не дає йому можливості нормально жити.

Погроза вбити може бути доведена до потерпілого будь-яким чином: усно (віч-на-віч), письмово (листом, телеграмою), різними діями, які переконливо вказують на намір винного, або передана через третіх осіб.

Стаття 100 КК передбачає відповідальність лише за погрозу вбивством. Погроза вчинити якусь іншу шкоду під ознаки цієї статті не підпадає (погроза знищити майно, заподіяти тілесні ушкодження, поширити ганебні вигадки тощо). Обов'язковою ознакою складу злочину ст. 100 КК є реальність погрози, якою вона буває у всіх випадках, коли потерпілий має підстави боятися її виконання. Якщо сам потерпілий не вірить у реальність погрози, то вона складу злочину не становить. Наприклад, Ш. наказав потерпілій, яку зґвалтував, щоб вона про це не розповідала матері, бо інакше він її вб'є. Обласний суд визнав засудження Ш. за ст. 100 КК безпідставним, оскільки потерпіла не вірила в реальність його погрози, та і сам винний нічим не підтверджував свій намір здійснити погрозу[xlix].

Погроза визнається реальною, якщо винний:

1) вчинив такі дії, які давали потерпілому підстави вважати, що ця погроза буде здійснена;

2) своєю поведінкою, взаємовідносинами з потерпілим переконував — погроза не марна, вона буде здійснена.

Відповідальність за погрозу настає незалежно від її мотивів. Закінченою погроза визнається з моменту доведення її до потерпілого.

Погроза вбивством за деякими ознаками нагадує замах на вбивство. Різниця між цими злочинами полягає в наступному:

1) при погрозі вбивством винний не має на меті негайно заподіяти смерть. Він прагне налякати потерпілого, позбавити спокою, змусити його весь час нервуватися, страждати від страху за своє життя;

2) при замаху на вбивство винний має на меті зараз же, негайно заподіяти смерть потерпілому і робить усе залежне від нього, щоб досягти цього наслідку.

Так, міський народний суд помилково кваліфікував за ст. 17 і ст. 94 КК дії Д., який, перебуваючи у стані сп'яніння, почав бити свою дружину. Погрожуючи скинути її з балкона другого поверху, він вимагав, щоб вона стрибнула звідти. Коли Д. заявив, що візьме ніж, потерпіла, не витримавши напруження, стрибнула з балкона і дістала тяжкі тілесні ушкодження. Кваліфікуючи дії Д. як замах на вбивство, суд не вказав у вироку, які саме дії Д. Були безпосередньо спрямовані на умисне вбивство дружини. У справі взагалі немає даних про те, що він такі дії вчинив. Як показала потерпіла, чоловік постійно знущався з неї, не раз погрожував вбивством, і в неї були всі підстави вважати, що він виконає свою погрозу. Цього разу, маючи на меті покінчити з життям, вона стрибнула з балкона та свій умисел на самогубство до кінця не довела з незалежних від неї причин. За таких обставин Д. має нести відповідальність за погрозу вбивством і доведення до спроби самогубства, тобто за ст. 100 КК і ч. 1 ст. 99 КК[l].

При вчиненні багатьох злочинів погроза вбивством буває складовою частиною такого злочину, зокрема у статтях 862, 144, 180 та 190 КК. Оскільки в цих статтях передбачені спеціальні випадки погрози, то тут застосовуються лише норми цих спеціальних статтей. Кваліфікувати такі дії додатково за ст. 100 КК не потрібно.

2. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ЗДОРОВ'Я

Злочинами проти здоров'я називаються суспільно небезпечні навмисні чи необережні дії (або бездіяльність), спрямовані на заподіяння шкоди здоров'ю іншої особи.

Спрямованими на заподіяння шкоди здоров'ю визнаються лише ті злочини, головним безпосереднім об'єктом яких є здоров'я іншої особи (потерпілого). Такими не вважаються злочини, при яких заподіяння шкоди здоров'ю є додатковим наслідком і здоров'я для них є додатковим об'єктом. Це, зокрема, злочини, передбачені статтями 69', 71, 86, 135, 142, 166, 1894, 190, 206, 209 та 215 КК.

Об'єктом усіх злочинів проти здоров'я є здоров'я іншої особи незалежно від його стану та наявних аномалій. Кримінально-правова охорона здоров'я має універсальний характер. Вона не залежить від суспільних ознак особи потерпілого (віку, громадянства, посадового стану). Кримінальний закон однаковою мірою охороняє здоров'я як юнака, так і безнадійно хворої людини похилого віку, як героя, так і завзятого злочинця.

Заподіяння шкоди своєму власному здоров'ю утворює склад злочину лише в тих випадках, коли такі дії є способом вчинення іншого злочину (наприклад, ухилення від військової служби шляхом членоушкодження — ст. 243 КК).

Кримінально-правова охорона здоров'я починається з дня народження людини і забезпечується до самої смерті.

Заподіяння шкоди здоров'ю виключає кримінальну відповідальність, якщо шкоду було заподіяно:

1) у стані необхідної оборони, крайньої необхідності чи під час затримання злочинця (статті 15 і 16 КК);

2) при лікуванні за згодою потерпілого (ампутація ноги, резекція шлунка, пересадка нирки та ін.).

Найпоширенішими злочинами проти здоров'я є тілесні ушкодження. Тілесним ушкодженням називається протизаконне і винне заподіяння шкоди здоров'ю іншої особи, внаслідок чого порушено анатомічну цілість або фізіологічні функції тканин чи органів потерпілого. Особливість тілесних ушкоджень полягає в тому, що вони мають зовнішні прояви заподіяної здоров'ю шкоди (рани, переломи кісток, розриви шкіри і тканин, кровотечу) і ця шкода може бути певно визначена.

Характер і тяжкість тілесних ушкоджень визначається судово-медичною експертизою на основі Правил судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, затверджених наказом Міністерства охорони здоров'я України № 6 від 17 січня 1995 р. і зареєстрованих Міністерством юстиції України 26 липня 1995 р. під № 255/791. Згідно з Правилами характер і ступінь тяжкості тілесних ушкоджень визначають за трьома критеріями:

1) патологічний (головний) — визначає небезпечність тілесних ушкоджень для життя в момент заподіяння їх, а також характер і ступінь порушень цільності і функцій тканин чи органів та тривалість впливу цих порушень на стан здоров'я;

2) економічний (додатковий) — визначає ступінь втрати працездатності;

3) естетичний (додатковий) — визначає знівечення обличчя потерпілого.

Відповідно до закону (ч. 1 ст. 101 КК) тяжкими тілесними ушкодженнями визнаються такі з них, які були небезпечними для життя в момент заподіяння їх або спричинили втрату будь-якого органа чи втрату його функцій, душевну хворобу або інший розлад здоров'я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менше ніж на одну третину, або переривання вагітності чи непоправне знівечення обличчя.

1. Небезпечними для життя визнаються такі ушкодження життєво важливих органів людини, які самі по собі загрожують життю потерпілого в момент заподіяння їх чи при звичайному перебігу закінчуються смертю. Можливе чи дійсне відвернення смерті в таких випадках не береться до уваги при оцінці небезпечності таких ушкоджень для життя.

До таких ушкоджень належать:

1) проникаючі рани черепа, хребта, грудної клітки, живота, горла;

2) перелом кісток черепа, довгих трубчастих кісток, кісток таза, переломи-вивихи шийних хребців, грудних, поперекових хребців, переломи хрящів гортані і трахеї;

3) закриті ушкодження органів грудної та черевної порожнин;

4) ушкодження головних кровоносних судин: аорти, сонної артерії, плечової, безсонної і підколінної артерій чи їхніх вен;

5) стискування органів шиї або інші види механічної асфіксії, що загрожують життю;

6) хімічні, термічні або інші опіки 3-го і 4-го ступеня, що становлять 15% поверхні тіла, а також опіки 2-го ступеня, що становлять 30% поверхні тіла, чи опіки менших розмірів, які супроводилися шоком тяжкого ступеня.

Тяжке тілесне ушкодження буде небезпечним для життя за наявності хоч би однієї із зазначених ознак.

Незагрозливі для життя ушкодження, що належать до тяжких за кінцевим результатом та наслідками, — це втрата будь-якого органа чи втрата органом його функції (втрата зору, слуху, язика, руки, ноги і репродуктивної здатності).

Під втратою зору треба розуміти повну стійку сліпоту на обидва ока чи такий стан, коли наявне зниження зору до підрахунку пальців на відстані 2 м і менше (гострота зору на обидва ока — 0,04 і нижче). Ушкодження сліпого ока, що призвело до його вилучення, оцінюється залежно від тривалості розладу здоров'я.

Під втратою слуху треба розуміти повну стійку глухоту на обидва вуха або такий необоротний стан, коли потерпілий не чує розмовної мови на відстані 3—5 см від вушної раковини.

Оцінка ступеня тяжкості у випадках встановлення наслідку травми органів зору і слуху проводиться відповідно до документів, якими керуються у своїй роботі медико-соціальні експертні комісії.

2. Втрата будь-якого органа або втрата органом його функцій визнається тяжким тілесним ушкодженням при повному фізичному відокремленні органа від тіла людини, а також тоді, коли настав повний або частковий параліч цього органа. Це може бути втрата язика, ока, руки, ноги, мови, голосу або їх параліч, втрата здатності народжувати дітей та ін.

Як свідчить слідча та судова практика, при тілесних ушкодженнях частіше за інші органи втрачаються очі, ніс, вуха, руки та ноги. Згідно з Правилами втрата зору, здатності бачити світ визнається тяжким тілесним ушкодженням, якщо настала повна сліпота на два ока або такий стан зору, що людина не бачить на відстані 2 м (гострота зору на обидва ока — 0,04 і менше).

Втрата зору на одне око або втрата одного ока теж визнається тяжким тілесним ушкодженням, бо в цьому разі настає втрата працездатності більше ніж на одну третину, або непоправне знівечення обличчя, якщо це поєднано з вилученням ока.

Повна втрата зору на одне око вважається тяжким ушкодженням незалежно від того чи ока зовсім немає, чи воно є і має здоровий вигляд, так само від того, коли око було втрачено — в момент заподіяння тілесного ушкодження чи при лікуванні. Ушкодження сліпого ока, що призвело до його вилучення, оцінюється залежно від тривалості розладу здоров'я.

Втрата потерпілим голосу, слуху, мови визнається тяжким тілесним ушкодженням, якщо він не може спілкуватися з іншими людьми без допомоги технічних чи спеціальних засобів або не чує розмовної мови на відстані З—5 см від вуха.

3. Заподіяння душевної хвороби визнається тяжким тілесним ушкодженням у всіх випадках, коли потерпілий внаслідок посягання на його здоров'я захворів на тимчасову чи хронічну душевну хворобу, коли таке посягання спричинило розлад його психічної діяльності.

Психічне захворювання може статися внаслідок тяжкої травми голови, мозку або в результаті переляку, сильного психічного струсу (хвилювання). Будь-яка за характером і тяжкістю душевна хвороба є ознакою тяжкого ушкодження. Не визнається тяжким тілесним ушкодженням нервова хвороба, що виникла внаслідок посягання.

4. Ознакою тяжкого тілесного ушкодження визнається стійка втрата працездатності не менше ніж на одну третину (не менше як 33%). При цьому йдеться не про професійну, а про загальну працездатність. Визначення групи інвалідності потерпілому не впливає на ступінь тяжкості тілесних ушкоджень. Ступені тяжкості тілесних ушкоджень, що були заподіяні дітям, інвалідам, визначаються на загальних підставах за тими ж Правилами.

Втрата працездатності вважається стійкою, якщо її не можна поновити, або якщо її можна поновити лише частково, або якщо для її поновлення потрібен тривалий строк.

5. Тілесне ушкодження вважається тяжким, якщо воно спричинилося до переривання вагітності. Строк вагітності при цьому значення не має. Не впливають на відповідальність за таке посягання на здоров'я потерпілої її стосунки з винним. Це може бути власна дружина і зовсім незнайома жінка.

Кримінальна відповідальність за переривання вагітності настає лише в тих випадках, коли воно сталося внаслідок дій винного, а не патологічних властивостей організму потерпілої, а також лише тоді, коли винний безсумнівно знав, що потерпіла була вагітною.

6. Тілесне ушкодження визнається тяжким, якщо воно невиправно знівечило обличчя. Знівеченим обличчя вважається тоді, коли воно має неприємний, огидний зовнішній вигляд (наприклад, відсутність носа або губ).

Тяжкість шкоди при знівеченні обличчя зумовлена не тільки і не стільки фізичною шкодою, скільки психічною травмою, оскільки ця обставина принижує потерпілого, викликає у нього тяжкі душевні переживання, муки. Знівеченим при тілесних ушкодженнях може бути лише обличчя, а не інші частини тіла, тобто тільки передня частина голови і верхня частина шиї.

Питання про те, чи не знівечено обличчя вирішують органи слідства і суд, бо це питання не медичне, а юридичне (етичне).

Непоправним вважається таке знівечення обличчя, яке не можна виправити звичайними засобами лікування або якщо його зовсім не можна усунути. Якщо для усунення знівеченості потрібна пластична операція, то знівечення також визнається непоправним.

Поправними чи непоправними є знівечення обличчя певного потерпілого визначає судово-медична експертиза, бо це питання цілком медичне. Відповідальності за тяжке тілесне ушкодження підлягають особи, яким до вчинення злочину минуло 14 років (ч. 2 ст. 10 КК).

