Додати в закладки

  
Переклад Translate

Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.

Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: ФІНАНСОВА РЕСТРУКТУРИЗАЦІЯ В УКРАЇНІ: ПРОБЛЕМИ І НАПРЯМИ / В. Федосов, В. Опарін, С. Льовочкін

1. НЕОБХІДНІСТЬ І СКЛАДОВІ ФІНАНСОВОЇ РЕСТРУКТУРИЗАЦІЇ В УКРАЇНІ 1.1. Завдання і напрями структурно-інтегрованої фінансової політики у перехідній економіці

Фінансова політика, що являє собою комплекс дій і заходів держави в межах наданих їй функцій та повноважень у сфері фінансів, завжди має бути адекватною відповідній економічній та політичній ситуації, що складається в певний історичний момент у конкретній країні. Немає і не може бути хорошої чи поганої фінансової політики самої по собі. Її оцінка залежить від того, наскільки вона відповідає вимогам часу і дає змогу досягати намічених цілей розвитку суспільства. При цьому держава володіє різноманітними методами та формами, інструментами і важелями фінансового впливу, які дають можливість вирішувати поставлені завдання з різними затратами і наслідками.

Фінансова політика полягає у поєднанні конкретних цілей та відповідних засобів, за допомогою яких вирішуються поставлені завдання. Цілі фінансової політики випливають із потреб економічного розвитку і досягнення високого рівня індивідуального й суспільного добробуту. Основним вектором фінансової політики є забезпечення економічного зростання в країні через механізми фінансового впливу на попит і пропозицію, на споживання, заощадження та інвестиції. Фінансова політика, як зазначено вище, неодмінно має конкретне спрямування, а її реалізація завжди пов’язана із знаходженням компромісу між потребами і можливостями. При цьому ні потреби, ні можливості не можуть слугувати домінантою фінансової політики. Адже завжди є передумови як для скорочення потреб до реальних можливостей, так і для розширення фінансових можливостей — сучасний високорозвинений фінансовий механізм включає різноманітні інструменти і важелі, котрі дають змогу реалізовувати обидва ці завдання. Але при цьому постає питання про ціну використання подібних засобів, тобто про можливі наслідки в усіх сферах життєдіяльності суспільства. Відповідно ні теоретично, ні практично не може бути ідеальної фінансової політики — позитивні результати в одному напрямі супроводжуються певними негативними моментами в іншому. Вибір типу і характеру фінансової політики — це завжди визначення головного і другорядного, першочергового і менш важливого в даний момент, суттєвого і несуттєвого.

В умовах перехідної економіки фінансова політика зазнає суттєвої трансформації. До недавнього часу вітчизняна економічна наука виходила, по суті, виключно з об’єктивного характеру фінансів. Вважалось, що дія економічних законів сама по собі спрямовує у потрібному напрямі функціонування фінансового механізму. І хоча вплив суб’єктивних чинників не заперечувався, вони розглядались як щось другорядне, несуттєве, повністю підпорядковане об’єктивним закономірностям і таке, що не має самостійного значення.

Однак досвід останніх років чітко засвідчив, що в реальній дійсності досить часто суб’єктивний фактор бере гору над об’єктивними чинниками. Адже механізм функціонування фінансів, організація фінансових відносин і рух грошових потоків, хоча і підпорядковані цим об’єктивним закономірностям, не спрацьовують самі по собі. Їх організовують конкретні суб’єкти, які керуються багатьма чинниками політичного, економічного і гуманітарного характеру, поєднуючи при цьому як загальносуспільні, так і власні інтереси. Тому фінансова політика завжди є переплетінням широкої гами різноманітних інтересів окремих політичних партій і владних структур, центральних і місцевих органів влади та управління, різних верств населення тощо. При цьому формування фінансової політики передбачає концептуальне визначення її засад та напрямів з позицій вирішення поставлених завдань соціально-економіч­ного розвитку і розроблення конкретних заходів щодо реалізації поставлених завдань.

Перехід до ринкових відносин обумовив суттєві зміни у фінансовій політиці. Держава відмовилась від домінування адміністративних її засобів, віддаючи перевагу регуляторним засадам, які притаманні ринковій економіці. Але на практиці виявилось, що подібна політика поки що недостатньо ефектив­на. По-перше, державний апарат ще не володіє повною мірою її методами та прийомами. По-друге, самі засоби цієї політики досить часто неадекватні умовам перехідної економіки. Назріла необхідність формування основ фінансової політики держави у перехідній економіці.

