Додати в закладки

  
Переклад Translate

Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.

Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Всесвітня історія. Найновіші часи / Крип’якевич

2. Від Робеспєра до директорії

Обичаї революції. Робесп'єр. Революція завела різнорідні зміни у побуті щоденного життя. Вже після проголошення «Декларації прав людини» відмінили всякі родові і почесні титули, а замість «пан» почали уживати «громадянин». В одежі замість шляхетської пишноти позначалася демократична простота; замість фраків уживали сурдутів, замість коротких штанів («кюлотів») увійшли в моду довгі панталони; звідси походить назва — «санкюлоти» (без аристократичних штанів). Символом свободи стала «фригійська» шапка, що її перше носили галерники. У літературі улюбленими постатями були герої Римської республіки, як Брут, Катон, Марій та ін. У-мистецтві часто виступають республіканські емблеми, наприклад, «фасцес». Державний устрій мав також іти за зразками прав Лікурга; нову конституцію (т. зв. другу) Конвент ухвалив 24 червня 1793 р. і піддав її народному плебісциту. Але ця конституція не увійшла в життя.

Революційні свята прийняли окремий характер, що поєднував у собі наслідування римських обичаїв з ідеєю «повернення до природи» Руссо. Визначний маляр Давід інсценізував таке свято 10 серпня 1793 р. у пам'ять наступу на Тюїльрі. Руїни Бастилії, звідки виходив .маніфестаційний похід, прикрашено написами, що мали нагадувати «епоху деспотизму»: «Конаю тут від 44 років!»; «Чеснота мене туди завела»; «О, мої діти!» та ін. На цьому тлі підіймалася величезна статуя Природи з написом: «Ми всі її діти». З грудей статуї виливалися два струмені води як символ плідности. Мер Парижа наповнив водою «чашу братерства», за старовинним звичаєм вилив дещо в жертву природі, напився сам і частував представників усіх департаментів, що тут зібралися. Під час походу якобінці несли прапор, на якому було око між хмарами — «символ миру й погрози». Вісім членів Конвенту несли скриню з таблицями «Прав людини» і конституцією. Плуг на тріумфальному возі символізував хліборобство; на ньому сиділо двоє стариків, а віз тягнули їхні діти. Вісім коней, прибраних у червоне, тягнули віз, на якому була урна з попелами героїв, що полягли за батьківщину. На гарматах їхали жінки, що вславилися під час нападу на Версаль 1789 p. Везено дітей з захистів з їхніми опікунами, сліпих з притулку та ін. На площі Революції, де Людовік XVI поклав голову під топір гільйотини, стояла статуя Свободи з різними написами. Перед нею стояв костер з емблемами монархії Бурбонів. Ці «ненависні пам'ятки» підпалили, а рівночасно випустили на свободу 3000 пташок з трикольоровими стяжками і написами: «Ми свобідні, ідіть за нашим прикладом».

Пізніше Конвент почав проводити різні зміни в обичаях. Наприкінці 1793 р. установлено новий календар, що мав починатися від проголошення республіки 22 вересня 1792 р. Назви

місяців змінено на нові: 1) місяць зборів винограду (від 22 вересня до 21 жовтня); 2) місяць мряки; 3) інею; 4) снігу; 5) вітру; 6) дощу; 7) прозябания; 8) квітів; 9) сіножатей; 10) жнив; 11) спек; 12) овочів. Місяць мав ЗО днів і ділився на три декади, а дні декади мали назви: перший, другий, третій і т. д П'ять а'бо шість днів, що залишалися при кінці року до повного числа 365 або 366 днів, присвячено народним святам: чесноти, генія, праці, публічної опінії і нагород. Чотирьохлітній період названо франсіадою. Цей республіканський календар скасував Наполеон 9 вересня 1805 р.

Конвент завів єдину систему міри і ваги. За одиницю мір прийняли одну сорокамільйонну частину рівника*, яку названо метром. Так само заведено, як одиницю ваги, -кілограм. Десятинну систему застосовано також до монет і на місце лівра установлено франк, що ділився на 100 сантимів.

Революція все більш вороже ставилася до християнства. Вже Законодавчі Збори заборонили публічні релігійні церемонії, завели цивільні шлюби і дозволяли розлучення за звичайним зголошенням жінки. Конвент скасував целібат священиків. Якобінці почали замінювати християнські імена на стародавні, як Аристид, Анахарсіс і т. ін., або ж видумували нові від імен славних осіб, наприклад, Мірабо, Дюмур'є або й Республіка.

