Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Всесвітня історія. Найновіші часи / Крип’якевич
12. Америка й Азія
Сполучені Штати Північної Америки. Закінчення війни з Англією в 1783 р. й ухвалення конституції союзу в 1787 р. розпочало довгу епоху миру й економічного розвитку Америки. До 13 держав, що об'єдналися у Сполучені Штати, прибували все нові території, що з часом ставали повноправними членами союзу. Так, у 1803 р. куплено від Франції Луїзіану, а в 1819 р. від Іспанії — Флориду; після війни з Мексикою 1845 р. до союзу перейшли Техас, Нова Мексика і Каліфорнія. У своїй експансії американці виказували незвичайне завзяття і підприємливість; ватаги переселенців уперто ішли на «дикий Захід», у боротьбі з індіанцями добували собі нові садиби, аж поки не поширили свою державу від Атлантичного до Великого океану. Президентами Сполучених Штатів від Вашингтона (1789—1797) до 1850-х років були: Адамс (1797—1801), Джефферсон (1801—1809), Медісон (1809—1817), Монро (1817—1825), другий Адамс (1825—1829), Джексон (1829— 1837), Ван Бурен (1837—1841), Гаррісон (1841), Тайлер (1841—1845), Полк (1845—1849), Теллер (1849—1850), Філмор (1850—1853), Пірс (1853-—1857). Вони походили з різних околиць і з різних класів, але всі були представниками більшості національної опінії, бо демократичний устрій союзу дозволяв кожній визначній людині посісти крісло президента. Історичне ім'я добув собі п'ятий з черги президент, Джеймс Монро, родом з Вірджінії, що під час боротьби колоній Південної Америки за незалежність гостро виступав проти втручання європейських держав до американських справ. У своєму славному маніфесті з 2 грудня 1823 р. він заявив, що Сполучені Штати не допустять до того, щоб Священний Союз поширював свою систему до Америки, будуть уважати це за загрозу миру і свободи і не допустять, щоб котра-небудь європейська держава гнобила свобідні американські республіки або захотіла закладати тут свої колонії. «Америка для американців!» — це було гасло, з яким ішли від того часу Сполучені Штати, а «доктрину Монро» прийняли також всі інші американські країни.
Сполучені Штати виступали назверх як одна сильна цілість, з якою мусив рахуватися увесь світ. Але окремі члени союзу мали широку внутрішню автономію, з своїми парламентами йг урядами, й кожен штат вів свою власну внутрішню політику. Через те виросли поважні політичні і соціальні контрасти. Найбільше відчувалися противенства між північними та південними штатами, що спиралися на різні форми господарства. Джеймс Монро, президент
Сполучених Штатів Північної Америки, автор клича «Америка для американців» Північні штати, що дали початок союзові, лежали в помірній смузі, і тут розвинулося хліборобство
європейського типу, землевласники мали невеликі простори землі й управляли їх власними руками. До цих територій напливало багато емігрантів з Європи, що шукали хліборобської праці і вдовольнялися невеличкими доходами. Тут панували справді демократичні погляди, скріплені ще ліберальними ідеями, що їх нові пришельці приносили з Європи, і традиції лицарськості з визвольної боротьби.
Інакше було на півдні, у підзворотниковій смузі Там розвинулося велике плантаційне господарство — цукрова тростина, індиго, рис, бавовна. Земля належала великим землевласникам, що управляли її руками чорних невільників. Привіз рабів-негрів з Африки, що розпочався ще в XVI столітті, тривав без перерви до XIX ст., незважаючи на зміну поглядів на невільництво. Для поселення європейських хліборобів ці гарячі околиці не надавалися, індіанці були за-слабосильні для тяжкої праці, тому існування плантацій було залежне від негрів, і південні плантатори вважали невільництво за природну систему. Але свободолюбні північні штати почали виступати проти рабства з гуманітарних причин, зліквідували останки цієї людської ганьби у себе і не дозволяли, щоб невільництво поширювалось у новонабутих просторах на Заході. Противенства Півночі і Півдня дали себе відчути уперше тоді, коли територія Міссурі хотіла увійти до союзу. Поважна партія у конгресі погоджувалася прийняти новий штат тільки за умови, що там зліквідують невільництво. Два роки тривала боротьба, але остаточно перемогли репрезентанти Півдня, що зуміли добути собі впливи у конгресі: в 1820 р. ухвалено т. зв. «міссурський компроміс», яким дозволено рабство у штаті Міссурі, але на майбутнє невільничу систему заборонено поширювати поза 36,5° північної широти. Так територія Сполучених Штатів розпалася на невільничу і про-тиневільничу.