Перш ніж виробляти засади фінансової політики, необхідно визначитись зі змістом нинішнього етапу реформування економічної системи в Україні. У літературі використовуються два основні терміни: перехідна економіка (або економіка перехідного типу) і перехідний період. З’явився також термін постперехідна економіка¹. На нашу думку, на даний час є всі підстави стверджувати, що в Україні у цілому завершено поки що тільки перехідний період від адміністративної до функціонуючої на ринкових засадах економіки, який полягав у закладенні підвалин ринкового механізму. Але навряд чи можна нинішній тип економічної системи визначати як повноцінну ринкову економіку. Вона поки що швидше є симбіозом рудиментів адміністративно-командної системи і ринкового господарювання. Це вже не планова, але ще й далеко не ринкова економіка, що, власне, і знайшло відображення в терміні «перехідна економіка». Якщо поняття «постперехідна економіка» означає характер економічної системи після завершення перехідного періоду, то такий підхід загалом відносно прийнятний. Якщо ж під зазначеним терміном розуміють ще один тип (адміністративна — перехідна — постперехідна — ринкова), то це навряд чи доречно, оскільки за перехідною економікою і має, власне, наступити та, до якої переходили, — ринкова. Вважаємо, що в даний час в Україні існує і, очевидно, ще досить тривалий час буде існувати економіка перехідного типу, яка потребує використання відповідної саме їй фінансової політики.

Вироблення та реалізація фінансової політики передбачає насамперед чітке визначення її параметрів, які, у свою чергу, обумовлюються сутнісним наповненням категорії «фінанси». У вітчизняній фінансовій науці однією з ключових проблем у цьому зв’язку є визначення співвідношення між категоріями «гроші», «фінанси» і «кредит»: наскільки і як вони між собою взаємозв’язані; чи є вони однопорядковими, чи субординованими; чи вони мають повністю відобособлені чи спільну сферу функціонування? Це не є суто теоретичною проблемою, ос­кільки від відповіді на поставлені запитання залежить зміст і характер, а головне — дієвість фінансової політики держави.

До цього часу переважає підхід, згідно з яким фінанси і кре­дит, хоча і тісно взаємозв’язані, є різними за змістом категоріями. Так, О. Д. Василик, вказуючи, що «по суті, вони мають однакову економічну природу», надалі характеризує відмінності між фінансами і кредитом: фінанси формують централізовані й децентралізовані фонди фінансових ресурсів, а кредит використовується як джерело формування фінансових ресурсів у разі їх нестачі; фінанси здійснюють розподіл і перерозподіл національного продукту, а кредит обмежується лише перерозподілом; для фінансів характерний рух без умови повернення, а кредит засновується на засадах поворотності і платності^[4]. Але вказані відмінності, на нашу думку, стосуються більшою мірою суто організаційних питань руху грошових потоків, а не їх суті.

У навчальній літературі з питань грошей та кредиту зв’язок фінансів і кредиту або взагалі не розглядається^[5], або характеризується тільки схематично. М. І. Савлук вказує на істотні відмінності між ними. Він вважає, що «фінанси і кредит функціонують переважно паралельно, на відокремлених сегментах, доповнюючи, а не підміняючи один одного»^[6]. Однак якраз сегмент функціонування у них єдиний — формування фінансових ресурсів, а відмінності полягають в організації цього процесу. Він може здійснюватись на засадах постійного викорис­тання власного капіталу (фінанси підприємств), безповоротного виділення відповідних коштів з бюджету (державні фінанси), тимчасового використання на поворотній і платній основі (кредит), чи залучення ресурсів у постійне використання (фондовий ринок). Тобто підприємства можуть застосовувати різні джерела і методи формування фінансових ресурсів, різні засади їх використання, але суть цього процесу однакова — мобілізувати з мінімальними витратами необхідну для забезпечення своєї діяльності суму ресурсів.

Про певний зв’язок між фінансами і кредитом йдеться у підручнику «Національний банк і грошово-кредитна політика». Характеризуючи сутність і роль грошово-кредитної політики, автори відображають на схемі єдині об’єкти, на які спрямована ця політика спільно із фіскальною^[7]. З наведеної схеми чітко видно необхідність координації цих політик, адже їх різноспрямованість не дасть змоги досягти необхідних результатів. На тісний взаємозв’язок між монетарною і фіскальною політикою вказують також і зарубіжні дослідники. Так, досліджуючи еволюцію їх взаємодії з початку ХХ ст., М. Бор­до і Л. Йонунг зазначають: «Монетарна і фіскальна системи взаємозв’язані. На монетарну систему чинять вплив правила, що керують фіскальною системою, і навпаки»^[8].

