Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: ФІНАНСОВА РЕСТРУКТУРИЗАЦІЯ В УКРАЇНІ: ПРОБЛЕМИ І НАПРЯМИ / В. Федосов, В. Опарін, С. Льовочкін
2. ІНСТИТУЦІйНІ РЕФОРМИ У реальному та фінансовОму секторах ЕКОНОМІки 2.1. Проблеми структурного розміщення фінансових ресурсів
Потенційні можливості економічного розвитку кожної країни залежать від її ресурсного забезпечення. Усі елементи ресурсного потенціалу є дуже важливими — і природні ресурси, і виробничі потужності, і кваліфікований персонал. Та все ж головний — забезпеченість фінансовими ресурсами. Адже нестачу власних природних ресурсів, наприклад, можна компенсувати, придбавши їх за кордоном, але це можливо тільки за умови наявності достатніх коштів.
Потенційна дієздатність фінансових ресурсів залежить від двох основних чинників. Насамперед, безумовно, від їх загального обсягу. Домінуючою проблемою у фінансах є, як правило, нестача ресурсів. Тому першочерговим завданням провідних фінансових органів та інституцій — міністерства фінансів та центрального банку — завжди є створення передумов та всебічне сприяння зростанню обсягів фінансових ресурсів при забезпеченні стабільності національної грошової одиниці. Але не меншою мірою продуктивність фінансових ресурсів обумовлюється їх раціональним розміщенням, яке має забезпечити як вільний доступ до ресурсів, так і стимулювання ефективності їх використання.
Управління процесами формування, розміщення та використання фінансових ресурсів вимагає насамперед їх чіткої термінологічної визначеності. Це стосується як самого поняття «фінансові ресурси», так і джерел їх формування, місця концентрації та напрямів використання. Зазначене питання, дуже важливе як у теоретичному, так і практичному аспектах, до цього часу, на нашу думку, не вирішене.
Сутнісне і кількісне визначення фінансових ресурсів за будь-якого підходу пов’язане зі встановленням їх відповідної бази — для чого вони потрібні? Виходячи з цього, фінансові ресурси можуть розглядатись у двох аспектах. По-перше, як основа забезпечення платоспроможності, тобто фінансової здатності відповідних суб’єктів розраховуватись за своїми зобов’язаннями. Водночас забезпечення платоспроможності може здійснюватись не тільки за рахунок грошових коштів, а й інших активів, що є у розпорядженні того чи іншого суб’єкта. При цьому велике значення має ліквідність відповідних активів, тобто рівень надійності і швидкості їх перетворення в грошові кошти. За подібного підходу фінансові ресурси фактично ототожнюються з грошовими коштами (а іноді й усіма активами). Загалом це цілком припустимо, але виникає своє-
рідна термінологічна плутанина і тавтологія, коли стає дуже важко провести чітке розмежування між такими поняттями, як доходи, грошові кошти, грошові фонди (або фонди грошових коштів) і фінансові ресурси.
По-друге, фінансові ресурси можуть розглядатись як фінансова основа забезпечення виробництва національного продукту. Їх наявність створює передумови (але не гарантії) для отримання на основі інвестування коштів відповідного економічного (товари, роботи, послуги) та фінансового (додана вартість) результату. У подібному контексті фінансові ресурси порівнянні з іншими видами ресурсів. При цьому формується надійна основа для чіткого розмежування зазначених вище понять. Доходи — це грошові чи інші надходження, які той чи інший суб’єкт отримує у вигляді доданої ним вартості або у процесі перерозподілу вартості створеного у суспільстві ВВП. Грошові надходження — це вхідні грошові потоки, до яких входять як повернуті використані у процесі виробництва фінансові ресурси, так і отримані доходи. Грошові кошти являють собою їх залишок у готівковій чи безготівковій формах на певну дату, а грошові фонди — їх відокремлену за цільовим призначенням частину.
Існуючі сьогодні підходи до визначення сутності і складу фінансових ресурсів засновані переважно на розширеному їх трактуванні. Це, можливо, і не було б так суттєво, якби не створювалась ілюзія наявності досить значного фінансового потенціалу. Так, одним із перших на теренах колишнього СРСР комплексно дослідив фінансові ресурси російський економіст В. К. Сенчагов, який визначив їх таким чином: «Фінансові ресурси народного господарства являють собою сукупність грошових нагромаджень, амортизаційних відрахувань та інших грошових коштів, які утворюються у процесі створення, розподілу і перерозподілу сукупного суспільного продукту»[29]. Характерною особливістю цього визначення є, по-перше, ув’язка фінансових ресурсів з грошовими коштами і, по-друге, їх розуміння як результату створення, розподілу і перерозподілу сукупного суспільного продукту.
