Додати в закладки

  
Переклад Translate

Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.

Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Всесвітня історія. Cередньовіччя і нові часи / Крип'якевич

3. Франкська держава

Германи. Західній Європі новий характер надало переселення германів. Назва германів не є вияснена. Мовознавці тол-кували її на різні способи, як «сусідів», «крикунів», «первісних», тепер пробують вивести її від «ірмін» — «великий». Германи замешкували широкі простори,від Рейну до - Вісли. Це були країни лісисті, з великими багнами понад ріками. То була одна з причин, що густа германська людність шукала собі нових садиб. Германи жили найбільше зі скотарства, знали також хліборобство, але не дуже охоче йому віддавалися. Одні племена мали постійні оселі, інші у мандрівці зміняли місця прожитку. Основою організації був -рід, від якого одиниця в усьому була залежна. Рід усюди виступав як цілість — чи то в господарстві, чи перед судом, чи на війні. Роди лучилися у племінні держави під проводом князів; але князь мав обмежену владу,''а всякі важніші справи вирішувало віче з усіх дорослих членів племені. На нарадах промовляли тільки найвизначніші люди, а юрба на знак згоди потрясала зброєю, а невдоволення проявляла муркотінням. Під час війни різні племена вибирали собі спільного полководця. Всі германські організації полягали на добровільності. Навіть данину складали тільки ті, що погоджувалися. Правильний податок германии уважав за обмеження своєї свободи. Германи почитали явища природи, як сонце, грім, весну, і__ своїх богів уявляли собі у людській постаті {Вотан, або Одін, Донар, Фрая та ін.). Давню германську міфологію знаємо з пісень, званих «Едца», що були списані в XIII в., але новіші дослідники висловлювали сумніви, чи ці пісні-передають вірно вірування найдавнішої епохи. Для релігійно-чародійських цілей германи уживали свого письма, так званих рун; воно утворене на зразок грецького алфавіту з деякими латинськими домішками.

Зі своєї прабатьківщини германи намагалися здавна перейти далі в сусідні країни. У II ст. до Хр. кімври і тевтони перейшли гори Альпи й увійшли у Надпаданську низину, Напір їх затримали римські легіони під проводом Марія. У часах Цезаря германський полководець Аріовіст намагався опанувати Галлію. У початках цісарства римляни думали поширити свої границі до ріки Ельби, але князь герусків Арміній у Тевтобур-зькому лісі так погромив цісарське військо, що Рим уже боявся запускатися в германські бездоріжжя. Германи безнастанно перли на римську границю, і тільки сильно укріплений по-граничний «лімес» їх затримував.

У П столітті по Хр. переселенчий рух серед германів зріс незвичайно сильно, й войовничі племена почали пересуватися в різні сторони світу. Цісар Марк Аврелій ледве зміг затримати напір маркоманів й інших народів. Рим не мав уже стільки сили, щоб оборонити свої широкі границі. Германські племена чимраз частіше вдиралися у римські провінції і силували владу давати їм вільні простори на поселення. Гер-. манські іммігранти входили також до римського війська як помічні відділи, тому що Римові не ставало власних людей, і число германів зростало все більше. Заки ще почалося велике переселення народів, то вже германи творили значну частину населення північних провінцій.

Германка. Старовинна статуя

Похід гунів дав почин до нового перегрупування германських племен. Гуни напали наперед на плем'я остготів, або східних готів. Цей нарід проживав спершу над долішньою Віслою, але потім переселився до Східної Європи. Пам'ять цього переходу залишилася у германських легендах, особливо про тяжку переправу через якісь великі багна, — мабуть, Полісся. Держава остготів займала широкі простори, десь від Волги по Чорне море. Столиця їх Данпарштад — Дніпрове місто — може бути Києвом. Готи; мали- значну культуру, уживали залізної зброї і мали великий вплив на сусідні народи, між іншим на слов'ян, що були під їх владою. Гуни загальним наступом .знищили могутню державу остготів. Остготський король Герма-

наріх, що, за переказом, мав 110 років, з розпуки сам наложив на себе руки. Частина остготів залишилася у підданстві гунів. Ще в XV ст. останки готів проживали в Криму. Але головна маса перейшла на захід, осіла в Паннонії над Дунаєм й утворила тут нову державу. Король Теодоріх (475-526) в 488 р. повів остготів до Італії, знищив там державу Одоакра і заснував своє королівство. Він старався довести до порозуміння між германами та римлянами, протегував римську культуру, добирав собі міністрів з-поміж найвизначніших представників римського світу і, хоч сам був аріанином, шанував права като-. лицької, церкви. За те історики дали йому ім'я Великого. Остготська держава упала в боротьбі з Візантією в 552 р.