У дальших десятиліттях боротьбу з невільництвом велит. зв. аболіціоністи, що з часом переорганізувалися у партію республіканців. Тим часом рабство обороняла партія демократів,у якій провід мали багаті плантатори, що по-слугувалися залежними від себе масами робітників. Вплив демократів був такий великий, що при виборах президента все проходили їхні кандидати. Головним осередком боротьби з невільництвом був Бостон, що утримував давні традиційні свободи і рівності, а партія республіканців зростала завдяки безнастанній еміграції з Європи. Щоб охоронити свою більшість, демократи почали виступати Проти права громадянства для нових колоністів, щоб вони не змайоризували давніх справжніх американців, «янкі». Але протиневільнича пропаганда зростала все більше, а повість Письменниці Бічер Стоу «Хатина дядька Тома», видана в 1852 p., справила незвичайне враження і поширила симпатії до негрів. У 1854 р. конгрес ухвалив скасування «міссурського компромісу» і ліквідацію або введення рабства зробив залежним від голосування мешканців одної території. Через те в усіх південних штатах розгорілася завзята боротьба між обома партіями. В 1856 р. при виборах востаннє перемогли представники Півдня, вибираючи президентом прихильника невільництва Бьюкене-на (1857—1861}. Ворожнеча між обома партіями зросла до того, що в парламенті не раз приходило до бійок між послами.
Громадянська війна. Вирішальною подією у дальшім розвитку Сполучених Штатів був вибір президентом Авраама Лінкольна (1861—1865), що був безоглядним противником невільництва. Південні штати прийняли це як виклик проти себе і рішили відділитися від унії. В 1860 р. Південна Кароліна перша заявила про вихід («сецесію») з союзу, у недовгому часі за нею пішли Джорджія, Флорида, Алабама, Міссісіпі, а дещо пізніше Північна Кароліна, Вірджінія й Арканзас. Ці штати злучилися у незалежну конфедерацію й обрали своїм президентом колишнього військового міністра Джефферсона Девіса. Республіканська партія й уряд союзу розцінили це виступлений як заколот і рішили зброєю присилувати збунтовані штати вернутися до унії. Так почалася громадянська війна 1861— 1865 pp. між «уніоністами» та «сепаратистами».
Обидві партії зібрали значні воєнні сили. Союз уже у першому році мав у своєму розпорядженні півмільйона охотників. Девіс закликав до боротьби все біле населення Півдня і розвів суворий терор, щоб дати перевагу власникам плантацій. Боротьба розпочалася на території Вірджінії, коло Річмонда. Війська Півночі зазнали туг поразки від армії Півдня. Тоді союз переніс війну на море і проголосив блокаду східного і південного побережжя. Південні штати виставили свій флот, і на морі йшли бої між кораблями обох сторін. Європейські держави заявили у цій війні нейтральність, але Англія і Франція признали південну конфедерацію, що викликало велике невдоволення у союзі. В 1861 р. прийшло навіть до конфлікту з Англією, бо капітан одного фрегата затримав англійський корабель й ув'язнив двох посланців південного уряду, що вибралися з пропагандою до Європи. Але Лінкольн поміркованою політикою зумів цей інцидент полагодити. Рівночасно ведено й господарську війну: союз своєю блокадою затримав вивіз бавовни з південних штатів, а Девіс заборонив продавати до союзу цукор і рис, щоб позбавити Північ тих необхідних продуктів.
У 1862 р. флот Півночі здобув Новий Орлеан в гирлі Міссісіпі, а в 1863 р. — Віксберг. Шлях цієї великої ріки перейшов у руки союзу, так що і від заходу можна було повести блокаду. На суходолі далі йшли бої у Вірджінії. Сили Півдня все ще були такі великі, що військо союзу не могло здобути Річмонда, а що більше — південна армія загналася аж під Вашингтон улітку 1862 р. На морі увагу всього світу привернули бої між двома панцирними кораблями — південним «Мерімаком» і північним «Монітором». Вони оба виказали таку силу і відпорність, що всі держави почали вводити у своїх воєнних флотах панцирники такого типу. Весною 1863 р. прийшло знову до завзятих боїв у Вірджінії, і герой Півдня, генерал Лі, дійшов знову під Вашингтон, але, погромлений потім, мусив вертатися до Річмонда. Армія Півночі облягала довгий час Чарлстон у Південній Кароліні, але не могла його здобути.
