Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: РОЗМІЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ / Ковалевський
3.3. Економічні передумови
Сукупність економічних умов та відношень, що впливають на особливості розміщення продуктивних сил, називається економічними передумовами розміщення. Вони великою мірою визначають територіально-галузеву структуру виробництва, ефективність розміщення об'єктів народного господарства, напрям міжрегіональних зв'язків. З економічними передумовами тісно пов'язані такі поняття, як економічний потенціал країни, структура народного господарства, територіальний поділ праці.
Економічні передумови РПС можна погрупувати таким чином:
— історико-економічні передумови;
— особливості суспільної організації виробництва;
— характер прояву територіального поділу праці (на регіональному й міжнародному рівнях);
— загальний рівень економічного розвитку регіону. Ці передумови взаємопов'язані й взаємозумовлені. Так, історико-економічні передумови докладно визначають загальний економічний потенціал країни та участь її у територіальному поділі праці (ТПП). В свою чергу, ТПП впливає на структуру народногосподарського комплексу. Форми суспільної організації виробництва великою мірою є підсумком історико-економічного розвитку країни.
Розгляньмо вплив економічних передумов на розміщення продуктивних сил. Історико-економічні передумови є закономірною послідовністю подій у попередньому розвитку економіки, які справили істотний вплив на сучасний характер РПС. Передумови бувають загальні й регіональні.
Загальні історико-економічні передумови визначаються закономірностями суспільного розвитку. Це розвиток соціально-економічних відносин, послідовне чергування способів виробництва, вдосконалення засобів праці, індустріалізація, науково-технічний прогрес тощо. Світовому соціально-економічному розвитку притаманна нерівномірність у часі та просторі: у деяких регіонах і країнах він інтен-сивніший, а в інших — повільніший. Це призводить до не-синхронності розвитку й розміщення продуктивних сил у різних регіонах.
Так, у країнах Західної Європи раніше, ніж в інших регіонах, склались капіталістичні відношення, відбувся перехід від ремесла до мануфактури, здійснився промисловий переворот і почалась індустріалізація економіки. Це зумовило випереджаючий розвиток країн Європи, а потім США та Японії у царині технології, підвищило конкурентоспроможність продукції за рахунок її здешевлення при одночасному поліпшенні якості. Розпочалась торгово-економічна експансія цих країн, що сприяло зміцненню їхнього власного економічного потенціалу й давало імпульс для подальшого економічного випередження. Зараз розрив у продукуванні національного доходу між економічно розвинутими країнами і країнами, що розвиваються, становить 12-кратну величину і вже протягом кількох десятиріч не знижується.
Сприятливі історико-економічні передумови у розвинутих країнах сприяли ефективному розміщенню продуктивних сил. Насамперед в економіці цих країн склалась галузева структура, адекватна науково-технічному прогресові на кожній стадії його розвитку. Якщо на початковій стадії індустріалізації тут панувала легка промисловість (особливо текстильна), а згодом — ще й металургія, загальне машинобудування, основна хімія, то сьогодні науково-технічний прогрес втілюють енергетика, верстатобудування, електроніка, хімія органічного синтезу. За рівнем розвитку цих галузей можна робити висновки про загальний економічний потенціал країни.
Є ціла низка причин, чому країни, що розвиваються, відстали у поступі економіки (повільніша еволюція соціально-економічних відносин, наслідки колоніалізму); а тепер вони настійливо намагаються надолужити прогаяне. У другій половині XX ст. вони зробили ривок в індустріалізації, але, власне, це повторення, з певним відставанням, пройденого розвинутими країнами. Спочатку йдеться про легку й харчову промисловість, видобуток корисних копалин (на цій стадії перебуває більшість країн, що розвиваються), а потім — про виробництво сільгоспмашин, транспортних засобів, побутової електротехніки, мінеральних добрив. Найвища стадія — випуск обладнання, верстатів, електроніки (Індія, Бразилія, Мексика та ін.). Але доки країни, що розвиваються, ''вилазять'' на черговий щабель, економічно розвинуті держави здобуваються на новий відрив. Тому проблема зближення рівнів економічного розвитку не така проста, як здається. Для її розв'язання не досить нарощувати, як це здебільшого робиться зараз, виробничі потужності в країнах, що розвиваються. Тут потрібна не лише звичайна допомога заможніших держав, але й ''взаємопроникнення'' економік, інтернаціоналізація світового господарства.