Тілесне ушкодження визнається тяжким і кваліфікується за ч. 1 ст. 101 КК за наявності хоч би однієї з передбачених у ній ознак. Тобто для цього досить, щоб тілесне ушкодження було небезпечним для життя потерпілого в момент його заподіяння, чи потерпіла була вагітною, чи внаслідок ушкодження потерпілий втратив будь-який орган або функцію якогось органа. Наявність у скоєному винним кількох з цих ознак на кваліфікацію його дій не впливає, але враховується при визначенні міри покарання.

Тяжке тілесне ушкодження, заподіяне у стані сильного душевного хвилювання, кваліфікується не за ч. 1 ст. 101 КК, а за ст. 103 КК, а заподіяне у стані необхідної оборони при перевищенні меж необхідності — за ст. 104 КК[li].

Заподіяння тяжких тілесних ушкоджень під час відсічі суспільно небезпечного посягання, якщо при цьому не було перевищено меж необхідної оборони, не містить складу злочину.

Тяжке тілесне ушкодження визнається вчиненим за обтяжуючих обставин (ч. 2 ст. 101 КК), якщо воно:

1) вчинене способом, що має характер мучення або мордування;

2) сталося внаслідок систематичних, хоч би й не тяжких тілесних ушкоджень.

Тяжке тілесне ушкодження визнається кваліфікованим (ч. 2 ст. 101 КК), якщо воно було вчинене шляхом мучення, мордування чи тортур. Слід мати на увазі, що тяжкі тілесні ушкодження самі по собі завдають потерпілому мук і страждань. Кваліфікованим тяжке тілесне ушкодження визнається в тих випадках, коли винний завдає потерпілому особливо тяжких страждань і спеціально діє таким чином, щоб заподіяти особливі муки, нестерпний фізичний біль.

Мучення може бути заподіяне тим, що потерпілому не дають їжі, води, використовують вплив низької чи високої температури, а також застосуванням інших засобів, якими спричиняється надзвичайний фізичний біль та страждання.

Згідно з Правилами мордуванням називають такі дії, які пов'язані з багаторазовим чи тривалим заподіянням особливого фізичного болю (щипання, биття батогами чи нагайками, заподіяння багатьох невеликих ушкоджень тупими чи гострими предметами і т. ін.).

Верховний Суд України у справі М. ухвалив, що мучення і мордування — це такі дії, спеціальною метою яких було заподіяти тяжкі тілесні ушкодження, поєднані з особливо сильним болем чи тяжкими фізичними та моральними стражданнями потерпілого[lii].

Тяжке тілесне ушкодження має оцінюватися як кваліфіковане (ч. 2 ст. 101 КК) не тільки тоді, коли мучення або мордування чинилося в момент заподіяння тілесного ушкодження, а й тоді, коли потерпілому завдавалися систематичні пробої чи легкі тілесні ушкодження, внаслідок яких настало тяжке тілесне ушкодження. Про систематичність таких дій свідчить те, що вони вчиняються часто і тривало. Само по собі нанесення багатьох ударів чи побої ще не є мученням або мордуванням. Для цього треба довести, що винний навмисно діяв таким чином, маючи за мету завдати потерпілому особливих страждань, заподіяти особливий фізичний біль.

Питання про те, чи були певні дії мученням або мордуванням, вирішує не судово-медична експертиза, а органи слідства і суд.

Тяжке тілесне ушкодження визнається особливо кваліфікованим (ч. З ст. 101 КК), якщо:

1) внаслідок нього сталася смерть потерпілого;

2) воно було вчинене особливо небезпечним рецидивістом.

Тяжке тілесне ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, характеризується тим, що воно посягає на два об'єкти і одночасно спричиняє два дуже відмінні за тяжкістю злочинні наслідки: шкоду здоров'ю і смерть потерпілого.

Щодо кожного з цих наслідків у винного було різне психічне ставлення — заподіяння тяжких тілесних ушкоджень було навмисним, а смерть — необережною. Так, за ч. З ст. 101 були кваліфіковані дії Д., який, побачивши на другому поверсі міської лазні неповнолітнього Ф., що підглядав у жіноче відділення, схопив його за голову і з великою силою повернув її, заподіявши при цьому ушкодження шийного відділу хребта і спинного мозку (що належать до тяжких тілесних ушкоджень), від яких настала смерть потерпілого.

Вказані дії Д. вчинив щодо 10-річного хлопця. Отже, діючи таким чином, він свідомо допускав, що може заподіяти тяжке тілесне ушкодження, тобто вчинив їх навмисно. Що стосується смерті потерпілого, то її настання Д. не передбачав, хоч повинен був і міг передбачити, тобто заподіяв її необережно[liii].

Злочин може кваліфікуватися за ч. З ст. 101 КК лише тоді, коли тяжкий характер ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, охоплювався наміром винного, коли цей наслідок винний передбачав. У тих випадках, коли смерть потерпілого сталася внаслідок необережного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, злочин не може бути кваліфікований за ч. З ст. 101 КК.

Так. безпідставно за ч. З ст. 101 КК були кваліфіковані дії Т., який кулаком вдарив П. в обличчя, від чого П. упав і вдарився головою об бруківку. Внаслідок цього удару стався перелом кісток черепа, крововилив у мозок, від чого потерпілий помер. Як було доведено, смерть П. сталася не від удару рукою в обличчя, а внаслідок удару головою при падінні об бруківку. У справі не було доказів, які б свідчили про те, що б'ючи кулаком в обличчя, Т. мав намір заподіяти потерпілому тяжке тілесне ушкодження . Тому дії Т. були перекваліфіковані за ст. 98 КК як вбивство з необережності[liv].

Склад злочину, передбачений ч. З ст. 101 КК, становить особливий, окремий вид необережного заподіяння смерті. Оскільки за самою суттю, природою речей єдиним способом заподіяти смерть є тільки вчинення тілесних ушкоджень. Іншого способу заподіяти смерть немає. Всі види тілесних ушкоджень, внаслідок яких сталася смерть, поділяють на три групи:

1) всі умисні тілесні ушкодження, внаслідок яких сталася смерть потерпілого, яку винний передбачав і бажав чи погоджувався з її настанням, утворюють умисне вбивство (статті 93—97 КК);

2) умисні тяжкі тілесні ушкодження, внаслідок яких сталася смерть з необережності, утворюють необережне вбивство (ч. З ст. 101 КК);

3) всі інші види тілесних ушкоджень — тяжкі необережні, а також середньої тяжкості як умисні, так і необережні, так само як і умисні легкі, внаслідок яких сталася смерть з необережності, утворюють необережне вбивство (ст. 98 КК).

У тих випадках, коли тяжкі тілесні ушкодження, внаслідок яких сталася смерть, були заподіяні в стані сильного душевного хвилювання, їх кваліфікують за ст. 103 КК.

Заподіяння потерпілому тяжких тілесних ушкоджень і залишення його в небезпечному для життя стані, якщо внаслідок цього сталася смерть особи, залишеної без допомоги, кваліфікується лише за ч. 1 чи 3 ст. 101 КК. Додаткова кваліфікація таких злочинів ще й за ч. 2 ст. 111 КК буде зайвою, бо залишення в небезпеці в такому разі є лише продовженням злочину проти особи, а тому воно не утворює сукупності злочинів.

Тяжке тілесне ушкодження визнається особливо кваліфікованим, якщо його заподіяла особа, яку вже до вчинення цього злочину суд визнав особливо небезпечним рецидивістом.

Навмисне тяжке тілесне ушкодження за багатьма ознаками подібне до замаху на вбивство. Відмінність між цими злочинами полягає в їхніх суб'єктивних ознаках: у спрямованості умислу і в змісті його інтелектуального моменту. Складність у розмежуванні замаху на вбивство і тілесного ушкодження має місце лише в тих випадках, коли тілесні ушкодження були вчинені з прямим умислом, оскільки замах на вбивство з непрямим умислом неможливий.

Щоб з'ясувати зміст умислу винного, враховують усі обставини злочину, засоби і знаряддя, кількість, характер і місця поранень, спрямованість ударів у життєво важливі органи людини, причини припинення злочинних дій, а також попередню поведінку винного і потерпілого, їхні взаємовідносини тощо.

Якщо між тілесними ушкодженнями та настанням смерті був якийсь час, навіть тривалий, то це ще не свідчить про те, що смерть заподіяно необережно. Судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду України в ухвалі у справі М. вказала, що значна перерва в часі між навмисним заподіянням поранення і смертю потерпілого сама по собі не виключає можливості умислу винного на позбавлення життя потерпілого[lv].

При умисному тілесному ушкодженні (легкому, середньої тяжкості і тяжкому), на відміну від замаху на вбивство, настання смерті не охоплюється умислом винного. Він або не передбачає її настання або розраховує на те, що зможе її відвернути.

Але найважливішою ознакою, що розмежовує ці злочини, є передбачення чи непередбачення винним смерті потерпілого. Якщо він, заподіюючи тілесні ушкодження, передбачає настання смерті, то незалежно від фактичних наслідків, його дії утворюють посягання на життя — вбивство чи замах на вбивство.

Кримінальна відповідальність за тілесні ушкодження середньої тяжкості передбачена статтями 102, 103 та 105 КК.

Умисне тілесне ушкодження середньої тяжкості має такі ознаки:

а) в момент їх заподіяння вони не є небезпечними для життя потерпілого:

б) не мають наслідків, передбачених ст. 101 КК;

в) спричиняють тривале порушення функцій будь-якого органа;

г) призводять до іншого тривалого розладу здоров'я.

Порушенням функцій будь-якого органа Правила називають ослаблення функцій органів людини (мови, зору, слуху, рук, ніг і т. ін.). Це можуть бути і випадки повної, але тимчасової втрати органом його функцій.

До іншого тривалого розладу здоров'я належать випадки заподіяння шкоди здоров'ю, якщо вона не була пов'язана з порушенням функцій будь-якого органа, але спричинила втрату працездатності менше ніж на одну третину (наприклад, зараження якоюсь хворобою).

Тривалим вважається таке порушення функцій органів чи інший розлад здоров'я для відновлення яких необхідно більше як 3 тижні (більше як 21 день). Згідно з Правилами тривалими визнаються і такі тілесні ушкодження, які зумовили тимчасову втрату працездатності на строк, більший за 21 день, або постійну втрату працездатності менше ніж на одну третину (від 10 до 33%).

Умисне тілесне ушкодження середньої тяжкості, внаслідок якого сталася смерть, настання якої винний не передбачав, кваліфікується за ст. 98 КК як необережне вбивство. Якщо в заподіяних тілесних ушкодженнях є ознаки як тяжкого, так і середньої тяжкості тілесного ушкодження, вчинене кваліфікується за статтею КК, що передбачає відповідальність за найбільш тяжкий їх вид. Наприклад, за ч. 1 ст. 101 КК, якщо тілесне ушкодження має ознаки тяжкого і середньої тяжкості, оскільки тяжке тілесне ушкодження завжди містить у собі і ознаки тілесного ушкодження середньої тяжкості. На цій підставі такі випадки не утворюють сукупності злочинів.

Відповідальність за тілесні ушкодження середньої тяжкості настає з 14 років (ч. 2 ст. 10 КК).

Примітка до ст. 102 КК законодавчо порівнює тотожні вирази "середньої тяжкості тілесне ушкодження" і "менш тяжке тілесне ушкодження", яке застосовано у ст. 238 КК. Хоч ці вирази і тотожні, але вираз "середньої тяжкості тілесне ушкодження" більш точний, він вірніше позначає сутність злочину на відміну від беззмістовного "менш тяжке", адже і легке тілесне ушкодження менш тяжке відносно тяжкого і середньої тяжкості тілесного ушкодження.

Умисне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження, заподіяне у стані сильного душевного хвилювання (фізіологічного афекту), що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства або тяжкої образи винного потерпілим, визнається законодавцем як заподіяне за пом'якшуючих відповідальність обставин і тому кваліфікується за ст. 103 КК. Обставини, що пом'якшують відповідальність, у складі злочину ст. 103 КК є обов'язковою ознакою.

Протизаконне насильство може бути фізичним (удари, побої, тілесні ушкодження, позбавлення волі, зв'язування і т. ін.) або психічним (погроза заподіяти фізичну чи майнову шкоду і т. ін.). Таке насильство мас бути істотним, тобто здатним викликати сильне душевне хвилювання, реальним, а не уявним.

Для застосування ст. 103 КК треба довести, що насильство було протизаконним. Насильство працівників правоохоронних органів відносно злочинця незалежно від його психічного стану не може бути визнане таким, що здатне викликати сильне душевне хвилювання (фізіологічний афект).

Тяжка образа потерпілим винного — це будь-яке істотне приниження честі і гідності, зроблене в непристойній формі. Як свідчить слідча та судова практика, найчастіше така образа спричиняється приниженням національної гідності, релігійного почуття, подружньою зрадою і т. ін.

Протизаконне насильство чи тяжка образа може стосуватися як того, хто заподіяв тілесне ушкодження, так і до інших осіб. Так, Верховний Суд України визнав правильною кваліфікацію дій К. за ст. 103 КК, який обухом сокири заподіяв 3. тяжке тілесне ушкодження за те, що 3. побив його матір[lvi].

Для кваліфікації діяння за ст. 103 КК важливо визначити два часові інтервали: а) час між протиправним насильством чи тяжкою образою і виникненням сильного душевного хвилювання та б) час між виникненням сильного душевного хвилювання і заподіянням тяжкого чи середньої тяжкості тілесного ушкодження.