У сучасній українській фінансовій літературі фактично дублюється, хоча і з окремими уточненнями, наведена характеристика. Наприклад, у «Фінансовому словнику» дається таке визначення: «Ресурси фінансові — сукупність коштів, що перебувають у розпорядженні держави і суб’єктів господарювання»[30], тобто практично ототожнені поняття фінансових ресурсів і грошових коштів. Далі йде взагалі незрозуміле твердження, що вони «характеризують фінансовий стан економіки та суб’єктів господарювання». Але ж це ресурси, а не результат і не фінансові коефіцієнти чи індикатори. Твердження, що «основним джерелом формування ресурсів є валовий національний продукт» теж, як і у В. К. Сенчагова, характеризує фінансові ресурси як результат створення ВНП.
К. В. Павлюк так визначає фінансові ресурси: «Це грошові нагромадження і доходи, які утворюються в процесі розподілу й перерозподілу валового внутрішнього продукту й зосереджуються у відповідних фондах для забезпечення безперервності розширеного відтворення і задоволення інших суспільних потреб»[31]. Наведене визначення суттєво відрізняється від охарактеризованих раніше підходів. По-перше, фінансові ресурси ув’язуються з грошовими нагромадженнями і доходами, а не з грошовими коштами. По-друге, вони обмежуються рамками «відповідних фондів». Надалі, визначаючи склад фінансових ресурсів автор включає до них ресурси усіх секторів економіки, у тому числі і приватного сектору.
У підручнику «Фінанси підприємств» автори зазначають, що «під фінансовими ресурсами слід розуміти грошові кошти, що є в розпорядженні підприємств. Таким чином, до фінансових ресурсів належать усі грошові фонди й та частина грошових коштів, яка використовується в нефондовій формі». При цьому грошові фонди визначаються як «частина грошових коштів, які мають цільове спрямування»[32]. Як бачимо, тут повністю ототожнюються фінансові ресурси з грошовими коштами, фактично ці поняття розглядаються як синоніми.
Отже, як видно з наведених тлумачень фінансових ресурсів, вони визначаються або як грошові кошти, або грошові нагромадження, або доходи, або фонди грошових коштів. При цьому в жодному визначенні не конкретизується, чи вся сукупність грошових коштів (доходів, нагромаджень, фондів), чи тільки певна їх частина становить фінансові ресурси. Оскільки поняття грошових коштів значно ширше поняття фінансових ресурсів як за змістом, так і за обсягом, то обов’язково слід визначати, які саме кошти є ресурсами. Грошові надходження теж пов’язані з фінансовими ресурсами, але тільки як джерело їх відновлення та нарощування. Грошові нагромадження можуть розглядатись тільки як джерело нарощування фінансових ресурсів, однак вони можуть бути використані й на інші цілі. Фонди ж грошових коштів можуть розглядатись як засіб концентрації фінансових ресурсів, але, знову ж таки, у фондах можуть концентруватись не тільки ці ресурси, а й доходи. Тобто, як бачимо, усі зазначені поняття між собою тісно пов’язані, але зовсім не тотожні (інакше не зрозуміло, навіщо взагалі виділяти різні поняття, якщо вони означають одне й те саме).
Не витримує критики і характеристика фінансових ресурсів як результату створення, розподілу і перерозподілу ВВП. Результат відображається не в ресурсах, а в отриманих доходах. Фінансові ж ресурси з позицій їх продуктивного використання відображають не результат, а передумови створення відповідного обсягу ВВП. При цьому, звісна річ, їх достатні обсяги є хоч і важливою, але тільки передумовою виробництва. Вони не гарантують ні відповідного обсягу ВВП, ні позитивних фінансових результатів.
На нашу думку, фінансові ресурси — це не всі грошові кошти, а тільки ті гроші, які «роблять» гроші, тобто сума коштів, спрямованих в основні засоби та обігові кошти підприємств[33]. Таке визначення відповідає розумінню фінансових ресурсів як досить спорідненого з капіталом явища. Існує досить багато визначень капіталу, та все ж вони у цілому єдині за змістом. Так, автори фундаментального підручника «Основи економічної теорії: політекономічний аспект» визначають капітал як «авансовану вартість, що в процесі свого руху приносить більшу вартість, тобто самозростає»[34]. Звісна річ, це самозростання не є автоматичним, інакше втрачається потреба в управлінні, зокрема у фінансовому менеджменті. Але для того щоб функціонувати в ролі виробника, як зазначають автори, «потрібно мати достатню кількість грошей (підкреслено нами. — Авт.), купити за них засоби виробництва, найняти працівників, організувати виробництво певних товарів, реалізувати їх і отримати суму грошей, що перевищує витрачену. Саме такий перебіг подій, які становлять життєвий цикл виробника, перетворює витрачені ним гроші (по суті — фінансові ресурси. — Авт.) на капітал»[35]. Отже, автори вказаного підручника, власне, розглядають фінансові ресурси (хоча і не використовують цього терміна) як джерело формування капіталу, як авансовані кошти, як гроші, що «роблять» гроші.
