Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Лекції з історії світової культури / Полікарпов
ЛЕКЦІЯ 13. Культура кочівників Євразії
Цивілізація землеробів і кочівників. Загальні риси євразійських кочівників. Перша стадія ко-чівництва. Друга стадія кочівництва. Третя стадія кочівництва. Осідлість. Побут хунну. Релігія хунну. Повір'я і магічні обряди монголів. «Звірячий стиль». Орнаменталізм та зображальність у мистецтві ранньосередньовічних кочівників. Скіфська цивілізація. Скіфська модель світу. Велика Скіфія. Долі степових держав і об'єднань. Імперія Хунну і Китай. Чінгісхан і його імперія. Міф про варварів
На думку деяких дослідників, однією з головних проблем всесвітньої історії є гаданий конфлікт між «цивілізацією» та «варварством». Американський історик У. Джоунс пише: «Народившись вперше на Давньому Сході, цивілізоване суспільство існувало паралельно
з іншими, що відрізнялися від нього соціальною організацією та рівнем розвитку культури. Ці інші суспільства цивілізована людина називала «варварськими», а їх народи — «варварами». З одного боку, в процесі диференціації культури виникали землеробні суспільства, міста, техніка іригації, монументальна архітектура та писемність, з іншого — існували общини мисливців, які іноді хоча й об'єднували скотарство з елементами землеробства, загалом займалися випасом худоби й вели кочовий спосіб життя. Скіфів і турків на Близькому Сході, аріїв, кунну в Східній Азії, кельтів, германців та гунів в Європі як ранніх кочівників зарахували до «варварів».
Однак, незважаючи на те, ще загальновизнаними ознаками «варварських» суспільств була їх повна або часткова приналежність до економіки кочового скотарства, «варвар» як такий був, швидше, не історичною реальністю, а «міфічним образом» {У. Джоунс). Слід вважати незмістовними суперечки пре те, чи можна називати кочові культури цивілізаціями. Кочові цивілізації виникали, всмоктуючи досить значні земельні, економічні та людські ресурси, а потім розпадалися. Й знову виникали під дією економічних та історичних законів, а також фактора часу, через призму якого ці закони виявляли свою силу.
В історії людства спостерігається взаємодія під час сутички між цивілізаціями землеробів та кочівників, ісоли пересікалися два різних види жорстокості — озброєне насильство кочівників та громадянський егоїзм осід-лих. Цивілізація землеробів —це місто, дороги, державний апарат, більш різноманітне я повноцінне харчування, кріпосні стіни, піхшта. Цивілізація кочівників — стійка, стежки, племінна солідарність, неможливість наїстися досходу, головним чаном білкове харчування та тваринні жири, нескінченні відстані, тісні стосунки з тваринами, насамперед з икнєм. Мирним і відносно процвітаючим осі длим народам кочівники видаються людьми жорстокими, потайливими, асоціальними, нелюдськими, у них немає віри, вони — жертви темних адських культів. Кочівники уявляють осідлих 4езиольними, зніженими, розбещеними, вкрай ласолюбними, взагалі негідними тих благ, якими вони володіють. Тому було б справедливо, коли ці блага переходили до рук більш сильних.
Цілком істотно, що в Евразійському континенті, де на пів-ночі — непрохідна тайга й негостинні простори крижаного мовчання, на заході — Римська імперія, на Сході— Китай, а на півдні — Персія, своєрідна ланка сполучення між цими двома імперіями, від кочівників намагаються відгородитися Римським оборонним валом та Великою китайською стіною. В межах цих фортифікаційних споруд, в центрі даного історичного космрсу перебуває особливий світ «варварів» або кінних кочівників. Не дивлячись на монолітність, що видавалася осідлою, світ «варварів» був мінливим, мав свою бідну економіку, свої наповнені гордість ірадщії, свою шаманську культуру, своє причудливе ставлення до більш рафінованої цивілізації. Вона їх приваблює, але в той же час викликає презирство.
Світ кочової культури так само цільний, збалансований, замкнутий, як і будь-який інший. Він єдиний і різ;-неманітний в один і той же час, про що свідчить етнічна мозаїка Великого Степу з її загальними рисами, притаманними всім євразійським кочівникам. Ці риси помітні, насамперед, у господарстві й побуті, що грунтуються на бережливому ставленні до багатств природи. Це в свою чергу обмежувало приріст населення, бо стимулювалася дитяча смертність та міжплемінні війни.