У найближчому сусідстві від остготів, над Дунаєм й у Семигороді, жили в е.с т г о т и — західні готи. Вони скоро стали християнами, а апостолом їх був аріанський єпископ Ульфіль (Вульфіль, 311—383). Він переклав на готську мову Біблію — це найдавніший пам'ятник германської мови. Під напором гунів вестготи перейшли Дунай й увійшли в границі римського цісарства. «Ворота відчинено, і густо, як попіл Етни, варварська країна розсипала ватаги вояків», — писав візантійський історик. У боротьбі з наїзниками поляг цісар Валент в 378 р. Вестготський король Аларіх знищив Грецію, а потім перейшов до Італії, в 410 р. опанував Рим, але невдовзі помер. Його наслідник Атаульф повів вестготів до Галлії і далі через Піренеї до Іспанії. По обох боках Піренеїв вестготи заснували свою державу, що за столицю мала Тулузу. Ця держава упала в боротьбі з арабами. Пам'яткою по ній залишилася назва Каталонії, яку виводять від Готалонії — країни готів.

Полудневу частину Піренейського півострова опанували вандали. З-над Німецького моря вони примандрували в Альпи, а далі через Галлію перейшли до Іспанії. Від їх імені дістала назву Андалузія — колись Вандалузія В 429 р. вандали рушили далі — через Гібралтарську протоку до Африки. Манила їх багата хліборобська країна, яку звали шпихлірем Риму. Вандалів повів їх король Гензеріх (Гайзеріх). Історик Йордан дав таку його характеристику: «Середнього зросту, кульгавий, бо колись упав з коня Думок його ніхто не знав. Скупий був на слова, погорджував розкішшю, нестриманий у гніві, жадний майна, умів народи підбурювати і кидати між них насіння спорів і ненависті». Він добув Карфаген і зробив його своєю столицею. В 455 р. виправився на Рим і страшно його знищив. Сучасні уважали цей напад помстою Карфагену за колишнє поневолення його римлянами. Вандали руйнували з такою дикістю, що «вандалізм» увійшов у приказку. Пізніше серед розкішного підсоння Африки і добробуту країни вандали втратили свій первісний дикий характер і перестали займатися воєнними походами. Про одного з королів, Гільдеріха, оповідали, що він про війну навіть слухати не хоче. Вандальську державу в 534 р. знищив візантійський полководець Велізарій.

Франкська держава. Найтривкіша і найсильніша з-поміж перших германських держав була держава ф р а н к і в. Ім'я франків означало вільних людей. Спочатку вони ділилися на багато дрібних племен, пізніше витворилися між ними дві головні групи — салійців і рипуарів. Вони жили над Майном і по правому боці Рейну, а потім перейшли над долішній Рейн і тут заснували свою державу. Найвизначнішим організатором державного життя був король X л о д в і г (Кльодвіг, 481—511) з роду Меровінгів. Він став володарем на 16-му році життя і впродовж тридцятилітнього володіння дав своїй державі сильні основи. Спочатку він вів боротьбу з римським намісником Сіагрієм, що й після детронізації останнього цісаря в Римі намагався ще утримати римську владу в Галлії. Сіагрій, погромлений й 486 p., утік до вестготів, а Хлодвіг опанував Північну Галлію аж по Луару і свою столицю переніс до Суас-сона. Римських громадян він приєднав собі тим, що не нару-шував їх земель, а тільки на опустілих грунтах осаджував франків. Хлодвіг пізніше поширив свої границі у щасливих боях з вестготами у Південній Галлії, з бургундами над Роданом і з алеманами правобіч Рейну. Він дбав про те, щоб усунути владу дрібних князів й утворити одноцільну германську державу. В 496 р. під впливом своєї жінки, бургундської князівни, він прийняв християнство в католицькому обряді Це приєднало йому прихильність римського світу, й духовенство

немало допомогло йому в організації держави. Східноримський цісар Анастасій признав його значення і надав йому титул консула і патриція.