Історико-економічні передумови зумовлюють, до певної міри, структуру сільського господарства у країнах, що розвиваються, зберігаючи у деяких з них спеціалізацію на монокультурі (країни Латинської Америки — банани, кава;
Сенегал — арахіс; Шрі-Ланка — чай тощо). Експорт-орі-єнтована економіка дає переваги за сприятливої ринкової кон'юнктури, але водночас містить небезпеку економічної
нестабільності.
Галузева структура української економіки також обумовлена історично. Територія України протягом певного часу входила до складу різних держав, що мали власні закономірності територіального поділу праці. Під їхнім впливом наша держава має тепер надлишковий розвиток галузей важкої індустрії при недостатньо розвинутій легкій промисловості, виробничої інфраструктури, рекреаційного господарства.
Загальні Історико-економічні передумови виявляються і в територіальному аспекті, зокрема в суспільній організації виробництва, що адекватна рівневі соціально-економічного розвитку держави. В економічно розвинутих країнах процес спеціалізації й концентрації виробництва почався раніше, ніж у країнах, що розвиваються, і набув за-вершеніших форм. Територіальна організація виробництва утворює тут цілісну систему, що складається з промислових центрів різного рангу, вузлів, територіальних комплексів, спеціалізованих промислових і сільськогосподарських зон, розвинутої інфраструктури. Такій системі властива гнучкість: вона створює кращі можливості для перебудови економіки, якщо це викликано зміною кон'юнктури світового ринку або науково-технічним прогресом. Водночас у багатьох країнах, які пізніше вийшли на шлях індустріалізації, виробництво концентрується у небагатьох гіпертрофованих центрах (іноді — просто у столиці) при слабкому економічному розвитку решти території.
Спосіб організації території, методи територіального управління істотно впливають на розміщення продуктивних сил. У соціалістичних країнах виробництво розміщувалося методами жорсткого планування. У низці випадків це дозволяло примусово прискорити освоєння нових, багатих на ресурси територій. Такий політичний підхід до розміщення продуктивних сил неуникно призводив до чималих людських жертв. Концентрація виробництва, особливо територіальна, здійснювалася без врахування результатів науково-технічного прогресу та екологічної ситуації. Хотілося побудувати якомога більші підприємства, тоді як у світовій економіці від середини XX ст. з'явилася тенденція територіальне розосереджувати виробництво. Внаслідок цього утворилися ''суперіндустріалізовані'' регіони (в Україні також), де концентрація підприємств важкої промисловості не лише викликала екологічну напругу, але й погіршила гнучкість у використанні сировини й трудових ресурсів.
Звичайно історико-економічні передумови регіонального характеру впливають на розміщення продуктивних сил у регіоні, хоча іноді вони можуть зачіпати досить великі території, навіть країни. Вони створюються не стільки під дією загальних законів суспільного розвитку, скільки під дією історичних умов розвитку економіки, притаманних саме цьому регіону, структури інтегрального потенціалу, геополітичних та екологічних факторів. З часом вплив історико-економічних передумов вирівнюється: з'являються нові ситуації, які змушують переглянути територіально-галузеву структуру господарства. Для теперішньої України донедавнє минуле стало вже історико-економічною передумовою.
Форми суспільної організації виробництва — важлива складова частина системи економічних передумов розміщення продуктивних сил. Таких форм нараховується чотири: концентрація, спеціалізація, кооперування й комбінування.
Зараз ми розглянемо їхню роль як передумов розміщення продуктивних сил. Що дає концентрація? Як правило, зростає ефективність виробництва за рахунок масовості випуску продукції. На великих підприємствах більше можливостей для маневрування матеріальними ресурсами та виробничим персоналом.
Збільшення виробничої потужності — не єдина форма концентрації. Вона виявляється також у централізації управління шляхом об'єднання підприємств, але такий процес найчастіше називається централізацією.