Сучасному європейцю і те, й інше здається дикою нещадністю, але «у ній є своя логіка та сувора доцільність» (Л. Гумільов). Адже у випадку присвійного господарства певна територія може прогодувати певну кількість людей, що входить до геобіоценозу як верхня, завершальна ланка. Великий приріст населення призводить до виснаження природних ресурсів, а спроби розселення — до жорстоких воєн, оскільки немає вільних угідь. Переселення ж до далеких країн з іншими природними умовами тим більш складне, оскільки важко, а то й неможливо там адаптуватися. Отже, залишається тільки самообмеження приросту населення, а це легше робити в новонародженими.
Взимку дитину кидали у сніг, а потім закутували в тулуп. Якщо вона лишалася живою — виростав богатир, а коли він ставав юнаком, його посилали в набіги на су-судів. Якщо його уб'ють — новий виросте, а привезе здобич — стане героєм. Дівчинам приходилось важче: догляд за ними в дитинстві був ще гірший, а потім, окрім смерті, їм загрожувала неволя. Саме тому рівновага населения з природою-годувальницею не порушувалася, а боєздатність кочових племен була надто високою. До того ж культурні досягнення сусідів переймалися з відбором, який дозволяв кочівникам залишалися самими собою. Останнє було істотним, оскільки поряд зі степом знаходився войовничий Китай. Наскільки чисельність населення
залишалася ілашльмиіи, иаинлыш и зиериалися нри-родні ресурси. «Це зовсім не неповноцінність народів, начебто нездатних до прогресу, — підкреслював Л. Гумільов,— а оригінальний спосіб етнічного існування, несхожий на звичний нам, але такий, що відповідає потребам самих кочівників».
Стійкість взаємовідносин кочівників з ландшафтами Великого Степу виявляється і в духовній сфері. Не дивлячись на сприйняття степовиками естетичних та релігійних канонів сусідів, вони зберегли загальну демоногра-фію та культ Мітри, охоронця каялів, що карає оману та брехню. Його проповідували в Центральній Азії сог-дійці-юсужі у IV ст. до н. є. Цей культ можна прослідкувати в глибокій давнині і аж до VI ст., коли східна частина степу визнавала буддизм, а західна — іслам. Але й тоді народні вірування продовжували існувати.
Усі явища культурного життя (економічного, духовного, етнічного та ін.) кочівників поєднувалися в міцні ланцюжки, або моделі кочівництва. Вони змальовані в книзі С. А. Плетньової «Кочівники середньовіччя», присвяченій виявленню загальних для всіх степових народів закономірностей розвитку.
Перша модель характеризується такими ознаками: / — перша стадія кочівництва; 2— навала; З— військова демократія; 4— рихла багатоетнічна та багатомовна сукупність; 5 — релігія — шаманізм та культ предків; 6 — відсутність стабільних археологічних пам'ятників.
Друга модель: / — друга стадія кочівництва (напів-кочівництво); 2—наскоки; З— розпад родового устрою та військової демократії; ставлення ранньокласового суспільства; 4— формування державних об'єднань; 5 — формування етнічної сукупності та спільної мови; 6 — вияви перших рис етнографічної культури; 7 — релігія — культ вождів та вершників, пов'язаний з космогонією; 8— археологічні пам'ятники — могильники без сусідніх стійних поселень та сліди сезонних стоянок (зимників) на берегах річок.
Третя модель: 1 —третя стадія кочівництва (напівосі-лість); 2 — війни за політичне панування; 3 — феодалізм; 4 — держава; 5 — тривка етнічна сукупність з єдиною мовою, що перетворюється в народ; 6 — розвинута культура з писемністю; 7 — торгівля; 8 — міста; 9 — сприйняття світових релігій; 10 — археологічні пам'ятники, як у осілих землеробних народів.
Усі ці закономірності свідчать на користь тезису про те, що власне кочівників у степах практично ніколи не було: цілорічно населення кочувало тільки в періоди на-вал. Уже на другій стадії, найбільш поширеній в степах, воно починає осідати на землі й займатися землеробством, особливо активно це протікає на територіях, розташованих далеко від землеробських країн, з яких кочівники мирним або ж військовим шляхом отримували продукти землеробства. Перехід до осідлості прискорювався під час утворення держави, коли до неї входила певна частина .землеробського населення. Однак тоді правляча орда роду, можливо, з політичних міркувань залишалася кочовою, бажаючи цим немов би підкреслити свою відокремленість від рядового податкового населення.
Грунтуючись на закономірностях переходу кочівників до осідлості та землеробства, дослідники роблять три висновки: 1) кочовий спосіб ведення господарства не може існувати окремо від землеробського; 2) для економіки кочівництва необхідні великі земельні масиви, оскільки за відсутністю можливості розширити території кочівництво починає відмирати; 3) без комплексного землеробсько-скотарського господарства не може бути держави. Тому останні й виникають лїіше на третій стадії кочівництва.