На нашу думку, як би не розглядалось співвідношення між фінансами і кредитом, з позицій фінансової політики вони становлять єдину систему. Ця єдність обумовлюється кількома чинниками. По-перше, єдиною масою фінансових ресурсів у суспільстві, які можуть бути зосереджені і в підприємницьких структурах, і в кредитних установах, і в інституціях фондового ринку, і в держави. Ці ресурси можуть переходити від одного власника до іншого, змінювати форму і призначення, але їх маса від цього не змінюється. По-друге, тісною взаємообумовленістю між окремими напрямами фінансової політики. Всі дії в будь-якій сфері так чи інакше впливають на інші складові фінансів. Наприклад, рівень лібералізації валютної політики впливає і на стан національної валюти, і на формування ресурсів комерційних банків, і на залучення іноземних інвестицій, і на доходи бюджету, і на фінансовий стан підприємств тощо. По-третє, єдність проявляється у чіткій кореляційній (прямій чи зворотній) залежності між різними фінансовими показниками. Так, рівень оподаткування безпосередньо впливає на бюджетний дефіцит, державний борг, інфляцію, сальдо торговельного і платіжного балансів, курс національної валюти, фінансову стійкість підприємств та ін. На нашу думку, саме виходячи з подібного розуміння необхідності координації дій в усіх сегментах функціонування фінансів необхідно визначати поле фінансової політики. (Уперше спроба комплексного підходу до фінансової політики держави була відображена В. М. Федосовим і В. М. Опаріним при дослідженні проблеми використання фінансових і кредитних методів впливу на ефективність виробництва ще на початку 90-х років¹.)

Виходячи з єдності фінансів і кредиту, фінансова політика обов’язково повинна розглядатись у широкому і вузькому розумінні. У широкому розумінні вона відображає усі сторони функціонування фінансів і включає монетарну (грошово-кре­дитну) та фіскальну політику. Монетарна політика являє
собою комплекс дій і заходів у сфері грошового ринку. Її механізм засновується на пропозиції грошей та їх вартості як фінансових ресурсів. Фіскальна політика характеризує дії держави стосовно централізації частини виробленого національ­ного продукту та її суспільного використання. Вона здійснюється через упровадження різноманітних методів мобілізації державних доходів та розподілу цих коштів за окремими напрямами державних видатків. Важливою складовою фіскальної політики є встановлення співвідношення між податковими і позиковими фінансами Саме фіскальна політика становить основу фінансової політики у її вузькому розумінні. Водночас ця фінансова політика ширша, оскільки включає також політику у сферах фондового і страхового ринків та міжнародних фінансів.

Фіскальна політика дещо умовно може бути поділена на два напрями — податкова і бюджетна. Податкова політика характеризує діяльність держави у сфері оподаткування — установлення видів і співвідношення податків, визначення платників і підходів до них (уніфікований чи диференційований), установлення ставок оподаткування, надання податкових пільг тощо. Вона відображає як потреби держави у коштах, так і необхідність впливу через податки на діяльність підприємств і громадян. Бюджетна політика спрямована на формування бюджету держави, його збалансування і, головне, розподіл бюджетних коштів. Залежно від структури бюджетних видатків ця політика може мати соціальне, економічне чи воєнне спрямування. Крім того, до бюджетної політики відноситься визначення засад бюджетного устрою країни і побудови її бюджетної системи та організація міжбюджетних взаємовідносин.

Фінансова політика у сферах фондового та страхового ринків характеризується діями держави щодо їх розвитку і регулювання, створення відповідних гарантій клієнтам страхових компаній та інституційних інвесторів. Оскільки вказані фінансові інститути є самостійними комерційними структурами, держава може впливати на них, як і на інших суб’єктів підприємницької діяльності, тільки засобами регуляторної політики.

Фінансова політика у сфері міжнародних фінансів пов’яза­на з організацією та забезпеченням міжнародних фінансових потоків. Основними її напрямами є валютне регулювання, регламентування виходу на міжнародні фінансові ринки та залучення іноземних інвестицій. Дуже важливим у цій сфері є налагодження взаємовідносин з міжнародними організаціями та фінансовими інституціями, членство в яких є добровільним. З одного боку, воно передбачає відповідні внески, а з іншого — можливості отримання фінансової та технічної допомоги. Сутність політики полягає у визначеності щодо участі в цих організаціях та інституціях і в установленні засад співпраці з ними.

Важливою складовою фінансової політики є боргова політика держави. Вона починається з визначення співвідношення між податковими і позиковими фінансами. Податкові фінанси засновуються на формуванні доходів бюджету і цільових фондів за рахунок податків й обов’язкових платежів, а позикові — на використанні у певних межах державних позик. Боргова політика визначає межі та умови державного запозичення, співвідношення між його формами, між кредиторами держави, а також порядок і механізм погашення державного боргу.

Досить часто фінансову політику структурно обмежують бюджетом, у тому числі й зарубіжні автори, наприклад німецькі вчені Б. Фелдерер та С. Гомбург^[9]. Однак це все-таки звужене її трактування, хоча, звісно, основним механізмом реалізації фінансової політики є саме бюджет. Але якою б важ­ливою не була його роль, тільки через нього в умовах ринкової економіки забезпечити ефективний вплив держави на розвиток економіки і фінансової системи надзвичайно складно.

