Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Конспект лекцій Соціальні технології
§3. Технологія демократичних виборів.
Політичний курс вироблено, інтереси людей у політиках узгоджено, знайдено необхідний консенсус у суспільному житті. За яких обставин ця ідеальна ситуація можлива? Перш за все, за здійснення демократичних виборів. Демократичні вибори дозволяють громадянам вибирати і зміщувати державних діячів, впливати на склад і поведінку правлячих кіл країни.
Вибори — це ледве не єдиний засіб, через який навіть найпасивніші громадяни можуть винагороджувати чи карати державних діячів за дії, ними звершені. На поведінку навіть найжорсткіших автократів, наприклад, може впливати сама думка про можливість того, що їхня політика здатна спровокувати непокору народу, організацію підпільних рухів, бунти й повстання.
Звичайно, імовірність усунення автократа з посади менша, ніж імовірність того, що обрана посадова особа зазнає поразки на виборах. В той самий час потенційні витрати усунення через повстання народу можуть бути значно більшими, ніж «покарання», пов'язане з поразкою на виборах.
Саме вони є заміною інституціонального механізму неформальних санкцій, які в противному разі можуть бути використані широкими масами. Вибори створюють можливість громадянам впливати на поведінку керівників.
Ця трансформація має декілька важливих наслідків.
По-перше, вибори формалізують і фундаментально змінюють характер суспільного впливу на дії уряду. Хоча думка громадян може впливати на державних діячів задовго до виборів, за відсутності формальних механізмів їх проведення цей вплив має тенденцію бути в обернено пропорційному зв'язку з думкою керівників.
У цьому параграфі використано матеріали одного з розділів книги відомого американського політолога Б. Гінсберга «Громадськість у полоні: як громадська думка підтримує державну владу». — Нью-Йорк, 1986.
Правителі, ймовірно, найбільше стурбовані бажаннями своїх підопічних тоді, коли їхня військова і управлінська здатність примусити коритися або зберегти свої позиції за допомогою сили є дуже слабкою, і найменш стурбовані бажаннями своїх громадян, коли їхня особиста влада доволі стабільна. Ймовірно, якнайсильніша громадська думка, коли державці зазнають страху перед непокорою — бунтом або повстанням, наприклад, коли сили державної військової і внутрішньої безпеки дуже малі або на них не можна покладатися.
Створення механізму демократичних виборів, однак, означає, що, навіть коли державці спроможні примусити населення до послуху, значення громадської думки зберігається. Здатність громадян впливати на поведінку правителів, принаймні частково, не залежить од їх військової та управлінської моці. В умовах демократичних виборів громадська думка і влада правителів не обов'язково перебувають в обернено пропорційній залежності, а можуть потенційно співіснувати. Вибори інституціоналізували вплив громадської думки.
По-друге, вибори являють собою засіб виявлення масових настроїв, який сам по собі підлягає формальному урядовому контролю і маніпуляції. В кожній країні правила і процедури виборів, що «переводять» думку і вибір індивідів у колективні рішення і визначають вплив цих рішень на склад уряду, зазвичай використовуються владою для врегулювання результатів виборів та можливих наслідків.
Правила проведення виборів можуть використовуватись для скорочення або навіть виключення можливості впливу через них. Є чимало прикладів авторитарних виборів без альтернативних кандидатур. Але навіть у тих країнах, де конкуренція і вибір — звичайні можливості, закон про вибори може відігравати важливу роль у збереженні того розподілу влади, що є.
В демократичних країнах звичайно не робиться спроб обмежити масовий вплив через вибори. Замість цього закон про вибори в демократичному контексті, як правило, використовується для організації висловлення масової думки таким чином, щоб обернути його силу на користь режиму. Демократії намагаються скоріше «зробити вплив на масову думку», ніж перешкодити його вияву через вибори, а тому рішення, прийняті електоратом, відповідатимуть або навіть посилювати владу тих, хто керує.
По-третє, вибори обмежують втручання народних мас в управлінські й політичні процеси, а також частоту участі громадян у політиці. В Сполучених Штатах вибори відбуваються в певний час і на певний термін дарують виборним посадовим особам свободу та владу в управлінні. Вони мають можливість не зважати на настрої громадськості стосовно ведення державних справ протягом тривалого часу.
