Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Лекції з історії світової культури / Полікарпов
ЛЕКЦІЯ 8. Японська культура
Культура Японії в колі азіатських культур. Синтоїзм, буддизм та конфуціанство. Епоха законів. Стан самураїв та політика сьогунів. Виникнення сучасної держави. Специфіка японського мистецтва. Поезія, каліграфія, живопис. Сценічне мистецтво: драма Но, театр Кабукі. Архітектура та • японські сади. Побутова культура: мистецтво лаку, кераміки, ікебана, чайна церемонія. Капіталізм за Конфуціем. Культура Японії й XXI століття
Культура Яио.нії належить до великого кола азіатських культур, тому під час її розгляду слід брати до уваги ряд особливостей. В першу чергу необхідно рахуватися з тим, що традиційна японська культура складалася в значній мірі під впливом буддизму, до того ж вона увібрала в себе досягнення великих культур Азії. Дійсно, Азія єдина й об'єднана; Гімалаї, що навпіл ділять азіатський світ, лише підкреслюють зв'язок таких потужних культур, як китайська та індійська. Арабська культура з її лицарством, персидська поезія, китайська етика, індійське мислення — все свідчить про єдиний давноазіатський світ, життя якого досить барвисте й різноманітне у різних регіонах і який не знає чітких та різких меж. Так, іслам можна описати як конфуціанство у військовому вбранні, у вигляді кінного війська, тоді як буддизм — великий океан ідеалізму, до якого стікаються, подібно до річок, усі системи східноазіатського мислення,— зовсім не підфарбований тільки чистими фарбами великого Гангу; сюди слід приплюсувати й монгольський народ, котрий використав свого генія, щоб внести новий символізм, нову організацію й нові сили у ревносне служіння наповненню скарбниці віри.
Унікальний, що зберігся практично протягом століть, суверенітет перетворив Японію на скарбницю азіатського мислення та культури. Витончені досягнення індійського мистецтва багато в чому були зруйновані гунами, фанатичним іконоборством мусульман, несвідомим вандалізмом торгашеських європейців, вважає японський вчений Какузо Окакуро. На його думку, «Японія — музей азіатських культур, і навіть більше, ніж музей». Така теза має певне обгрунтування — досить пригадати храми Нара, у яких багато представлені твори мистецтва Індії та культури Китаю епохи Тан. Не можна не враховувати й того, що для японців характерна яскраво виражена традиційність. Це означає, що нормативні функції народних повір'їв, прекрасно суміщених з положеннями основних східних релігій (конфуціанство, буддизм та ін.), ще довго відіграватимуть свою роль у житті японської нації. Каку-зо Окакуро так відзначає роль традицій японської культури в сучасному житті: «Поезія Ямато та музика Бугаку, що відображають ідеал Тан за режиму аристократії Фуд-зівари, є джерелами натхнення й насолоди в наші дні, подібно до похмурого дзен-буддизму і танку Но, які були продуктом відродження Сун. Це означає, що Японія зберігає істинно азіатську душу, хоча й «вплітає» її в сучасні сили».
Японська культура багато в чому унікальна й дивна, вона насичена контрастами духовного життя. З однієї сторони, дивовижна ввічливість, значно сердечніша й менш церемонна, ніж у Китаї, з іншої — гострий меч самурая, сміливість, відвага й готовність до самопожертвування, які можна порівняти лише із сліпим фанатизмом ісламу. Надзвичайна працелюбність японців співіснує з їх загостреним почуттям честі та обов'язку, глибокої відданості імператорові, сюзерену, вчителю або ж голові фірми, що розквітає.
Для вишуканого Сходу незвичайне навіть почуття у японців прекрасного, що сполучає в собі скромність і простоту, лаконізм та витонченість одягу, вбрання, інтер'єру; уміння звільнятися від суєти повсякденності і знаходити духовне заспокоєння в прекрасній природі, що змодельована в мініатюрі у крихітному дворику з каменями, мохом, джерельцем та карликовими деревцями.
І, нарешті, вражає здатність японців запозичувати й засвоювати, переймати й розвивати досягнення інших народів та культур, зберігаючи при цьому своє, національне, своєрідне. Особливо сильний вплив на культуру Японії зробили індійська та китайська цивілізації у різних аспектах: вона поглинула й переробила відповідно до своїх потреб традиції індуїзму, конфуціанства, даосизму, буддизму, надавши їм своїх неповторних рис. Досить нагадати про дзен-буддизм як сугубо японське явище, на відміну від китайського чань-буддизму. У формування своєрідної японської культури значний вклад зробили синтоїзм, буддизм та конфуціанство, тому розглянемо їх детальніше.