Умови життя в степу визначали й побут кочівників Євразії, прикладом чого може бути засіб життя хунну. їх основне досягнення — освоєння степових просторів Монголії. Раніше Великий Степ, як море, розділяв обжиті лісостепові смуги: південно-сибірську та іверо-ки-тайську. Мешканці обох смуг — землероби, осілі скотарі та мисливці — не мали можливостей для пересування в степу, й степові трави гинули невикористаними. Хунну розвели достатню кількість коней та рід яремних биків, створили кибитку — помешкання на колесах — і першими зайнялися кочовим скотарством. Разом з тим вони займалися облавним мисливством, яке непомірно продуктивніше індивідуального; їм вже у III ст. до н. є. було відоме соколине мисливство.
Помешкання їх.дуже зручне — кибитка на колесах. По-перше, шатро краще захищає від вітру й морозу, ніж промерзлі стіни земляного або кам'яного будинку, а по-друге, змінюючи стоянку, завжди можна знайти місце, де багато палива До того ж у кибитці жити значно без* печніше, оскільки з усім майном можна втекти від ворога, що хунну й робили. Шкіряний одяг їх був міцним-, легким та зручним, вони заливалися молоком, якого було багато, бо хунну мали величезні стада. Відсутність виснажливої праці і постійне заняття мисливством сприяли фізичному розвиткові, часті військові походи гартували мужність і волю кочівників.
Ці походи відігравали велику роль в економіці хун-ну. На ранніх етапах історичного розвитку виникла примітивна система придбання продуктів, що їх не вистачало, шляхом систематичного загарбання припасів сусідів. На цій стадії війна — небезпечний, але прибутковий промисел, і здобич ставала народним надбанням. Подібно багатьом народам хунну пройшли цю стадію, але вже за перших шаньюїв (правителів, «народжених небом і землею, поставлених сонцем та місяцем») основним джерелом їх прибутків стало обкладання підкорених даниною. Таким чином, хунну на зорі свого існування, були не гірші і не кращі, ніж франки, готи, араби, слов'яни та давні греки.
У хунну панувала родова система, котру не порушено за реформ шаньюя Моде, що призвело до створення військової держави хунну. Рядовий хунну-воїн мав надійні гарантії щодо свого становища, оскільки рід не може його залишити напризволяще. Багатіти він міг завдяки здобичі, що була його невід'ємною власністю. Життя родового хунну в мирний час складалося з пере-кочівок (2—4 рази на рік), військових вправ та відпочинку під час весняного та осіннього приволля. Не випадково китайські міністри відзначали висловлювання прикордонних рабів, що в хунну «воїнам весело жити». Тому китайці нерідко намагалися перебігти до них. Про патріархальність хуннського роду свідчить той факт, що діти належали до рідні батька, а не матері. Вдова старшого брата ставала дружиною молодшого, котрий мав про неї турбуватися й піклуватися, немов про свою улюблену дружину. Кругова порука роду розумілася як обов'язкова умова. За злочин одного члена сім'ї відповідала УСЯ сім'я. Це свідчить, що рід був міцним і не розкладався.
Коли мова йде про релігію, то постають два запитання: у що вірує і як? Щороку весною хунну приносили жертву «своїм предкам, небу, землі та духам». Щоденно шаньюй двічі поклонявся: вранці — сонцю на сході, увечері — місяцеві. Ритуали починалися «дивлячись на положення зірок та місяця». (Н. Бічурін). Зрозуміло, що одним з об'єктів прихилення виступав космос. Оскільки хунну мали ідола, що його зображує, космос був уже персоніфікований. Подібне космічне божество відоме і грецькій міфології (Уран, батько Сатурна), індійській (найстаріший з богів — Варуна),' давньоскандінавській (Одін). Виходячи з цього, найпростіше припустити, що пишний культ персоніфікованого космосу запозичений хунну у західних сусідів, неужей або дінлінів, бо східно-азіатські монголоїди не мали аналогічного культу, а були поліспірітуалістами (вірили в існування багатьох духів природи та предків).
Хунну також вірили у духів і загробне існування. Причому свідомість кочівника малювала останнє продовження життя. Звідси — пишні похорони в подвійній труні, щоб серцю не було холодно, вбрання — в парчі та дорогоцінних хутрових речей; для служби йому в потойбічному світі—декілька сот разом помираючих друзів та рабинь. Цей жорстокий звичай «супроводження» шаньюя або вельможі не вичерпував усіх випадків людського жертвоприношення. «В жертву воїнам», очевидно, прадідам, приносили хоробрих полонених, і духи вимагали жертву через вуста волхвів. Таким чином, принесення в жертву людей пов'язане з сибірським струменем хуннської релігії, з дуже даввім китайським шама-нізмом, і, можливо, з тібетською релігією бон. Ця релігійна система не передбачала існування єдиного бога, а обмежувалася вірою у демонів, обмежених та злобних істот. З цією системою вели боротьбу конфуціанство та буддизм, пізніше — християнство та мусульманство, однак вона утрималася (без людських жертв) до XX єг. у Тібеті та в дещо зміненій формі у тунгусів Східного Сибіру.
