Додати в закладки

  
Переклад Translate

Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.

Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Всесвітня історія. Cередньовіччя і нові часи / Крип'якевич

Всесвітня історія. Cередньовіччя і нові часи / Крип'якевич

СЕРЕДНІ ВІКИ 1. Візантійська держава

Середньовіччя. Занепад західноримської держави був подією незвичайної ваги для розвитку Європи. Перестала існувати держава, що впродовж тисячоліття була осередком політичного розвитку євразійського світу й огнищем культури для далеких країн та народів. Італію і всі зроманізовані провінції захопили північні варвари. Рим і всі великі міста були спалені, знищені й лягли в руїнах, обезлюдніли давні густі села, занепали хліборобство, промисловість і торгівля, по давній високій культурі полишилися тільки сумні останки. Це була страшна історична катастрофа.

Давнє життя занепало, але почалося нове життя на нових основах, в нових центрах, у змінених формах. Нову епоху історії, що наступила по стародавніх віках, називаємо с е-редньовіччям. Цю добу числимо від занепаду, західноримської держави в 476 р. до відкриття Америки в 1492 p., отже разом понад десять століть. Середньовіччя від стародавніх віків відрізняється передусім тим, що історичні події відбуваються в усій Європі, а не тільки над Середземним морем, як це було в старовині. Середземноморський світ у середньовіччі мав далі своє велике значення, але не таке необмежене, як до того часу. Осередок римської держави — Італія — на' пару століть втратила цілком своє значення. Вона стала тереном, по якому перевалювалися хвилі переселення народів, і довго не могла прийти до рівноваги. Лише зріст могутності папства підняв значення нового Риму. Потім в Італії розвинулися багаті торгові міста, і серед добробуту почала наново творитися культура гуманізму, якої, впливи охопили всю Європу. Але це прийшло лише по кількох століттях, а поки що, на початку середньовіччя, Рим тільки поволі старався відзискати своє передове місце.

Крісло епохи раннього середньовіччя

У щасливому становищі знайшлася східноримська, або візантійська, держава зі столицею у Константинополі. Вона зуміла охоронитися від заливу варварів, заховала непорушену давню організацію і культуру та продовжувала імперіалістичні змагання давнього римського цісарства. Під проводом Візантії довгий час утримувалися Західна Азія, Північна Африка і навіть частина Італії, а під культурним її впливом були всі Балкани і Східна Європа. Але пізніше в боротьбі з арабами візантійське цісарство втратило східні провінції, обмежилося до самого Валканського півострова і закостеніло в своїм розвитку.

Орієнтальний світ іще раз проявив свої творчі сили, видаючи з .себе арабську культуру, що захопила своїми впливами значну частину Середземноморського побережжя. Це було третє південне вогнище культури, що доповнювало римську і візантійську цивілізації.

Хоч середземноморські народи мали провідне значення в культурі, проте їхні політичні впливи не мали вже такої монополії, як у старовинних віках. Вони не мали вже такої сили, щоб повторити завоювання Александра Великого або золотого віку римської держави. До голосу приходили народи Півночі. На історичній арені появляються все нові народи, що будують свої держави й організують своє життя. Найперше до. значення дійшли германи, ті, що своїм наступом зруйнували римську державу. Різнорідні племена під проводом войовничих ватажків займають нові землі й на них поширюють свою владу, їхні держави спочатку були нетривкі, легко розпадалися і завмирали, але пізніше варварські володарі дійшли до вищої культури, набралися державницького досвіду й утвердили життя своїх країн..Найбільші границі й найбільшу силу добула франкська держава, з якої постали пізніше королівства Франції й Німеччини. Германські племена заснували свої держави також в Англії й на Скандинавському півострові, а мандрівні нормани дали почини державного життя на різних далеких побережжях. За германами з черги пішли слов'яни. У Середній Європі постала держава Самона, а потім великомо-равська держава. Пізніше заснували свої державні осередки чехи, поляки, полудневі слов'яни. Але найбільша і най-сильніша була київська держава, що обхопила Східну Європу і запанувала над Чорним морем. Свої окремі держави засновували також азійські пришельці — авари, болгари, мадяри. Нові державні організації своєю мережею обняли всю Європу аж до далеких північних окраїн.

Нові народи принесли свій власний устрій і побут. Давня висока державна організація Риму з універсальним законодавством і незрівнянною адміністрацією пішла в забуття. Нові володарі для своїх держав творили власну організацію, спочатку по-варварськи примітивну, але приспособлену до місцевих відносин. З малих початків пізніше виросли цілі організаційні системи, закінчені і в'сесторонні, що довгими століттями служили потребам нового громадянства, як, наприклад, феодальний порядок на Заході або лицарська дружина в українській державі

Культура початків середньовіччя в Європі відрізняється від старовини своїм релігійним характером. Християнство опанувало молоді народи і витиснуло на їхнім житті незнищи-ме тавро. Європа поділилася на дві частини: східну, що прийняла з Візантії східний обряд, і західну, що стояла в сполуці з Римом. Релігія сягала дуже глибоко в побут та обичаї народів і стала основою розвитку їхньої духової культури.