Більше того, вибори обмежують масштаб масової політичної участі і не виступають як референдум, що оцінює проблему чи політичну лінію. Дуже важливо й те, що вибори в США, наприклад, мають тенденцію концентрувати увагу громадськості виключно на тому, хто керуватиме, і відвертати увагу від питань, як і що повинен робити уряд.
Нарешті, вибори обмежують інтенсивність масової політичної діяльності, перетворюючи її із засобу підтвердження своїх вимог у колективну заяву про те, щоб дозволили щось. Політична участь, за відсутності офіційних способів залучення майже завжди служить як своєрідний засіб вираження усталених думок і переваг. Доти, доки включеність людей у політику затруднена, зазвичай тільки громадяни, які мають цілком певні або крайні погляди, належно мотивовані, щоб прагнути до участі. Вибори, однак, достатньою мірою сприяють тому, що багато громадян беруть участь у політиці, незважаючи на їхнє доволі байдуже ставлення та апатію до більшості державних питань.
Як було сказано вище, за відсутності виборів увага уряду до інтересів своїх громадян, ймовірно, перебуває в обернено пропорційній залежності від його здатності змушувати коритись. І навпаки, там, де вибори доступні громадянам, можна було б очікувати, що є, нехай млява, увага держави до суспільного добробуту.
Для перевірки цієї гіпотези 71 країну було віднесено до однієї із трьох категорій.
Перша категорія — країни, в яких процедури, пов'язані з виборами, визначаються терміном «фальсифіковані». В цих країнах вибори не мають на увазі конкуренції або не створюють можливості для опозиції, тобто для тих, хто протистоїть владі.
До другої категорії належать країни, виборна практика яких позначена «значною нерегулярністю». Це означає, що, хоча і є подібність до конкуренції, результати виборів завжди на користь тих, хто при владі.
Третя категорія складається з країн, де виборна практика названа «конкуруючою». Сюди входять західні демократії, де конкуренція в період виборів і поразка на виборах тих, хто при владі, — звичайне явище.
На основі аналізу впливу виборів у країнах цих трьох категорій можна зробити висновок, що демократичні вибори мають тенденцію усувати або руйнувати обернено пропорційний зв'язок між громадським впливом і урядовою владою. Забезпечуючи громадян нормальним правом усувати лідерів, вибори роблять можливим співіснування суспільного впливу і державної влади. З цієї причини демократичні вибори означають поворотний момент у стосунках між громадянами і державою.
Через руйнування обернено пропорційного зв'язку між суспільним впливом і державною владою вибори можуть інколи забезпечити громадянам значну здатність впливати на своїх державців. Але в той самий час — дати державі можливість, якої вона не мала б у протилежному випадку, — формально обмежувати міру масового політичного впливу.
Вибори — засіб народного контролю над державою, водночас він сам може контролюватися державою. Заміна виборів стихійними способами масової політичної дії дає урядам можливість якщо не обмежувати, то, принаймні, регулювати ймовірні наслідки народного втручання в процеси прийняття рішень.
Три форми контролю відіграли дуже важливу роль в історії виборів у західних демократіях. По-перше, уряди часто намагалися регулювати склад електорату, щоб зменшити вагу тих груп та ідей, які вони вважають за небажані. По-друге, уряди майже неминуче прагнуть маніпулювати результатами виборів, як засобом організації виборчих округів, так і завдяки прийняттю рішень по виборчих округах. По-третє, практично майже всі урядові кола прагнуть, принаймні частково, ізолювати процес формування політики від впливів масової думки через регулювання стосунків між рішеннями, що пов'язані з виборами, і складом чи організацією уряду.
Ймовірно, найдавніший засіб, що використовується для контролю над виборами та їх можливими наслідками, — маніпуляція складом електорату. Практика необхідної реєстрації виборців у США, наприклад, має надзвичайний вплив на найменш політизовані його верстви. Такі вимоги скорочують участь у виборах малоосвічених і тих осіб, які мають низькі доходи. Практика особистої реєстрації має тенденцію створювати електорат, який у цілому краще освічений, має вищий доход і соціальний статус, у його складі менше темношкірих та представників інших меншин, ніж їхня частка серед громадян країни в цілому.
Більше того, групи, на які особливо впливають вимоги реєстрації, відрізняються від решти електорату щодо думок про важливі державні проблеми. Підтримка різноманітних перерозподільчих соціальних програм значніша серед тих представників електорату, котрі не реєструються.