На перший погляд, здається дивним, що демонолат-рія та космічний культ, такі різні за походженням і змістом, уживалися разом. Це стає зрозумілим, якщо врахувати, що сфери у світосприйманні хунну чітко розмежовані, вони просто не заважали одна одній. Величезне космічне божество не помічало демонів, а демони робили свої справи, не торкаючись світоустрою. Такий світогляд ще зовсім недавно існував у сибірських народів і навіть у Поволжі, де марійці не могли зрозуміти, чому російський бог не вживався з Кереметью, й приносили одному свічки, а іншому — жертву. Цікаво інше: хунну вбира» ли в себе культурні уявлення сходу й заходу і виражали їх в оригінальних формах.
Навряд чи є на земній кулі народ, в систему цінностей якого не входило б поняття щастя. Воно існує і в системі культури євразійських кочівників, що прослідковує-ться на прикладі традиційної монгольської культури, добре вивченої етнографами. Є в ній дуже важливе для
проникнення до її суті поняття «буян хішич», що в дослівному перекладі означає «благодать — щастя». Уже в подвоєнні цих слів закладено певну сакральність. Кожне з них, вжите в однині, має певний «щасливий» зміст, яким кочовий монгол визначав своє розуміння кочового щастя: гарна погода (без бурь, ураганів, ожеледиці), добрий приплід худоби, нагул її на літніх пасовиськах і, внаслідок цього, багато жирного м'яса та молочних продуктів, а отже —'міцні, здорові діти. Це приземлене розуміння щастя. Поєднані разом ці два слова набували відтінку не просто і не стільки земного щастя, скільки благодаті, визначеної небом, долею, абстрактним, неантропоморф-ним началом.
Ефемерність, нетривкість, мінливість долі вимагали постійного дотримання системи чисельних заборон, притаманних і понлні повсякденному побуту монголів. Ось лише деякі з цих заборон або повір'їв, основна частина яких пов'язана з юртою, сім'єю та власним майном кочівників. Не можна лити воду у вогнище, плювати туди, переступати через вогнище, торкатися вогню гострими предметами, кидати в нього бруд або сміття — усе це ображає дух домашнього вогнища. Не можна свистіти в юрті — це сигнал, що скликає злих духів; не можна наступати на пролите молоко: «біла їжа» священна; не мбкна виплескувати залишки чаю, викидати необгризе-ну кістку, віддавати будь-що лівою рукою, продавати улюбленого коня, лаятися при старших, сидіти на порозі або спотикатися через поріг, коли входиш чи виходиш з юрти. Якщо ж спіткнувся, то поклади кусок кізяка або гілку у вогнище, інакше частинка «благодаті» може зникнути з дому.
Для охорони «щастя-благодаті» була вироблена профілактична магія, яка включала до себе повсякденні обряди (система заборон чинити щось у «нещасливі» дні, вимовляти особисті імена і все, що пов'язане з їх порушеннями) та обряди, пов'язані із завершенням одного 1 початком наступного циклу років — через 9, 18, 27 і далі, через 12, 24, 36 і далі, і особливо на 81 році жит-їя людини. Перші — найпростіші, останні—складні за своїми семантичними та психологічними сутностями. Таким чином, поняття «щастя» в монголів пов'язане з різного роду повір'ями та магічними обрядами, а його складові частини (здоров'я, діти, матеріальне благополуччя) цінувалися в будь-якому людському колективі, в будь-якій культурі.
В епоху раннього залізного віку кочові племена об-ширних територій Причорномор'я, Приазов'я, Нижнього Поволжя і Казахстану, Алтаю та Сибіру знаходилися на стадії військової демократії. Схожість основних соціально-економічних умов життя, а, головним чином, рухомість побуту та взаємозв'язок степових племен на великих відстанях, породили схожість їх ідеологій та однотипність мистецтва. На виборах, передбачених для повсякденного побуту, а частіше на багатих предметах, які знайдено у могилах племінних вождів, представників військової та родової знаті, зустрічаються прикраси в так званому «звірячому стилі». Історики називають цей степовий анімалізм Євразії «скіфсько-сибірським звірячим стилем, щоб підкреслити спільне, не дивлячись на локальні особливості, в деталях, іконографії, сюжетах. Характерними виробами «звірячого стилю» є речі З багатих Пазарикських, Башадарських, Туектинських, Катандинського та інших курганів на Алтаї (VI—IV ст. до н. є.). Там знайдено велику кількість повстяних, дерев'яних та шкіряних виробів, що доповнюють предмети з металу, котрі прикрашено фігурами баранів, кабанів, оленів, гірських козлів, тигрів, барсів, степових котів, зайців, гусей, лебедів, орлів, пеліканів, тетерів, фантастичних тварин і т. ін. Таким чином, для степового мистецтва І тис. до н. є. існувало безроздільне панування анімалізму.