Візантійська держава. Константинополь, .побудований Константином Великим на місці старовинного Візантію, лежав на перехресті торговельних шляхів з Європи до Азії і з Егейського моря до Чорного і в короткому часі дійшов до незвичайного розвитку й добробуту. Коли ж після смерті цісаря Феодосія в 395 р. прийшло до поділу римської держави, Константинополь став столицею східноримського, або візантійсько-г о, цісарства. Тоді настали часи його світлості й величі. Щоб охоронити столицю від наїзду варварів, цісарі укріпили Константинополь могутніми мурами та розбудували і прикрасили місто величавими будовами й пам'ятниками, намагаючися перевищити старий Рим, — і свою мету осягнули, тим більше що давня столиця занепала серед хуртовини переселення народів. «Новий Рим» став спадкоємцем старого.

Східноримська держава спочатку обіймала всі східні провінції Риму, отже Балканський півострів, Малу Азію, чорноморські колонії, Сирію, Месопотамію, Єгипет. Це були країни

Ювелірні вироби раннього середньовіччя грецькі або такі, що від часів Александра Великого пересякли-ся еллінською культурою. Греки мали всюди свої оселі, а грецька мова була головною мовою, якою порозумівалися різнорідні народи Сходу. Тому східноримська держава прийняла грецький характер. На цісарському дворі, у законодавстві, в адміністрації уживали за традицією латинську мову, але в церкві, письменстві, науці, а передусім у щоденному житті, в промислі, торгівлі панувала тільки грецька мова. Тим-то візантійська культура в короткому часі почала відокремлюватися від римської і прийняла окремий, самостійний характер, що був синтезою західних і східних елеменгів.

По смерті Феодосія східну частину римської держави взяв його син Аркадій (395—408); він не визначався особливим талантом, і в його імені рядили могутні міністри Руф, Євтропій і Антемій, а також амбітна цісарева Євсебія. На самім початку володіння Аркадія держава знайшлася у великій небезпеці, бо над Дунаєм появилася орда гунів. З трудом тільки пощастило їх відперти, і вони пішли на захід. Невдовзі знову виросла на границі нова грізна сила, а саме вестготи об'єдналися в одну державу під проводом талановитого князя Аларіха. Аркадій мусив укласти з ними угоду й осадив їх в Іллірії. Але наплив германів викликав реакцію серед грецько-римського населення, у Константинополі прийшло до розрухів, і розбурхана юрба вирізала 7000 готів. Під впливом цих Подій уряд Аркадія почав очищувати армію від германських вояків, а головні вищі становища обсадив римськими офіцерами. Це значно скріпило суцільність війська.

Наслідником Аркадія став його малолітній син Феодосій II (408—450), іменем якого рядила спочатку його сестра Пуль-херія, потім жінка Євдокія. Над державою висіла все небезпека з боку гунів, що зорганізувалися у велику силу під проводом Аттіли. Уряд Феодосія всіма силами намагався утримати '' мир із варварами і погодився платити Аттілі щорічну данину. Але рівночасно дбав про реорганізацію війська і будову нових твердинь. Саму столицю, Константинополь, було поширено й обведено новими сильними мурами, валами й ровами, так що вона могла ставити опір найгрізнішому ворогові. Ці укріплення протривали аж до кінця візантійської держави, й останки їх залишилися дотепер. , Завдяки цим оборонним заходам східноримська держава скріпилася внутрішньо і могла опертися заливові варварів. В організації держави важливою подією був кодекс Феодосія — збірка давніх цісарських едиктів. Він став основою пізнішого славного кодексу Юстініана. Єдності держави поважно загрожували внутрішні релігійні спори. Тоді постали єресі несторіян і монофізитів, щорізним способом толкували єство.Христової натури. Цими справами займалися два Собори — третій Ефеський в 431 р. і четвертий Халкедонський в 451 р.

По Феодосії II східноримським цісарем було проголошено офіцера гвардії Марціана (450—457), що взяв за жінку сестру цісаря Пульхерію. Він почав гострий курс супроти гунів і відмовив Аттілі гарачу. Невдача гунів у Галлії у боротьбі з західною державою визволила і східне цісарство від цього ворога. Дальший східноримський цісар Лев (457—474) походив з фракійського племені бесів, а добув собі ім'я як полководець. Його помічником був начальний вождь Аспар з аланського племені. Східна держава за, його влади забезпечила собі границю над Дунаєм, а також скріпила своє становище на сході супроти Персії. Серед миру поволі почав вертатися у східних провінціях давній добробут.