Перший інтервал може бути коротким і тривалим. Юридичного значення ця обставина не має. Сильне душевне хвилювання може викликати протизаконне насильство (чи тяжку образу), яке було вчинене як недавно, так і давно.

Щодо другого інтервалу, то для злочину, передбаченого ст. 103 КК характерною ознакою є негайне виникнення наміру заподіяти шкоду потерпілому, бо вона може визнаватися як заподіяна за обставин, що пом'якшують відповідальність, лише тоді, коли була заподіяна у стані сильного душевного хвилювання (фізіологічного афекту). Сильне душевне хвилювання — це така душевна буря, таке сильне психічне напруження всіх сил людини, яке не може бути тривалим. Як свідчить практика, такий стан триває не більше кількох хвилин. Тільки в цей час заподіяна шкода може бути визнана такою, що заподіяна у стані сильного душевного хвилювання, і кваліфікуватися за ст. 103 КК.

Стаття 103 передбачає відповідальність лише за умисне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження. Відповідальність за необережне заподіяння таких тілесних ушкоджень за таких обставин настає за ст. 105 КК.

Як визначив Верховний Суд України, умисне тяжке тілесне ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, скоєне у стані сильного душевного хвилювання, підпадає під ознаки ст. 103, а не ч. З ст. 101 КК[lvii].

Якщо тяжкі тілесні ушкодження були заподіяні у стані сильного душевного хвилювання, але з метою захисту від небезпечного нападу і з перевищенням меж необхідної оборони, то їх кваліфікують не за ст. 103, а за ст. 104, оскільки остання має більш пом'якшуючу відповідальність обставину.

За чинним законодавством, відповідальність за тілесне ушкодження середньої тяжкості, заподіяне у стані сильного душевного хвилювання і у стані необхідної оборони незалежно від інших обставин, не настає.

Заподіяння тяжкого або середньої тяжкості тілесного ушкодження у стані сильного душевного хвилювання, навіть за обставин, що обтяжують відповідальність (внаслідок якого настала смерть потерпілого чи заподіяне особливо небезпечним рецидивістом, чи внаслідок якого настало переривання вагітності тощо), кваліфікується за ст. 103, а не за ст. 101 КК.

Кримінальна відповідальність за заподіяння тяжкого або середньої тяжкості тілесного ушкодження у стані сильного душевного хвилювання настає з 14 років (ч. 2 ст. 10 КК).

Кримінальна відповідальність за тяжкі тілесні ушкодження, заподіяні при перевищенні меж необхідної оборони, передбачена ст. 104 КК.

Згідно із законом перевищенням меж необхідної оборони визнається явна невідповідність захисту характерові або небезпеці посягання. В постанові Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами законодавства, яке забезпечує право на необхідну оборону від суспільно небезпечних посягань" від 28 червня 1991 р. (п. 4) визначено обставини, які слід враховувати при вирішенні питання про перевищення чи неперевищення меж необхідної оборони. Вони вже були викладені при

розгляді вбивства при перевищенні меж необхідної оборони (ст. 97 КК).

Заподіяння умисного тяжкого тілесного ушкодження при перевищенні меж необхідної оборони кваліфікується за ст. 104 КК і в тих випадках, коли воно було вчинене за обтяжуючих відповідальність обставин (особливо небезпечним рецидивістом, смерть нападаючого тощо).

Якщо тяжкі тілесні ушкодження були заподіяні при перевищенні меж необхідної оборони і винний одночасно перебував у стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло, то його дії належить кваліфікувати за ст. 104 КК, тобто за більш м'яким законом, а не за ст. 103 КК[lviii].

Відповідальності за ст. 104 КК підлягають ті особи, які захищали від нападу себе, а також ті, які захищали від нападу інших громадян чи інтереси суспільства або держави, якщо вони, захищаючись, перевищили межу необхідної оборони і заподіяли нападаючому зайву для такого випадку шкоду.

Кримінальна відповідальність передбачена законом за необережне заподіяння тяжкого або середньої тяжкості тілесного ушкодження (ст. 105 КК). Необережно заподіяні легкі тілесні ушкодження складу злочину не утворюють і кримінальної відповідальності не тягнуть.

Необережні тяжке і середньої тяжкості тілесні ушкодження містять склад злочину тоді, коли особа, яка їх заподіяла, передбачала можливість настання їх, але легковажно розраховувала на відвернення шкоди (наприклад, при порушенні правил безпеки руху транспортного засобу) або не передбачала можливості настання їх, хоч повинна була і могла їх передбачити.

Так, у певній справі було доведено, що Т. самовільно сів за кермо трактора і під'їхав до копиці сіна, щоб забрати її до скирти. Не помітивши, що під копицею сиділи жінки, він наїхав на них трактором і заподіяв одній з них середньої тяжкості тілесні ушкодження. Верховний Суд УРСР, розглянувши справу, зазначив, що рухаючись по полю трактором і знаючи, що під копицями жінки обідають, Т. повинен був і міг передбачити можливість заподіяння такої шкоди[lix].

У тих випадках, коли особа, яка заподіяла тяжкі або середньої тяжкості тілесні ушкодження не повинна була чи не могла передбачити настання їх, вона не може відповідати за них за відсутністю її вини (випадок).

Відповідальність за необережні тяжкі чи середньої тяжкості тілесні ушкодження настає з 16 років.

Необережне тяжке чи середньої тяжкості тілесне ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, кваліфікується за ст. 98 КК як необережне заподіяння смерті.

Кримінальна відповідальність за умисні легкі тілесні ушкодження настає за ст. 106 КК.

Згідно з ч. 1 ст. 106 легкими тілесними ушкодженнями вважаються такі, які:

а) не містять ознак тяжкого (ст. 101 КК) чи середньої тяжкості тілесних ушкоджень (ст. 102 КК);

б) викликали короткочасний розлад здоров'я потерпілого;

в) спричинили короткочасну втрату ним працездатності»

При цьому важливо розрізняти поняття "розлад здоров'я" і "шкода здоров'ю", оскільки шкода здоров'ю може бути заподіяна і без його розладу.

Згідно з Правилами короткочасним розладом здоров'я вважається таке його порушення, яке тривало більше як б днів, але не більше як 3 тижні (21 день), тобто 7—20 днів. Короткочасною втратою працездатності визнається стійка втрата загальної працездатності в розмірі до 10%. Короткочасний розлад здоров'я і короткочасність втрати працездатності визначає судово-медична експертиза.

За ч. 2 ст. 10 КК відповідальність за всі умисні ушкодження, що спричинили розлад здоров'я, підлягають особи, яким до вчинення злочину минуло 14 років.

Частина 2 ст. 106 КК передбачає відповідальність за умисні легкі тілесні ушкодження, які не спричинили наслідків, зазначених у ч. 1 ст. 106 КК, тобто не спричинили ні короткочасного розладу здоров'я, ні короткочасної втрати працездатності. Такими Правила називають незначні короткочасні ушкодження, які тривали не більше як б днів (подряпини, синці тощо).

Тілесні ушкодження (тяжкі, середньої тяжкості і легкі) можуть бути заподіяні також під час вчинення злочинів, відповідальність за які передбачена іншими статтями КК, зокрема при розбої (статті 86 і 142), посяганні на життя державного діяча (ст. 58), хуліганстві (ст. 206) та ін.

Оскільки при вчиненні названих злочинів здоров'я є додатковим об'єктом посягання, то вони кваліфікуються тільки за статтями КК, які передбачають відповідальність за посягання на головний об'єкт, тобто відповідно за статтями 86, 142, 58 чи 206 КК.

Характерна особливість злочину, відповідальність за який передбачає ст. 107 КК (побої і мордування), полягає в тому, що дії, які утворюють його об'єктивну сторону, спрямовані на те, щоб головним чином завдати потерпілому фізичного болю. Такі дії не порушують анатомічної цільності тканин тіла чи функцій будь-якого органа, і цим вони відрізняються від тілесних ушкоджень. Шкода здоров'ю заподіюється ними через фізичний біль. "Біль — зазначають фахівці, — обтяжує і руйнує людське життя, він знищує у людини бажання працювати і відбирає у неї радість життя... Біль знижує фізичні здібності і силу людини, міняє і знищує її душевні якості і навіть її моральне обличчя (моральний склад)"[lx].

Відповідно до ч. 1 ст. 107 КК фізичний біль завдається:

а) ударами;

б) побоями;

в) іншими насильницькими діями.

Ударом називають одноразовий, раптовий і потужний фізичний вплив на тіло людини будь-яким твердим предметом, що спричиняє фізичний біль.

Побої — це неодноразові удари, що завдаються водночас одному потерпілому. Побої не становлять особливого виду ушкоджень. Вони характеризуються заподіянням багаторазових ударів. Якщо після побоїв на тілі потерпілого залишилося ушкодження, їх оцінюють за ступенем тяжкості, виходячи із звичайних ознак. Якщо після побоїв не залишилося ніяких об'єктивних слідів, судово-медичний експерт відмічає скарги потерпілого, вказує, що об'єктивних ознак ушкоджень не виявлено, і не встановлює ступеня тяжкості тілесних ушкоджень.

Іншими насильницькими діями можуть бути викручування рук, ніг, стискування горла, статевих органів тощо. Правила називають заподіянням мук дії, що спрямовані на тривале позбавлення людини їжі, пиття чи тепла, залишення її у шкідливих для здоров'я умовах та інші подібні

Дії.

Частина 2 ст. 107 КК передбачає відповідальність за удари, побої та інші подібні дії, якщо вони мали характер мордування. Правила називають мордуванням такі дії, що пов'язані з багаторазовим чи тривалим заподіянням особливого болю або тяжкими фізичними та моральними стражданнями потерпшого: щипання, шмагання, нанесення численних, але невеликих ушкоджень тупими чи гостро-колючими предметами, діяння термічних факторів та інші аналогічні дії.

Відповідальності за ст. 107 КК підлягають особи, яким до вчинення злочину минуло 16 років.

Окремим випадком тілесного ушкодження, що заподіює шкоду здоров'ю, є зараження потерпілого венеричною хворобою (ст. 108 КК).

Кримінальна відповідальність за ст. 108 КК настає за умов, що винний (винна) досяг 16-річного віку, хворів венеричною хворобою і напевно знав про наявність у нього цієї хвороби та про небезпечність його певних дій для здоров'я іншої особи.

Факт зараження іншої особи венеричною хворобою утворює склад закінченого злочину незалежно від тривалості хвороби і наслідків лікування, а також від величини шкоди здоров'ю потерпілого, яка була заподіяна цим зараженням.

На кваліфікацію злочину не впливають:

1) вид венеричної хвороби (гонорея, м'який шанкер, сифіліс);

2) спосіб зараження — статеві зносини, поцілунок, користування спільними предметами;

3) наслідки, що настали;

4) згода потерпілого (потерпілої) на зараження венеричною хворобою.

Особи, які самі не хворіють венеричною хворобою, але які умисно тим чи іншим способом заразили іншу особу венеричною хворобою, залежно від способу дій та форми вини підлягають відповідальності за тілесні ушкодження (статті 101—102, 106 КК). Таким же чином кваліфікуються дії і тих осіб, які навмисно заразили інших венеричними тяжкими інфекційними хворобами (туберкульозом, трахомою, холерою тощо), незалежно від того, хворіють вони самі цими хворобами чи ні.

Заразити венеричною хворобою чи поставити іншу особу в небезпеку зараження венеричною хворобою можна умисно або необережно. Але здається, що необережність щодо цього злочину може бути лише у формі злочинної самовпевненості. Оскільки в законі йдеться про безсумнівне знання винним про наявність у нього цієї хвороби, то тут вже злочинна недбалість неможлива.

У літературі була висловлена думка, що навмисне зараження венеричною хворобою, якщо винний діяв з прямим умислом, належить кваліфікувати за ст. 101 чи ст. 102 КК[lxi]. З цим не можна погодитися, бо:

1) заподіяння шкоди здоров'ю таким злочином виділено в законі в окремий склад, тобто ст. 108 КК є спеціальною нормою відносно ст. 101 чи ст. 102, тому при їх конкуренції має бути застосована спеціальна норма — ст. 108 КК;

2) зараження венеричною хворобою за звичайних умов не викликає наслідків, передбачених ст. 101 чи ст. 102. КК. Якщо зараження венеричною хворобою спричинить наслідки, зазначені в цих статтях, то злочин кваліфікується за сукупністю за ст. 108 та статтями 101—102 КК.

За ч. 1 ст. 108 КК кваліфікуються такі дії, якими потерпіла особа була лише поставлена в небезпеку зараження через статеві зносини або інші дії, а саме зараження ще не настало. Такі дії являють собою своєрідний замах на зараження — вони створили справжню і реальну можливість заразити іншу особу, але цього не сталося за обставин, незалежних від винного.

Поставлення в небезпеку зараження іншої особи вірусом імунодефіциту людини кваліфікується за ч. 1 ст. 1082 КК. За ч. 2 ст. 108 КК кваліфікуються дії, внаслідок яких сталося зараження венеричною хворобою потерпілого, якщо ці дії вчинила особа, яка знала без сумніву про свою хворобу.

Зараження іншої особи вірусом імунодефіциту людини особою, яка знала про наявність у неї цього вірусу, кваліфікується за ч. 2 ст. 1082 КК.