Дієздатність фінансової політики значною мірою визначається узгодженістю її окремих складових. І монетарна й фіскальна, і податкова й бюджетна, і політика у сфері фінансового ринку та боргова політика держави мають бути спрямовані в одному напрямі, а саме: на досягнення стабільності цін, сприяння високому рівню зайнятості населення, забезпечення зовнішньоекономічної рівноваги і підтримання високого і стабільного економічного зростання^[10]. Тільки скоординована й узгоджена політика може дати позитивні результати. Фінанси являють собою єдиний організм, в якому всі складові досить тісно взаємозв’язані, а тому прорахунки у будь-якому напрямі фінансової політики неодмінно ведуть до негативних наслідків. При цьому ключову роль відіграє узгодженість і збалансованість фіскальної і монетарної політики.

Досвід здійснення монетарної політики в Україні вкрай незначний — трохи більше десяти років. З фіскальної політики в частині формування бюджету і використання його доходів пев­ний досвід був накопичений, хоча вона і була істотно обме-
жена в рамках єдиної бюджетної системи СРСР. Тому, на перший погляд, дуже дивною видається ситуація, коли у сфері монетарної політики досягнуті окремі позитивні результати, а бюджетна є, по суті, безплідною. Як би не оцінювались підсум­ки монетарної політики, все ж керованість і навіть певна стабільність гривні досягнуті, що стабілізувало й економічну, і фінансову системи. Регулюючий же вплив бюджету на розвиток економіки практично не відчутний.

Така парадоксальна, на перший погляд, ситуація має цілком просте і логічне пояснення. Національний банк України здійснює свою діяльність досить автономно, що обумовлює в цілому чітку визначеність, логічність і послідовність у монетарній політиці. Бюджет же в Україні перетворився в арену політичних дискусій та суперечок, у яких взагалі не розглядається питання про його вплив на економічний розвиток. Натомість нескінченно на перший план ставиться завдання соціальної спрямованості бюджету. Однак без забезпечення сталого економічного зростання будь-які соціальні заходи матимуть украй обмежений характер. На нашу думку, найбільшу соціальну спрямованість матиме такий бюджет, який сприятиме створенню нових робочих місць і зростанню заробітної плати та на основі якого буде забезпечене стабільне економічне зростання.

Ефективність фінансової політики за узгодженості дій з окремих її напрямів і складових значною мірою залежить і від правильного вибору її типу. При цьому слід виходити із завдань, що вирішуються суспільством, відповідно до яких виділяються такі види фінансової політики: політика стабілізації, політика економічного зростання та політика стримування ділової активності.

Політика стабілізації спрямована на підтримання макроекономічної рівноваги на основі сталих обсягів виробництва за стабільності цін. Її реалізація засновується на стабільних обсягах фінансових ресурсів, сталих пропорціях розподілу і перерозподілу отриманих доходів. Вона, у свою чергу, може мати два різновиди, які досить суттєво відрізняються один від одного. Перший — це політика стабілізації після економічного спаду, яка має стимулюючий характер. Другий — це політика стабілізації в період економічного піднесення, яка має обмежувальне спрямування.

Політика економічного зростання спрямована на досягнення необхідного для країни рівня щорічного збільшення обсягів ВВП (ВНП)¹ з урахуванням її потенціалу. Вона націлена на розширення обсягу фінансових ресурсів та забезпечення їх доступності як за цінами, так і за умовами залучення. Реалізація цієї політики може здійснюватись трьома основними способами — зростання державних видатків, зниження рівня оподаткування та проведення політики «дешевих грошей». Використання державних видатків як стимулу зростання ВВП харак­теризує прямий державний вплив на основі бюджетного фінансування економічних потреб. Це фінансування відображає приплив додаткових зовнішніх ресурсів, необхідних підприємствам для розширення обсягів виробництва. Зниження рівня оподаткування забезпечує збільшення маси внутрішніх фінансових ресурсів підприємств. Політика «дешевих грошей» полягає у мінімізації процентних ставок за кредитами і розширює можливості підприємств у залученні кредитних ресурсів.

Політика стримування ділової активності використовується для регулювання економічного циклу з метою запобігання кризи надвиробництва та недопущення виснаження економіки внаслідок надмірних темпів економічного зростання. Вона здійснюється тими самими основними способами, що й попередня, тільки у зворотному напрямі — скорочення державних видатків, підвищення рівня оподаткування, установлення високих процентних ставок за кредитами.

Характеризуючи типи фінансової політики, С. Фішер, Р. Дорнбуш і Р. Шмаленсі зазначають, що політика стабілізації складається з урядових дій, які спрямовані на встановлення контролю над економікою з метою наближення обсягів ВНП якнайближче до його потенційно можливого рівня при одночасному утриманні низького рівня інфляції чи цінової стабільності. Експансіоністська політика націлена на збільшення реального ВНП, а протилежна (стримуюча. — Авт.) на його скорочення відносно потенційно можливого рівня^[12]. Таким чином, оцінюючи результати фінансової політики, необхідно врахувати не тільки отримані відповідні результати, а й те, як вони співвідносяться з потенційно можливими.