Опитування громадської думки показують, що повна мобілізація виборців на вибори створить у США електорат, який буде сприйнятливіший до розмаїття широких ініціатив у сфері соціального забезпечення, ніж нині (нині це більш консервативний електорат). Либонь, тому багато хто з консерваторів не висловлюється на користь скасування вимог особистої реєстрації.
Контроль над виборчими округами шляхом регулювання їх складу у XX столітті поступився місцем контролю шляхом маніпулювання стосовно впливу переваг виборців і колективних рішень, що з'являються внаслідок виборів. Замість того, щоб регулювати, хто вибиратиме в XX ст., уряди зазвичай дозволяли (а фактично стимулювали) вибирати кожному, а потім просто маніпулювали одержаними результатами.
На переведення переваг індивіда в колективне рішення можна вплинути. По-перше, маніпулюванням критеріями, на основі яких ведеться опрацювання даних, що подаються урядові. Наприклад, вибір певної системи: мажоритарної, плюралістичної або якоїсь форми пропорційного представництва, коли кількість голосів визначає кількість одержаних законодавчих місць і, очевидно, може мати важливі наслідки для результатів виборів та їхніх можливих наслідків.
По-друге, організація виборчих округів сама собою передбачає значний потенціал для маніпулювання результатами виборів. Число і організація виборчих округів по районах, наприклад, можуть мати важливі наслідки для порівняльного значення різних груп і сил. Комбінування організації виборчих округів і трактовки рішень, пов'язаних із виборами, пропонує урядам нескінченний перелік способів маніпулювання виборами.
Величезний обсяг літератури присвячено проблемі порівняння мажоритарної та пропорційної виборних систем. У цілому мажоритарна система створює виший поріг для представництва в законодавчих органах, тобто вона потребує більше голосів для одержання місця в законодавчому органі та із значнішим випередженням представляє партію, яка домоглася найбільшого успіху, ніж це буває за пропорційної системи. В умовах мажоритарної системи, наприклад, партія може, в принципі, мати потребу в одержанні понад 50 % голосів виборців для того, щоб завоювати представництво в законодавчому органі. З другого боку, партія, що одержує, скажімо, 35 % голосів в умовах участі у виборах трьох партій, може завоювати 100 % законодавчих місць.
Наслідки дії будь-якої пропорційної системи, одначе, залежать від складу електорату, числа законодавчих місць, визначених для кожного району, числа наявних партій, ступеня їх активності та географічного розподілу підтримки кожної партії. В результаті наслідки будь-якої пропорційної системи можуть бути неоднаковими в різних районах і в різний час.
Фактично всі уряди роблять спроби, принаймні частково, ізолювати процеси прийняття рішень від громадської думки. Найочевидніші форми відособлення — переведення практики виборів до обрання керівників лише кількох урядових установ, до різноманітних способів непрямих виборів і до тривалих термінів перебування на посаді.
Згідно з Конституцією США, тільки члени Палати представників обираються прямим всенародним голосуванням. Президент і сенатори обираються непрямим голосуванням на досить тривалі терміни. Найменш очевидним чином це відособлення проявляється в тому, що, незважаючи на прямі і навіть часті всенародні вибори державних діячів, вони все ж мають тенденцію слабко впливати на склад уряду.
Регулювання складу електорату, вияв переваг виборців у формі рішень, прийнятих на основі результатів виборів, і вплив цих рішень на склад уряду дають можливості державникам контролювати наслідки масової участі в політичному житті. Така технологія не обов'язково обмежує можливості громадян впливати на поведінку правителів. У демократичних суспільствах, принаймні, ця технологія почасти використовується для зростання значення виборів.
Особливо слід наголосити ось на чому. Сучасні політичні технології дають вельми суттєві можливості кандидату в депутати стати депутатом, якщо спиратися на вироблені наукою правила. В США, наприклад, виокремилась ціла професійна галузь — індустрія політичних кампаній. Є ще такі поняття, як політична комунікація, політична реклама, але вони стосуються не тільки виборних кампаній. В оглядовій статті-інтерв'ю керівники таких американських кампаній підкреслили ті зміни, які відбувалися на їхніх очах за останні двадцять п'ять років:
— з'явилися нові технології;
— зменшилась кількість добровольців;
— активізувалися пошуки ситуацій спілкування наодинці з виборцем;
— телебачення надало канал, де кандидат може звертатися до виборців без фільтрів редагування.