Це давня японська релігія і хоча її джерела й донині не встановлені, досліджувачі одностайні в тому, що вона виникла й розвинулася в Японії незалежно від китайського впливу. Синто являє собою від стародавньої міфології, бо в ранньому, добуддійському синтоїзмі мова йде про надприродній світ — світ богів та духів (камі), які здавна шанувалися японцями. Відомо, що джерела синтоїзму походять з глибокої давнини й містять усі притаманні первісним народам форми вірувань та культів — тотемізм, анімізм, магію, культ мертвих, культ вождів тощо. Подібно іншим народам, давні японці надихали всі оточуючі їх явища природи і благо-війно ставилися до посередників із світом духів та богів — магів, ворожбитів і шаманів. І значно пізніше, під впливом буддизму, синтоїстські шамани стали жерцями, які вершили ритуали на честь різних богів і духів у спеціальних храмах.
Буддизм, як відомо, потрапив до Японії ще до нашої ери, однак вирішального впливу на психологію японців він набув лише з V—VI ст., коли до Японії стали прибувати буддійські монахи, а разом з ними й священні буддійські книги, написані китайською мовою. І хоча серед істориків і понині немає єдності в поясненні причин успішного проникнення буддизму до японського суспільства, але майже півторатисячолітня історія його в Японії, своєрідний ренесанс після другої світової війни (у вигляді так званих «нових релігій») свідчать про те, що буддизм знайшов у цій країні благодатний грунт. В усякому разі не підлягає сумніву, що Хейанський період (VIII— XII ст.) —це золотий вік класичної японської державності та культури, у становленні яких буддизм відіграв істотну роль. Досить відзначити, що буддизм став теоретичною основою управління державою, і саме в Японії у повній мірі втілився принцип «сейкьоітті» — єдності політики й релігії.
Конфуціанство також займало важливе місце у фундаменті етичного та релігійного життя японського суспільства. Від початку свого існування у Японії конфуціанство знаходилося в полі зору буддизму. Його розквіт почина- . ється в XVII ст. Саме в цей час відбуваються звільнення конфуціанства з-під контролю буддійського духовенства й набуття ним незалежності, що було викликане потребами розвитку суспільства. Справа в тім, що тоді відбувалася перебудова країни ворожих феодалів у єдину, сучасну державу, цей процес захлинався бурями емоцгй ta соціальних вибухів. Ось тут конфуціанство й надало істотну допомогу в стабілізації положення й управлінні соціальними процесами.
Конфуціанство та буддизм, китайська політична та філософська думка зробили певний вплив на переустрій давнього суспільства в Японії у середньовіччя (VII— IX ст.), причому оформлення його здійснювалося за китайським зразком. Перебудова супроводжувалася розробкою законодавчих положень, покликаних охопити всі сфери діяльності населення й усі галузі управління. Найбільшого значення у цій законодавчій роботі набуло зведення законів Тайхо, до якого було введено два нових законоположення: право держави, уособлене урядом, розпоряджатися земельним фондом країни та право кожного мати свою власну ділянку. Вся система в кодексі викладена в термінах, прийнятих у танській імперії.
Японські історики часто називають період V—IX століть епохою законів, маючи на увазі ту величезну законодавчу роботу, яка тоді велася. Але цей час мав й інше, воістину історичне значення: в громадське та державне життя увійшов принцип закону. Норми звичайного права, зрозуміло, залишалися й продовжували діяти в своїх межах, але над ними постав державний закон, а разом з цим до свідомості людей увійшла нова ідея — ідея законності. Вона пустила настільки глибокі корені у на-родній свідомості, що стала одним із наймогутніших фак-торів які визначали поведінку різних груп населення країни.