На даний час для України актуальною є політика економічного зростання. Етап макроекономічної стабілізації у цілому закінчився. Це означає необхідність суттєвого коригування фі­нансової політики. У монетарній політиці певні зрушення відбуваються. В останні роки знизилась облікова ставка НБУ — наприкінці 2000 р. вона становила 27 % річних, з кінця 2001 р. — 12,5 %, з квітня 2002 р. — 10 %, а з липня цього ж року — 8 %. У фіскальній політиці багато надій покладалось на прийняття бюджетного і податкового кодексів. Однак затвердження податкового кодексу нескінченно відкладалось. Прийнятий же улітку 2001 р. бюджетний кодекс охоплює в основному питання бюджетного процесу та регулювання міжбюджетних відносин, а належної уваги проблемам економічного зростання в ньому взагалі не приділяється. Це дає підстави стверджувати, що у фіскальній політиці відсутнє адекватне реагування на зміну економічної ситуації в Україні. Адже лише засобами жорсткої монетарної політики вирішити ці завдання буде неможливо. Так, ця політика виправдала себе в період стабілізації. Але її можливості у забезпеченні економічного зростання вкрай обмежені. Тому на даний час дуже актуальним є завдання активізації фіскальної політики держави як у сфері оподаткування, так і щодо державних інвестицій.

Визначившись із спрямуванням фінансової політики, дуже важливо вибрати її оптимальний, з позицій вирішення цих завдань, тип. Тип фінансової політики обумовлюється характером регламентування фінансових відносин у суспільстві, яке може здійснюватись державою у законодавчій та адміністративній формах. Головною формою реалізації фінансової політики в умовах ринкової економіки є законодавче регламентування фінансових відносин, оскільки воно ставить фінансову діяль­ність усіх суб’єктів на стабільну правову основу, що робить стійкою і фінансову політику.

Залежно від ступеня законодавчого чи адміністративного регламентування фінансових відносин, який характеризується тією часткою доходу, що розподіляється і споживається відповідно до чинних законів чи адміністративних рішень, можна виділити три типи фінансової політики: жорстка регламентація, помірна регламентація, політика мінімальних обмежень.

Жорстка регламентація полягає у тому, що переважна частина фінансових відносин регулюється державою. Права підприємств і громадян у здійсненні фінансових операцій визнач­аються не стільки їх інтересами, скільки правилами, установ­леними законами чи адміністративним рішеннями. Така політика проводиться в умовах або адміністративної економіки і відповідної їй фінансової моделі, або у разі обмеженості фінансових ресурсів. Подібна фінансова політика малоефективна, тому що підриває стимули до продуктивної діяльності, адже її фінансовим продуктом — доходом — більше розпоряджається держава, ніж його власники — юридичні та фізичні особи. Така політика, як правило, передбачає досить високий рівень бюджетної централізації національного продукту.

Помірна регламентація здійснюється у законодавчій формі й охоплює обмежену частину фінансових відносин — взаємовідносини з державою, окремі сегменти та елементи взаємовідносин на кредитному, фондовому, валютному та страховому ринках. Помірна регламентація має врівноважити інтереси держави і суспільства у цілому та інтереси окремих юридичних і фізичних осіб. Вона забезпечує цим особам достатні сти­мули для продуктивної діяльності і водночас дає змогу державі впливати на соціально-економічний розвиток суспільства.

Політика мінімальних обмежень спрямована на формування максимальної заінтересованості суб’єктів підприємницької діяльності і громадян в ефективному господарюванні. За цієї політики в основному регламентуються тільки взаємовідносини з державою, які до того ж зводяться до мінімуму. Переважна частина фінансових відносин за таких умов регламентується на договірних засадах між окремими суб’єктами.

В умовах перехідної економіки саме вибір типу фінансової політики є найбільш складною проблемою. В Україні дуже важко оцінити, який саме тип політики використовується в даний час і який найбільш доцільно використовувати. Адже визнати у цілому нинішню політику як жорстку регламентацію навряд чи буде правильно. Водночас вона і не завжди помірна, і тим більше не є політикою мінімальних обмежень. Це пояснюється тим, що фінансова політика нашої держави в окремих її напрямах суттєво різниться. Так, у податковій політиці досить чітко виражена жорстка регламентація — достатньо навести приклад визначення оподатковуваного прибутку, який у регламентації доходить до дрібниць. Можна навести й інші приклади, зокрема валютне регулювання. Загалом переважає якщо не жорстка, то досить відчутна регламентація.