Цісар Зенон (474—491) прислужився для своєї держави тим, що затримав похід германських ватаг на Балканський півострів. У 487 р. король остготів Теодоріх Великий рушив на Константинополь, але Зенон зумів приєднати його до себе, назначив його намісником Італії і спонукав до того, щоб він із своїм військом пішов на захід. Цісар Анастасій (491—518) також головну увагу звертав на північну границю й успішно відпирав ватаги слов'ян і турецьких болгар, що безнастанно нападали на Фракію, Македонію і Фессалію. Також на сході він вів боротьбу з персами. Обидва цісарі мали багато клопоту з церковними справами, особливо з єрессю монофізитів, що добула собі багато прихильників.

Юстініан Великий. Після недовгого володіння Юстіна І (518—527) володарем візантійської держави став Юстініан (527—565), якого пізніше назвали Великим. Це був найвизначніший володар не тільки у Візантії, але й в усій Європі того часу. Він не вдовольнявся східним цісарством, а поставив собі ширшу мету — обновити давню римську державу в її границях аж по Атлантичний океан. Мала постати одна велика імперія під одним цісарем. До цієї мети Юстініан змагав уперто й консеквентно. Цісарський маестат він намагався підняти до такої величі, як він був за золотого віку римського цісарства. Цісар був джерелом і осередком усієї влади; він назначав й усував усіх урядовців, сам визначав їм обов'язки і завдання і сам притягав їх до відповідальності. Вірною помічницею Юстініана була його дружина Феодора, колишня акторка, що визначалася великою красою і незвичайним державницьким хистом. Вона підтримувала цісаря у всіх трудних хвилинах, а під час народного бунту 532 р. своєю відвагою врятувала йому корону. Повстання вибухло під час перегонів у цирку. Це були улюблені народні ігрища, і навіть політичні партії приймали краски спорт-ових об'єднань. Також був звичай, що у цирку юрба викликувала свої бажання цісареві. Під час такої святочної вистави одна з партій зажадала, щоб цісар звільнив зненавиджених міністрів. Юстініан погодився на це, але юрба з окликами «Ніка!» («Перемагай») кинулася на цісарську палату й почала її руйнувати. Переляканий Юстініан хотів уЖе залишити столицю, але Феодора заявила, що цісарі не втікають, і за її наказом полководець Велізарій з військом увійшов у гіподром і безоглядно винищив бунтівників. Від того часу остаточно народ втратив право вносити петиції до цісаря, політичні клуби було розпущено, й Юстініан утвердив свою необмежену владу. Свої змагання до об'єднання держави Юстініан розпочав від Африки. В 533 р. він вислав воєнний флот з 20000 війська під проводом Велізарія проти вандалів, що опанували околиці Карфагена. Цісарський полководець виконав блискуче своє завдання, переміг війська вандальського короля Галімера, добув Карфаген й осадив тут візантійську залогу. Вандальська держава перестала існувати.

В 535 р. Велізарій рушив на Сицгілію, а звідти до Італії проти остготів. Він захопив Неаполь, але не міг добути Рима, в якому боронився король Вітігіс. Зате повелося йому здобути Равенну, де була столиця остготів. Налякані остготи жертвували йому королівську корону, щоб він тільки відступив від Юстініана. Велізарій ніби погодився на це, але як тільки дістав у свої руки остготський скарб, проголосив Равенну власністю Візантії. Невдовзі остготи знову розпочали боротьбу. Цісарські сили були заслабі, щоб їм опертися, і війна протягалася довгі роки. Врешті другий візантійський полководець, Нарсес, у 552 р. у новому поході розгромив остготів під Тадіне й опанував Рим. У 554 р. візантійський флот захопив також частину Іспанії. Юстініан осягнув свою мету. Італія і західні провінції перейшли під владу Візантії. Але ці завоювання не були тривкі, бо невдовзі Італію опанував новий германський нарід — ланго-барди. Тільки Равенна з округою залишилася довше під візантійською владою.

Юстініан не міг ужити на заході усіх своїх сил, бо рівночасно мусив обороняти північні й східні границі. В 540 р. дика орда болгар переправилася через Дунай, знищила Фракію і загналася „аж до Корінфа. В 559 р. під Константинополем явилися гуни і слов'яни. Старий Велізарій ледве зміг їх відігнати. На сході до чимраз більшої сили приходила перська держава. Король Хосров зайняв Вірменію та Сирію, і Юстініан мусив зобов'язатися платити йому данину.