Оскільки обов'язковою ознакою злочину, передбаченого як ч. 1 ст. 108 КК, так і ч. 2 ст. 108 або ч. 1 ст. 1082 чи ч. 2 ст. 1082 КК, є знання винним про свою хворобу, то їх суб'єктивна сторона визначається умислом або злочинною самовпевненістю. Злочинна недбалість щодо цього злочину неможлива.

Частина 3 ст. 108 КК передбачає відповідальність за зараження потерпілого венеричною хворобою за обтяжуючих обставин:

а) зараження венеричною хворобою особою, яка раніше вже була засуджена за такий же злочин, і вона має за нього судимість;

б) зараження одним чи різними способами двох або більше потерпілих;

в) зараження венеричною хворобою неповнолітнього чи неповнолітньої.

Якщо зараження венеричною хворобою сталося внаслідок вчинення якогось іншого злочину, то все скоєне утворює сукупність злочинів, зокрема при зґвалтуванні (статті 117 і 108 КК) або при мужолозтві (статті 122 і 108 КК). Особа, яка знала про свою хворобу і ухилялась від її лікування, відповідає за ст. 108' КК. За цією статтею кваліфікуються дії особи, яка:

1) знала про свою хворобу;

2) була попереджена органами охорони здоров'я про необхідність лікування і кримінальну відповідальність за ухилення від цього;

3) знала порядок, засоби, умови і строк свого лікування;

4) незважаючи на все це ухилялась від лікування — порушувала лікарські вимоги.

До злочинів проти здоров'я належить також незаконне проведення аборту (ст. 109 КК).

Абортом у медицині називають передчасне зупинення вагітності і вилучення з матки плідного яйця чи плода, ще не здатного до життя поза тілом матері, в перші 28 тижнів вагітності[lxii].

У медицині розрізняють два види аборту:

1) патологічний — вагітність припиняється якимось захворюванням вагітної жінки;

2) штучний — вагітність припиняється побічним втручанням в організм вагітної жінки.

Патологічний аборт для кримінального права байдужий. Штучний аборт буває законними і незаконним (кримінальним). Згідно з діючою в медичній практиці інструкцією "Про порядок проведення операції штучного переривання вагітності (аборту)" штучне переривання вагітності визнається законним, якщо воно було проведено за згодою жінки:

1) у стаціонарному медичному закладі, спеціально пристосованому для проведення таких операцій;

2) у перші 12 тижнів вагітності;

3) у зв'язку з тим, що продовження вагітності і пологи загрожували життю жінки (в таких випадках аборт буде законним і тоді, коли вагітність тривала понад 12 тижнів).

Незаконним (кримінальним) визнається аборт, проведений за згодою потерпілої:

1) поза спеціальним медичним закладом, незалежно від того, хто проводив операцію:

2) при тривалості вагітності понад 12 тижнів, якщо не було протипоказань щодо вагітності і пологів;

3) особою, яка не має спеціальної вищої медичної освіти.

За наявності хоч би однієї з цих обставин аборт визнається незаконним (кримінальним).

У медичній літературі зазначається, що аборт, проведений навіть у лікарні з додержанням усіх правил асептики та антисептики (грец. sepsis — гниття) заподіює значну шкоду здоров'ю жінки[lxiii].

Вагітність при кримінальному аборті припиняється різними засобами:

1) механічними — введенням у матку різних предметів (наприклад, дерев'яних кийків), розчинів (мила, соди, йоду тощо) або нанесенням ударів у живіт і т. ін.;

2) медикаментозними — вживанням різних ліків чи хімічних речовин (хініну, сулеми, миш'яку, гасу тощо);

3) термічними — впливом тепла на тіло вагітної жінки (гарячі ванни, спринцювання і т. ін.).

Аборт може бути викликаний і психічною травмою, переляком. Обов'язковою ознакою аборту є настання злочинного наслідку — припинення вагітності. З цього моменту злочин вважається закінченим. Якщо ці наслідки не настали, то скоєне кваліфікується як замах на аборт за ст. 17 і відповідною частиною ст. 109 КК.

Незаконне проведення аборту — злочин навмисний. Необережне припинення вагітності під ознаки ст. 109 КК не підпадає. За відповідних умов припинення вагітності може бути підставою для відповідальності за необережне тілесне ушкодження (ст. 105 КК).

Аборт може бути проведений з різних мотивів (користь, співчуття). Судова статистика свідчить, що аборт проводять лікарі (12,3%), медичні сестри й акушерки (11,6%) та особи, які не мають ніякої медичної освіти (76,1%).

Незаконне проведення аборту припускає згоду вагітної жінки на цю операцію. Якщо аборт проводиться без згоди потерпілої, то вчинене кваліфікується за ст. 101 КК.

У тих випадках, коли жінку примусили зробити аборт, дії винних кваліфікуються за ст. 110 КК, а якщо примушування не вдалося і операція не була проведена чи не була завершена — як замах на примусовий аборт за статтями 17 і 110 КК.

Кримінальний кодекс України передбачає відповідальність за три види аборту:

1) незаконне проведення аборту лікарем (ч. 1 ст. 109 КК). Так кваліфікується аборт, що його провела особа, яка має вищу медичну освіту, але не в спеціальному медичному закладі чи за наявності протипоказань цієї операції (коли строк вагітності перевищує 12 тижнів чи не минуло ще б місяців після останнього аборту тощо);

2) незаконне проведення аборту особою, яка не має вищої медичної освіти (ч. 2 ст. 109 КК). Суб'єктом цього злочину є особи, які не мають вищої медичної освіти (медсестри, акушерки, фельдшери та інші особи, що мають середню медичну освіту), незалежно від того, де вони провели аборт, а також особи, які не мають ніякої медичної освіти;

3) кваліфікований аборт (ч. З ст. 109 КК). Незаконний аборт визнається кваліфікованим, якщо його проведення спричинило тривалий розлад здоров'я чи внаслідок аборту сталася смерть потерпілої.

За ч. З ст. 109 КК кваліфікуються випадки заподіяння смерті необережно. Якщо винний припускав можливість настання смерті і байдуже ставився до цього, то скоєне утворює сукупність умисного вбивства і проведення аборту (ст. 94 чи ст. 93 та ч. З ст. 109 КК).

Аборт може спричинити тривалий розлад здоров'я, зокрема це може бути втрата загальної працездатності більше ніж на 15%, необхідність лікування понад 21 день, душевна хвороба і т. ін.

3. СТАТЕВІ ЗЛОЧИНИ

Статевими злочинами називаються передбачені кримінальним законом сексуальні посягання на статеву свободу, статеву недоторканність, умови нормального морального розвитку неповнолітніх та на нормальний уклад у галузі статевих відносин.

Родовим об'єктом статевих злочинів є чинний у демократичному суспільстві уклад у галузі статевих зносин. Він має такі головні норми-вимоги:

1) статеві зносини допускаються тільки між особами різної статі, кожна з яких досягла певного віку та фізичної і психічної зрілості;

2) статеві зносини виникають і грунтуються на підставах взаємної поваги, добровільності і рівноправності;

3) переважаючою формою статевих стосунків є шлюб. Характерна особливість статевих злочинів полягає в тому, що вони мають сексуальні мотиви, спрямовані на збудження чи задоволення статевого інстинкту. Сексуальні дії, які утворюють об'єктивну сторону цих злочинів, завжди спрямовані на конкретного потерпілого. Всі вони навмисні, бо вчиняються з певною метою — задовольнити статеву потребу.

Найпоширенішим серед статевих злочинів є зґвалтування (ст. 117 КК). Зґвалтуванням у кримінальному праві називають статевий акт, вчинений проти волі потерпілої із застосуванням фізичного насильства, погрози або з використанням безпорадного стану потерпілої (ч. 1 ст. 117 КК).

Зґвалтування порушує статеву свободу потерпілої, яка є видовим об'єктом цього злочину. Кримінальний закон охороняє лише статеву свободу жінки. Статева свобода чоловіка кримінальним законом не охороняється і потерпілим від зґвалтування не може бути особа чоловічої статі.

Деякі автори вважають, що об'єктом зґвалтування є статева недоторканність жінки. Таке міркування неправильне, бо доросла жінка вільна у статевих стосунках, а не недоторканна. Статеву свободу мають усі фізично та розумово розвинуті особи, які усвідомлюють значення та наслідки статевих прагнень, сексуальних дій. Це означає, що малолітні, віком до 14 років, душевнохворі, а також особи, які не розуміють значення сексуальних дій чи не мають можливості чинити їм опір або суперечити, не можуть мати статевої свободи. Тільки відносно цих осіб відповідний статевий злочин буде посяганням на їхню статеву недоторканність.

Суть зґвалтування полягає у вчиненні статевого акту насильно, поза волею жінки, без її згоди. Статевий акт визнається зґвалтуванням за таких обставин:

1. Опір жінки статевому акту був дійсним, а не удаваним, коли жінка нібито суперечить, а насправді не заперечує проти статевого акту. Ця особливість зґвалтування була позначена вже в "Руській правді": "А ежели несколь-ко времени о том умолчит, и того часу жалобы не принесет, но умолчит единый день или более потом, то весьма по-видимому видно будет, что и она к тому охоту имела".

У кожній кримінальній справі ця обставина має бути з особливою увагою досліджена і доведена, щоб уникнути помилки і не засудити невинного.

2. Статевий акт був вчинений насильно, тобто із застосуванням винним фізичної сили (утриманням силою, зв'язуванням, нанесенням ударів, побоїв і подібними діями, які дійсно могли змусити потерпілу припинити опір, могли зламати його).

Якщо при цьому потерпілій будуть заподіяні легкі або середньої тяжкості тілесні ушкодження, то все скоєне кваліфікується за ч. 1 ст. 117 КК. Додаткової кваліфікації за іншими статтями про злочини проти особи не потрібно, оскільки заподіяння шкоди здоров'ю у зазначених межах охоплює диспозиція ст. 117 КК[lxiv].

3. Статевий акт був вчинений із застосуванням погрози вбивством, заподіянням тілесних ушкоджень потерпілій чи її близьким та рідним (дітям, батькам) за умови, що винний погрожував здійснити погрозу негайно[lxv].

Не визнаються ознаками зґвалтування такі погрози, які не могли змусити потерпілу припинити опір:

а) застосувати насильство колись, у майбутньому;

б) знищити чи пошкодити малоцінне майно;

в) поширити вигадки чи дійсні факти, які ганьблять потерпілу і можуть зашкодити її гідності.

Погрози такими наслідками не позбавляють потерпілу можливості вжити відповідних засобів захисту.

Погроза вбиством повністю охоплюється складом злочину, передбаченого ст. 117 КК і додаткової кваліфікації за ст. 100 КК не потребує[lxvi].

4. Статевий акт був вчинений з використанням безпорадного стану потерпілої, коли вона за своїм фізичним чи психічним станом не могла розуміти вчинюваних з нею дій або чинити опір винному, який міг усвідомлювати, що потерпіла перебуває саме в такому стані. Такий стан може виникнути через хворобу, похилий вік, фізичні недоліки, малолітність, патологічне сп'яніння і т. ін. Фізіологічне сп'яніння (алкогольне чи наркотичне) теж може бути визнане безпорадним станом, якщо потерпіла була настільки п'яною, що не могла усвідомлювати дійсності, розуміти те, що з нею робиться, і не могла через це чинити опір насильству.

Для відповідальності за зґвалтування не має значення через які причини виник безпорадний стан потерпілої —чи його створив винний чи він виник незалежно від нього, його дій[lxvii].

Щоб визначити, чи була потерпіла в безпорадному стані внаслідок застосування лікарських препаратів, наркотичних засобів, отруйних, токсичних чи інших сильнодіючих речовин, призначається відповідна експертиза.

Не визнається зґвалтуванням:

а) статевий акт із застосуванням обману (наприклад, брехливі обіцянки одружитися) або зловживання довір'ям[lxviii];

б) вимагання вчинити статевий акт будь-яким чином, крім застосування фізичного насильства, погрози чи використання безпорадного стану потерпілої.

Потерпілою від зґвалтування визнається будь-яка жінка незалежно від її взаємовідносин з винним (знайома, дружина, родичка чи зовсім незнайома), незалежно від того, були чи не були перед тим між потерпілою та винним статеві стосунки. Для визнання жінки потерпілою не мають значення ні її вік, ні її попередня поведінка, ні її моральне обличчя, ні попередні статеві стосунки.

Закінченим зґвалтування вважається з моменту початку статевого акту в фізіологічному розумінні, тобто з моменту входження статевого органа чоловіка в статеві органи жінки, незалежно від дефлюрації і сім'явилиття. Якщо ж винний не зміг, з причин від нього незалежних, увійти своїм органом у статеві органи жінки, то його дії кваліфікуються як замах на зґвалтування за ст. 17 та ч. 1 ст. 117.

Спроба вчинити статевий акт із застосуванням фізичної сили, погроз чи з використанням безпорадного стану потерпілої визнається замахом на зґвалтування і в тих випадках, коли винний через малолітність, старість або фізичні недоліки об'єктивно і не міг вчинити фізіологічний статевий акт.

Так, вироком судової колегії Миколаївського обласного суду М. засуджено за ч. 4 ст. 117 за те, що він, перебуваючи у стані сп'яніння, завіз до лісу ученицю 4-го класу С. і, застосувавши фізичне насильство, зґвалтував її. Судова колегія Верховного Суду України, розглянувши справу, визнала, що за ч. 4 ст. 117 КК М. засуджено безпідставно. Кваліфікуючи таким чином дії засудженого, суд виходив з того, що М. довів до кінця свій намір. Але цей висновок суду є помилковим.