У «Фінансовому словнику» дається кілька тлумачень капіталу, як з погляду його суті та визначення у бухгалтерському обліку, так і побутового розуміння (гроші, велика сума грошей). З позицій економічного змісту капітал визначається як «сукупні ресурси (підкреслено нами. — Авт.), що використовуються в підприємництві» та як «початкова сума коштів, призначених для здійснення підприємницької діяльності»[36]. З погляду бухгалтерського обліку капітал визначається як чиста вартість (вартість активів за мінусом суми зобов’язань). Стосовно ж фінансових ресурсів автори цього словника, як було зазначено вище, дотримуються їх розширеного трактування, хоча у їхньому визначенні капіталу є чіткі вказівки на його ресурсне призначення.
Отже, можна стверджувати, що поняття «капітал» і «фінансові ресурси» є досить близькими за змістом. Розуміння капіталу як суми відповідних ресурсів досить поширене, що відповідає їх сутності і призначенню, оскільки капітал — один з головних факторів виробництва. Водночас між капіталом і фінансовими ресурсами є досить суттєві відмінності. З одного боку, не вся сума капіталу виконує функції фінансових ресурсів — забезпечення процесу виробництва. З іншого боку, не всі фінансові ресурси набувають форми капіталу. Охарактеризуємо ці відмінності.
Належність капіталу до фінансових ресурсів залежить від його розміщення, у зв’язку з чим розрізняють працюючий і непрацюючий капітал. Функції фінансових ресурсів, тобто збільшення вартості і продукування доходу, виконує тільки працюючий капітал — той, що обертається. Непрацюючим є той капітал, що вилучений з обігу. До нього відносять, по-перше, резервні і страхові фонди, які формуються в обов’язковому порядку чи на основі власної ініціативи підприємств, і, по-друге, так званий «мертвий» капітал, що виникає внаслідок нераціональних чи непродуманих фінансових вкладень.
Основною метою раціонального використання капіталу є максимізація рівня працюючого капіталу, тобто надання йому форми фінансових ресурсів. Проблеми, що пов’язані у цьому контексті з непрацюючим капіталом суттєво різняться у розрізі його видів. Так, проблеми «мертвого» капіталу це насамперед проблеми його ліквідності. Процес «омертвіння» капіталу пов’язаний з помилками, допущеними у процесі здійснення інвестицій: придбання непотрібних чи непридатних обладнання, устаткування, матеріалів тощо; придбання цінних паперів сумнівних емітентів; надання кредитів неплатоспроможним позичальникам та ін. Виправлення цих помилок і відновлення ресурсного призначення капіталу можливе тільки за умови відповідної ліквідності — можливості продажу матеріальних цінностей чи цінних паперів за їх балансову вартість. При цьому з позицій фінансового менеджменту завжди краще продати їх навіть зі збитками і повернути хоча б частину ресурсів, ніж взагалі залишати цей капітал в «омертвленому» стані. Однак головне — не допускати ніяких непродуманих і необґрунтованих інвестицій, хоча, звісна річ, ризик є завжди.
Друга частина непрацюючого капіталу якраз пов’язана зі страхуванням ризику втрати частини ресурсів — або внаслідок отримання збитків, або тих же невиправданих інвестицій. Однак ця проблема складніша, оскільки має неоднозначний характер. З одного боку, необхідність забезпечення стабільності
діяльності вимагає обов’язкового формування резервних і страхових фондів. Чим вищий рівень ризику у тій чи іншій сфері діяльності, тим більшими за обсягами і питомою вагою мають бути ці фонди. Але, з іншого боку, чим більший рівень непрацюючого капіталу, тим, відповідно, менші ресурсні можливості суспільного виробництва. Тому одним із основних питань фінансової стратегії і тактики є встановлення оптимального рівня резервування ресурсів. При цьому слід пам’ятати про наявність спеціалізованих фінансових інституцій — страхових компаній, які можуть взяти на себе страхування відповідних підприємницьких ризиків, суттєво знизивши обсяги непрацюючого капіталу.