Отже, новим елементом стали нові технології, а серед них — телебачення. Тому ми й починаємо з телевізійних аспектів політичної кампанії.
Американці вважають, що вони продають своїх президентів як звичайний товар уже з п'ятдесятих років. Але першим «телевізійним президентом» був Дж. Кенеді. Першим іміджевим президентом вважається Р. Рейган. Саме в ньому персоніфікувалося бачення спокійних далеких часів, коли не було криз, він ніколи не старів, звертався до дружини «матуся». Це була ідеальна проекція того, чого саме хотіли виборці.
Так само іміджевим и президентами були Дж. Буш та Б. Клінтон. У них непосутньо несхожа біографія, наприклад, звідки, з якого вони штату. Головне — символічний компонент. Як вважають дослідники, у випадку, наприклад, Великобританії королева і прем'єр розподілили між собою функції символічної і політичної влади в країні.
Що ж до президенства США, то ці функції поєднуються; тому таким вагомим і стає символічний компонент політичної кампанії. Кандидат у президенти програє/ виграє свої баталії залежно від нового погляду на його поведінку під час телевізійних дебатів. Симпатичний — плюс, проступив піт на чолі — мінус, не естетично. Телекандидат оцінюється* не з погляду політичних характеристик, а з погляду характеристик акторських («Як він поводиться? Чи не бурмоче, не сіпається, чи змушує мене посміхатися? Чи стало мені тепліше?» — так пише автор американського бестселера «Продаж президента. 1968» Дж. Макгініс).
А от щодо російського телевізійного досвіду, то в цьому ряду має стояти Володимир Жириновський, але дивитися на нього в даному випадку треба не зневажливо, не як на блазня, а як на людину, котра виграла свою телевізійну політичну кампанію. Політична пропаганда вимагає: треба привернути увагу, зацікавити проблемами і запропонувати таке їх розв'язання, з яким би погодився виборець.
Усі ці три пункти В. Жириновський виграв. Він, безперечно, привернув увагу глядачів, постійно підкреслюючи свою єдність із ними, а не з владними структурами. Він займався виключно всіма проблемами, жодної не залишивши без уваги, навіть сексу присвятив окремий виступ. Жириновський мав вигляд такого ж «простого», як і всі ми. Більше того, дехто починав дивитися на нього спогорда, як на політичного блазня. Ніякої небезпеки від нього не йшло. У своїх виступах він прагнув маніпулювати не глобальними фактами, а принадами із звичайного повсякдення, тобто був максимально доступним для сприйняття аудиторії. Кожна цільова аудиторія чула від нього те, що хотіла. Вперше в Росії виступи були чітко прив'язані до певної теми і до певної аудиторії. Молодь, жінки, мусульмани...
В. Жириновський зацікавив проблемами, тому що бачив їх на рівні щоденного творення. Рішення, що їх він пропонував, також були вельми швидкими: «Ви мене обираєте, і завтра я вирішую...» І це було одним з найголовніших моментів, усі вже втомилися від безконечності обіцянок. «Усе і завтра» — це й принесло йому перемогу. Отже, саме акторські здібності (в позитивному розумінні), глядацькі характеристики були вирішальними. В. Жириновський став першим телеполітиком СНД. До речі, під час тих виборів англійці проводили в Москві семінари для всіх партій. Інші партії посилали своїх представників, а В. Жириновський приходив учитися сам, брав участь в усіх тестуваннях. І його перемога є також результатом тренінгу.
Виборці хочуть почути від політика те, що вони самі знають і наперед визначили. Перед парламентськими виборами 1994 року в Україні соціологічні опитування виявили такі небажані гасла майбутнього депутата (див. табл. І).
Взагалі перевірялося 18 схожих ознак. Маючи такий портрет смаків, можна сміливо будувати свою передвиборну платформу. Єдине, що слід пам'ятати: про місцеві
особливості залежно від типу виборців конкретного округу. Тому ще один висновок, який ми можемо зробити, — це чітка орієнтація на інтереси виборців. Використовуються всі методи, що здатні прихилити електорат до кандидата.
Таблиця 1. НЕБАЖАНІ ДЛЯ ВИБОРЦІВ ГАСЛА КАНДИДАТА В ДЕПУТАТИ.