Велике підприємство є районотвірним фактором: довкола нього виростають підприємства-суміжники, відбруньковуються філії. Таке підприємство стимулює розвиток усього регіону, де воно розташоване. За приклад може правити спорудження у Росії, у Східному Сибіру, великих ГЕС (Красноярської, Саяно-Шушенської Усть-Ілімської) або каскад ГЕС на р. Колумбія у США (включно з відомою греблею Гренд Кулі), які стали ядрами формування територіально-виробничих комплексів.
Концентрація виробництва часто виглядає як зосередження великих підприємств на обмеженій території, тобто як територіальна концентрація. Це властиво гірничорудній та паливно-енергетичній промисловості: за приклад можуть правити Донбас і Криворіжжя. Почасти це неуник-ний процес; крім того, у таких випадках відбувається економія за рахунок кращого використання інфраструктури. Проте концентрація має свої межі, які не варто переступати. На певному щаблі розрощування підприємство припиняє давати ефект, собівартість продукції — порівняно зі зростанням витрат на будівництво підприємств — знижується повільно, а фондовіддача падає. Зі збільшенням розмірів підприємства неуникно зростає радіус перевезень сировини, палива й готової продукції, що робить її дорожчою. Наприклад, консервні й бурякоцукрові заводи не можуть бути занадто великими, бо довелося б здалеку звозити до них сировину, а це призводило б до псування овочів та буряку. Розумніше поєднувати невеликі (первісна обробка сировини) й великі (скажімо, рафінування цукру-сирцю) підприємства.
Треба також пам'ятати про екологічну небезпеку зосередження деяких видів виробництва. І ще одне: великі підприємства погано піддаються перепрофілюванню — переходу до випуску принципово нової продукції. Тому в добу НТР концентрація виробництва не вважається безумовним благом.
В економічно розвинутих країнах — поруч із гігантами — з'являється дедалі більше невеличких підприємств (''венчурні підприємства''). Оптимальним варіантом у сучасній економіці є поєднання підприємств різних розмірів, що виконують свої специфічні функції у регіоні. І тому, безперечно, українській економіці треба дещо розосередити виробництво, що підвищить загальну його ефективність.
Спеціалізація підприємства на певному виді продукції означає, що з внутрішньорегіональних і локальних причин саме у цій точці простору створюються сприятливі умови для виробництва цієї продукції. Слушність такого висновку доводиться економічним аналізом. Якщо ефективність спеціалізованого виробництва досить висока, то це означає, що підприємство перебуває у фокусі збігу сприятливих факторів для даного виробництва. Територіальною спеціалізацією називається орієнтація регіону на виробництво товарів і послуг для позарайонного споживання у загальній системі територіального поділу праці.
Кооперування — це організований взаємозв'язок спеціалізованих підприємств. Особливо поширене кооперування у машинобудуванні, де на його основі виготовлюється уся складна продукція. Кооперування буває внутрішньогалузеве, якщо кооперативні поставки здійснюються між підприємствами однієї галузі, й міжгалузеве.
У територіальному розумінні кооперування поділяється на внутрішньорайонне й міжрайонне. Внутрішньорайон-не кооперування, особливо якщо воно сполучається з міжгалузевим, є основою формування регіональних територіально-виробничих комплексів. Нарешті, важливою формою є міжнародне кооперування. Воно розповсюдилося завдяки транснаціональним корпораціям і створенню регіональних економічних спільнот (як-от ''Спільний ринок'').
Україна внаслідок історичних умов має розгалужені кооперативні зв'язки з країнами СНД. Це дає і позитивні, і негативні наслідки. У незалежній Україні виявилось, що лише 34% виробничо-технологічних циклів завершені, а інші уриваються. Це посилює залежність нашої економіки від зовнішніх факторів. Найдоцільніше — ''добудувати'' технологічні цикли у виробництвах, що тепер ми й спостерігаємо у нашій економіці.
До переваг комбінування відноситься економія на транспортних витратах, можливість комплексно використовувати сировину, оперативність управління. Воно особливо ефективне у галузях, де перероблюється велика кількість сировини: металургія, харчова, текстильна, лісова й деревообробна промисловість. Найтиповішим прикладом є комбінат у металургії, де здійснюються послідовні операції:
виробництво чавуну, потім сталі й, нарешті, прокату.