Як показала потерпіла С., М. намагався вчинити з нею насильницький статевий акт, але вона кричала, відштовхувала його. За висновком судово-медичної експертизи, у потерпілої не виявлено тілесних ушкоджень статевих органів, характерних для вчинення насильницького статевого акту. Ушкодження на поверхні статевих органів потерпілої свідчать лише про намагання М. вчинити статевий акт, чого він не міг зробити через фізіологічну невідповідність. Отже М. свій злочинний намір до кінця не довів з незалежних від нього причин. За таких обставин судова колегія визнала, що в даному випадку мав місце замах з боку М. на зґвалтування малолітньої потерпілої. У зв'язку з цим вирок щодо М. змінено, дії засудженого перекваліфіковано на ст. 17 і ч. 4 ст. 117 КК[lxix].

У тих випадках, коли винний відмовився від зґвалтування добровільно, хоч мав можливість це зробити, він звільняється від відповідальності за замах на зґвалтування[lxx].

При добровільній відмові від зґвалтування особа підлягає відповідальності лише за ті дії, які містять у собі склад закінченого іншого злочину.

Так, П. був засуджений за ст. 17 і ч. 1 ст. 117 КК за замах на зґвалтування. Познайомившись на весіллі з X., він завів її на край села, де наполягав на тому, щоб X. вступила з ним у статеві зносини. Коли вона відмовилась, він збив її з ніг і, долаючи опір, бив по обличчю і голові, намагаючись при цьому вчинити статевий акт. Від ударів по голові потерпіла втратила свідомість, а коли опритомніла, то побачила, що напівроздягнутий П. сидить поруч.

Президія обласного суду, розглянувши справу, вказала в своїй постанові, що суд вірно встановив фактичні обставини злочину на підставі пояснень потерпілої та висновку судово-медичної експертизи про наявність у неї тілесних ушкоджень. Матеріали справи свідчать про те, що П. мав намір, застосовуючи силу, вступити у статеві зносини з потерпілою. Проте такі дії заслуженого кваліфіковано за ст. 17 і ч. 1 ст. 117 КК як замах на зґвалтування без достатніх підстав. Відповідно до ст. 17 КК замахом на злочин визнаються умисні дії, безпосередньо спрямовані на вчинення злочину, коли при цьому останній не було доведено до кінця з причин, незалежних від винної особи. У даній справі суд, визнавши П. винним у замаху на зґвалтування X., не вказав у вироку, з яких причин засуджений не довів злочину до кінця. З матеріалів справи видно, що потерпіла була у непритомному стані і ніхто й ніщо не перешкоджало П. її зґвалтувати. За поясненням X., вона не знає, чи зґвалтував її П. Вона лише засвідчила, що він намагався вступити з нею в статеві зносини і у відповідь на відмову побив її.

Отже у справі встановлено, що П. фактично добровільно відмовився від свого злочинного наміру зґвалтувати потерпілу. Разом з тим встановлено й те, що П. умисно заподіяв потерпілій легкі тілесні ушкодження, що спричинили короткочасний розлад здоров'я. У зв'язку з цим президія обласного суду перекваліфікувала дії засудженого на ч. 1 ст. 106 КК[lxxi].

Добровільна відмова від зґвалтування можлива лише до початку статевого акту, бо з цього моменту злочин вважається уже закінченим, а від того, що вже закінчилося (від минулого), відмовитися не можна. Для визнання відмови від зґвалтування добровільною треба встановити, що особа, маючи реальну можливість довести цей злочин до кінця, відмовилася від нього і з власної волі припинила злочинні дії. У таких випадках особа може нести відповідальність за фактично вчинені нею дії, якщо вони утворюють склад іншого злочину. Відмова не може назива-тися добровільною, якщо винний не зміг продовжувати і завершити злочин з причин, незалежних від його волі (коли йому хтось перешкодив, чи він не зміг подолати опору потерпілої, або не міг зґвалтувати потерпілу з фізіологічних причин тощо)[lxxii].

Кримінальна відповідальність можлива і за готування до зґвалтування, якщо буде доведено, що особа вчинила такі дії, які безсумнівно свідчать — винний готувався зґвалтувати певну потерпілу, мав такий намір і для цього створював необхідні умови: готував приміщення, знаряддя (наприклад для того, щоб зв'язати потерпілу чи привести її до безпорадного стану), шукав певну потерпілу і т. ін.

Безпосереднім виконавцем зґвалтування може бути особа чоловічої статі, яка досягла 14-річного віку (ч. 2 ст. 10 КК). Співвиконавцями цього злочину можуть бути і чоловіки, і жінки.

Частина 2 ст. 117 КК передбачає відповідальність за повторно вчинене зґвалтування, тобто вчинення цього злочину двічі, два або більше разів.

Зґвалтування визнається вчиненим повторно, тобто особою, яка раніше вчинила такий злочин (ч. 2 ст. 117 КК):

1) якщо відносно попереднього зґвалтування ще не закінчилися строки притягнення до відповідальності (ст. 48 КК) або не знято чи не погашено судимість (ст. 55 КК);

2) якщо винний вчинив попереднє зґвалтування чи замах на цей злочин;

3) якщо він у попередньому злочині був виконавцем його або співучасником;

4) незалежно від того, чи було його засуджено за попереднє зґвалтування;

5) незалежно і від того, хто була потерпілою у попередньому та повторному зґвалтуванні: та сама жінка чи це були різні особи. Потерпілою при повторному зґвалтуванні може бути і та сама жінка, якщо умисел її зґвалтувати виник у винного вдруге.

Дії особи, яка за єдиним умислом, без значної перерви у часі, двічі зґвалтувала одну й ту саму потерпілу, повторності не утворюють і кваліфікуються за ч. 1 ст. 117 КК.

Так, безпідставно за ч. 2 ст. 117 КК були кваліфіковані дії Д., який, перебуваючи у стані сп'яніння, в квартирі П. зґвалтував сплячу Н. і незабаром там же знову вчинив щодо неї такий же злочин із застосуванням погроз.

Як зазначено в постанові президії обласного суду, кваліфікуючи дії Д. за ч. 2 ст. 117 КК, суд припустився помилки, оскільки виходив з того, що Д. зґвалтував потерпілу Н. повторно, тобто вчинив ще один самостійний злочин. Проте зазначені злочинні дії було вчинено щодо тієї самої потерпілої, коли засуджений мав єдиний умисел, тому їх не можна розглядати як самостійний злочин. Всі ці дії повністю охоплюються ч. 1 ст. 117 КК[lxxiii].

Не утворюють повторності:

а) зґвалтування, за які знято чи погашено судимість, щодо яких уже закінчилися строки притягнення до відповідальності;

б) якщо особа, яка вчинила злочин, за попереднє зґвалтування була у встановленому законом порядку звільнена від кримінальної відповідальності[lxxiv].

При вчиненні двох і більше зґвалтувань, передбачених різними частинами ст. 117 КК, а також при вчиненні в одному випадку замаху на зґвалтування або співучасті в цьому злочині, а в іншому закінченого зґвалтування дії винного кваліфікують за сукупністю злочинів[lxxv].

Не виникає повторності і тоді, коли потерпіла від першого зґвалтування не подала заяви про порушення справи про притягнення винного до відповідальності. У такому випадку дії винного кваліфікують за ч. 1 ст. 117 КК.

Кваліфікуючими ознаками ч. З ст. 117 КК є:

1) вчинення зґвалтування групою осіб;

2) зґвалтування неповнолітньої.

Для визнання зґвалтування вчиненим групою осіб не вимагається попередньої змови між учасниками злочину.

Зґвалтування визнається груповим, якщо воно було вчинене:

1. Групою осіб щодо однієї потерпілої, коли статевий акт вчинив тільки один з винних, а інші сприяли йому в цьому, впливаючи фізично чи психічно на потерпілу. При цьому дії осіб, які особисто не мали статевого акту з потерпілою, але під час такого застосували до потерпілої фізичне чи психічне насильство і цим допомагали іншим вчинити злочин, кваліфікуються за ч. З ст. 117 як дії співвиконавців, а не пособників[lxxvi].

Дії особи, яка сама не вчинила і не мала наміру вчинити статевий акт, але безпосередньо застосовувала фізичне насильство, погрозу чи довела потерпілу до безпорадного стану з метою зґвалтування її іншою особою, кваліфікуються як співвиконавство у цьому злочині.

Дії учасника групового зґвалтування кваліфікуються за ч. З ст. 117 КК і в тому разі, коли інші учасники злочину через неосудність, недосягнення віку, з якого настає кримінальна відповідальність, або з інших передбачених законом підстав не були притягнуті до кримінальної відповідальності[lxxvii].

2. Групою осіб щодо однієї потерпілої, коли статевий акт вчинили всі чи кілька членів групи.

Зґвалтування, вчинене групою осіб, припускає спільні погоджені дії двох або більше осіб, які вчинили зґвалтування однієї потерпілої по черзі, кожен окремо, без допомоги іншого.

Кваліфікація зґвалтування як вчиненого групою осіб має місце в тих випадках, коли особи, які брали участь у зґвалтуванні, діяли погоджено щодо потерпілої. Та обставина, що винні по черзі вчиняли з потерпілою статевий акт кожен окремо не виключає того, що вони діяли групою і не виключає цієї кваліфікуючої ознаки зґвалтування — вчинення його групою осіб.

3. Групою осіб щодо кількох потерпілих, коли кожен з винних зґвалтував одну з потерпілих, а їх дії поєднувалися спільністю умислу.

Якщо ж насильство було застосовано хоч і одночасно, в одному і тому ж місці різними винними щодо різних потерпілих без такої єдності наміру, то таке зґвалтування не визнається груповим.

Співучасть у зґвалтуванні не завжди означає його кваліфікацію як вчиненого групою осіб.

Дії особи, яка сприяла вчиненню зґвалтування, але сама особисто статевого акту з потерпілою не мала, під час вчинення з нею статевого акту іншою особою не застосовувала до потерпілої ні фізичного, ні психічного насильства визнаються не співвиконавством, а пособництвом. Таке зґвалтування, вчинене з допомогою пособника, не визнається вчиненим групою осіб і не кваліфікується за ч. З ст. 117 КК.

У таких випадках дії виконавця злочину кваліфікуються за ч. 1 чи ч. 2 ст. 117 КК, а дії пособника — за ст. 19 та ч. 1 чи ч. 2 ст. 117 КК. Неправильно, зокрема, кваліфікував районний народний суд дії А. за ч. З ст. 117 КК, який у групі з іншими засудженими в цій справі А-вим і К. зґвалтував потерпілу Л. В постанові у справі президія обласного суду зазначила, що, як свідчать наявні у справі докази, він безпосередньої участі у зґвалтуванні потерпілої не брав, а лише допоміг іншим засудженим обманом привести Л. до місця зґвалтування — до квартири А-ва, фотографував її голу. Коли К. і А-в разом зґвалтували потерпілу, А. з приміщення вийшов, що підтвердила й потерпіла. Суд хоч і встановив ці обставини, але всупереч їм кваліфікував дії А. за ч. З ст. 117 КК, фактично визнавши його співвиконавцем злочину.

Враховуючи, що А. особисто статевого акту з Л. не вчиняв і участі у подоланні опору потерпілої під час її зґвалтування групою осіб не брав, а лише сприяв вчиненню зазначеного злочину іншими особами, президія обласного суду перекваліфікувала його дії на ст. 19 і ч. З ст. 117 КК[lxxviii].

Зґвалтування не визнається груповим і в тих випадках, коли під час вчинення статевого акту однією особою інші особи з метою усунення перешкоди в цьому застосовували насильство до того (тих), хто намагався запобігти вчиненню зґвалтування.

Зґвалтування неповнолітньої, тобто потерпілої, яка не досягла 18-річного віку, має місце, якщо винний знав або міг знати, що вчиняє зґвалтування неповнолітньої. При сумлінній помилці винного, коли він не знав і не міг знати віку потерпілої, немає підстав кваліфікувати його дії за ч. З ст. 117 КК.

Наприклад, вироком районного народного суду К. засуджено за ч. З ст. 117 КК за те, що, перебуваючи у стані алкогольного сп'яніння, він зґвалтував неповнолітню П. Як зазначено у вироку, К., зустрівши на вулиці потерпілу з подругами, став до неї чіплятися. Знаючи, що вона неповнолітня, він взяв її за руки і, погрожуючи, силою завів до будинку свого знайомого, де зґвалтував її. Проте, як свідчать матеріали справи, висновок суду, що К. знав про неповноліття потерпілої, грунтується на суперечливих доказах. Потерпіла, зокрема, давала з цього приводу суперчливі показання. Так, під час попереднього слідства вона твердила, що говорила К. про свій 16-річний вік, а в інших показаннях — що сказала йому про те, що навчається в технікумі. К. на попередньому слідстві і в суді заперечував, що потерпіла повідомила його про свій вік, і заявив, що одні тільки розмови потерпілої давали підставу вважати, що їй близько 20 років. Суд не дав відповідної оцінки цим поясненням засудженого так само як і поведінці потерпілої, яка палила, вживала жаргонні слова і за своєю зовнішністю, за показаннями свідка А., мала вигляд повнолітньої. Крім того, суд послався у вироку на такі показання К. на попередньому слідстві, яких він насправді не давав. Таким чином, ні слідство, ні суд не встановили достовірних доказів того, що К. знав про неповнолітній вік потерпілої або міг передбачити це. Тому президія Дніпропетровського обласного суду його дії перекваліфікувала з ч. З ст. 117 КК на ч. 2 цієї статті[lxxix].