Далі крайні революціонери почали змагати до повного знесення християнства. Почалося відступництво від віри. Архієпископ Парижа Гобель сам склав на руки Конвенту відзнаки свого уряду — хрест і перстень — і заявив, що відтепер немає іншого культу, окрім вільності та рівності. Президент обійняв його і відповів, що чеснота —'це єдиний культ Найвищого Єства, що вимагає тільки культу розуму. Тоді вирішено посвятити на цей культ катедру Нотр-Дам у Парижі. 10 листопада 1793 р. святкували уперше «свято розуму». Жінка одного друкаря, вбрана у білу туніку і голубий плащ, у фригійській шапці на голові, зображувала Свободу; довкола неї танцювали дівчата у вінках з дубового листя з запаленими смолоскипами в руках. Потім Конвент почав домагатися від духовенства, щоб воно зреклося християнства, а громадська рада Парижа наказала зачинити усі церкви, а священиків віддала під поліційний нагляд. Один із найбільш крайніх республіканців, Гебер, почав домагатися знесення усіх дзвіниць, бо вони противляться засаді рівности. Але інший проводир якобінців, Робесп'єр, котрий боявся занадто великого впливу Гебера на маси, виступив проти нього в обороні почитания Бога, а атеїстів назвав «аристократами», бо вони заперечують існування вищого Єства, що опікується гнобленою чеснотою. Також інший впливовий провідник, Дантон, виступив проти «антирелігійних маскарад». Тоді Конвент 6 грудня 1793 р. ухвалив толеранцію всіх віросповідань.

Ці події виявили, що серед якобінської верхівки, яка очолювала революцію, не було єдності. Гебер бачив, що Робесп'єр бажає зліквідувати його групу, і тому у березні 1794 р. почав приготовляти повстання проти поміркованих елементів. Він порозумівся з революційною армією і за її допомогою хотів опанувати Париж. Але Конвент відкрив його планя, і Гебер зі своїми прихильниками пішов під гільйотину.

Тоді Робесп'єр почав боротьбу з Дантоном. Близький співробітник Дантона, Каміль Демулен, колишній проводир наступу на Бастилію, видавав популярний часопис «Старий Кордельєр», і почав у ньому виступати проти терору. Він дав на основі Тацита образ володіння цісаря-тирана Тиберія, як він з підозрінням відносився до кожного, хто став популярним, як вірив підшептам донощиків, як все змагав до побільшення своєї влади. Читачі зрозуміли, що це портрет Робесп'єра, — й амбітний проводир рішився за це помститися. Дантонові донесли про плани Робесп'єра, але він відповів: «Не відважиться!» Коли його намовляли, щоб утікав, він сказав: «Чи ж батьківщину можна забрати на підошвах?» Врешті Дантона і його товаришів арештували. Він боронився три дні перед революційним трибуналом, але прихильники Робесп'єра домоглися таки смертного вироку. Під гільйотиною Дантон зберіг повний спокій; коли в'язали йому руки, сказав: «Одним ременем, — другий залишіть для Робесп'єра». Разом із ним пішов на ешафот Демулен та інші його прихильники.

Робесп'єр став тепер необмеженим диктатором і почав реалізувати свої фантастичні плани. Його дорадником був Сен-Жюст, що уложив плани реорганізації громадянства на основі ідей Руссо. Нове громадянство мало опиратися на повній рівності — «не має бути ані багатих, ані бідних», землю мали поділити на рівні частини, заборонено всяку розкіш, не вільно тримати прислугу, виховання переходило до рук держави. Перевиховання громадянства Робесп'єр почав від релігії. 7 травня 1794 р. Конвент проголосив ухвалу, що визнавала існування Найвищого Єства і безсмертність душі. Днем пізніше відбулося свято Найвищого Єства. Проводив сам Робесп'єр, вбраний у голубий фрак і жовті сподні, перепоясаний триколірною лентою, у капелюсі, прибраному перами, з китицею квітів і колосся. Жінки були у білих сукнях з квітами у волоссі, хлопці з букетами фіалок, юнаки несли міртові гіллячки, чоловіки — дубові, старики — оливкові. В амфітеатрі в Тюїльрі Робесп'єр підпалив статую Атеїзму, яку підпирали Незгода й Самолюбство, — з диму вийшла статуя Розуму. Похід під звуки музики пішов на Марсове Поле, і тут відбулося дальше свято — співали гімни на честь Розуму і республіканські пісні, складали присягу, підіймаючи шаблі, кидали квіти.

Це свято було зустрінуте загальними насміхами, і Робесп'єр вирішив терором усунути всіх тих, хто чинив опір його намірам. 10 червня Конвент ухвалив новий судовий закон, що в основу вироків ставив тільки «сумлійня присяжних, освічених любов'ю до батьківщини», а не матеріальні докази, результати слідства і зізнання свідків. Внаслідок того розвинувся такий кривавий терор, якого дотепер ніколи не було. У червні й липні 1794 р. під гільйотиною склало голови 1 285 людей. Проти Робесп'єра почалися заговори. Він не почувався певним свого життя і всюди бачив небезпеку. На його столі завжди лежали два набиті пістолі, він їв і пив тільки те, що вже спробували інші. У його помешканні постійно перебувала озброєна сторожа, і він тільки в її товаристві виходив на вулицю, а на засідання Конвенту і Комітету публічного добра заходив усе рідше.