Є три види комбінування на основі: послідовної обробки сировини, комплексного використання сировини й використання відходів. Часто ці види комбінування сполучаються. Наприклад, на комбінаті чорної металургії послідовна обробка руди супроводжується переробкою відхідних коксових газів; у кольоровій металургії — комплексне використання руди, послідовна обробка її компонентів та утилізація сірчистих газів.
Комбінування поширилось в Україні, бо її промисловість великою мірою репрезентована матеріаломісткими галузями. У чорній металургії відомі такі гіганти, як Криворізький металургійний завод, ''Запоріжсталь'', ''Азовсталь'';
у хімічній промисловості — виробниче об'єднання ''Стирол'' у Горлівці, Сумський хімічний комбінат; у легкій промисловості — Херсонський бавовняний та Рівненський льонокомбінати тощо.
На розміщення продуктивних сил істотно впливають форми суспільної організації виробництва, визначаючи територіально-виробниче ''обличчя'' регіону.
Територіальний поділ праці як економічна передумова розміщення продуктивних сил є вирішальним. Власне, розміщення виробництва є територіальним аспектом суспільного поділу праці.
На внутрішньорайонному рівні територіальний поділ праці виявляється у спеціалізації регіону й комплексності його економічного розвитку. Спеціалізація й комплексність надають регіонові внутрішньої цілісності. Внутрішньо-районний територіальний поділ праці визначає галузеву структуру району. Регіональний господарський комплекс (ТВК, економічний район) складається з трьох груп галузей: спеціалізуючі, допоміжні та обслуговуючі.
До першої групи зараховуються такі галузі народного господарства, розміщення яких у даному регіоні дає найбільший економічний ефект. Ефективність спеціалізації регіону визначається через зіставлення ефекту виробництва продукції даної галузі в районі та загалом у країні. Можна порівняти, наприклад, собівартість продукції. . До допоміжних зараховуються галузі, які забезпечують нормальне функціонування спеціалізуючих галузей. У відмінних ситуаціях вони можуть бути різні. Наприклад, у регіонах, що не спеціалізуються на металургії, окремі металургійні підприємства (здебільшого — неповного циклу) обслуговують великі машинобудівні центри. Таким підприємством в Одесі є завод ''Центроліт''.
Обслуговуючі галузі задовольняють загальні потреби господарства й потреби населення регіону. Це галузі інфраструктури (транспорт, зв'язок, торгівля, будівництво), невиробнича сфера (побутове обслуговування, просвіта, охорона здоров'я, житлово-комунальне господарство). Іноді до обслуговуючих зараховують і допоміжні галузі, тоді регіональний комплекс має структуру з двох ланок.
Спеціалізація району визначається комплексом передумов і факторів: природних, демографічних, історико-еко-номічних, економіко-географічної ситуації тощо. Часто якісь передумови виявляються провідними, вирішальними для формування структури господарства району. Наприклад, для Донецько-придніпровського району — мінеральні ресурси, для Південного району — економіко-географічна ситуація та агрокліматичні ресурси.
Територіальний поділ праці на міжрайонному рівні формує народногосподарський комплекс країни. Чим розвиненіша економіка країни, чим глибший поділ праці, тим чіткіше визначається регіональна економічна структура й тим більше можна виокремити економічно цілісних територіальних комплексів. У масштабах країни — аналізуючи ефективність регіональної спеціалізації — треба враховувати транспортний фактор, особливо якщо територія країни достатньо велика.
Поглиблення міжрайонного поділу праці сприяє ощадливішому використанню природних і трудових ресурсів, підвищенню ефективності виробництва.
В усьому світі спостерігається процес інтегрування національних економік у єдине світове господарство, і це позначається на їхній територіально-галузевій структурі. Тому міжнародний територіальний поділ праці дедалі більше визначає територіальну організацію виробництва не лише на рівні країн, але часом і на внутрішньорайонному рівні.
Міжнародний територіальний поділ праці характеризується двома тенденціями: спеціалізацією країн та великих регіонів на виробництві певних видів продукції та міжнародною господарською інтеграцією. Обидва процеси взаємозумовлені.
Спеціалізація країни у світовому господарстві визначається такими умовами:
— геополітичним положенням;
— рівнем економічного розвитку;
— інтегральними ресурсами;
— особливостями історико-економічного розвитку та сучасною політичною орієнтацією.