Неповнолітніми потерпілими від зґвалтування вважаються особи віком від 14 до 18 років.

Кваліфікуючими ознаками ч. 4 ст. 117 КК є:

1) вчинення зґвалтування особливо небезпечним рецидивістом (ст. 26 КК), тобто особою, яка вже до вчинення цього злочину була визнана судом особливо небезпечним рецидивістом;

2) заподіяння зґвалтуванням особливо тяжких наслідків;

3) зґвалтування малолітньої потерпілої.

Особливо тяжкими наслідками, які мають підстави кваліфіквувати дії виного за ч. 4 ст. 117 КК, можуть бути визнані смерть або самогубство потерпілої, втрата будь-якого органа чи його функацій, душевна хвороба або інший розлад здоров'я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менше ніж на одну третину, непоправне знівечення обличчя, переривання вагітності чи втрата здатності до дітонародження, а так само зараження вірусом імунодефіциту людини або сифілісом, що сталося внаслідок зґвалтування[lxxx].

За ч. 4 ст. 117 КК зґвалтування кваліфікується як тоді, коли винний передбачав настання особливо тяжких наслідків, так і тоді, коли він міг і повинен був їх передбачити.

Зґвалтування чи замах на зґвалтування, поєднані із заподіянням потерпілій тілесного ушкодження, визнаного тяжким лише за ознакою небезпечності для життя на момент його заподіяння, не можуть вважатися такими, що спричинили особливо тяжкі наслідки. Такі дії кваліфікуються за сукупністю за ч. 1 ст. 101 і ч. 1 ст. 117 КК.

Якщо потерпіла при зґвалтуванні була поставлена в загрозу зараження вірусом імунодефіциту людини або сифілісом, але захворювання не настало, то дії винного кваліфікуються за сукупністю за ст. 117 і ч. 1 ст. 108 або ч. 1 ст. 1082 КК, оскільки такі наслідки не настали.

Заподіяння при зґвалтуванні чи замаху на зґвалтування смерті потерпілої кваліфікується за сукупністю п. "ж" ст. 93 та ч. 4 ст. 117 КК. Якщо смерть була заподіяна необережно, то все вчинене охоплюється ч. 4 ст. 117 КК. Додаткова кваліфікація цих дій ще й за ст. 98 КК зайва.

У тих випадках, коли смерть потерпілої сталася не внаслідок її зґвалтування, а внаслідок того, що вона була залишена винним у небезпечному для життя становищі, дії винного утворюють сукупність злочинів і кваліфікуються за ч. 1 ст. 117 і ч. 2 ст. 111 КК.

Зґвалтування малолітньої, тобто дівчинки віком до 14 років, кваліфікується за ч. 4 ст. 117 КК лише тоді, коли винний знав або допускав, що вчинює статевий акт з малолітньою чи міг і повинен був це передбачити. Якщо винний сумлінно помилявся відносно віку потерпілої, то його дії кваліфікуються за ч. 1 чи ч. З ст. 117 КК.

Згода малолітньої на вчинення з нею статевого акту юридичного значення не має, оскільки дівчинка в такому віці не розуміє характеру та значення таких дій. Тому вчинення статевого акту з малолітньою завжди належить кваліфікувати за ч. 4 ст. 117 КК. Заподіяння малолітній потерпілій при зґвалтуванні тяжких тілесних ушкоджень, небезпечних для життя на момент вчинення їх, кваліфікуються за сукупністю злочинів за ч. 1 ст. 101 та ч. 4 ст. 117 КК. Згідно з принципом повноти осудності всі кваліфікуючі ознаки зґвалтування повинні бути поставлені за вину засудженому.

Саме тому зґвалтування потерпілої без обтяжуючих ознак цього злочину, а потім повторне зґвалтування за наявності ознак ч. З чи 4 ст. 117 КК кваліфікуються за сукупністю злочинів, передбачених ч. 1 ст. 117 та відповідно ч. З чи 4 ст. 117 КК. У таких випадках кваліфікація дій винного за ч. 2 ст. 117 КК не потрібна, але ознака ч. 2 має бути зазначена в постанові про притягнення особи як обвинуваченого, обвинувальному висновку та у вироку.

Стаття 118 КК передбачає кримінальну відповідальність за задоволення статевої пристрасті неприродним способом із застосуванням фізичного насильства, погрози або з використанням безпорадного стану потерпілої. Цей злочин має всі ознаки зґвалтування. Він вчиняється:

1) з метою задовольнити статеву пристрасть, статеву потребу (інстинкт); 2) відносно потерпілої — жінки; 3) із застосуванням тих же засобів — фізичного насильства, погроз чи з використанням безпорадного стану потерпілої.

Від зґвалтування його відрізняє лише спосіб задоволення статевої потреби — неприродний, нефізіологічний акт:

а) рег os — крізь рот; б) рег аnum — крізь анальний отвір; в) всі інші способи сексуального торкання чи поєднання статевого органа винного з тілом потерпілої жінки з метою задовольнити статеву потребу. Частина 2 ст. 118 КК містить усі ті кваліфікуючі ознаки, які перелічені в частинах 2, 3 та 4 ст. 117 КК, крім малолітнього віку потерпілої, тобто вчинення цього злочину:

1) повторно; 2) групою осіб; 3) особливо небезпечним ре-цидивістом; 4) особою, яка раніше вчинила будь-який статевий злочин (ст. 117 чи ч. 2 ст. 122 КК); 5) щодо неповнолітньої; 6) із заподіянням особливо тяжких наслідків.

Усі ці кваліфікуючі ознаки ч. 2 ст. 118 КК мають такий самий зміст, як і відповідні ознаки ст. 117 КК.

Якщо в діях винного є хоч би одна з цих ознак (чи кілька одночасно), такі дії кваліфікують за ч. 2 ст. 118 КК.

Якщо задоволення статевої пристрасті неприродним способом спричинило особливо тяжкі наслідки (смерть, самогубство, втрата будь-якого органа чи його функцій, душевна хвороба або інший розлад здоров'я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менше ніж на одну третину, непоправне знівечення обличчя, переривання вагітності чи втрата здатності до дітонародження, зараження вірусуом імунодефіциту людини чи сифілісом), то воно утворює сукупність злочинів і кваліфікується за ч. 2 ст. 118 КК та відповідною статтею про злочин проти особи (ч. 1 ст. 101, ч. 2 чи ч. З ст. 108 або ч. 2 ст. 1082 КК).

Задоволення статевої пристрасті неприродним способом відносно малолітньої завжди кваліфікується за ч. 4 ст. 117 КК. Оскільки дівчинка віком до 14 років не розуміє значення таких дій і не може чинити їм опір, то всілякі сексуальні дії щодо неї утворюють зґвалтування з використанням винним безпорадного стану потерпілої.

Якщо винний, діючи з єдиним умислом, без значної перерви в часі вчинив два або більше акти задоволення статевої пристрасті неприродним способом з тією самою потерпілою, то його дії утворюють один продовжуваний злочин, який кваліфікується за ч. 1 ст. 118 КК.

У тих випадках, коли задоволення статевої пристрасті було поєднане із зґвалтуванням або зґвалтування було поєднане із задоволенням статевої пристрасті неприродним способом, то такі дії утворюють сукупність злочинів, які кваліфікуються за відповідною частиною ст. 117 та ч. 2 ст. 118 КК[lxxxi].

При альтернативному умислі на зґвалтування чи задоволення статевої пристрасті неприродним способом відповідальність настає за той злочин, на вчинення якого були фактично спрямовані дії винного. Наприклад, районний народний суд неправильно кваліфікував за ст. 17 та ч. 1 ст. 117 і ст. 17 та ч. 1 ст. 118 КК дії Л., який напав на С. і, застосовуючи погрози та фізичне насильство, намагався задовольнити статеву пристрасть неприродним способом, а потім зґвалтувати, проте свій умисел до кінця не довів з незалежних від нього причин.

Судова колегія Верховного Суду України, розглянувши справу, в своїй ухвалі зазначила, що умисел Л. був спрямований на задоволення статевої пристрасті або неприродним способом, або вчиненням фізіологічного статевого акту. Долаючи опір потерпілої, Л. запропонував їй задовольнити його статеву пристрасть неприродним способом, а коли вона відмовилась, спробував її зґвалтувати, проте не досяг цієї мети з незалежних від нього причин. Отже дій, спрямованих на насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом, Л. не вчинив, а ті його дії, які суд кваліфікував за ст. 17 і ч. 1 ст. 118 КК, були складовою частиною замаху на зґвалтування. Судова колегія ухвалила, що за таких обставин, вирок у частині засудження Л. за ст. 17 і ч. 1 ст. 118 КК підлягає скасуванню, а справа відповідно закриттю за відсутністю в його діях складу цього злочину[lxxxii].

Стаття 119 КК — примушування жінки до статевого зв'язку — передбачає відповідальність за статевий злочин, який вчинюється з використанням винним матеріальної чи службової залежності від нього потерпілої жінки.

За ст. 119 КК дії кваліфікуються лише в тих випадках,

коли:

1) потерпіла була в матеріальній або службовій залежності від винного; 2) винний використав чи намагався використати матеріальну або службову залежність потерпілої для того, щоб примусити її до статевого зв'язку.

Основними ознаками злочину, передбаченого ст. 119 КК, є спосіб і засіб його вчинення: спосіб — примушування жінки дати згоду на статевий зв'язок; засіб — використання її матеріальної чи службової залежності від винного (погроза позбавити житла, грошової допомоги, заморити голодом, звільнити з роботи, виключити з черги на житло, позбавити премії, не дати підвищення по службі і т.ін.).

Вирішальним у цьому злочині є не суб'єкт, від якого потерпіла перебувала в матеріальній чи службовій залежності, а використання ним її залежності. Якщо винний домагався згоди потерпілої на статевий зв'язок чи примушував її до цього, але застосовував для досягнення своєї мети якісь інші засоби, а не залежність потерпілої, то такі дії за ст. 119 КК не кваліфікуються.

За ст. 119 КК кваліфікуються дії винного лише за умови доведеності, що на потерпілу здійснювався вплив з використанням її матеріальної чи службової залежності від винного[lxxxiii].

Не утворює складу цього злочину пропозиція залежній жінці вчинити статевий акт, якщо винний не примушував її до цього, так само як і різні обіцянки без погроз.

За ст. 120 — статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості — кваліфікуються статеві злочини, які були вчинені за добровільною згодою потерпілої віком від 14 до 17 років. Потерпілими від цього злочину визнаються особи жіночої та чоловічої статі. Першою і важливою ознакою цього злочину є добровільність погодження потерпілої чи потерпілого на статевий акт, тобто винний не застосовував до неї (нього) ні фізичного насильства, ні погроз і не використовував безпорадний стан[lxxxiv]. За наявності таких ознак (засобів) статевого зв'язку дії винного кваліфікуються за відповідною частиною ст. 117 КК.

Якщо потерпіла (потерпілий) досягла шлюбного віку (17 років), то добровільний статевий зв'язок з нею (з ним) складу злочину не утворює, і такі дії не караються.

Статеву зрілість потерпілої чи потерпілого визначає судово-медична експертиза (п. 4 ст. 76 КПК України). У чоловіків статева зрілість настає з того часу, коли він може вчинити фізіологічний статевий акт і запліднити жінку. Статева зрілість жінки визначається закінченим розвитком її організму для виконування функцій матері — народити, годувати і виховувати дитину.

Кримінальній відповідальності за ст. 120 КК підлягають особи чоловічої та жіночої статі віком старше 16 років (ч. 1 ст. 10 КК).

За ст. 120 КК кваліфікуються дії лише тоді, коли винний передбачав чи міг передбачити, що потерпіла (потерпілий) не досягла статевої зрілості[lxxxv].

За ст. 121 КК — розбещення неповнолітніх — кваліфікуються розпутні дії щодо особи (жіночої або чоловічої статі), яка не досягла 16-річного віку.

Сутністю розпутних дій є різні способи задоволення винним статевої потреби чи пристрасті або збудження у неповнолітньої особи статевого інстинкту без вчинення статевого акту.

Це можуть бути: збудження статевих органів потерпілих, торкання їх чи своїх статевих органів, оголення власних статевих органів, відверто сексуальні розмови чи дії,

поради тощо.

Розпутні дії, вчинені безпосередньо перед зґвалтуванням потерпілої, яка не досягла 16-річного віку, повністю охоплюються ч. З або ч. 4 ст. 117 КК і додаткової кваліфікації за ст. 121 КК не потребують[lxxxvi].

Кримінальну відповідальність за мужолозтво передбачає ст. 122 КК. Мужолозтвом, або педерастією, в медицині і кримінальному праві називають статеві зносини чоловіка з чоловіком. Про мужолозтво як статевий потяг чоловіка до чоловіка свідчать найдавніші історичні пам'ятки. Ця вада була відома у давніх сірійців і фінікійців за 2000 років до н.е. Незважаючи на надзвичайно суворі кари за мужолозтво (смертна кара спаленням у Римі, у давній державі іудеїв) воно було поширене, особливо у Стародавній Греції та Римі.

Мужолозтво — один з видів гомосексуалізму. Другий — лесбіянство, лесбійське кохання, тобто статевий потяг жінки до жінки. Назва "лесбійське кохання" походить від грецького острова Лесбос, де в давнину виникло це статеве відхилення.