У внутрішній управі держави найважливішим ділом Юстініана була кодифікація римського права. Вже давніші цісарі не раз намагалися зібрати разом правні едикти, але ніколи ця праця не була покінчена. Юстініан установив окрему комісію під проводом знаменитого юриста Трібонія, і вона списала головні закони від часів цісаря Адріана в один кодекс Юстініана у 529 р. (доповнений у 534 р.). На цій основі складено підручники римського права, які заведено у правничих школах. Кодекс Юстініана став основою і зразком законодавства на довгі століття.

Юстініан займався багато церковними справами. Царго-родський патріархат доходив до все більшого значення, але церква в усьому мусила триматися декретів цісаря. Юстініан винищував останки поганства і в 529 р. закрив Платонівську академію в Афінах. Прихильники неоплатонізму переселилися на двір перського короля. Поширилися тоді християнські місії, що сягали в далекі країни — до Африки, Аравії, за Кавказ, у Чорноморщину. Свою столицю Юстініан прикрасив величавою церквою св. Софії — Божої Премудрості, що була найбільшою святинею в усім християнськім світі

Боротьба з персами й арабами. Після смерті Юстініана візантійська держава втратила розмах і гін до експансії. 4 Наслідники великого володаря мусили зосередити всю увагу на охороні границь. Юстін II (565—578) забезпечив наддунайську смугу від аварів — нового турецько-монгольського народу, що осів над Тисою. Тїберій П (578—582) і Маврікій (582—602) вели боротьбу з персами, що по-кінчилася значним успіхом: Вірменія перейшла.під протекторат Візантії. Але рівночасно авари й словляни перейшли Дунай і появилися під мурами Константинополя. Слов'янські племена залишилися над Дунаєм, і невдовзі Балканський півострів у північній частиш прийняв слов'янський характер. Маврікій поляг у ворохобні, а престіл добув вояк низького походження Фока (602—610). Але і він згинув серед розрухів

Це був талановитий й енергійний володар, що зумів утримати державу серед надзвичайно важких відносин. Перси з незвичайною нагальністю кинулися на візантійські землі, зайняли Сирію, добули Єрусалим 614 р. і з тріумфом вивезли дерево св. Хреста як здобич до своєї країни. В 619 р. у перські руки дістався Єгипет, а в 626 р. авари й перси спільно облягли Константинополь. Іраклій не упав на дусі серед тих катастроф, а виступив проти ворога з великим військом і погромив персів під Ніневією у 627 р. Умер тоді король Хосров, у Персії настали внутрішні розрухи, і Візантія відзискала всі утрачені землі. Але ледве покінчилася ця затяжна війна, над візантійською державою нависла нова небезпека: араби, зорганізовані наукою Магомета, кинулися до боротьби з християнством. Каліф Омар в 634 р. рушив на Сирію і захопив головні твердині. Святе місто Єрусалим в 637 р. дісталося в руки магометан і під владою ісламу залишилося аж до хрестоносних походів: Невдовзі арабські війська вдерлися до Єгипту.

Константин П (641—688) упродовж усього свого життя вів боротьбу з арабами. Але не зміг затримати розгону фанатичних орд. Арабські війська зайняли цілу Північну Африку, а арабський флот погромив візантійців на морі й опанував Кіпр, Родос та інші острови. Щоб скріпити оборонність земель, які ще ''залишилися при Візантії, цісар перевів важні реформи в

адміністрації, а саме: всю владу зосередив у руках військових комендантів — стратегів, так що цивільні уряди підлягали військовим; на випадок небезпеки стратег міг покликати до оборони все населення і всі господарські сили своєї округи.

За цісаря Константина IV (668—-685) арабський воєнний флот двічі облягав Константинополь. Але могутні мури оборонили столицю, а «грецьким вогнем» (рід стрільного пороху) візантійці знищили багато арабських кораблів. У 677 р. коло побережжя Памфілії візантійський флот так погромив арабські воєнні сили, що каліф Моавія мусив просити миру й навіть зобов'язався платити данину цісареві. Завзяття візантійців врятувало Європу від арабського поневолення. Сирія і Єгипет уже не вернулися під християнську владу, але араби далі на північ уже не посунулися. Серед війни з арабами Візантія понесла деякі втрати над Дунаєм. Тут появилася нова турецька орда — болгари. Вони завоювали наддунайських слов'ян і заснували між ними свою державу. Лінія візантійських укріплень уступила на Балканські гори. В тому часі відбувся у Константинополі четвертий Собор (680— 681 pp.), на якому було осуджено остаточно монофізитизм, а римському папі признано верхшшу владу над усією церквою.