В Алтайських могилах знайдено вироби з типовими для мистецтва кочівників Євразії епохи ранньозалізного віку картинами боротьби хижаків або нападу хижака на копитного. В них багато спільного з мистецтвом Переднього Сходу та Ірану, просліджуються зв'язки із західними кочівниками — скіфами та сарматами. Популярність зображень з боротьбою тварин та терзаннями травоїдних хижаками у кочівників «Великого поясу степів» пояснюється одночасно впливом Переднього та Середнього Сходу. Ці композиції, їх експресія, своєрідна динаміка знаходили глибокі відгуки в свідомості кочівників епохи варварської військової демократії. Левиця шматує гірського козла—зображення на срібній пластині; барс нападає на оленя, тигр — на гірського барана, борються орлиний та левовий грифони — композиції на покривалах сідел — і багато інших сцен у «звірячому стилі» спостерігаються на речах з Пазарикських курганів
Алтайське мистецтво «звірячого стилю» зображується як варварське мистецтво надзвичайно барвистих виробів, в яких майстри «часто суміщали всі відомі їм художні та технічні прийоми» (Г. Федоров-Давидов). В одному й тому ж комплексі знаходяться і вирізьблені з шкіри силуети й золоті листки, вставлені для прикрашення фігур звірів, й розфарбовані шкіряні підвіски з кольоровими прядками кінського волосся, різні підвіски з дерева й т. ін. В усьому панує безумовна єдність стилю, чужого будь-якій еклектиці, хоча багато елементів цього мистецтва, композиції та сюжети запозичені. Суть скіфсько-сибірського «звіриного стилю» полягає не лише в повному пануванні анімалізму, це мистецтво наділене особливим образним баченням, специфічним підходом до дійсності.
Мистецтво середньовічних кочівників — загальні відмінності — відрізняються від «звірячого стилю» повною перемогою прикладного мистецтва власне орнаментального початку. Орнаменталізм нового степового стилю побудований на пов'язаності всіх деталей орнаменту, на передачі в ньому якогось всепроникливого руху, що розливається по всьому предмету. Істотно, що для зображення такого руху мистецтво вибирає нові мотиви — росток зі своїм нескінченим стеблом, з ритмічно розташованими листям та плодами,— ідеально відповідав новій художній обстановці. Різноманітні системи плетених ліній — мотия більш сухий, але він власне втягує зір у невпинний рух вздовж поверхні предмета,— також отримує широке розповсюдження. Поряд з рослинним і підкореним йому зооморфним орнаментом існував геометричний, наприклад, на тканинах у тюрків Алтаю, Монголії, у киргизів Єнісею. Саме в рослинному орнаменті найяскравіше виявилися прояви нового стилю степового мистецтва.
Важливою відмінністю зображення тварин в епоху раннього середньовіччя є слабка вираженість або ж повна відсутність тих «зооморфних перетворень», за яких утворилися «гібридні істоти», складені з деталей несумісних в природі звірів. Рідко зустрічається мотив терзання звірів. Зображення тварин та людей набуває в новому степовому мистецтві два вирази. Перший — коли ці образи використано як декоративний мотив, і коли вони передані умовно і підкорені орнаменту. Другий — коли предмет являє собою лише поверхню для малюнка; він виходить тоді більш вільним, з'являється можливість компонувати фігури в сцени.
Новим у мистецтві ранньосередньовічних степовиків є порівняно часте зображення на утилітарних виробах людини. Адже у скіфсько-сибірському «звірячому стилі» антропоморфні мотиви досить рідкісні і не розвинуті. Це пов'язано з тим органічним функціональним зв'язком зображення з предметом, що мало місце в давньому степовому мистецтві. Мистецтво скіфсько-сибірського анімалізму в значній мірі було не «зображальним», а таким, що створювало реальну дійсність. Адже воно конструювало особливий елемент оточуючого людину світу — «предмет — тварину». Живописом у повному його розумінні, «зображувальним мистецтвом» воно стає в міру «відчуження» та відокремлення образу звіра від предмету. Саме тоді й стало з'являтися у цьому мистецтві зображення людини. На предметах ранньосередньовічних кочівників художній образ уже остаточно відокремився від функції предмета, мистецтво стало «прикладним». Тому образ людини запроваджується в живописі, а не в декоративному мистецтві.
