Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Філософія / Бичко
ТЕМА 20. Філософія історії як галузь пізнання: об'єкт, предмет, співвідношення з іншими галузями знання - продовження
Не лише спільними, а й специфічними рисами характеризується філософсько-історичний підхід і щодо соціально-філософського та загальносоціологічного. Для всіх трьох підходів (соціально-філософського, загальносоціологічного та філософсько-історичного) характерним є розгляд історичної реальності через поєднання діахронічного та синхронічного зрізів, крізь призму співвідношення первинного та вторинного, ідеального та реального. Однак здійснюється такий розгляд у кожному з даних трьох випадків по-різному. За соціально-філософського підходу діахронічне та синхронічне беруться в їх єдності на паритетних началах. Це перша особливість даного підходу, оскільки за філософсько-історичного підходу єдність діахронічного та синхронічного зрізів реалізується з акцентом на діахронічному, а за загальносоціологічного підходу — на синхронічному зрізі. Другою особливістю соціально -філософського підходу до осмислення реалій історії є те, що вихідним і основоположним тут є співвідношення ідеального й реального. Саме ці поняття задають загальний, властивий тільки соціально-філософській теорії, зріз розгляду історичної дійсності та, відповідно, спосіб категоріальних зв'язків у самій теорії незалежно від того, чи це буде зв'язок між двома со-ціально-філософськими категоріями, кількома категоріями в структурі певного категоріального ряду, багатьма категоріями в межах усієї системи соціально-філософських категорій, чи, нарешті, між категоріальною системою та окремою категорією — в ході включення її в означену систему.
Специфічною атрибутивною рисою саме соціально-філософського аналізу історії є, інакше кажучи, те, що тут співвідношення первинного і вторинного постає безпосередньо як співвідношення матеріального та ідеального (залежно від того, що визначається первинним, а що вторинним і відбувається поділ мислителів на матеріалістів та ідеалістів) у розумінні історичного процесу. Проте цей поділ, по-перше, є досить умовним, оскільки має силу лише в межах гносеологічної постановки цієї проблеми. По-друге, ці два підходи, особливо в межах некласичної сучасної філософії, слід розглядати не як два ворожі табори, що було донедавна, а як взаємодоповнюючі, взаємозбалансовуючі й взаємокоригуючі позиції. Та в будь-якому з варіантів соціально-філософського розгляду співвідношення первинного і вторинного в історії не постає перед дослідником як окрема проблема, редукуючись до діалектики матеріального та ідеального в історичному процесі.
Інша річ, коли йдеться про загальносоціологічний, а тим більше — філософсько-історичний (у вузькому сенсі слова) підхід до розгляду людської історії. Вже в контексті загальносоціологічного аналізу розрізнення первинного та вторинного не може бути зведеним до опозиції матеріального та ідеального, трансформуючись у відносно самостійну проблему, що потребує окремого вивчення. У загально-соціологічному вимірі світу історичного редукувати вторинне лише до матеріального (як це роблять ідеалісти) чи лише до ідеального (що чинять матеріалісти) не завжди обов'язково, часто-густо не потрібно, а подекуди й неможливо. Вже тут протиставлення реального та ідеального, матеріального й духовного, мислення і буття не є контрастним, як у соціально-філософській площині. Члени означених дихотомій постають у даному разі вже не в своїй чистій, самодостатній формі, а як підпорядковані, плинні й зникаючі та знову відтворювані моменти життєдіяльності того, що постає як справді реальне, — життєвого, спільного світу людей, інституалізованого до певної глибини в певну соціальну систему. У контексті загальносоціологічного підходу на перший план виходить вже не поляризація духовного й матеріального, буття та мислення, реального та ідеального, а їх динамічна єдність у структурі того чи того соціального утворення, яка на різних етапах та в різних формах вияву може бути сфокусованою на ідеальному (духовному, мисленні) чи, навпаки, на реальному (матеріальному, бутті) як на одному з іманентних і тимчасово домінуючих моментів.