Гасла .Кількість голосів «проти» (у %)
Порядок у країні можна забезпечити тільки силою. 69
Прихильність до ідеї українського націоналізму. 67
Авторитарна влада — найкращий шлях до демократії. 66
Терпіти заради незалежності України всілякі матеріальні труднощі. 60
Ядерний статус України. 59
Депутат, за якого голосували на попередніх виборах. 57
Підтримка політики Президента та уряду. 55
Депутат не має вищої освіти. 50
Водночас поступово змінився тип подачі матеріалів. Якщо 1960—1970-і роки в США були зорієнтовані на документалістику чи новини, то, починаючи з 1980-х років, почали активно використовуватися елементи, перейняті з торговельної реклами. Особливо — спеціально створені ролики, які відбивали позитивні характеристики претендента. Наприклад, у випадку Буш — Клінтон команда Б. Клінтона створила 30 таких політичних реклам, беручи загалом — на 16 хвилин 45 секунд, команда Дж. Буша — 24 реклами на 32 хвилини. Але цікавий висновок зробили аналітики після програшу Дж. Буша в 1992 році: «Реклами голів, що розмовляють, тільки тоді спрацьовують добре, коли ваші позитиви вже нагорі, — вони не зроблять ваші позитиви вищими»1.
Важливим елементом кампанії є стратегія. У випадку Б. Клінтона такою стратегією став показ символу змін: «Б. Клінтон — за переміни», «Б. Клінтон — має план перемін», «Б. Клінтон — може реалізувати ці зміни», «Б. Клінтон і А. Гор мають команду для перемін». Такими були чотири етапи позитивної стратегії цієї команди.
Є ще один елемент кампанії, який поки що (і можливо, на щастя) мало використовується в Україні — це негативна інформація про суперника. 19 роликів Б. Клінтона були суто негативними, 8 із них були побудовані на документальній основі: брався витяг з обіцянок Дж. Буша і реальні кадри, що суперечили його змістові. Наприклад, фраза: «Не буде нових податків», а далі йшла інформація про те, що Джордж Буш підписав найбільше підвищення податків в історії США. До речі, можливо, саме через цю тактику Дж. Бушу довелося поміняти свою команду вже під час виборної кампанії. Як свідчать дослідження по деяких регіонах, і там кандидат, починаючи боротьбу, також нерідко ставав переможцем, якщо мав на озброєнні викривальні кліпи про свого опонента.
Велике значення має оптимістична або песимістична тональність кандидата. В США є відповідні підрахунки з 1948 по 1984 рік, які показують, що, коли людина будує свої промови в песимістичному ключі, то в 9 із 10 випадків вона програє.
Програш Дж. Буша Б. Клінтону мав ще й такі стратегічні прорахунки. Обидва вони витратили на телевізійну рекламу десь дві третини своїх коштів. Але Б. Клінтон вклав 75 % цих коштів у місцеве телебачення, а не в національне. Він, так би мовити, пішов назустріч виборцю.
І остання, також досить суттєва характеристика. Вибори 1992 року дали можливість по-новому виступити аудиторії, вона активно включалася в процес. Навіть був такий висновок: суперники спілкувалися з аудиторією без допомоги журналістів, що помітно змінювало ситуацію. Тому що запитання, які задають журналісти, відрізняються від тих, що задає публіка.
Як уже зазначалось вище, вибори — це яскраве віддзеркалення рівня участі людей у політичному житті своєї країни. Цілком очевидно, що громадяни різних країн залучені до нього не в однаковій мірі. Після Другої світової війни число виборців у США складало близько 60 відсотків населення (чому це відбувається, ми зазначали вище). Це найнижчий рівень, відмічений у декількох країнах, серед них — Канада, Великобританія, Фінляндія, Швеція, Німеччина та Австралія.
Процент участі у виборах залежить від багатьох факторів, наприклад, від того, наскільки просто зареєструватися і проголосувати, або від того, хто має право голосу. Мають значення й закони, що регулюють проведення виборів. Наприклад, після того як у 1921 р. участь у голосуванні в Австралії стала обов'язковою, число виборців різко зросло — з 55 відсотків приблизно до 90.
Коли право голосу одержують нові групи виборців — наприклад, 18-річні в 1970 р. в Англії, — загальний процент тих, хто прийшов на вибори, може знизитись, оскільки участь нових груп у голосуванні зазвичай невелика.