Крім власних фінансових ресурсів, що представлені працюючим капіталом, підприємства можуть використовувати в обороті запозичені і залучені кошти. Запозичені фінансові ресурси можуть бути отримані: від інших суб’єктів підприємницької діяльності на основі комерційного кредиту з його оформленням векселем; від юридичних і фізичних осіб у разі випуску боргових зобов’язань у вигляді облігацій і комерційних паперів; від банків, інших кредитних установ та міжна-
родних фінансових інституцій у вигляді позичок; від держави у вигляді бюджетних кредитів.
З позицій підприємства-позичальника це все — запозичений капітал, який виконує функції фінансових ресурсів, що забезпечують його діяльність. Однак з позицій фінансової системи у цілому кредити від різних кредиторів відображають різні процеси і по-різному впливають на ресурсне забезпечення економіки. Якщо позички від національних комерційних банків та небанківських кредитних установ є значною мірою лише внутрішнім перерозподілом ресурсів у межах економічної системи країни, то позички від іноземних банків та міжнародних фінансових інституцій відображають додаткове залучення ресурсів у країну. Боргові зобов’язання, розміщені серед населення, характеризують трансформацію заощаджень громадян у фінансові ресурси підприємств. Отримання ж комерційного кредиту не є формуванням додаткових ресурсів, оскільки означає тільки подовження терміну використання в обороті підприємства певних коштів унаслідок відстрочення оплати товарів та послуг.
Кредитні відносини передбачають, хоча і тимчасове, але повне право розпоряджатись запозиченими ресурсами. У зв’язку з цим цю частину фінансових ресурсів позначають терміном «запозичений (або просто позичений) капітал». У цьому проявляється продукуюча властивість кредиту, що дає підстави визначати й усі ресурси, сконцентровані у кредитній системі, як «позичковий капітал». На відміну від власного капіталу, він має усуспільнену форму і, відповідно, найбільшу цінність для фінансової системи кожної країни.
Залучені в оборот фінансові ресурси, на відміну від запозичених, не передбачають платності і переходу хоча б на певний термін прав власності на них, а тому за своєю суттю не можуть належати до капіталу. За ознакою джерел їх залучення вони підрозділяються на внутрішні та зовнішні, а за ознакою юридичних прав на них — на такі, що використовуються на законних чи незаконних підставах.
Внутрішні залучені ресурси характеризують перерозподіл коштів безпосередньо на підприємстві. Основною формою цих ресурсів є так звані сталі пасиви — стабільний залишок заборгованості із заробітної плати, резерву на виплату відпускних та інше резервування коштів, яке не передбачає їх вилучення з обігу. Використання цих ресурсів у межах циклу їх формування (півмісяця на виплату заробітної плати, якщо не встановлено інших термінів її видачі, та одинадцять, як правило, місяців на формування резерву на виплату відпускних) здійснюється на цілком законних підставах. Але затримка у виплаті заробітної плати і відпускних уже відображають, по суті, неправомочне використання, причому безплатно, чужих коштів як власних ресурсів. Це питання, безумовно, повинно бути чітко врегульовано законодавством, оскільки той контроль у цій сфері, що був покладений на комерційні банки, має, по суті, адміністративний характер. Цей контроль не відображає функції банків у ринковій економіці і певною мірою навіть суперечить їх інтересам, адже своєчасна виплата заробітної плати зменшує залишки коштів на рахунках клієнтів, тобто скорочує ресурси банків.
Зовнішні джерела залучених ресурсів пов’язані або із невиконанням зобов’язань щодо платежів — кредиторська заборгованість, або із використанням коштів, що перебувають у розпорядженні підприємства за дорученням інших суб’єктів, у тому числі авансові платежі. Основною формою зовнішніх залучених ресурсів є кредиторська заборгованість. Вона може виникати унаслідок порушень у кругообігу ресурсів, що призводять до фінансових ускладнень у платника, або бути результатом свідомої затримки платежів чи навіть взагалі (що характерно для перехідної економіки) намагань відмовитись від своїх зобов’язань. Такий процес відображає незаконний перерозподіл фінансових ресурсів, але рано чи пізно зазнає збитків і той, хто допустив невиконання (несплату) своїх зобов’язань, коли не зможуть заплатити вже йому. Подібні ресурси ніяк не можуть бути віднесені ні до власного, ні до запозиченого капіталу. Якщо вони й набувають його форми,
то це — «крадений» капітал, незаконне використання чужих ресурсів.