Нарешті у філософсько-історичній площині питання про співвідношення первинного і вторинного в історії набуває ще більшої значущості та конкретності. Водночас зв'язок цього співвідношення з кореляцією ідеального та реального постає тут як ще опосередко-ваніший. Крім того, якщо при розгляді історичних явищ в загально-соціологічному ракурсі єдність діахронічного та синхронічного зрізів реалізується з пріоритетом синхронічного начала, то для філософсько-історичного підходу характерною є підвищена увага до іншого, діахронічного, аспекту вивчення з урахуванням, звісно, нерозривної єдності обох аспектів. Відповідно до цього адептів загальносоціологічного підходу в історичному процесі цікавить передусім єдність, повторюване, типове, класичне, спільне, загальне, експліковане, нормативне, загальнозначуще тощо. Дослідників, які розробляють і використовують підхід філософсько-історичний — ще складніший, конкретніший і багатший взаємопроникаючими характеристиками, цікавить найглибинніший шар історичної життєдіяльності людей. Водночас за такого підходу відбувається ніби повернення від характерного для соціально-філософського та загальносоціологічного підходів занурення у світ сутностей історичних процесів знову на, здавалося б, поверхневий, подієвий рівень історичної реальності. Але філософсько-історичний підхід не відкидає, а «знімає», зберігає досягнуте при вивченні історії соціально-філософськими та загально-соціологічними засобами. Тому історичні явища в контексті філософсько-історичного підходу беруться вже не самі по собі чи в протиставленості їх сутності, а в єдності з нею, даючи автентичне відтворення вже не відокремлених історичних явищ чи їх сутностей, а панорамну, схоплену в своїй єдності й розмаїтті — як по горизонталі (частини — ціле), так і по вертикалі (явища — сутність) — історичну дійсність. Подібним чином філософсько-історичний підхід не обмежується пошуком і виявленням в історії лише первинного, загального, повторюваного, єдиного, класичних зразків тощо.
Він прагне до з'ясування особливостей органічного взаємопроникнення, взаємоперетворення й занурення в єдину основу первинного та вторинного, ідеального й реального, матеріального й духовного, загального та особливого, повторюваного й неповторного, типового та індивідуального, цілого й частини, єдності й багатоманітності, центру й периферії, синхронності та асинхронності, класичних і некласичних форм, автохтонності й гетерохтонності, осо-бистісного, спільнотного, локально-культурного та загальнолюдського, описового, ціннісного та нормативного тощо. Однак подібна широка експансія, підвищений інтерес до історичної «конкретики» роблять актуальною проблему конкретнішого (ніж лише за об'єктом і предметом) розмежування філософії історії та історичної науки як спеціально-наукової галузі людського пізнання. Необхідно також з'ясувати відмінність між ними через розкриття специфіки філософсько-історичного та власне історичного підходу до вивчення минулого, виявлення характеристик, властивих саме і тільки кожному з даних двох підходів окремо.
Важливе місце у з'ясуванні цього питання посідає порівняння філософсько-історичних як світоглядних, з одного боку, і несвіто-глядних, спеціально-наукових, або, як їх ще називають, епістемних історичних знань — з іншого. Загальною, спільною для більшості рівнів і різновидів спеціально-історичних знань особливістю є те, що для них властивий більшою чи меншою мірою локалізований підхід. Інакше кажучи — розгляд тієї чи іншої площини, сфери, явища чи процесу історичного розвитку людства. Звичайно, у одних історичних дисциплін означена локалізованість підходу, спеціалізація може бути більшою й чіткіше вираженою, у інших — меншою й виявленою не так рельєфно. Ступінь локалізації залежить у даному разі від місця певної галузі історичних знань у їх загальній ієрархічній системі, вибудованій за принципом субординації цих галузей відповідно до властивого кожній із них ступеня узагальнень.
В цілому система спеціально-історичних знань має нині такі основні рівні:
а) фундаментальна, базисна, загальна теорія історії;
б) сукупність різномасштабних галузевих, спеціальних історичних теорій;
в) сукупність різномасштабних спеціально-наукових історичних концепцій, гіпотез, теоретичних узагальнень і окремих законів;
г) сукупність допоміжних історичних дисциплін (джерелознавство, хронологія, історична географія, топоніміка, палеографія, епіграфіка, папірологія, археографія, генеалогія, сфрагістика, геральдика, нумізматика тощо);
д) сукупність знань, що виникають, розвиваються, структуруються й функціонують на рівні прикладних історичних досліджень (про методику й техніку досліджень, обробку отриманих результатів, проекти і програми досліджень, вторинна й первинна історична інформація, отримана в прикладних історичних дослідженнях, тощо).