Довга війна втомила дуже обидві сторони. Майже все чоловіче населення мусило перебувати в армії, через те занепало всюди хліборобство і промисловість. Південні штати зазнали великих збитків через те, що не могли вивозити бавовни та інших продуктів до Європи. Державний борг зростав до все більших сум, металева монета зникла з обігу, а державні папери упали на третину давньої вартості Бажання миру ставало все сильніше, і навіть на конгресі один із демократів вніс пропозицію про мирні переговори. Також європейські держави, торгівля яких терпіла на цій війні, готові були посередничати, особливо заходився коло цього Наполеон III, що хотів і в Америці підняти блиск своєї корони. Але Лінкольн рішуче заявився за тим, щоб війну вести аж до остаточної перемоги, щоб повернути єдність союзу і дати свободу неграм. При нових виборах президента в 1864 р. перемогла воєнна партія, і Лінкольн далі залишився при проводі. За його ініціативою конгрес 31 січня 1865 р. ухвалив повне скасування невільництва в усіх штатах. Внесок здобув собі три чверті голосів, й ухвалу цю вміщено в конституції. Південь все-таки не хотів піддатися і під зброю покликав навіть рабів-негрів. Але тепер уже перевагу мала Північ і генерали Грант і ІПерідан спільними силами здобули Річмонд 3 квітня 1865 p., і генерал Лі з вірджінською армією мусив піддатися. Також на Півдні капітулювала армія Джонсона. Так «уніоністи» остаточно перемогли «сепаратистів» і привернули єдність Сполучених Штатів.
Але загальну радість із миру притьмарила смерть президента Лінкольна. У театрі застрілив його один з сепаратистів з окликом: «Так буде всім тиранам!». Тоді здійснено також замах на одного з державних секретарів, а приготовлені були замахи на генерала Гранта та інших визначних уніоністів. Уряд президента здобув тоді Джонсон (1865—1869). Він повів
помірковану політику, намагаючись ліквідувати наслідки війни. Обидві армії розпущено, і громадяни вернулися до мирної праці. Завдяки жертовності громадянства у недовгому часі сплачено воєнні борги і поволі вернувся давній добробут. В 1868 р. конгрес ухвалив поширити право голосування на чорних, і за їх співучастю новим президентом обрано генерала Гранта (1869—1877). За його президентури постали нові штати на Заході, а в 1867 р. Сполучені Штати купили від Росії півострів Аляску за сім мільйонів доларів. У тому ж часі набула розголосу справа «Алабами», англійського піратського корабля, що під час громадянської війни стояв на услугах Південної конфедерації і поробив великі шкоди Сполученим Штатам. Женевський арбітражний суд у 1872 р. засудив Велику Британію на відшкодування 15 мільйонів доларів. У 1876 р. відбулася у Філадельфії світова виставка, що виказала незвичайний господарський і технічний розвиток Сполучених Штатів.
При дальших президентських виборах республіканці і демократи вели між собою боротьбу, і раз одна, раз друга партія перемагала. Президентами були: Гес (1877—1881), Гарфілд (1881, умер від замаху), Артур (1881—1885), Клівленд (1885— 1889), Гаррісон (1889—1893), удруге Клівленд (1893—1897), Мак-Кінлі (1897—1901, умер від анархістського замаху). Боротьба між партіями йшла головно за господарські справи, як, наприклад, свобідну торгівлю чи охоронні мита, золоту чи срібну валюту та ін. Мак-Кінлі розпочав широку імперіалістичну політику. В 1897 р. Сполучені Штати анексували острови Сендвіч (Гаваї) й таким чином утворили собі базу на Тихому океані. В 1898 р. по причині повстання на Кубі прийшло до війни з Іспанією й у Паризькому мирі Куба, Пуерто-Ріко та Філіппіниперейшли до Сполучених Штатів. У 1899 р. добуто частину островів Самоа. Наступник Мак-Кінлі, Теодор Рузвельт (1901—1909) з іще більшою енергією продовжував світову політику унії; уже в першому маніфесті до конгресу жадав побільшення воєнних засобів держави, поширення флоту, енергійної охоронної політики, обмеження імміграції та ін. Сполучені Штати почали брати участь у європейських справах, вмішалися до китайської війни і все більше зазначували свої інтереси у всіх частинах світу. Будова Панамського каналу в 1904—1914 pp. скріпила їх становище на океанах
Південна Америка. Південна і Центральна Америка разом із Мексикою від XV—XVI ст. належали до іспанських колоній. Іспанія використовувала ці країни безоглядно, не допускаючи до їх розвитку. Місцеві мешканці, індіанці і креоли (мішанці індіанців з іспанцями), не мали ніяких прав і вели нужденне життя, гноблені шляхтою, що походила віддавніх іспанських завойовників. Господарство стояло на дуже низькому рівні, бо Іспанія забороняла управляти тут ті продукти, що привозилися з метрополії або з інших колоній, наприклад, виноград, оливкове дерево, цукрову тростину, а тютюн був державною монополією. Освіта стояла незвичайно низько, а над політичною моральністю мала нагляд інквізиція.