Війна з коаліцією. Французька революція викликала голосний відгомін у всій Європі. Уряди всіх держав, що мали абсолютний устрій, з тривогою дивилися на розвиток революційних подій. Прихильники демократії бачили близьке визволення народів. Але революційний рух перекинувся тільки Лазар Ніколь Карно, організатор революційної армії до Бельгії. Клерикали і демократи об'єдналися разом проти Австрії й у грудні 1798 р. проголосили незалежність Бельгійської держави. Але в короткому часі австрійські війська придушили повстання. Також у Лотарингії, де німецькі й французькі території перехрещувалися, проявилися наслідки революції, а саме нижчі класи виступили проти феодальних обов'язків.

Подіями у Франції був найбільше зацікавлений цісар Леопольд II, бо Марія-Антуанетта була його сестрою, але він не міг рішитися на інтервенцію, по-перше, тому, що в австрійських краях панували розрухи, спричинені йосифіанськими реформами, а по-друге, тому, що Людовік XVI вів хитку політику і йшов на компроміси з революцією. Англія поки що спостерігала за ходом подій, а для Катерини II революція була на руку, бо увага Західної Європи відверталася від Польщі й Туреччини, де Росія проводила свої завойовницькі плани.

До війни в підтримку монархії намагалися схилити володарів французькі емігранти, між якими були члени династії і найвизначніших аристократичних родів, що мали впливи при всіх дворах. Головним центром еміграції був Кобленц на Рейні, а сусідні духовні князі дозволяли на своїх територіях організовувати збройні відділи для війни з революцією. Французький уряд почав чимраз гостріше виступати проти цих замірів, і тоді цісар Леопольд II разом із прусським королем Фрідріхом Вільгельмом II на з'їзді у Пільніці 27 серпня 1791 р. проголосили декларацію про підтримку монархії, а 7 лютого 1792 р. утворили союз проти Франції. Уряд жирондистів проголосив обом державам війну.

Восени 1792 р. розпочалися воєнні дії. Прусський полководець, князь Фердінанд з Брауншвейга, увійшов до Лотарингії, здобув тут слабо боронені французькі твердині, зокрема Верден, і попрямував на Шампань. Вождь революційної армії Дю-мур'є зустрів його під Вальмі (30 вересня 1792 p.), і прусські війська після безуспішної канонади відступили. Тоді Дюмур'є рушив на Бельгію і під Жемап (6 листопада 1792 р.) так сильно погромив австрійців, що цілий цей край перейшов під владу Франції. Рівночасно на Рейні генерал Кюстін розбив сили духовних князів і заволодів містами Шпайєр, Вормс і Майнц. Так само повелося французам у боротьбі з сардинським королем Віктором Амадеєм III, що пристав до союзу з Австрією: вони захопили Сабавдію і Ніццу.

Страта Людовіка XVI справила у Європі гнітюче враження. Проти Франції зорганізувалася коаліція, до якої пристали Велика Британія, Нідерланди, Іспанія, Португалія та ін. Австрійські війська під Нервінденом у Бельгії розбили французьке військо. Дюмур'є приписував цю невдачу якобінцям, що занедбали постачання армії, а жовнірів деморалізували радикальними кличами. Дюмур'є почав виступати проти Конвенту й Погрожував, що рушить на Париж та поверне монархію. Конвент звинуватив його у зраді, але він наказав якобінських посланців заарештувати і сам перейшов до ворога. Кюстінові також не щастило на Рейні, і невдовзі він пішов під гільйотину.

Новою організацією республіканської'' армії зайнявся військовий міністр Лазар Карно. За його пропозицією 23 серпня 1793 р. Конвент ухвалив скликати загальне ополчення, а саме — молодь від 18 до 25 років. Це були люди, що виросли під час революції, були до неї прив'язані і готові за неї вести боротьбу. Карно зумів надихнути це нове військо ентузіазмом для республіки і вмів знайти нових талановитих командирів, котрих можна було поставити на місце давніх офіцерів-аристократів. Революційна «Марсельєза», яку склав Руже де Ліль, стала бойовою піснею нової армії. Це нове військо складалося з свіжих рекрутів і не могло вести боротьбу в довгих лініях, як то було в звичаї дотепер. Явилася потреба полки поділити на дрібніші відділи, що самі підступалися до ворога. Таким чином, замість т. зв. лінеарної тактики постала тиральєрка. Але до вирішального бою військо йшло'' великою масою і сильним ударом намагалося розтрощити ворога. Цю тактику розвинув пізніше Бонапарт. У неврегульованих відносинах військо не могло розраховувати на постійне постачання і тому жило реквізиціями.