У кримінальній практиці мужолозтво проявляється у двох формах: реr os і реr аnum, вчинене із застосуванням до потерпілого фізичного насильства, погрози або з використанням безпорадного стану потерпілого (ч. 1 ст. 122 КК). Добровільні статеві зносини чоловіка з чоловіком законом не визнаються злочинними. Не утворюють складу злочину також: 1) добровільний статевий зв'язок у спотворених формах між дорослими чоловіком та жінкою. Фахівці в галузі статевої етики вважають, що будь-які ста-теві добровільні дії дорослих чоловіка і жінки є етичними;

2) добровільний статевий зв'язок між дорослими жінками (лесбіянство).

Якщо при мужолозтві потерпілому були заподіяні тяжкi тілесні ушкодження або смерть, то вчинене кваліфікується за сукупністю злочинів за ч. 1 ст. 122 та ч. 1 ст. 101 чи ст. 94, або п. "ж" ст. 93 КК.

За ч. 2 ст. 122 КК кваліфікується мужолозтво, яке було вчинене: а) групою осіб, б) щодо неповнолітнього потерпілого або в) особою, яка раніше вже вчинила такий злочин (повторно). Кваліфікуючі ознаки ч. 2 ст. 122 КК тотожні аналогічним ознакам ст. 117 КК[lxxxvii].

4. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ЧЕСТІ І ГІДНОСТІ ОСОБИ

Честь і гідність особи — об'єкти цілої низки злочинів. На захист честі і гідності особи спрямовані норми статей 125, 126, 1763, 189 та 189' КК.

Посягання на честь і гідність у багатьох випадках належать до об'єктивної сторони також інших складів злочину. Наприклад, розголошення відомостей, що ганьблять потерпілого або його близьких (статті 8б2 і 144 КК), перевищення влади чи посадових повноважень, поєднані з діями, що ображають особисту гідність (ст. 166 КК), хуліганство (ст. 206 КК) та ін.

Честь і гідність особи як об'єкти посягання відрізняються деякими особливостями. По-перше, в умовах демократичного суспільства моральні блага набувають дедалі більшої цінності. По-друге, честь і гідність — це головні моральні блага людини. По-третє, на відміну від матеріальних (чи майнових) благ заподіяну їм шкоду не можна усунути чи відшкодувати. У деяких випадках її зовсім не можна усунути. Чинне українське кримінальне законодавство недостатньо забезпечує охорону цих важливих благ особи[lxxxviii].

Особливість моральних благ, честі і гідності особи полягає і в тому, що вони дуже легко вразливі і шкода їм може бути заподіяна найрізноманітнішими способами та засобами. Щоб заподіяти людині моральні страждання досить кількох необережних слів чи дій. Цю особливість посягань на честь і гідність особи добре визначив А.Ф. Коні, назвавши їх "підпалом чужої честі, яка не обумовлюється ні кількістю слухачів, ні публічністю обстановки розмови.”[lxxxix]

Образа може бути вчинена: словами, які принижують гідність потерпілого, письмово — виразами, малюнками, що ображають, а також діями, які ганьблять потерпілого — жести, ляпас тощо.

Наклепом (ст. 125 КК) називається поширення неправдивих вигадок, які ганьблять іншу особу. Потерпілими від цього злочину можуть бути тільки фізичні особи як ті, що живуть, так і померлі, як присутні під час вчинення злочину, так і відсутні.

Предметом наклепу можуть бути лише неправдиві, вигадані повідомлення, які ганьблять потерпілого. Такими є вигадки про венеричне захворювання, статеві зв'язки, вчинення тяжкого злочину тощо.

Наклеп — злочин навмисний, оскільки винний діє з метою зганьбити потерпілого. Мотивами цих дій можуть бути різні спонукання (помста, заздрість, ревнощі тощо).

Кримінальна відповідальність за наклеп виключається, якщо в повідомленні висловлюється лише припущення про протизаконні дії певної особи з проханням перевірити пов'язані з цим обставини[xc].

Наклеп має багато спільних ознак із завідомо неправдивим доносом (ст. 177 КК). Відрізняються ці злочини лише за однією ознакою суб'єктивної сторони — метою.

Неправдивий донос — це повідомлення неправди з метою притягнути потерпілого до кримінальної відповідальності. Наклеп має іншу мету — зганьбити особу, про яку повідомляють вигадки.

У тих випадках, коли винний повідомляє правоохоронні органи про ніби-то вчинений потерпілим злочин, маючи намір зганьбити потерпілого і домогтися притягнення його до кримінальної відповідальності, вчинене кваліфікується лише за ст. 177 КК, оскільки вона передбачає відповідальність за більш тяжкий злочин.

У деяких злочинах наклеп є способом вчинення їх, зокрема при доведенні до самогубства (ч. 2 ст. 99 КК). Отже наклеп утворює частину об'єктивної сторони, обов'язкову, невід'ємну ознаку ч. 2 ст. 99 КК і тому повністю охоплюється складом цього злочину. Кваліфікувати такі дії додатково за ст. 125 КК немає потреби.

За ч. 2 ст. 125 КК кваліфікується наклеп у надрукованому або іншим способом розмноженому творі (у книжці, газеті, друкарській машинці, ротапринті, ксероксі та ін.), а також вчинений особою, раніше судимою за наклеп, якщо судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку.

Якщо наклеп був поєднаний з обвинуваченням у вчиненні державного (статті 56—63 КК) або іншого тяжкого злочину (одного з перелічених у ст. 7' КК), то дії винного кваліфікуються за ч. З ст. 125 КК.

Образою (ст. 126 КК) називається приниження людської гідності у непристойній формі. Образа завжди стосується певної особи і спрямована на приниження її гідності.

Непристойними визнаються дії, які суперечать нормам і правилам суспільної моралі, викликають почуття сорому, ганьби. Такими можуть бути брудні слова, плювок в обличчя, ганьбливі прізвиська тощо. Образливими можуть бути і такі вирази чи оцінки особи потерпілого, які є дійсними, наприклад недорозвиненість розуму або наявність фізичної вади.

Образа може бути вчинена публічно, в присутності інших, крім потерпілого, осіб, а також віч-на-віч. Якщо образа була вчинена у відповідь на незаконні дії ображеної особи, то вона не є караною, оскільки не містить складу злочину. Наприклад, вироком районного народного суду Р. було засуджено за ст. 126 КК за те, що він біля свого будинку непристойними словами образив П. Президія обласного суду, розглянувши справу, визнала, що до П., який на той час був дільничним інспектором міліції (потім його було звільнено з органів внутрішніх справ), звернувся Ф. зі скаргою на те, що його тесть Р. не віддає його особисті речі та документи.

Хоч вирішення цього питання не входило до службових повноважень П., він, узявши із собою трьох дружинників, приїхав на автомашині до будинку Р. Останній заявив, що до будинку їх не впустить, оскільки його дочки — дружини Ф. немає вдома, і запропонував їм поїхати за нею на роботу, щоб вона сама віддала Ф. речі та документи. При цьому подружжя Р. кричали, лаялися, а Р. вживав непристойні слова. За вказівкою П. присутні взяли Р. за руки і доставили його до громадського пункту охорони порядку.

Президія обласного суду, зазначила, що дії" П. з самого початку були неправомірними. За відсутністю законних підстав від дав дружинникам вказівку із застосуванням сили доставити Р. до пункту охорони порядку. Таким чином дії Р. були по суті викликані неправомірними діями самого потерпілого. За таких обставин у діях Р. немає складу злочину, передбаченного ст. 126 КК. Тому президія обласного суду судові рішення щодо Р. скасувала, а справу закрила[xci].

Злочин, передбачений ст. 126 КК містить загальний склад злочину образи. Крім того, кримінальний закон передбачає відповідальність і за спеціальні види образи, які виділяються за ознаками потерпілого.

Спеціальні склади злочину образи містять статті 189, 189', 206 та 237 КК. Згідно з ними образа представника влади або представника громадськості, який охороняє громадський порядок (ст. 189 КК), працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку або військовослужбовця (ст. 1891 КК), так само як і образа потерпілого при вчиненні винятково цинічних хуліганських дій (ч. 2 ст. 206 КК) кваліфікуються за цими відповідними нормами без додатку ст. 126 КК.

Образа працівника правоохоронного органу, члена громадського формування, військовослужбовця не при виконанні ними службових обов'язків чи не у зв'язку з їх виконанням, а на грунті особистих неприязних стосунків кваліфікується за ст. 126 КК.

Наклеп та образа як злочин, що посягає на честь і гідність особи, мають багато спільних ознак. Відрізняються вони тим, що:

1) наклеп — вигадане звинувачення в неправдивих вчинках, фактах;

2) образа — неправдива, вигадана (або й дійсна) оцінка чи характеристика особи, що ганьблять її.

Якщо особу неправдиво звинувачують у крадіжці певної речі, то це наклеп (ст. 125 КК), а якщо особу безпідставно називають злодієм взагалі, то це образа (ст. 126 КК).

--------------------------------------------------------------------------------

[i] Див.: Загородников И.И. Преступления против жизни по советскому уголовному праву. — М., 1961. — С. 24.

[ii] Спиркин А.Г. Сознание и самосознание. — М., 1972. — С. 250.

[iii] Див.: Никифоров Б.С. Обьект преступления по советскому у головному праву. — М., 1960; Коржанский Н. И. Обьект и предмет уголовно-пра-вовой охраны. — М., 1980, Таций В. Я. Обьект и предмет преступления по советскому уголовному праву. — Харьков, 1988.

[iv] Див.: Дробницкий О.Г. Мир оживших предметов. — М., 1967. — С. 294.

[v] Аниянц М.К. Ответственность за преступления против жизни. — М., 1964. — С. 18.

[vi] Див.: Демидов Ю.А. Человек — обьект уголовно-правовой охраны // Советское государство и право. — 1972. — № 2. — С. 108.

[vii] Див.: Радянське право. — 1962. — № 3. — С. 137.

[viii] Див.: Андреева Л. Влияние ошибки обвиняемого в личности потер-певшего на квалификацию преступлений // Советская юстиция. — 1970. — № 21. — С. 7—8.

[ix] Див.; Советское уголовное право. Часть особенная. — К., 1969. — С. 190.

[x] Див.: Громов А.Д. Курс лекций по судебной медицине. — М., 1970. — С. 145—147

[xi] Див.: п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я людини" від 1 квітня 1994 р. // Постанови... — С. 93—94.

[xii] Див.: Дженкс Э. Английское право. — М., 1947. — С. 152.

[xiii] Див.: Радянське право. — 1972. — № 5. — С. 103.

[xiv] Див.: п 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 квітня 1994 р. // Постанови... — С. 93.

[xv] Див.: постанова Пленуму Верховного Суду України від 1 квітня 1994 р. // Постанови ... — С. 86.

[xvi] Див.: Радянське право. — 1982. — № 3. — С. 88.

[xvii] Див.: ухвала судовової колегії в кримінальних справах Верховного Суду України в справі Д. і К. // Радянське право. — 1964. — № 2. — С. 143

[xviii] Див.: п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 квітня 1994 р. // Постанови... — С. 87—88.

[xix] Див.: Радянське право. — 1961. — № 6. — С. 132—133.

[xx] Див.: п. 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 квітня

1994 р. // Постанови... — С. 93.

[xxi] Див.: п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 квітня 1994 р. // Постанови... — С. 88—89.

[xxii] Див.: Радянське право. — 1982. — № 3. — С. 87.

[xxiii] Див.: Кон И. Социология личности. — М., 1967. — С. 86—95.

[xxiv] Див.: Волков Б.С. Мотиви преступлений. — Казань, 1982. — С. 50.

[xxv] Див.: Радянське право. — 1971. — № 10. — С. 109.

[xxvi] Див : п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 квітня 1994 р. // Постанови... — С. 89.

[xxvii] Див.: п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 квітня 1994 р. // Постанови... — С. 89—90.

[xxviii] Див.: Радянське право. — 1975. — № 12. — С. 89.

[xxix] Див.: п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 квітня 1994 р. // Постанови... — С. 90.

[xxx] Див.: Радянське право. — 1973. — № 1. — С. 108.

[xxxi] Див.: ухвала судової колегії Верховного Суду України в справі М. // Практика... — С. 88—89.

[xxxii] Див.: п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 квітня 1994 р. // Постанови... — С. 90—91.

[xxxiii] Див.: п. 14 цієї постанови // Там само. — С. 91.

[xxxiv] Див.: п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 квітня 1994 р. // Постанови... — С. 91—92.

[xxxv] Див.: ухвала судової колегії в кримінальних справах Верховного Суду України від 17 березня 1994 р. в справі І. та К. // Практика судів України в кримінальних справах. 1993—1995. — С. 46—47.

[xxxvi] Див.: ухвала судової колегії Верховного Суду України в справі П. // Практика... — С. 86—87.

[xxxvii] Див.: Радянське право. — 1968. — № 1. — С. 85; ухвали судової колегії Верховного Суду України від 21 липня 1992 р. в справі К. та від 28 травня 1991 р. у справі П. // Практика... - С. 108, 109—110.

[xxxviii] Див.: ухвала судової колегії Верховного Суду України від 29 травня 1991 р. у справі П // Практика... — С. 109—110.

[xxxix] Див.: п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами законодавства, що забезпечує право на необхідну оборону від суспільно небезпечних посягань" від 28 червня 1991 р. // Постанови... — С. 29.

[xl] Див.: Постанови... — С. 28.

[xli] Див.: постанова президії Вінницького обласного суду від 8 серпня 1991 р. в справі Ю. // Практика... — С. 116—117.