Іконоборство і занепад держави. Лад у державі завів цісар Лев III (717—741), засновник Ісаврійської династії, родом з Малої Азії. Він добув собі ім'я як стратег тим, що розбив арабів і визволив Константинополь від їх облоги. Перемога під Акроїнос у 739 р. дала Візантії на довгий час мир. Цісар Лев перевів реорганізацію адміністрації, великі провінції (теми) поділив на менші округи і віддав їх в управу військових ко-мандантів. Ці намісники були залежні прямо від цісаря. Лев зайнявся також соціальними відносинами й урегулював відносини малих , землевласників, на яких спиралося хліборобство. Як усі візантійські цісарі, втручався в церковні справи і викликав довголітню внутрішню боротьбу за почитания ікон. У 726 р. він видав едикт, яким забороняв почитати образи святих. Цей цісарський наказ ішов назустріч орієнтальним ригористам, що пошану ікон уважали за ідолопоклонство. Але проти цісаря повстали численні монастирі, в яких особливо почитали ікони й реліквії святих. Римські папи також осудили виступ цісаря. Але Лев був не-уступливий і безоглядно нищив ікони, як також тих, що їх почитали. Всякі кари, в'язниці, тортури, прогнання, навіть кара смертю — це були засоби, якими цісар добував собі послух. Ту саму політику вели цісарі Константин V (741—775) і Лев IV (775—780). Ці переслідування покінчила щойно цісарева Ірина (780—802), що на основі постанов Собору в Нікеї 787 р. привернула почитания ікон. За пізніших цісарів (Никифор — 802— 811, Михаїл І — 811—813, Лев V — 813—820, Михаїл П — 820—829, засновник Фрігійської династії, Теофіл — 829—842) раз перемагала партія іконоборців, раз прихильники ікон. Врешті цісарева Феодора, що правила в імені малолітнього сина Михаїла ПІ (842—867), в 843 р. святочно обновила культ ікон.

Серед цих внутрішніх роздорів Візантія втратила багато на своєму великодержавному становищі. Візантійські намісники з трудом обороняли Малу Азію від наїздів арабських ватаг, і не раз оплатою гарачу треба було купувати мир. На морі арабський флот блокував грецькі міста, а арабські пірати зі свого пристановища на Кріті запускалися часто під Константинополь. На Чорному морі появилася нова грізна сила -— русь — збройні флотилії варягів і слов'ян, що своїми швидкими набігами нищили всё побережжя. В 860 р. уперше вони облягли Константинополь. Через ці напади упадала морська торгівля, і тільки могутні мури боронили столицю від знищення. Великим ударом для візантійського імперіалізму було те, що Італія дісталася під вплив франкської держави та що у 800 р. Карл Великий обновив західноримське цісарство. Візантійські імператори ніколи не признавали західних цісарів, але фактично мусили ділитися владою з західними претендентами. Зате Візантія могла виказатися успіхами своїх впливів на півночі: грецька віра добувала все нових виз-навців серед болгар і слов'ян, а разом із тим поширювалася візантійська культура. В 864 р. охрестився болгарський цар Борис, а 863 р. великоморавський князь Святополк визвав до себе як місіонерів братів Константина і Мефодія з Солуня. Християнство проникало вже і в.Україну.

Македонська династія. В 867 р. розпочала володіння Македонська династія. її засновник В а с и л і й І (867—886) походив із військової колонії в Македонії, звернув на себе увагу незвичайною силою і хоробрістю, визначився як полководець і в палатній революції добув цісарську владу. Його рід княжив два століття, і це були часи великого господарського та культурного розвитку Візантії. В 866 р. вперше прийшло до розриву між грецькою та римською церквою. Царгородський патріарх Фотій не хотів признати першенства римського папи. Але цісар Василій усунув його з престолу й наладнав зв'язки з Римом. Лев VI Філософ (886—912) був ученим і письменником, залишив багато наукових творів, між іншим про воєнне мистецтво, й продовжував кодифікацію римського права. За його часів дійшла до повного розквіту київська держава. Князь Олег облягав Константинополь і присилував цісаря дати окремі права українським купцям. Лев вів також війни з Болгарією. Ко нстантин По р фи рородний (913—959) був іще дитиною, коли вмер батько, і в його імені рядили по черзі державою його дядько Александр, мати Зоя і врешті адмірал Роман Лакапен. В 920—942 pp. Візантія вела успішну війну з арабами і поширила свою границю аж по Євфрат і Тігр. Вірменія увійшла у тісний зв'язок з Цар городом, й у цісарській службі визначилося багато талановитих вірменів. Потім Константин перебрав владу в свої руки й визначився як володар мудрий й обережний. Досвід свого життя він залишив у книгах «Про управу держави» і «Про церемоніал римського двору». У цих його творах стрічаємо також опис Східної Європи, слов'янських племен, плавби Дніпром через пороги та ін. Візантія цікавилася.українськими землями, бо Київ усе загрожував грецькій владі на Чорному морі. В 941 р. князь Ігор знову облягав Константинополь, а в 957 р. княгиня Ольга вела з цісарем переговори.