Реформа Карно проявила свої успіхи в недовгому часі на фронті. 26 червня 1794 р. революційна армія під проводом Журдана розбила австрійців під Флері і знову захопила Бельгію. Тим часом прийшло до вирішальних подій у Парижі.

Типи «золотої молоді»; «неймовірний» і «чудова»

Упадок Робесп'ера. Кінець Конвенту. Терор Робесп'ера в половині 1794 р. дійшов до такого напруження, що не почувалися в безпеці навіть найближчі співробітники диктатора. Врешті ті якобинці, що були найбільше загрожені, під проводом Тальєна, що вславився придушенням контрреволюції в Бордо, порозумілися і склали заговір проти Робесп'ера. їх підтримала поміркована «долина» Конвенту. Коли Робесп'єр 27 липня 1794 р. (9 термідора II року революції) появився в залі засідань, його привітав крик: «Геть тирана!», а Тальєн прискочив до нього з штилетом, щоб убити «нового Кромвеля». Робесп'єр хотів промовити, але не міг добути голосу. «Кров Дантона душить тебе», — закричали депутати. Конвент ухвалив ув'язнити Робесп'ера, і жандарми вивели його із зали. По дорозі юрба визволила диктатора і він заховався в ратуші. Але під враженням подій його прихильники почали від нього відходити. Жандарми вдерлися до кімнати, де він почав писати зазив до секцій, й один із них вистрілив йому в лице. Пораненого затягнули до революційного трибуналу, який засудив його на гільйотину. Рівночасно покарано смертю 72 якобінців.

Упадок Робесп'ера спричинили його особисті вороги, які хотіли взяти владу в свої руки і використати її для себе. Але виявилося, що настрої громадянства змінилися. З провінції надходили до Парижа звернення, що жадали кінця терору. В Конвенті перемогла поміркована група, що репрезентувала міщанство. Невдовзі обмежено владу комітетів безпеки й публічного добра та зреформовано устрій Парижа, щоб дати голос заможнішому міщанству. Головні виновники тероризму пішли під гільйотину, а секції втратили вплив. Поволі відновлювалося громадське життя, відкрито знову театри, кав'ярні, літературні салони. На вулицях Парижа появилася аристократична молодь, котра за ціль життя ставила собі помсту якобінцям за смерть родичів і приятелів. Вони утворили організацію, сила якої все зростала, бо до них приставали всі вороги революції. їхнім осідком був т. зв. Дім рівності, перше Пале-Рояль, та деякі кав'ярні. Постійний комітет з шести членів приймав рапорти про події в місті і приготовляв постанови. Через те, що деякі з тих людей покинули армію, якобінці називали їх «мюскаденами», пижмаками. Між ними були також багаті паничі, т. зв. «золота молодь», що думала про відновлення давнього розкішного життя шляхти. Вони вернулися до одягу з-перед революції, носили короткі штани (кюло-ти), впущені у чоботи, і довге волосся з локонами («песіми вухами») по боках. Краватки були високі, в них ховалася борода. Ця молодь уживала афектованої мови, а від фрази, що її вони часто повторювали, названо їх «неймовірними». Так само елегантні жінки дістали назву «чудових». За відзнаку аристократична молодь уживала суковатих палиць, з якими нападала на якобінців. Вони не хотіли викликати нових убивств, а тільки висміювали прихильників революції. З особливим завзяттям мюскадени виступали проти культу Марата, що був дуже поширений, усюди розбивали його статуї і довели до того, що Конвент наказав викинути тіло Марата з Пантеону. Гімном контрреволюціонерів стала пісня «Пробудження народу», якою хотіли усунути «Марсельєзу». Під натиском мюскаденів Конвент у листопаді 1794 р. припинив діяльність клубу якобінців.

Але прихильники революції не здавали своїх позицій. Безнастанно приходило в Парижі до розрухів. У місті панувала жахлива дорожнеча, бо асигнати втратили всяку вартість. Не було хліба, і почався голод. Коли поставлено перед судом чотирьох найдіяльніших членів Комітету публічного добра 1 квітня 1795 p., юрба облягла Конвент і стала вимагати випущення «патріотів», хліба і конституції 1793 р. Але генерал Пішгрю, що тоді перебував у Парижі, розігнав демонстрацію військовою силою. Удруге 20 травня пролетаріат напав на Конвент і тримав його в облозі цілий день, аж поки мюскадени та військо не відновили порядок.