Найлокальнішими є узагальнення на рівні прикладних історичних досліджень; на кожному наступному рівні ступінь узагальнень дедалі вищий. Однак для всіх рівнів спеціально-історичного знання, крім загальноісторичної теорії, критерію ступеня узагальнень цілком досить для відокремлення цих знань від філософсько-світоглядних історичних знань. А от разведення лише за ступенем узагальнень світоглядних історичних знань і спеціально-історичних знань рівня фундаментальної теорії здійснити набагато складніше, якщо взагалі можливо. Адже загальноісторичні теорії — це системи знання граничного, найвищого рівня історичних теоретичних узагальнень. Тому за рівнем узагальнень філософсько-світоглядне осмислення історії нічим від них, фактично, не відрізняється. Розбіжності, які можуть бути в даному разі використані для розмежування філософсько-світоглядних знань про історію і фундаментальних спеціально-наукових історичних знань, виявляються тут не в ступені, а в характері узагальнень.
Хоча загальноісторичні теорії, як і філософсько-історичне осмислення, схоплюють історію як певну цілісність, вони все ж при цьому істотно відрізняються від означеного осмислення. Історію, навіть всесвітню, приваблює передусім подієвий, хронологічний шар перебігу змін у різних регіонах планети на різних відтинках часу, а філософію історії — глибинні тенденції та закономірності цих змін. А отже, —діахронічне, взяте вже не саме по собі, а в його єдності з синхронічним, плинне — в єдності з інваріантним, неминущим. Гшертрофуючи саме цю обставину, І. Г. Гердер свого часу дійшов навіть висновку, що саме філософія історії є справжнюю історією людства, поза якою всі зовнішні світові події видаються привидами чи жахливою потворою, сукупністю уламків, вічних започаткувань без завершення і незрозумілих викрутів долі. Отже, філософсько-історичне знання, взяте як світоглядне, охоплює історію як цілісність, органічно й виважено поєднуючи діахронічний (генетичний, темпоральний) і синхронічний (структурний) аспекти. Для загально-історичної теорії властивий акцент здебільшого на діахронічному розгляді історії як послідовно-лінійної зміни подій у фізичному часі. Для загальносоціологічного відповідно — акцент на одночасних зв'язках і структурах в минулому чи передусім у сучасності; на класичних формах історичних соціокультурних утворень, на історичній повторюваності; на історичних центрах, а не периферіях і т. д.
Інша істотна відмінність філософсько-світоглядного підходу до осмислення історії від усіх рівнів і форм спеціально-історичного підходу така: для спеціально-наукового історичного пізнання — від прикладних історичних досліджень до рівня фундаментальної загальноісторичної теорії — характерним є об'єктний підхід. Він виявляється у прагненні вчених вивчати той чи інший історичний об'єкт у «чистому вигляді», максимально відволікаючись від будьякого впливу суб'єкта. Ця риса властива для кожної з галузей усіх трьох основних гілок сучасного спеціально-наукового пізнання — природознавства, технікознавства та суспільствознавства. Але якщо в перших двох вона виявляється в намаганнях досліджувати об'єкт окремо від суб'єкта, то в суспільствознавстві об'єктом постає вже сам суб'єкт в усіх своїх іпостасях — від людини до людства. Означена особливість притаманна всім спеціально-науковим галузям суспільствознавства, в тому числі й історичного пізнання, на всіх його рівнях і в усіх різновидах та формах. Принципова відмінність філософсько-історичного, світоглядного бачення історичної дійсності цього разу полягає в тому, що воно не розглядає ні об'єкт окремо від суб'єкта, ні суб'єкт — окремо від об'єкта. Світоглядний характер філософського споглядання історичного процесу знаходить свій вияв у розгляді розвитку людства крізь призму зв'язків «людина — світ історії», «суб'єкт історії — об'єкт історії» з урахуванням усіх їх як розходжень, так і взаємопереходів. Ці знання вже не є суто об'єктними, в чомусь навіть байдужими щодо людини, а, навпаки, людино-центричними.
Отже, філософія історії —в цьому полягає її принципова нереду-кованість до науки — фокусує увагу саме на різноманітних виявах взаємовідношення об'єкта і суб'єкта: через дихотомію чи то природи й історії, чи історії людства загалом та історії окремого суспільства, або ж суспільства та особи, держави і громадянина, суспільства і спільноти тощо. Завдяки цьому визначається, охоплюється й розглядається широке коло ієрархізованих смисложиттєвих проблем — від питання про долю людства й сенс історії до загадки сенсу буття окремої людини. У будь-якому з ракурсів філософії історії це коло проблем ставиться і розглядається. Але в кожному разі — по-різному. Основні з цих ракурсів і буде розглянуто нижче.
ЗМІСТ
На попередню
|
|