Економічно розвинута країна з розгалуженою структурою господарства має стимул та можливість поглиблювати спеціалізацію на сучасних видах виробництва, що дають найбільший ефект. Цей ефект виражається не лише у високій нормі прибутку, але й у перспективах зміцнення позицій на світовому ринку. Зараз найскладнішу продукцію виробляють розвинуті країни Великої Сімки та ще деякі європейські країни. Користуючись випередженням у науково-технічному прогресі, вони можуть контролювати ринки найважливішої продукції.
Спеціалізація індустріальне розвинутих країн у світовій економіці досить широка, але здебільшого — це продукція високого ступеня обробки. Маючи великі матеріальні ресурси, значний контингент висококваліфікованих кадрів і потужну науково-дослідну базу, економічно розвинуті країни постачають на світовий ринок електронне обладнання, літаки й ракети, роботи, високоточні верстати, продукцію хімії органічного синтезу. Індустріалізація сільського господарства дозволила деяким з цих країн здобути першість в експорті сільськогосподарської продукції (США, Канада, Франція, Австралія).
Тим часом у деяких групах галузей розвинуті країни втрачають позиції (легка й харчова промисловість, чорна металургія) у міжнародній конкуренції. Це впливає на розміщення їхніх продуктивних сил. У таких старих гірничорудних районах, як Рур, Мідленд, скорочується вуглевидобуток і закриваються шахти, падає виробництво чорних металів, знижується питома вага металомісткого машинобудування. Натомість з'являються підприємства, що виробляють сучасне обладнання, електроніку. Цього шляху не уникне й українська економіка, особливо Донбас і Придніпров'я, що мають застарілий галузевий профіль.
Країни, що розвиваються, мають переважно сировинну спеціалізацію, постачаючи на світовий ринок мінеральну й сільськогосподарську сировину, продукцію тропічного землеробства. Водночас у другій половині XX ст. їм вдалося завоювати гарні позиції на ринку текстилю, готового одягу та взуття, побутової електроніки. Дешева робоча сила, а також той факт, що при низькому рівні розвитку продуктивних сил найбільший прибуток дають інвестиції у легку й харчову промисловість (де до того ж і капітал швидше обертається), привели протягом останніх десятиріч до перекидання цих галузей з розвинутих країн до країн, які розвиваються. У так званих нових індустріальних країнах ці передумови стимулювалися державною політикою прискорення індустріалізації шляхом розвитку власного виробництва засобів виробництва для забезпечення економічної самостійності. Це дозволило країнам, що розвиваються, поліпшити галузеву й територіальну структуру своєї економіки: з'явились великі промислові центри й, навіть, райони. Проте лише небагатьом країнам вдалося здійснити диверсифікацію свого народного господарства, цебто розгалуження й ускладнення галузевого комплексу й створення міжгалузевої економіки (Бразилія, Мексика, Індія, Туреччина).
Інтеграційні процеси зближують економіки країн світу і об'єктивно посилюють спеціалізацію та кооперування виробництва на міжнародному рівні. Цьому сприяє ліквідація мита у торгівлі між країнами, які входять до регіональних економічних угруповань, проведення узгодженої валютної політики, вільне переливання капіталу й пересування робочої сили з однієї країни до іншої.
Загальний рівень розвитку регіону (країни) справляє чималий вплив як на галузеву, так і на територіальну структуру господарства. Високорозвинута економіка постійно відтворює умови подальшого розвитку продуктивних сил. У найпростішому вигляді відтворення умов можна уявити наступним чином: високий рівень доходів населення спричинює масове виробництво продукції ширвжитку. Це, у свою чергу, стимулює інвестиції у виробництво обладнання, що тягне за собою розвиток металургії, гірничодобувної промисловості, енергетики тощо.
Від рівня економічного розвитку країни залежить місткість внутрішнього ринку для виробництва продукції. Наприклад, обмаль країн, що розвиваються, мають власне верстатобудування, бо у них відсутнє розвинуте машинобудування. Інтенсивне сільське господарство потребує виробництва мінеральних добрив, що стимулює розвиток суміжних галузей хімічної промисловості.