Досить цікавою була й Скіфська цивілізація, вона мала досить широкий вплив на культуру багатьох народів, зокрема, стала одним із першоджерел середньовічного лицарства на Заході. Скіфи, що походили від іранського кореня (сармати також), у першому тисячолітті до н. є. з'явилися в степах між Дунаєм та Уралом. Вони прийшли з території, що знаходилася десь на кордоні Європи з Азією, поріднилися з кіммерійцями, а потім витіснили їх з районів мешкання. В азіатських степак скіфи оволоділи двома видами мистецтва: верховою їздою та обробкою металів. В останній чверті VIII ст. до н. є. скіфські племена пересунулися до Анатолії, заповняли її територію від кордонів з Асірією аж до Лідії та Фрігії, до середини наступного століття вже розселилися на території північно-західиого Ірану. Отримавши поразку від лідійців, скіфи були вимушені відступити на північ і поселитися в регіоні, який потім протягом кількох століть славився як країна гордих вершників. Це Кубань, розташована між північним Кавказом та Азовг ським морем.
І до сьогодення величезні кургани скіфських вождів свідчать про їхні багатства, основну частину яких складали уміло оброблені вироби з металу. Скіфи мали прекрасних коней, тучні стада. Скіфський одяг повністю відповідав способу жнття народу, що значну частину проводив верхи на коні: довгополий каптан, що облягає поставу, широкі шаровари, які застібалися на щико-лодці, зручні чобітки. Цей костюм запозичили парфяни та китайці, тільки-но в їх арміях з'явилася кавалерія. Свого розквіту скіфська цивілізація досягла в VI—III ст. до й. є. в районі нижньої течії Дніпра, Буга та в Криму
Але вплив скіфів був значно ширшим і розповсюджувався на сусідні народи аж до Дунаю, Закавказзя та Сибіру. На такому обширному просторі коні, збруя, прикраси, зброя належали скіфам. Через Дунайський басейн, нижню Мьозію та Трансільванію скіфи контактували з кельтами, Іллірійцями, македонцями.
Слід мати на увазі, що в науці до цих пір існує невірне уявлення про скіфську цивілізацію. Сучасний італійський дослідник Ф. Ф. Кардіиі у своїй книзі «Джерела середньовічного лицарства» пише: «На жаль, і по сьогодення ми продовжуємо дивитися на храми, народи й країни через скло еллінської «класики», для якої скіфи — усього лише нелюдські варвари, країна їх — похмуре й туманне місце народження таємних сказань. Кіммерійці «сторожили» вхід до царства тіні. Колхіда — країна чаклунів та чаклунського зілля. Одним словом, Мектійське болото». Однак необхідно оцінити по заслузі багату й горду скіфську цивілізацію, країну відважних воїнів-вершників, геніальних ювелірів та шаманів — провідників у царство мертвих. Адже скіфські вірування мали індоіранську основу, де особливе місце посідала ідея безсмертя.
У скіфській культурі створено чітку модель світу, що об'єднувала в рамках єдиної структури тріаду богів «Папай — Таргітай — Апі». Тріада моделює трьохмір-ний, організований за вертикаллю Всесвіт і дублює на більш низькому рівні, у межах зримого, тілесного світу — тріадою синів Таргітая (Колаксай — Ліпоксай— Арпок-сай). Розуміння ролі синів Таргітая дає нам переказане Геродотом повір'я. «Скіфи кажуть, що їхній народ молодший від усіх інших і народився таким чином: в їх землі, що була безлюдною пустелею, народилася перша людина на ім'я Таргітай. Батьками цього Таргітая вони називають... Зевса та дочку річки Борисфену..., а в нього народилося три сини: Ліпоксай, Арпоксай та молодший Колаксай. За їх часу, начебто, впали з неба золоті предмети на скіфську землю — плуг, ярмо, секіра та чаша. Старший з братів першим побачив ці предмети й підійшов ближче, бажаючи їх взяти, але коли він наблизився, золото запалало. Коли він відійшов, підійшов другий, але із золотом повторилося те ж саме. Таким чином, золото загорялося, не підпускаючи їх до себе, але коли наблизився третій, наймолодший брат, вогонь зник, і він відніс до себе золото. Старші брати зрозуміли значення цього дива, передали молодшому все царство» (Геродот, IV. б). І потім розповідається, що від Колаксая пішли царі-воїни, від Ліпоксая — жерці, а від Арпоксая — землероби та скотарі. В цьому випадку тріада синів Таргітая моделює скіфів як єдиний етносоціальний організм, «скіфський народ», з його соціальними станами та інститутами.