Від XVIII ст., а саме від іспанської сукцесійної війни, держави, ворожі Іспанії, намагалися ворохобити населення, і, справді, під кінець століття появилися тут перші змагання до самостійності. Але до дальшого розвитку самостійницького руху спонукали передовсім події у самій Іспанії. Коли Наполеон посадив у Мадриді свого брата Жозефа, американські колонії не хотіли його визнати і заявилися за королем Ферді-нандом VII. Але коли король, йдучи за давньою традицією, не захотів їм дати ніяких прав, колонії підняли повстання і почали творити самостійні держави.
Як герой цієї боротьби вславився генерал Симон Болівар (1783—1830). Він походив з Каракаса у Венесуелі, визначився як офіцер і політик, ставив собі за взірець Вашингтона і так само рішився віддати всі свої сили та майно на визволення своєї країни. Венесуела повстала проти Іспанії в 1811 p., але повстанці були заслабі, щоб перемогти іспанські залоги, і повстання завмерло. На страшний землетрус, що в 1812 р. навістив Каракас, в якому полягло 20 000 людей, іспанське духовенство вказувало як на кару неба за революцію проти короля. Але нечувані переслідування республіканців викликали новий вибух повстання проти Іспанії в 1814 р. Болівар зібрав у горах ватагу охотників, увійшов до Венесуели і почав різню іспанців. На основі його декрету, кожний прихильник королівської влади мав іти на смерть. Тоді іспанці закликали собі на допомогу т. зв. ллянерос, пастухів із степів Ллянос, і почали переслідувати республіканців, винищуючи їх зброєю, підступом і пожежами степів. Болівар не зміг опанувати ситуації і мусив.виїхати до Сан-Домінго, а іспанці заволоділи знову Венесуелою. По трьох роках Болівар вернувся знову, і його поява викликала нове повстання. Венесуела і Нова Гренада уклали між собою союз й об'єдналися в одну республіку, під іменем Колумбії, 1819 р. Саме тоді в Іспанії прийшло до внутрішньої боротьби. Іспанський уряд не міг скріпити своїх залог, і повстанці поширили свою владу на ввесь край. Першим президентом республіки став Болівар. Молода держава уклала торговельний договір із Сполученими Штатами.
З Колумбії Болівар переніс свою діяльність до П є р у. Тут у 1817 р. постала республіка, але республіканці не дійшли згоди між собою, й іспанці знову запанували в країні. Тоді явився тут Болівар, переміг іспанські залоги й відновив республіканський устрій країни. Національний конгрес у Лімі вибрав його досмерт-ним протектором. Але пізніше Болівар почав втрачати популярність. Його противники закидали йому, що він хоче відігравати роль Наполеона. Він справді думав про те, щоб південноамериканські країни об'єднати в одну державу, подібну до Сполучених Штатів. Але не повелося йому осягнути цієї мети, він склав свою владу і невдовзі помер. Його ім'я прийняла республіка Болівія, що відокремилася в 1825 р. У тому самому часі постали й інші республіки Південної Америки.
В 1811 р. самостійною державою проголосив себе П а р а г-в а й . В 1814—1840 pp. диктатуру перебрав там генерал Франчія, що не допускав інших держав до зв'язків із своєю країною.
Чилі підняла повстання в 1810 p., але іспанці утримали владу, і лише в 1818 р. генерал Сан-Мартін з Буенос-Айреса з охотниками допоміг чилійцям здобути незалежність.
Уругвай в 1811 р. визволився з-під влади Іспанії і прилучився до Бразилії, а в 1828 р. проголосив самостійність; Еквадор у 1830 р. відокремився від Колумбії, а в 1831 р. стала також самостійною Венесуела.
За прикладом іспанських колоній стала окремою державою Бразилія.В1821р. король Хуан VI, що перед Наполеоном втік до Бразилії, надав цій колонії конституцію. Його син і регент Дон Педро скликав Національні збори, що проголосили в 1822 р. відділення Бразилії від Португалії. Португалія в 1825 р. признала цю ухвалу, і Дон Педро прийняв титул цісаря. В 1831 р. він відмовився від влади на користь сина Дон Педро II (1831—1889). Але скасування невільництва викликало таке невдоволення серед плантаторів, що вони підняли повстання, і в 1889 р. цісарство перетворилося на республіку Сполучених Штатів Бразилії.
У Центральній Америці поодинокі країни добули незалежність в 1820-х роках. У 1823 р. Гватемала, Гондурас, Сан-Сальвадор, Нікарагуа і Коста-Рика об'єдналися у союзну республіку Центральної Америки, але в 1839 р. союз розпався.
Книга: Всесвітня історія. Найновіші часи / Крип’якевич
ЗМІСТ
На попередню
|
|