Сини Хлодвіга поділили франкську державу на чотири частини, але жили в згоді і спільно ходили в походи на сусідні племена. Але за дальших королів настали внутрішні спори в королівській династії, і навіть приходило до кривавих війн. Особливо грізну славу добули собі дві королеви: Брунгільда і Фредегунда, що впродовж довгих років нищили країну братовбивчою боротьбою. Підступ, зрада, таємне убивство — це були звичайні засоби, якими здичені володарі одне одного поборювали. Ці часи описав історик, єпископ Григорій Турський у «Франкській історії»..

Що держава франків не занепала цілком, а знову прийшла до розросту, це була заслуга одного з аристократичних родів Франконії, який пізніше названо Каролінгами. Цей рід виводився з Австразії над долішнім Рейном, мав велике значення серед місцевої шляхти та на королівському дворі, і з нього виходили перші міністри, так звані мажордоми, що перейняли державну владу у свої руки. Першим визначним мажордомом був Піпін Старший, що з початку VH в. був правою рукою короля Дагоберта і вів за нього державні справи, коли король у своїй палаті в Парижі уживав розкішного життя. Ще більше значення мав Піпін Середній, що в 688 р. усунув інших мажордомів і взяв під свою владу цілу державу. Він був некоронованим володарем Франконії: останні королі з роду Меровінгів утратили всяку владу.

По смерті Піпіна уряд мажордома дістав правом спадщини його малолітній син — така була могутність роду, що цей уряд переходив з батька на сина. Цим сином був славний К а р л М а р т є л ь (Молот). У 734 р. у бою під Сеноном, недалеко Пуатьє, він погромив арабські війська, що напали на франків. Ця перемога мала історичне значення: остаточно затримано розгін ісламу, що дотепер ніде не знаходив собі перепони. Франкська держава на заході, так як Візантія на сході, вийшла переможцем із боротьби з грізним східним противником. Папа Григорій Ш надав Карлові титул римського консула і прислав йому ключі від гробу св. Петра на знак його високого становища у християнському світі.

Значення Рима. Коли серед бурхливих хвиль переселення народів упало західне цісарство, до чимраз більшого значення доходила влада Апостольської Столиці. Римський єпископ як наслідник найпершого з апостолів, св. Петра, від перших віків християнства мав провідне становище, а в дальших часах його авторитет зростав безнастанно. До побільшення поваги Рима причинилося немало те, що під час мандрівок народів папи приймали на себе опіку населення, сміливо йшли на переговори з варварами і не раз своїм заступництвом рятували народ від знищення. На церковному полі ввесь світ уважав «Петрову скалу» непохитним заборолом чистої віри в тих часах, коли Візантія попала у догматичні спори, а серед германських народів поширилася єресь аріанства. Авторитет Рима піднявся ще й через те, що папи живо займалися місійною працею та що до римської церкви навернувся найвизначніший із германських народів — франки.

Могутньою підмогою Рима став перший із західних чернечих орденів — бенедиктини. Засновник чину — Бенедикт із Нурсії — зібрав перших братів у Монте Кассіно, в Кампанії, і його монастир став зразковим для всього Заходу. Бенедиктини не тільки жертвували себе Божій службі, але й займалися суспільною працею, управляли ріллю, закладали сади, розводили ремесла і таким робом ширили вищу культуру серед племен, що прийняли християнство. Регула св. Бенедикта наказувала ченцям працю рук: «Безчинність є ворогом душі Тому браття мають в означеному часі займатися фізичною працею, а з другого боку в означених годинах читанням побожних книг. Коли пильна потреба або незаможність вимагає того, щоб самі збирали збіжжя з поля, не повинні з цієї причини попадати у смуток; бо тоді вони є правдивими ченцями, коли живуть з власних рук, як це робили наші отці й апостоли. Але все повинно робитися помірковано, з огляду на слабих». Ченці займалися також переписуванням книг, збирали бібліотеки, а далі перейшли до наукових студій. До освітньої праці скермував бенедиктинів Аврелій Кассідор, спочатку міністр Теодоріха Великого, пізніше абат одного з італійських монастирів. Він перший склав програму середньовічної школи; вона ділилася на два ступені: трівіум, до якого належали граматика, діалектика і риторика, і квадрівіум, що обіймав арифметику, геометрію, музику й астрономію.