[xlii] Див.: п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами законодавства, яке забезпечує право на необхідну оборону від суспільно небезпечних посягань" від 28 червня 1991 р. //

Постанови... — С. 29.

[xliii] Див.: ухвала судової колегії Верховного Суду України від 23 травня

1989 р. в справі Г. // Практика... — С. 113. 125

[xliv] Див.: Радянське право. — 1970. — № 9. — С. 105.

[xlv] Див.: Бюллетень Верховного Суда СССР. — 1971. — № 4. — С. 21;

постанова президії Київського обласного суду від 3 жовтая 1991 р. в справі К. // Практика... — С. 128—130.

[xlvi] Див.: ухвала судової колегії Верховного Суду України від 22 червня 1982 р. в справі П. // Практика... — С. 131; а також від 13 березня 1986 р. в справі К. // Там само. — С. 132.

[xlvii] Див.: п. 28 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я людини" від 1 квітня 1994 р. // Постанови... — С. 95—96.

[xlviii] Див.: п. 31 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 квітня 1994 р. // Постанови... — С. 96.

[xlix] Див.: Радянське право. — 1970. — № 9. — С. 106.

[l] Див.: постанова президії Донецького обласного суду від 9 жовтня 1987 р. в справі Д. // Практика... — С. 135—136.

[li] Див.: ухвала судової колегії в кримінальних справах Верховного Суду України від 12 жовтня 1995 р. в справі Н. // Практика судів України у кримінальних справах. 1993—1995. — С. 132—133.

[lii] Див.: Радянське права — 1979. — № 12. — С 66.

[liii] Див.: ухвала судової колегії Верховного Суду України від 26 грудня 1989 р. в справі Д. // Практика... — С. 101.

[liv] Див.: Радянське право. — 1971. — № 11. — С. 109; ухвала судової колегії в кримінальних справах Верховного Суду України в справі Я. // Судебная практика. Убийства, изнасилования и другие преступления про-тив личности: Сб. судебных решений по уголовным делам. — К., 1993. — С. 165.

[lv] Див.: Судебная практика. Убийства, изнасилования и другие преступ-ления против личности: Сб. судебных решений по уголовным делам. — С. 4—7.

[lvi] Див.: Радянське право. — 1973. — № 8. — С. 107

[lvii] Див.: Там само. — 1982. — № 4. — С. 89.

[lviii] Див.: п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 червня 1991 р. // Постанови... — С. 29.

[lix] Див.: Радянське право. — 1972. — № 1. — С. 109—110.

[lx] Ирасек А. Хирургия боли. — Прага, 1963. — С. 13.

[lxi] Див.: Шаргородский М.Д. Преступления против жизни и здоровья. — М., 1948. — С. 350; Советское уголовное право. Часть особенная. — М., 1964. — С. 153.

[lxii] Див.: Медицинская энциклопедия. — М., 1966. — С. 14.

[lxiii] Див.: Сердюков И.Г. Чем вреден и опасен аборт. — М., 1954. — С. 40; Авдеев М.И. Курс судебной медицини. — М.. 1959. — С. 494.

[lxiv] Див.: п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику у справах про зґвалтування та інші статеві злочини" від 27 березня 1992 р. // Постанови... — С. 99.

[lxv] Див.: п. 8 цієї постанови // Там само.

[lxvi] Див.: Там само.

[lxvii] Див.: пункти 9 і 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р. // Постанови... — С. 99—100.

[lxviii] Див.: п. 6 цій ж постанови // Там само. — С. 99.

[lxix] Див.: ухвала судової колегії Верховного Суду України від 3 вересня 1992 р. // Практика... — С. 15—16.

[lxx] Див.: ухвала судової колегії Верховного Суду України від 18 січня 1990 р. в справі В. // Там само. — С. 19.

[lxxi] Див.: Практика... — С. 20—21.

[lxxii] Див.: п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р. // Постанови... — С. 102.

[lxxiii] Див.: постанова президії Житомирського обласного суду від 11 січня 1991 р. у справі Д. // Практика... — С. 145.

[lxxiv] Див.: п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р. // Постанови .. — С. 100.

[lxxv] Див.: п. 12 тієї ж постанови // Там само.

[lxxvi] Див.: п. 13 цієї ж постанови // Там само

[lxxvii] Див.: п. 14 цієї ж постанови // Там само. — С. 100—101.

[lxxviii] Див.: постанова президії Черкаського обласного суду від 3 квітня 1992 р. у справі А. // Практика... — С. 28.

[lxxix] Див : Практика. . — С. 146.

[lxxx] Див : п 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р. // Постанови... — С. 101.

[lxxxi] Див.: п. 22 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р. // Постанови... — С. 103.

[lxxxii] Див.: ухвала судової колегії Верховного Суду України від ІЗ березня 1986 р. у справі Л. // Практика... — С. 147— 148.

[lxxxiii] Див.: п. 26 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р. // Постанови... — С. 104.

[lxxxiv] Див.: постанова президії Кримського обласного суду від 7 вересня 1990 р. в справі К. // Практика... С. 148—149.

[lxxxv] Див.: п. 27 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р. // Постанови.,. — С. 104.

[lxxxvi] Див.: п. 28 цієї постанови // Там само.

[lxxxvii] Див.:п. 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р. // Постанови... — С. 103—104

[lxxxviii] Див.: Коржанский Н. И. Уголовно-правовая охрана чести и достоин-ства личности // Соц. законность.. — 1971-№ 6; Його ж. Кримінально-правова охорона особи: вади і помилки // Юридичний вісник України. — 1995. — № 12.

[lxxxix] Кони А.Ф. Судебные речи. — СПб., 1888. — С. 585.

[xc] Див.: постанова президії Чернігівського обласного суду від 29 червня 1977 р. в справі Т. // Практика... — С. 150—151.

[xci] Див.: постанова президії Житомирського обласного суду від 9 серпня 1984 р. у справі Р. // Практика .. — С. 151—152.

Книга: Кваліфікація злочинів / Коржанський М.Л.

ЗМІСТ

1.	Кваліфікація злочинів / Коржанський М.Л.
2.	1.2. КВАЛІФІКАЦІЯ ПОВТОРНИХ ЗЛОЧИНІВ
3.	1.3. КВАЛІФІКАЦІЯ СУКУПНОСТІ ЗЛОЧИНІВ
4.	1.4. КВАЛІФІКАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРИ КОНКУРЕНЦІЇ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВИХ НОРМ
5.	1.5. КВАЛІФІКАЦІЯ ГРУПОВИХ ЗЛОЧИНІВ
6.	1.6. КВАЛІФІКАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРИ ПОМИЛКАХ ЗЛОЧИНЦЯ
7.	2.1. КВАЛІФІКАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ОСОБИ
8.	3.1. ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ КВАЛІФІКАЦІЇ РОЗКРАДАНЬ
9.	3.2. КРАДІЖКИ
10.	3.3. ГРАБІЖ
11.	3.4. РОЗБІЙ
12.	3.5. ПРИВЛАСНЕННЯ, РОЗТРАТИ ТА РОЗКРАДАННЯ ШЛЯХОМ ЗЛОВЖИВАННЯ ПОСАДОВИМ СТАНОВИЩЕМ
13.	3.6. ШАХРАЙСТВО
14.	3.7. ВИМАГАТЕЛЬСТВО ЧУЖОГО МАЙНА ЧИ ГРОШЕЙ
15.	4.1. ЗАПОДІЯННЯ МАЙНОВОЇ ШКОДИ
16.	4.2. ПРИВЛАСНЕННЯ ЗНАЙДЕНОГО АБО ТАКОГО. ЩО ВИПАДКОВО ОПИНИЛОСЯ У ВИННОГО, ДЕРЖАВНОГО ЧИ КОЛЕКТИВНОГО МАЙНА
17.	4.3. ЗНИЩЕННЯ АБО ПОШКОДЖЕННЯ ЧУЖОГО МАЙНА
18.	4.4. НЕДБАЛЕ СТАВЛЕННЯ ДО ОХОРОНИ ДЕРЖАВНОГО АБО КОЛЕКТИВНОГО МАЙНА
19.	5.1. ВИПУСК НА ТОВАРНИЙ РИНОК АБО ІНША РЕАЛІЗАЦІЯ СПОЖИВАЧАМ НЕДОБРОЯКІСНОЇ ПРОДУКЦІЇ
20.	5.2. ЗАНЯТТЯ ЗАБОРОНЕНИМИ ВИДАМИ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІl
21.	5.3. УХИЛЕННЯ ВІД СПЛАТИ ПОДАТКІВ
22.	5.4. ПОРУШЕННЯ ПОРЯДКУ ЗАНЯТТЯ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ
23.	5.5. ФІКТИВНЕ ПІДПРИЄМНИЦТВО
24.	5.6. ШАХРАЙСТВО 3 ФІНАНСОВИМИ РЕСУРСАМИ
25.	5.7. ПІДПРИЄМНИЦЬКЕ ШПИГУНСТВО
26.	5.8. РОЗГОЛОШЕННЯ КОМЕРЦІЙНОЇ ТАЄМНИЦІ
27.	5.9. ПОРУШЕННЯ ПОРЯДКУ ВИПУСКУ (ЕМІСІЇ) ТА ОБІГУ ЦІННИХ ПАПЕРІВ
28.	5.10. ВИГОТОВЛЕННЯ СПИРТНИХ НАПОЇВ І ТОРГІВЛЯ НИМИ
29.	5.11. СПЕКУЛЯЦІЯ
30.	5.12. ОБМАН ПОКУПЦІВ
31.	5.13. ОБМАН ЗАМОВНИКІВ
32.	5.14. ОДЕРЖАННЯ НЕЗАКОННОЇ ВИНАГОРОДИ ВІД ГРОМАДЯН ЗА ВИКОНАННЯ РОБІТ, ПОВ'ЯЗАНИХ 3 ОБСЛУГОВУВАННЯМ НАСЕЛЕННЯ
33.	5.15. ШТУЧНЕ ПІДВИЩЕННЯ І ПІДТРИМАННЯ ВИСОКИХ ЦІН НА ТОВАРИ НАРОДНОГО СПОЖИВАННЯ ТА ПОСЛУГИ НАСЕЛЕННЮ
34.	5.16. НЕЗАКОННА ТОРГОВЕЛЬНА ДІЯЛЬНІСТЬ
35.	5.17. ЗГОВІР ПРО ФІКСУВАННЯ ЦІН
36.	5.18. ПРИХОВУВАННЯ БАНКРУТСТВА
37.	5.19. ФІКТИВНЕ БАНКРУТСТВО
38.	5.20. НЕЗАКОННА ПОРУБКА ЛІСУ
39.	5.21. НЕЗАКОННЕ ПОЛЮВАННЯ
40.	5.22. НЕЗАКОННЕ ЗАНЯТТЯ РИБНИМ, ЗВІРИНИМ АБО ІНШИМ ВОДНИМ ДОБУВНИМ ПРОМИСЛОМ
41.	6.1. ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ КВАЛІФІКАЦІЇ ПОСАДОВИХ ЗЛОЧИНІВ
42.	6.2. ЗЛОВЖИВАННЯ ВЛАДОЮ АБО ПОСАДОВИМ СТАНОВИЩЕМ
43.	6.3. ПЕРЕВИЩЕННЯ ВЛАДИ АБО ПОСАДОВИХ ПОВНОВАЖЕНЬ
44.	6.4. ХАЛАТНІСТЬ
45.	6.5. ОДЕРЖАННЯ ХАБАРА
46.	6.6. ДАЧА ХАБАРА
47.	6.7. ПОСЕРЕДНИЦТВО В ХАБАРНИЦТВІ
48.	6.8. ПРОВОКАЦІЯ ХАБАРА
49.	6.9. ПОСАДОВИЙ ПІДЛОГ
50.	7.1. ЗАГАЛЬНЕ ПОНЯТТЯ ХУЛІГАНСТВА
51.	7.2. ПРОСТЕ ХУЛІГАНСТВО
52.	7.3. ЗЛІСНЕ ХУЛІГАНСТВО
53.	7.4. ОСОБЛИВО ЗЛІСНЕ ХУЛІГАНСТВО
54.	8.1. ПОРУШЕННЯ ПРАВИЛ БЕЗПЕКИ РУХУ ТА ЕКСПЛУАТАЦІЇ ТРАНСПОРТУ ОСОБАМИ, ЯКІ КЕРУЮТЬ ТРАНСПОРТНИМИ ЗАСОБАМИ
55.	8.2. ВИПУСК В ЕКСПЛУАТАЦІЮ ТЕХНІЧНО НЕСПРАВНИХ ТРАНСПОРТНИХ ЗАСОБІВ
56.	8.3. УГОН ТРАНСПОРТНИХ ЗАСОБІВ
57.	8.4. ДОПУСК ДО КЕРУВАННЯ ТРАНСПОРТНИМИ ЗАСОБАМИ ВОДІЇВ. ЯКІ ПЕРЕБУВАЮТЬ У СТАНІ СПЯНІННЯ
58.	8.5. ПОРУШЕННЯ ПРАВИЛ, НОРМ І СТАНДАРТІВ, ЩО СТОСУЮТЬСЯ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БЕЗПЕКИ ДОРОЖНЬОГО РУХУ
59.	8.6. ПОРУШЕННЯ ДІЮЧИХ НА ТРАНСПОРТІ ПРАВИЛ
60.	8.7. БІБЛІОГРАФІЯ

На попередню



Додати в закладки

  
Переклад Translate