З другого боку проти Конвенту почали виступати роя-л і с т и, прихильники монархії. Цей рух розпочався у провінції. Як тільки впав Робесп'єр, у різних сторонах Франції вибухли повстання і всюди винищено якобінців, у деяких місцях дуже жорстоким способом: у Марселі палили їх живцем, у Тарасконі над Роданом кидали їх з вежі на побережні скелі. «Білий терор» розвинувся особливо у Вандеї, і республіканські війська не могли там дати собі ради з повстанцями, т. зв. шуанами, що вели боротьбу під королівськими прапорами. Повстання підтримували емігранти, а також Англія, що посилала туди військове спорядження. Врешті генерал Гош у половині 1795 р. придушив повстання, причому до смертної кари засуджено тисячу емігрантів. 8 червня 1795 р. помер син Людовіка XVI, якого монархісти уважали за Людовіка XVII. Якобінці віддали його на виховання шевцеві Сімонові, котрий дитину просто замучив. Лікарі взялися рятувати до-фена, але було вже запізно. Не всі вірили у смерть королевича і під його ім'я підшивалися різні авантюристи. Еміграція признала королем брата Людовіка XVII, під іменем Людовіка XVIII.

Найдавніший портрет Наполеона Бонапарта 1783 p.

Щоб забезпечити Франції республіканський лад, Конвент провів наради щодо нового устрою і 11 серпня 1796 р. проголосив так зв. третю конституцію. Законодавча влада мала належати Народним Зборам, що ділилися на дві палати: Раду п'ятисот, яка мала вносити проекти, і Раду старших (250 членів, вище 40 років життя), котра ухвалювала закони. Виконавчу владу дістала колегія 5 ''директорів. Але свободу виборів було обмежено тим, що три четвертини обох законодавчих палат мали обиратися з членів Конвенту. Ухвалу піддали плебісцитові, і за конституцію подано було 914 000 голосів, а проти неї — 41 000, причому мали місце великі зловживання. Ця спроба Конвенту штучно продовжувати своє життя викликала загальне обурення, і паризькі секції, в яких перевагу мали тепер помірковані та роялісти, постановили вчинити збройний опір цим намірам. Вулиці Парижа вкрилися барикадами, і міщанство рушило на Конвент. Але енергійний депутат Барра зорганізував оборону і провід над військом віддав Наполеонові Бонапарту. За допомогою артилерії молодой генерал розбив ряди повстанців і відновив спокій у Парижі 5 жовтня 1795 р. (13 вандем'єра). Конституція утрималася.

Директорія. Вибори відбулися в призначений строк. Щороку мали обирати третю частину депутатів. До Директорії увійшли: переможець повстання Барр, колишній віце-граф, Юрист Ревбель, офіцер інженерії Летурнер, Лярвелер-Лепо, відомий як ворог усякої релігії, і знаменитий організатор війська Карно. Спочатку до Директорії запросили Сієса, що вславився напередодні революції трактатом про значення третього стану, але він не вірив у конституцію: «Вона ще не така, якою повинна бути».

Директорія від початку мала великі труднощі, бо скарбниця була порожня, а в столиці панувала нужда. Тоді випустили нові асигнати на суму в кілька мільярдів франків. У державній друкарні кількість персоналу збільшено з 400 до 800 осіб, але вони все ж не змогли справитися з роботою друку грошей. Вартість асиг-нат так упала, що за фунт хліба або літру молока платили 50 франків. Селяни взагалі не хотіли брати тих непевних паперів. Для міської бідноти роздавали даром хліб, але через нестачу фондів цю акцію обмежено, а хліб ставав чимраз гірший. Велика нужда була між урядовцями, що діставали плату асигнатами. Багато заможних перше людей випродувало тепер свою хатню обстановку, щоб утриматися при житті. Хто мав золото, той жив дешево й вигідно. Поширилося тоді незвичайно лихварство, і на людській нужді виростали маєтки різних галапасів.

На такому тлі виник за-говір Каміля Бабефа, що прийняв ім'я Гракха. Він продовжував традиції якобінців й у своєму часописі «Трибун народу» славив пам'ять Марата, Робесп'єра і «доби свободи». Він заснував «Клуб рівних» і в ньому проголошував ідею, що «земля не належить нікому, а її плоди — всім», вимагав ліквідації власності і всіх дотеперішніх прав та виступав проти «п'ятьох причепурених мулів у люксембурзькій палаті», бо ще Конвент приписав для диктаторів парадні одяги. Але Директорія.- мала ще силу, і суд засудив Бабефа і його співробітника Дарте до смертної кари. Після запитання присуду вони оба добули штилети й взаємно себе ними ударили. Але рани не були смертельні, й обох комуністів покарано гільйотиною.

Незважаючи на ці внутрішні потрясіння, Директорія мала сильне становище завдяки воєнним успіхам. Після перемоги у Бельгії французькі війська під проводом генерала Пішгрю атакували Голландію і після тривалої війни 1794—1795 pp. захопили повністю Генеральні Стани. Намісник Вільгельм V зрікся з уряду, а французи, підперті місцевими демократами, утворили тут Батавську республіку. Проголошено права людини, засаджено дерева свободи, засновано клуби — все, як у Франції. Але голландці невдовзі відчули тягар війни: мусили утримувати головну французьку армію і заплатити -величезні воєнні кошти. Крім того, їхній флот захопили англійці. Також на Рейні французькі війська здобували все нові перемоги і в деяких місцях перейшли навіть на правий бік ріки.