Щц проводом Рима творилася католицька теологія, яку вели західні отці церкви Іларій, Авмросій, Єронім і найвизначніший з усіх — Августин (354—430), автор великого трактату «Про Боже царство», що мав великий вплив на середньовічний світогляд.

Із пап раннього середньовіччя найзамітніший був Григорій І (590—604). Про нього писав історик франків Григорій Турський: «Божа церква не може бути без керманича, і тому весь народ обрав папою диякона Григорія. Він належав до найперших сенаторів, а від молодості був відданий Богові. У своїх землях на Сицилії заснував шість монастирів, а сьомий уфун-дував серед мурів Рима. Ченцям призначив стільки майна, скільки було треба на щоденне утримання, а решту продав і роздав бідним. Такий був здержливий у їді і ревний у молитвах, його суворість у постах була така незвичайна, що через ослаблення тіла ледве міг триматися при житті. В науці грамоти, діалектики і риторики такий був освічений, що, мабуть, у Римі ніхто його у тому не перевищував». Григорій І визначився як організатор церковного життя, перевів реформу богослужіння і завів новий спів, що від його імені зветься гри-горіянським.

Значення папства піднялося завдяки прихильним зв'язкам пап із франкськими королями.

Карл Великий. Карл Мартель добув собі такий авторитет, що його син Піпін Малий (751—768) без перешкоди став королем франків. Останнього короля з роду Меровінгів де-тронізовано, а папа Захарій, як голова церкви, затвердив цю зміну: «Краще, як королем зветься той, хто має владу, ніж той, що є без королівської сили». Франки, за своїм звичаєм, підняли Піпіна на щитах угору, а єпископ Боніфатій, апостол германів, намастив його свяченим олієм Таким способом у Франконії почала володіти нова династія К а р о л і н г і в.

Карл Великий. Статуя в музеї Клюні (Париж)

У 754 р. відвідав нового короля папа Стефан П, ще раз святочно поблагословив його владу і заохотив його до походу на Італію, проти лангобард і в., Цей германський народ у 568 р. перейшов Альпи під проводом короля Аль-боїна і заснував свою державу над рікою По. З того часу походить назва Ломбардії. Пізніше лангобардські королі почали поширювати свої границі на південь, добули візантійські землі і загрожували самому Римові. Піпін двічі виправлявся до Італії (754 і 756 pp.), присилував лангобардського короля Аїстульфа до миру і віддав під владу папи Середню Італію. Так постала так звана Церковна Держава. Походи на Італію підняли ще більше значення Піпіна; на його двір явилися посольства з Візантії і з Багдада.

По смерті Піпіна франкською державою володіли два його сини Карл і Карломан, але невдовзі, по смерті брата, єдиним володарем став Карл Великий (768—814). Історик того часу, Айнгард, дав таку його характеристику: «Карл визначався широкою і міцною будовою тіла і великим зростом, — тому його постать, чи він стояв, чи сидів, відзначалася гідністю. Він мав енергійну ходу, мужеську постать тіла і виразний голос. Постійно віддавався кінній їзді й ловам, за звичаями свого народу, бо рідко де найдеться в світі народ, що міг би змірятися в цьому мистецтві з франками.. Любив також плавати і так навчився плавби, що ніхто не міг його в тому випередити. Був поміркований в їді й питтю, особливо в питтю.

Рідко коли видавав бенкети, і то тільки при особливих святах. Вимову мав багату і виразну та вмів легко й ясно сказати те, що хотів».

Карл від початку змагав до того, щоб до своєї держави влучити всі германські племена. На сході він вів довголітню боротьбу з саксами Це плем'я проживало у просторах над долішнім Ве-зером і заховало ненарушені старогерманські обичаї, Дуже сильно закорінена була віра ъ місцевих богів, а особливу пошану віддавали святому дереву, що звалося Ірмінсуль. Сакси боронили вперто свою свободу і віру і, хоч не раз були погромлені, усе наново підіймали повстання проти франків. Як герой цеї боротьби визначився князь Відукінд, що за допомогою данців і фризів усе виступав проти Карла. Він нищив без милосердя ріллі тих саксів, що признали франкську владу, палив міста і села, зну-г щався над святинями і ченцями, а коли наближалися війська Карла, утікав до Данії або на прибережні острови. Карл також безжалісно поводився з «віроломними й невірними» саксами, воював з ними вогнем і мечем, карав смертю бранців, що дісталися в його руки, на покорених накладав важкі податки, силою хрестив усіх і під гострими карами заборонював шанувати давніх богів. Урешті в 785 р. Відукінд, позбавлений усякої допомоги, піддався і прийняв хрещення.