Одним з головних завдань у даний час є поступовий перехід в усіх сферах до політики мінімальних обмежень, яка надасть більше прав у фінансовій діяльності суб’єктам підприєм­ництва, установить відповідні передумови і стимули до економічного зростання. Безумовно, дуже важливо при цьому не втратити регулюючої та спрямовуючої ролі держави. Однак реалізація її координуючої дії має бути підсилена не кількісно (втручанням у всі сфери діяльності юридичних і фізичних осіб), а якісно на основі використання обмеженого кола інструментів і важелів цілеспрямованої та високоефективної дії.

Вироблення та реалізація фінансової політики ґрунтується на певних економічних теоріях. На даний час сформувалось два базових напрями світової економічної думки — кейнсіанський та неокласичний. Їх постійне протиборство привело не до перемоги якоїсь однієї теорії, а до взаємозбагачення і взаєморозвитку. Чіткі межі між ними все більше і більше стираються, але, водночас, навряд чи коли-небудь зникнуть повністю. Наявність саме двох напрямів розвитку економічної думки пояснюється досить просто. Макроекономічна стабільність (а саме на її досягнення насамперед спрямована фінансова політика) — ні що інше як урівноваженість двох складових: сукуп­ного попиту і сукупної пропозиції. Представники неокласичної школи роблять наголос на впливі в бік пропозиції, тоді як кейнсіанці вважають, що необхідно регулювати попит.

Оскільки попит і пропозиція — це два діалектично взаємозв’язані явища і їх не можна розглядати окремо. Врешті-решт макроекономічне регулювання можна здійснювати, впли­ваючи як на пропозицію, так і на попит. Саме це в кінцевому підсумку і стало основою взаємопроникнення й обопільного збагачення обох теорій. Але така ситуація значно ускладнює вибір теоретичних засад фінансової політики. Необхідне детальне вивчення всіх сторін, переваг і недоліків кожної теорії та досвіду фінансової політики, що базується на тій чи іншій теорії.

Фінансова теорія Дж. Кейнса, спрямована на забезпечення економічного зростання, вже майже сім десятиліть привертає до себе увагу численних економістів, які на кожному новому етапі розвитку ринкової економіки з урахуванням нових явищ, що в ній виникають, намагаються знайти відповідь на назрілі питання економічного розвитку та визначити шляхи реалізації завдань макроекономічної стабілізації. Як підкреслюють захід­ні аналітики, кожного разу «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей» Дж. Кейнса дає «підстави для дискусії з приводу усіх найголовніших макроекономічних проблем, почи­наючи з питання пошуків шляхів підвищення рівня зайнятості і закінчуючи питанням визначення детермінантів прискорення темпів економічного зростання»^[13].

Згідно з кейнсіанською теорію вплив на процес суспільного відтворення має здійснюватись маніпулюванням попитом — через його розширення в умовах економічного спаду та депресії, чи звуження в умовах циклічного піднесення. Головним інструментом, за допомогою якого має відбуватися управління попитом, є фіскальна політика, включаючи витрати держави на купівлю товарів та послуг, трансфертні програми, оподаткування. Дж. Кейнс та його послідовники вважали, що, справляючи вплив на виробництво через маніпулювання попитом, можна в такий спосіб впливати і на основні макроекономічні показники — рівень і рух національного продукту та його головних компонентів, зайнятість і ціни. Величина, на яку збільшується в результаті тих чи інших державних асигнувань обсяг виробництва, чисельність зайнятих, обсяг споживання тощо, дістала назву «мультиплікатора», тобто множника, а теорії, що визначають примножуючу дію податків і державних асигнувань на економіку, — теорії мультиплікатора. Отже, теорія мультиплікатора відображає мультиплікаційну дію будь-яких імпульсів на розвиток реальних економічних процесів. Дж. Кейнс писав, що мультиплікатор — це певне відношення між доходом та інвестиціями і, припускаючи деяке спрощення, між загальною зайнятістю та зайнятістю, що безпосередньо пов’язана з інвестиціями^[14]. Таким чином, Дж. Кейнс вважав, що зростання інвестицій відіграє першочергове значення для зростання зайнятості та національного доходу.

Стимулювання попиту на інвестиційні товари та товари широкого вжитку — домінанта кейнсіанської теорії макроекономіч­ної стабілізації та економічного зростання. Це означає, що Дж. Кейнс та його послідовники зводили всі найважливіші проблеми сучасного виробництва до пошуків та реалізації фак­торів, які стимулюють сукупний попит. Таким чином, Дж. Кейнс здійснив справжню революцію в економічному мисленні та в підходах до економічної політики, поклавши в основу макроекономічного аналізу детермінанту «ефективного попиту». Ос­кільки кейнсіанська теорія орієнтується на управління та стимулювання попиту, вона й дістала назву «економічна теорія попиту» («demand-side economics»).