Наслідок цих успіхів був такий, що Пруссія почала переговори з Францією. Вона готувалася до третього поділу Польщі й не мала сили боротися на два фронти. Мирний договір було укладено в Базелі у квітні 1795 р. Пруссія зреклася лівого берега Рейну на користь Франції. Іспанія також погодилася на мир, так що коаліція була розбита.

Але Австрія рішилася й далі вести війну а Англія допомагала їй грішми. Війна розгорілася на Рейні і йшла з перемінним успіхом: перемагала то одна, то друга сторона. Тоді Директорія підготувала план великого наступу, що мав розгортатися у напрямі на Відень, рівночасно з Німеччини й Італії. Генерал Журдан ударив на Горішній Палятинат, але австрійці його погромили і він мусив вернутися за Рейн. Другий французький полководець Моро дійшов уздовж Дунаю аж до Баварії, але, зважаючи на невдачу Журдана, мусив також розпочати відступ. Але південнонімецькі держави, налякані тим походом, одна за одною приступали до миру з Францією.

До Італії Директорія вислала Наполеона Бонапарта. Молодий 27-літній генерал знайшов французьке військо в нужді і розбитті, без харчів і одягу, здеморалізоване браком дисципліни. Бонапарт видав до своїх полків короткий, але сильний заклик: «Вояки! Ви голі, погано екіпіровані. Уряд винен вам багато, але не може дати нічого. Ваша терпеливість і відвага, що її показуєте серед цих скель, є достойні подиву. Але вони не дають вам ніякої слави, ніякий її відблиск не падає на вас. Хочу повести вас у найбільш родючі долини світу. Багаті країни, великі міста будуть у ваших руках. Знайдете там почесті, славу і багатство. Вояки Італії, чи ж бракує вам відваги або витривалості?» Бонапарт узявся налагоджувати відносини, в короткому часі упорядкував військо і повів його до бою. У перших сутичках він погромив австрійців під Мілезімо і Монтенотте. Австрійський генерал Больє, слідуючи давній тактиці, розтягав своє військо у широку лінію; Наполеон атакував позицію за позицією, кидаючи відразу великі сили. «Ціле воєнне мистецтво, -— казав він, — полягає в тому, щоб при потребі в одному пункті зібрати якнайбільшу силу». Потім він повернув проти сардинської армії, переміг її під Мондові і рушив на Турин. Король Віктор Амадей, наляканий тим, походом, погодився на мир і уступив Франції Ніццу і Савойю та заплатив значну контрибуцію в 1796 р.

Бонапарт повернув знову проти австрійців. Здобув сильно боронений міст під Лоді, де виказав велику особисту відвагу, і зайняв Мілан. Ломбардські міста і князі Парми, Модени й Тоскани наввипередки складали йому чолобитні, а він вимагав платити собі контрибуції, забирав харчі на виживлення війська, золото, а також цінні картини, скульптури, рукописи і все те відсилав до Парижа. Далі Бонапарт взявся добувати найсильнішу австрійську твердиню в Ломбардії — Мантую, яку боронив 80-літній генерал Вурмзер. Цісар кілька разів висилав військову допомогу фортеці, але Наполеон обсадив переходи і переміг,австрійців під Арколе, Ріволі, Ла Фаворіта. Врешті Вурмзер мусив здати Мантую, а Бонапарт дозволив старому полководцеві свобідний відхід з фортеці (3 лютого 1797 p.). Відразу французькі війська рушили в глибину Альпів — у напрямі на Відень. Австрія була змушена просити перемир'я в Леобені 18 квітня 1797 р.

У тому самому часі населення Верони напало на невелику французьку залогу і знищило її. Це мало бути початком повстання проти французької окупації, а цей рух потайно підтримувала Венеція. Тоді Бонапарт виступив проти республіки Св. Марка. Виявилося, що стара держава не мала вже сили боронитися. Місцевий патриціат тримав всю владу в своїх руках, не дбав про порозуміння з народом і тепер не знайшов у народі підтримки. Французи зорганізували демократичну партію, за її допомогою викликали переворот у Венеції і врешті здобули місто. Бонапарт знову стягнув контрибуції і вислав до Франції заграблені скарби мистецтва.

Війну закінчено миром у Кампо Формі о. 17 жовтня 1797 р. Франція здобула Бельгію, Ломбардію з сусідніми князівствами і лівий берег Рейну. Австрія за утрачені краї дістала Венецію. Князі, що зазнали втрат на Рейні, мали дістати винагороду у Німеччині і цією справою зайнявся конгрес, скликаний у Раштаді.