Легше пішло завоювання інших племен. У 788 р. Карл зайняв Баварію, а останнього баварського короля Тассіля разом з усією родиною постриг у ченці.-Як володар Баварії Карл став сусідом монгольського племені аварів, що в VI в. зайняли низину над Тисою і Середнім Дунаєм. Це був войовничий дикий народ, що жив із воєнної добичі й поневолив усі сусідні племена. Карл вислав на аварів своїх воєвод, добув сильні городи кочовиків, замкнені потрійними земляними валами (т. зв. перснями), і вивіз звідти великі скарби в золоті й дорогоцінностях. На сході Карл зустрівся також ізслов'янами і кілька разів висилав проти них своє військо.

На полудні продовжувалася війна з арабами. Намісник Барселони підняв бунт проти каліфа Кордови і просив допомоги франків. У 775 р. Карл перейшов через Піренеї, добув місто Памплону, але Сарагоси не міг здобути. При повороті баски погромили франкське військо у Ронсевальському проваллі. Там поляг граф Бретані Роланд, якого смерть оспівано в лицарських піснях. У 801 р. відбувся похід до Іспанії, і смуга на південь від Піренеїв із Барселоною перейшла під владу Карла.

Обнова західного цісарства. З державою лангобардів Карл утримував спочатку добрі відносини, навіть взяв за жінку доньку короля Дезидерія. Але пізніше приязнь охолола, і Карл відіслав жінку до її батька. До розриву немало причинився папа, що підбивав Карла проти «невірного і вонючого народу» — лангобардів. Коли ж Дези-дерій почав підпирати проти Карла синів Карломана, Карл розпочав війну. Двома шляхами (на Мон-Сені і Вел. св. Бернарда) пройшов він Альпи і напав на лангобардську столицю Падую. По вісьмох місяцях облоги добув місто і взяв у полон Дезидерія. Зараз відіслав '' його до одного з франкських монастирів і сам проголосив себе королем лангобардів. Так лангобардська держава втратила самостійність, хоч і дістала широку автономію.

Середньовічний духівник. УШ ст.

З Падуї Карл виправився до Рима. Папа Адріан І зустрів його з великими почестями, а шкільна молодь вітала його пальмовим і оливним гіллям. Карл потвердив папі даровизну Піпіна, але грамота надання не доховалася; пізніша традиція переказувала, що папські володіння мали обіймати Рим, Равенну, Тускулан, Мантую, Парму, Венецію, Істрію, Сполєтто, Беневент, Корсику, — у таких границях існувала пізніше Церковна Держава. Наследник Адріана Лев III, як тільки став папою, вислав Кардові ключі від гробу св. Петра і прапор міста Рима та намовляв його, щоб прийняв від римлян присягу вірності. Але римські пани повстали проти папи, напали на нього під час процесії і страшно з ним обійшлися: осліпили його і вирвали йому язик. Лев ПІ подався за- допомогою до Франконії. Карл став в обороні папи і в 800 р. удруге виправився до Рима. Тут уладив суд і оправдав папу з закидів, з якими виступали його противники. Папа віддячився так, що під час Різдвяних свят увінчав його цісарською короною. Тодішнє громадянство прийняло цей акт як обнову римського цісарства, що занепало перед трьома століттями (476 p.). І сам Карл уважав себе наследником давніх цісарів. Але характер нового цісарства був інший, як давнього: цісарська влада не опиралася, вже на Італії, як це було колись, а на далекій Франконії. Цісар міг перебувати в Римі тільки при святочних нагодах, а за справжню основу своєї влади уважав свої дідичні північні країни. Нове цісарство не мало такої необмеженої влади, як це було за римських імператорів: поруч із цісарем у Римі резидував папа, що мав високу церковну владу. Побіч одне одного світили два великих сонця, поруч одне одного стояли два «мечі» — духовний і світський. Як укладуться відносини між обома володарями світу — це було одним із головних питань європейської рівноваги.