Син Константина Роман II (959—963) помер у молодому віці, отруєний своєю жінкою Феофаною. Вона походила з селянської родини зі Спарти і визначалася такою твердістю та безоглядністю, як давні спартанки. Вона взяла собіа чоловіка хороброго полководця Никифора Фоку і віддала йому цісарську владу (963—969). Никифор підняв енергійну війну

арабами, в 960 р. добув Кріт, де гніздилися здавна пірати, в Сирії захопив головні твердині, між іншими Алеппо й Антіохію. Цісар Іоанн Цимісхій (969—976), також визначний полководець, ходив походом на Месопотамію й Вірменію. Його перемогу святкували у Константинополі величавим святом. Він вів також війну з болгарами і відпер наїзд київського князя Святослава Хороброго, що зі своїм військом доходив уже до передмість Царгорода. Пізніше дійшли до влади сини Романа II і Феофани: Василій II (976—1025) і Константин VIII (1025— 1028). Василій завоював остаточно Болгарію і прилучив її.до візантійської держави. Війну вів з незвичайною жорстокістю: переказ оповідає, що він наказав 50000 бранців осліпити і тільки щосотому залишав одне око, щоб він міг своїх осліплених братів довести додому. За це цісар дістав прізвище Болгаробойця. Дві сестри цісарів стали жінками двох могутніх сусідів Візантії: Феофана віддалася за римсько-німецького цісаря Отгона И, а Анна стала жінкою Володимира Великого. Через ці подружжя політичні й культурні впливи Візантії поширилися далеко на північ і захід.

Дальші цісарі, посвоячені з Македонською династією, не мали більшого значення (Роман ПІ — 1025—1034, Михаїл IV — 1034—1041, Михаїл V — 1041—1042, Константин IX Мономах — 1042—1055, Феодора — 1055—1056). У 1054 р. царго-родський патріарх Михаїл Керуларій зірвав зв'язки з Римом, і з цього часу настав церковний роздор, або схизма.

На 4iqapeem Феодорі покінчилася Македонська династія. Потім іде ряд цісарів без значення (Ісаак Комнін — 1057— 1059, Константин X Дука — 1059—1067, Роман Діоген — 1067—10714 Михаїл VII — 1071—1078, Никифор III — 1078— 1081). На цісарському дворі головний вплив мала двірська шляхта, що більше займалася культурою, ніж державними справами. Візантія почала слабшати. Турки-сельджуки опанували арабську державу і почали наступати на Малу Азію. В Італії Візантія втратила останки давніх володінь на користь норманської держави. На наддунайські землі набігали печеніги й куманиполовці.

Комніни. Новий розквіт Візантії настав із володарюванням нової династії Комнінів. її засновником був генерал Алексій Комнін (1081—-1118). Він опирав свою владу на найвизначніших родах візантійської- шляхти, яку він зв'язав з династією двірськими урядами, титулами і маєтностями. Хоч сам найохотніше перебував у воєнному таборі, але на цісарському дворі обновив давній церемоніал, щоб тим підняти авторитет цісарської влади. Впорядкував фінанси так уміло, що мав доволі засобів на утримання найманого війська. Мав також зрозуміння до культури, а його донька Анна вславилася як письменниця, у великому творі описавши життя свого батька.

Алексій намагався добувати для Візантії землі, що їх держава втратила за слабих володарів. На півночі намагався утримати під своєю владою Болгарію, в якій проти нього виступала секта богумилів. Під Доростолом 108? р. болгарські повстанці разом із печенігами і половцями сильно його погромили. Але потім цісар приєднав до себе половців і помстив свою поразку. На Адріатичне побережжя напав норманський кнзь Роберт Гіскар, що перед тим опанував Південну Італію. У перших боях нормани перемогли, але згодом Алексій за допомогою найманих сельджуків розбив їхнє військо і знищив флот. Тим часом майже вся Мала Азія дісталася в руки турків. Але Візантії в допомогу прийшло західне лицарство, що в 1095 р. виправилося у перший хрестоносний похід проти невірних. Завдяки перемогам хрестоносців цісарство відзискало утрачені країни. Алексій пильнував інтереси своєї держави і застеріг собі, що над усіма добутими землями Візантія матиме зверхність. Хрестоносні походи оживили торгівлю у візантійських портах Цісар дав окремі привілеї західним містам, причому протегував особливо Пізу проти, Венеції, що як ближчий сусід була небезпечна для інтересів Візантії.