У скіфській міфологічній моделі світу головне божество — богиня вогню Табіті, що обіймала весь Всесвіт загалом. Тут чітко вирізняється індоіранська основа, бо для релігійно-міфологічних систем інших народів характерно тлумачити вогонь як універсальний принцип, що сумарно уособлює весь космос. І у скіфській картині світу табіти розуміються як вогненний, універсальний, наскрізний початок Всесвіту, розділеного на верхній (небо), середній (гора), та нижній (земля) світи, що персоніфіковані відповідно у Панаї, Таргітаї та Апі. Не слід випускати з поля зору те, що середній світ, і саме він — це світ людей, смертних за своєю суттю. Скіфська міфологічна модель світу є окремим випадком загально-арійської моделі й фіксує концепцію вогню як універсального початку, висловленого в символіці трьох вогнів, котрі уособлюють три становокастові групи (царі-воїни, жерці, землероби й скотарі), які, в свою чергу, моделюють трьохчленний космос Визначене дозволяє категорично відмовитися від оцінки скіфської релігії як такої, що має. «примітивний характер», яка «тільки-но підійшла... до створення небесної ієрархії» (М. Артамонов). Перед нами — досить розвинута міфологічна система, що свідчить про високий рівень скіфської цивілізації.
Із скіфами пов'язане становлення слов'янської цивілізації на землях середнього Придніпров'я в епоху чер-няхівської культури (II—V ст.), на що вказував український вчений Г. Васильченко у брошурі «Велика Скіфія», використовуючи на введені до бібліографії давні письмові та фольклорні джерела.
В епоху черняхівської культури настає розквіт життя на слов'янській землі. Швидко розвивається економіка. Помітно зростає добробут населення. Дана культура залишила глибокий слід у народній пам'яті. Це був «золотий вік» у житті східних слов'ян. Через два століття слов'янська держава, яку Нестор назвав Великою Скіфією, заявила античному світові про своє існування. Історики нових часів нарекли її державою гуннів і, по іронії долі, перенесли з Дніпра на Дунай у Паннонію. Слов'яни в 376 р. вийшли на рубежі Дунаю і зайняли землі на його північному березі, від Дністра до Паннонії включно. Ці землі стали протекторатом Скіфії. Візантія визнавала кордоном з Скіфією Нижній Дунай і ліву його притоку Дрегкон (Арджеж). Тому Дрегкон Пріск називає прикордонною річкою.
Апогею своєї могутності слов'янська держава досягла в період правління Аттіли (433—453). Під цим іменем у письмових джерелах пізньоантичної епохи був відомий полянський князь Кий. Приймаючи зауваження римського посла, що «Аттілі платять данину майже всі племена Скіфії, включаючи й острови Західного океану», (Балтійського моря), варто думати, що до складу його імперії, на правах васальних володінь, входили землі лужицьких сербів, полабських і балтійських слов'ян.
Могутність держави слов'ян зросла за рахунок системи союзів з германськими племенами. її союзниками виступали остготи, гепіди, герули, скірри, тюрінги, частина франків і бургундів. Ці племена займали землі до річки Рейн. За піренейськими горами розташувалось королівство вандалів — теж союзника Аттіли. За допомогу у війні проти бургундів у 439 р. Рим передав під владу Аттіли Паннонію, північну провінцію імперії. В 448 р. він підкорив болгарські племена, які жили на березі Чорного моря і в Криму. Таким чином, хоча контури володінь Аттіли надто розпливчасті, все ж таки вони дають деяке уявлення про розміри його імперії, котра розкинулася від озера Балатон і берегів Балтійського моря до степів Дону.
Дана гіпотеза в певній мірі аргументована й являє собою інтерес в наші дні, коли посилюється увага до генезису слов'янської цивілізації, до її зв'язків з культурою кочівників Євразії.
Заслуговує уваги і держава Хунну, що склалася з хуннських родів у II ст. до н. є., коли всі кочові народи Євразії відчули потужний підйом життєдіяльності. Однак розклад родів та утворення класів у хунну не відбулися. Енергічні та пожадливі співплемінники залишалися в системі роду, оскільки хуннські етнічні відчуття та пов'язані з ними світогляд й стереотип поведінки залишалися такими, що вихід з роду розглядався як найбільше нещастя. Тому майнового розшарування бути не могло, що не заважало прагнути до примноження багат-етва у вигляді вііїськової здобині. Завдяки подвигам зростав вплив окремих співплемінників всередині роду, а гордість та пихатість не менш сильний імпульс до діяльності, ніж пожадливість. Таким'чином, склалася внутрішньо-родова еліта, за допомогою якої шаньюї підкорили собі степи від Хінгану до Тянь-Шаню.