До обнови західного цісарства дуже неприхильно віднеслася Візантія, бо східноримські цісарі уважали себе спадкоємцями давнього Риму. Але Карл уперто дбав ''про те, щоб довести до добрих відносин із Візантією. Були навіть чутки, що хотів узяти собі за дружину цісареву Ірину. Врешті в 812 р. відступив Візантії Венецію і Далматію і таким способом довів до миру. Натомість Карл відразу увійшов у приязні зв'язки з багдадським каліфом славним Гарун ар Раїііидом. Обидва володарі обмінялися святочними посольствами. Гарун прислав Кар лові дорогоцінні дарунки, між ними слона та шту-дерний водяний годинник: щогодини спадала в посуд кулька і виїздив озброєний вершник. Обох володарів єднала спільна ворожнеча проти іспанських Омеядів. Єрусалимський патріарх прислав Карлові ключі від Христового гробу.

Державний лад. Карл Великий підняв високо значення королівської влади, що за останніх Меровінгів була значно підупала. Його особисті прикмети, умілість управляти державою та щасливі війни дали йому незвичайний авторитет у громадянстві. До скріплення його влади немало причинилося церковне намащення: він міг титулуватися королем «з Божої ласки». Могутні франкські пани, що спершу верховодили над королями, тепер признавали в усьому провід цісаря. І хоч за давніми звичаями монархія у Франконії була виборна, тепер рід Карла мав запевнене спадщинне володіння: Щоб скріпити зв'язки підданих із династією, Карл наказав, щоб кожний свобідний громадянин складав йому присягу вірності. Це . обов'язувало всіх від 12-го року життя.

Карл хоч і мав необмежену владу, залишив давній звичай народних віч, на яких король міг зустрітися зі своїми підданими. Ці віча були сполучені з переглядом війська і відбувалися весною, звичайно у травні, — тому звалися «травневим полем». Тут король відбував суд і проголошував народові нові закони і розпорядки. Ці закони названо к а п і т у -л я р і я м и, від пОділу на розділи. Вони давали інструкції для урядовців та всякі приписи, не раз дуже докладні. Ось приклади: «Бажаємо, щоб те, що ми самі накажемо, або королева, або наші урядовці, було виконуване в означеному реченці*. Коли хто дістане наказ і його занедбає, нехай так довго стримується від пиття, поки не стане перед нами або королевою і не дістане прощення. Кожний управитель має дбати, щоб усе, що доставлене до нашого столу, було найкраще приготовлене. З особливою увагою треба дбати, щоб усе, що обробляють своїми руками, як сало, сушене м'ясо, ковбаса, вино, оцет, морвове вино, муштарда, сир, масло, солод, пиво, питний мед, бджільний мед, віск, мука, — було зладжене з найбільшою чистотою. Щоб у кожній нашій волості були в коморах покривала, подушки, перини, лляні простирадла, скатерки на стіл, посуд мідний, олов'яний, залізний, дерев'яний, ланцюги, гаки до казанів, долота, сокири, свердла, щоб не треба було деінде шукати їх і позичати...»

Начальна управа держави була в руках самого короля, і він особисто доглядав урядовців, видавав розпорядки, виконував суд та ін. Через те Карл не мав навіть постійної столиці, а безнастанно подорожував з одної частини держави до іншої При особі короля урядові функції виконували вищі урядовці, але їх було; небагато, і вони в усьому були залежні від володаря. Уряд мажордома вже не існував. Перше місце займав к а й ц л е р, що вів королівську канцелярію. Це був звичайно священик, надвор-нйй капеллан короля. Нагляд над скарбівницею мав підкомо-р і й; управа палатою і судівництво належали до палатного графа (пфальцграфа). Для контролю нижчих урядовців король висилав королівських посланців. Один із них був світський, другий духовний, — і вони разом об'їздили одну округу, відбували суд від імені короля, скликали віча, приймали жалоби й ін. Щоб вони були цілком об'єктивні, не вільно було їм мати земельної власності в окрузі, яку контролювали.

Держава, ділилася на повіти, якими управляли граф и. Карл дуже дбав про те, щоб на графів добирати людей талановитих і справедливих, щоб вони добре поводилися з населенням. Але з його капітуляріїв видно, що нелегко було найти

У зазначений термін, вчасно.