Досягнення ефективного, тобто максимального, попиту, що виникає за умов повного використання виробничих потужностей, а також робочої сили, відбувається завдяки зростанню державного споживання і, зокрема, державних витрат. Тому видатки державного бюджету, їх зростання Дж. Кейнс розглядав, як найефективніший засіб макроекономічного регулювання економіки, її стабілізації та зростання. Згідно з ученням Дж. Кейнса держава через податкову систему та механізм державних витрат має підтримувати належний сукупний попит, свідомо стимулювати його, навіть ціною утворення бюджетного дефіциту. Стимулювання державою сукупного попиту через збільшення бюджетних витрат за допомогою де­фіцитного фінансування та маніпулювання розмірами оподаткування — це одна з домінуючих ідей теорії Дж. Кейнса.

Важливим інструментом реалізації державної політики стимулювання попиту, вважав Дж. Кейнс, є податки, які повинні зростати в умовах економічного піднесення і відповідного збільшення доходів. Механізм прогресивного оподаткування згідно з теорією Дж. Кейнса повинен діяти бездоганно, оскільки лише в такий спосіб можна забезпечити надходження платежів до державного бюджету. По іншому має діяти податковий механізм за умов рецесії. Коли доходи зменшуються і зростає безробіття, фінансова система має допомогти виходу економіки зі стану депресії. Це досягається зменшенням подат­кового тиску, насамперед скорочується оподаткування при-
бутків тих підприємств, які здійснюють інвестиції.

Досліджуючи історію розвитку світової економічної думки, відомий західний економіст М. Блауг писав: «Дехто вважав, що Кейнсові не вдалося теоретично довести своє твердження, але навіть вони погодились, що його правильність підтвердила практика»^[15]. «Кейнсівська революція, зазначає він далі, — один із найяскравіших епізодів у всій історії економічної думки... Упродовж одного десятиліття (1936—1946) величезна більшість економістів західного світу навернулися до кейнсового способу мислення»^[16].

Домінантою неокласичної економічної теорії є орієнтація на розвиток «економіки пропозиції». На початку 80-х років минулого століття вона повністю сформувалася та завоювала уми численних економістів та політичних діячів. За своєю природою вона є різновидом класичної економічної ідеології. Монетаристи небезпідставно вважають, що коли поставити під жорсткий контроль грошову й кредитну політику, правильно керувати монетарною сферою, тоді внутрішні сили економіки здатні самі усунути й поступово ліквідувати кризові процеси. Отже, вважають монетаристи, первинним завданням, яке має виконуватися за умов розладнаної, депресивної економіки, є забезпечення фінансової і грошової стабілізації. Шлях до такої стабілізації має проходити через максимальне узгодження фіскальної та монетарної політики, зменшення до припустимого мінімуму бюджетного дефіциту та мінімізацію темпів інфляції. Активна антиінфляційна політика — це той «наріжний камінь», на якому має вибудовуватися фінансова політика макроекономічної стабілізації і зростання в країнах з ринковою економікою.

У кінцевому підсумку і кейнсіанська теорія регулювання економіки, і монетарний напрям неокласичної теорії покликані дати відповідь на одні й ті самі кардинальні питання: як досягти збалансування і макроекономічної стабілізації ринкової економіки, в який спосіб стимулювати економічне зростання, за допомогою якого інструментарію — державних фінансів та фіскальної політики чи монетарних засобів можна досягти скоординованості та синхронності динаміки макроекономічних параметрів господарського розвитку. Кейнсіанство та монетаризм завжди перебувають у своєрідному «тандемі». Як пише японський економіст Чіакі Нішіяма, обид-
ві теорії «покликані пролити світло на те, в який спосіб, за допомогою проведення якої політики можна досягти оптимального співвідношення різних параметрів економічного розвитку»^[17].

Що ж стосується інструментів досягнення макроекономічної стабільності і зростання, то тут кейнсіанці та монетаристи розходяться. Перші вважають, що такими інструментами впли­ву на макроекономічну стабілізацію є бюджетні видатки, податки, державний борг, другі, тобто монетаристи, домінантою економічного зростання вважають гроші, попит на них. А відтак саме через грошову та кредитну сфери і має здійснюватись відповідна монетарна політика.

Історичний досвід показує, що чим «менше» ринку, тим «більше» простого обміну, або, як у наш час називають ці операції, бартеру — цієї архаїчної форми обмінних відносин. До речі, той факт, що в більшості країн перехідної економіки близько половини торговельних угод реалізується у формі бартеру, свідчить про те, як далеко економіка цих країн, включаючи й Україну, перебуває ще від цивілізованих форм ринкових відносин.