Місткий внутрішній ринок дозволяє здійснювати масове виробництво, включно з засобами виробництва. Це, у свою чергу, створює сприятливі умови для спеціалізації й концентрації.
В економічно розвинутих країнах є можливості для великих капіталовкладень у НДДКР (науково-дослідні й дослідно-конструкторські роботи), що дозволяє розмішувати наукомістке виробництво. Цьому також сприяє наявність висококваліфікованих кадрів у країні і зваблювання найоб-дарованіших вчених, інженерів і талановитих фахівців з інших країн. Наукомістке виробництво часто є й капіталомістким; тому лише високорозвинуті країни здатні розвивати й розміщувати виробництво згідно з вимогами науково-технічного прогресу. Якщо ще півсторіччя тому зробити ривок в економічному розвитку можна було за рахунок екстенсивних методів, шляхом кількісного нарощування виробничих потужностей (Китай, СРСР), то тепер це означало б відставання, регрес, марнування зростаючого об'єму ресурсів при зниженні ефективності виробництва.
Отже, між розміщенням виробництва і рівнем економічного розвитку країни є глибинний зв'язок. Чим розви-неніша економіка, тим досконаліша (за інших однакових умов) територіальна організація та галузева структура народного господарства.
Рівень економічного розвитку країни визначається системою загальних показників, які треба знати економістові для аналізу ефективності розміщення виробництва. До цих показників належать: валовий національний продукт (ВНП), валовий внутрішній продукт (ВВП), національний доход, валовий суспільний продукт (ВСП), продуктивність суспільної праці.
Валовий національний продукт характеризує кінцеві результати діяльності національної економіки та є найза-гальнішим показником рівня її розвитку. Він створюється як у матеріальній, так і в нематеріальній сферах діяльності. ВНП визначається як сума валової доданої вартості усіх галузей народного господарства. До нього не зараховується вартість сировини, матеріалів, палива та інших матеріальних ресурсів, які були витрачені у процесі виробництва. Частина ВНП може бути зароблена за кордоном так званими резидентами економічної території країни, наприклад філіями фірм або приватними особами, які мають за кордоном джерело доходу. При обчисленні ВНП враховується також різниця між експортом та імпортом. Валовий внутрішній продукт характеризує кінцеві результати внутрішньої економіки, тобто без урахування надходжень іззовні.
Валовий суспільний продукт визначається як сума валової продукції галузей матеріального виробництва. Він включає вартість витраченої сировини, матеріалів, енергії для виробництва продукції. Отже, це не тільки додана вартість, але й вартість минулої праці.
Національний доход трактується подвійно. Колись у соціалістичних країнах вважалось, що він утворюється лише у сфері матеріального виробництва. Проте є й інше розуміння матеріального доходу: він утворюється і у сфері матеріального виробництва, і у невиробничій сфері. В такому випадку національний доход дуже близький за змістом до валового національного продукту, але відрізняється від нього розміром податків на виробництво та імпорт, а також сумою амортизаційних відрахувань.
Показники ВНП, ВВП, ВСП та національного доходу дозволяють визначити місце країни у світовій економіці. При цьому важливо враховувати не лише абсолютні розміри згаданих показників, але і їх виробництво на душу населення. Є ще й інші величини, які також характеризують рівень економічного розвитку країни. Це національне багатство, що трактується як сукупність накопичених матеріальних благ. До нього зараховуються обсяги основних фондів, обігових коштів, приватного майна тривалого використання.
Продуктивність суспільної праці обраховується як відношення виробленого національного доходу до чисельності працівників, котрі його створили. Залежно від методики визначення національного доходу, це можуть бути або усі працівники, або лише працівники зі сфери матеріального виробництва.
Нарешті, економічний розвиток країни визначається галузевою структурою економіки, її збалансованістю, питомою вагою галузей, що визначають науково-технічний прогрес. Важливою характеристикою є ступінь'участі країни в міжнародному територіальному поділі праці,
Таким чином, економічним передумовам властива різноманітність проявів. Вони не лише впливають на галузеву структуру й просторову конфігурацію виробництва, але й визначають динамічність процесу розміщення продуктивних сил.
Книга: РОЗМІЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ / Ковалевський
ЗМІСТ
На попередню
|
|