Після 1185 р. панівну позицію в державі зайняв стан самураїв, імператор та його двір перестали відігравати політичну роль у житті країни. Фактична влада належала сьогуну, ставка якого знаходилася в Камакура. Більша частина епохи Камакура заповнена громадянськими війнами, які наприкінці XVI ст. призвели до створення централізованої держави Тойотомі Хідайосі — «японського Івана Грозного». Каста самураїв, або буси, приносить свій спосіб життя, який призвів до зміни в ду-хов-ній атмосфері суспільства — в ньому почесне місце займає дзен-буддизм. Саме він вніс найбільший вклад у велике духовне відродження Японії й тим самим зробив певний вплив на формування національної психології. Серед причин всеохоплюючого впливу дзен в середньовічній Японії була та, що в умовах міжусобних війн феодалів центральна влада потребувала ідеології та практичної системи дисципліни. Доктрина дзен з її цілеспрямованими ритуалами та тренувальними вправами й відповідала цій потребі, вона одержала визнання самураїв з їх культом смерті. В період правління сьогуна Іеясу Токугава — період формування нового обличчя японської ідентичності—були закладені основи для наступного перетворення Японії в могутню державу.
Політика сьогуна була спрямована на поступону роз? рядку внутрішньої напруженості, яку створювали насамперед селянські бунти та амбіції вельмож. Складна еко? номічна стратегія, необхідність каналізувати войовничі прагнення самураїв шляхом зміни естетичного смаку, що перетворює грізних самураїв, які видзенькували мечами, та їх сеньйорів, даймьо, у письменників, художників і по-eTjB)— все це вимагало пошуків теоретичних концепцій, що були потрібні релігії та філософії. Буддизм, синто та конфуціанство внесли свій вклад у створення нових концепцій, які й були виконані військовим урядом, бакуфу. По суті, Ієяеу Токугава здійснив, на перший погляд, неможливе: пригнітив націлену на експансію енергію професіоналів смерті, перетворивши їх у наглядачів та розподілювачів результатів виробництва матеріальних благ» а простих самураїв — у філософів меча.
Ефективна й потужна адміністративна машина сьогу-нів з її множиною каналів влади майже цілком була використана для створення структури сучасної держави в час буржуазних реформ епохи Мейдзі (1867—1912 pp.). Тому формування нової системи правління не потребувало повного оновлення політичного апарату. Уряд Мейдзі виявив надзвичайне мистецтво у маневруванні між традиціоналізмом та новаторством, між централізацією влади і врахуванням різних інтересів. Нова філософія влади під впливом політичної думки Заходу сформувала чотири основні принципи: політика уряду, заснована на широкій консультації; індивід мае свобоДу в задоволенні своїх потреб; інтереси держави найвищі від усіх інших інтересів; «основні звичаї минулого» уступають місце західним зразкам. У підсумку виникла структура сучасної держави, що являла собою синтез традицій та інновацій та була адекватною вже буржуазній Японії.
Своєю специфікою наділене японське мистецтво, що сформувалося під впливом китайської культури та мистецтва, синтоїзму, заснованого на культі природи, родини, імператора як намісника богів, буддійського ірраціоналізму та художніх форм Індії. Ця специфіка чітко прослі-джується під час співставлення мистецтва Європи та Японії. Строфи Алкея, сонети Петрарки, статуї Праксителя та Мікеланджело досконалі за формою, що гармонує з духовним змістом. Головна ціль європейських художників, скульпторів, поетів — створення ідеалу краси, засгіованого за принципом .«людина — міра усіх речей». Інша мета у японських поетів, живописців, каліграфів та майстрів чайної церемонії. Вони виходять з принципу «природа — міра всіх речей». В їх творчості лише окреслюється істинна краса — краса природи, в ній міститься шифр Всесвіту. В процесі осягнення краси природи як конкретної данності виникає своєрідна естетична інтуїція, що дозволяє людині осягнути глибинні основи буття.
Типово ЯПОНСЬКОЮ Є поезія хайкай («нанизані строфи»), що веде своє походження від витонченої гри й являє собою .поетичну імпровізацію. В цьому хайкай Басьо, як і в багатьох його творах, вдається поєднати елементи вічного й миттєвого. Старий став вічний, але, щоб проникнутся свідомістю його вічності, необхідне певне миттєве зрушення. Стрибок жабеняти, про який ми знаємо за сплеском води, символізує сьогохвилинне в хайкай, але став одразу знову поринає в нескінчену дрьому. Лише вік ставу, вказівка на його незмінну природу контрастно підкреслює ефемерність життя жабеняти, завдяки чому розкривається смисл буття.
Традиційне японське мистецтво неможливо уявити без каліграфії, яка є основоположною у далекосхідній культурі. Згідно з традицією ієрогліфічна писемність виникла з божественних небесних образів, явлених міфічному правителю й культурному герою Фусі. Від ієрогліфів пізніше зародився живопис, під їх впливом формувалася поезія. Мистецтво каліграфії виробило свою мову схожою з природою, .воно давало наочне уявлення про абстрактні концепти, наділяло слова зримою плоттю.