Політику Алексія продовжував його син Іоанн Ком-н і н (1118—1143). Він вів далі війну з сельджуками, над Дунаєм розбив остаточно орду печенігів (1122 р.) і добув корисні границі від нового королівства Угорщини. Проти мадярів Візантія нав'язала зв'язки з Галицьким князівством. Ця приязнь між обома державами утримувалася й пізніше. Третій з Комнінів, М а н у ї л (1143—1180), славився в усій Європі як хоробрий лицар і войовник. На його дворі перебувало багато гостей із Заходу і Сходу — французи, німці, італійці, нормани, українці, турки. До всіх він був ласкавий і толерантний, так що суворі ригористи закидали йому рівнодушність до правовірної церкви. Мануїл використав для інтересів Візантії Другий хрестоносний похід, поширив свої землі в Азії, уміло вів середземноморську політику, пильнував наддунайські справи. Він був безперечно наймогутнішим володарем Європи, а візантійська культура поширилася при ньому на весь християнський світ.

Син Мануїла, Алексій (1180—1183), правив недовго. Усунув його від влади Андронік Комнін (1183—1185), амбітний князь, що спершу жив на засланні і перебував при дворі Ярослава Осмомисла. Але він упав жертвою народного повстання. По світлім пануванні Комнінів візантійська держава почала занепадати. Новий цісар із шляхетського роду Ангелів, Ісаак (1185—1195), та його брат Алексій (1195—1203) мали замало енергії і таланту, щоб протиставитися внутрішньому розладові, що все більше поширювався, і утримати авторитет цісарської влади. Зростала непокірність намісників провінцій, настала фінансова криза, торгівля перейшла в руки чужинців. Сельджуки почали напирати наново на Малу Азію, а'' Болгарія в 1188 р. добула собі незалежність.

Господарство. Візантійське цісарство з-поміж усіх середньовічних держав Європи мало найвищу культуру. Це річ зрозуміла, бо на території візантійської держави залишилися здобутки старих цивілізацій — грецької, римської, орієнтальної, і ці культурні засоби щасливо охоронилися перед знищенням варварів. І хоч форми життя змінилися і змінилося навіть населення, проте основи культури лишилися непорушені, і нові покоління могли нав'язувати до надбань своїх предків. Це слідно передусім у матеріальній культурі. Хоч Візантія не мала доброї землі, все ж таки населення здавна звикло до хліборобства, і кожний кусень грунту, здатний під управу, був там використаний. Сільське господарство розвинулося особливо від часу, коли Візантія втратила Єгипет, свій збіжжевий шпихлір, і ціни на хліб усюди піднялися. Високо стояли також городництво і садівництво, особливо традиційна управа оливи і вина, що служили для щоденного споживання. Під впливом арабів поширилося також плекання різних родів південних плодових дерев. Населення гір займалося скотарством, причому особливу ціну мали вівці, що доставляли вовну для ткацької промисловості. Розвиток сільського господарства підняв значення малих землевласників, і визначніші цісарі, від Льва ПІ починаючи, старалися забезпечити і скріпити цю середню верству. Але розвиток соціальних відносин пішов іншими шляхами. Почала наростати велика власність, і могутні пани творили свої латифундії, скуповуючи селянські грунти. Для держави це було небезпечне: поменшувалися скарбові доходи і зменшилося число війська, бо селяни були обов'язані до військової служби. Повторилося те саме, що потрясло Рим в епоху Гракхів. Цісарі старалися стримати цей хід подій і видавали спеціальні едикти, якими було обмежувано зріст латифундій, але даремно. Вільне селянство занепало і перемінилося у панщизняних робітників, з Яких держава не мала ніякої користі.

Високого рівня досягла візантійська промисловість. Вона розвивалася на давніх грецько-римських традиціях, у тісних зв'язках зі Сходом. На першому місці стояло ткацтво, дуже різнорідне і розвинене, що давало всякі роди матерій, від лляних і вовняних починаючи, аж до дорогоцінних брокатів, золотоглавій, паволок і т. п. Візантія перейняла також шовківництво з Китаю (перші яєчка шовковиків мали принести якісь ченці у видовбаних палицях). Воно розвинулося най-ширше в Корінфі та Фівах. Візантія вважала цю промисловість за свою монополію і пильно дбала про те, щоб вона не перейшла до західних країн. Але в 1148 р. норманський князь Роджер напав на Грецію і вивіз із Корінфа майстрів-шовківників та все потрібне приладдя до Сицидії, де й постали нові осередки шовківництва. Але візантійські дорогоцінні матерії ще довгі часи не знаходили собі рівних в Європі, і тільки королівські двори могли дозволити собі купувати таку розкіш. З інших родів промисловості у Візантії стояла високо металургія, особливо виріб зброї, а також золотарство, ювелірство, мистецтво кераміки та ін. Візантійських майстрів і ремісників радо вітали в усіх західних і північних країнах, і вони поволі поширювали візантійські технічні здобутки.