Однак Китай завдяки шовку, своїм дипломатам тгі стрілам сяньбійських вершників зміг наприкінці І ст. зруйнувати імперію Хунну, яка розкололася на дві частини. Одна з них відправилася на захід і спільно з іншими племенами заснувала гуннів, що зіграли немаловажну роль в Європі, інша — волею історії наблизилася до інших східних народів. У зв'язку з цим Л. Гумільов піднімає питання: а чи не могла хуннська культура мати подальший розвиток? Він вважає, що могла б, якби не агресія Китаю. Адже за розвал імперії Хань на 200 років раніше (якщо б мудрі китайці вчасно прикінчили б узурпатора Ван Мана) у степу оформилася б хуннська культура й розвинулася хуннська цивілізація або ж фаза історичного існування.
Саме ця фаза є найбільш продуктивною. За становленням офіційної культури, коли вирують пристрасті, створюється певний стиль життя, спосіб взаємовідносин, ритм світосприйняття й специфічне розуміння цінностей — краси, істини, справедливості й т. ін. В період «існування», коли пристрасті охолоджуються, починають викристалізовуватися форми мистецтва, філософії, права і навіть комфорту. Такої стадії хунну не пройшли, вони увійшли до епохи обскурації, коли поступово забу-налися традиції і точилася безглузда боротьба за існування: «А в степу могли б створитися поеми — більш патетичні, ніж Іліада, міфи — фантастичніші Едди, розповіді — не гірше 1001 ночі...,— пише Л. Гумільов,— могла б розвинутися філософія, народилися б природознав ство та історія, якби не кривавий розгром, що згубив генії в утробах матерів». Хунну мали всі передумови для переходу до мирного життя: китайські емігранти запровадили в степу землеробство, согдійські — мистецтва та ремісництво, терфанці — торгівлю. Але всього цього не трапилося, бо в хунну не вистачило часу.
Досить повчальна й історія величезної імперії Чінгіс-хана, його загарбницьких воєн, створення після його смерті окремих менших держав-орд (наприклад, Золотої орди). Завдяки «Потаємному сказанню» та «Історії монголів», написаній персом Рашид ад-Дином, нам добре вчдоміІ перші кроки утворення Монгольської імперії. У ник підкреслюється існування в степах двох соціальних груп населення: баатурів, які рідняться між собою та вирішують долі іншого населення, та простих пастухів — нерівноправних членів племені. Задовго до Темучіна монголи розділилися на класи, в них вирізнився значний пласт родової аристократії (баатури), котра існувала війнами та наскоками. Баатури всім ходом історії були підготовлені до обширних завоювань, далеких походів. Потрібні були лише організація та людина, яка б її очолила. Поява в монгольських степах Темучіна, обраного за безжалісність, жорстокість та непереможність (він був ще й генієм адміністрації) каганом (або ханом) в 1206 р., не було раптовістю.
Завоювання Чінгісхана протягом двох десятиріч розширили державу на тисячі кілометрів. До неї включено народи й країни, що існували вже тисячоліття і мали свою класову ієрархію. Однак цікавий той факт, що Чін-гісхан у своїй імперії вирішив установити власну ієрархію, аналогічну тій, яку розробили попередні монголам держави. Насамперед, була збережена родоплемінна система. Суспільство ділилося на племена, на сходах яких обирали вождів-ханів, які нерідко об'єднували адміні-стративно-жерцеві функції. Самого Чінгісхана також вбрали на сходці, або курултаї.
З іншого боку, уся адміністративна система була воєнізована, ділилася на десятки, сотні, тисячі, так само як і в інших степових державах-завойовниц'ях. Васальні відносини пов'язували ханів тільки з їх нукерами (дружинниками). Напевне, до часу царювання Чінгісхана можна стверджувати, що перемагає в степах не той хан, чий рід сильніший, а той, у кого більше нукерів, і в кого вони сильніші й вірніші. Краща дружина Чінгісхана нараховувала 10 тисяч воїнів, складала ядро армії, і в той же час зобов'язана була слідкувати за внутрішнім порядком у величезній імперії.
Розвинута економіка, класовий феодальний устрій, війни за світове панування, тобто за політичні переваги, якщо не руйнували економіку захоплених країн, то примушували її служити собі разом з податним населенням,— все це типові риси степової держави. Величезні розміри цієї держави, стан постійної війни, абсолютизм, що доходив до культу, дозволяє називати її імперією й наближує до імперії Хунну часів шаньюя Моде, імперії Аттіли, Тюркської імперії VI ст. Багатотисячокіломет-рова степова країна, що об'єднувала сотні народів та епосів, які тільки-но згубили самостійність і тому були сповнені центробіжних устремлінь, могла існувати лише під владою абсолютно сильної особи. Як правило, вони розпадалися одразу ж після смерті «імператора
Книга: Лекції з історії світової культури / Полікарпов
ЗМІСТ
На попередню
|
|