Для всієї далекосхідної культури характерний тісний зв'язок поезії з живописом; у XV ст. в Японії вірш і картина міцно поєдналися в одному творі. Японський живописний свиток містить два види знаків: письмові (вірші, колофони, печатки) та живописні (власне картина в європейському розумінні). Письмовий та живописний тексти є взаємними збудниками смислу. Естетична реакція на сприйняття свитку не зводиться до простої суми окремо взятих вражень від вірша та картини. Величезний вплив на віршоживопис зробив дзен-буддизм, тому на вищому рівні осягнення свитку він є медитативним стимулятором і сприяє просвітленню. Великою популярністю користується мистецтво укійое, особливо кольорові гравюри відомих художників XIX ст. І. Хіросіге і Хокусая. Графіка укійое відчула на собі вплив театру.
З класичних форм японського театру найвідоміші за рубежем Но і Кабукі, в основі яких лежать анімістські елементи японської культури. Театр Но користувався величезною популярністю у військової аристократії середньовічної Японії, частково тому, що його естетична суворість відбивалася у ригоризмі самурайського духу. На відміну від жорстокої етики самураїв естетична суворість Но досягалася завдяки вишуканій канонізованій пластиці акторів, що робила, часом несвідомо, вплив на глядачів. Театр Но -— це, по суті, театр фантазії.
Його сцену можна порівняти із своєрідним кіноекраном, на якому проектується підсвідоме бачення, що народжується в уяві вакі («свідок» — одне з трьох амплуа), яке відіграє роль «кінопроектора». Глядач немовби заглядає в найпотаємніші куточки своєї душі, коли дивиться «на екран» театру фантазії.
Кабукі — значно пізніша у порівнянні з Но форма театру, виникнення якої можна віднести до початку XVII ст. Слід відзначити, що анімістська основа театру Но збережена в новій сценічній формі, однак Кабукі мав іншу, ніж театр Но, спрямованість. На відміну від Но з його орієнтацією на минуле, Кабукі користувався підтримкою нового стану торговців і виявляв інтерес до проблем сучасного' його світу. Театри Но і Кабукі популярні й у сучасній Японії, доповнюють один одного.
Своєрідно відображає зміни в культурі й архітектура, яка в Японії від початку відчула вплив релігії, особливо буддизму. Досить пригадати японські пагоди та буддійські храми, на яких відобразилася китайська архітектура. На рубежі XVI — XVII ст. в архітектурі відбувся крутий поворот від релігійності до світськості. Традиційні види культових споруд втратили домінуюче значення. Головне місце в архітектурі посіли замки, палаци й павільйони для чайної церемонії. В цьому плані досить помітний ансамбль палацу Кацура. В ньому зигзагоподібні контури плану будівлі втілюють дуже важливий будівельний принцип, що вважався найхарактернішою особливістю японської традиційної архітектури. Відомий японський архітектор сучасності Танге пише про це «Все змінюється разом з вашим рухом». У палаці Ка-цура рух простору живий і ритмічний. В сучасній архітектурі помітні стилістичні прийоми європейського будівництва, у ній визначилася тенденція до співіснування традиційної та інтернаціональної сфер.
З традиційною архітектурою поєднується японський сад, протилежний європейському за своєю ідеєю. Не знімає контрасту той факт, що європейські парки кінця XVII — початку XVIII ст. відчували великий вплив китайських садів, що кількома віками раніше послужили прототипом японських садів. В японському саді дерева, кущі, камені у створеній художником композиції важливі не тільки самі собою, а й як втілення філософських уявлень. В малому й одиничному традиційне японське сприйняття вбачає відображення великого й загального, самої природи як всеосяжного .макрокосму. Тому японський сад, як і картина пейзажиста, насамперед відбиває ставлення до світу й уявлення про нього.