З територій Ломбардії, Мантуї, Модени, Ферари і Болоньї Бонапарт створив Цисальпінську республіку, зорганізовану на французький лад, з Народними Зборами і Директорією. На основі, конвенції з Наполеоном Генуя б червня 1797 р. змінила аристократичний устрій на демократичний і прийняла назву Лігурійської республіки. За тодішнім звичаєм назви нових республік пов'язували з римськими традиціями.

У скорому часі французька влада поширилася на дальші частини Італії. Передусім небезпека загрожувала Церковній Державі. Папа Пій VI вже після перших перемог французів уклав мир і уступив Франції Авіньйон, що від середньовіччя належав до Риму, а також Болонью, Ферару та інші міста. Але мир тривав недовго. У різних місцях Церковної Держави ви-бухли розрухи і почався республіканський рух. Коли в одній місцевості убито французького офіцера, генерал Бертьє увійшов до Риму. 11. лютого 1798 р. утворено Римську республіку. У Папи відібрано світську владу і передано її республіканському урядові, що складався з консулів, сенаторів і трибунів. На давньому форумі засаджено дерево свободи. Рим і вся країна мусила заплатити тяжкі контрибуції, — частину їх у творах мистецтва. Коли народ почав ворохобитися і ставати в обороні папи, папу Пія VI вивезено до Франції, а кардиналів віддано під суворий нагляд.

У тому самому часі змінила свій устрій Швейцарія. Тут у різних кантонах владу мали аристократичні роди, що не хотіли допустити до влади широке населення. Але під впливом революції тут постав демократичний рух і тепер французи допомагали демократам захопити владу. 22 березня 1798 р. знесено швейцарський союз й утворено неподільну Гельвет -ську республіку. Ті кантони, що перше підтримували емігрантів, заплатили контрибуції. Женеву прилучено до французької території.

Роком пізніше прийшло до демократичної революції в неаполітанській державі і в січні 1799 р. постала там Партєнопейська республіка. Таким способом французькі впливи поширилися на всю Італію.

Наполеон Бонапарт. Похід на Єгипет. Італійська кампанія прославила ім'я Наполеона Бонапарта. Очі всього французького народу звернулися на невідомого дотепер генерала, що вивів Францію на шлях перемог.

Наполеон Бонапарт народився 15 серпня 1769 р. в Аяччо на Корсиці. Корсика від XIV ст. належала до Генуї, але близько 1730 р. корсиканці почали вести боротьбу за визволення і здобули значну частину острова. Генуя на допомогу запросила французів, і вони в 1768—1769 pp. окупували острів. Частина корсиканців погодилася з новою владою, і до них належав також батько Наполеона Карл, який дістав уряд асесора королівського трибуналу й мав протекцію при версальському дворі. Завдяки тому Наполеон вступив до французької школи кадетів у Брієні, а пізніше до військової школи в Парижі. У шкільні роки найбільше цікавився математикою і римською історією, особливо любив Плутарха. В 1785 р. дістав патент поручика артилерії. Із своїм полком перебував у малих місцевинах Валяж й Оксон, багато читав, познайомився з раціоналістичною літературою і з історією Сходу. Завжди почував себе корсиканцем і мріяв про визволення своєї батьківщини. Коли вибухла революція, Наполеон рішився виїхати на Корсику і там зорганізувати повстання проти Франції. Але більшість корсиканців не бачила вже виглядів на перемогу і навіть давній герой-повстанець Паскальо Паолі радив погодитися з французькою владою і новим устроєм, що його принесла революція. Усе ж Наполеон почав організовувати народну гвардію як початок національного корсиканського війська, зблизився з місцевими якобінцями і підбурював населення проти французів. Але всі ці заходи не привели ні до чого, і лояльна партія прогнала Бонапарта з Корсики.

Тоді Наполеон вступив знову до французького війська і шукав нагоди здобути собі славу і значення. Його полк у 1793 р. направлено на боротьбу з роялістами у долині Рони. Він був під Ліоном, Авіньйоном, Марселем, врешті відзначився при обороні Тулона від англійців і за короткий час здобув ступені майора, полковника й генерала бригади. Незабаром Конвент доручив йому місію розбити військові сили Генуї. Після падіння Робесп'єра, Бонапарта ув'язнили як одного з прихильників диктатора, але у в'язниці він пробув тільки 14 днів. Військове міністерство заквестіонувало його поспішний аванс і здеградувало його до генерала піхоти.

Наново Бонапарт вибився як оборонець нової конституції проти роялістів. Коли йому доручено ''начальний провід,.він спровадив до Парижа 40 гармат і 5 жовтня 1795 р. картеччю розбив роялістичний бунт. Директорія в подяку за це призначила його командантом усіх внутрішніх військових сил, а з початком 1796 р. віддала Наполеонові команду у війні з Австрією в Італії. У тому ж часі Наполеон узяв собі за дружину Жо-зефіну Боарне, креолку за походженням, вдовицю маркіза Бо-арне, що брав участь у війні за Сполучені Штати. Через це подружжя Наполеон увійшов в аристократичні кола, що немало допомогло його кар'єрі.