У цілому взаємозв’язок фінансових ресурсів і капіталу з позицій їх використання у кругообігу підприємств, де реалізується їх продуктивне призначення, може бути зображений на такій схемі (рис. 7). З позицій забезпечення ефективності використання фінансових ресурсів важливою є проблема визначення їх загальної маси та ефективності використання, для чого необхідно більш детально дослідити проблеми їх розміщення. Як уже зазначалося, фінансові ресурси зосереджуються або безпосередньо у суб’єктів підприємницької діяльності, або у суб’єктів фінансового ринку — комерційних банків та інституційних інвесторів (в останніх враховується тільки залишок мобілізованих, але ще не розміщених ресурсів). Однак сума фінансових ресурсів, які перебувають у розпорядженні кожного суб’єкта, не є їх загальною масою у суспільстві, оскільки містить як власні, так і запозичені та залучені, а вони відображають процеси перерозподілу ресурсів. Це означає, що маса фінансових ресурсів у суспільстві може мати різні виміри.
Рис. 7. Взаємозв’язок капіталу і фінансових ресурсів підприємств
Пропонуємо використовувати три показники, що характеризують обсяги фінансових ресурсів:
— брутто-ресурси;
— нетто-ресурси;
— продуктивні ресурси.
Маса брутто-ресурсів відображає, по суті, їх оборот і включає загальну суму власних, запозичених і залучених ресурсів, що використовуються усіма суб’єктами господарювання — виробниками товарів, робіт та послуг. Це та сума, на основі якої створюється відповідний обсяг ВВП, тобто обсяг ресурсів, фактично працюючих у певному періоді на потреби економіки.
Обсяг нетто-ресурсів відображає висхідну масу реально наявних у суспільстві ресурсів. Він включає суму власного капіталу суб’єктів господарювання і комерційних банків та кошти, що залучені банками від фізичних осіб. До власного має бути зарахований як мобілізований безпосередньо власником капітал, так і кошти, що надані йому на безповоротній основі з бюджету, цільових і корпоративних фондів та спрямовані у статутний фонд.
Найбільш складним у визначенні є показник продуктивних ресурсів, який характеризує ту їх масу, що може використовуватись виробниками товарів та послуг у їх продуктивній діяльності. Це обумовлюється дуже складною системою взаємозв’язку основних носіїв ресурсів — підприємств і комерційних банків. Сума ресурсів, що перебувають у розпорядженні цих суб’єктів, не є їх загальною масою. По-перше, з одного боку, значну частину ресурсів банків становлять розміщені у них фінансові ресурси підприємств. Однак, з іншого боку, ці ресурси працюють як на їх власників, так і на всю економіку, а тому цілком обґрунтовано можуть бути враховані двічі. По-друге, визначаючи продуктивні ресурси слід виключати непрацюючий капітал підприємств та враховувати тільки кредитні й інвестиційні ресурси комерційних банків, тобто ту частину їхніх ресурсів, що може спрямовуватись у реальний сектор економіки. Обсяги кредитних та інвестиційних ресурсів банків визначаються як різниця між загальним обсягом їхніх ресурсів і сумою залишків коштів у касі й на кореспондентських рахунках, резервів, вкладень у державні цінні папери та торговельні валютні операції й міжбанківських кредитів. Виключення вкладень у державні цінні папери пов’язано з тим, що вони характеризують відплив ресурсів, які могли б бути спрямовані у реальну економіку, а міжбанківських кредитів тому, що вони відображають внутрішньобанківський перерозподіл ресурсів.
У загальному обсязі ресурсів комерційних банків ураховуються: усі його власні ресурси; кошти, що перебувають на поточних рахунках різноманітних клієнтів — юридичних і фізичних осіб, бюджету і державних фондів цільового призначення, фінансових інституцій (страхових компаній, інституційних інвесторів тощо) та на кореспондентських рахунках інших
банків; запозичені ресурси та кошти, якими тимчасово розпоряджається банк (наприклад, кредитні лінії, які обслуговуються даним банком) та ін. Стосовно залишків на рахунках підприємств слід відзначити, що у банках перебувають не тільки їх ресурси, а й отримані доходи. Не будучи ресурсами підприємства, вони відчутно впливають на ресурсний потенціал банків.
Отже, можна зробити висновок, що обсяг продуктивних ресурсів характеризує як масу висхідних нетто-ресурсів, так і продукуючі можливості банків. У зв’язку з цим відношення обсягу продуктивних ресурсів до нетто-ресурсів може слугувати своєрідним коефіцієнтом продуктивної функції банківської системи, адже банки є не тільки фінансовими посередниками, а й виконують функції своєрідного фінансового виробника — продукування ресурсів.
ЗМІСТ
На попередню
|
|