Історичний розвиток культури характеризується розширенням набору каналів зв'язку й спілкування між людьми. Одним із культурних завоювань жителів японських міст у момент переходу від середньовіччя до нового часу було освоєння запозиченого у дзеиських монастирях і по-своєму осмисленого ритуалу чайної церемонії. Чаєпиття було широко розповсюдженою формою спілкування між людьми в різних соціальних сферах-— від імператорського двору й оточення сьогуна до простого народу. Але кожний із станів суспільства вбачав у цьому ритуалі свій смисл і по-своєму оформлював йоґо. Істотним є те, що повсякденна культура — мистецтво оранжировки квітів (ікебана), церемонія чаєпиття та Інше — була пронизана естетикою, красою, розумінням в дусі дзен-буддизму. З дзеновської концепції непостійності всього існуючого, ефімерності й примарності життя виходить, що все короткочасне тісно пов'язане з розумінням прекрасного. Недовговічна плинна мить (квіт вишні та опадання її пелюсток, випарювання крапель роси після сходу сонця з поверхні листа тощо) відлива-лося в особливу естетичну форму. У відповідності з цим життя людини розглядається тим прекраснішим, чим коротше й яскравіше воно прожито. Для японця світ явищ виступає абсолютом, тобто за такого світосприйняття «кінцевою реальністю» є «тут і тепер». Іншими словами, час для японського мислення завжди є «тепер. то еквівалентно «вічності», тому зрозуміле твердження японського спеціаліста в галузі дзен-буддизму Д. Судзукі, що «дзен не знає часу й тому для дзен не існує ні ночатку, ні кінця світу».
Сильний вплив концепції часу у дзеновській модифікації'помітний в літературі (вірші, короткі поеми тощо), драмі (Но, балада-драма), живопису (монохромна, портрет), архітектурі (храми, паперові вікна, чайні будиночки), прикладне Мистецтво (лаковані шкатулки, ширми, екрани), в повсякчасному житті (чайна церемонія, мистецтво оранжування квітів — ікебана та морібана, мистецтво комбінування ароматів, каліграфія й подібне) і у вихованні японця, особливо шляхом залучення його до бойового мистецтва (дзюдо, карате-до тощо). Функції збереження й передачі традиційної культури наступним поколінням виконують так зване іємото — люди, що прекрасно володіють тим чи іншим традиційним мистецтвом і мають найвищий авторитет в очолюваній ними школі. І оскільки багато видів традиційного мистецтва пронизані релігійним духом та містицизмом, то заняття ними залучало людину до чогось ірраціонального, божественного.
Система іємото являє і в наші дні досить ефективний апарат ідеологічного впливу на японців, що сприяє формуванню націоналізму та шовінізму в них. Оскільки заняття японським традиційним мистецтвом є засобом вдосконалення особистості, хоч одним якимось видом займається кожний японець. Через те, що ступенів оволодіння майстерністю досить багато,, навчання може тривати усе життя. Таким чином, заняття традиційним мистецтвом охоплює майже все населення країни, тобті) оберігається послідовність у розвитку японської культури, від покоління до покоління передаються культурні традиції.
Значущість японських релігійно-культурних традицій виявляється і в створенні оптимальної для нової капіталістичної Японії соціально-політичної та соціально-психологічної структур. Так, японський економіст Мітіо Морісіма, аналізуючи проблему, «чому саме в Японії спостерігається найвищий розвиток капіталізму», визначає роль конфуціанства в цьому процесі. На його думку, японський капіталізм, його становлення та розвиток пов'язані з націоналістичним та мілітаристським аспектами конфуціанства у японській версії. Після завершення двохсотрічної ізоляції, перед загрозою з боку Заходу інтелігенція, вихована в дусі японсько-конфуціанської етики, змогла об'єднати країну і створити сильний сучасний уряд. «Саме завдяки національній формі конфуціанства,— пише Морісімо,— з її класовими та регіональними протиріччями, у порівняно короткий строк, приблизно протягом 20 років, легко об'єдналася в націю». Наявність об'єднуючої націю держави — одна з умов функціонування сучасного капіталізму західного зразку.
Другою умовою є існування демократичного суспільства, яке досить складно було забезпечити в Японії. Вище вже відзначалося, що конфуціанство кодифікувало групову етику й розподілення обов'язків між представниками різних класів та станів, що закріплювали й зберігали ієрархічний характер суспільства. У зв'язку з цим в Японії була створена капіталістична економіка, в основі якої полягають службова ієрархія, довічна праця, вірність працівників своїм кампаніям та акціонерна си-, стема, цілком адекватна характеру японського конфуці. анства. В японській версії конфуціанства панувала орієнтація на гранично напружені здібності, старання й повсякденну важку працю (для вільного володіння азбуками катакана та хірагана й ієрогліфічної писемності всі ці якості були обов'язковими), що в принципі є оптимальною основою для виховання творчої активності, енергії й навіть заповзятості, таких необхідних для функціонування капіталізму. Високо оцінені конфуціанською етикою культура фізичної та розумової праці, культ знання та здібностей відіграли немаловажну роль в еко## мічному розвитку Японії.