Маркграфи мали ширшу владу, як графи, і в часі воєнної небезпеки могли самі скликати військове ополчення. У часах Карла Великого були такі маркії: на півночі Саксонська і Данська, на заході Бретонська (в Бретані), за Піренеями Іспанська, на сході Слов'янська (над рікою Заале), Чеська, Аварська, або Східна (Австрія), Фріульська (на північ від Венеції).

. Феодалізм. У державі Карла Великого витворився так званий феодалізм — суспільно-політичний устрій, в якому посідання землі було сполучене з військовою службою. Цей лад завівся вже тоді, як германи почали опановувати римські провінції, і протривав довгі століття.

У тодішньому громадянстві верховодили великі земельні власники, що також у війську займали найвищі становища. Вони дідичили землі по своїх предках, скуповували їх від селян або діставали від королів, що тим способом платили їм за їхні заслуги або добували собі їхню прихильність. У* дальших століттях ця велика власність все зростала, так само як колись у Римі шляхетські латифундії, і все краще загосподарьо-вувалася. Рівночасно меншала мала власність. Дрібні землевласники не могли утриматися через великі державні податки і тяжку військову службу. Вони або продавали вельможам свої землі, або піддавалися під їхню опіку. Могутній пан міг звільнити свого протегованого від податку або війська, бо був графом, маркграфом чи іншим урядовцем, або зменшував ці обов'язки, або, нарешті, допомагав йому грішми та зброєю. Багато таких безпомічних людей піддавалося під опіку церкви — єпископів чи монастирів, що також розпоряджалися великими землями і впливами. Такий підданий не тратив своєї особистої І свободи, але ставав залежний від свого протектора, мусив зобов'язатися щодо нього до деяких данин, служби на дворі, а передусім до військової служби під прапором свого пана.

Спочатку такі умови про опіку складалися різними способами і за різних обставин; пізніше постала одноцільна система з дуже докладними і подрібними приписами. Той, хто піддавався під опіку, звався васал. Це слово у кельтській мові означало слугу, підданого. Пан, що приймав когось під свою протекцію, мав назву сеньора-— старшого. Передан-ня в опіку звалося комендація. Воно відбувалося дуже святочно, приписаним способом: васал клякав перед сеньором на оба коліна, свої руки вкладав у руки пана і складав йому присягу. Васал був обов'язаний до всякої воєнної служби, яку йому наказував пан. За те пан забезпечував йому опіку, утримання, озброєння, а передусім надавав йому землю. Така надана земля звалася феод, — і звідси походить назва феодалізму. Землю, яку церква давала своїм васалам, звалася бенефіцією (добродійством), а саме надання — і н в є с т и т у р о ю. Така земля не ставала власністю васала. Він не міг її продати ані заставити, ані позбутися іншим способом. Він міг користуватися нею тільки так довго, поки повнив військову службу. По його смерті земля верталася до пана, що міг її віддати синам васала або розпорядити нею інакше. Надання землі відбувалося символічним способом: сеньор вручав васалові якийсь знак володіння, наприклад гілляку, зрубану з дерева, грудку землі та ін. У феодальних відносинах велику вагу клали на моральний бік умови. Васал присягою зобов'язувався до вірності сеньорові й цієї вірності мав дотримувати без огляду на всякі перешкоди і небезпеки. Коли б зрадив і покинув сеньора, не тільки тратив землю, але й покривався ганьбою та соромом. Тривкість феодальної умови — це була одна з головних основ середньовічного ладу.

Феодальний лад у пізніших часах поширився так, що всі землевласники увійшли в його систему: хто хотів чи не хотів, мусив або бути сеньором, або васалом. Ціле державно-суспільне життя перетворилося на цей спосіб. Карл Великий, а ще більше його наслідники, прийняли феодалізм як вигідну форму правління. Постала немов драбина взаємної залежності — від верхів громадянства аж до його низів. На самій горі стояв король, що був найвищим сеньором для всієї держави. Він роздавав свої землі —• князівства, маркії, графства — своїм синам, членам свого роду, князям; пан кожного князівства чи округи розділяв знову свої землі між місцевими вельможами; кожний пан віддавав свої села заслуженим Лицарям; лицар мав за васалів своїх селян і т. ін.