Візантійське цісарство стояло в живих торгових зв'язках зі Сходом і Заходом. До Константинополя напливали купці так само зі старих культурних осередків Азії й Африки, як і з Західної Європи, що поволі звільнялася від оков варварства. Старі римські дороги і нові шляхи вели в глибину азійських країн Егейського і Середземного морів та попри Дунай у Середню і Західну Європу. Купецькі каравани і торгові кораблі вели широкий торговий обмін. Візантійські цісарі немало поклали заходів, щоб забезпечити торгові шляхи та винищити піратів, що непокоїли моря. Під час хрестоносних походів торгівля яа Сході все більше почала переходити до великих італійських міст — Венеції, Генуї, Пізи. Цісарі спочатку підпомагали чужих купців щедрими привілеями, щоб тільки збільшити торгівлю, але пізніше побачили, що чужинці захоплюють всі господарські користі, і безуспішно намагалися їх усунути. Приходило навіть до збройних порахунків, особливо з Венецією.

Розріст господарства дав основу могутності верхніх класів візантійського суспільства — всяким землевласникам, міським патриціям та урядництву. Могутні роди Дуків, Ант гелів, Комнінів не раз сягали по владу і доказали, що вміють рядити державою. Незмірні багатства дозволяли їм пишне життя, що проявлялося у величавих будовах, розкішній обстановці, вибагливім побуті та культурі щоденного життя. Візантія для інших народів була казковою країною багатства, розкоші та краси, і різні чужосторонні гості, що її відвідували, не могли надивуватися її чарам.

Культура. Окремий характер візантійській культурі надавало передусім християнство грецького обряду. Зовнішніми прикметами його були, з одного боку, глибока філософія грецьких отців церкви, з другого — багатство обрядових форм Василій Великий (ум 379 p.), Григорій Богослов (ум бл. 370 p.), Іоанн Зо-лотоуст (ум 407 р.) — це були ті «стовпи» грецької церкви, на чию науку оперлися організація та дух візантійської церкви. Виховані на класичній старовині, перейняті до глибини Христовою наукою, вони простували шляхи новому світові Пишні форми грецького богослужения захоплювали всіх. Посли Володимира Великого, вислані до Царгорода, оповідали князеві: «Прийшли ми до греків, і повели вони нас туди, де служать своєму богові І не знали ми, чи на небі були, чи на землі, бо нема на землі такого виду і такої краси, — не вміємо тобі того описати». Високо розвинулося у Візантії чернецтво, що свої початки принесло з Єгипту. Воно визначалося суворим аскетизмом, і численні монастирі мали величезний вплив на духовний розвиток народу. Замилування у релігійних диспутах давало підхожий грунт до творення релігійних сект і єресей (аріяни, несторіяни, монофізити, іконоборці), що викликали навіть криваві війни.

Під опікою церкви й цісарського двору розвивалося письменство. Візантія не перейшла такого знищення, як Захід, і її культура процвітала у неперервній лучності зі старовинним світом. Візантійські письменники були свідомі того, з гордістю вважали себе учнями класичного світу й старанно збирали та переховували пам'ятники давніх часів. Візантійські бібліотеки містили в собі неоціненні скарби давніх рукописів, а сотні вчених присвячували ввесь свій труд на те, щоб давню традицію списати й освітлити. Так постало безліч літературних збірників, коментарів, граматичних і мовних пояснень, витягів, перекладів, усяких підручників і причинків. Одним із найголовніших візантійських філологів був патріарх Фотій (820— 891), що залишив опис 280 почасти затрачених старовинних писань і словник грецьких істориків і промовців. Михаїл Пселл (1018—1079) склав енциклопедію всього людського знання, догматикою починаючи і кухарством кінчаючи. Тодішні філософи пильно займалися студіями над давніми грецькими письменниками, збирали їхні твори, списували учені коментарі, між іншим багато займаючись Гомером.

Багато представників мала історіографія. Ряд їх розпочинає Євсебій із Кесарії (ум. 340 p.), званий батьком церковної історії. Він перший дав хроніку церковних подій від заведення християнства, склав також всесвітню історію. Багато хроністів й анналістів займалися історією візантійської держави: вони працювали цілими десятиліттями, й один продовжував працю другого.

Додати в закладки

  
Переклад Translate