Вражаючий культурно-економічний ріст Японії таї культурно споріднених з нею країн дозволяє характеризувати наступне XXI століття як «століття Тихого океану», коли на всю силу виявиться животворність азіатських суспільств. Однією з причин такого швидкого росту є характерна для азіатських культур групова свідомість, готовність людей до самопожертвування в ім'я блага групи, до якої вони належать, віднесення на другий план особистих інтересів. Саме ці риси можуть дати в наступному столітті азіатським народам більше переваг, ніж народам західних країн, де люди прагнуть насамперед отримати ще більше прав, а почуття обов'язку перед суспільством як цілим все більше зникав. Відомий релігійний та політичний діяч Д. Ікеда солідарний з точкою зору вчених про те, що в XXI столітті настане епоха Азії та Тихого океану, Де «Японія повинна взяти на себе керівну роль у процесі поступового переходу від західної цивілізації до нової, тихоокеанської».
XXI століття бачиться як століття перемоги культури йяа почітикою, сили людського духу над силою зброї, габ передбачає діалог між різними культурами. Адже культура за своєю суттю вписана до мирної діяльності людей а конструктивний обмін культурними цінностями виМагкє насамперед взаємної терплячості людей до культурних особливостей. Вони мусять бути завжди готовими врахувати точку зору інших, завжди бути здібними бачити світ не тільки з однієї, вузької перспективи, а з можливо найбільшого числа точок зору. Підкреслюючи культурну рівноправність, історичну місію інших культур, Ікеда звертає увагу на те, що «культурно-історичне значення століття Азії та Тихого океану полягає в тому, що контроль владою та зброєю буде замінений контролем культурою та людяністю». Однак виникає питання: яка культура буде домінуючою в наступному віці і здійснить цей контроль Логіка подій та підтекст мислення Ікеди не викликають сумніву, що в такій якості виступить японська культура, що всмоктала, як ми вже знаємо, принципи синтоїзму, конфуціанства та буддизму. Японія вже зараз готується здійснити свою експансію тихим, мирним шляхом за допомогою культури як найбільш діючого засобу. Адже найбільш вишуканий і небезпечний контроль — це контроль у вигляді культури, оскільки в даному випадку Японія почне нав'язувати своє світосприйняття, свої культурні та ідеологічні цінності.
Ось чому, на думку Гкеди, культурна обмеженість повинна уступити місце відкритості, і ми мусимо мислити й діяти насамперед як люди, а не як громадяни окремих країн, маючи на увазі «нове» (це означає — необуд-дистський світогляд.— В. П.) світосприймання. Однак сам собою світогляд діяти не взмозі, для цього необхідно визначити тип носія культури. Ось чому зараз так необхідна модель нового типу особистості, яка повинна подолати націоналістичні пережитки й інертність мислення, бути здатною на особисте керівництво та йти на ризик. Історичний прецедент є: такі люди здійснювали модернізацію в епоху Мейдзі — буржуазної революції другої половини XIX ст. Динамічний, енергійний, здатний сприймати незвичні для японців морально-етичні норми, адаптуватися до чужої культури й одночасно уміти прищеплювати чужій культурі японську систему цінностей — ось образ нового «інтернаціонального» японця, і саме таким повинен бути японець до XXI століття в очах світового суспільства. Зрозуміло, що такого релігійно-культурного типу фанатичний японець зможе здійснити культурну експансію Японії насамперед у тихоокеансько-азіатському регіоні, а потім уже й в інших регіонах світу. Загалом можна твердити, що в Японії та в сфері її впливу традиція релігійного фанатизму в майбутньому буде майже повністю схована в надрах японської культури, націленою на експансію безшумним шляхом. Ефективність дії японської культури обумовлену притаманним їй механізмом запозичення — універсальним принципом, суть якого полягає в тому, що прирощення чужих культурних цінностей відбувається па основі існуючих культурних традицій, але ні в якому випадку не шляхом заперечення їх. Однак слід враховувати, що «канал» еволюції японської цивілізації пересікається з «каналом» еволюції західної цивілізації, яка прагне обмежити японську експансію.
Книга: Лекції з історії світової культури / Полікарпов
ЗМІСТ
На попередню
|
|