Італійська війна 1796—1797 pp. підняла високо значення Бенапарта, бо ж він довів до корисного миру з Австрією і придбав Франції нові провінції. Неабияке значення мало також те, що він зі своїх контрибуцій доставив Директорії кількадесят мільйонів золотом, що мало велику вагу в часи тяжкої фінансової кризи.

Наполеон під час італійської кампанії зорганізував армію, що сліпо вірила в свого вождя. Він відчував, що за допомогою цієї армії зможе добути собі владу над Францією. Але поки що він на владу не зазіхав, а утримував добрі відносини з Директорією. Становище Директорії ставало тоді чимраз слабше. Під час додаткових виборів до палат у 1797 р. значну більшість здобули роялісти і під проводом генерала Пішгрю готували державний переворот. Але Наполеон на прохання Директорії вислав до Парижа відділ війська. 4 вересня 1-797 р. змовників було заарештовано і пізніше покарано депортацією до Кайєнни у Південній Америці. Коли Наполеон після миру в Кампо Форміо повернувся до Парижа, народ вітав його як миротворця, а Директорія і палати влаштували на його честь свято.

Ця популярність Наполеона непокоїла директорів, і вони намагалися усунути небезпечного генерала з Парижа. Спочатку планували відправити його до Ірландії, щоб там викликати' повстання проти Англії, котра все ще вела війну з Францією. Але тому, що цей проект показався важким до реалізації, його поки що відложено, а Наполеон почав у великій тайні приго-. товляти похід — на Єгипет. Він здавна цікавився Сходом, а Єгипет уважав за базу, з якої Франція могла захищати свої інтереси на Середземному морі, опанувати турецькі провінції і розпочати наступ на англійські колонії в Азії.

18 травня 1798 р. французький флот рушив з Тулона на схід. Англійський адмірал Нельсон за всяку ціну хотів перешкодити французам у цій виправі, але не міг їх ніде зустріти, хоч переїздив ціле море від Гібралтару аж до Сирії. Бонапарт захопив острів Мальту, що належав орденові іоанітів, і залишив тут французьку залогу. Потім, без будь-яких перешкод доплив до Єгипту і 2 липня зайняв Александрію. Після тяжкого походу через пустиню французьке військо дійшло до Каїра. Тут заступила йому шлях славна кіннота мамелюків. Наполеон видав прокламацію до війська, в якій згадав, що «з пірамід сорок століть споглядає на французьких войовників». Французи перемогли 21 липня 1798 р. Але тим часом Нельсон 12 серпня зненацька напав на французький флот у пристані під Абу-Кірем і так його погромив, що залишилося тільки чотири кораблі. Бонапарт залишився відрізаний від Франції і мусив сам власним промислом утримувати військо. Але багата країна мала доволі пшениці, рису, всякої ярини, худоби, так що було чим прожити. Наполеон з великою енергією почав організувати управу, судівництво, податкову систему. Він виявив тут незвичайний талант адміністратора і володаря. Бажаючи привернути до себе міське населення, він запевнив його в релігійній терпимості і до магометан відносився дуже Приязно. Досліджував пильно еистему каналів Єгипту і студіював плани будівництва каналу до Червоного моря. Наполеон привіз із собою до Єгипту понад сотню учених і утворив з них науковий інститут, що почав досліджувати єгипетську старовину, природу й господарство. Серед учених був тут математик Монж, хімік Бертоле, астроном Лаплас.

Але французам не вдалося завоювати симпатії фанатичного населення і на заклик Туреччини в жовтні 1798 р. в Каїрі вибухло повстання. Бонапарт розгромив повстанців гострими засобами, так що б 000 людей втратило життя, і наложив на Єгипет тяжкі контрибуції. На початку 1799 р. він рушив походом на Сирію, щоб добути собі шлях до Європи. Він захопив Яффу, але сильно укріпленого англійцями Аккону (Жан д'Акр) не зміг добути. Мав ще кілька дрібніших перемог, але коли у війську почалися епідемії, він мусив вертатися назад. Військо терпіло великі нестатки, багато людей вимерло по дорозі, ледве частина вернулася здоровою. Наполеон весь час разом із військом терпів усі нестатки, не дозволяючи собі ніяких послаблень. У червні недобитки армії були в Єгипті. Проти французів виступили тепер турки, але в бою під Абу-Кірем 25 липня 1799 р. Наполеон розбив їх наголову, — це була одна з найкращих його перемог. Тоді до Єгипту прийшли вістки про невдачі Директорії, і Бонапарт рішився вернутися до Європи.

Додати в закладки

  
Переклад Translate