Голосування — найпоширеніша форма участі в політичному житті, але вона не єдина. Є й інші форми — від роботи на державній службі до простої поінформованості в суспільних проблемах. У таблиці 2 показано загальну кількість людей, зайнятих різними видами політичної діяльності. Слід зазначити: коли потрібна активніша участь у політичному житті, відсоток учасників знижується. У виборах президента взяли участь 72 % виборців, але тільки близько 8% є членами політичних організацій, наприклад, партії чи політичного клубу.
Таблиця 2. ВІДСОТКОВЕ СПІВВІДНОШЕННЯ
ГРУП НАСЕЛЕННЯ, ЯКІ БРАЛИ УЧАСТЬ У РІЗНИХ ВИДАХ ПОЛІТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
Вид політичної діяльності. Відсотки.
1. Регулярна участь у голосуванні на президентських виборах. 72
2. Постійна участь у місцевих виборах. 47
3. Активна участь у діяльності, принаймні, однієї організації, зайнятої суспільними проблемами. 32
4. Активна діяльність нарівні з іншими в розв'язанні деяких суспільних проблем. З0
5. Прагнули переконати інших у доцільності участі в голосуванні. 28
6. Активно працювали коли-небудь на користь партії чи кандидата на виборах. 26
7. Контактували з представником місцевого керівництва з приводу якогось питання чи якоїсь проблеми. 20
8. Були присутні хоча б на одних політичних зборах чи з'їздах за останні три роки. 19
9. Контактували з представником керівництва штату чи країни з приводу якогось питання чи якоїсь проблеми. 18
10. Участь у створенні групи або організації для розв'язання деяких проблем місцевого значення. 14
11. Вручення коштів партії чи кандидату під час виборної кампанії. 13
12. Членство в політичному клубі чи організації. 8
Різні країни демонструють суттєві відмінності в активності виборців. У таблиці 3 наводяться дані по двадцяти одній демократичній країні. Вони показують, який відсоток виборців, що має за віком право голосу, бере участь у голосуванні. В цьому списку США на передостанньому місці. На перший погляд це видається дивовижним, адже американці так пишаються досягненнями своєї демократичної системи. Та низька чисельність виборців, які голосували, необов'язково пов'язана з небажанням брати участь у виборах.
У Швейцарії, США, Ірландії (де зафіксовано найнижчий рівень участі у виборах) лише небагато хто висловлює небажання голосувати. Для пояснення цієї тенденції, напевно, доцільно розглянути різні виборчі системи. В країнах, де голосування є обов'язковим (і за ухилення від нього стягується штраф), відмічається більша кількість тих, хто голосує, ніж в інших країнах, де людям надано свободу вибору. Крім того, коли реєстрація виборців здійснюється автоматично під контролем уряду, рівень участі вищий, ніж у випадку, коли кожен громадянин має самостійно зареєструватися (як прийнято в США).
Таблиця 3. УЧАСТЬ НАСЕЛЕННЯ РІЗНИХ КРАЇН У ВИБОРАХ В ОРГАНИ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ.
Країни. Співвідношення виборців серед населення, яке має право голосу за віком, у %
1. Італія 94,0
2. Австрія 89,3
3. Бельгія 88,7
4. Швеція 86,8
5. Португалія 85,9
6. Греція 84,9
7. Нідерланди 84,7
8. Австралія 83,1
9. Данія 82,1
10. Норвегія 81,8
11. Німеччина 81,1
12. Нова Зеландія 78,5
13. Франція 78,0
14. Великобританія 76,0
15. Японія 74,4
16. Іспанія 73,0
17. Канада 67,4
18. Фінляндія 63,0
19. Ірландія 62,3
20. США 52,6
21. Швейцарія 39,4
Рівень участі у виборах значною мірою пов'язаний також із соціально-економічним статусом та освітою людей. Чим вищий соціальний статус людини, тим вища її готовність брати участь у політичному житті. Більш освічені люди звичайно охочіше займаються політикою, особливо, коли відчувають, що голосування і участь у політичних кампаніях можуть сприяти соціальним змінам.
Стать і вік, мабуть, також впливають на участь у політичній діяльності. Коли жінки вперше завоювали право голосу, лише декотрі з них скористалися цим правом.
Книга: Конспект лекцій Соціальні технології
ЗМІСТ
На попередню
|
|