Свої особливості монетаристська концепція має у питанні використання державних фінансів. Головне їх призначення монетаристи вбачають у тому, щоб через мобілізацію та раці-
ональне використання фінансових ресурсів підвищити ефектив­ність ринкової економіки, забезпечити їй «нове дихання», активно форсувати розвиток науково-технічного прогресу. При цьому велике значення надається податкам. Щоправда, якщо кейнсіанці розглядають податки головним чином як інструмент регулювання сукупного попиту, то прихильники «теорії пропозиції» — як стимул для підприємницької активності або, навпаки, як чинник гальмування виробництва.

Податкова політика справді справляє багатоаспектний вплив на поведінку суб’єктів господарювання. З одного боку (суто теоретично), реакцією товаровиробників на відносно високий рівень оподаткування може бути їх прагнення більше та інтенсивніше працювати, щоб компенсувати ті, з їх погляду, нераціональні втрати, що пов’язані зі сплатою податків. Однак це дійсно скоріше теоретична абстракція, бо на практиці, навпаки, саме відносно ліберальна податкова політика сприяє актив­ності підприємницької діяльності, підвищує мотивацію підприємницьких структур до інвестування. З іншого боку, над­мірний податковий прес скорочує реальні доходи суб’єктів підприємництва, а отже, підриває стимули до ефективної діяльності та негативно впливає на мотивацію до інвестування, внаслідок чого бізнес починає втікати «у тінь». Це саме стосується і податків на доходи громадян: високі податки підривають у них мотивацію до праці. Особливо яскраво все це проявляється в сучасній Україні та в деяких інших країнах пере­хідної економіки.

Як відомо, представники кейнсіанської доктрини вважають, що величина оподаткування суб’єктів підприємництва, повинна змінюватися залежно від фази ділового циклу. У період рецесії уряд має знижувати ставки оподаткування і в такий спосіб стимулювати інвестиції та ділову активність. За умов циклічного піднесення, коли спостерігається «перегрів» економіки і починає інтенсивно розвиватися інфляція, держава повинна підвищувати рівень оподаткування суб’єктів підприємницької діяльності і в такий спосіб «охолоджувати» економіку.

Принципово інший підхід до здійснення податкової політики у прихильників неокласичної хвилі. «Фінансова політика, — підкреслює один з них, американський економіст Д. Стокмен, — має бути скоріше інструментом стимулювання, а не перерозподілу доходів»^[18]. Для стимулювання інвестицій та пожвавлення виробництва слід створювати спонукальні мотиви через відповідну податкову політику.

Отже, монетаристські концепції макроекономічної стабілізації зводяться до такого: ринкова економіка за своєю природою тяжіє до стабільності, тобто до рівноваги на ринках праці, ринках капіталу та товарів, а нестабільність виробництва, високий рівень безробіття, інфляція — усе це наслідки помилок, що припускаються в процесі здійснення державної політики регулювання. А оскільки державне регулювання спричиняє скоріше порушення рівноваги, ніж досягнення ста­більності, то доцільно обмежити масштаби державного втручання в економіку.

Оцінюючи переваги та недоліки кейнсіанської і монетаристської політики макроекономічного регулювання, особливо важливо правильно визначити, щó на даному історичному етапі більшою мірою відповідає завданням економічного розвитку тієї чи іншої країни. Не може бути і мови про якісь переваги однієї теорії над іншою — вони однаково важливі і для світової цивілізації в цілому, і для кожної країни окремо. Вибір засад макроекономічного регулювання залежить не від того, яка теорія на даний момент визнається провідною у світі, а яка повніше відповідає проблемам і завданням певної країни в даний час. Тим більше, що поступово відбувається процес конвергенції двох провідних течій фінансової думки: неоконсервативні ідеї проникають у посткейнсіанську теорію, а кейнсіанські — в неокласичну. Саме на цьому ґрунтуються пропозиції (з якими ми повністю згодні) про необхідність інтегрування бюджетної, податкової, грошово-кредит­ної та інших напрямів фінансової політики. На думку сучасних прихильників кейнсіанства, фінансова теорія має бути «кейнсіансько-монетаристською». Відповідно, фінансова політика повинна засновуватись на паритеті фіскальної та монетарної політики. Неоконсерватори, у свою чергу, визнали, що ефективність використання теорії «економіки пропози-
ції» буде вищою, якщо вона міститиме і деякі елементи кейнсіанства.

На нашу думку, подібні теоретичні висновки вкрай важливі для економік перехідного типу. Надзвичайно складний клубок проблем, котрі як дістались у спадок від адміністративної економіки, так і породжені неадекватними заходами фінансової політики у перехідний період, практично неможливо розв’я­зати тільки на основі концентрації зусиль на певному напрямі. Необхідна структурно-інтегрована й узгоджена фінансова політика, яка передбачала б органічне поєднання інструментів грошово-кредитної і фіскальної політики, узгодженість дій усіх фінансових органів та інституцій. В основі цієї політики має бути процес продовження фінансової реструктуризації, спрямований на подолання наслідків економічної кризи і забезпечення економічного зростання.

Додати в закладки

  
Переклад Translate