Феодальний лад стояв у тіснім зв'язку з воєнною службою. У зустрічі з арабами, що мали сильне кінне військо, в Західній Європі почала творитися тяжкозбройна кіннота. Утримання такого війська було дуже коштовне, і королі не жалували земельних надань, щоб великих землевласників спонукати до такої служби. Вельможі брали на себе цей обов'язок, але знову мусили шукати собі людей, що служили б у їх дружинах, і тому роздавали землі лицарям з обов'язком такої служби. Завдяки феодалізмові число війська зростало все більше, і лицарство стало основою середньовічної держави.

Феодалізм спочатку причинився до скріплення королівської влади. Могутність держави _ міряли кількістю війська, і король, що розпоряджав значним числом лицарства, мав пошану і в державі, і в сусідів. Але пізніше показалися від'ємні сторони цієї системи. У феодальному ладі наймо-гутніші були найвищі сеньори, що прямо залежали від короля. Це були члени династії або інших княжих родів, що володіли великими землями і мали не залежне від короля становище. Коли ж феодалізм в їх руки віддав іще й великі воєнні сили,

Поділ франкської держави. Франкська держава під скиптром Карла Великого була державою всесвітнього значення. її границі сягали від Атлантичного океану й Північного та Балтійського морів аж до Середземного, а впливи її обіймали цілу Західну і Середню Європу. Але ця держава складалася з різнорідних територій і різних народів, що з собою не зжилися і не раз були прямо на ворожій стопі Вона існувала як цілість тільки завдяки волі й силі свого володаря Карл Великий мав широкий погляд на завдання короля, добре орієнтувався в потребах своїх країн, умів енергійно протидіяти відосереднім силам, все доцільно скріплював почування єдності населення — і завдяки цьому його великий політичний твір утримався в цілості й могутності Син і наслідник Карла, Людовік Побожний (814—840), не мав батьківської енергії та далекозорості, не визначався войовничістю ані жадобою влади, волів спокійного життя у кімнатах свого двора, між духовенством і ученими. У тих суворих часах, коли доля держави була залежна від індивідуальності володаря, він не був королем, відповідним для великої монархії. Й дуже скоро франкська держава почала занепадати.

Після смерті Карла Людовік сам прийняв цісарський титул, але коли на його двір приїхав папа Стефан IV, погодився на повторення коронації. Таким робом постала традиція, що цісар діставав корону від папи. Людовік із початком своєї влади призначив волості для синів: найстарший, Лотар, дістав титул цісаря і володіння в Італії, Піпін — Аквітанію, Людовік — Баварію. Пізніше народився йому ще четвертий син, Карл, і його мати Юдіта всіма силами намагалася приготовити йому цісарську корону. Через те прийшло до боротьби між Людовіком Побожним та старшими синами, що тривала довгі роки.

Після смерті Людовіка найстарший син Лотар (840—855) змагав до того, щоб утримати у своїх руках неподільне цісарство. Але молодші брати уважали себе рівноправними володарями і не хотіли йому піддаватися. Довелося - рпір вирішити «Божим судом», на полі бою. Ворожі війська зустрілися під Фонтенуа. «Тут прийшло до такої нагальної битви і такого проливу крові, що ніхто з нашого віку не пам'ятає такого знищення франкського народу», — писав сучасник. Але цей кривавий бій не вирішив справи Незгідні брати остаточно пішли на порозуміння й у Вердені в 843 р. склали між собою мир. Цей В ер д енський договір вирішив поділ франкської монархії. Лотар задержав титул цісаря; Італію, Бургундію і країну над Середнім Рейном, що від його імені звалася Лотарінгією; Людовік, званий Німцем, дістав землі по правому боці Рейну, тобто Німеччину, а також Майнц і деякі інші міста над самим Рейном, «задля вина»; Карл Лисий одержав західні землі, тобто Францію. Велика франкська держава перестала існувати. В історії вона мала своє значення

через те, що опанувала значні простори Західної Європи й увела у них новий правний порядок. На її місці постали національні держави — німецька, французька, італійська. Посередні землі над Рейном не утрималися як окрема держава, і за них почалася боротьба між Німеччиною та Францією, що тривала довгі століття.

Додати в закладки

  
Переклад Translate